Праслок’яни-сколоти, агафірси, гєлони, Будини. Утворення великої Скіфії

1

Вихід населення Лісостепової України на рівень ранньокла- сових, ранньодержавних відносин на межі VII — VI ст. до н.е. не треба усвідомлювати як щось надзвичайне й дивовижне.

Процес побудови підвалин цивілізації, що розпочався на крайньому південному сході Європи, в Егеїді, ще наприкінці III тис. до н.е„ за доби, яка передувала народженню Кріто-Мікенського світу, на межі II — І тис. до н.е. охопив вже Сицилію, значну частину Апеннінського півострова, особливо область Тоскани, пів­день сучасної Іспанії (Андалузію) та, імовірно, Північноафриканське узбережжя — Магріб. У X — VIII ст. до н.е., напередодні грецької експансії до Західного Середземномор’я, в Сицилії та Італії виникає безліч невеличких містечок з квітучим сільським господарством та досить розвиненим ремеслом¹⁰³. Під тиском еллінів значна їх частина згодом занепала. Населення частково було підкорене, а час­тково змушене відійти до внутрішніх гірських районів. Однак в Се­редній Італії протягом першої половини І тис. до н.е. спостерігаємо досить динамічний розвиток, який у другій третині цього тисячоліт­тя обумовив розквіт могутнього союзу етруських міст-держав¹⁰⁴.

Схоже, що фінікійці, згодом —пуннійці-карфагеняни, так само, як і греки в Сицилії, Калабрії, Кампанії та Апулії, задавили в Північ­ній Африці, на узбережжі сучасних Тунісу, Алжиру та Марокко, са­мостійний вихід місцевих племен на рівень ранньокласового суспіль­ства.

Аналогічний процес утворення ранньодержавних структур в першій половині І тис. до н.е. розпочався і в цілому завершився на значній частині Балканського півострова північніше Егеїди — до Дунаю, де утворюються такі відомі політичні структури, як царства Фракія (держава Одріссів) та Македонія. Наприкінці VI ст. до н.е. Фракія на якийсь час входить до складу імперії Ахеменідів, але вже у V ст. до н.е., особливо за часів Севта І (424 — 410 рр. до н.е.), виступає як незалежна централізована держава, що позбулась притаманних ранньополітичним структурам архаїчних рис¹⁰.

Маємо всі підстави припускати, що аналогічний процес в цей самий час розпочинався і в Нижньому Подунав’ї та Карпатському ареалі, в середовищі фракомовних гето-дакійських племен, але скіфська експансія дещо деформувала його. Проте і тут у VI — V ст. до н.е. існувало досить сильне, виходячи з усього, ранньодержавне з власного династією, об’єднання агафірсів, що передувало виникнен­ню царства Дакії. Подібний розвиток, хоча й повільнішими темпами, спостерігається й на іллірійському заході Балкан¹⁰⁷.

З другої чверті І тис. до н.е. процес формування ранньокласових суспільств охоплює й широку смугу Альпійських передгір’їв, в ба­сейнах рр. По (Північна Італія), Рони (Південна Франція), верхів’їв Рейну, течії Дунаю в межах Південної Німеччини, Австрії, Чехії та Словаччини. Справжній розквіт кельтської цивілізації Середньої та, частково, Південної й Західної Європи припадає на другу половину І тис. до н.е., особливо на початок його останньої третини, однак ма­теріали останніх двох періодів гальштату (С і D) VII — V ст. до н.е. яскраво засвідчують ранньокласову природу цього суспільства.

Як і в Лісостеповій Скіфії, на величезних просторах Європи, від Північної Іспанії до центральних областей Франції та Німеччини, до Чехії й Західної Угорщини, спостерігаємо разючий контраст між ще фактично первісною бідністю рядового населення та багатствами князів і військової аристократії. Повсюди, подібно до Дніпровського Правобережжя або Прикубання, споруджуються грандіозні (до 6,8 і навіть 13 м) кургани з дерев’яними та кам’яними поховальними кон­струкціями, золотими та різноманітними імпортними (грецькими, етруськими) речами престижного вжитку, з повозками та вбитими під час відповідних церемоній людьми. В похованнях знаті багато зброї. Припускають, що ці обряди поширювались під безпосереднім впливом з боку кіммерійсько-скіфського населення Північного Причорномор’я зі сходу на захід, до Центральної Європи.

В цей же час в гальштатській області давніх кельтів, особливо в найближчих до Причорномор’я та Подунав’я районах Австрії, Чехії та Південної Німеччини, в стратегічно важливих місцях споруджу­ються невеликі (300 на 180 м, як Гейнебург в Німеччині на Дунаї), але міцні, з використанням каменю, укріплені пункти: замки місцевих володарів, де під час небезпеки могло переховуватись підлегле насе­лення. За розмірами їх не можна порівнювати з лісостеповими городищами того часу, до яких деякою мірою починають наближатись лише кельтські оппідуми, протоміста й справжні ранні міста другої половини І тис. до н.е. доби Ла-Тену^⁰⁸.

Таким чином, розвиток праслов’янського населення Лісостепо­вої України середини І тис. до не. йшов у напрямку, подібному до давніх фракійців, іллірійців, кельтів та племен, які асимілювалися останніми.

Разом з тим, в культурному відношенні праслов’яни Лісостепо­вої України були ближчі до широкого кола народів "скіфської куль­тури" Євразійських степо-лісостепових просторів середини І тис. до н.е., що простягалася від Подунав’я, Карпат і Волині до Кавказу, се- редньоазійських цивілізацій Хорезму, Согдіани, Бактрії¹⁰⁹ і навіть до Північного Китаю.

Інколи цей величезний історико-культурний ареал, народам якого притаманний комплекс так званої скіфської тріади (специфічний набір озброєння, кінське спорядження, прикраси, виконані в "звіриному стилі"), об’єднують під назвою скіфо- сибірського світу кочовиків степів Євразії. Однак таке словосполу­чення призводить до помилкових уявлень, оскільки провідні центри відповідних народів, де така культура власне й складала­ся, розміщувалися не у відкритих степах, а в передгірських та лі­состепових ареалах: на Південному Алтаї, Північному Притянь- шанні, у Передкавказзі та Лісостеповій Україні. Відповідні центри знаходились на більш сприятливих з екологічно-господарської точки зору "узбережжях" цього безмежного степового океану, що бився могутніми хвилями об кордони давньосхідних цивілізацій, від Лідії до Китаю, час від часу затоплюючи цілі області й дер­жави.

Величні кургани скіфського типу височать по всій степо-лісо­степовій Євразії, заходячи навіть південніше, до зони давньосхідних цивілізацій. Однак, як ще у 40-х роках підкреслював В.П.Петров^1п, в середині І тис. до н.е. в цьому ареалі система городищ з укріпленою площею від кількох десятків до сотень і навіть тисяч гектарів відома лише у Лісостеповій Україні, що красномовно засвідчує місце відпо­відної праслов’янської людності в контексті скіфо-євразійського світу.

Все це наводить на думку, що даний регіон, насамперед Серед- ньодніпровське Пр авобережж я, одночасно відно­сився до двох господарсько-соціо-культурних с и с т е м. З соціально-економічної точки зору, він в цілому належав до світу землеробсько-скотарських суспільств середньої смуги Європи (південніше 50° північної широти), що за доби ранньозаліз- ного віку, за наявності стимулюючих їх розвиток імпульсів (з боку античного Середземномор’я та Причорномор’я), вийшли на рівень ранньокласових відносин.

2

Повернемось тепер до Лісостепової Скіфії, якою вона була на початку VI ст. до н.е., коли мідійці остаточно поклали край гра­біжницьким походам володарів "царства Ашкуза’’ з Північного Кав­казу до Передньої Азії.

Останнім часом загальновизнаною є обгрунтована свого часу В.А.Іллінською та О.І.Тереножкіним¹¹² система виділення груп ар­хеологічних пам’яток скіфських часів в межах сучасної України. На неї спираються й московські фахівці¹¹³, зокрема Б.О.Рибаков¹¹⁴, автор найпереконливішої версії щодо етногеографії Геродотової Скіфії. Згідно з нею, до лісостепових пам’яток, що генетично пов’язані з чорноліською культурою, належать: 1) києво-черкаська група (що, в свою чергу, розпадається на пам’ятки а) Черкащини — тясминська група, з матеріалами найближчої до неї смуги лівого бе­рега Дніпра і б) Київщини — Канівська група (Поросся) й відповідні комплекси Київщини, так само з найближчими пам’ятками вздовж Лівобережжя); 2) східноподільська група та 3) ворсклинська, в межах якої з початку VI ст. до н.е. відбулося змішення місцевих праслов’ян з прийшлим степовим населенням. Західноподільська група за своїм походженням, як про те вже йшлося, пов’язана із східноподільсько-придніпровським населенням. Відповідно куль­тури Галичини і Волині середини І тис. до н.е. утворилися завдяки просуванню на захід тієї самої праслов’янської людності, яка асимі­лювала найближчі до неї в етномовному відношенні місцеві племена.

Маємо, таким чином, Середньодніпровсько-Подільське ядро та його периферію, ймовірно, зону колонізації та данницької експлуа­тації тубільного населення. Тому логічно припускати, що ранньо- чи хоча б протоміські центри як осередки військово-політичної влади цих князівств, так само як і найвеличніші поховання останніх, повинні знаходитися саме в Подніпров’ї та на Поділлі.

Дійсно, такі центри, найбільші добре укріплені городища, за ранньоскіфських часів відомі саме на території колишнього чорно- ліського ареалу. Насамперед це Мотронинське городище та прилеглі до нього з боку степів протоміста-фортеці Тясминської групи. Крім того, потясминському соціальному організму повинні були належати й городища-фортеці Черкаського Лівобережжя у місцях впадіння в Дніпро Стугни та Сулою з слабким культурним шаром, але в оточен- ні неукріплених селищ. Ці городища захищали заплаву Дніпра й Правобережжя зі сходу, прикриваючи відомий за Літописом Татинець-брід, що функціонував й наприкінці XIX ст.¹¹⁵ Як зазнача­лося, саме в Потясминні зосереджена основна маса грецьких імпор­тів VII — VI ст. до н.е. Тут відомі й величезні, з багатьма сотнями насипів, курганні могильники (зокрема, поблизу Мотронинського городища), серед яких окремі (Журівські, Лита Могила тощо) вра­жають своїми розмірами (до 8 м), дорогою зброєю, коштовними прикрасами й т.ін.

Все це дає підстави припускати наявність в цьому регіоні окре­мого князівства-"царства ", яке успадкувало власне домінуюче поло­ження в лісостеповому праслов’янському світі від Потясминського об’єднання чорноліської доби. Цілком ймовірно, що місцевий кня­зівський рід походив від вождів-володарів попередньої доби, укріп­леним центром яких було Суботівське городище.

Близькоспорідненим з мешканцями Потясминня було населення Канівсько-Пороськогорайону, де також простежується безпосередня спадкоємність від чорноліської доби. Центральним тут є Tpax- темирівське городище, досліджене Г.ТКовпаненко¹¹⁶. Вражають своїми розмірами та потужністю оборонних споруд й інші — Григо- ровське, Велике скіфське городище на території Канівського запо­відника КДУ та ін. Трахтемирівське городище виникло на початку VI ст. до н.е. й припинило своє функціонування наприкінці цього самого століття. Не виключено, що його функції регіонального центру перейшли до іншого населеного пункту. Його укріплена площа (вали збереглися на висоту до 6 м, рови —на глибину до 3,5 м) дорівнювала 500 га, але далеко не всюди є сліди постійного життя. Особливо укріп­леною була північно-західна частина, своєрідний дитинець-кремль площею 400 на 340 м. Тут знайдено залишки численних жител, госпо­дарських комплексів, громадських споруд, велику кількість уламків античної лакової кераміки тощо. В одному з будинків, ймовірно, храмі, досліджено залишки орнаментованого рел’єфними спіралями жер­товника, на якому лежав родоський кілік та посудина місцевого виробництва у вигляді птаха¹¹. Аналогічні жертовники, пов’язані, очевидно, з землеробським культом, відомій на інших городищах Пра­вобережжя— Мотронинському, Пастирському, Великому Канівсь­кому та ін.¹¹⁸. Це підтверджує значення городищ не лише яквійськово- політичних, а й господарських і культових центрів.

Навпроти Трахтемирівського городища на Лівобережжі, в рай­оні Переяслава-Хмельницького, відома грандіозна система валів ранньоскіфської доби, що охоплювала площу 25 на 17 км та замикала межиріччя Трубежу — Сулою — Дніпра¹¹⁹. Ця система мала зовнішній (51 км) та внутрішній (16 км) вали і ще один відрі­зок — до р.Супою, в 7,5 км. Споруджувалась вона, ймовірно, не тільки для захисту заплави Дніпровського Лівобережжя, а й для охорони підходів до двох бродів, що за доби Київської Русі існували саме в районах Канева та Переяслава-Заруба.

В самому ж Пороссі переважали відкриті поселення та численні курганні некрополі, в ритуалі яких традиції попередніх часів збері­гаються стійкіше, ніж у аристократичних похованнях Потясминня. Однак південніше Росі, на вододілі з басейном Гнилого Тікичу, поблизу сіл Моринці та Шевченкове (за інформацією М.П.Кучери) також існує багатокілометрова оборонна лінія тих самих часів. Ціл­ком можливо, що вона якось була пов’язана і з городищами По­тясминня.

Найпівнічнішою територією поширення пам’яток архаїчної скіфської культури був район Києва, де відомі не такі грандіозні Xo- тівське (31 га) та Ходосівське городища, розташовані поблизу добре знаного за давньоруські часи Вітечівського броду через Дніпро. Тут їм передують білогрудівські та чорноліські матеріали. Поблизу них розташовані неукріплені селища. На городищах, зокрема Хотівсько- му, знайдено численні уламки грецької амфорної кераміки VI — V ст. до н.е. Незважаючи на відсутність фортифікаційних споруд, які можна було б порівняти з Мотронинськими або Трахтемирівськими, кургани південніше Києва не поступаються Пороським чи По- тясминським ні за трудовими витратами на їх спорудження, ні за кількістю співпохованих та коштовністю інвентаря, наприклад, кур­ган Переп’ятиха¹²⁰.

На сьогодні важко сказати, складали пам’ятки Канівщини та власне Київщини єдиний ранньокласовий соціальний організм чи два окремих. Найукріпленішими були райони Канева та Переясла­ва, які в разі війни приймали на себе головний удар з південного сходу. Представників вищої правлячої еліти ховали, очевидно, ближче до їх володінь: біля Глевахи, під Фастовом тощо. Середню ж верству дружинників-вершників і, тим більше, рядове населення ховали біля їх рідних поселень — по Росі, Ступні, Ірпеню. Скла­дається враження, що в порівнянні з Потясминським регіоном місце­ве населення було менш інтегрованим і розвиненим, а його зв’язки з античним Причорномор’ям — слабшими. Не виключено, що воно визнавало пріоритет своїх південних сусідів, пов’язаних з ним за походженням, етномовною спорідненістю та спільними страте­гічними й економічними інтересами.

Інший праслов’янський осередок, де в цей час відбувалися й від­повідні процеси соціально-економічного розвитку, охоплював пере­важно лісостеповий басейн Південного Бугу (Східне Поділля), в якому домінуючу роль відігравало Немирівське городище під Вінницею. Його загальна площа дорівнює 1000 га, а вали збереглися на висоту до 6 — 9 м. Однак життя на ньому (як і в Трахтемирові) зосереджувалося головним чином в межах внутрішнього укріплен­ня — на Замчиську. Його матеріали в цілому подібні до мот- ронинських та трахтемирівських, але відрізняються певним "гальштатоїдним" виглядом, що пов’язує їх із світом карпатсько- центральноєвропейських культур. Антична кераміка засвідчує роз­квіт життя на ньому з кінця VII і протягом всього VI ст. до н.е. До цього "вождіства-князівства", ймовірно, належали й невеличкі городища Середнього Подністров’я. Як і в Придніпров’ї, тут відомі й неукріплені селища та курганні могильники^{1 1}. З цього центру нові культурні впливи, разом, очевидно, з колоністами- переселенцями, поширювалися на Волинь та Прикарпаття.

Аналогічним чином на межі VII — VI ст. до н.е. розвивалося й праслов’янське об’єднання на Ворсклі, генетично пов’язане з носі­ями чорноліської культури, які переселилися сюди за два сторіччя до того. Його центром було Західне Більське городище (72 га), яке, за Б.А.Шрамком, виникає ще в передскіфські часи, наприкінці VIII — початку VII ст. до н.е.¹²², коли на підступах до Лісостепового Лівобе­режжя точилась жорстока боротьба між протоскіфами та кіммерій­цями. На городищі відкрито численні зольники, пов’язані зі старою білогрудівсько-чорноліською аграрно-культовою традицією, зна­ряддя сільськогосподарської праці, залишки ремісничої діяльності, предмети озброєння тощо. Все це дає підстави припускати наявність певних урбаністичних тенденцій. Тут відомі також великі курганні могильники, що функціонували з VII ст. до н.е., та відкриті поселення часів скіфської архаїки. Процес формування ранньокласових від­носин в цей час відбувається приблизно на тому самому рівні, що й на Поділлі, але, певно, він не зайшов так далеко, як у Потясминні.

Всі ці дані наводять на думку, що на початку VI ст. до н.е. в межах Лісостепової України склалася певна система ранньопо- літичних праслов’янських об’єднань — "князівств" — з відпо­відними головними укріпленими поселеннями — "столицями". Цен­тральне й провідне місце займав Потясминський регіон на чолі з Мотронинським городищем, імовірно, оформленим ранньоміським центром, де зосереджувались основні адміністративно-політичні, господарсько-редистрибутивні й культурно-культові функції¹²³, й де (або поблизу якого) розміщувалася резиденція сакральної для та­кого роду ранньокласових суспільств особи — "царя-першосвя- щеника” або "священного царя"¹²⁴.

Навколо цього провідного соціального організму групувались ще три або чотири, в межах яких, ймовірно, процеси класоутворення та утвердження ранньоміських форм життя, як і трансформації постплемінних структур (типу складних чіфдомів-вождіств¹²⁵) в ранньодержавні органи, ще не набули остаточного завершення. При цьому людність Канівщини й Київщини тяжіла до розвиненішого Потясминня, утворюючи з його населенням більш сталу спільність, ніж праслов’яни Поділля та Ворсклинського Лівобережжя.

Складається враження, що Прикарпаття і Волинь стають зоною колонізації з боку Подільського та, ймовірно, Придніпровського об’єднань. Завдяки цьому (за наявності початкової етномовної спо­рідненості) протягом VII — VI ст. до н.е. на всіх цих територіях вже на новому рівні консолідується досить гомогенна праслов’янська спільність. Вона повинна була усвідомлювати свою відносну єдність, що мало відбитися і на спільній самоназві — етнонімі макрорівня, поруч з яким, безумовно, мусили існувати й етноніми або етнополі- тоніми окремих соціальних організмів. Оскільки усвідомлення себе "слов’янами" ("склавенами", "словенами" тощо) притаманне всім етносам відповідної спільності з доби найперших відомостей про них, за часів раннього середньовіччя¹², маємо всі підстави вважати, що праслов’янське населення, в тих межах, як воно оформилося до середини І тис. до не., вже усвідомлювало себе як "слов'яни" — "склавени".

З

Розглянемо тепер праслов’ян з дещо іншого боку. Завдяки Геро­доту до нас дійшли три версії щодо походження скіфів: за словами самих скіфів —як вони самі про себе розповідали; відпо­відно до того, як про це розповідали елліни, які жили на Понті; та версія, що здавалася найвірогіднішою самому Геродоту. Остання підтверджується свідченнями Діодора Сицилійського, має найбільш реалістичний вигляд і визнається фактично усіма дослідниками за схематичне відображення дійсних подій доби скіфських перемог над кіммерійцями. Про неї йшлося вище. Однак необхідно враховувати й дві перші версії, незважаючи на їх міфологічний характер.

Найдокладнішою є перша версія [Γep., IV, 5 — 8]. За нею, в на­йдавніші часи ("за 1000 років" до походу Дарія ) від шлюбу "Зевса" (тобто верховного місцевого бога неба або грози й блискавок) та дочки Борисфена (Дніпра) народився Таргітай, у якого було троє синів: старший — Ліпоксай, середній — Арпоксай та молодший — Колак- сай. У їх присутності з неба на землю впали священні речі: золоті рало, ярмо, сокира та чаша. Два старші брати не змогли доторк­нутися до них, бо золото палало вогнем, але коли підійшов молодший брат, то полум’я згасло, і він відніс їх до своєї домівки. На цій підставі старші брати визнали першість молодшого. Від Ліпоксая пішло плем’я авхатів, від Арпоксая — катіарів та траспіїв, а від молодшо­го — паралатів. Разом вони всі звуться сколотами, а елліни називають їх скіфами.

Геродот підкреслює, що самі по собі етноси, які ведуть своє походження від Таргітая та його синів, — сколоти, а не власне скіфи і відразу додає, що названі так вони за іменем царя¹²⁷. Якого царя? Ймовірно, Колаксая (Сколаксая), як вважає переважна більшість фахівців, саме того, якому належала влада над ними. Згодом Колак- сай розділив свою долю батьківської землі-спадщини між трьома синами, зробивши найбільшим те царство, де знаходились священні золоті реліквії. З цього тексту, як і з попереднього, випливає, що свя­щенні речі зберігалися в певному місці-святилищі, розташованому в межах володінь головної серед трьох генеалогічних ліній, яка пов’язувала своє походження з міфічним Колаксаєм.

Найретельніші вивчення семантики імен сколотських першо- пращурів та етноплемінних назв з точки зору іраністики, не змогли довести їх іранське (тобто — власно скіфське) походження Неодно­разово підкреслювалося, що "Арпо", "Ліпо" та "Коло-Сколо" не мо­жуть бути іранськими словами, а, ймовірно, належать тубільному населенню півдня Східної Європи. Однак їх закінчення на "ксай" збігається з давньоіранським "цар", "володар". Надійна іранська се­мантика запропонована лише для паралатів — "ті, що стоять на чолі"¹²⁸. Але це, певно, не етнонім, а лише фіксація провідного зна­чення відповідної групи серед інших екологів, яку Геродот, не знаючи місцевої мови, сприйняв як назву окремого народу. Так само і корінь "ксай" — "володар",, що додавався до імен синів Таргітая, сприймався разом з останніми як ціле (одне) слово.

Ця генеалогічна легенда за своїм походженням не є ні власне скіфською, ні утвореною в іраномовному (як вважається) середовищі степового населення півдня Східної Європи доскіфських часів. Якщо це так, то нам залишається пов’язати її з лісостеповою, осілою, зем­леробською людністю, в якій, починаючи з П.Шафарика та Л.Нідер- ле, більшість дослідників вбачає праслов’ян. Доведенню саме праслов’янського походження цієї легенди присвятив значну увагу Б.О.Рибаков, за яким, сколотий є пра слов’янами¹²⁹

Важко не погодитися, що ярмо та рало як сакральні символи значно більше пов’язані з буттям осілих землеробів, ніж кочових скотарів, якими й були власне скіфи. Останні, згідно з IV книгою Ге- родотової "Історії", не землероби, а кочовики, що доять кобилиць [2], походять з Азії [11] і тому не можуть бути синами дочки Дніпра- Борисфена; вони не мають ні міст, ні інших укріплень і пересувають свої житла разом з собою на візках [46]. Це не суперечить тому, що легенда про відповідні священні дари набула поширення серед іра- номовного населення Євразії.¹³⁰ Проте виникнути вона мала саме в землеробському середовищі, а занести її до Подніпров’я скіфи- кочовики не могли. Отже, треба погодитись з Б.О.Рибаковим щодо її праслов’янського — "сколотського" — походження. Це підтверд­жується й місцевим, середньодніпровським, характером всього переказу відносно Таргітая і його нащадків.

Зіставимо тепер попередні реконструкції соціальних організмів праслов’ян та цю легенду. Поділ праслов’ян-сколотів (якщо наші висновки слушні) на окремі етногенеалогічні лінії має відбивати ціл­ком конкретні етносоціальні реалії принаймні другої чверті І тис. до н.е. За допомогою певних міфологічних схем люди усвідомлювали дійсне співвідношення спорідненості та характер взаємин між власними соціумами. Тому навряд чи помилковим буде припущення, що названі Геродотом етносоціальні угруповання сколотів засвідчу­ють історичні реалії, які, у свою чергу, повинні мати археологічні еквіваленти.

Землю паралатів, нащадків Колаксая, логічно зіставляти з най­розвиненішими і багатими районами, тобто Середньодніпровським Правобережжям У його межах, як зазначалося, чітко виділяється провідне ядро — Потясминня з Мотронинським городищем. Тому доцільно припустити, що саме цей регіон слід співвідносити з "цар­ством" того з синів Колаксая, який успадкував від батька золоті раритети. Цілком імовірно, що матеріальні кореляти останніх дійсно зберігались в одному з святилищ певного ранньоміського центру. До речі, величезний мідний казан, встановлений одним з царів на знак своєї могутності, знаходився в місцевості Ексампій [Γep., IV, 81], на річках Синюсі¹³¹ або Чорний Ташлик¹, в усякому разі на південно- західному порубіжжі зі степом саме Потясминського "царства", з того боку, звідки до нього під’їздили з Ольвії.

Відштовхуючись від цього ототожнення, висловимо припущен­ня, що землі нащадків двох інших синів Колаксая, за міфами еколо­гів, слід пов ’язувати з північними районами Канівсько-Пороського та Київського ареалів поширення пам’яток доби скіфської архаїки Таким чином, володіння паралагів, нащадків Колаксая (образ якого, до речі, відомий грекам ще у VII ст. до н.е., — поет Алкман в середині цього сторіччя згадує про "колаксаєва коня"¹³³), локалізуються в Лі­состеповому Правобережжі й можуть бути ототожнені з києво-чер- каською групою пам’яток. З такою локалізацією паралатів добре уз­годжується реконструйована В.П.Петровим структура назви Дніп­ра — "Дона-паріс".

Оскільки з нащадками Ліпоксая пов’язується одне плем’я, а від Арпоксая походять два, слушно припустити, що з авхатамиповинна корелюватися поворсклинська група пам’яток, яка має своїм цент­ром Західне укріплення Більського городища. Катіарів й траспіїв можна тоді локалізувати на Поділлі, де археологічно виділяються східноподільська (з Немирівським городищем) та похідна від неї за- хідноподільська (в Подністров’ї) групи. До речі, назва траспіїв (тірас-піїв) перекликається з Тірасом-Дністром, що якоюсь мірою підтверджує висловлену думку.

Як бачимо, сколотсько-праслов’янські об’єднання середини І тис. до н.е. добре пов’язуються із спорідненими групами археоло­гічних пам’яток. О.С.Стрижак зазначає, що гідронімія України збе­регла до наших днів реалії, що нагадують назву сколотів: поліські річки Сколот — лівий доплив Десни й Сколодинку (т — д), праву притоку Прип’яті, місто Сокаль на Львівщині тощо. Це, очевидно, відбиває процес сколотської колонізації лісової периферії їх первинного ареалу. Відносно походження самого слова "сколоти" (від якого, ймовірно, й утворився міфічний епонім (С)колаксай), то пов’язування його з слов’янськими лексемами типу "коло", "сколю­вати", "скала"-"скеля" й т.п.¹³⁵ вважається цілком переконливим. Більше того, важко не помітити збігу в етнонімах "сколоти" — "скла- вени”, структура коренів яких (с-к-л) тотожня. Геродот, мабуть, і доніс до нас самоназву праслов’ян Лісостепової України, якою вона була за його часів, у її північноіранській або грецькій транскрипції.

4

Зведення великих фортифікаційних споруд на початку VI ст. до н.е. було пов’язане з посиленням військової загрози, яка в цей час могла виходити лише з боку Передкавказзя. Саме в цей час завер­шується доба передньоазійських походів володарів "царства Ашку- за", що означало припинення надходження речей престижного вжитку. Це, разом із загибеллю значної частини місцевої знаті (зга­даймо хоча б бенкет Кіаксара) і обов’язковим за цих умов перерозпо­ділом впливів та влади між аристократами, призводило до посилення внутрішніх суперечок та боротьби між окремими угрупо­ваннями військової еліти. Остання мала спиратися на свої дружини та одноплемінників.

Посилення ворожнечі між колишніми союзниками і партнерами в справі грабування передньоазійських народів було, мабуть, пов’язане і з тим, що Передкавказзя та прилеглі до нього степи вже не забезпечували кормами зростаюче поголів’я худоби. Так само й зубожіле місцеве населення вже не забезпечувало кочівницьку вер­хівку всім необхідним в бажаному для неї обсязі. Суперечності зрос­тали й виливалися у відкриті конфлікти. Ті, хто програвав цю бо­ротьбу, відходили через степ до інших місць. Такі пересування не могли не непокоїти сколотів, і вони укріплювали власні городища.

Перші переселенці з південного сходу з’явилися (не раніше початку VI ст. до не.) в Лісостеповому Лівобережжі. Вони витіснили на північ колишнє місцеве населення, носіїв бондарихинської куль­тури, на грунті якої в Подесенні у VI ст. до н.е. формується юхнівська культура. Вершники принесли з собою розвинений комплекс ранньоскіфської культури, включаючи поховальний обряд та склад речей. Вони зайняли басейн Сіверського Дінця та верхню течію Ворскли, звідки перейшли на Псел, Сулу та Сейм від м.Рильська до його впадіння у Десну. Як вважають фахівці, то була гілка іраномов- ного скотарсько-землеробського населення, що в етніщюму відно­шенні було найближче споріднене з власне скіфами¹³. Населення Правобережжя намагається закріпити за собою заплаву Дніпра й зводить вздовж лівого берега могутні фортифікаційні споруди. В По­десенні та Курському Посейм’ї юхнівські племена також будують городища (Кузіна Гора, Шабалинівське, Пісочний Рів, Юхнове).

В свою чергу, прийшле населення скіфської культури зводить систему невеликих городищ вздовж Сейму у верхів’ях Псла, Ворскли, Сіверського Дінця тощо. їх площа дорівнює, як правило, 5 — 10 га, інколи — до 12 (Басівське в Посуллі) і навіть 23 га (у сГородище західніше Харкова). Поруч з цими городищами швидко зростають величні кургани знаті (деякі —до 20 м заввишки), оточені численними похованнями воїнів-вершників, яких особливо багато по кручах правого берега Сули.

На початку — в першій половині VI ст. до н.е., раптово з’являються два великих городища в басейні Ворскли — біля с.Пол­кова Микитка (54 га) та Більська, поруч з Західним (яке вже існува­ло) — Східне укріплення (65 га). Згодом ці поселення, разом з Куземинським, об’єднуються у Велике Більське городище загаль­ною площею 4020 га. Як переконливо доводить Б.А.Шрамко,¹³⁹ воно й було містом Гелоном, про яке докладно розповідає Геродот. Відповідно, як слушно вважає Б.О.Рибаков¹, а слідом за ним й інші дослідники, переселенці, які опанували Лісостепове Ліво­бережжя, і були гелонами.

В цей самий час носії скіфської вершницької культури просува­ються також на території Молдови та Трансільванії, звідки поширюють своє панування на Середнє Подунав’я, Закарпаття та Східну Словаччину. В контексті цього на "фракійській" основі (за ві­рогідною участю придністровських праслов’ян) утворюється кушта- новицька культура,¹⁴¹ якій на території Румунії відповідають пам’ятки групи Бирсешти-Феріджеле, що переконливо пов’язуються з геродотовими агафірсам и.¹⁴² Дослідники однос­тайно визнають прийшлий характер цього, особливо трансільвансь­кого, населення скіфського вигляду та його відмінність від місцевих карпато-дунайських фракійців. В утворенні цієї групи, за виснов­ками С.А.Скорого,¹⁴³ провідну роль відігравало північнопричорно- морське населення скіфської культури за участю мешканців лісос­тепових районів. Як слушно зазначає Г.І.Мелюкова, переконливою є думка А.Вульпе, згідно з якою агафірсице іраномовний, споріднений з скіфами, але не власне "скіфський", народ. Закріпившись на території сучасної Румунії на початку VI ст. до н.е., вони були швидко асимільовані місцевим фракійським населенням і у першій половині V ст. до н.е. остаточно розчинилися в місцевому сере­довищі¹⁴⁴.

Як бачимо, на початку VI ст. до н.е. з степової зони до Лісостепо­вого Лівобережжя та Молдови — Трансільванії випліскуються дві значні, за своїм кількісним складом, лави населення скіфського культурного вигляду. Певно, це були гелони та агафірси, найближчі родичі власне скіфів, згідно з третьою генеалогічною легендою, яку Геродоту розповіли припонтійські греки [IV, 8 —10].

Як свідчить "батько історії", елліни, що живуть на Понті, перека­зують таке. Геракл, коли гнав биків Геріона, прибув доскіфської землі, яка тоді ще була безлюдною. Там, в місцевості Гілея, в печері він зуст­рівся з напівжінкою-напівзмією, яка згодом народила від нього трьох синів: Агафірса, Гелона та Скіфа, з яких (коли вони виросли) тільки останній, молодший, зміг натягти тятиву на батьківському луці. Йому і дістались скіфські землі, а двох старших мати вигнала з своєї країни. Від Скіфа й пішли всі скіфські царі. Разом з луком до молодшого сина від Геракла перейшли також батьківські пояс та золота чаша, що під­вішувалася до нього. І, як зазначає Геродот, на пам’ять про ту золоту чашу скіфи зберігають звичай носити чаші на поясі.

Наведений переказ різниться від легенди, що виводила сколотів від Таргітая. Спільні риси пояснюються "законами жанру”: наро-

⅛ ^- ■ —— - ■ —

■■ дження трьох братів, серед яких молодший (майбутній казковий ‘ Іванко-дурник) виявляється найздібнішим, від шлюбу бога чи героя ■ сакрального походження з жіночою істотою, яка символізує певну місцевість. Цілком вірогідно, на думку Д.С.РаєвЄького,¹⁴⁵ що в цій оповіді Геракл зайняв місце якогось місцевого бога або героя, сина верховного божества. Не виключено, як вважає М.В.Скржинська,¹⁴⁶ що греки-колоністи перетлумачили місцевий міф з метою усвідом­лення нових реалій (і свого статусу на нових землях) в контексті власної міфологічної системи. Але це не спростовує припущення Д.С.Раєвського, а лише уточнює його.

Персонажі-епоніми двох переданих Геродотом генеалогічних легенд повністю не збігаються. Так само різні (за винятком чаші — універсального індоєвропейського культового предмета) й священні • речі: в одному випадку це рало і ярмо, сокира та чаша, а в іншому —. лук (і стріли), бойовий пояс та чаша. Неважко помітити, що перший набір значно більше підходить осілому землеробському населенню, тоді як другий —дійсно відбиває атрибутику скіфських вершників- лучників.

Варта уваги ще одна обставина. Діодор Сицилійський [II, 43], що жив чотирма сторіччями пізніше за Геродота, записав такий переказ. Після того як скіфи, що спочатку мешкали біля р.Аракс, заволоділи країною в горах Кавказу, а в пониззі — до Меотійського озера та р.Танаїс (Дон), з’явилась народжена їх землею діва, в якої верхня частина тіла була жі­ноча, а нижня — зміїна. З нею зійшовся Зевс, від якого у неї народився Скіф, котрий перевищив славою своїх попередників та назвав народ своїм ім’ям. Серед нащадків Скіфа —славетні брати Пал і Нал, від яких пішли два народи — пали й напи. В цілому, за свідченнями Діодора, влада скіфів поширювалася на захід, за Танаїс, до Фракії, на південь — до Єгипту, на схід — до Каспійського моря

Наведений переказ добре доповнює розповіді понтійських гре­ків геродотових часів, досить чітко локалізуючи територію, з якої походить "Скіф” (і де з’явилась діва-змія), в Передкавказзі. До речі, тут збігаються ландшафтні реалії обох версій — "печерна" (хтоніч- на, підземна стихія) та "очеретяні плавні" — Нижнє Прикубання (водяна стихія). Переселившись до Нижнього Подніпров’я, скіфи, а за ними і ольвійські греки, почали прив’язувати ці події до північ- нопричорноморських реалій, а саме — до "Гілеї". Однак це слово означає власне "ліс", "гай". В самій Північнопричорноморській Скіфії Геродот згадує принаймні дві "гілеї" —біля Ольвії та на Ворсклі- Пантікапі¹. Такі самі "гілеї" мали існувати й у Прикубанні-Перед- кавказзі. Тому маємо всі підстави пов’язати прототип Геродотового сюжету про народження Агафірса, Гелона і Скіфа саме з останніми місцевостями та зіставити з подіями часів кризи "царства Ашкуза" на межі VII —VI ст. до н.е., коли після поразки в Передній Азії серед місцевих князів виникають розбрат і чвари.

Цей висновок добре узгоджується й з одним з давньогрецьких [ епіграфічних написів, ⁸ за яким Геракл, прийшовши з Фракії до Скіфії, переміг Аракса і зійшовся з його дочкою Єхидною, яка народила йому синів — Агафірса і Скіфа. Оскільки цю землю називають Скіфією, то неважко додумати, що вона й дісталася мо­лодшому — Скіфу, а Агафірс її покинув. Греки ніколи не називали Дніпро Араксом: ця назва стосувалася річки або річок на схід від Понту та Меотіди, в районі Прикаспію. Тому цілком ймовірно, що спочатку походження Агафірса —(Гелона) — Скіфа пов’язувалося не з Північним Причорномор’ям, а з більш східними землями, можливо, з Передкавказзям —Прикаспієм, звідки відповідні етноси згодом почали пересуватись на захід та північний захід, що логічно пов’язується з подіями кінця VII — середини VI ст. до н.е.

Почнемо з агафірсів, які, як про те вже йшлося, за археоло­гічними джерелами, з’являються в Молдові — Трансільванії на початку VI ст. до н.е. Переказ про те, як мати, Змієнога Богиня, вигнала Агафірса з рідної землі, пов’язується з нейтральною, навіть ворожою позицією агафірсів по відношенню до скіфів під час походу Дарія [Γep., IV, 119], як і свідченнями стосовно конфліктів цих двох народів, жертвою яких впав скіфський цар Аріапейф [Γep., ΓV, 78].

Все це наводить на думку про існування серйозних сутичок між протоскіфами та протоагафірсами у Передкавказзі, що посіяли не­доброзичливість між ними й у наступні часи. Певну паралель цьому можна вбачати в русі булгарської орди хана Acnapyxa з Прикубання до Північно-Західного Причорномор’я, обминаючи Придніпровський Лісостеп. Але якщо Acnapyx підкорив Нижнє Подунав’я, то протоа- гафірси, перейшовши Дністер-Тірас, поширили свою владу на фра­кійське населення Молдови — Трансільванії, що володіло золотими родовищами Карпатського басейну, але було виснажене тривалою боротьбою з праслов’янами-сколотами, які поширювали свої воло­діння до Прикарпаття й Закарпаття. Цілком вірогідно, що ця акція була скоординована з діями екологів. Панівна верхівка обох етносів, що протягом двох-трьох поколінь мала найтісніші особисті контакти та, напевно, родинні, шлюбні зв’язки, була зацікавлена в союзницьких відносинах і спільних діях, тим більше, що й сама праслов’янська аристократія могла вже усвідомлювати потенційну небезпеку з боку передкавказьких скіфів.

Таким чином, агафірси як окремий етнос в межах Лісостепової Молдови — Трансільванії утворилися в результаті синтезу ірано- мовних завойовників скіфської культури, які вдерлися сюди на початку VIст. до н.е. (що засвідчено археологічно), та численного міс­цевого фракомовного (гето-дакійського) населення, яке на цей час мало розвинену економіку (особливо виробництво речей з кольо­рових та благородних металів) і досить високу культуру гальш- татського (середньоєвропейського) типу. їх назва складається з пре­фікса "-аг” (”-ак"), який у давньоіранських мовах має значення "той, що походить звідти"^{1 9}, та кореня, спорідненого з назвою ріки Tipac (Дністер), тобто може тлумачитись як "ага-тірси", ті, що походять з (з-за?) Tipaca¹⁵⁰. Геродот повідомляє, що з їхньої країни бере поча-

ток р.Маріс (Муреш, притока Дунаю) і що біля Істра (Дунаю) вони межують зі скіфами, згадує про їх царів (зокрема, Спаргапіфа, який підступно вбив скіфського царя Аріапіфа, батька Скіла). Він підкрес­лює, що агафірси — дуже розніжене плем’я. Вони носять золоті прикраси, разом сходяться з жінками, щоб всім бути братами та не заздрити і не ворогувати між собою. Інші їхні звичаї схожі з фра­кійськими [Γep., IV, 49, 78, 100, 102, 104]. Однак останнє зовсім не свідчить, що вони і є фракійці, а тільки підкреслює, що на середину V ст. до н.е., коли писав Геродот, вони були сильно фракізовані.

До речі, наведені звичаї агафірсів перегукуються зі звичаями масагетів, які, в свою чергу, як підкреслює Геродот [1,215], зовнішнім виглядом та способом життя подібні до скіфів-кочовиків. "Батько іс­торії" повідомляє про любов до золотих виробів у масагетському се­редовищі, і що кожний одружується на одній жінці, але користую­ться вони ними спільно. Коли масагет зажадає жінку, то, повісивши свій сагайдак перед возом, вільно сходиться з нею [Гер., 1,215} Такий звичай зайвий раз наводить на думку щодо степового походження принаймні панівного прошарку агафірсів.

Дещо інакше уявляється перебіг подій цих часів на Дніпровсь­кому Лівобережжі, територію якого на початку VI ст. до не. займа­ють г е л о н и. За наступних часів, коли Дарій пішов на скіфів, гелони мали з останніми союзницькі стосунки [Гер., IV, 119 — 120, 136] й виступили разом з ними проти перського війська. Тому вірогідним здається припущення, що розбрат між гелонами та власне скіфами після закінчення передньоазійських походів не був занадто жорс­токим і тривалим. Гелони переселилися до Дніпровського Лівобе­режжя, але, ймовірно, не внаслідок запеклої боротьби, а за домовле­ністю з панівним прошарком "царства Ашкуза". Маршрут їх пересу­вання повністю збігається з міграційним рухом алано-булгарського населення 20 — 30-х років VIII ст., коли воно, рятуючись від навали арабських військ Аль-Марвана, відійшло з Передкавказзя до Лісо­степової Донеччини —до подібної ландшафтно-кліматичної зони на протилежному боці "степового моря".

Перебування гелонів на Північному Кавказі добре засвідчено античними джерелами. Б.А.Шрамко пише¹⁵¹, що періпл Псевдо-Скі- лака розміщує гелонів на Кавказі між колхами та меланхленами (що засвідчує і перебування там свого часу останніх). З іншого боку, Псевдо-Орфей, передаючи дуже давній міф, згадує гелонів поруч з местами біля Меотійського озера (Азовського моря). Про фортеці ге­лонів на березі Меотіди сповіщає й римський поет Публій Папіній Стацій. Згадані тексти належать до пізніших часів, ніж друга чверть І тис. до н.е., але філологи вважають, що ці відомості походять ще від Гекатея Мілетського¹⁵ (VI ст. до н.е.), який сам відвідав ці землі. З цим, до речі, добре узгоджується повідомлення Геродота [IV, 108] щодо наявності серед мешканців міста Гелона значної частини еллі­нів за походженням, які з’явилися тут (в землі будинів) після того, як були зігнані (ким — ?) з власних торгових поселень.

Ймовірно, що разом з приазовськими гелонами, під час усклад­нення військової ситуації в Передкавказзі, на північ переселилася й якась частина нов 'язаних з ними боспорських греків, які принесли з собою культ Діоніса та побудували святилища еллінських богів з статуями, алтарями та храмами з дерева, зведеними за еллінським зразком. Таке розуміння подій збігається й з повідомленням Плутар­ха відносно того, що найбільша й найвойовничіша частина кіммерій­ців після того, як скіфи витіснили їх з берегів Меотіди, переселилася на північ до лісового краю [Пор.життєоп., Гай Марій, XI]. На слушну думку Б.А.Шрамка¹⁵³, йдеться саме про гелонів.

Наведені дані дозволяють реконструювати наступні події. За своїм походженням гелони були одним з кіммерійських етносів, що мешкав десь у Східному Приазов'їпоруч з меотами. Близько межі VIII — VII ст. до н.е. вони знаходились серед тих, хто визнав скіфсь­ку владу. Разом з останніми, гелони, ймовірно, брали участь у передньоазійських грабіжницьких походах. Мешкаючи недалеко від моря, вони до кінця VII — початку VI ст. до н.е. встановлюють добрі стосунки з першими грецькими переселенцями. Ускладнення війсь­ково-політичної ситуації на початку VI ст. до н.е. примушує їх (разом з якоюсь групою еллінів) покинути рідні землі й переселитися до Лі­состепового Дніпровського Лівобережжя — до землі будинів. З останніми пов’язуються пам’ятки бондарихинської (до VII ст. до н.е.) та похідної від неї, але поширеної вже в більш північних областях Подесення —Посеймення юхнівської культури (з VI ст. до н.е.). Ймо­вірно, не все будинське населення покинуло власну територію, а час­тково залишалося на ній і за часів Геродота, поступово асимілювало­ся гелонами.

Інакше мали скластися взаємини між переселенцями-гелонами та праслов’янами-сколотами басейну Ворскли, — з тими авхатами, що вели свій родовід від Таргітаєвого сина Ліпоксая. Поруч із За­хідним праслов’янським, на відстані 3 км переселенці будують Схід­не укріплення у Більську. Ніяких слідів ворожих дій між мешкан­цями цих городищ не спостерігається; більше того, незабаром вони разом будують грандіозну спільну фортифікаційну систему, вали якої, не враховуючи валів окремих укріплень, простягалися на 26 154

KM.

Відбулося об’єднання двох протоміських центрів, населення яких, певно, знаходилося в дружніх, союзницьких стосунках, в справжнє місто — геродотів Гелон. Цілком вірогідно, що саме ця подія стала сюжетом, зображеним на одному зі знайдених на Більсь- кому городищі персні-печатці: двоє бородатих чоловіків сидять один проти одного в поважних позах та разом тримають якусь цінну для обох символічну річ, імовірно —священну чашу. Цікавим є і другий перстень із зображенням, як вважається, царя-жерця в образі Діо­ніса та якимось стертим написом, напевно грецькими літерами¹⁵⁵.

Таким чином, військово-політичне об'єднання гелонів на (колишніх) землях будинів утворюється десь протягом першої, половини VI ст. до н.е. в межах Лісостепового Лівобережжя Дніпра та прилеглих до нього районів Сумщини й Харківщини Іраномовні гелони переселяються сюди з Західного Передкавказзя — Східного ⁱ Приазов’я. На союзницьких, відносно рівноправних умовах вони я об’єднуються з поворсклинськимипраслов’янамита частковопідко- ? ряють, частково витісняють будинів, носіїв попередньої бон- дарихинської культури. Не виключено, що з останніми певний час і точилася гостра боротьба, в результаті якої обидві сторони укріплю- ' ють власні кордони в Подесенні-Посейменні невеликими городищами-фортецями.

Напруження відчувається і безпосередньо на лівому березі Дніпра, де правобережні праслов’яни укріплюють підходи до бродів через Славутич. За цих умов гелонська князівська верхівка разом з дружиною певний час перебуває переважно на правобережжі Сули, маючи своїм центром Басівське городище та залишаючи величезний, курганний могильник, що простягнувся майже на 100 км між Ро­мнами та Лубнами.

Однак військово-політична ситуація поступово змінюється і не­безпека починає загрожувати з боку Приа зовсько-Подонських степів. Це сприяє широкому фортифікаційному будівництву в межиріччі Ворскли та Сіверського Дінця, зокрема зведення валу між верхів’ями рік Коломак та Мжа (де проходив давній Муравський шлях) [утворен­ня міста Гелона як столичного центру всієїранньодержавної системи Лівобережжя. До останньої входили: власне гелони—іраномовні на­щадки кіммерійців, носії культури скіфського типу; їх партнери- союзники (ще з часів спільних передньоазійських походів?) — праслов’яни-сколоти басейну Ворскли, ймовірно—авхати; підкоре­на частина тубільців-будинів та, саме в місті Гелоні, боспорсько- еллінське, іонійське за своїм походженням, але змішане з місцевою людністю торгово-ремісничо-землеробське населення.

Самі гелони, за свідченням Геродота, займаються землеробст­вом, садівництвом та споживають хліб. За зовнішнім виглядом вони не схожі на будинів, які мають блакитні очі та руде волосся і споживають, буцімто, соснові шишки [IV, 108 —109]. Землеробську орієнтацію гелонів, принаймні у V ст. до н.е., можна пояснювати або тим, що осілими хліборобами вони вже були у VII ст. до н.е., коли мешкали в Передкавказзі —Приазов’ї, або тим, що зайнявши Дніп­ровське Лівобережжя, вони поступово, переважно під впливом праслов’ян басейну Ворскли, перейшли до хліборобства, са­дівництва та, не виключено (завдяки стосункам з греками), і виног­радарства, на що вказують свята Діоніса, які періодично справ­лялись в місті Гелоні.

Геродот зазначає, що елліни нерідко плутають будинів з талонами, але сам він, враховуючи, що другі живуть на землі перших, чітко протиставляє ці два народи. Більше того, змальову­ючи власне територію будинів, якою вона була за його часів, історик описує її як суто поліську зону. Земля будинів вкрита густим лісом, а серед гущавини є велике озеро, оточене болотами й хащами, де ба­гато видр, бобрів та звірів з чотирикутною мордою, напевно — лосів [IV, 109]. Перед цим підкреслювалося, що й антропологічний тип, і мова будинів зовсім інші, ніж гелонів, так само як і спосіб життя [IV, 108]. Тобто будини—лісові мешканці, хоча до приходу гелонів вони займали і великі простори Лівобережного Лісостепу. Юхнівська культура, що репрезентує їх життя протягом VI — III ст. д о н.е., роз­міщується в зоні майже суцільної балтської гідронімії, яка, разом з антропологічними особливостями будинів, дає підстави вбачати в них носіїв східнобалтських діалектів.

Як доводять лінгвістичні дослідження, за стародавніх часів балти мали досить тісні стосунки з іраномовним населенням. Це за­фіксовано десятками балтських лексичних запозичень з іранського та спільними балтсько-іранськими новоутвореннями. Тому балтсь- ко-іранські лексичні стосунки можна уявляти як досить значний епізод в історії обох мовних груп¹⁵⁷. В Лісостеповому Лівобережжі переважають гідроніми давньослов’янські (особливо по берегах Дніпра та у басейнах Псла й Ворскли) та іранські (найбільш густо — в Посуллі, хоча розповсюджені широко, від степу до Сейму)^{1 8}. Таке співвідношення гідронімів різних мовних груп й відбиває ситуацію, що склалася на середину І тис. до н.е.

5

Повернемось тепер до Лісостепового Правобережжя, де в пер­шій половині VI ст. до н.е. споруджуються городища. Люди усвідом­лювали загрозу, що посилювалася з боку Приазовсько-Передкав- казьких степів. Скіфські володарі, витіснивши агафірсів та гелонів й не маючи можливості, як раніше, грабувати і спустошувати країни Закавказзя та Передньої Азії, починають зосереджувати свою увагу на районах Північного Причорномор’я. Тут, вздовж узбережжя, роз­квітають грецькі землеробсько-торговельні поселення, тоді як прилеглі до сколотських володінь степи стають об’єктом праслов’янської колонізації.

Питанню взаємин і, власне, конфлікту між скіфами- кочовиками та праслов’янським населенням Лісостепу близько середини VI ст. до н.е. в останні роки особливу увагу приділяв В.Ю.Мурзін¹⁵⁹. Спираючись на археологічні джерела, дослідник доводить, що з цього часу в Причорноморських степах, особливо на Нижньому Дніпрі, з’являється і значна кількість кочівницько- скіфських поховань, яких до того тут було обмаль. З іншого боку, за даними К-КМарченко¹, з другої половини VI ст. до н.е. раніше широко представлена у Степовому Побужжі лісостепова кераміка зникає і натомість поширюється (V — III ст. до н.е.) типовий для кочовиків-скіфів посуд. Ці дані цілком узгоджуються з розповіддю Геродота про підкорення (або, з їх точки зору, оновлення своєї влади) кочовиками-скіфами місцевого населення Північного Причорномор’я за часів між закінченням передньоазійських похо­дів та навалою Дарія, тобто приблизно біля середини VI ст. до н.е.

З контексту Геродотово! "Історії" видно, що до вторгнення перських військ скіфи певний час, принаймні одне покоління, вже жили в північнопричорноморських степах. З іншого боку, виходячи з археологічних джерел, немає підстав припускати, що їх пересе­лення з Передкавказзя до Нижнього Подніпров’я відбулося у пер­шій половині VI ст. до н.е., отже, найвірогіднішим часом цих подій здаються 50 — 40-ві роки цього століття. їм передували переселення агафірсів до Трансільванії та гелонів до Лісостепового Лівобережжя.

На думку В.Ю.Мурзіна, головною причиною переміщення цент­ру скіфського ранньодержавного утворення стало намагання ірано- мовних кочовиків встановити контроль над торговельними комуні­каціями, що зв’язували землеробський Лісостеп, насамперед праслов’янське населення Києво-Черкаського регіону (яких, на думку Б.О.Рибакова, Геродот і називав борисфенітами, чиїм "торжищем" була Ольвія¹⁶¹) та античні центри Буго-Дніпровського лиману й, можливо, Боспору. Поділяючи в цілому цю точку зору, за­значу ², що скіфам, як і всім кочовикам, для остаточного виходу на стадію ранньокласових відносин, крім збільшення поголів’я худоби, що передбачало розширення пасовиськ, були необхідні: по-перше, данницька експлуатація осілого землеробського населення з метою отримання збіжжя та металевих виробів і, по-друге, ефективні засоби трансформації додаткового натурального продукту (як свого, так і того, що відчужувався у вигляді данини) в імпортні речі престижного вжитку. До початку VI ст. до н.е. це здійснювалося експлуатацією тубільного населення Північного Кавказу та пограбу­ванням передньоазійських країн, але незабаром ці можливості були вичерпані. Ймовірно, що вихід з кризового стану скіфська знать шу­кала в розвитку данницької експлуатації колишніх союзників та, паралельно, загарбанні їх пасовиськ. Це мало посилювати розбрат і, врешті-решт, обумовило відхід з Передкавказзя агафірсів та гело­нів. Наступним кроком було ствердження скіфського панування в Півні чному Причорномор 7.

Ймовірно, скіфо-сколотський конфлікт розгортався від перших, майже випадкових, сутичок до справжньої війни протягом кількох десятиліть першої половини — середини VI ст. до н.е. Спочатку він міг бути пов’язаним з боротьбою за пасовиська Приазов’я та Нижнього Дніпра. Передбачаючи посилення конфронтації, лісосте­пове населення будує укріплення, які кочівницькій кінноті було важко подолати. Але у відкритому герці, тим більше в степу, де лави вершників могли легко обійти фланги пішого ополчення, перевага була на боці скіфів. З легендарних переказів, що зберіг Геродот [IV, З — 4], важко реконструювати перебіг подій під час цієї боротьби, але нема нічого неймовірного в тому, що вирішальний бій, програний екологами, відбувся десь у Східному Криму, де праслов’янські князі намагалися перегородити шлях війську, що просувало з Прикубан- ня через Кіммерійський Боспор до Подніпров’я. Ця перемога забез­печила скіфам захоплення степових пасовиськ та встановлення кон­тролю над комунікаціями Північного Причорномор’я (з Боспору до Лісостепового Лівобережжя — майбутній Муравський шлях; від Буго-Дніпровського лиману вгору по Гіпанісу до Потясминня та Поросся й Т.П.).

Однак, враховуючи, що лісостепові городища не були взяті, немає власне підстав припускати завоювання праслов’янських зе­мель кочовиками, хоча останні й могли непокоїти їх своїми набігами. Сколотські фортеці височіли на межі зі степом принаймні до середини IV ст. до н.е.Тим часом скіфи не тільки відрізали сколотам вихід до приморських грецьких поселень ("гавані борисфенітів"), а й, маючи військову перевагу під час зіткнення на відкритій місцевості, могли без перешкод спустошувати неукріплені території, створю­ючи нестерпні умови для нормального хліборобського життя. Певний час сколотське населення могло переховуватися за валами городищ, але рано чи пізно мусило піти на переговори та певні нерівноправні угоди.

Відповідним чином і скіфи, незважаючи на перемогу та захоп­лення приазовсько-причорноморських пасовиськ, за умов збере­ження конфронтації зі сколотськими князівствами, не могли отримувати продуктів хліборобства, металургії та збагачуватися за рахунок контролю над греко-праслов’янською торгівлею. Подальша війна, отже, була б безглуздим марнотрацтвом сил для обох ворогу­ючих сторін. Компроміс ставав необхідністю. Напевно, його досягли за умов визнання лісостеповими праслов’янами Правобережжя та Поділля (лівобережні сколоти увійшли до гелонського об’єднання) "зверхності" (за певних, можливо не дуже важких, васально- данницьких забов’язань) кочовиків-скіфів. Останні мали гаранту­вати їм безпеку та вільну торгівлю з припонтійськими греками, яка зберігала своє значення і протягом V — першої половини IV ст. до н.е. Можна уявити, що, як це завжди бувало в таких випадках, скла­дання мирних угод закріплювалося шлюбами між представниками пануючих родів.

Праслов’янська військова аристократія знов потрапляє в орбіту скіфських політичних інтересів, бере участь у нових походах, сприймає цінності та культурні стереотипи кочовиків. З іншого боку, скіфи знайомилися з місцевим осілим побутом, стравами і звичаями, певними культурними орієнтирами тощо. Все це вело до взаємоасиміляції, господарсько-культурного (завдяки взаємодопов- ненню хліборобства й кочового скотарства) та певного етномовного симбіозу лісостепового і степового населення. Археологічно це відбито в поширенні спільної матеріальної культури в межах обох ландшафтних зон України, однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї.

Господарсько-політично-культурний симбіоз, про який йдеть­ся, розпочався десь приблизно на початку другої чверті VI ст. до н.е. і протягом життя одного-двох поколінь дав, ймовірно, певні наслідки. Перська навала не порушила, а, мабуть, скріпила його. За часів Ге-- родота, тобто десь через чотири покоління, цейг.процес вже зайшов так далеко, що греки сприймали скіфів і сколотів як один народ, що складається з власне скіфів (кочовиків) та скіфів-хліборобів (орачів). Свого роду "натуралізація" кочових скіфів у Подніпров’ї обумовила й прийняття ними сколотської генеалогічної легенди, тим більше, що вони мали для цього певні підстави, бо завдяки численним шлюбам в них вже текла й праслов’янська кров. Проте припонтійські греки (навіть до часів Діодора Сицилійського), як і власне скіфи, зберігали спогади про перемоги над кіммерійцями та розрив з прото-агафір- сами й гелонами по закінченню передньоазійських походів.

4.