Велика Скіфія та навколишні народи. Падіння Скіфської держави

1

Виникнення Скіфського царства як ранньополітичного об’єднання хліборобів-праслов’ян та іраномовних кочовиків припадає на середину VI ст. до н.е. Чи відомо нам щось про конк­ретних людей, які діяли на території України за тих часів або приймали участь у скіфській історії того сторіччя? Безпосе­редньо — майже нічого, але окремі свідчення грецької історіографії і, насамперед, Геродота дають деякі підстави для певних, хоча й гі­потетичних, висновків.

З подій VII ст. до н.е. ми вже знаємо імена таких скіфських воло­дарів, як Ішпакай, Партатуа (Прототій) та Мадій, вірогідно — син останнього та доньки Ассархаддона, які відіграли істотну роль в подіях того часу.

Перелік імен скіфських володарів, що діяли вже після часів Мадія, знаходимо у Геродота [IV, 76]. З його повідомлень випливає, що Іданфірс, який очолив боротьбу з військами Дарія, був сином Савлія і небожем Анахарсіса, онуком Гнура, праонуком Ліка та прапраонуком Спаргапіфа. Чи були царями троє останніх — невідо­мо, хоча й цілком вірогідно, особливо стосовно Гнура, нащадки якого, Савлій та Іданфірс, були володарями скіфів Північного Причорномор’я.

Доба Іданфірса та залежних від нього "молодших" царів —Так- сакіса і Скопасіса припадає на два останні десятиріччя VI ст. до н.е. Чітких відомостей відносно часів життя Савлія та Анахарсіса Геро­дот не наводить, але логічно припустити, що їх "акме" припадає на 40 — 30-ті роки того самого сторіччя. Оскільки відсутні жодні пові­домлення, що хтось з них очолив скіфів під час їх "повернення" в Північне Причорномор’я (більше того, з оповідей Геродота випливає, що за доби їх діяльності Нижнє Подніпров’я вже певний час міцно утримувалось скіфами), то висловимо припущення, що в середині VI tτ. до н.е. на чолі скіфів, які переносили свій політичний центр з Пе- редкавказзя до Надчорномор’я, стояв, найімовірніше, саме Гнур, син Ліка, онук Спарагапіфа.

Стосовно Савлія нам відомо, що він вбив свого брата Анахарсіса за його прихильність до грецьких, точніше — грецько-малоа­зійських культів, а саме — за шанування фрігійської Матері Богів (Кібели). Під час цих подій Савлій вже був царем. Як припускає В.Ю.Мурзін¹, дійсними причинами вбивства стали намагання Сав­лія забезпечити передачу своєї влади сину Іданфірсу, оскільки за­конним спадкоємцем, можливо, мав бути саме Анахарсіс.

Колоритна фігура Анахарсіса здавна привертала увагу грецьких авторів, які пов’язували з його іменем численні влучні вислови та відносили його (тільки одного з нееллінів —єдиного "вар­вара"!) до "семи мудреців" (поруч з такими, як Фалес і Солон) старих часів. Проте біографічні відомості про нього дуже непевні. Геродот, пишучи про нього як про "славнозвісну людину", свідчить, що він побував в багатьох країнах та виказав там "свою велику мудрість", але, які то саме були країни, не повідомляє, окрім того, що, пливучи до Скіфії через Пропонтиду (Мармурове море), він відвідав місто Кізік, де й перейняв культ Кібели [IV, 46, 76].

Пізньоантичний історик філософії Діоген Лаертський [І, 101 — 105] повідомляє, що Анахарсіс був братом скіфського царя Кадуіда, а мати в нього була гречанкою, тому він володів двома мовами, склав 800 рядків віршів про скіфські та еллінські звичаї й уславився красномовністю. Герміпп та Сосікрат, письменники елліністичних часів, розповідають про його перебування в Афінах десь між 588 та 584 рр. до н.е. та дружбу з Солоном. Інші перекази роблять його сучасником та співрозмовником лідійського царя Креза (560 — 546 рр.

Однак чому син скіфського царя десь близько до межі 50 —40-х років VI ст. до н.е. з’являється в Егеїді й наносить візит лідійському царю? Відповідь на це питання можна отримати, лише уявивши собі міжнародну ситуацію, що склалася на той час.

I' '

Як про те вже йшлося, десь незадовго до візиту Анахарсіса до Сард скіфи на чолі, вірогідно, з його батьком Гнуром остаточно ут­верджуються в Північному Причорномор’ї й підкорюють, точніше, ставлять у васально-данницьку залежність, сколотські князівства Лісостепової України. Внаслідок цього торговельні та зовнішньопо­літичні інтереси скіфської знаті зосереджуються на країнах Причорномор’я та Егеїди, з якими, зрозуміло, необхідно було вста­новлювати певні вигідні стосунки. Серед цих держав наймогутнішою в середині VI ст. до н.е. була Лідія, під владою якої знаходилась за- ' хідна половина сучасної Туреччини (до р.Галліс — сучасна р.Кизил- Ірмак). Її володар, Крез, уславився своїм казковим багатством на весь світ і навіть увійшов цим до прислів’я.

Тому цілком зрозуміло, що Велика Скіфія, яка тільки-но утворилась, робить кроки для встановлення зв’язків насамперед з Лідією Креза, куди з дипломатичним дорученням відбуває обіз­наний (від матері гречанки?) в грецькій культурі Анахарсіс. Очевидно, як це й випливає з античних джерел, він відвідав не тільки Лідію, а й інші, зокрема грецькі, держави, насамперед Афіни та іонійські міста на чолі з Мілетом — метрополією поселень Дніп­ровсько-Бузького лиману — головного торговельного партнера Скі­фії та найближчого сусіда Лідії. Не виключено, що Анахарсіс міг від­відати й інші поліси Егеїди, зокрема Спарту, і деякі країни Східного Середземномор’я, де саме в цей час, в першій половині 40-х років VI ст.

Справа в тому, що саме в ці роки політична рівновага між сві­товими державами, що виникла після знищення Ассирії та укладан­ня відповідних угод між Мідією, Вавилонією, Єгиптом та Лідією, була порушена утворенням перської імперії Ахеменідів. 553 р. до н.е. володар Персії (Парса, Фарса) Kip (можливо, таємно підборкуваний вавилонянами, які побоювались мідійської загрози) підняв зброю проти царя Мідії Астіага, ймовірно, свого діда по материнській лінії, і через три роки переміг його. Таким чином, Kipy підкорилися Персія та Мідія з величезними залежними від останньої територіями на сході. Незабаром Kip захоплює весь Елам. Протягом 549 —548 рр. до н.е. перси підкорюють Парфію, Гірканію та Вірменію, що раніше за­лежали від Мідії. Враховуючи агресивні наміри та значні перемоги Kipa, за ініціативою фараона Амасіса укладається союз між Єгиптом та Лідією, яка, в свою чергу, розпочинає відповідні переговори з Вавилонією та найсильнішими з грецьких держав — Спартою і Са­мосом¹⁶⁴.

Логічно припустити, що напередодні важкої боротьби з Персь- ко-Мідійською державою, що швидко набирала сил, Лідія та скіфсь­кі володарі, давні вороги Мідії, правонаступницею якої вважалась імперія Ахеменідів, були зацікавлені в об’єднанні сил та проведенні спільної політики. Не слід забувати, що між скіфами і лідійцями дружні стосунки існували ще й у попередні часи: саме скіфи на чолі з Мадієм в 50-ті роки VII ст. до н.е. остаточно разбили кіммерійців,

які грабували фрігійсько-лідійські землі, і саме у лідійців на початку VI ст. до н.е. знайшли притулок і захист ті скіфи, які рятувались від помсти мідійського царя Кіаксара за вбивство його сина. Вже в середині VI ст. до н.е. скіфські лідери могли усвідомлювати можливість в майбутньому великої війни з Персько-Мідійською державою, яка й розпочалась через ЗО — 40 років. Це так само розу­міли царі Лідії, Єгипту та Вавилону, правителі Самосу та Спарти. В такому контексті поїздку Анахарсіса можна розглядати як важливу дипломатичну місію, метою якої було не тільки визнання Великої Скіфії в її нових кордонах та як господаря Північного Причорномор’я, а й заключения союзу з країнами Егеїди, можливо, навіть всього Близького Сходу, проти держави Kipa.

Однак наступні події показали, в якій мірі Kip був вище за своїх супротивників і як політик, і як воєначальник Розуміючи загрозу з боку коаліції, що складалась проти нього, перський цар, незважаючи на непевний результат бою з Крезом та скориставшись відходом лі­дійських військ, зненацька захоплює Сарди, підкорюючи разом з тим і малоазійських греків. Завоювання Лідії (546 р. до н.е.) розбило всі плани її союзників, тим більше, що дійсно дружніх зв’язків між Єгиптом та Вавилонією (які традиційно ворогували між собою за владу над Палестиною) не було, тоді як Скіфія, якщо й мала військо­ву угоду, то лише з Лідією.

Протягом наступних кількох років Kip підкорює середньо- азійські держави (Бактрію та согдійські князівства) і вже 539 р. до н.е. вступає до Вавилону. На черзі стояв похід проти Єгипту, але не­забаром перський цар гине в боротьбі з масагетами, середньоа- зійськими родичами скіфів. Країну фараонів підкорює вже його син Камбіз (525 р. до н.е.). Повертаючись з берегів Нілу, останній раптово помер. Імперія Ахеменідів майже розпадається на окремі частини, але Дарій, представник бокової гілки Ахеменідів, спадкоємець влади Kipa й Камбіза, придушивши повстання, знову об’єднує всі їх воло­діння в межах однієї величезної імперії (522 — 520 рр. до н.е.). В на­ступні роки Дарій І (522 —486 рр. до н.е.) підкорює Північно-Західну Індію й спрямовує свою увагу на країни Південно-Східної Європи, де близько 517 р. до н.е. найближчі до Малої Азії грецькі острови — Самос, Лемнос і Xioc — також потрапляють під його владу. Над Грецією і Скіфією нависла загроза перського завоювання.

Всі наявні факти, які мають відношення до походу Дарія через Балкани до Північного Причорномор’я та подій скіфсько-перської війни, що відбулась десь між 516 та 512 рр. до н.е., докладно розгля­нуті дослідниками, зокрема Є-ВЛерненко¹. Та варто додати, як на тому наголошує М.В.Скржинська, що Геродотове оповідання про похід Дарія записане за усними переказами, поширеними в Північ­ному Причорномор’ї, приблизно через 70 років після цієї війни.

Сказане, зокрема, стосується шістдесятиденного терміну очіку­вання іонійськими тиранами повернення перського царя до дунайсь­кої переправи та архаїчного способу рахування днів, фігури мудрого радника Коя, що передбачив всі наступні πomi,'⅛a необережного не­хтування царем його застереженнями тощо¹⁶. Найхибнішими вва­жаються кількісні характеристики Геродота, на що звертають увагу й інші дослідники¹⁶". Реально нам не відомо, скільки військ та кораб­лів перський цар зміг направити на завоювання Балкан і Північного Причорномор’я, але, безумовно, що за масштабами тих часів це була величезна армія. Уявляючи її силу, фракійці та македоняни навіть не наважились чинити якийсь опір, карпатські агафірси та кримські таври зайняли ворожу по відношенню до скіфів позицію, а останні, при всій їх войовничості, віддали перевагу тактиці відступу.

2

Що мав на меті Дарій, збираючись в цей далекий та небез­печний похід? Безумовно, він переслідував не грабіжницькі наміри, оскільки витрати на цю кампанію перевищували всю можливу здобич. Навряд чи, маючи хоча б приблизне уявлення про спосіб життя кочовиків, перський цар сподівався і підкорити скіфів. Дослідники слушно вважають, що головним завданням персів була ліквідація загрози нападів на їхню державу з півночі, яка, очевидно, усвідомлювалась як велика небезпека, оскільки царі, Кір, а- потім Дарій, особисто керували відповідними захо­дами¹⁶⁸. Не виключено, що останній, погано уявляючи собі дійсну відстань між Надчорномор’ям та середньоазійськими сатрапіями власної держави, мав намір пройти від гирла Дунаю не тільки до Кавказу, а навіть і до Оксу та Яксарту, розсіяти війська скіфів, савроматів, саків та масагетів¹⁶⁹ і цим забезпечити недоторканість північних кордонів своєї імперії на довгі роки. Якщо це так, то сам вибір початку маршруту виразно вказує на те, звідки перси від­чували найбільшу загрозу в останній чверті VI ст. до н.е. Її ство­рювало саме Скіфське царство.

Не зустрівши опору на Балканах і прийнявши під "свою високу руку" Фракію та Македонію, Дарій за допомогою кораблів залежних від нього тиранів іонійських міст, очолюваних правителем Мілета Гістієєм, переправив своє військо через Дунай та вступив до скіфських степів. Враховуючи масштаби небезпеки, скіфські воло­дарі, за Геродотом [IV, 102], звернулись за допомогою до на­вколишніх народів; таврів, агафірсів, неврів, андрофагів, меланхле- нів, гелонів, будинів та савроматів. Правителі трьох останніх обіцяли підтримати скіфів, інші ж відмовили, мотивуючи тим, що ті самі вицні, бо першими нападали на персів (передньоазійські походи). Отримавши таку відповідь, скіфи не наважилися вступити в бій з персами й почали відступати, женучи з собою худобу та засипаючи криниці. Головні сили, на чолі з царем Іданфірсом та володарем третьої частини Скіфії Таксакісом, разом з гелонами і будинами, від­ходили, тримаючись на відстані денного переходу від персів, інші ж скіфи, очолювані Скопасісом, разом з савроматами, у тому випадку якщо Дарій почав би просуватися у їх бік, мали відходити вздовж Меотіди (Азовського моря) до Танаїса (Сіверського Дінця та Нижнього Дону) [Гер., IV, 119 —121].

За Геродотом, перські війська повинні були десь перейти Дніп- ро-Борисфен (про що ніде не згадується) і приазовськими степами просунутись до Сіверського Дінця (де начебто вони розпочали бу­дівництво восьми великих укріплень). Побачивши, що скіфи обхо­дять їх з півночі та переслідуючи ворогів, перси рушили на землі ме- ланхленів, андрофагів та неврів, аж до кордонів агафірсів. Але останні вислали назустріч війська, і тоді скіфи почали знову заманю­вати персів до своєї і без того вже спустошеної країни [IV, 122 — 124].

Ці перекази не викликають довіри. Якщо б це було справді так, перські війська мали б блукати безмежними просторами Східної Європи, не тільки степами, а й болотами та лісами багато місяців. До­слідники одностайні в тому, що армія Дарія діяла переважно в сте­повій смузі, сягаючи на півночі порубіжних лісостепових районів. Можливо, перси дійсно, переслідуючи відступаючих скіфів, опинились майже в оточенні їх кінноти в Приазовських степах, між Дніпром та Доном. Однак найвірогіднішою є думка тих вчених, які вважають, що армія Дарія не просунулась на схід від Дніпра¹⁷. До речі, в можливість такого далекого походу, як про нього інформує Геродот, не вірили вже у давнину, а Страбон [VII, 3, 14] писав, що Дарій дійшов лише до Tipaca (Дністра)¹⁷.

Повернімося знову до подій початку вторгнення Дарія до Скіфії. Агафірси, найсильніші з-поміж західних сусідів скіфів, відмовились надати їм допомогу. Не виключено, що згадка про те, що вони виставили війська ближче до скіфського кордону [Γep., IV, 125], відбиває справжні події. Цілком вірогідно, що володар агафірсів, який не був у дружбі зі скіфами, намагався засвідчити перському царю свою відданість, щоб уникнути просування його військ у межі своєї країни.

Що ж у такому випадку мали б робити скіфи? По-перше, об’єднатися з загонами тих народів, які погодилися їм допомагати, тобто галонів, будинів та савроматів. По-друге, не сподіваючись захистити власні землі західніше Дніпра, скіфи та їх лівобережні союзники повинні були відходити в напрямку до переправ-бродів через Борисфен (інакше як би вони спасали свої сім’ї та худобу?).

Таких напрямків було два: на схід степами до Порогів, де трохи північніше о.Хортиці був відомий за Літописом¹⁷² Протолчій брід, та на північний схід до середньодніпровських бродів, про які згадува­лось вище.

Перший напрямок відкривав шлях до савроматських володінь, другий — до Лісостепового Лівобережжя, земель галонів та будинів. Природно, що одна частина скіфського війська, очолювана Скопасі- сом, разом з савроматами повинна була прикривати переправу біля Хортиці. Якщо б Дарій спрямував головний удар саме сюди, вони почали б відходити приазовськими степами до Дону. Але перси на­магалися знищити основні сили ворогів — скіфів (разом з около­тами), гелонів та будинів. Останні мали відходити до бродів Середнього Подніпров’я, підступи до яких прикривали могутні вали городищ Потясминня та Поросся. Навіть для перського війська вони становили істотну перешкоду і у разі їх облоги війна б затяглася до осені. В такому випадку армія Дарія, не маючи підвозу провіантів і не будучи підготовленою до холодної зими, до того ж постійно зазна­ючи ударів по своїх тилах з боку скіфсько-савроматської кінноти Скопасіса, була б приречена на загибель. Ймовірно, Дарій це зрозу­мів і, просунувшись до краю Лісостепу та оволодівши одним з городищ (яке Геродот називає будинським — IV, 123), зупинився. Цілком вірогідно, що в цей час скіфо-сарматська кіннота Скопасіса діяла в тилу перського війська, яке стояло табором десь в порубіжжі степового та лісостепового Правобережжя. Нагадаємо: у Геродота немає жодної згадки про переправу персів через Дніпро, а це було б здійснити не легше, ніж перевести військо через Дунай.

Починаючи з § 1261V книги, розповідь Геродота, незважаючи на певні фольклорні елементи, здається цілком правдоподібною. Оскільки війна ставала затяжною, Дарій послав до Іданфірса з нака­зом, щоб той не втікав далі, а дав би бій або ж визнав залежність від "царя царів”. На це скіфський володар відповів, що його народ звик до постійних кочувань і йому нема чого боронити, хіба що батьківські могили. Якщо перси спробують їх осквернити, то лише тоді скіфи да­дуть їм бій [IV, 127]. Не варто забувати, що на той час могили скіфських пращурів зосереджувалися на Кубані та Ставропіллі, куди перські війська навряд чи змогли б дійти. Поховання гелонів та праслов’ян-сколотів були розсіяні по лісостепових просторах Се­реднього Подніпров’я, куди армія Дарія тільки наближалася.

Під час цих переговорів, коли перські війська вже мали відчу­вати нестачу харчів та стомленість від довгого походу, скіфи вирішили не заманювати ворогів далі в глиб своєї землі, а нападати на них, коли ті виходили на пошуки харчів. Дуже вірогідно, що зміна тактики була продиктована тим, що Дарій підійшов до густонасе- лених лісостепових районів Правобережжя, в спустошенні яких, як і у виході перських військ до дніпровських бродів, за якими починалися вже гелоно-будинські землі, союзники аж ніяк не були зацікавлені. Скіфська кіннота кружляла навколо перського табору, знищуючи окремі ворожі загони, але до бою вже була готова й піхота [IV, 134], логічно припускати —сколотська.

В цей час кіннота Скопасіса, що мала стояти перед Дніп­ровськими порогами, очевидно, повністю контролювала Степове Правобережжя та Побужжя, загрожуючи правому флангові та тилам перської армії. Переконливими є свідчення Геродота стосовно того, що скіфи відрядили до греків-іонійців послів з пропозицією розібрати міст через Дунай, щоб перешкодити армії Дарія повер­нутися до Балкан. Правдоподібно й те, що іонійські тирани спершу погодилися діяти саме так, але правитель Мілета Гістієй нагадав, що влада кожного з них тримається лише завдяки перській підтримці, і в разі загибелі війська Дарія вони будуть позбавлені своїх посад гро­мадянами власних міст. Тому тирани врешті-решт вирішили не зраджувати персам, але зробити вигляд, що вони приймають скіфську пропозицію. Скіфи не мали підстав підозрювати їх у нещирості, оскільки розгром персів відкривав іонійцям шлях до волі.

Армія Дарія, що фактично потрапила в оточення, знаходилася в критичному стані й військова рада прийняла рішення покинути напризволяще поранених та хворих і втікати до переправи через Дунай. Побачивши це, скіфи, тобто об’єднання на чолі з Іданфірсом і Токсакісом та окремий загін Скопасіса, почали переслідування, роз­раховуючи, що перси не зможуть перейти Істр і потраплять в ото­чення. Однак іонійські тирани залишились вірними Дарію і організу­вали переправу перського війська. Тому, як пише Геродот [IV, 222], скіфи вважають іонян найжалюгіднішими боягузами та найвідда- нішими своїм панам рабами, оскільки ті, маючи можливість стати вільними, обрали неволю.

Після переправи через Дунай перське військо, вже ніде не затримуючись, відійшло до Геллеспонту (прот.Дарданелли), звідки Дарій, передавши командування Мегабазу, повернувся до своєї столиці. Незабаром сюди, до Херсонесу Фракійського, підійшла й скіфська кіннота, але згодом повернула до своїх степів. За свідчен­ням Геродота, їх царі мали намір помститися персам і для складання військової угоди направили послів до Спарти. Було домовлено, що скіфи вторгнуться до володінь Ахеменідської імперії через Кавказ, а спартанці переправляться до Іонії і вже з Ефеса вирушать на з’єднання з ними. Однак спартанський цар Клеомен, зійшовшись з скіфськими послами, навчився від них пити нерозведене вино, від чого, гадають, збожеволів [VI, 84]. Це відбулося десь в перших роках V ст. до н.е., саме тоді, коли почалося загальне повстання іонійських греків проти перського панування.

Скіфсько-спартанська угода, навіть якщо вона дійсно була складена, не мала конкретних наслідків. Повсталих іонійців підтримали лише Афіни та Еретрія, направивши на допомогу відпо­відно 20 та 5 кораблів. Були захоплені та спалені Сарди, на що перси відповіли рішучими діями і 494 р. спустошили Мілет, який ніколи вже не піднявся до колишньої величі. Через чотири роки перси роз­почали військові дії вже в самій Греції, зруйнувавши Еретрію, але зазнали поразки від афінян під Марафоном.

Війна між Перською державою та союзом полісів Греції, серед яких провідну роль відігравали Спарта та Афіни, стала неминучою. Після смерті Дарія (486 р. до н.е.) її розпочав його син Ксеркс. 480 р. до н.е. відбулися битви під Фермопілами та Саламіні, де знищено царський флот. Наступного року перські війська були розбиті під Платеями. Іонія звільнилася від ярма Ахеменідів. Війна з персами тривала ще ЗО років, доки 449 р. до н.е. не був підписаний так званий Каллієв мир між афінянами, що очолювали грецькі поліси, та царем Артаксерксом І, сином Ксеркса. Протягом всіх цих десятиріч відо­мості про участь скіфів у війні з персами відсутні.

Північнопричорноморський похід Дарія безумовно мав найіс­тотніші наслідки для подальшої історії населення України. Велика Скіфія, що виникла на терені праслов’яно-скіфського симбіозу, з честю вийшла з цього випробування, перемігши перські війська та, як можна припустити, закріпивши в орбіті своєї політики східних сусідів — гелонів, будинів та савроматів. Однак західні, північні та південні сусіди відмовили скіфам у допомозі, а агафірси фактично підтримали персів. Це давало привід для помсти, тобто для грабу­вань і спустошень їх територій.

Від Геродота [VI, 40] ми дізнаємось лише про рейд скіфської кін­ноти до Геллеспонту, що викликало паніку серед місцевих греків та фракійців, які визнавали владу персів. Без сумніву, цей похід призвів до розорення Східної Фракії, яка з того часу стає об’єктом скіфських вторгнень, поступово виходячи з-під контролю Ахеме- нідської імперії. Але якщо на території Фракії скіфи ще б могли зус­тріти опір з боку перських військ, то на північ від Дунаю, в Карпатсь­кому ареалі, вони стикалися лише з агафірсами та суміжними з ними гетськими й іллірійськими об’єднаннями. Перемога надДарієм надихнула скіфських володарів на нові походи Починаючи з кінця VI ст. до н.е. вони спрямовують їх переважно на захід —до Карпат, Подунав’я та інших областей Центральної Європи

З

Численні археологічні комплекси скіфського вигляду в Цент­ральній Європі датуються (за винятком Румунії, де протоагафірси утвердились ще на початку VI ст. до н.е.) серединами VI — V ст. до н.е., головним чином на межі сторіч. Ці матеріали добре відомі у Мол­дові, Валахії, Трансільванії, в Потиссі, на Правобережжі Дунаю, на землях іллірійців в басейнах рік Сави та Драви, в межах поширення лужицької культури на території Польщі тощо. Спорадичні зна­хідки скіфських речей відомі до Ютландії й французького узбереж­жя Атлантики. Скіфські вістря до стріл поширені в межах всієї Се­редньої Європи, включаючи басейн Рейну та навіть територію Франції¹⁷³.

Безумовно, частина цих речей розповсюджувалась по Європі завдяки торгівлі. Один з торговельних шляхів, за спостереженнями польського дослідника 3,ByκoBCbκoro¹, починався від району Києва і через Полісся йшов до Ютландії, перетинаючи територію лужицької культури. В її східній зоні відомі численні знахідки віст- рів до стріл скіфського типу другої половини VI —IV ст. до н.е. Брон­зові скроневі кільця та шпильки, подібні до знайдених в Лісостеповій Скіфії, особливо численні в межиріччі Вісли та Сану на південному Ьході сучасної Польщі.

Але знахідки скіфських вістрів до стріл на спалених лужицьких городищах, в скельних сховищах та печерах, де люди рятувались під час військової загрози, засвідчують походи скіфських військ, що спрямовувались не з Причорноморських степів, а саме з Середнього Подніпров’я. З.Буковський вважає, що відомий скарб золотих речей з прикрас, зброї та вузди скіфського типу, знайдений біля с.Віташ- ково (Західна Польща), належав одному з скіфських воєначальників. Ці речі датуються кінцем VI ст. до н.е. і, певно, потрапили в басейн Одеру десь на початку —першій половині V ст. до н.е. На знахідках скіфських вістрів до стріл грунтується і думка щодо походів насе­лення Лісостепової Скіфії до Моравії та Чехії, можливо, через райони Південної Польщі. Одночасно носії скіфської культури в значній кількості з’являються і на Середньому Дунаї.

Походи лісостепових скіфів, тобто екологів, підсилених власне скіфською кіннотою, на територію Польщі, Моравії та Чехії призвели до зникнення лужицької культури, що була пов’язана з давніми венедами. Окремі племінні об’єднання венедів зберіга­ються на території сучасної Польщі і в наступні часи. Поступово вони потрапляють під вплив давніх германців та слов’ян й інтегру­ються у певні спільності, зберігаючи власну етнонімію. Так, у басейні Одеру складається об’єднання германців-вандалів, ар Повісленні та на Балтійському узбережжі — племена венедів-слов’ян пізньої давнини та раннього середньовіччя. Вирішальним чинником залу­чення давнього населення польських земель до слов'янської спіль­ності були саме сколотсько-скіфські походи перших десятиріч V ст. до н.е., внаслідок чого певна частина праслов’янського населення Лі­состепової України опановує Південно-Східну Польщу та, цілком ймовірно, поширює свою владу й на прилеглі землі, сприяючи слов’янізації їх мешканців.

Таким чином, за скіфської доби межі праслов’янського ареалу істотно розширюються у західному напрямку й безпосередньо вихо­дять до земель, населених~кельтами(Моравія і Чехія) та прагерман- цями (Східна Німеччина), а частково й іллірійцями (Середнє Подунав’я). Тепер розглянемо північних сусідів сколотів, якими, за Геродотом, були неври та андрофаги.

Відносно локалізації неврів між дослідниками немає особливих розбіжностей. Ще Ф.Г.Міщенко розміщував їх на півночі Поділля та півдні Волині¹⁷⁵. М.СТрушевський, локалізуючи їх у верхів’ях Пів­денного Бугу, пов’язував з їх назвою літописну Курську землю¹⁷⁶. Не викликає особливих заперечень думка О.М.Мельниковської щодо зв ’язку геродотових неврів змилоградською культурою¹⁷⁷. Тому вона відводила неврам землі від витоків Південного Бугу до межиріччя Дніпра—Десни, між лісостеповими областямита Прип’яттю. Геродот [IV, 105] зазначав, що неври мають скіфські звичаї. Це добре узгод­жується з археологічними даними щодо поширення серед носіїв милоградської культури речей скіфського типу. Як слушно зауважує С.Є.Рассадін¹⁷⁸, є всі підстави розглядати милоградську культуру як найближчу периферію скіфського світу.

Геродот розповідає, що за одне покоління до походу Дарія на не- врів напали якісь змії, що змусило їх втікати з рідної землі й поселитися серед будинів. Дослідники вважають, що "змії" — це якісь племена з відповідним тотемом. Напавши на неврів з півночі або північного заходу, вони змусили якусь частину носіїв милог­радської культури переселитися до Дніпровського Лісового Лівобе­режжя¹⁷⁹.

В.В.Сєдов висловив думку щодо балтської належності неврів, але зближення їх з праслов’янами здається значно переконливішим. Починаючи з П.І.Шафарика, цієї думки дотримувались майже всі дослідники, зокрема ОІ.Тереножкін, О.М.Мельниковська та Б.О.Рибаков. На користь цього свідчать й лінгвістичні матеріали: на південь від Прип’яті та вздовж Дніпра і Сожу, в ареалі милоградсь­кої культури відомі компактні групи праслов’янських гідронімів¹⁸⁰. В свою чергу, племена "змій" доцільно пов’язувати саме з балтами, серед яких культ змії був досить поширеним. Залишки цього культу відомі на територіях Литви та Білорусі. Він є притаманним саме балтським, а не слов’янським племенам¹⁸¹.

Як бачимо, неври, найімовірніше, були північною групою праслов’ян, найближчою в етномовному відношенні до екологів Лі­состепової України. Цим добре пояснюється той факт, що між милог- радськими та лісостеповими скіфськими пам’ятками відсутня чітка межа. Вони зустрічаються смугами по всій Лісовій Україні від Десни до Горині. Неври поступово починали сприймати скіфську культуру. Можливо, і в Лісовій Україні протягом VI — V ст. до н.е. відбувався той самий процес, що і в межах Південно-Східної Польщі, а трохи раніше у Західному Поділлі та Галичині. Завдяки просуванню ско- лотських груп на суміжні території, зайняті спорідненими з ними племенами, праслов’янський масив стає значно більш інтегрованим та гомогенним в етнічному й культурно-мовному відношенні. Імовір­но, що саме в цей час остаточно складається і спільнослов’янська етнічна самосвідомість та самоназва "с/к/лавени"— "слов’яни", яку Геродот записав як "сколоти".

Вище Невриди, за Прип’ятськими болотами, починалася земля андрофагі в-людоїдів — найпівнічнішого з відомих Геродоту народу. Історик зазначав, що серед всіх племен андрофагам прита­манні найбільш дикунські звичаї. їх одяг подібний до скіфського, але мова в них своя [IV, 106]. Дослідники майже одностайно вбачають в них одне з племінних об’єднань прабалтів десь в межах сучасної пів­нічної частини Білорусі. Б.О.Рибаков пов’язує їх з носіями дніпро- двінської культури¹. Ще менш певні відомості "батько історії" наводить стосовно їх східних сусідів, мешканців лісів сучасної Цен­тральної Росії, серед яких називає йірків та фіссагетів. Якщо йти за Б.О.Рибаковим, то перші пов’язуються з пам’ятками дяківсь­кої культури у верхів’ях Волги, а другі — з городецькою басейну Оки¹. Однак існують й інші думки*⁸*. Всі дослідники схильні вба­чати в цих племенах представників фінно-угорської етномовної спільності На південь від них, в межах Лісостепового та, частково, Степового Подоння, мешкали іраномовні, переважно скотарські, етноси — так звані "окремі скіфи" (воронезька група пам’яток скіфської культури) та меланхлени (середньодонська культу­ра). Степове Подоння та Поволжя займали найближчі родичі кочових скіфів — савромати.

Неоднорідною в етномовному відношенні була й південна частина Великої Скіфії. В межах самої Скіфської держави, по течії Гіпаніса (Південного Бугу) між Ольвією та лісостеповими землями "скіфів-орачів" (праслов’ян-сколотів) Геродот розселює к а л л і п і- д і в, а вище них — алазонів. Калліпідів історик характеризує як елліно-скіфів, що мають скіфські звичаї, але живуть осіло і займа­ються хліборобством [IV, 17]. Це, певно, було не дуже численне, гете­рогенне за своїм походженням та повністю підвладне кочовим скі­фам населення, яке не мало власної політичної організації. Більшу його частину, ймовірно, складали нащадки кіммерійців чи праслов’ян (які розпочали колонізацію Північнопричорноморських степів наприкінці VII ст. до н.е.). М.І.Артамонов вбачав у них вихідців з різних етносів, що, на думку К.К.Марченка, підтверджується архе­ологічними матеріалами*⁸⁵. Додамо, що саме через землі калліпідів та алазонів проходив головний торговельний шлях від Ольвії до зем­леробського Середнього Подніпров’я, що, безумовно, сприяло прискоренню економічного розвитку мешканців степової частини басейну Південного Бугу.

Окремий анклав дуже давнього населення Кримських гір та пів­денного узбережжя цього півострова складали таври, яких пов’язують з кизил-кобінською культурою, близькою до кобанської культури Північного Кавказу. Під час походу Дарія таври утворю­вали окрему політичну єдність і на чолі з своїм царем-вождем від­мовили скіфам у допомозі [Γep., IV, 102, 119]. З контексту Геродото- вого оповідання чітко випливає, що таври і в середині V ст. до н.е. в політичному відношенні були незалежними, а в етнічному—разюче відрізнялися від скіфів. Однак, як свідчать археологічні матеріали, їх культура поступово починає скіфізуватися. В наступні сторіччя в античних джерелах з’являється термін тавроскіфи, а Страбон впев­нено називає таврів скіфським племенем [VII, 4, 5]. Тобто, протягом другої половини І тис. доне. таври поступово асимілюються скіфами Очевидно, цей процес найбільш інтенсивно відбувався вже після загибелі Великої Скіфії, під час існування так званого Пізньоскіфсь- кого царства в Криму, столицею якого був Неаполь Скіфський біля сучасного Симферополя.

З’ясувавши території мешкання осілих груп населення Великої Скіфії, легше уявити простори, на яких проходило життя

В л а с н е с к і ф і в - к о ч о в и к і в. Як слушно зазначав О.І.Тереножкін, у залежності від клімату та топографії, як і в інших рівнинних місце­востях Євразії, зокрема в межах Казахстану¹, скіфи мали кочувати переважно в меридіональному напрямку, що відповідало річному циклу випасу худоби. Маючи зимівлі на півдні, вони, очевидно, доходиливперіодивесняно-літніхкочуваньдолісостеповихобластей, ' повертаючись восени знову до своїх зимівок в болотах Меотіди та пониззях великих рік¹⁸⁷. Цілком вірогідно, що вони, як пізніше гунни й інші кочовики Східної Європи, влаштовували зимівлю худоби і в долинах Кримських гір, вступаючи в тісні контакти з місцевим таврським населенням. Ймовірно, що подібно до монголів, коли вони підкорили Східноєвропейські степи, скіфи розподілили північ- нопричорноморські пасовиська між своїми головними об’єднаннями і кочували між морськими узбережжями, пониззями річок, Кримськими передгір ’ями з одного боку та південними районами Лі­состепу з іншого.

Геродот пише про трьох скіфських царів, які, очолюючи певні політичні об’єднання, виступили проти Дарія. Певно, кочів’я про­відної групи скіфів (яких наприкінці VI ст. до н.е. очолював Ідан- фірс) знаходились в центрі й займали Степове Придніпров’я та кримські степи. По боках розміщувалися кочів’я молодших царів. 'Об’єднання війська Скопасіса з загонами савроматів та його відс­туп, що планувався, узбережжям Меотіди до Танаїсу-Дону дає підстави вважати, що його об’єднання розташовувалося саме в Північному Приазов’ї. Тоді логічно припустити, що західніше про­відного скіфського об’єднання розташовувались кочів’я тих нома- дів, яких очолював Таксакіс Останніх, таким чином, можна розмі­щувати в степах Північно-Західного Причорномор’я Не виключе­но, як припускає Б.О.Рибаков, що в середині V ст. до н.е., коли в Північному Причорномор’ї перебував Геродот, це населення знач­ною мірою вже було осілим. Змішавшись з місцевою людністю, воно перейшло до хліборобства й стало відомим як алазони і еллі-, носкіфи — калліпіди¹⁸.

4

Подальший розвиток подій в Скіфії пов’язаний з посиленням влади володаря провідної групи скіфів та подальшою інтеграцією населення Середнього та Нижнього Подніпров’я Вища скіфська аристократія, якщо не була зайнята військовими походами, кочува­ла в придніпровських степах між грецькими поселеннями Бузько- Дніпровського лиману, центром яких була Ольвія, та хліборобським праслов’янським Потясминням. Геродот розповідає [IV, 78], що скіфський цар Скіл тривалий час перебував в Ольвії, де мав власний будинок та жінку, гречанку за походженням. Цілком ймовірно, що така сама резиденція повинна була існувати і у лісостеповій смузі, найвірогідніше — на Мотронинському городищі.

Новий етап у розвитку Скіфського царства, що розпочинається на рубеж, VI — V ст. до н.е., виразно відбився у переході від архаїчної скіфської культури VII — VI ст. до н.е. до класичної V — IV ст. до н.е. Дослідники відмічають, що культурно-історичний розвиток Лісостепу протягом VΠ — V ст. до не. був динамічним та безперервним, тоді як в Степовому Надчорномор’ї простежується певна дискретність розвитку культури, а перехідні пам’ятки між епохами скіфської архаїки та класики тут відсутні¹⁸⁹. З цього випливає, що культура класичної Скіфії сформувалась головним чином в Лісостепу, звідки перейшла до кочовиків-скіфів.

Із змінами матеріальної культури та, очевидно, державного устрою Скіфії якимось чином пов’язується й загальновідомий факт розриву у династійній історії скіфських царів, що припадає саме на рубіж VI — V ст. до н.е. (між царюванням Іданфірса та Аріапіфа). Досліджуючи знайдений на території Фракії так званий перстень Скіла, Ю.Г.Виноградов висловив вмотивовану думку, що першим царем нової династії був Аргот, чиє ім’я вміщене на персні¹⁹⁰. Його правління мало припадати на період безпосередньо після закінчення персько-скіфської війни. Син та спадкоємець Аргота, Аріапіф, чиє правління припадає приблизно на 80 — 70-ті роки V ст. до н.е., очолює скіфсько-сколотську експансію на захід, але незабаром гине через підступні дії Спаргапіфа, царя агафірсів [Гер., IV, 78]. Пізніші відомості стосовно агафірсів відсутні. Останнє дає підставу припус­кати знищення їх ранньодержавного об’єднання саме в першій половині V ст. до н.е. Аріапіфом або, вірогідніше, його сином Скілом, що мав помститися за смерть батька.

Скіл, який успадкував царську владу, народився від гречанки з Істрії, яка навчила його розмовляти та писати по-еллінськи. Як за­значає Геродот, він не любив скіфських звичаїв, подовгу жив в Ольвії у власному палаці, прикрашеному мармуровими сфінксами й грифонами, та брав участь у діонісійських святкуваннях. Така пове­дінка Скіла призвела до того, що його брат Октамісад, син Аріапіфа від дочки фракійського царя Терея, спираючись на підтримку війсь­ка, захопив владу. Скіл, дізнавшись, що стався переворот, втік до Фракії. Октамісад вирушив в похід проти фракійців, але до війни справа не дійшла: в переговорах на Істрі фракійський цар Сіталк погодився видати Скіла в обмін на свого брата, який переховувався у скіфів і доводився Октамісаду дядьком за материнською лінією. Врешті-решт Скіла було страчено[Гер., IV, 79 — 80]. Його правління припадає десь на другу чверть V ст. до н.е., а доба царювання Окта- місада —середина або третя чверть цього самого століття.

Протягом V ст. до н.е. політика Скіфії щодо її південних сусідів зазнає істотних змін. Спочатку відчувається посилення агресивності скіфів не тільки стосовно населення Центральної Європи, а й північ- нопричорноморських греків. Внаслідок цього на рубежі першої та другої чвертей V ст. до н.е. зникає хора Ольвії, а навкруги самого міста зводяться міцні стіни. Кочовики виказують ворожість і до Босперського царства Археанактидів та до сіндів Східного Приазов’я. Однак за доби царювання Скіла взаємини з греками, особливо з Ольвією, стабілізуються. Покращуються вони і з Боспором, де у 438/437 рр. до н.е. до влади приходить фракійські за походженням династія Спартокідів. З царським домом Фракії, як зазначалося, пов’язаний і цар Октамісад та його спадкоємець. Розпочинається, зближення Скіфії та Боспору, що яскраво засвідчено археоло­гічними матеріалами останньої чверті V —IV ст. до н.е.¹⁹¹ Вірогідно, що ці зміни у зовнішньополітичному курсі скіфської верхівки відбивали тенденції соціально-економічного розвитку того часу, зок­рема осідання скіфів у Нижньому Подніпров’ї та, особливо, на Кер­ченському півострові, що відбувалося з кінця V ст. до н.е.

Побут скіфської аристократії прикрашається дорогими речами J античного виготовлення, придбання яких передбачало збільшення і доходів царської скарбниці. Разом з тим, ще за царювання Скіла, військова активність скіфів істотно зменшується. Тому можна припустити, що з середини V ст. до не. головні кошти скіфською військовою верхівкою здобуваються вже не стільки грабіжницькими походами проти сусідів, скільки посиленням експлуатації у межах власної держави Цей тяга р мав перш за все лягти на праслов ’янське землеробське населення, оскільки можливості експлуатації кочовиків були вкрай обмежені екстенсивним характером їх госпо­дарчої системи. Тим більше, що вони складали головну силу скіфсь­кого війська.

На користь цієї думки свідчать й численні археологічні дані. За ними, з середини V ст. до не. Лісостепова Україна починає занепа­дати Паралельно, трохи нижче Дніпровських порогів, виникає новий політичний центр Скіфії — Нам ’янське городище. Панівний прошарок скіфського суспільства розселюється ближче до грецьких міст, на Нижньому Дніпрі та в Криму, і використовує Лісостеп як об’єкт данницької експлуатації. Життєвий рівень лісостепового на­селення значно погіршується, а степові кургани вищої знаті, особливо представників Царського роду, вражають своїми розмірами та багатством супроводжуючого інвентаря. Ця тенденція посилюється в IV ст. до н.е.

Таким чином, протягом V ст. до не. в Нижньому Подніпров’ї консолідується політичний центр Скіфії, який експлуатує у вигляді данини як іраномовних кочовиків, особливо тих, що не належать до панівної групи скіфів, такі, чимдалі — тим більше, праслов’янське лісостепове землеробське населення. Натуральний продукт, що збирається з рядових хліборобів, концентрується в руках скіфської верхівки та реалізується в обмін на речі престижного вжитку в грецьких містах Північного Причорномор’я. Зубожіння лісостепово­го населення обертається накопиченням скарбів та розкішним життям скіфської верхівки.

Політичні події у Великій Скіфії кінця V —початку IV ст. до н.е. майже не відомі. Ю.Г.Виноградов¹⁹² вважає, що фракійсько-скіфські конфлікти, що розпочалися з вторгнення скіфів до Фракії відразу теля перемоги над Дарієм, з певними інтервалами відбувалися про­тягом V — IV ст. до н.е. Разом з тим, в цей самий час між правлячими скіфським і фракійським домами укладаються династичні шлюби, які мали сприяти вирішенню суперечностей мирним шляхом. Не виключено, що наприкінці V ст. до н.е. центральна влада в Скіфії тимчасово послаблюється. На це припущення наводить текст Фукі- дідової "Історії" [II, 97; 5], яка саме тоді і писалась. Фукідід зазначав, що жодна з європейських держав не може зрівнятися за кількістю грошових доходів та іншими багатствами з Фракією, але за військо­вою могутністю остання значно поступається Скіфському царству. Не лише у Європі, айв Азії, пише він, немає народу, який сам по собі міг би вистояти проти скіфів, якщо б вони були єдині. Однак у помір­кованості та розумінні життєвих потреб скіфи не підіймаються до рівня інших народів.

Протягом першої третини IV ст. до н.е. політична ситуація в Скіфії, очевидно, стабілізується. Якщо Фукідід акцентував увагу на відсутності єдності між скіфами, то Ксенофонт, який працював над своєю "Кіропедію" десь на межі 60 — 50-х років IV ст. до н.е., описує скіфів як численний та підпорядкований одному царю народ[І, 1; 4]. Це відбиває реалії доби правління Атея. За Страбо­ном [VII, 3; 18], Атей об’єднав всі племена Скіфії від Дунаю до Дону, після чого розпочав наступ на захід, переміг гетів та утвердився на правому березі Дунаю, поширивши свій вплив на грецькі міста Західного Причорномор’я. Для війни з фра­кійцями приблизно в 346 р. до н.е. Атей складає союзницьку угоду з Філіппом Македонським, що приводить до ліквідації Фракії як держави¹⁹. IIi перемоги були відзначені карбуван­ням скіфських монет¹⁹ . Під владу скіфів підпала значна частина фракійців, які були змушені платити данину. Атей повністю зосереджується на балканських справах і претендує на роль гегемона в цьому регіоні, що виразно відбилось в його листі до мешканців міста Візантія. Фактично центр Скіфії на деякий час переміщується у Добруджу.

Така політика призвела до війни з Македонією, яка вже панува­ла над Грецією. У битві на березі Дунаю 339 р. до н.е. Філіпп Маке­донський, використавши свою славнозвісну фалангу, розбив скіфсь­кі війська. Під час битви загинув і дев’яносторічний Атей, а пере­можці, опанувавши Нижнє Подунав’я, захопили в полон 20 тисяч жінок і дітей та безліч худоби¹⁹. В ці ж роки, як випливає з тексту XXXIV промови Демосфена, точилася війна скіфів з боспорянами. Дослідники розглядають її як свідчення посилення за часів Атея скіфського тиску на північнопонтійських греків. Тоді ж, в середині IV ст. до н.е., гине значна кількість лісостепових городищ, занепадають відповідні райони Правобережжя, а басейн Тясмину захоплюють кочовики, які залишають по собі характерні катакомбні могильники другої половини IV ст. до н.е.¹⁹⁶

Військова загроза з півдня обумовлює будівництво невеличкого Плискачівського городища на півночі Тясминського регіону, де знай- ’ дено матеріали IV ст. до н.е., але існувало воно недовго. До початку III ст. до н.е. обезлюднені південні райони Лісостепового Правобережжя використовуються як кочівницькі пасовиська. Занепад відчувається й на Лівобережжі.

Розглядаючи всі ці дані у взаємозв’язку, складається враження, що тривале й суворе панування Атеяпризвело до остаточного висна­ження ресурсів лісостепових праслов’ян Для війн та розкішного життя скіфська знать збільшувала податковий тягар, а можливості підвищення продуктивності праці були вже фактично вичерпані. Міс­цеве населення змушене було тікати на північ, до малозаселених лісів Невріди. Цілком ймовірно, що десь в середині IV ст. до н.е. доведене до відчаюнаселенняЛісостеповогоПравобережжяповсталопротиАтея, що привело до поразки та зруйнування всієї соціально-політичної, системи місцевих екологів. Інакше важко пояснити причину, за якою степовики спустошили землі власних данників¹⁹.

Розорення Середнього Подніпров’я змушувало скіфів шукати нові об’єкти експлуатації, підштовхувало до підкорення Подунав’я та Балкан, посилення тиску на Боспорське царство й інші причорно­морські античні центри. Цілком можливо, що Філіпп, готуючись до вирішальної боротьби з Атеєм, координував свої дії з боспорським царем Перісадом (347 — 309 рр. до н.е.) та підбурював до повстання лісостепових праслов’ян, чий людський та економічний потенціал і складав основу могутності Великої Скіфії.

Розгром Атеєвих військ в Подунав ’І поклав край скіфській мо­гутності. Використовуючи ситуацію, що склалась, гети переходять на лівий бік Дунаю та опановують землі між Прутом і Дністром. В Східному Приазов’ї та Подонні посилюються савроматські племена, які приблизно з цього часу звуться вже сірматами або сарматами. Спустошений Лісостеп нагадував, мабуть, таке ж запустіння, яке мало місце і після татарської навали. Однак, незважаючи на все це, Скіфське царство ще зберігало значний військовий потенціал, що за­свідчує історія з Зопіріоном. Цей намісник Олександра Македонсь­кого у Фракії у 331 р. до н.е. вдерся до Північного Причорномор’я та взяв в облогу Ольвію, але незабаром зазнав від скіфів поразки і сам загинув [Юстин, XII, І; 4]. 309 р. до н.е. скіфський цар Агар зміг вислати на допомогу боспорському царю Сатиру військо в 20 тис. піхоти та 10 тис. кінноти [Діодор Сицилійський, XX, 22 —26]. Проте, які дійсно були на той час розміри Скіфської держави, сказати важко. УIII ст. до н.е. її межі охоплювали лише Степовий Крим та, частково, Нижнє Подніпров’я.

Велика Скіфія, що утворилася внаслідок праслов’янсько- скіфського синтезу в середині VI ст. до не., зазнає краху в другій половині IV ст. до не. і розпадається на “два основних етномовних Масиви. Нащадки скіфів-кочовиків протягом V-*—IV ст. до не. част­ково осідають в Криму та на Нижньому Дніпрі. Нащадки праслов’ян-сколотів, відходячи ближче до лісостепового- лісового порубіжжя і остаточно змішуючись з неврами Волині та По­лісся, утворюють нову етноісторичну спільність, до якої можна вже застосовувати назву давніх слов’ян Цілком ймовірно, що розповідь Діодора Сіцилійського [II, 43] про те, як від синів Скіфа (Пала і Hana) пішли два окремі народи, відбиває саме цей процес розмежування населення Великої Скіфії. В образі Пала, можливо, ми маємо епонім полян Середнього Подніпров’я.