Праслов’яни та їх сусіди за доби бронзи: П тис. до н.е1

Проблема часу і території формування праслов’ янської спільнос­ті має давню історію. їй присвячена значна за обсягом наукова літера­тура, детальний розгляд якої не входить до нашого завдання.

Запропонована Л.Нідерле концепція блискуче витримала сто­річне випробування часу. В першій половині XX ст. вона була розвинута такими відомими українськими вченими, як В.В.Хвой- ка²⁵⁵ та М.С.Грушевський²⁵⁶. Подібних поглядів дотримувались і провідні дореволюційні російські історики, зокрема С.М.Солов’йов та В.О.Ключевський, які локалізували слов’янську прабатьківщину в Прикарпатті²⁵⁷.

Однак бурхливе накопичення археологічних матеріалів у 50 — 70-ті роки при значному відставанні їхньої історичної інтерпретації І привело до розробки суто археологічних схем слов’янського етноге- f незу. Було сформульовано три головні альтернативні концепції: ду- I найську, вісло-одерську та верхньодніпровську.

Перша, найвідомішим прихильником якої був !.!.Ляпушкін²⁶¹, ! відштовхувалась від літописної згадки про розселення слов’янських племен з Дунаю, не враховуючи того, що, як зазначають В.В.Іванов та В.М.Топоров², в уявленнях давніх слов’ян “Дунай” — це взагалі міфологізований образ головної ріки. Тобто міф відносно походжен­ня слов’ян з (а у його праформі можливо й від) Дунаю, якщо й несе якийсь відбиток реальних подій давнини, то може свідчити лише на користь того, що прабатьківщина слов’ян знаходилась десь поблизу великої ріки, можливо й Дніпра. !.!.Ляпушкін ототожнював по­ширення певних культурно-господарських впливів (які для І тис. дійсно фіксуються за рештками матеріальної культури) з Подунав’я на територію України з пересуванням давньослов’янського етнічно­го масиву. З іншого боку, дослідник ігнорував лінгвістичні свідчення, зокрема дані гідронімії, що не збігалися з його припущеннями. На­решті, ніяких доказів на користь того, що напередодні нової ери слов’яни займали Нижнє Подунав’я немає — навпаки, численні джерела засвідчують, що там мешкали гето-дакійські народи фра­кійської мовної групи, які частково змішалися з кельтами.

Більш грунтовною здавалась вісло-одерська концепція, розроб­лена на хвилі повоєнного патріотичного піднесення польськими ар­хеологами — насамперед Й.Костржевським²⁶³, й лінгвістами — Т.Лер-Сплавінським та С.Роспондом²⁶⁴. Суть її полягала в ототож­ненні праслов’янської спільності з носіями лужицької культури, які займали більшу частину Польщі в останній третині II та першій третині І тис.

Однак, як підкреслювала М.Гімбутас, для слов’янської атрибуції лужицької культури необхідні підстави відсутні, а локалі­зація слов’ян між Віслою та Дніпром південніше Прип’яті грун­тується на доказах, наведених свого часу Л.Нідерле²⁶⁵. З іншого боку, як зазначав О.Л.Монгайт, пізніші дослідження показали, що значна частина культур Європи, що розглядалися як філіації лужицької^насправді мають місцеве підгрунтя та нерідко давніші за лужицьку²⁶. І, нарешті, О.І.Тереножкіним переконливо доведена неспроможність версії щодо лужицької експансії на схід, до районів Правобережної України²⁶⁷. Остання теза згодом була підтримана польським археологом Я.Домбровським²⁶⁸ та іншими фахівцями, зокрема С.С.Березанською²⁶⁹. На думку О.І.Тереножкіна, “гіпотеза відносно середньоєвропейського походження слов’ян не обгрунтова­на даними писемної історії та лінгвістики... і встановлення тотожнос­ті праслов’ян з лужицькою культурою це лише археологічна здогад­ка”. Так само дослідник відхилив і спроби пов’язати давніх слов’ян з повісленською пшеворською культурою.

Тим часом польські концепції у 60 — 70-ті роки знайшли широку підтримку з боку частини московських археологів, зокрема І.П.Русанової та В.В.Сєдова²⁷¹, які, дотримуючись вісло-одерської концепції, відносили слов’янізацію Лісостепової України та прилеглих лісових областей до середини І тис. н.е. Цей рух, на їх думку, пролягав переважно через західні області України. Всупереч цьому, частина пітерських вчених, насамперед ДО.Мачинський, М.Б.Щукін та Г.С.Лебедев²⁷², слідом за Й.Вернером²⁷³ та M.LApτa- моновим²⁷⁴, який висловив подібні думки дещо раніше, вбачають на­йдавніший слов’янський ареал у Верхньому Подніпров’ї, звідки, на їх думку, ці племена заселили Україну після вигнання гуннами готів, а потім (за якихось два сторіччя!) величезні простори Європи від Ельби до Оки між Дунаєм (який також незабаром перейшли) і Бал­тійським морем.

Археологічна безпідставність таких поглядів грунтовно доведе­на в працях українських дослідників²⁷⁵, зокрема В.Д.Барана²⁷. Теоретична неспроможність і навіть логічна абсурдність їх теж свого часу була обгрунтована²⁷⁷. Додамо, що намагання вивести слов’ян з Прип’ятсько-Верхньодніпровських хащ спростовується надійними лінгвістичними даними. Як відомо, північніше Прип’яті, Десни та Сейму панує балтська гідронімія, яка, до речі, за даними B-M-Tono- рова, поширена навіть на заході від Вісли, не кажучи вже про Вісло- Німанське межиріччя.²⁷⁸

Підсумовуючи сказане, підкреслимо, що альтернативні концеп­ції Л.Нідерле версії, поширювані протягом 50 — 70-х років, не змогли істотно похитнути її принципові положення. Разом з тим, грунтовні археологічні дослідження останніх десятиріч внесли в її розробку багато нового. Насамперед нагадаємо висновки О.І.Тере- ножкіна щодо локалізації та розвитку праслов’ян протягом І тис. до н.е. Він локалізував їх переважно на південь від Прип’яті в лісостепу між Дніпром і Дністром і підкреслював, що саме вони залишили тут генетично споріднені культури: білогрудівську, чорноліську та ста­рожитності скіфської доби. Археологічне підтвердження цьому до­слідник вбачав у походженні давньослов’янської зарубинецької культури від середньодніпровських мешканців постскіфської доби, які напередодні нашої ери починають розселюватися до лісової смуги вздовж Дніпра та Десни²⁷⁹.

У свою чергу, етнокультурним підгрунтям білогрудівської культури Правобережної України кінця II тис. до н.е. та східних ва-

♦З

ріантів лужицької була тіпинецько-комарівська спільність, що в середині — другій половині II тис. до н.е. охоплювала широкі. простори від Південно-Східної Польщі до Середнього Подніпров’я.

Саме з цією спільністю, межі якої майже чітко збігаються з праслов’янськими територіями, окресленими ще Л.Нідерле, і пов’язують власне ареал мешкання предків слов’янських племен доби середньої бронзи С.С.Березанська, П.М.Третьяков, Б.О.Рибаков та iH,^28σ Особливий наголос, принаймні С.С.Березанською, робиться саме на східнотшинецькі комплекси Середнього Подніпров’я, Волині та Полісся, як це підкреслював ще О.І.Тереножкін.

Стосовно витоків носіїв тшинецько-комарівської спільності роз­біжності між дослідниками фактично відсутні: всі згодні, що пред- ; ками останніх були місцеві племена, які залишили низку спорід­нених культур мотузчатої кераміки та бойових сокир: середньо дніп­ровську; почапські та стжижовські пам’ятки на Волині і аналогічні їм комплекси Південно-Східної Польщі; підкарпатську культуру Поділля, Галичини та верхів’їв Вісли й Сану. Всі ці культури нале­жать до культурно-історичної спільності мотузчатої кераміки та бойових сокир. Склавшись в останній чверті III тис. до н.е., вона охоп­лювала величезні території від Гарцу, Судет і Карпат до Ютландії, Даугави та Волзько-Окського межиріччя. Саме ця історико-куль- турна область й ототожнюється переважною більшістю дослідників з ареалом ще недиференційованої у мовному відношенні германо- балто-слов’янської спільності²⁸¹.

У цьому відношенні не втрачає свого значення, хоча й потребує коректив, лінгвістична схема Б.В.Горнунга, за якою тшинецько-ко- марівські племена можуть бути визнані першими праслов’янами. Щодо більш давніх культур мотузчатої кераміки то можна говорити лише про недиференційований германо-балто-слов’янський континуум, що утворився у Середній та Східній Європі завдяки на­шаруванню індоєвропейського суперстрату носіїв культур бойових сокир на давніший, також переважно індоєвропейський, субстрат²⁸². Останній пов’язується з тією групою племен, яка залишила куль­турну спільність кулястих амфор.

Підкреслимо, що субстратні етнічні компоненти на різних територіях, охоплених спільністю мотузчатої кераміки та бойових сокир, були істотно різними. З одного боку, від Дніпровського Право­бережжя та Поділля до Ельби і Вісло-Одерського пониззя за попе­редньої доби була поширена досить неоднорідна в етнічному плані культура кулястих амфор. За нею, у свою чергу, приховуються дві, безумовно різноетнічні, спільності на межі IV — III тис. до н.е.: по- перше — трипільська та певною мірою пов’язані з нею посттрипільсько-скотарські, вірогідно, вже індоєвропейські (го- родсько-волинська, певною мірою, лукашівсько-софіївська), у від­повідних межах України (без західних районів на порубіжжі з ї Польщею); по-друге — лійчастого посуду на території Польщі, Чехії, Східної та Північної Німеччини.

І.-

Одночасно на півдні Скандинавії (Данія, Південна Швеція) культури мотузчатої кераміки та бойових сокир безпосередньо на­шаровуються на периферійні, генетично пов’язані і з приат- лантичними мегалітичними традиціями, групи спільності лійчастого посуду, В свою чергу, на безмежних лісових просторах (північніше Західного Бугу, Прип’яті та Середньодніпровського Лівобережжя) скотарські племена мотузчатої кераміки долинами річок глибоко проникли в постнеолітичний, ще мисливсько-рибальський масив носіїв культур ямково-гребінцевої кераміки, пов’язаних, найімовір­ніше, із західним відгалуженням уральської мовної спільності². Цей синтез приводить до появи відповідних комплексів у Верхньому (фатьянівська культура) та Середньому (баланівська культура) По­волжі.

І Опановуючи простори Східної та Центральної Європи, ско­тарсько-землеробські племена індоєвропейського кореня, що залишили пам’ятки культур мотузчатої кераміки та бойових сокир, не тільки змішувались з тубільними різноетнічними групами, а й адаптувалися до навколишнього природного середовища^ Останнє обумовлювало й специфічні, притаманні різним екологічним зонам, господарчі пріоритети. Так, на українських чорноземах, на півдні Волині й у Прикарпатті, де існували давні місцеві аграрні традиції, землеробство мало відігравати істотнішу роль, ніж, скажімо, на менш родючих дерно-підзолистих грунтах лісової смуги, де посту­пово впроваджувалось лісове скотарство. Крім того, лісова зона і балтійські узбережжя надавали широкі можливості для традицій­ного полювання та човно-сітьового рибальства. Тобто, природні умови поруч (і зна чною мірою у зв ’язку) з різноманітністю етнокуль­турних субстратів обумовлювали різні форми (і, відповідно, темпи) розвитку окремих блоків племен культур мотузчатої кераміки.

Варті уваги й такі обставини. По-перше, як відомо, густота насе­лення різних місцевостей не однакова і залежала, особливо у давнину, насамперед від можливості території прогодувати певну кількість людей на відповідномурівні їхсуспільно-економічногорозвитку.Тому необхідно віднайти, між іншим, й за доби ранньої бронзи, зони підвищеної густоти населення, де, відповідно, швидшими темпами відбувалась суспільно-політична інтеграція, виникала густіша мере­жа інформаційно-культурних контактів та безпосереднього мовного спілкування, що, врешті-решт, приводило до етнічної консолідації. З іншого боку, це означало й наявність певних широких малозаселених маргінальних земель, через які, з огляду на несприятливі природні умови, контакти були послаблені. Це в першу чергу стосується широчезної смуги прип’ятських боліт та Карпатських гір. Разом з тим, починаючи з неолітичної доби, інтенсифікації контактів сприяли за­плави річок, особливо в густообліснених регіонах. Тому райони збігу річок, зручних для первісного судноплавства (особливо маю на увазі Середнє Подніпров’я та Середнє Повіслення) здавна повинні були бути етноконсолідаційними центрами.

По-друге, в етномовному відношенні між собою мали різнитися не лише субстратні, місцеві, а й суперстратні, що нашаровувались, племінні групи. Не виключено, що початкова'розбіжність між гер­манськими та балто-слов’янськими етномовними. групами обумов­лювалася й якимись архаїчними відмінностями. Крім того, окремі племена та групи племен підтримували традиційно дружні або традиційно ворожі стосунки (етнографія наводить безліч прикладів). Це, зрозуміло, сприяло розвитку етномовного зближення або відчу­ження. До речі, в первісну давнину етномовних спільностей масшта­бу праслов’ян, прагерманців, пракельтів тощо було значно більше, ніж нам відомо.^[2]

По-третє, значну роль у подальшому розчленуванні германо- балто-слов’янської спільності культур мотузчатої кераміки та бойових сокир мали відігравати й переважаючі напрямки багато­бічних зв’язків з етнокультурними спільностями за межами відпо­відного ареалу. Останні орієнтували населення лісостепових районів України на традиції та досягнення більш розвинених південно- східних та південних племен індоіранських та фрако-дакійських ді­алектних груп. Західніші племінні угруповання контактували з про- токельтами Верхнього Подунав’я та зарейнськими нащадками колишньої приатлантичної спільності мегалітичних культур. Індоєвропейські общини східноєвропейських лісів — з рибальсько- мисливськими об’єднаннями фінно-угрів, в оточення яких вони пот­рапили. Все це, безумовно, також сприяло внутрішній диференціації колись єдиної спільності, з якої поступово виділялись германомовні, а потім слов’яно- і балтомовні племена.

Таким чином, можна нарахувати п’ять загальних чинників, що сприяли внутрішній диференціації германо-балто-слов’янської етномовної спільності, носії якої десь на межі III — II тис. до н.е. залишили споріднені між собою культури бойових сокир та мотузча­тої кераміки: 1) екологічно-господарський; 2) субстратно-етно- мовний; 3) густота населення та інформаційних зв’язків; 4) наявність гіпотетичних етномовних груп, що потім зникли; 5) напрямки пере­важаючих зв’язків. Зважаючи на них, розглянемо питання виділен­ня з середовища германо-балто-слов’янських племен власне праслов’янської спільності — процес, який, за лінгвістичними даними, відбувався протягом II тис. до н.е.

динамічніших етномовних процесів у ареалі формування праслов ’янської спільності, які не поширювались на сусідній ареал Майбутніх прабалтів. Останнє добре пояснюється конкретними еко­логічно-господарськими та етноісторичними умовами розвитку мовних предків слов’янських та балтських народів, про що доклад­ніше мова піде нижче. Однак чим же пояснюється таке давнє розме­жування носіїв германських та балто-слов’янських діалектів?

Насамперед підкреслимо, що ніяких чітких ландшафтно-еколо­гічних, а тому і господарських, кордонів між Східною та Централь­ною Європою не існує. Так само ніщо не перешкоджало й різнома­нітним контактам між племенами басейну Ельби та їх східними су­сідами. Тобто природничо-географічні, господарські та, відповідно, демографічні обставини не могли спричинитися тому, що носії пра- германських діалектів відмежувались від мовних предків балтів та слов’ян ще до розділення останніх. Цей факт не можна пояснити й відмінностями субстратно-етнічних елементів. Навпаки, якщо від Середнього Подніпров’я до Рейну та Нижньої Ельби культура мо- тузчатої кераміки і бойових сокир підстиляє шар культури кулястих амфор (хоча останній на Україні передують посттрипільські пам’ятки з мотузчатим орнаментом, а західніше — культури лій- частого посуду), то в лісовій смузі від Балтики до Оки і Волги напе­редодні панували принципово відмінні від останньої рибальсько- мисливські ураломовні групи.

Вважаю, що це питання можна вирішити, лише припустивши наявність у давнину між германцями, з одного боку, та балто- слов’янами, з другого, окремого, відносно автономного, але найближче спорідненого як із східними, так і з західними сусідами етномовного масиву. Найвірогідніше пов’язувати цю гіпотетичну племінну групу з найдавнішими венедами (венетами, вендами).

В науці поширена думка щодо тотожності венедів, про яких пишуть такі автори Стародавнього Риму, як Пліній Старший, Таціт та Птоломей, з власне слов’янами перших двох сторіч н.е.^{2 5} Однак аналіз їх писемних свідчень не дає особливих підстав для подібного ототожнення. З них ми дізнаємось лише, що 1) венеди мешкали го­ловним чином у басейні Вісли, заселяли південне узбережжя Бал­тійського моря (Венедська затока) та вели бойові дії в гірських міс­цевостях, можливо, в Карпатському регіоні, і що 2) в етнічному від­ношенні вони відрізняються від власне германців, але за звичаями та способом життя набагато ближчі до останніх, ніж до кочовиків-сар- матів [Плін.Старш., § 97; Тац., Герм., 46; Птолем., З, V, 19]. Східні межі мешкання венедів римським гіисьменникам невідомі, тому відносити до них племена між Західним Бугом та Придніпров’ям, значно відда­лені від Балтійського моря, ніяких підстав немає.

Думка В.В.Сєдова стосовно приблизної тотожності венедам носіїв пшеворської культури в Повісленні (з тенденцією просування окремих груп до Прикарпаття й Закарпаття) принципових запере­чень не викликає^. Однак якихось певних підстав вважати носіїв

пшеворської культури власне слов’янами на межі ер немає. Проте певна спорідненість пшеворської культури з давньослов’янською зарубинецькою Подніпров’я та Волині й Полісся не підлягає сумніву. Дослідники відмічають її певну подібність й до власне давньогер­манських культур²⁸⁷. Крім того, опосередковано, через культуру підкльошових поховань та, частково, поморську піпеворські матері­али генетично пов’язуються з лужицькими старожитностями доби пізньої бронзи та раннього заліза²⁸⁸.

Для того, щоб певна група споріднених племен набула харак­терних ознак власної матеріальної культури, які фіксуються архео­логічно, повинен був пройти значний час їх співіснування у межах окремого соціального організму. Тому можемо вважати, що відпо­відний союз (федерація або конфедерація) венедських племен (архе­ологічно відбитий у феномені лужицької культури) між Віслою, Су­детами, Верхньою Ельбою та Балтійським узбережжям міг утворитись не пізніше другої чверті — середини II тис. до н.е. Водно­час етномовна консолідація у його межах обумовлювала посилення мовних відмінностей між прагерманськими племенами на заході (Північна Німеччина, Данія, Південь Скандинавії — так звані “пів­нічні культури бронзи”, за ОЛМонгайтом²⁸⁹), та балто-слов’янами Східної Європи.

Таким чином, племена, що в етномовному відношенні вважа­ються безпосередніми предками балто-слов’ян першої половини — середини II тис. до н.е., необхідно шукати серед носіїв культур MO- тузчатої кераміки та бойових сокир на схід від Вісли. Оскільки влас­не балтська гідронімія суцільно панує на північ від Прип’яті, Десни та Сейму, а слов’янська переважає від верхів’їв Дністра до Середньодніпровського Лівобережжя, то можна дійти висновку, що ареал формування й історичного розвитку праслов’ян за доби бронзи приблизно збігається з корінними етнографічними межами України: Середнє Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття, Волинь та Південне Полісся. Наявність тут певної кількості “балтських” гідро­німів добре пояснюється архаїчністю балтських мов: вони зберіга­ють ту лексику, що була притаманна балто-слов’янським діалектам доби ранньої чи середньої бронзи, але за час їх подальшого розвитку була втрачена.²⁹⁰ Гідроніми іранського, фракійського та германсько­го походження з’являються у Лісостеповій Україні за часів існуван­ня праслов’янської та давньослов’янської спільностей, завдяки пересуванню відповідних племінних груп, про що йтиметься далі.

В межах окресленої для формування праслов’ян території наприкінці III та в першій третині II тис. до н.е. відомо кілька куль­тур, що належать до спільності мотузкової кераміки та бойових сокир: середньодніпровська, що охоплювала також Верхнє Подніпров’я та Подесення², підкарпатська (Поділля, Верхнє Подністров’я, Верхнє Повіслення); городсько-здолбицька і етжижовська культури на Волині²⁹². За своїми істотними ознаками ЦІ культури, особливо в межах України та Південно-Східної Польщі, подібні. Появу аналогічних комплексів у верхів’ях Дніпра та Десни, у Волзько-Окському межиріччі тощо М.Є.Фосс свого часу пере­конливо пояснювала переселенням “скотарських південних пле­мен”²⁹³, головним чином з Середнього Подніпров’я. Тому М.Гімбутас має рацію, коли пропонує виділяти на початок II тис. до н.е. на окрес­лених територіях одну велику культуру (точніше — культурну спільність), яку називає північнокарпатською, підкреслюючи її спо­рідненість з іншими культурними угрупованнями кола мотузчатої кераміки та курганного поховального обряду. До неї дослідниця від­носить племена з курганним обрядом поховання, мотузчатою кера­мікою й бойовими сокирами. Вони займали Південно-Східну Польщу і прилеглі до неї райони Східної Словаччини, Галичину, Поділля, Волинь, Буковину та Середнє Подніпров’я, тобто саме ті землі, де відбувалося формування праслов’янської спільності. Точніше цю культурну спільність варто було б називати середньодніпров- сько-прикарпатською — доби ранньої бронзи.

За М.Гімбутас, ця культурна спільність репрезентована кур­ганним поховальним обрядом, багато в чому схожим до пануючого в Північному Причорномор’ї, з одного боку, та в Центральній і Прибалтійській Європі, з другого. Однак порівняно з останніми, сте­пові риси в ній простежуються краще. Разом з тим, в цій середньо- дніпровсько-прикарпатській спільності істотного поширення набу­ває ритуал трупоспалення. Дослідниця підкреслює її найбільшу спо­рідненість з мотузчатими культурами західніших і північніших областей на підставі таких рис як одноманітність поховальних обря­дів, орнаментальних мотивів (горизонтальні мотузчаті відбитки, ялинковий мотив тощо); кам’яні бойові сокири, крем’яні ножі та віс­тря до стріл та ін.) У межах відповідної спільності відбувається подальший етнокультурний розвиток місцевого населення. Саме в ній ми знаходимо початок низки споріднених генетично культур бронзового віку, носіями яких були праслов’яни та їх безпосередні попередники.

Наступна історична доба, яка за археологічною періодизацією приблизно збігається з середньою добою бронзи (1600 —1200 рр. до н.е., за С.С.Березанською²⁹⁵), характеризується виникненням на тлі середньодніпровсько-північнокарпатської спільності ранньобронзо- воговіку тшинецько-комарівської культурної об­ласті. Вона складається з таких споріднених культур, як кома- рівська у Подністров’ї, західнотшинецька у Південно-Східній Поль­щі та східнотшинецька на Волині, в Поліссі та Середньому Подніп­ров’ї. Східнотшинецька, в свою чергу, поділяється на ровенський, київський та сосницький варіанти. Але оскільки останній, розташо­ваний в лісовому Дніпровському Лівобережжі між Сожем та Десною, займає територію суцільної балтської гідронімії, не виключено, що його пам’ятки залишені південно-східними балтськими племенами.

Виходячи з специфіки словоутворень, О.М.Трубачов виділяє кілька локальних груп давньослов’янської мови²⁹, що на думку

C_iC-BepeaaHCbKoi, добре узгоджується з ареалами поширення ко- Іуярівської культури та ровенського і київського варіантів схід- нотшинецької. Цікаво, що праслов’янські діалекти Київщини, точні­ше її правобережної частини та поліських районів, О.М.Трубачов вважає найбільш докорінно-слов’янськими, тоді як говірки інших територій значною мірою несуть відбитки зв’язків з іншомовним се­редовищем.

Якщо ядро праслов’янського масиву ми будемо пов’язувати саме з цією територією (і, відповідно, з київською та ровенською гру­пами східнотіпинецьких пам’яток), то у якості периферійних слов’янських діалектів можна розглядати говірки придністровських носіїв комарівської культури, що зазнавали з півдня фрако-да- КІЙських впливів²⁹⁸. У цьому відношенні діалектні групи захід- нопраслов’янського регіону (західнотіпинецька культура, яка посту­пово інтегрувалась у велику лужицьку спільність) були найспорід- ненішими з венедським і, можливо, прагерманським мовними ареа­лами Центральної Європи. Одночасно сосницька група лісового Лівобережжя представляє найближче до праслов’ян прабалтське більш архаїчне у мовному та суспільно-господарчому відношенні на­селення, що зазнавало як праслов’янських, так, мабуть, і північноі- ранських та західнофінно-угорських впливів.

Таким чином, протягом першої половини П тис. до н.е. на північ від Карпат, між Віслою та Середньодніпровським Лівобережжям, мешкали ті племена балто-слов’янської мовної групи, які поступово - набирали власне праслов’янських ознак За доби ранньої бронзи етномовне розмежування на прабалтів та праслов’ян було ще досить умовним. Про це, як підкреслює С.С.Березанська, свідчить велика подібність між собою мотузчатих культур Прип’ятсько-Дніпровсь- Koro басейну: середньодніпровської, городоцько-здовбицької, стжижовської та підкарпатської²⁹⁹. Нагадаємо, що середньодніп-. ровська культура на початку II тис. до н.е. охоплювала не лише Се­реднє, а і Верхнє Подніпров’я з Подесенням, а на північному сході органічно переходила в фатьянівсько-баланівську спільність Цент- ' ральної Росії, так само, як і в прибалтійські культури того часу ‘ межиріччя Вісли та Даугави.

< За часів середньої бронзи виділення праслов’янського масиву стає відчутнішим. Це відбивається у формуванні тшинецько-кома- рівської культурної спільності з відносно чіткими кордонами вздовж 5' Карпат і на межі лісостепової і степової смуг, широкою перехідною ⅛ Зоною Прип’ятського та Деснянського Полісся, за яким, між У Балтикою та верхів’ями Оки і Волги, мешкали племена, на терені ⅛ яких і виник балтський етномовний масив.

t Що ж спричинилося до формування праслов’янського етномов- р: Ного масиву?

І Почнемо з екологічно-господарського аспекту. Територія, охоп- І Лена пам’ятками тшинецько-комарівської спільності, головним & Чином пов’язана з лісостеповими ландшафтами та південними рай-

онами Полісся. Однак кліматичні умови II тис. до н.е. були дещо іншими, ніж зараз і, як вважається, кордон між Лісостепом та Лісом проходив трохи північніше. З іншого боку, людська діяльність ще не призвела до штучного знищення лісів на півдні лісостепової зони і, не зважаючи на певну аридизацію клімату, гаї та діброви за тих часів ще зберігалися якщо й не на чорноземних плато, то, принаймні, по балках та ярах Потясминня, верхів’ях Інгульця та Інгулу, в се­редніх течіях Південного Бугу, Дністра та ін. Інакше кажучи, якщо північні межі Лісостепу на той час проходили дещо північніше, ніж сьогодні, й охоплювали сучасні Волинь та, мабуть, Південне Полісся, то на півдні кордон між Степом і Лісостепом проходив приблизно там, де й тепер. Тобто праслов’яни займали переважно лісостепові на той час території між Карпатами, Віслою, Прип’яттю та Середньодніпровським Лівобережжям.

Такому екологічному середовищу повинна була б відповідати й певна спрямованість господарської діяльності, що відрізнялась від економіки лісової та степової смуг. При провідній ролі скотар­ства (переважала велика рогата худоба, утримували також коней, свиней, кіз та овець) істотну роль відігравало і землеробство. На думку С.С.Березанської, роль землеробства у ранній період бронзи не була значною, проте вона істотно збільшується в середньому та, особливо, пізньому бронзовому віці. Про це свідчать численні знаряддя праці, згорілі зерна тощо. Поступово поширювались ме­талеві вироби (сокири, кельми, серпи), що підвищувало про­дуктивність сільськогосподарської праці. Тому землеробство ста­вало все рентабельнішим і наприкінці доби бронзи, мабуть, було провідним у господарстві населення Північної України, принаймні її лісостепової смуги³⁰⁰. Певну, хоча й другорядну, роль відігра­вали мисливство та рибальство, але їх значення протягом бронзо­вого віку зменшувалося.

Все це яскраво контрастує з господарством степового півдня, Карпатських гір та лісової півночі. В степах розводили переважно дрібну рогату худобу, почесна роль належала коню та бику, однак свиней було мало. В Північно-Західному Причорномор’ї, переважно в заплавах річок, протягом доби бронзи, приблизно до XIII ст. до н.е., поширювалось землеробство (сабатинівська культура). Але незаба­ром через посилення засухи воно занепадає (білозерська культура), скотарство ж набуває рис кочового. Паралельно з цим землеробство, що стимулювалося піднесенням бронзоливарної справи, практикується в долинах Карпатського ареалу, а на полонинах розвивається відгінне гірське вівчарство.

У лісовій смузі балтського етномовного ареалу, з поширенням лісового скотарства (переважає велика рогата худоба), зберігається мисливство та рибальство, в той час як землеробство майже невідо­ме. Такі екологічно-господарські відмінності певною мірою сприяли етнокультурному розмежуванню лісостепових праслов’ян і насе­лення лісових, степових та гірських районів на півночі й півдні.

— t В такому самому напрямку діяв і субстратно-етномовний ? чинник. Як зазначалося вище, місцевим тлом спільності мотузчатої V кераміки та бойових сокир між Дніпром та Ельбою північніше Kap- ! пат і Судет були, мабуть, дуже неоднорідні в етномовному відношен- J ні носії культури кулястих амфор. На північ від них, в місцевостях, ’ що згодом стали прабатьківщиною балтських етносів, мешкали рибальсько-мисливські групи неіндоєвропейського, можливо, захід- і ноуральського кореня. Відмінність цих двох субстратних масивів (скотарі-землероби племінного ладу індоєвропейської мовної групи та рибалки-мисливці родового ладу уральської мовної групи), без­умовно, повинна була сприяти подальшому формуванню та наро­станню культурно-мовних розбіжностей між історичними предками праслов’ян та прабалтів.

Відповідні процеси розмежування відбувалися між праслов’янами та їх західними сусідами, якими найімовірніше були венеди лужицької культури. Не виключено, що певну роль відігра­вали ті етнокультурні особливості місцевих груп, які своїм корінням сягали ще часів, що передували виникненню спільності кулястих амфор. Останній на території України, в свою чергу, передували різ­номанітні, але так чи інакше споріднені між собою племінні групи пізньотрипільської доби, одна частина яких, мабуть, вже була індоєвропейською (найімовірніше — городсько-волинський варі­ант), а інша (софіївська група на півночі Київщини, кошиловець- ка — у Верхньому Подністров’ї) поступово індоєвропеїзувалась десь у середині III тис. до н.е. Території Польщі, Чехії, Північної Ні­меччини та Південної Скандинавії в цей самий час були зайняті культурною спільністю лійчастого посуду, генетично пов’язаною з північнодунайською лендельською культурою та асимільованим нею місцевим неолітом. Тому, можливо, не випадково, що розмежу­вання праслов’ян і споріднених з ними західних сусідів відбувалося між Віслою та верхів’ями Дністра і Західного Бугу — саме там, де сторіччями раніше закінчувався суцільний масив поширення пле­мен — носіїв середньоєвропейської культури лійчастого посуду.

Ще чіткіше окреслюються межі безпосередніх предків праслов’ян на південному заході, півдні, південному сході та сході. Подунав’я та Карпатський басейн зазнають значної інвазії з боку племен західних груп ямної історико-культурної спільності, внаслі­док чого відбувалася подальша індоєвропеїзація місцевого населен­ня. В першій половині II тис. до н.е. Середнє Подунав’я й прилеглі до нього області Західних Балкан та східних і північних передгір’їв і Альп вже, безумовно, були заселені носіями ілліро-італо- : кельтських діалектів, а Карпатський регіон, Нижнє Подунав’я та Східні Балкани — племенами, що розмовляли на споріднених фрако-гето-дакійсько-фрігійських та найближчих до них правір- менських говірках.

У свою чергу, степові райони Подніпров’я та Приазов’я і До­неччини на початку II тис. до н.е. були зайняті переважно ско­тарськими племенами катакомбної історико-культурної спільності, найімовірніше індоіранськими у мовному відношенні. У другій половині цього ж тисячоліття тут панували племена зрубної спіль­ності, яких вважають північноіранськими.

В глибині Лісостепового Лівобережжя та північніше Донецького кряжу мешкало населення, генетично пов’язане з місцевим неолітом ямково-гребінцевої кераміки, яке залишило протягом бронзового віку пам’ятки мар’янівської та похідної від неї бондарихінської культур, що досить надійно пов’язуються з фінно-угорським етно- мовним масивом³⁰¹.

Таким чином, на сході праслов’яни межували з фінно-уграми, тобто представниками уральської мовної сім’ї, на південному сході з індоіранцями, а пізніше з північноіранськими племенами зрубної культури степового та, частково, лісостепового Лівобережного Подніпров’я. На південь від праслов’ян, у Нижньому Подунав’ї та Карпатському регіоні, мешкалидако-фракійські племена, мова яких з точки зору лінгвістичної класифікації ближча до праіндоіранської, ніж до германо-балто-слов’янської. Середнє Подунав’я займали праіллірійці та, на південний захід і захід від них, праіталіки й пра- кельти. З праіллірійцями і пракельтами праслов’яни, вірогідно, кон­тактували в районах Закарпаття та Східної Словаччини. Північніше праслов’янмешкали, як зазначалося, прабалти, а західніше —пра- венеди та прагерманці.

Запропоноване розміщення праслов’ян серед інших етномовних спільностей доби бронзи повністю збігається з даними мовознавства. Паралелі з балтськимй та германськими мовами пояснюються пере­важно спорідненістю походження відповідних племінних груп, що, безумовно, не суперечить і запозиченню ними один у одного певної лексики. Разом з тим, дослідники довели наявність давніх ірано- слов’янських мовних зв’язків, а також, хоча й менш істотних та міцних, слов’яно-фракійських, слов’яно-іллірійських і слов’яно- кельтських контактних взаємовідносин. Тому зроблено висновок відносно того, що давні слов’яни жили десь між балтами, германцями (точніше — венедами. Ю.П) та іранцями, але на півдні сусідили з фракійцями, іллірійцями та кельтами³⁰².

Зазначимо й інші чинники, що сприяли виділенню праслов’янського масиву з балто-слов’янської мовної спільності попередньої доби. Насамперед підкреслимо значення зовнішньотор­говельних зв’язків, серед яких у II тис. до н.е. найістотнішими були ті, що забезпечували надходження металевих виробів та, як і в попе­редні часи, солі. Останнє орієнтувало праслов’ян на південний схід — Приазов’я та Кавказький центр бронзового виробництва, а також на південь — Карпатський центр кольорової металургії. Звідти — долинами Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Пруту та через Карпатські перевали — надходили не тільки необхідні речі, а й передові на той час ідеї та досвід. Звідси праслов’яни відчували й постійну військову загрозу, що стимулювала політичну консоліда-

- цію південної та південно-східної груп їх племен. Центрами такої * консолідації ставали райони з найбільшою густотою населення та

найзручнішою системою комунікацій, насамперед річковий вузол

- Середнього Подніпров’я та Верхнє і Середнє Подністров’я. Полісся, з його відносно рідким населенням, широкою смугою розмежовувало праслов’ян та прабалтів.

~ Таким чином, праслов’янство як певна етнокультурна макрос-

- пільність, що складалася з деякої кількості споріднених племен, які займали компактну територію, мали єдиний господарсько-побу­товий устрій, систему релігійно-міфологічних уявлень, розмовляли на взаємозрозумілих діалектах однієї мови та, ймовірно, усвідомлю­вали свою відмінність від інших племінних угруповань, консолі-

. дується не пізніше середини II тис. до н.е. Це відбивається у форму­ванні тшинецько-комарівської історико-культурної спільності. На­слідком відповідних процесів стало виділення з недиференційованої раніше балто-слов’янської мовної спільності праслов’янських діа­лектів, що, згідно з останніми лінгвістичними спостереженнями, мало відбутися не пізніше кінця II тис. до н.е.

Отже, процес утворення праслов’янської етномовної спільності повністю завершується в останні сторіччя II тис. до не., саме тоді, коли у межах Поділля, Східної Волині, Правобережжя та, частково, Лівобережжя Середнього Подніпров’я на грунті східнотшинецької й, певною мірою, комарівської культур утворюється білогрудівс ь -. к а землеробсько-скотарська культура доби пізньої бронзи та переходу до ранньозалізного віку. Паралельно захід- нотшинецька культура доби середньої бронзи поступово інтег­рується в лужицьку (венедську) спільність, а на основі західних груп комарівської культури, під значним лужицьким впливом, утво­рюється висоцька культура Львівщини та Тернопільщини.

Інакше кажучи, найзахідніші області України та райони Пів­денно-Східної Польщі опиняються в колі центральноєвропейського культурного ареалу, зберігаючи, найімовірніше, своє прасло­в’янське етномовне підгрунтя. У Середньодніпровсько-Подесенсь- кому Поліссі та на переважній частині Лісостепового Лівобережжя з переходом до доби пізньої бронзи на тлі соснипького варіанта схід­нотшинецької культури, за С.С.Березанською³, окремої сосницької культури, за І.І.Артеменком³⁰⁴, поступово утворюється лебедівська культура, що зазнає певних впливів з боку зрубної та, частково, мар’янівської культур³⁰⁵. Як зазначалося, населення цих областей за часів середньої та пізньої бронзи в господарському, культурному та мовному відношенні зберігало архаїчніші риси, ніж їхні правобе­режні сусіди. Його можна розглядати як східнобалтську периферію праслов’янської спільності. Це наводить на думку, що з історичної точки зору (якщо пов’язувати виникнення праслов’янської спіль­ності з тшинецько-комарівською областю) до останньої недоцільно залучати пам’ятки сосницького типу, залишені східнобалтськими племенами.

Наведене дозволяє певною мірою уточнити хронологічні та геог­рафічні рамки утворення праслов’янської спільності. Остаточно вона складається наприкінці II тис. до н.е. Для більш давніх часів коректні­ше говорити про передпраслов’ян доби середньої бронзи, коли основний блокмайбутніхпраслов’янськихплеменвжеутворився, але розбіжність між праслов’янськими та прабалтськими діалектами ще не набрала тієї сили, що призвела до розпаду балто-сл ов’янської мов­ної спільності. Відповідно з цим, відносно доби ранньої бронзи, можна думати лише про етномовних предків майбутніх праслов’ян в межах ще досить цілісної у мовному відношенні германо-(венедо)-балто- слов’янської спільності. Зробимо такі висновки.

Етномовними предками майбутніх праслов’ян першої третини II тис. до н.е. були носії споріднених культур мотуз- чатої кераміки та бойових сокир, а саме: підкарпатської, стжижовської, городоцько-здолбицької та середньодніпровської. Між названими культурними групами спорідненості не більше, ніж між культурами мотузчатої кераміки та бойових сокир взагалі. Так само і мовна диференціація у межах германо-(венедо)-балто- слов’янської спільності у той час тільки починалась. Але племена, що залишили пам’ятки названих вище культурних груп, на наступ­ному етапі, за доби середньої бронзи, вже утворювали власне передпраслов’янську спільність.

Передпраслов’янська спільність другої третини II тис. до н.е. приблизно збігається з тшенецько-комарівською історико-культурною областю (якщо до неї не залучати пам’ятки сосницької групи, що були залишені, вірогідно, східнобалтськими племенами). Вона охоплює територію між Карпатами, Віслою, Прип’яттю, Лісостеповим Лівобережжям Дніпра та Північ- нопричорноморським степом. У межах цієї спільності споріднених племен населення набувало певних специфічних етнокультурних ознак та, можливо, усвідомлювало свою відносну єдність, особливо, на периферії масиву за умов контактів з іноетнічними групами. Від­бувається розмежування між балто-слов’янами та венедами і гер­манцями. Посилюються диференційні процеси в межах балто- слов’янського масиву по лінії Прип’ятського Полісся.

Власне праслов’янська спільність як відносно єдиний у господарському, культурно-культовому і мовному відношенні пле- менний ма сив виника є протягом оста нньої третини II тис. до н. е. Його доцільно пов’язувати перш за все з білогрудівською культурою Київщини, Черкащини, Вінниччини, Хмельниччини, Житомирщини та Рівненщини. Найближче у етномовному відношенні до цих племен населення Південно-Східної Польщі, Західної Волині та Північної Галичини в культурному, а, можливо, і військово-політичному від­ношенні було втягнуто у систему лужицької (венедської) спільності. Так само і нащадки комарівського населення Середнього та Верхнь­ого Подністров’я і Прикарпаття увійшли в ареал східнокарпатської культури Hoa.

з

За доби пізньої первісності, як про це йшлося вище, макроетніч- ї ні спільності мають збігатися з певними ритуально-культовими ; єдностями, що, у свою чергу, в археологічних матеріалах репрезен- І товано насамперед єдиним обрядом поховання. Яскравим прикладом може бути ямна культурно-історична область степової зони Східної Європи другої половини III тис. до н.е., яку, до речі, М.Я.Мерперт. тлумачить як ритуальну спільність різних (в межах індоєвропейсь­кої єдності) за походженням скотарських племінних груп. Але, разом з тим, не викликає сумніву й те, що десь на заключних фазах пізньої первісності, коли все більшу роль відіграють завоювання і переселення великих етнічних груп, у відносно гомогенному етніч­ному середовищі нормою може ставати біритуалізм поховального обряду. Це простежується протягом багатьох століть і навіть тисячо­літь і характерне для праслов’янського суспільства доби пізньої бронзи та раннього залізного віку.

В межах України за доби пізнього неоліту та енеоліту відомі три провідні традиції поховань: 1) близькосхідно-анатолійсько-балкано- дунайська, репрезентована переважно в ранньому та середньому трипіллі й пов’язана із скорченими трупопокладеннями під житлами; 2) середньоєвропейсько-середньодніпровська, пов’язана з трупоспаленнями — культура лінійно-стрічкової кераміки, могиль­ники софіївської групи тощо; 3) скотарсько-степова, відома за похо­ваннями в ямах з використанням вохри, інколи каменю і, нарешті, курганних насипів.

Перша надійно пов’язується із східносередземноморсько-бал- канським культурним світом і має численні паралелі у давньоземле- робських культурах Близького Сходу, Анатолії та ін.³⁰⁷ Однак, разом з тим, на деяких поселеннях придніпровської щербанівської групи доби середнього трипілля під підлогою жител відкрито й тру- поспалення³ Взагалі для середньо- і, особливо, пізньо- трипільських груп поховальний ритуал не був сталим та уніфіко­ваним. Це, мабуть, безпосередньо пов’язано з істотною міксацією власне дунайсько-карпатського за своїм походженням грахгільного населення середземноморського антропологічного типу³⁰⁹ з ту­більними мешканцями південних районів Східної Європи. Як за­значалося, вихватинські та, особливо, усатівські могильники відбивають традиції степових скотарських племен, а Чапаївський могильник, що підкреслює В.О.Круц, за своїми істотними рисами близький до могильників маріупольського типу. Дещо пізніші могильники софіївської групи представлені виключно трупоспален­нями.

Витоки обряду трупоспалення на території України, як і взагалі його ідейно-релігійне підгрунття, ще остаточно не з’ясовані. Найдав­ніші прояви цього ритуалу засвідчено в придунайській неолітичній культурі лінійно-стрічкової кераміки V тис. до н.е.³¹⁰ На Україні ця культура, на заключній фазі її розвитку, поширилась по всій захід­ній області, аж до Середнього Подністров’я та р.Тетерів. Причому трупоспалення засвідчені в басейні Західного Бугу та у Верхньому Подністров’ї³¹¹. Не виключено, що саме це населення могло принести ритуал кремації до Західної та Північної України. Але М.А.Пелещишин, який досліджував цю культуру, зазначає, що її носії пройшли хвилею відповідні території, майже не залишивши по собі слідів та незабаром розчинившись у “трипільському казані”. Крім того, у носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки обряд тру­поспалення існував поряд з трупопокладенням і не переважав над останнім. Разом з тим, на Микільському та Лисогірському могильниках неолітичної дніпро-донецької культури в Надпоріжжі зафіксовано випадки спалення дерев’яних поховальних споруд над колективними похованнями першої половини IV(V — ?) тис. до н.е.³¹² Дещо пізніше перші трупоспалення з’являються і в ареалі давньоземлеробських культур — Трипіллі-В й центральноєвро­пейських культурах Тисаполгар та Бодрогкерестур. На думку Л.ІАвілової, цей ритуал закономірно виникає на певній стадії розвитку поховального обряду³¹⁴, й тому цілком ймовірно, що у Се­редньому Подніпров’ї він міг бути місцевого походження, а не зане­сений з Центральної Європи. Наприкінці трипільської доби цей обряд застосовує населення софіївської групи північної частини Київщини³¹⁵. Відомий він, поруч з інгумацією, і у південних районах Середнього Подніпров’я³¹⁶.

Не дуже зрозумілий ідейний зміст кремації за тих часів. В.В.Отрощенко та О.П.Моця зазначають, що думка М.Кабальської щодо зв’язку ритуалу з культом сонця не має вагомих доказів. Вони підтримують припущення С.О.Токарєва, що його виникненню спричинилися практичні потреби знищення трупа, а потім він зазнав спіритуалістичного осмислення³¹⁷. Проте й ця версія небездоганна: позбутися трупа, що розкладався, було значно легше, просто зако­павши його в землю, що і робилося протягом тисячоліть. Не переко­нує і версія Б.О.Рибакова стосовно взаємозв’язків обряду кремації та землеробських культів. У переважній більшості енеолітичних зем­леробських культур Азії та Європи він не практикувався, тоді як його поширення (зокрема на території Північної України — софіївська група, у господарстві якої, за висновками О.Г.Ко- лесникова, істотно переважає скотарство³¹⁸), найімовірніше хроно­логічно пов’язане з кризою раннього землеробства. Не варто забу­вати, що принаймні у деяких давньоземлеробських культурах (в ха- лафській культурі Сирії та Північній Месопотамії) трупоспалення, мабуть, маркують сліди якихось жертовних обрядів, які, певно, здій­снювались над ворогами³¹⁹. Зрозуміло, там де цей ритуал перева­жав, він мав зовсім інше значення.

На мій погляд, доцільно пов’язувати різні форми поховального ритуалу з різноманітними уявленнями первісних людей відносно того, як можна вплинути обрядовими діями на долю людської душі ' (чи душ) після смерті тіла. Логічно припустити, що у різних племен, існували неоднакові переконання, які нам, на жаль, практично неві­домі. Однак, за С.О.Токарєвим, провідними ідеями, очевидно, були дві: збереження тіла чи хоча б його частини — черепа, інколи з на­данням йому ознак обличчя померлого, або, навпаки, намагання пов­ністю знищити тіло небіжчика³.

Перша пов’язана з уявленнями, що доля душі померлого.. залежить від збереження його тіла або просто личини. Такі переко- ; нання широко побутували у різних пізньопервіснйх та ранньокла- сових суспільствах, зокрема у давніх єгиптян, китайців, перуанців та ін. Саме з ними пов’язується поширення звичаю муміфікації або хоча б портретного моделювання черепів, відомого на Близькому ⁱ Сході (неолітичний Ієрихон) та в матеріалах катакомбної куль­тури³² степів півдня Східної Європи, зокрема в Приазов’ї (яка за ' своїм походженням певною мірою пов’язана з Північно-Східним ' Кавказом і, ширше, взагалі передньоазійським світом). Цілком логіч­но, що люди, які дотримувались таких переконань, всілякими спосо­бами знищували тіла заклятих ворогів, про що, мабуть, і свідчать трупоспалення халафської культури.

Разом з тим, розвиток релігійно-міфологічних уявлень у деяких випадках міг привести до поширення переконання щодо бажаності скорішого відокремлення людської душі від мертвого тіла, як це, до речі, вважається в сучасній Індії. В такому випадку на­йефективнішим способом ліквідації трупа ставала кремація. Однак цей обряд потребував великої кількості деревини і тому міг набути переважного значення в багатих на ліс місцевостях, особливо при удосконаленні кам’яних або, згодом, металевих сокир. Тому цілком ймовірно, що в Середньому Подунав’ї та Середньому Подніпров’ї вже наприкінці неоліту та за енеолітичної доби у зв’язку з певною спіритуалізацією уявлень стосовно долі людини у потойбічному світі (цікаві думки з цього приводу нещодавно висловлені М.О.Чмиховим³²²) виникає та поширюється обряд кремації. Спочат­ку він міг застосовуватися лише до певної й відносно незначної у кількісному відношенні групи людей (жерців-шаманів, старійшин і т.п.), але згодом, як це засвідчують могильники софіївської групи, практично до всіх померлих членів певного суспільства і сторіччями зберігався серед їх нащадків, які увійшли до інших етнічних спіль­ностей.

Однак необхідно враховувати, що значна кількість пізньопер- вісних племен могла не дотримуватися ні першої, ні другої системи поглядів й після виконання певних обрядів залишати померлого в поховальній споруді без якогось штучного впливу на процес його природного розкладу. Можливо, більшість етнічних груп так і робила (Західна та Центральна Європа неолітичної та енеолітичної доби, зона Євразійських степів).

У цьому випадку головна увага приділялася будівництву похо­вальних споруд, зокрема мегалітичних та курганних, а кількість трудових витрат, як це прийнято вважати³²³, була прямо пов’язана з суспільним станом померлого. Саме це, очевидно, й відбувалося в індоєвропейському суспільстві Передкавказзя та півдня Східної Європи за часів неоліту та енеоліту, як і в наступні часи. Посилення соціальної стратифікації підкреслювалося зведенням монумен­тальних поховальних споруд, а не використанням тих чи інших ме­тодів штучної трансформації тіла людини, хоча інколи використову­валися й вони (портретовані черепи катакомбної культури, нечисленні трупоспалення серед поховань часів поширення багато- пружної кераміки та зрубної культури³²⁴).

В індоєвропейському обряді трупопокладення істотну роль ві­дігравав звичай посипання тіла небіжчика червоною вохрою, що, ма­буть, за аналогією з кольором крові символізувала життєву силу. В степових енеолітичних культурах засвідчено дві форми трупопок­ладення: випрбстане й скорчене. Перша могла не нести ніякої особливої ідеологічної функції. Друга, як вважається, пов’язана з уявленням про символічне повернення померлого в лоно Матері- Землі у позі зародка з надією на відродження у новому житті. Саме певний світоглядний зміст останньої пози померлого міг обумовити її провідне поширення серед носіїв скотарських культур пізнього ене­оліту та доби бронзи (ямна та зрубна, значною мірою катакомбна, культурно-історичні спільності). Поширення випростаних кістяків у дніпро-азовській (за С.Н.Братченко та О.Г.Шапошніковою³²⁵) ката­комбній культурі пояснюється надходженням нового передкавказь- кого населення (яке, до речі, приносить і ритуал портретування че­репів) та, у зв’язку з цим, певним відродженням місцевих традицій нижньомихайлівських часів. Орієнтування небіжчика мало, ймовір­но, менш істотне значення, але певною мірою нерідко пов’язувалося з солярно-космогонічними уявленнями про “країну сходу” та “країну заходу”. Перша, очевидно, асоціювалася з відродженням до нового життя, а друга — з подорожжю до країни мертвих.

Ритуально-культова система предків пра слов ’ян, як це випливає з археологічних матеріалів, протягом III—серединнії тис. до не. ут­ворювалась завдяки схрещенню обрядових традицій середньодніп- ровсько-волинсько-прикарпатських посттрипільських груп зі звичаями індоєвропейців-скотарів Північного Причорномор’я, Приазов’я та Донеччини. Просування останніх на північ й північний захід долинами Дніпра, Південного Бугу та Дністра відбувається, як про це вже йшлося, наприкінці трипільської доби. В результаті поширюються комплекси з керамікою, прикрашеною мотузчатим (го- родсько-волинський тип) і навіть перлинним (тип Півіхи) орнаментом, у глиняне тісто якої домішують товчену мушлю. Незабаром у всьому Північному і Північно-Східному Прикарпатті та прилеглих до нього областях Німеччини, Чехії, Словакії, Польщі, України й північних районів Румунії та Молдови поширюється культура кулястих амфор з виразним мотузчатим трикутнико-ялинковим орнаментом і кера­мічними формами, переконливі аналогії яким відомі в Північному Причорномор’ї. Її походження (за М.Гімбутас³²⁶) доцільно поясню­вати просуванням окремих скотарських племен з південного сходу через Карпатську улоговину та закарпатсько-словацькі області. Однак такі характерні індоєвропейські риси керамічного комплексу, як поєднання мотузчатої орнаментації з домішками в глиняному тісті товченої мушлі (за І.КСвєшніковим³² ), притаманні насамперед східним, подільському та волинському, варіантам цієї культури. Тут засвідчено використання вогню в поховальному ритуалі.

Поховання подільської групи східного варіанту культури ку­лястих амфор представлено виключно трупопокладеннями: пере­важно грунтові, в кам’яних гробницях; небіжчики, як правило, скор­чені. У деяких випадках (гробниця біля с.Довге на Тернопільщині) виявлено й використання вогню: інколи кістяки обпалені вогнем, а під HMMrf знаходять дрібні шматочки деревного вугілля³²⁸. Тим часом, для волинської групи є характерним поєднання скорчених трупопокладень у кам’яних гробницях з кремацією. Відомі похован­ня залишків часткових трупоспалень в урнах та на дні гробниць, хоча, як зазначає І.К.Свєшніков, відмінностей в кількості та характе­рі інвентаря в похованнях з трупопокладеннями та трупоспален- нями не спостерігається³²⁹. Цікаво, що всі відомі трупоспалення волинської групи знайдено саме на Житомирщині, тобто поблизу Се­реднього Подніпров’я, де цей обряд панував на фінальному етапі трипільської доби.

Паралельно біритуалізм поховальних звичаїв стає прита­манним племенам середньодніпровської культури, мабуть, найдав­нішої серед історичної спільності мотузчатої кераміки та бойових сокир. Дослідники³³⁰ майже одностайні в тому, що формування і розвиток її населення відбувалися під знаком взаємодії між міс­цевими групами софіївського типу та скотарськими, давньоямними і постсередньостогівськими племенами, які, напевно, вже увійшли до складу останніх. Розглянутий !.!.Артеменко розвиток цієї культури за етапами³³¹ дозволяє дійти певних висновків стосовно етнічного процесу в Середньому Подніпров’ї за доби ранньої бронзи —другої половини III — першої половини II тис. до н.е.

Ранній етап середньодніпровської культури, що умовно датується XXVI — XXIV ст. до н.е., репрезентований виключно під- курганними скорченими на боку похованнями в ямах, перекритих дерев’яним накатом. Кістяки з слідами вохри, досить бідним інвен­тарем, що повністю збігається з артефактами ямної культурно- історичної спільності. Характерним є й той факт, що ці поховання практично завжди трапляються і у заснованих ямниками курганних могильниках. Тому є підстави вважати перших безпосередніми спадкоємцями других. Найімовірніше десь на середній фазі доби пізнього трипілля скотарські племена ямної спільності потіснили давніх мешканців Черкасько-Київського Правобережжя й ут­вердились на цій території. Згодом вони почали набувати певних етнографічних рис. їхніми сусідами на півдні були споріднені племе­на ямної спільності, які поступово поширювались по всьому Лісосте­повому Правобережжю до р.Рось³³², а на півночі — пострипільське софіївське населення, що, мабуть, зазнавало від них відповідного тиску.

Такий процес, історичним підгрунтям якого було розселення індоєвропейських скотарських племен за умов збільшення поголов’я худоби та посилення засухи в степовій зоні, обумовив найістотнішу трансформацію середньодніпровської культури на середньому етапі. Вона поширюється на північ Середнього Подніпров’я, зайня­того напередодні посттрипільським населенням софіївської групи, а згодом і вгору по Десні та Дніпру, де раніше панувало населення не­олітичної спільності ямково-гребінцевої кераміки. Ці бурхливі зру­шення безпосередньо відбились в перехрещуванні різноманітних поховальних традицій. Практикується трупопокладення й трупо- спалення. Обидва обряди зустрічаються в підкурганних та грун­тових могильниках. До того ж трупопокладення бувають скор­ченими, інколи випростаними, посилані попелом та вохрою, в овальних або підпрямокутних ямах. Все це, безумовно, є свідченням етнічної міксації, що відбувалася, напевно, відносно мирно, так би мовити, на “рівноправних засадах”. Процес, можливо, був приско­рений напруженим становищем на півдні за часів утвердження там носіїв катакомбного поховального ритуалу.

Відповідні події, пов’язані з просуванням на північний захід племен спільності мотузчатої кераміки та бойових сокир, близько споріднених з представниками ямної історико-культурної області, наприкінці III тис. до н.е. відбувались також на Поділлі, Прикарпатті та на Волині. Носії підкарпатської та городоцько-здовбицької куль­тур поступово поширюються до Південно-Східної Польщі та асимі­люють місцеві племена спільності кулястих амфор. Як зазначає ІКСвєшніков, традиції останньої добре простежуються в матеріа­лах культур наступного часу. Звичай ховати небіжчиків у кам’яних гробницях, відомий серед племен культур мотузчатої кераміки на початку бронзового віку Волині та Поділля, можна пояснити традиціями культури кулястих амфор. Пізніше аналогічні звичаї простежуються на цих територіях у племен білопотоцького варіанта тшинецько-комарівської спільності в другій половині II тис. до н.е. Відповідні традиції добре фіксуються і в кераміці, зокрема городоць­ко-здовбицької та стжижовської культур спільності бойових сокир³³³. Участь племен культури кулястих амфор в формуванні фізичного типу людей доби поширення спільності культур мотузча­тої кераміки у західних областях України засвідчено й антрополо­гічно³³⁴. Все це дозволяє дійти висновку, що племена культури ку­лястих амфор під час взаємодії з племенами культур мотузчатої ке­раміки були асимільовані останніми, але відіграли помітну поль у формуванні культур Прикарпаття та Волині за доби бронзи³³⁵.

Для культур спільності мотузчатої кераміки та бойових сокир в межах України першої третини П тис. до не. (підкарпатська й се- редньодніпровська, на третьому етапі її розвитку, та городоцько- здовбицька) притаманний насамперед обряд підкурганного похован­ня в ямах скорчених кістяків, посиланих вохрою, з широким засто­суванням в західних областях кам’яних конструкцій. Набули поширення також грунтові могильники з аналогічними похован­нями, особливо в стжижовській культурі, де зустрічаються й сліди обпалення людських кістяків³³⁶. Окремі трупоспалення відомі й на пізньому етапі розвитку верхньодніпровської групи підкарпатської культурі. Традиції кремації міцно зберігаються в Подніпров’ї, звідки вони, можливо, разом з відповідними групами населення, зрушеними під час бурхливих подій фінальної доби катакомбної культурно-історичної спільності, в період поширення пам’яток бага- топружкової кераміки, частково потрапляють і до степу.

Певна стабілізація в середині II тис. до н.е. сприяла, як зазнача­лося, консолідації історичних предків праслов’ян у межах тшинець- ко-комарівської культурно-історичної спільності, якій притаманний біритуалізм інгумації та кремації з використанням курганів та грун­тових могильників. Районам Середнього Подніпров’я і за доби се­редньої бронзи є притаманнішим обряд трупоспалення з наступним похованням решток в урнах у грунтових могильниках³³. У Перед- карпатті й на Волині переважають трупопокладення. Але загальний вигляд всієї культурної спільності досить уніфікований. Харак­терним є й те, що поховання за обрядом трупоспалення та трупопок­ладення нерідко зустрічаються поруч на одних могильниках³³⁹, що зайвий раз засвідчує моноетнічність відповідного населення. В мате­ріалах комарівської групи (культури) кількісно переважає інгума- ція. Серед трупоспалень (як і трупопокладень) відомі й багаті — зі зброєю, прикрасами, ошатною керамікою³⁴⁰. На всіх відомих грун­тових могильниках східно-тшинецької культури, за С.С.Березансь- кою, відомі лише тілоспалення. Дослідниця пояснює це збереженням у Середньому Подніпров’ї сталих етнокультурних традицій, що ся­гають своїм корінням ще пізньотрипільської доби³⁴¹.

Біритуальність зберігається і в наступні часи пізньої бронзи, коли в Середньому Подніпров’ї, на Волині й Східному Поділлі відома праслов’янська, як зазначалося вище, білогрудівська культура. Однак в цілому, як підкреслюють В.В.Отрощенко та О.П.Моця, озна­кою часу було поширення ритуалу трупоспалення практично по всій території України, крім степової CMyrHⁱⁱⁱ, та, додамо, висоцької культури Галичини. Якщо абстрагуватися від кола лужицьких пам’яток, які займають територію поруч з Польщею, та фрако-да- кійських урнових кремацій Подністров’я, маємо всі підстави вва­жати, що епіцентром поширення відповідного ритуалу на Полісся та лісостеп Лівобережної України було саме Середнє Подніпров’я, де лінгвісти розміщують ядро праслов’янського мовного ареалу Останнє й дає певні підстави припускати, що, незважаючи на просу­вання скотарського населення з півдня та, вірогідно, (внаслідок цього) мовну асиміляцію, генетичний і ритуально-культовий зв’язок між поколіннями тут зберігався протягом III та II тис. до н.е. Разом з тим, певна частина населення у складі праслов’янського соціуму, на­самперед представники родин, чиї предки колись прийшли з півдня, традиційно зберігала ритуал тілопокладення під курганами.

Кожна з традицій, можливо, була притаманна певним фратрі- альним колективам відповідної групи споріднених праслов ’янських племен, які й утворювали цю етномовну спільність. Приклади біритуалізму в межах одного етносу широко відомі (взяти хоча б давні Грецію або Італію). Разом з тим, праслов’янам на стадії білог- рудівської культури стає притаманним спільний культ, пов’язаний з аграрними ритуалами і, ймовірно, поширений під впливом більш розвиненого фрако-дакійського населення Придністров’я. Його ар­хеологічними залишками є зольники, що пов’язуються дослідниками з солярно-аграрними культами та, можливо, поминальними обря­дами³⁴³.

Таким чином, різноманітні дані дають підстави локалізувати праслов’ян доби пізньої бронзи в межах Середнього Подніпров’я, Волині та, значною мірою, Поділля й Галичини. їх етногенез пов’язаний як з місцевими мешканцями пізньотрипільської доби, так і з власне індоєвропейськими групами південних скотарів, які асимілювали перших в мовному відношенні, але перейняли від ту­більного населення багато чого з господарської, культурної та риту­альної сфер життя.