Передскіфські часи та ствердження ранньокласових відносин в межах праслов’янської Лісостепової Скіфії1

Суспільно-економічний розвиток лісостепової зони України та Молдови на тлі переважно дометалевої орудійної бази вичерпав себе наприкінці трипільської доби. Єдиним способом підвищення загаль­ної продуктивності виробництва за цих умов мало бути удоскона­лення знарядь праці, тобто впровадження металевих виробів.

У другій чверті II тис. до н.е. на терені мотузчатих культур на території від Середнього Поднідпров’я до Повіслення виникає тшинецько-комарівська культурно-історична спільність. Тут, як за­значалося, поступово оформлюються два основні центри етнокуль­турної консолідації: Повісленський, ймовірно — правенедський, надалі пов’язаний з лужицькою культурою кінця II — першої половини І тис. до н.е., та Середньодніпровський, власне пра­слов’янський, відомий вже за матеріалами білогрудівської XII —X ст. до н.е. та чорноліської X —VIII ст. до н.е. культур. У Прикарпат­ті, на Поділлі та Волині існували споріднені з ними, у певному розу­мінні перехідні, етномовні племінні спільності, а на північ від них, в Прибалтиці, Поніманні, Верхньому Подніпров’ї тощо консоліду­вались прабалтські племена.

Доба тшинецько-комарівської спільності демонструє повільний розвиток скотарсько-землеробської системи господарства, що скла­лася на початку доби мотузчатих культур в лісостепо-лісових ланд­шафтах.

Останнє сприяло підвищенню статусу родоплемінної аристок­ратії та, відповідно, якості її престижного споживання. До того ж, і військове становище в цьому регіоні у другій половині II тис. до н.е. було більш напруженим, ніж в областях, які простягались на північ, що також підвищувало значення племінних органів влади, сприяло посиленню контролю з їх боку над колективними ресурсами. Вража­ючі розміри курганів та коштовний поховальний інвентар, в складі якого трапляються й золоті прикраси, засвідчують поступове відок­ремлення панівної військово-політичної верхівки від рядових верств населення у Подністров’ї.

Приблизно з початку останньої третини II тис. до н.е. на кома- рівське населення Поділля і Прикарпаття значно посилюється тиск південних племен кола Сабатинівки-Ноа, що поступово просувались до Середнього Подністров’я. До носіїв культури Hoa і переходить провідна роль в житті Прикарпаття наприкінці II тис. до н.е. Вони, ймовірно, були пов’язані з найбільш західним відгалуженням

причорноморської північноіранської у мовному відношенні гілки S племен. їх просування можна усвідомити на широкому фоні євра- j зійських подій останніх століть II тис. до н.е., коли за умов аридизації < степів войовничі, добре обізнані в конярстві та металургії бронзи іра- ; номовні племена опановують передгір’я Середньої Азії, Афганіста- > ну та Ірану²⁸, з’являються в Східному Закавказзі²⁹ та на Балканах.

Причорномор’я просувалися й до південних районів Правобережно- \ го Лісостепу, зайнятих носіями східнотшинецької культури, але на- і йвірогіднішим здається припущення щодо широкої інвазії в бік Се­реднього Подніпров’я та Південно-Східної Волині саме комарівсько- го населення з Поділля, яке було змушене залишити власні оселі під тиском носіїв культури Hoa. Постійні зв’язки з областями Східного та Північного Прикарпаття, зайнятого до кінця II тис. до н.е. носіями. культури Hoa, а пізніше племенами фракійського гальштату, які витискують та підкорюють своїх попередників, також істотно впливали на підвищення темпів розвитку населення Правобережної України, що залишило пам’ятки в цілому похідної від східнотшине­цької білогрудівської культури. Господарчу основу останньої скла­дало орне землеробство при наявності розвиненого скотарства і дру­горядної ролі полювання та рибальства³⁰. Якщо основна маса зна­рядь праці виготовлялася ще з каменю, кістки та рогу, то озброєння було вже бронзовим³¹.

Однак родовищ міді та олова в межах поширення білогрудівсь­кої культури не існувало. Бронза надходила головним чином з Кар­патського металургійного центру. Придбати її можна було лише в обмін на щось інше — зокрема продукти землеробства, яке на придніпровських чорноземах було ефективнішим, ніж на кам’янистих грунтах передгірських та гірських районів. Тому є всі підстави припустити істотне підвищення як ефективності господар­ства, так і рівня соціально-політичної інтеграції праслов’янського суспільства за доби білогрудівської культури. Але в цей час, з огляду на високу собівартість бронзи, металеві знаряддя ще не набули іс­тотної ваги у землеробстві. Тому вирішальну роль в подальшому со­ціально-економічному поступі населення Лісостепової України ві­діграло освоєння виробництва заліза.

Перші свідчення виробництва заліза на території Східної Європи припадають на кінець II тис. до н.е.³² У VII ст.

; Виникнення та розвиток власної металургійної бази обумовило ; технічне переозброєння всіх сфер виробництва. Вже не були переш­кодою на шляху до землеробства ні важкі грунти, ні ліси та хащі. Збільшення виробництва збіжжя, враховуючи високий потенціал скотарства, збільшувало й обсяг суспільних фондів, що мали зна­ходитись під контролем племінної аристократії та разом з іншими благами перерозподілятись по каналах редистрибутивної системи. Значення останньої істотно підвищувалось з піднесенням ремісничої діяльності, зокрема металургії та металообробки, оскільки фахівці відповідних галузей працювали на задоволення потреб усіх членів общини, тому, як то було в усіх пізньопервісних суспільствах³⁵, за­безпечувалися спільними зусиллями.

За умов зростання загальної продуктивності праці все більший обсяг різноманітних матеріальних благ потрапляє під контроль аристократії різних рангів. Виникають об’єктивні умови для їх "приватизації", привласнення та своєкорисливого використання представниками влади та їх найближчим оточенням: жінками, дітьми та іншими родичами, фаворитами, наложницями, лизоблю­дами, охоронцями тощо.

Концентрація суспільних коштів у руках родоплемінної аристократії та її влада-власність на матеріальні (у тому числі — земельні) й трудові ресурси відповідних соціальних організмів об’єктивно обумовлювали розвиток престижного споживання та виникнення рангових відмінностей в одязі, озброєнні, прикрасах, житлах, побуті, харчуванні і, безумовно, поховальному ритуалі.

Формуванню ранньодержавних структур в праслов’янському суспільстві Лісостепової України доби чорноліської культури сприяли і зовнішні чинники, зокрема — посилення тиску з боку сте­пових скотарів, які вже перейшли до кочівництва і виробили нову військову тактику.

Потреби в спільній обороні споріднених праслов’янських пле­мен лісостепової смуги України об'єктивно обумовили формування відносно сталого союзу навколо певного ядра, верхівка якого, насам­перед його вождь-князь, очолювала цей складний соціальний орга­нізм. В перспективі це повинно було б сприяти виникненню ранньо- державного утворення, яке б складалось з домінуючого центру та за­лежних від нього племен-князівств; згодом — утворенню ранньо- міських центрів на грунті центральних поселень окремих племен та виконанню поселенням, резиденцією вищих органів влади та управ­ління, функцій столиці.

З огляду на розташування чорноліських комплексів, на насиче­ність території городищами та похованнями військової верхівки, можна припустити, що провідний центр чорноліської групи племен і розташовувався на півдні Дніпровського Лісостепового Правобе- ; режжя — в басейні Тясмину. Саме тут, на порубіжжі зі степом, j найсильніше відчувалася загроза з боку кіммерійців і тому потреба Ii в розвитку металургії та металообробки, концентрації під контролем і органів влади матеріальних і людських ресурсів, в розвитку та удос­коналенні системи управління була особливо суттєвою. Крім того, ; тут знаходилися родючі чорноземи, заплавні пасовиська та чудові сінокоси, багаті рибні лови, болотяні руди та високоякісна деревина (насамперед, дуби). Все це, за умов впровадження залізних знарядь праці та раціонального використання трудових витрат, гарантувало досить високий рівень продуктивності суспільної праці та можливість концентрації в руках знаті значних ресурсів.

Археологічно праслов’янська чорноліська культура³⁶ репре­зентована переважно відкритими невеликими селищами, поруч з якими в басейні Тясмину та верхів’ях Інгульця існували й добре ук­ріплені городища. Більшість з них мали невеликі розміри (40 — 100 м в діаметрі) і споруджувались на ескарпованих мисах корінних берегів з глибокими ярами по боках. Відомі й великі городища зі слі­дами постійного життя, ремісничої діяльності, зокрема — металур­гії та металообробки, насамперед, виробництва озброєння, продук­тових складів (зернові ями) тощо. Вони були захищені кількома ліні­ями ровів, валів і стін. Найбільшим та найукріпленішим є Чорнолісь- ке городище діаметром 1,5 км. Разом з Пеньківським воно було найпівденнішим і, мабуть, відігравало провідну роль в системі обо­рони від войовничих степовиків.

Проте центром суспільного життя Потясминня, як, певно, і всього праслов’янського масиву в межах чорноліської культури, повинно було бути Суботівське городище. На ньому знайдено численні уламки ливарних форм та інші свідчення ррзвитку мета­лургії, а також клади коштовних прикрас та престижної зброї, зок­рема — чудовий довгий сталевий меч з бронзовим руків’ям, що використовувався в кінному 6oκ>^36a і, безумовно, належав предс­тавникові вищої військової аристократії. Поблизу Суботівського городища, оточеного системою невеликих городищ-фортець (Залев- ка, Голов’ятино, Секирне, Лубенці, Вовчий Шпиль, Іван-город, Ада- мівка, Калантаївка), зосереджені й найбагатші поховальні комп­лекси чорноліської культури: підкурганні дерев’яні гробниці з реш- тками знатних осіб та людей, що супроводжували їх до потойбічного світу. Не викликає сумніву, що цей район був економічним (зокре­ма —редистрибутивним), військово-політичним та, певно, культур­но-культовим центром складного соціального організму чорнолісь- кої спілки племен, а Суботівське городище — його протоміським центром.

Значний обсяг трудових витрат по зведенню фортифікаційної системи на півдні Лісостепового Правобережжя з впевненістю до­зволяє говорити про наявність тут міцної надплемінної системи влади та управління. Важко сказати, чи дійсно цьому центру підпо­рядковувалось праслов’янське населення всього ареалу чорнолісь- кої культури, від Чигирина і Кременчука до Кам’янець-Подільсько- го, Хмельницького, Житомира, Києва, Прилук, Харкова та Лугансь­ка³⁷ (хоча на Лівобережжі праслов’яни ще, безумовно, не становили більшості населення), але його лідерство та авторитет навряд чи можна ставити під сумнів.

Не менш істотний суспільний розвиток за ці часи відбувався і у західній частині праслов’янського ареалу — в межах східної периферії лужицької культурно-історичної спільності В останній чверті II — першій половині І тис. до н.е. ця спільність простягалася від Галле і Лейпціга до західних районів Волині й Полісся та від пів­нічних областей Чехії, Моравії та Словакії до узбережжя Балтики³⁸. Останнім часом її виникнення пов’язують з імпульсами, що поширювалися з Середнього Подунав’я на північ та сприймалися місцевим, неоднорідним в етнічному відношенні населенням. Зокре­ма, як доводить Л.І.Крушельницька³⁹, східнолужицькі групи Повіс- лення утворюються на грунті місцевих тшинецьких племен за учас­тю й більш східних груп населення Волині та Поділля ігізньобронзо- вого віку. Як про це вже йшлося, можна припустити, що саме лужицьке населення Повіслення й було правенедами, найбільш спо­рідненими в етномовному відношенні з праслов’янами Поділля та Середнього Подніпров’я чорноліської культури.

Між цими двома великими племінними масивами, що на почат­ку залізного віку досить інтенсивно розвивалися, розміщувалися споріднені з ними племена — безпосередні нащадки місцевого тшинецько-комарівського населення попередньої доби. Вони відомі за матеріалами висоцької культури Північної Галичини та лежницької й могилянської груп Західної Волині, які відчували впливи як з лужицького, так і з чорноліського ареалів.

У ці самі часи, починаючи з кінця II тис. до н.е., в Прикар­патських районах пов’язане за своїм походженням з степовим світом населення культури Hoa починає витісняти або асимілювати етно- мовна спільність носіїв культур фракійського гальштату, безпосе­редні предки фрако-гето-даків Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону. ¹ їх рівень розвитку був значно вищим, ніж у сусідніх праслов’ян, що засвідчується розвиненою металургією та кош­товними кладами. Один з них, Михайлівський, знайдено на Терно-

пільщині. Він містив золоті вироби загальною вагою близько 7,5 кг: дві діадеми, браслети, гривни, фібули тощо. Це яскраве свідчення розвитку рівня престижного споживання вищої верстви родопле­мінної аристократії, що фактично вже ставала- ранньокласовою панівною верхівкою. Наявність такого соціально-економічного цент­ру в межах Галичини, Буковини та Лісостепової Молдови повинна була стимулювати й розвиток праслов’янських племен України. Однак провідну роль в історії лісостепового населення, особливо се- редньодніпровського, в ранньозалізному віці відігравали степові кочовики: кіммерійці, а пізніше скіфи.

2

Кіммерійці були добре відомі архаїчним грекам та народам Стародавнього Сходу, але в цілому писемні джерела повідомляють про них лише у зв’язку з військовими подіями. Гомер розміщує їх на північному краю Ойкумени [Одіс., XI, 12 — 19] і описує як скотарів, що харчуються кобилячим молоком [Іл., ХПІ, 5]. 722 —715 рр. до н.е. вони вдерлися до Закавказзя і, розбивши війська Руси І, спустошили царство Урарту. Проти них виступає ассирійська армія, але, як га­дають, кампанія була невдалою і закінчилась загибеллю царя Сарго­на II (705 р. до н.е.), який очолив її.

В першій половині VII ст. до н.е., після поразки, яку кіммерійці зазнали в Східноєвропейських степах від скіфів, вони вже постійно перебувають у Малій та Передній Азії, ворогуючи зі скіфами, які там також періодично з’являються. У 679 — 678 рр.до н.е. кімме­рійський цар Teyinna був розбитий володарем Ассирії Ассаргадоном і його вершники частково перейшли на службу до останнього. Пізні­ше, разом з урартами (або Ассирією), вони взяли участь у розгромі Фрігії, цар якої Мідас, щоб не потрапити до них в полон, покінчив життя самогубством [Страб., І, 3, 21].

Зруйнувавши фрігійську столицю Гордіон, кіммерійці під про­водом Лігдаміса спустошують Лідію й захоплюють її столицю Сарди. Під час битви гине лідійський цар Гіг (652 р. до н.е.). Потім вони вдираються до Іонії, руйнують Магнезію та оволодівають скарбами храму Артеміди поблизу Ефеса, але близько 645 р. до н.е. були розбиті скіфськими військами Мадія, після чого осідають на півночі Малої Азії поблизу Синопа і згодом підкоряються лідійському царю Аліатту (605 — 560 рр. до н.е.⁴²).

Дослідники висловлювали різні міркування щодо етнічної на­лежності кіммерійців. Певний час існувала думка відносно їх причетності до фракійського масиву, але проти цього виступили археологи, зокрема, О.І.Тереножкін⁴⁴, який підкреслював генетичний зв’язок їхньої культури з білозерською та зрубною і вва­жав їх іраномовним етносом. З іншого боку, І.М.Дьяконов докладно обгрунтував думку стосовно того, що назва "кіммерійці” взагалі не є етнонімом, а означає "рухомий кінний загін іраномовного кочового населення Євразійських степів", підкреслюючи, що "кіммерійці роз­мовляли на одному з іранських діалектів"⁴⁵. Джерела протиставля­ють кіммерійців та скіфів, які вдерлися до їх земель зі сходу й про­довжували боротьбу з першими і у Передній Азії. Тому цілком слушно вважати, що кіммерійці є кочовим іраномовним населенням Причорноморсько-Приазовських степів перших століть І тис. до не., відомим давньосхідним та античним суспільствам завдяки походам його дружин на південь.

На сьогодні є загальновизнаною доведена О.І.Тереножкіним⁴⁶ думка стосовно того, що кіммерійська культура — це Спадкоємниця білозерської. Білозерську культуру сучасні дослідники пов’язують за походженням не тільки зі зрубною⁴⁷, а й із сабатинівською. Дві останні залишені, найімовірніше, спорідненими іраномовними пле­менами, матеріальна культура яких ще більше знівелювалась з переходом до кочівництва. На рубежі II — І тис. до н.е. зв’язки між племенами, що мешкали в протилежних кінцях східноєвропейської степової смуги, значно посилюються, і від Карпат до Кавказу скла­дається досить однорідний речовий комплекс⁴⁹, у формуванні якого першочергову роль відігравало північнопричорноморське населен­ня, що просувалося до Передкавказзя.

Аналіз археологічного матеріалу, як підкреслює Г.ГМелюкова, з усією очевидністю засвідчує, що культура фракійських племен докорінно відмінна від кіммерійської. З іншого боку, і за речовими ознаками, і за загальним виглядом господарсько-побутового укла­ду та рівнем соціально-економічного розвитку кіммерійці й скіфи VIII — VII ст. до н.е. цілком схожі, що зайвий раз свідчить на користь іраномовності перших⁵¹. Вони становили дві окремі скла­дові частини найдавніших іраномовних кочовиків Євразійських степів: кіммерійці займали крайній захід цього ареалу, а скіфи, точніше етносоціальне ядро народу, який стає відомим під цією назвою, десь в його центрі, в межах казахсько-середньоа- зійських степів.

Перша хвиля просування кочовиків протоскіфського культур­ного вигляду з-за Волги у Східноєвропейські степи відбувається у X ст. до н.е., про що свідчить поява тут специфічних вістрів до стріл та кінської збруї, карасукських кинджалів та (що остаточно переконує саме в інфільтрації населення) антропоморфних стел, безпосе­редньо пов’язаних з "оленними каменями” Південного Сибіру та Центральної Азії. Однак цей імпульс поступово згасає, що наводить на думку про те, що ці мігранти розчинились в місцевому сере­довищі. Істотнішою була друга хвиля носіїв передскіфської куль­тури, яка принесла з собою комплекс елементів матеріальної куль­тури, що склався в глибинах Євразії напередодні VII ст. до н.е. Вона фіксується розповсюдженням специфічних стріл, акінаків, антропо­морфної скульптури, навертів, своєрідних вудил і псаліїв, круглих дзеркал з петлею на звороті, кам’яних блюд тощо. Раніше цю інвазію датували першою половиною —серединою VII ст. до н.е., але остан- нім часом, як вважає В.Ю.Мурзін, є підстави відносити її до самого початку цього сторіччя⁵².

До речі, А.М.Хазанов припускав, що вторгнення скіфів у Приазовсько-Передкавказькі степи відбулося У другій, а можливо навіть першій половині VIII ст. до н.е., звідки на межі VIII — VII ст. до н.е. вони обрушуються на кіммерійців Північного Причорномор’я, а у 70-х роках VIII ст. до н.е. вступають у боротьбу з Ассирією⁵. Висловлена думка здається досить слушною, оскільки важко уявити, що за якісь лічені роки відносно невелика група кочовиків не тільки підкорила або витіснила численні племена від Волги до гирла Дунаю, а й не турбуючись за свої тили, могла зосередити головну увагу на походах до Передньої Азії.

За переказом Геродота [IV, 11],кочовіплемена скіфів колись меш­кали в Азії, а коли сусідні масагети (іраномовне, споріднене зі скіфами, кочове населення Середньої Азії) витіснили їх звідти, вони, перей­шовши Аракс (очевидно, Волгу), вторглися до кіммерійської землі. Збереглися й інші розповіді про ці події. Так, Аристей Проконеський, версію якого також наводить Геродот [ΓV, 13], вважав, що десь в глибинах Азії іседонів перемогли арімаспи, а перші, в свою чергу, витіснили скіфів, яківже напали на кіммерійців. Діодор Сицилійський [II, 43] повідомляє, що спочатку скіфи були нечисленними і мешкали поблизу Араксу. Пізніше вони завоювали значну область до Дону, Азовського морята Кавказу, звідки вжепоширили свою владу до Фра­кії, а потім спрямували походи в Передню Азію. Ця версія, запозичена, як вважається, з боспорських джерел, в цілому узгоджується з Геро- дотовою, але має конкретніший вигляд. За нею можна уявити послі­довність військових операцій скіфів, точніше —протоскіфів, на півдні Східної Європи під час встановлення їх панування.

Логічно припустити, що протоскіфи, розпочавши боротьбу з кіммерійськими племенами, використовували протиріччя між самими народами Північного Причорномор’я. На цей час, у IX — VIII ст. до н.е., тут вже точилась боротьба між кіммерійцями та праслов’янами чорноліської культури й не виключено, що військова перевага поступово схилялася до перших. Скіфи, очевидно, спочат­ку опанували землі Східного Приазов’я, внаслідок чого розбиті передкавказькі кіммерійці тікають до Закавказзя і спустошують землі Урарту. Але споріднені з ними племена, ймовірно, ще певний час контролювали степи західніше Дону, які незабаром також опиняються під владою скіфів. Геродот [IV, 11] розповідає, що при наближенні скіфів причорноморські кіммерійці зібрались на раду, але серед них виникли чвари, що призвели до бійки. Загиблих похо­вали в курганах над Дністром, після чого кіммерійці залишили свою землю і скіфи заволоділи нею. Зрозуміло, що перші могли відійти лише в Подунав’я або на Балкани, звідки разом з фракійцями-тре- рами попрямували до Малої Азії.

Цілком ймовірно, що в оповіданні про бійку в кіммерійському се­редовищі, яку Геродот почув приблизно через два з половиною CTO- річчя після цих подій, відбилися реальні конфлікти між давніми етносами України. Провідними серед них були степові кіммерійці, які раніше нападали на лісостепових землеробів —праслов’ян чор- ноліської культури. Останні, безумовно, були зацікавлені в послаб­ленні перших.

Вірогідно, події розвивалися подібно до того, як це було в останній чверті IV ст. на тих самих землях, коли під час готсько- антської війни гунни, вдаривши по готам, частково підкорили, а частково витіснили їх за Дунай. Слушним здається припущення, що в боротьбі з північнопричорноморськими кіммерійцями лісосте­пові праслов’яни увійшли до союзу з протоскіфами (що вже пану­вали якийсь час за Доном) на правах молодших партнерів, так само як через тисячоліття це зробили анти по відношенню до гун- нів. Від такої акції вигравали обидві сторони. Праслов’яни чорно- ліської культури позбавлялися небезпечних сусідів на півдні та, ймовірно, брали під свій контроль їх деякі володіння. Певна звер­хність скіфів, зосереджених на той час, головним чином, в Перед- кавказзі, навряд чи могла бути важким ярмом. Скіфи, в свою чергу, позбавлялися від ворога на заході, простягаючи свою владу на його колишні володіння й рештки північнопричорноморського населення, яке потрапляло у данницьку залежність, та забезпечу­вали собі надійні тили і навіть підтримку на півночі — північному заході під час підготовки та здійснення походів до Передньої Азії. До їх військ мали приєднуватися й дружини з Лісостепового Подніпров’я, які вже за кіммерійських часів засвоїли нову тактику кінного бою. Так само, як скіфи та інші народи півдня Східної Європи, вони прагнули до насильницького придбання престижних близькосхідних коштовних речей, які були необ­хідними для утвердження їх домінуючого статусу.

Тривалий час різні дослідники вважали, що перше скіфсь­ке царство — "царство Ашкуз а”, за ассирійськими дже­релами, з якого войовничі кочовики здійснювали походи до Пе­редньої Азії, розташовувалось десь у Східному Закавказзі, але ар­хеологічних доказів цього припущення не було. На протилежність цьому В.Б.Виноградов висловив думку, що оснорна маса скіфів у VII — на початку VI ст. до н.е. мешкала північніше Великого Кав­казького хребта, звідки вони й спрямовували свої походи на пів­день⁵⁵. Цю ідею згодом грунтовно розробив В.Ю.Мурзін⁵⁶, який довів, що "царство Ашкуза "розташовувалося саме в Передкавказзі та Прикубанні, де зосереджені не тільки найвеличніші й найбагатші скіфські кургани VII — початку VI ст. до н.е., а й переважна кіль­кість поховань рядових скіфів тих часів.

У степових районах Північного Причорномор’я пам’ятки цього періоду дуже нечисленні (близько 20) і, головним чином, репрезен­товані небагатими впускними похованнями. Це зайвий раз засвідчує, що Північнопричорноморські степи за часів скіфських передньоа- зійських походів були віддаленою периферією володінь "царства Ашкуза". Ретельне дослідження скіфських комплексів Північного Кавказу, здійснене останнім часом С.В.Махортих, остаточно пере­конує, що основною територією Скіфського царства VII — першої половини VI ст. до н.е. були землі, що прилягали з півночі до Великого Кавказького хребта.

Як правило, зоною поширення скіфских пам’яток Північного Кавказу були лісостепові та передгірські райони, в безпосередньому сусідстві з поселеннями місцевого, досвідченого в землеробстві та, особливо, металургії, люду. Контроль над металургійними центрами значною мірою забезпечував скіфам успіхи у військових справах, а відчуження продуктів землеробства, очевидно, насамперед у сіндо- меотських племен Прикубання, гарантувало регулярне надходжен­ня збіжжя та інших продуктів харчування. Самі скіфи влітку випасали худобу на широких степових просторах Передкавказзя, до понизь Дону і Волги, відганяючи на зиму отари до передгір’їв. Голов­ною ж справою скіфської аристократії стають грабіжницькі походи до Закавказзя та Передньої Азії, як і, ймовірно, вже в ті часи, і до Карпатсько-Дунайських земель. До цих походів мали залучатися й військові контингенти сусідніх народів, що якимось чином були пов’язані зі скіфами, зокрема савроматів, гелонів та праслов’ян, тобто етносів, що мешкали від Південного Приуралля до Середнього Подніпров’я та Подністров’я.

Питання щодо військових дій скіфів у Передній Азії, відомих за східними джерелами, свідченнями Геродота й археологічними пам’ятками, розглядалися дослідниками досить ретельно⁵⁸, тому обмежимося їх загальним викладом. Вперше скіфи згадуються в ассирійському напису часів царювання Асархаддона (680 — 669 рр. до н.е.), коли вони, очолювані Ішпакаєм, приходять на допомогу Ma- нейській державі, розташованій навколо оз.Урмія (суч.оз.Різайє в Північно-Західному Ірані). Ассирійцям вдалося перемогти манейців, однак їх занепокоєння викликала поява з півночі нових суперників. Після поразки 674 р., вже в наступному році, скіфські загони знов з’являються біля ассирійських кордонів, щоб підтримати повсталих мідійців, але в розпалі подій Ішпакай гине і рух зазнає поразки. Залишки скіфських військ відходять за Кавказ, проте невдовзі з’являються у Передній Азії вже під проводом царя Партатуа (або Прототія, за Геродотом). Занепокоєний Асархаддон намагається дійти з ними згоди, що йому вдається завдяки шлюбу його доньки з володарем "країни Ашкуза". Для Партатуа це, певно, було таким самим міжнародним визнанням його держави, як пізніше для Володимира Святославича одруження на сестрі імператорів Візантії Анні.

З цього часу скіфи довго дотримуються проассирійської політики. Незабаром вони допомагають Ассирії в боротьбі з мідій­цями, але останні все ж утворюють незалежну державу. Після цього згадки про скіфів у давньосхідних написах на три десятиліття зникають, і лише у 40-х роках VII ст. до н.е. скіфи з’являються знову, очолювані Мадієм. Останній, як припускають, був сином Партатуа від ассирійської царівни. Він бере участь в остаточному розгромі кім­мерійців і трерів на території спустошеної ними Малої Азії і завдає поразки мідійцям, які оточили столицю Ассирії Ніневію. Після цього на тривалі роки скіфи стають господарями становища в межах всієї Передньої Азії, вдираються до Палестини, де справляють жахливе враження на пророка Єзекіїля [38,1 —4; 39,1], бешкетують в Аска- лонському храмі Астарти з її служницями, доходять до кордонів Єгипту, де їх зупиняє цар Псамметіх з найкоштовнішими подарун­ками.

За Геродотом [IV, 1], скіфи панували над Передньою Азією 28 років, що припадають на другу половину VII ст. до н.е. Під час безпе­рервних походів та пограбувань коштовності й дорогі речі, так само як бранки, ремісники-майстри й інша здобич, у великій кількості поступають з країн Давнього Сходу до Передкавказзя.

Скіфське панування значною мірою було пов’язане з запеклою боротьбою між провідними давньосхідними державами того часу — Ассирією та Вавилонією й Мідією. Події 616 — 605 рр. до н.е., в яких не остання роль належала й скіфським загонам, призвели до знищення Ассирії як держави. Це розв’язало руки мідійцям, які роз­почали рішучі дії проти кочовиків. На межі VII — VI ст. до н.е. цар Кіаксар, запросивши до себе на бенкет численних скіфських аристократів, підступно перебив їх. На жаль, нам не відомо, як на це реагували в передкавказькому царстві Ашкуза, але цілком ймовір­но, що це сприяло посиленню в ньому напруженості та протиріч. Принаймні через кілька років, за Геродотом [І, 73 — 74], при дворі Кіаксара з’являється певна кількість так званих повсталих або бун­тівних скіфів, яких цар щиро приймав і навіть доручив їм військове виховання своїх синів. Але невдовзі виник новий конфлікт, під час якого скіфи вбили одного з кіаксарових синів, а самі втекли до Лідії під захист царя Аліатта. Розпочалася мідійсько-лідійська війна 590 — 585 рр. до н.е. З цього часу скіфи як окрема політична сила вже не беруть безпосередньої участі в передньоазійських справах.

З

Чи відбились всі ці бурхливі події на долі праслов’янського населення Лісостепової України? Здається, найістотнішим чином. Дослідники, зокрема О.О.Спіцин та М.І.Ростовцев⁵⁹, вже давно під­креслювали майже повну принципову подібність та синхронність між кубанськими курганами скіфської доби й окремими курга­нами Лісостепової України. Останнім часом фахівці С.А.Скорий, С.С.Безсонова⁶⁰ та ін. пояснюють значне поширення скіфської культури в Лісостеповому Дніпровському Правобережжі пересу­ванням сюди власне скіфського населення з Передкавказзя та ут­вердженням вже в середині або другій половині VII ст. до н.е. без­посередньої влади іраномовної панівної верстви.

! На підтвердження цієї тези наводиться аргумент, що в лісосте-

: пових правобережних курганах VII — початку VI ст. до н.е., зокре­ма, в найбільшому на той час в Східній Європі/без Передкавказ- зя) — Переп’ятисі, існують дві, різні за походженням, поховальні і традиції: автохтонна, лісостепова (тілоспалення, розміщення дерев’яної гробниці на рівні земної поверхні, наявність в ній двосхилого даху й підлоги тощо) та привнесена, степова (деякі кон­структивні особливості, невідомі в Лісостепу раніше, та наявність ті- лопокладень з орієнтацією на захід при випростаному положенні кістяка). До того ж, і з цим важко не погодитися, присутність у кур­гані Переп’ятиха численних речей кавказько-передньоазійського походження недвозначно свідчить про те, що похований у кургані вождь-князь напевно був одним з учасників скіфських близько­східних походів⁶¹.

Проте наведені факти можна пояснити і дещо інакше. Скіфські походи до Передньої Азії вимагали участі значної кількості воїнів- вершників, тому верхівка "царства Ашкуза "була зацікавлена в за­лученні до них і дружин сусідніх, можливо, якоюсь мірою, залежних від неї, ранньополітичних об’єднань. За умов спільних дій і безпосе­редніх контактів, повсякденного побутового спілкування в сере­довищі різноетнічної за походженням військової знаті, до складу якої мали входити й лідери середньодніпровських праслов ’ян, фор­мувалася спільна князівсько-дружинна культура, так як це було за доби Великого Переселення народів або за часів вікінгів та утворен­ня Давньоруської держави. Очевидно, парадні ритуали, зразки та моди царів та провідного у військово-політичному відношенні про­шарку мали сприйматись князями-васалами і їх оточенням згідно з моделлю поширення іноетнічних новацій, запропонованою С.О.Ару- тюновим⁶². Як наслідок, іраномовні і неіраномовні дружинники та їх лідери переймали елементи матеріальної та духовної культури (панцири з лусочок, бронзові шоломи, любов до східної розкоші та золотих прикрас, ідею самодержавної влади царя тощо), засвоюючи нові естетичні канони, що відбилися, зокрема, в новому скіфо-схід- ному стилі. Останній виник, як вважають”³, завдяки синтезу власне звіриного стилю кочовиків Євразійських степів з передньоа- зійськими мистецькими традиціями.

Врешті-решт серед тих, хто брав участь в передньоазійських походах і тривалий час перебував в межах царства Ашкуза, скла­лася нова культура й нові традиції, в системі яких головна роль належала власне протоскіфським та передньоазійським елемен­там. Тому, повертаючись до своїх рідних земель, середньодніп- ровські вожді-князі середини VII — початку VI ст. до н.е. приносили не тільки бойові трофеї, а й певні звички, уявлення, ритуали тощо, поширені в Передкавказзі, які ставали взірцем для найвищої верстви їх власних підлеглих. Однак, разом з тим, неабияке значення мали й старі місцеві ритуали, поєднання яких з південними новаціями і спостерігається в таких комплексах, як Переп’ятиха та інші кургани Правобережного Лісостепу архаїчної доби.

При такому розумінні перебігу подій набагато легше пояснити й зміни, що протягом VII ст. до н.е. відбувалися у Лісостеповій Україні, Прикарпатті, Волині та суміжних з ними областях Центральної Європи. Чорноліська доба закінчується у другій половині VIII ст. до н.е., коли в межах певної області поширюються речі архаїчного скіфського вигляду. Історично це добре узгоджується з подіями часів боротьби скіфів з кіммерійцями та встановлення безпосередніх зв’язків перших з середньодніпровськими праслов’янами. Останні в цей час, маючи своїм центром Потясминський район, займали Лісос­тепове Правобережжя, Східне Поділля й прилеглі до них межі Волині, сусідячи в Прикарпатті з досить сильним об’єднанням носіїв культури фракійського гальштату (голіградська група), що також займали Лісостепову Молдову (Шолданештська група). Волинь і прилеглі до неї землі Західного Поділля були зайняті спорідненими з придніпровськими праслов’янами племенами, в свою чергу досить близькими і до населення східнолужицьких (повісленських) облас­тей. Вже за ранньочорноліських часів праслов’янське населення починає просуватися і на Лівобережжя, з’являючись спочатку на Орелі⁶⁴, а незабаром й на Ворсклі⁶⁵. Фінал чорноліської доби ознаме­новано військовими сутичками, про що свідчать, між іншим, скарби на городищах.

VII ст. до н.е. на Лісостеповому Правобережжі репрезентоване пам’ятками жаботинського типу, що демонструють повільний пере­хід від чорноліської культури до власне скіфської добіР⁶. Замість ук­ріплених городищ, де життя поступово згасає, виникають досить великі поселення типу дослідженого на Тарасовій горі поблизу с.Жаботин (Потясминня). їх формування дослідники пов’язують з процесом синойкізму, злиттям, об’єднанням мешканців невеликих селищ, коли після розгрому кіммерійців та відходу скіфів зникла військова загроза. Однак впливи з боку скіфського Передкавказзя стають все відчутнішими. Змінюються типи озброєння та кінського спорядження, замість безкурганних трупоспалень поширюються підкурганні трупопокладення, чорноліські типи прикрас змінюють­ся скіфськими. В престижних похованнях, як, наприклад, в кургані N 524 у с.Жаботин висотою 5,4 м, знаходять речі, виконані у звіриному стилі, залізні мечі, платівки від панцирів та інші дорогі вироби. На поселеннях знаходять рештки ремісничої діяльності та великі (9 на 9,5 м) культові споруди з жертовниками. Складається враження, що люди вже не бояться раптового нападу і вільно селяться в порубіжних із степом районах.

Сказане підтверджує версію щодо мирних стосунків праслов’ян з "царством Ашкуза", серед війська якого певний час знаходилися представники місцевої знаті, насамперед аристократична молодь, яка й орієнтувалася на скіфські зразки та еталони. Війна стає пос­тійною справою, професією певної верстви населення — найближчого до родоплемінної знаті вершницького прошарку. І якщо на південь від Кавказу був мир або скіфи не втручались до справ передньоазійських держав (як це, до речі, й відбувалося про­тягом 60 — 50-х років VII ст. до н.е.), військова ецергія, підкріплена здобутим досвідом та найпередовішими досягненнями у галузі озброєння й тактики ведення бою, спрямовувалась на сусідів, які не належали до скіфської політичної системи.

У 50-ті роки О.ГТереножкін висловив досить аргументовану на той час думку щодо істотного поширення праслов’янського населен­ня, нащадків носіїв білогрудівської та чорноліської культур, за доби скіфської архаїки з Придніпров’я і Східної Волині на захід. Ця кон­цепція на матеріалах західноукраїнських областей була підтверд­жена і розвинена Л.І.Крушельницькою. Її узагальнюючі праці⁶” (в контексті загального розуміння перебігу історичних подій) дають підстави такій гіпотезі

Розгром кіммерійців, відсутність реальної загрози з боку сте­повиків на межі VIΠ — VII ст. до не., при засвоєнні чорноліською військовою знаттю та дружинним прошарком нових систем озброєння та воєнної тактики, надали можливість середньодніп- ровсько-східноподільським пра слов’янам розпочати широкий на­ступна зайняті племенами фракійського гальштату Прикарпаття та Верхнє Подністров ’я. Цілком вірогідно, що близькі до перших в етно- мовному відношенні (як нащадки тшинецько-комарівської спільнос­ті), але які перебувають під культурним (що підтверджується архе­ологічно) впливом та, вірогідно, військово-політичним (і данницьким?) контролем з боку північних дако-фракійців, племена Галичини (висоцька культура) та інших, суміжних з Прикарпаттям, районів підтримали цю боротьбу. Спільні дії етнічно споріднених племен обумовили витіснення та, ймовірно, часткову асиміляцію фрако-дакійського населення Прикарпаття. Населення Західної України і Південно-Східної Польщі, тобто групи, які так само, як і чорноліські, були прямими нащадками носіїв тшинецько-комарівсь­кої спільності, підпадають під вплив культури Середнього Поднідпров’я і знов інтегруються з її носіями у відносно гомогенний етнокультурний та етномовний масив —праслов’ян скіфської доби.

Цілком вірогідно, що у бойових діях праслов’ян проти фрако- дакійців на боці перших безпосередню участь брали й кінні загони "царства Ашкуза ". Якщо праслов’ян вабили родючі та багаті на міне­ральні ресурси землі Прикарпаття, то кочівницька аристократія була зацікавлена у військовому пограбуванні мешканців Карпатсь­кого ареалу, що славився золотом. Місцева знать пишалась блискучими прикрасами і коштовними речами, які, завдяки знай­деним скарбам, відомі і нам. Тому передкавказькі скіфи, які широко залучали праслов’янські дружини до своїх передньоазійських похо­дів, були зацікавлені в спільних діях у Карпатському ареалі. Можливо, вони могли розпочатися вже на початку VII ст. до н.е., від­разу після розгрому кіммерійців, коли через Балкани до Малої Азії, разом з рештками останніх, тікають і фракійці-трери. До речі, цей етнонім дуже співзвучний з давньою назвою Дністра — Tipac. Трери, вірогідно, до цих подій мешкали в Подністров’ї в ареалі куль­тур фракійського гальштату. Те, що вони переважно були вершниками (за античними джерелами), свідчить скоріше на користь їх походження з Лісостепової Молдови, ніж із Західного По­ділля або Галичини.

У 70-ті роки VII ст. до н.е. тиск на фрако-дакійців зі сходу повинен був дещо послабнути у зв’язку з походами Ішпакая та Пар- татуа до Передньої Азії. Проте відносне затишшя на півдні в наступ­ні два десятиліття мало сприяти спрямуванню військової енергії скі­фів головним чином на Карпати та Подунав’я. Тому, ймовірно, саме 60 — 50-ті роки й стали часом вирішальних перемог та остаточного закріплення праслов’яну Прикарпатті Нижче розглянемо ці події докладніше, спираючись на археологічні дані.

В передскіфський час найзахідніший осередок чорноліських поселень відомий на Дністрі, східніше Кам’янця-Подільського, де ці матеріали датуються, починаючи з IX ст. до н.е.⁶⁹ Північніше чорнб- ліські комплекси відомі на Житомирщині, де згодом з’являються і матеріали жаботинського часу⁷⁰. В цілому середньодністровська і наддніпрянська групи чорноліської культури досить подібні. Різниця між ними, як зазначає Л.І.Крушельницька⁷¹, полягає в більш активних контактах першої з населенням культур, поширених на території Молдови, а також у наявності деяких еле­ментів західного походження. Останнє засвідчує контакти з висоць- кою культурою. Як і на півдні Лісостепового Правобережжя, в цьому районі праслов’янства вже в передскіфські часи поширюються нові обрядові традиції: підкурганні поховання. Л.LKpyme льницька припускає, що на початку скіфського часу в Середнє Подністров’я прийшли нові групи населення з Східного Поділля'². Це населення було пов’язане з місцевими племенами спільним субстратом, але їх культура мала певне "скіфське" забарвлення. За участю цих пересе­ленців та середньодністровських нащадків чорноліських традицій утворюється західноподільська група пам’яток скіфської доби. Тут з’являються великі (до 8 — 10 м) кургани. За своїми конст­руктивними ознаками та ритуальними особливостями (зокрема — підпалення дерев’яних конструкцій⁷³), вони подібні до поховальних споруд Передкавказзя та Середньодніпровського Правобережжя.

За доскіфської доби в Західному Поділлі не існувало населення з ознаками білогрудівсько-чорноліського культурного комплексу. Тут панували племена голіградської культури фракійського гальш­тату. Пам’ятки архаїчно-скіфського типу тут з’являються не у зв’язку з автохтонним розвитком місцевої культури, а внаслідок пересування на захід певної частини лісостепової людності, яка витісняла фракійське населення. Переселенці закріплювались на нових землях завдяки зведенню невеликих, але добре укріплених городищ, керамічний комплекс яких датується кінцем VIII — першою ПОЛОВИНОЮ VII ст. до н.е. Поруч з ними з’являються і неук- ріплені поселення того ж культурного обрису, кількість яких істотно збільшується на межі VII — VI ст. до н.е. Зростає й кількість кур­ганних поховань, серед яких зустрічаються комплекси з спаленими дерев’яними склепами, прикрасами, зброєю, кінським обладунком скіфського типу⁷⁴.

В цей самий час, на думку В.А.Іллінськоі та О.І.Тереножкіна, з якою, однак, не погоджується Г.І.Мелюкова⁷⁶, подніпровсько- побузьке населення чорноліськоі традиції просувається до Лісосте­пової Молдови, де, асимілюючи залишки місцевого населення, залишає пам’ятки типу Сахарна-Солончени, які зникають до середини VI ст. до н.е.

Завдяки археологічним дослідженням Л.ЬКрушельницької⁷⁷ на сьогодні в цілому можна уявити й процес утворення культурних груп Прикарпаття та Західної Волині, пов’язаних з просуванням носіїв культури скіфського типу Дніпровського Лісостепового Пра­вобережжя. У Верхньому Подністров’ї, головним чином у південно­му ареалі висоцької культури, що існувала тут раніше, виникають пам’ятки черепинсько-лагодовського типу. Це відбувається наприкінці VII ст. до н.е. у зв’язку з інфільтрацією нового населення зі сходу, ймовірно — з Поділля. Утворена культура набула своєрід­ного скіфсько-висоцького вигляду. За незначними рештками може­мо навіть уявити мовну належність етнічного масиву, який залишив пам’ятки висоцької та (або) черепинсько-лагодовської спільності, оскільки їх ареал збігається з основною територією поширення гід­ронімів з коренем "стр": Стрий, Стрипа, Струга, до речі й Дні-Стер. Виходячи з цього, В.П.Петров⁷⁸ вважав, що тут за давніх часів меш­кало населення, мова якого ще тільки-но набувала власне сло’янських (відносно архаїчніших балто-слов’янських) ознак. Певно, це відбиває реалії часів висоцької культури, а просування сюди десь в середині — другій половині VII ст. до н.е. більш східних груп обумовило й включення населення Галичини до власне праслов’янського гомогенного масиву, що склався на той час в Се­редньому Подніпров’ї та східних районах Поділля й Волині.

Аналогічно пояснюється й поява на межі VII — VI ст. до н.е. у верхньому басейні Західного Бугу (який раніше був зайнятий похід­ною від тшинецько-комарівської спільності увльвівською групою лужицької культури) лежницької групи пам’яток Ці пам’ятки поєднують риси лужицьких та правобережних лісостепових (скіфського часу) культурних традицій'⁹. Внаслідок, ймовірно, тако­го самого процесу в Закарпатті у VI ст. до н.е., завдяки просуванню з кінця VII ст. до н.е. "нових груп населення з Західного Поділля"⁸⁰, виникає куштановицька культура. Багато в чому вона успадковує риси місцевого фракійського гальштату, але з мешканцями Лісосте­пового Правобережжя її пов’язують такі етнічно вагомі риси, як форма й орнаментація кераміки та, особливо, специфічний кур­ганний поховальний обряд.

Таким чином, сучасні археологічні матеріали яскраво засвідчу­ють просування праслов’янського масиву із сходу (Середнє Подніпров’я — Східне Поділля) на захід (до Західного Поділля, Галичини, Західної Волині, Закарпаття і Південно-Східної Польщі). Цей процес розпочинається наприкінці VIII та набуває сили десь в середині VII ст. до н.е., триваючи протягом всього VI ст. до н.е. Це призвело, по-перше, до витіснення та асиміляції північно-фракійсь­кого населення Прикарпаття і, можливо, частково, Закарпаття, та, по-друге, до залучення більш архаїчних у культурно-мовному від­ношенні, ще досить близьких балто-слов’янській спільності попе­редньої доби, племінних об’єднань Західної України, разом з Пів­денно-Східним Повісленням, до власне праслов’янського масиву.

В результаті цих бурхливих подій від Середньодніпровського Лівобережжя до верхів ’їв Тиси й Вісли протягом VII — VI ст. до не. утворюється відносно гомогенний в культурно-мовному відношенні праслов ’янський етнічний масив. Його ядром були нащадки білогру- дівсько-чорноліського населення Лісостепового Правобережжя та Східного Поділля.

4

Утворення єдиного великого праслов’янського масиву в зазна­чених межах на початку VI ст. до н.е. було пов’язане з принциповими змінами в соціально-економічному і, логічно припустити, політичному та культурному житті давнього населення України.

Наприкінці чорноліської доби населення Лісостепового Правобе­режжя вже мало досить розвинені продуктивні сили, що забезпечу­вали необхідний для класоутворення рівень виробництва додаткового продукту, та військово-адміністративну ранньополітичну організа­цію з центром в Потясминні, і, певно, з протостолицею на Су ботівсько- му городищі. Остання могла здійснювати відчуження, концентрацію та перерозподіл (редистрибуцію) додаткового продукту в необхідних для виходу на рівень ранньокласового суспільства розмірах. Однак ця система не діяла в повному обсязі у зв’язку з тим, що система транс­формації прибуткового продукту в речі престижного вжитку була ще недосконалою. Умов для її формування в місцевому виробництві було замало, а зв’язків з розвиненими цивілізаціями ще майже не існувало.

Справа принципово змінюється у другій половині VII ст. до н.е., коли на північному узбережжі Чорного моря виникають постійні поселеннягреків-колоністів. Ще наприкінці XIX ст. були запропоно­вані дві основні концепції причин Великого колонізаційного руху греків VIII — VI ст. до н.е.: торговельна та аграрна.

Згідно з першою, яка набула закінченої форми в працях Е.Мейєра та ретельно розроблялася такими відомими вченими, як О.О.Ієссен, В.Д.Блаватський, С.О.Жебелєв, В.Ф.Гайдукевич та ін.⁸¹, головним стимулом появи перших грецьких переселенців у Причор­номор’ї були торговельні інтереси, пошук сировини та сільськогос­подарських продуктів, в обмін на які вони могли запропонувати високоякісні ремісничі вироби, вино та олію.

На протилежність наведеній думці інші дослідники, починаючи з Ю.Белоха, головною причиною переселення греків з метрополії до колоній вважали нестачу придатних до обробки земель в Егеїді. Ibo концепцію активно підтримували В.В.Лапін та Я.В.Доманський. Однак останнім часом дослідники дійшли висновку, що колонізація в кожному випадку залежала від конкретних умов, тому, виходячи з обставин, її рушійними силами могли бути і нестача земель, і пошуки сировини, і порятунок від зовнішньої загрози й т.ін.⁸³

Провідна роль в колонізації Причорномор’я належала іонянам, грекам західного узбережжя Малої Азії, які протягом VIII — VII ст. до н.е. досягли (враховуючи й постійні зв’язки з країнами Сходу) більш високого рівня розвитку, ніж інші елліни, але разом з тим за­знавали постійного тиску з боку могутнього сусіднього царства Лідії, а з середини VI ст. до н.е. — перської імперії Ахеменідів. Серед міст Іонії особливу роль відігравав багатий Мілет, вихідцями з якого переважно і були перші північнопричорноморські колоністи.

Сьогодні прийнято виділяти чотири етапи грецької колонізації Північного Причорномор’я⁸⁴.

На першому етапі, що розпочався близько середини VII ст. до н.е., було засновано лише два значних поселення: Істрія, біля дельти Дунаю, та Борисфен (на сучасному о.Березань поблизу Оча­кова) в гирлі Дніпра й Південного Бугу. Для цього етапу є харак­терним налагодження зв’язків, у тому числі й торговельних, з міс­цевим населенням та розвідка природних багатств певних районів, придатних для землеробства і рибальства. Привертає увагу, що обидва перші античні поселення Північного Причорномор’я виникають саме в тому місці, де у море впадають найбільші річки. Це, мабуть, слід пояснювати не тільки найсприятливішими для рибальства умовами, а й їх зручністю для торгівлі з віддаленішими місцевостями, зокрема областями Лісостепової України, звідки по обох великих водних артеріях, Гіпанісу (Південному Бузі) та Борисфену (Дніпру), можна було постачати великі партії сільсько­господарської продукції та сировини.

На другому етапі, у першій половині — середині VI ст. до н.е., населення Борисфена освоює в сільськогосподарському відно­шенні узбережжя Бузького та Дніпровського лиманів, внаслідок чого там виникає Ольвія, до якої незабаром переходить провідна роль в цьому районі. Паралельно з іонійцями засновується низка містечок на Боспорі Кіммерійському, по обидва боки Керченської протоки: Пантікапей, Гермонаса, Німфей, Мірмекійта Феодосія.

У другій половині VI — на початку V ст. до н.е. (третій етап) у Північному Причорномор’ї спостерігається найбільший наплив переселенців, що пов’язано з підкоренням персами Іонії у 545 р. до н.е. та падінням Мілета 494 р. до н.е. В цей час значно зростають територія Ольвії та густота сільськогосподарських поселень навколо неї. Простежується подальший розвиток боспорських міст, з’являються поселення й на узбережжі Дністровського лиману, серед яких незабаром провідну роль починають відігравати Ніконій та Tipa (сучасний Білгород-Дністровський). Перші переселенці з’являються й на західному узбережжі Криму, де (на місці сучасної Євпаторії) засновують Керкінітіду.

Четвертий етап грецької колонізації Північного Причорномор’я ознаменований виникненням 422 — 421 рр. до н.е. Херсонеса Таврійського в межах сучасного Севастополя, засновано­го вже не іонійцями, а дорійцями, вихідцями з південнопричорно- морської Гераклеї, яка, в свою чергу, була колонією Мегари (Серед­ня Греція, на Істмі).

Найбільшу роль у житті праслов ’ян Лісостепової України про­тягом всієї античної доби з названих осередків грецької колонізації відігравали поселення Бузько-Дніпровського лиману: Борисфен, а потім — Ольвія. З самого початку існування Березанського поселен­ня його мешканці налагодили постійні торговельні зв’язки з лісосте­повими землеробами, про що свідчить поява численних античних виробів, переважно високоякісної чорнолакової кераміки родосько- іонійського типу другої половини VII ст. до н.е. За археологічними даними, зібраними й систематизованими Н.О.Онайко, саме басейн Тясмину виділяється як особливе місце концентрації античних зна­хідок VH — V ст. до не. Однак схема розміщення відповідних пам’яток наводить на думку, що принаймні за цих часів головний то­варообіг між причорноморськими греками та лісостеповими праслов’янами відбувався не Дніпром-Борисфеном, а Гіпанісом, який, за переконливою аргументацією Б.О.Рибакова, не повністю збігався з Південним Бугом, а позначав водну артерію р.Синюхи та Південного Бугу нижче його злиття з останньою⁸⁶.

При такому розумінні, відстань від верхів’їв Гіпаніса, що входили до найдавнішого ареалу праслов’янського мешкання, до Дніпра у відрізку його течії між місцями впадання в нього Тясмину та р.Рось становить три дні сухопутного руху, плавання ж по Гіпані- су від його витоків до району Ольвії — 9 днів, за Геродотом [IV, 52]. Таким чином, весь торговельний шлях від Бузького лиману (узбе­режжя якого, до речі, були заселені значно густіше, ніж Дніпровсь­кого лиману) до численних поселень й городищ Потясминського та Пороського Правобережжя дорівнював не більш як двом тижням. Це, безумовно, було набагато швидше, ніж пливти Дніпром, тим біль­ше, що в останньому випадку необхідно було долати небезпечні пороги.

Певно, саме тому Гіпаніс був головною магістраллю між лісосте­повими праслов’янами та античними греками. Від його верхів’їв (системи сучасних річок Синюха, Гнилий Тікич та Велика Виська) до найбільш розвинених осередків життя Правобережної Черкащини мали йти проторені шляхи. Від лісостепових землеробів вниз по цих річках великими човнами мали сплавляти сільськогосподарські про-

143

' дукти, шкіри та хутра, мед, віск і все, на що були багаті землі Лісо- I степового та Лісового Подніпров’я. Вгору по Гіпанісу мав здійсню- Іватись масовий ввіз чорнолакової кераміки, металевих високоху­дожніх виробів, амфор з вином та олією, високоякісних тканин та інших дорогих речей, що потрапляли до рук соціальної верхівки й І ставали речами престижного вжитку.

J За умов розвитку торговельних зв’язків з грецькими поселен- P нями, з усе більшою орієнтацією правлячої еліти на престижне споживання імпортної (античної) продукції, праслов’янська знать ' була зацікавлена у збільшенні виробництва та посиленні концентра - ції в її руках сільськогосподарського продукту. Це могло досягатися землеробським освоєнням нових ділянок в зоні високородючих чор­ноземів, посиленням виробничої спеціалізації окремих общин та ’ груп ремісників-майстрів і, ймовірно, бурхливим розвитком відгін- ного скотарства в порубіжних із Степом південних районах. Останньому вирішальною мірою сприяло й обезлюднення Північ- нопричорноморських степів після розгрому кіммерійців та під час іс­нування передкавказького "царства Ашкуза".

Зважаючи на численні знахідки лісостепової кераміки VII —VI ст. до н.е. саме в Нижньому Побужжі⁸⁷, можемо припустити, що Сте­пове Причорномор’я за цих часів зазнає певної праслов’янської ко­лонізації, чому сприяли не тільки розвиток торгівлі, а й природні ба­гатства регіону. В цьому відношенні звернемо увагу на думку В.П.Петрова відносно того, що у даному (як і в інших аналогічних) випадку розвиток відгінного скотарства істотно сприяв прискоренню темпів соціально-майнової стратифікації: власністю представників знаті стають великі стада худоби, догляд за якими мав здійсню­ватись нечисленними особисто залежними особами або тими з общинників, хто не міг вести власне господарство⁸⁸. Одночасно пере­важна більшість рядового населення у складі общин займалася традиційною землеробсько-тваринницькою працею, надлишок якої — додатковий продукт — згідно з механізмами редистрибуції потрапляв до рук суспільної верхівки: вождів-князів, сільських ста­рійшин, жерців, воїнів-вершників тощо і значною мірою витрачався на придбання речей престижного вжитку.

Таким чином, розвиток економічних, суспільно-політичних та культурних зв’язків праслов’янської знаті з грецькими колоністами не тільки надав можливість першій отримувати соціально-престижні товари, а й обумовив її зацікавленість в постійному збільшенні обсягу додаткового натурального продукту. З одного боку, це забезпечува­лось розвитком продуктивних сил, але, з іншого, сприяло виникненню експлуататорських, ранньокласових відносин. Останні, як відомо⁸⁹, здійснюються головним чином завдяки монополізації структур влади та контролю над суспільними ресурсами і встановленню над ними реальної влади-власності пануючої верхівки. У зв ’язку з цим соціаль­на еліта сприяє посиленню інтенсифікації виробництва (навіть через опосередкований примус до додаткової праці) та концентрації в своїх

руках суспільних коштів. Однак це, особливо поза межами зони ірига­ційного землеробства, в цілому дає досить обмежені результати. Тому Політична аристократія нерідко вибирає інший шлях —підкорення та данницької експлуатації слабких сусідів.

Цілком ймовірно, що постчорноліська експансія на захід (Прикарпаття, Волинь та ін.) підштовхувалась і зацікавленістю в обкладанні даниною племен того ареалу. З іншого боку, як зазнача­лося, повинні були розвиватися й початкові форми приватної експлуатації, головним чином в системі відгінного скотарства, де основний засіб виробництва (худоба)⁹⁰ належав приватним власникам. Земля на рівні ранньокласових суспільств ще не стає приватною власністю.

Як бачимо, з встановленням широкого товарообігу між праслов’янством Лісостепового Правобережжя та Поділля і грецькими колоністами реалізуються всі три умови формування ранньокласової системи відносин, що складають суспільно-еконо­мічний зміст переходу від первісності до цивілізації. Тому, можна припустити, що десь на початку VI ст. до, не. в межах докорінних праслов’янських земель, де раніше були поширені пам’ятки чор- ноліської культури, від Середнього Подністров’я до басейну Ворскли, з домінуючим центром на Дніпровському Правобережжі, формування підвалин ранньокласового суспільства в цілому за­вершилося. Перевіримо цей висновок на археологічних критеріях визначення ранньокласового рівня соціально-економічного розвитку.

За археологічними матеріалами, утвердження ранньокласових суспільних відносин можна визначити лише за умов цілісного розг­ляду якісних зрушень в економічній, суспільно-політичній та куль­турній субсистемах соціального організму як системи, враховуючи його територіально-поселенську структуру та характер зовнішніх зв’язків, а також густоту населення.

Найважливішими із зрушень, що археологічно фіксуються; Не­обхідно вважати: 1) відокремлення ремесла від землеробства, особливо з виникненням двочленної структури ремісничої діяльнос­ті, що включає виробництво засобів виробництва та озброєння, а також речей престижного вжитку; 2) появу багаторівневої суспіль­но-майнової стратифікації, що фіксується насамперед похо­вальними комплексами (відмінності в трудових витратах, цінність супроводжуючого інвентаря); 3) розвиток феномену "двох куль­тур"— знаті, яка широко використовує в своєму побуті престижні речі та орієнтується на моди сусідньої цивілізації (за наявності такої), і простого народу, який зберігає старі традиції; 4) виникнення ранньоміських центрів, формування і розвиток яких вирішальною мірою визначається експлуатацією сільської околиці.

Загальний рівень сучасної скіфології, зокрема вивчення лісо­степових пам’яток VII — VI ст. до н.е.⁹², не залишає сумніву щодо того, що саме в цей час завершились процеси трансформації еконо­мічної, суспільно-політичної та культурної субсистем, як це має бути при утвердженні ранньокласових відносин.

У цей час праслов’яни Лісостепової України мали не тільки високопродуктивне сільське господарство, яке давало можливість широкої торгівлі з греками, а й розвинене ремесло: чорну металур­гію та металообробку, що забезпечували суспільство знаряддями праці та зброєю; кольорову металургію та ювелірну справу; інші га­лузі виробництва: засобів транспорту, кінського спорядження, одягу, взуття, особливо престижного вжитку, будівництво фортифікаційних та інших споруд тощо. Рівень соціально-майнового розшарування засвідчується величними курганами-усипальнями з коштовними прикрасами та дорогою зброєю, а також похованнями людей і коней, яких відправляли до потойбічного світу з вождями- князями та іншими аристократичними особами. Поховальні комп­лекси демонструють рівень панівної верстви населення, яка використовувала в своєму побуті імпортні, переважно античні, речі. Навіть обряд переходу до інобуття (трупопокладання замість традиційних трупоспалень) підкреслював їхню відмінність від рядо­вого населення. Останнє, як підказують історичні та етнографічні аналогії, було пов’язане з уявленнями про різну долю душ аристок­ратів та простолюдинів.

Наведені міркування переконують нас у ранньокласовій природі праслов’янського населення Лісостепової України доби скіфської архаїки і ставлять питання щодо наявності на цій території ранньоміських центрів-столиць племінних, скоріше — міжплемінних князівств. Ідею наявності ранньоміських центрів у Лі­состепу скіфської доби висловив Б.М.Граков й обгрунтував Б.А.Шрамко за матеріалами Більського городиша (яке ототож­нюється з містом Гелоном, про який згадує Геродот⁹³). Але Більське городище в остаточному вигляді складається ніяк не раніше середини VI ст. до н.е. у зв’язку з об’єднанням поворсклинських праслов’ян (Західне субгородище площею 72 га) та переселенців, очевидно —гелонів, які засновують Східне субгородище (площею 65 га) десь на початку VI ст. до н.е?⁴ Зараз же мова йде про можливість розглядати власне праслов’янські населені пункти першої половини VI ст. до н.е. між Дністром та Ворсклою як ранньоміські центри.

На превеликий жаль, широкі дослідження великих городищ Лі­состепового Правобережжя тільки розпочинаються, хоча вивчення Трахтемирова проводилися й раніше⁹⁵. Але й те, що відомо, дає до­статньо підстав розглядати найбільші лісостепові городища першої половини VI ст. до н.е. принаймні як ранньоміські центри, що форму­вались.

Насамперед звернемося до Потясминня, де на початку VI ст. до н.е., ймовірно, за умов зростання напруженості в північнопричорно- морських степах, будується ціла система могутніх городищ. Го­ловним в ній є Мотронинське, загальною площею близько 200 га, з двома, зовнішньою та внутрішньою, лініями валів і ровів. З напільно- го боку висота від дна рову сягає на деяких ділянках й зараз до 15 м, а у давнину над валом ще височіла міцна стіна кілька метрів заввишки. У межах городища знаходилось озерце з двома джере­лами, тому на випадок тривалої облоги його мешканці й худоба були забезпечені водою. Старі та найновіші розкопки, які проводить експедиція під керівництвом С.С.Безсонової, засвідчують його досить густу заселеність і функціонування як значного, провідного в Потясминні, виробничого та культового центру. З іншого боку, кон­центрація поблизу південного в’їзду (саме з боку степу) значної кіль­кості великих курганів (на жаль, пограбованих і не досліджених) дає підстави вважати його резиденцією місцевих князів, родоплемінної аристократії, військово-дружинної знаті тощо. Велетенський обсяг трудових витрат на спорудження такої фортифікаційної системи яскраво засвідчує силу й розгалуженість органів політичної влади, а також велику кількість підпорядкованих їм людей.

Все це схиляє до думки, що Мотронинське городище відразу бу­дувалося як ранньоміський, столичний центр певного ранньодер- жавного утворення. Віддалені підступи до. нього, особливо з боку верхів’їв Гіпаніса, вздовж Тясминсько-(Дніпровсько) — Південно- бузького водорозділу (звідки прямий шлях вів до степів та Ольвії) захищали добре укріплені городища площею 15 — 25 га: Пастирське, Шарпівське, Макеєвське та ін. В Потясминні відома і значна кількість неукріплених поселень цього ж часу, які, на жаль, майже не досліджені⁹⁸.

Наведеного цілком достатньо, щоб переконатися у правомірності постановки питання стосовно Мотронинського городища як раннь- оміського центру —столиці ранньодержавного утворення (князівст­ва). Останнє мало, принаймні, тричленну територіально-поселенську структуру: центральне укріплене поселення, що виконувало провідні ранньоміські функції; укріплені протоміста-фортеців найважливіших стратегічних пунктах; числещіі суто сільські поселення Це повністю від­повідає розробленій раніше^{9 7} моделі ранньокласового соціального орга­нізму давньоєвропейського(на відміну від давньосхідного —номовогота античного—полісного) типу —князівства.

Ймовірність визначення Мотронинського городища та деяких інших, подібних до нього, хоча й менш вражаючих лісостепових праслов’янських пам’яток першої половини VI ст. до н.е. (Немирівсь- ке на Вінниччині, Трахтемирівське на Канівщині, Західне Більське на Полтавщині) як ранньоміських центрів (принаймні —що форму­ються) стає ще переконливішим, якщо зіставити ці пам’ятки з давньоруськими містами IX — X ст., до речі, й Києвом — до його грандіозного розширення та забудови часів Ярослава Мудрого. На­віть в середині XI ст. Верхній град Києва, дорівнюючи 80 га, не на­багато перевищував внутрішнє укріплення Мотронинського городища — 70 га.

Наведені вище дані та міркування підтверджують висловлене свого часу Б.О.Рибаковим¹⁰ припущення щодо суспільства лісоєте- : пових праслов’ян скіфського часу як ранньокласового, хоча його розуміння як "ранньорабовласницького" не можна сприйняти на су- _i часному рівні розвитку науки¹⁰¹. Висновок дослідника стосовно фор- ! мування за цієї доби трьох-чотирьох праслов’янських князівств- ! "царств", тобто досить архаїчних ранньодержавних утворень, ціл­ком правомірний.

3.