Передісторія формування ранньокласового суспільства на півдні Східної Європи

1

З першої третини І тис. до не. на території України та Перед- кавказзяпочинається нова суспільно-історична доба, найістотнішою ознакою якої є тривале і поступове утвердження ранньодержавних політичних інститутів, пов’язаних з формуваннямранньокласових суспільних відносин.

З цього ча су, з другої чверті І тис до не., на Укра їні почина ється власне державне життя і формуються підвалини цивілізації, скла­дається політична система, межі якої майже збігаються з її су­часними кордонами: від Південного Полісся до Чорного моря та від Карпат і Дунайської дельти до Дону. Маємо всі підстави припускати, що в середині І тис. до н.е. тут відбувався і певний етноінтеграційний процес на терені відповідного соціального організму, як то випливає не тільки з загальної теорії етносу¹, а й з спільності матеріальної культури в певних часово-просторових межах

Для переходу від первісності до ранньокласових відносин були необхідні три головні умови. 1) виробництво регулярного натурального додаткового продукту як матеріальної основи суспільного розподілу праці та вилучення з виробничої ді­яльності осіб, пов’язаних з організаційно-адміністративною, війсь­ково-політичною та культурно-культовою функціями; 2) к о н цен­тр а ц і я додаткових суспільних ресурсів в руках соціальної верхівки, що здійснювалась, як це добре відомо³, насамперед завдяки функціонуванню редистрибутивної системи централізованого перерозподілу за умов влади-власності панівної верхівки на матеріальні (зокрема земельні) і трудові ресурси ко­лективу; 3) поява та поширення престижно-значущих цінностей, на­явність яких лише в окремих осіб підкреслювала їх особливий стан, тобто забезпечення трансформації частини нату­рального продукту, що потрапляв до рук соціальної еліти, в цінностях, що мали престижне значення.

Таким чином, для розуміння механізмів формування ранньо- класового суспільства необхідно відповісти на такі питання: 1) яким чином досягалося якісне підвищення виробництва натурального продукту? 2) як натуральний додатковий продукт потрапляв до рук верхівки? 3) як забезпечувалась трансформація частини останнього в речі, що мали суспільно-престижне значення? Зрозуміло, що роз­глядаючи ці питання, необхідно торкнутись проблем палеодемогра- фії та палеоекології, стосунків з сусідніми, у тому числі й з розвиненими, цивілізованішими соціальними організмами. Але їх роль опосередковується трьома зазначеними аспектами.

Якщо ж розглядати цей процес ширше в контексті переходу первісних суспільств до цивілізації, то необхідно виділити такі за­гальні моменти:

1. Забезпечення можливості виробництва додаткового продук­ту, пов’язане з розвитком і організаційно-управлінницької праці (чим забезпечується максимальна ефективність економіки соціаль­ного організму та гарантія його внутрішньої стабільності й зов­нішньої безпеки), і самої матеріально-технічної бази виробництва.

2. Виникнення складної, ієрархічно організованої соціально- політичної системи на терені суспільного розподілу праці та, відпо­відно, неоднакового відношення окремих соціальних груп до засобів виробництва (насамперед — землі) й суспільного додаткового про­дукту. Наявність такої системи забезпечує можливість концентрації додаткового продукту в руках еліти, що безпосередньо зацікавлена в підвищенні загальної продуктивності суспільної праці.

3. Наявність у суспільній свідомості нормативного зв’язку між високим соціальним статусом та престижним споживанням, що при розвитку відповідних можливостей означає трансформацію нату­рального додаткового продукту в престижні цінності, що підкреслю­ють привілегійований статус їх власника.

Як бачимо, перехід від первісності до цивілізації, від передкла- сових відносин до ранньокласових, від доексплуататорського пле­мінного суспільства до експлуататорського ранньодержавного відбиває принципові зрушення в усіх сферах людського буття — економічній, організаційній, культурній, які нерозривні з сферою суспільної свідомості.

Разом з тим сама специфіка археологічних джерел обумовлює різний ступінь достовірності реконструкцій тих або інших сфер життєдіяльності. Виробнича діяльність майже безпосередньо репре­зентована залишками знарядь праці, органічних решток тощо, тоді як суспільну структуру можемо реконструювати лише опосередко­вано, а теоретичне відтворення духовного світу людей давніх часів за пам’ятками матеріальної культури взагалі не йде далі певних припущень, навіть коли залучаються і дані етнографії та порівняль­но-історичного мовознавства. Тому при розгляді соціо-культурного розвитку давнього населення України ми змушені насамперед, як на найбільш надійні, спиратися на дані господарського розвитку певних колективів, усвідомлюючи його кореляційний зв’язок з іншими сфе­рами суспільного буття.

Починаючи з часів А.Фегрюсона та JLMopraHa, панує думка, що необхідною передумовою переходу до цивілізації є розвиток відтво­рюючих форм економіки (землеробства та скотарства). Зараз відомо, що в деяких випадках і суспільства, що спеціалізувалися на вищих формах рибальства та морських промислів, й навіть збирачі саго, до­сягали значного рівня соціальної стратифікації⁴, але там, де за цих умов тенденції класоутворення дійсно набули істотної сили, завжди з’ясовується першочергова роль безпосередніх зв’язків з сусідніми класовими суспільствами⁵. Тому висновок щодо вирішальної ролі переходу до відтворюючих форм господарства в процесі формуван­ня передумов класогенезу зберігає силу й на сьогодні⁶.

На території півдня Східної Європи процес переходу до відтво­рюючої економіки відбувався неоднаково і з різною швидкістю. Це, насамперед залежало від промислово-екологічної ситуації (в першу чергу — ступеню виснаження мисливських ресурсів) та відстані до центрів Східносередземноморсько-Передньоазійського регіону, який значно випереджав навколишні суспільства і стимулював їх розвиток

За різних природних умов складалися й різні типи господарст­ва.

2

Найсприятливіші для розвитку відтворюючого господарства умови існували на південному заході лісостепової зони Східної Європи, в Молдові та на Поділлі, де у VI тис. до н.е. складається буго- дністровська культура. Багаті, але не безмежні, природні ресурси долин Дністра та Південного Бугу сприяли переходу до міцної осілості на терені комплексного рибальсько-мисливсько-збиральницького господарства, що давало підстави для засвоєння передових на той час форм виробництва, поширених у колі старчево-кріш-керешських не- ол ітичнихкультур Балкано-Дунайсько-Карпатськогорегіону. Звідти запозичались культурні рослини (насамперед злаки) та свійські тварини (велика рогата худоба) разом з відповідними навичками та господарським інвентарем.

Меншу потребу у відтворенні харчових ресурсів відчувало на­селення багатого на рибу, водоплавних птахів та іншу фауну Дніп­ровського Надпоріжжя, що залишило пам’ятки неолітичної сурсько- дніпровської культури. Специфічні екологічні умови дозволяли тривалий час практикувати сітьово-човнове рибальство, задоволь­няючи, таким чином, потреби харчування зростаючого населення. Проте вже за доби раннього неоліту місцеве населення було знайоме з скотарством та, не виключено, примітивним землеробством. З огляду на високу продуктивність рибальства, до певного часу вони відігравали другорядну роль. Носії сурсько-дніпровської культури поступово просувались вгору дніпровськими притоками (Орель, Са­мара, Ворскла), де, разом з носіями дніпро-донецької культури, на думку Д.Я.Телегіна, утворили підвалину формування конярської се- редньостогівської культури. Остання, як зазначалося, відповідає давньоіндоєвропейському мовному ареалу А.

Дещо іншого характеру, починаючи з раннього неоліту, розвиток відтворюючого господарства набуває в Приазовських сте­пах. Умови для розвитку рибальства тут були вкрай обмежені, тому воно не могло стати провідною галуззю. Те саме стосується й розвитку землеробства, для якого майже до залізного віку умови тут були малопридатні. Скотарство ж мало всі підстави поступово розвиватися, тим більше, що в Передній Азії, на Кавказі та Закаспії на той час вже розводились вівці та кози, а з Балкано-Дунайського регіону надходила велика рогата худоба. Природні умови сприяли розвитку скотарства, але до початку використання коня для верхо­вої їзди, тобто до доби середньостогівської культури, межі пасовиськ були досить вузькими, тому скотарство мало поєднуватись з мотичним землеробством у заплавах. Суспільства цієї зони входили до давньоіндоєвропейського мовного ареалу В.

Таким чином, за неоліту на території південної частини Східної Європи формуються дві головні лінії розвитку відтворюючого госпо­дарства, пов’язані з певними формами соціальних відносин, куль­тури і світогляду. Перша, землеробсько-скотарська, відома спочатку I^і за пам’ятками місцевої буго-дністровської культури та, трохи пізні- ⅛ ше, культури лінійно-стрічкової кераміки, що поширювалась з Подунав’я, реалізовувалася переважно в лісостеповій зоні західні- ' ше Дніпра; друга, скотарсько-землеробська — в степах та суміжних з ними районах лісостепової смуги.

Розвиток землеробства (перша лінія) спочатку відбу- вався за умов переважання привласнюючих форм, але поступово ⅞ його питома вага збільшується. Продуктивність сільськогосподарсь- '■ кої праці істотно підвищується з початку трипільської доби, під час, напливу нового населення з більш розвинених Карпато-Дунайських ■. областей. Як передбачав С.М.Бібіков⁹ та підтвердив В.Г.Збенович¹⁰, істотну роль в цьому відіграло впровадження найархаїчніших, прийомів оранки з використанням тяглової сили великої рогатої худоби.

Поступовий розвиток в межах цієї лінії, на тлі орного землероб- _ι ства, в Месопотамії, Єгипті, Сирії та Палестині, Анатолії, Егеїді у IV — III тис. до н.е. привів до формування ранньокласових соці- ї альних організмів типу номових міст-держав, що поступово об’єдну- ■ валися у великі військово-адміністративні утворення, на зразок Давньоєгипетського царства, держави Саргонідів та III династії Ура у Дворіччі, Давньохеттського царства, Мінойського Кріта та ін. Cyc-, пільно-економічне піднесення Східносередземноморсько-Пе- редньоазійських областей відбувалося на терені удосконалення системи організації виробництва та перерозподілу матеріальних благ, переважно шляхом створення іригаційних систем в за­сушливій смузі та складного багатогалузевого господарства на узбе­режжях Середземного моря (Егеїда, Фінікія), з одночасним посилен­ням ролі військового та торговельного чинників на початку бронзово­го віку. Важливу роль відігравало й утворення міжнародної системи видобутку, транспортування та обміну кольорових металів, що зв’язувала Балкано-Карпатський регіон і Кавказ як з центрами предньоазійських цивілізацій, так і з племенами Центральної і Схід­ної Європи.¹¹

На відміну від зазначених суспільств субтропічної смуги насе­лення Лісостепової України на стадії енеоліту —ранньої бронзи не могло забезпечити рівень виробництва, необхідний для ствердження ранньокласових відносин. Організація колективного сільськогоспо­дарського виробництва при достатній кількості атмосферних опадів була недоцільною, а потреба в централізованому перерозподілі про­дуктів виробництва на племінному чи міжплемінному рівні незнач­ною через однорідність господарської діяльності на великих просто­рах. В початковому вигляді, очевидно, існували племінні редист- рибутивні системи, чого вимагали хоча б потреби постачання міді та деякої іншої сировини, але це не мало того значення, як у Егеїді чи Анатолії. При цьому самі ландшафтно-кліматичні умови помірної зони з відносно холодними зимами обмежували сільськогосподарсь­ку діяльність лише теплими місяцями й вимагали значних витрат суспільної праці на виготовлення жител, одягу, взуття тощо.

Таким чином, за однаковими технічними оснащеностями, в субтропічній зоні можна було створити таку систему організації виробництва та перерозподілу, яка б забезпечувала економічне тло формування цивілізації, на відміну від помірної смуги Європи, де такий розвиток не міг відбуватись. Крім того, за доби енеоліту на території України, при дифіциті та високій собівартості ме­талів, ні якість озброєння, ні розвиток транспортних засобів не за­безпечували можливості появи стійких міжплемінних об’єднань типу складного вождества-чіфдома. Тому за доби трипілля, при фактичному збереженні неолітичних знарядь праці, не тільки не могло здійснюватись подальше зростання продуктивних сил, але не існувало й реальних можливостей для широкого відчуження та концентрації додаткового продукту в певному домінуючому центрі.

Така ситуація, за умов певного зростання ролі скотарства, збе­рігалася в Лісостепу протягом всього бронзового віку, за винятком хіба що його останніх сторіч. Орієнтація на землеробство не забезпе­чувала виробництва необхідного для виникнення ранньокласового суспільства додаткового продукту аж до освоєння в першій третині І тис. до н.е. виробництва залізних знарядь праці та озброєння.

Другою лінією господарського розвитку було спеціалізова­не скотарство, тривалий час пов’язане із землеробством. Розвивалося воно в степовій зоні, але, як про це вже йшлося, насе­лення зосереджувалось переважно на межі степів з іншими ланд­шафтними зонами: в приморсько-передгірській смузі на півдні, в багатих на рослинність і фауну заплавах річок та в південних лісо­степових районах на схід від Дніпра до Дону, Волги, а потім і далі, до Уралу. Відповідно, як свого часу доводив В.М.Даниленко¹², тут виді­ляються два напрямки еволюції енеолітичного скотарства. Перший, середньостогівсько-давньоямний, охоплював порубіжжя Степу й Лісостепу Середнього Поднідпров’я та на схід від нього. Він пов’язаний з конярством (місцевого походження) та розведенням великої рогатої худоби (запозиченої у балкано-дунайських, а потім і трипільських землеробів). Другий, азово-чорноморський, був пов’язаний з кавказько-передньоазійськими імпульсами та у госпо­дарському відношенні орієнтувався на розведення дрібної рогатої худоби.

В обох випадках роль землеробства була відносно незначною, переважав пастуший уклад; населення вело напівосілий спосіб життя і відганяло отари на певну відстань від поселень у відкритий степ. Поступове накопичення скотарського досвіду та поширення різноманітних видів свійських тварин приводило до формування оптимального складу стада відповідно до умов кожного окремого регіону.

Зростання питомої ваги скотарства пов ’язане з посиленням со- ' ціально-майновогорозшарування общинників, оскільки, як відомо¹³, ⅛? худоба завжди належала окремим домогосподарствам. Поголів’я f'. худоби могло досить швидко збільшуватись, так само як і скорочу- ⅛ ватись за певних обставин. Крім того, худобу легше відчужувати у її власника, ніж, скажімо, землю, тому виникала спокуса силою § відбирати худобу, що, в свою чергу, призводило до посилення між­племінних сутичок і війн. Останнє сприяло розвитку самооборони та підвищенню ролі військових лідерів, які, окрім всього іншого, розпо­діляли награбоване добро, оточували себе більш-менш постійними за складом дружинами та, спираючись на них, підпорядковували своєму контролю суспільні фонди, а також племінні органи влади та управління.

Могутні кургани, що починають споруджуватися в степах з IV тис. до н.е., маркують нову стадію в розвитку суспільних відносин. Вони є свідками того, що соціальне розшарування в межах окремих племен, а, вірогідно, й на міжплемінному рівні, вже відбулося. По­дальший тиск степових скотарів на області, зайняті давньоземле- і робським населенням (Правобережний Лісостеп, Молдова, Нижнє s Подунав’я), дозволяє припускати наявність у носіїв середньосто- гівської культури об’єднань споріднених племен, в яких складалися ⁱ відносини панування та підлеглості, що, в свою чергу, сприяло виникненню ієрархій родів та їх лідерів. Голови таких військово- політичних об’єднань, монополізуючи і закріплюючи за своїми на­щадками високі посади, розпоряджалися громадськими фондами та здобиччю, чим забезпечували собі економічну перевагу. Масштаби такого розшарування на Північному Кавказі можна уявити з огляду на монументальну велич та коштовний поховальний інвентар Май- копського кургану.

В цьому контексті особливого значення набувають пам’ятки уса тівської культури Північно-Західного Причорномор’я, яка в деяких аспектах перегукується з майкопською та багато в чому принципово протилежна трипільській. Різка соціальна стратифіка­ція за наявності зовсім не характерної для давніх землеробів курган­ної традиції, орієнтація на розведення дрібної рогатої худоби при іс­тотній ролі конярства, система мотузчатої орнаментації кераміки тощо дозволяє припускати, як зазначалося вище, що, незважаючи на безумовну наявність власне пізньотрипільських елементів, голов­ну роль в її формуванні відігравали завойовники-скотарі, пов’язані з північнокавказьким, майкопським світом. Відповідні процеси близько середини III тис. до н.е. відбувалися в Криму та Нижньому Подніпров’ї (кемі-обинська культура) і на безмежних просторах Східноєвропейських степів й прилеглих до них лісостепових районів. Наступний рівень розвитку скотарських племен маркується пам’ятками ямної культурно-історичної спільності

З поширенням бронзоливарного виробництва в міжплемінній боротьбі за гегемонію при інших рівних умовах перемагав той, хто мав краще металеве озброєння та військово-транспортні засоби¹⁴..Найбільші шанси існували у північнокавказьких об’єднань, що мали власне металеве виробництво та безпосередньо сприймали передові досягнення передньоазійських суспільств. Одним з найважливіших серед них було винайдення бойової колісниці, яка в Месопотамії спо­чатку запрягалася ослами-онаграми. Коли їх замінили коні (це від­булося десь у степах північніше Кавказу близько межі III — II тис. до н.е.), то у військовій справі всього Старого Світу відбувся доко­рінний переворот. Бойові колісниці ("танки бронзового віку", за висловом Г.Чайлда) стають головною ударною силою індоєвро­пейських степових племінних об’єднань, а незабаром і давньо- східіих держав.

Важливою подією в історії Причорноморсько-Приазовських степів доби бронзи було формуванням наприкінці III тис. до н.е. ка­такомбної культурно-історичної спільності, в складанні якої істотну роль відіграли вихідці з Кавказу, але кількісно переважав, безумов­но, місцевий субстрат. Не виключено, як вважає С.Ж.Пустовалов¹⁵, що в межах катакомбної спільності існувало кілька досить великих складних соціальних організмів з внутрішньою соціальною ієрархією. Один з них займав велику територію Степового Причорномор’я та південних лісостепових областей з центром на р.Молочній, вище Мелітополя. Певно, це було нестійке об’єднання групи споріднених за походженням племен, в межах яких предс­тавники нижчих верств походили від тубільного населення попе­редньої — ямної — доби.

Рівень господарського розвитку населення причорноморських степів за часів ямної і, тим більше, катакомбної спільності дозволяв виробляти певну кількість натурального додаткового продукту. За доби бронзи складаються й певні умови для його відчуження та кон­центрації в руках верхівки племен, домінуючих над сусідніми об’єднаннями. Однак це ще не гарантувало виникнення ранньокла- сових соціальних організмів. Військово-жрецька еліта, пізньопервіс- ні "вожді-раджі", "брахмани" та "кшатрії" могли розпоряджатися значними надходженнями від залежних племен, але прибутковий продукт, що потрапляв до їх рук, не мав подальшої трансформації. За його- рахунок могли утримуватись жреці та професійні воїни-ко- лісничі, певний прошарок майстрів-ремісників та обслуговуючого персоналу (переважно з бранок), проте інші надлишки не перетво­рювалися на коштовні речі престижного вжитку. У великих масшта­бах вони знищувалися під час урочистих жертвоприношень, як про те красномовно свідчить "Рігведа".

Напівкочове, як згодом і кочове, скотарство не мало перспектив переходу до міських форм життя, не сприяло виникненню пала­цових та храмових комплексів з чиновниками, ремісниками і за­лежними сільськогосподарськими робітниками. Тобто на його терені не створювалися умови для самостійного виникнення цивілізації. Степові скотарі еволюціонували в бік кочівництва, номадизму.

Завершення класоутворювального процесу передбачає, як за­значалося, можливість трансформації суспільного багатства з нату­ральної форми (зокрема — худоба) в інші — предмети престижного вжитку, що зосереджуються в руках знаті та недоступні рядовому населенню. За умов давньосхідних цивілізацій це відбувалося і за­вдяки розвитку в храмово-палацових господарствах професійного ремісничого виробництва відповідних речей та розвитку зовнішньої торгівлі з метою отримання предметів розкоші. Все це призводило до ще більшого суспільного розшарування та забезпечувало утверд­ження ранньокласових відносин. Але в переважно скотарських сус­пільствах відповідна трансформація прибуткового продукту могла забезпечуватися лише завдяки зв’язкам з сусідніми цивілізаціями шляхом торгівлі, військового грабування або примушення до сплати данини. Останнє практикували кочовики, починаючи з часів кімме­рійців та скіфів. Однак в II тис. до н.е. це не могло ще здійснюватися в широких масштабах.

Поширення протягом першої половини II тис. до н.е. в південній частині Східної Європи тактики колісничного бою та бронзового озброєння привело до поступового вирівнювання військово- політичних можливостей окремих племінних об’єднань, краху ієрархічних міжплемінних систем попередньої доби та істотних етнічних зрушень, що особливо відчувалося у XVIII —XVI ст. до н.е. в межах від Адріатики і Егеїди до Тянь-Шаню та Паміру. Але неза­баром становище в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї дещо стабілізується і в третій чверті II тис. до н.е. тут поширюються багато в чому споріднені культури: Кослодженів Нижньому Подунав’ї, Hoa у Молдові та Східному Прикарпатті, сабатинівська в Північно-За­хідному Причорномор’ї, зрубна — східніше Дніпра, що займала величезні простори до Прикаспію і на сході межувала з спорідненою з нею андронівснсою спільністю.

Культури цього кола (індоіранські за етномовною приналежніс­тю їх носіїв) останнім часом ретельно вивчались¹⁶. За матеріалами поховань зрубної спільності В.В.Отрощенко встановив багаторівневу соціально-майнову ієрархію зрубних племен¹⁷. Населення займало­ся не лише відгінним скотарством, а й землеробством, очевидно орним, в лісостепо-степовому порубіжжі, де розташована переваж­на більшість поселень. Вірогідно, землеробство відігравало істотнішу роль західніше Дніпра, серед племен, що залишили пам’ятки куль­тур Кослоджені, Hoa та сабатинівської і отримували бронзові вироби, у тому числі і знаряддя сільськогосподарської праці, зокре­ма — серпи, з Карпатського металургійного центру.

Підвищення питомої ваги землеробства у Північно-Західному Причорномор’ї XIV — XIII ст. до н.е. завдяки впровадженню мета­левих знарядь праці мало істотні наслідки. Суспільство сабатинівсь­кої культури з його багатогалузевою економікою, розвиненою соці­альною стратифікацією, початком формування ієрархічної системи поселень (деякі з них виконували окремі протоміські функції) за сприятливих умов мало б перерости у ранньокласове. Це стосується і споріднених з ним племен на територіях Валахії та Молдови. Однак скрутні обставини, пов’язані, як вважають дослідники, з екологіч­ною кризою та загальною посухою, не дозволили цим тенденціям реалізуватись. Виходом з кризи було, на думку !.Т.Чернякова, ство­рення хуторської системи господарювання, яка дала лише тимча­совий ефект. Наступним кроком став перехід до кочового скотарства, що відбувся в Північно-Західному Причорномор’ї у XI — Х^Г8ст.до н.е. Цілком вірогідно, як вважає ВІ.Клочко, що певна частина насе­лення цього району, зважаючи на відповідні економічні труднощі, у XIII — XII ст. до н.е. пересувається до Егеїди й далі до Близького Сходу, беручи участь в русі так званих "народів моря", що зруйну­вали Хеттське царство, спустошили Фінікійсько-Палестинське уз­бережжя та загрожували кордонам Єгипту¹⁹.

В цілому доба фінальної бронзи характеризується в Євра­зійських степах поступовим завершенням переходу скотарських суспільств до кочівництва. Удосконалювалося ведення господарст­ва, підвищувалася якість транспортних засобів, озброєння та побу­тових речей, розвивалася соціальна структура й форми військово- політичної організації. Всі ці взаємодіючі між собою чинники, за умов посилення аридизації Євразійських степів, особливо в Цент­ральній Азії, обумовили виникнення кочівництва. Ефективність ско­тарської економіки підвищувалась завдяки покращанню видового складу стада, удосконаленню засобів пересування та організації випасу худоби. Номади, або кочовики, є рухомими скотарями, які протягом всього року або, принаймні, його більшої частини пересу­ваються із стадами від пасовиська до пасовиська, змінюючи їх відпо­відно до сезону року. За сучасними даними, кочівництво виникає вперше десь в останній третині II тис. до н.е. в центральноазійських степах та передгір’ях²¹ і вже у XI — IX ст. до н.е. фіксується в Пів­нічному Причорномор’ї.²²

За умов кочівництва, по-перше, скотарська економіка до­сягає своєї максимальної ефективності та, в цілому, забезпечує виробництво певного обсягу натурального додаткового продукту, що гарантує, по-друге, можливість створення досить могутніх, ієрар­хічно організованих військово-політичних об’єднань, в системі яких пануюча верхівка данницькими методами відчужує і концентрує в своїх руках значну частину суспільного багатства. Таким чином, дві умови, необхідні для утвердження ранньокласових відносин, мо­жуть бути досягнуті.

Проте кочовий спосіб життя не стимулює ремісничої діяльності, не забезпечує можливості самостійної трансформації натурального продукту в речі престижного вжитку Основну кількість останніх кочовики отримують від сусідніх цивілізацій шляхом торгівлі, війсь­кових грабунків або данництва. Це спостерігаємо і в Східній Європі (скіфи та античний світ, тюркські народи та Візантія і Русь), і в Схід­ній Азії (сюнну, монголи та Китай), на Близькому Сході, в Північній Африці та ін. Іншими словами, третя умова утвердження ранньок­ласових відносин в кочовому середовищі може реалізуватись тільки за наявності відповідних торговельних або військово-політичних контактів з більш розвиненими сусідами. Тому ранньодержавні об’єднання кочовиків й складаються на периферії цивілізацій.

З іншого боку, у власне кочівницькому середовищі через не­розвиненість металургії та металообробки, а також відсутність влас­ної зернової бази не можна створити такі міцні збройні сили, які б постійно загрожували сусіднім цивілізаціям. Кожне ранньодержав- не утворення, що виникає на терені кочівництва, обов’язково повинно включати до свого складу залежні групи осілого земле­робського населення, чия праця тільки й може забезпечити еконо­мічну стабільність та необхідний військово-технічний потенціал певного складного, синкретичного, хоча й очолюваного номадами, ранньокласового соціального організму.

Доходимо висновку, що кочовики здатні вийти на рі­вень ранньокласових відносин, по-перше, за умов васально-данницького підкорення осілих землеробів порубіжних з степом районів; по-друге, за умов встановлення регулярних еконо­мічних та політичних зв’язків з сусідніми цивілізаціями. Якщо виникнення кочівництва в степах України пов’язане з кіммерій­цями, то зазначені умови ствердження ранньокласових відносин на цих землях спостерігаються лише за скіфської доби, коли номади підкорюють лісостепові області та встановлюють тісні зв’язки з античними містами Причорномор’я.