Роль етнографії у відтворенні історії первісності

Визнаючи за археологією певні пріоритети у вивченні давньої історії, зокрема часову та просторову масштаб­ність її джерел, їх розмаїття та — головне — синхрон­ність історичному процесові, слід наголосити, що на­віть важко уявити, якою б бачилася та історія, якби не існувало етнографії — науки, що вивчає традиції та по­бут народів світу.

Етнографічні джерела. Такі джерела можна поділити на прямі — це сучасні первісні народи, а також побічні — пережитки якихось первісних явищ у сучасних роз­винених суспільствах. Перші кількісно обмежені, але ма­ють ту перевагу над археологічними, що вони є живими свідками^ історії. Етнографи в реальності можуть спос­терігати явища, які археологові необхідно реконструю­вати: організацію життя первісних колективів в усьому багатстві його проявів та взаємоз’язків різних його сто­рін, — окрім речей, саме виробництво, обмін, спожи­вання, побут, стосунки між людьми, мотивацію вчин­ків, ритуали, тобто все те, що стосується соціальних від­носин та суспільного життя в широкому розумінні.

Етнографічні джерела здобувають шляхом безпосе­реднього спостереження за життям первісних колекти­вів, опитування та бесід з їхніми членами та фіксації цієї інформації (записи, анкетування, плани різних об’єктів, схеми стосунків, малюнки та фото речей, яки­хось дій, самих людей, кінозйомки, фонограми тощо) та придбання речей. Отримана таким чином інформа­ція є найціннішою, оскільки здобувається за певною ме­тодикою та на професійному рівні. Саме безпосереднє спостереження, тимчасове занурення в первісні колек­тиви дають змогу здобути повноцінну та різноманітну інформацію, помітити взаємозв’язок явищ, взаємодію різних аспектів життя.

Але ще задовго до виникнення етнографії на первіс­ні народи звернули увагу давні та середньовічні вчені.

різні переписи, довідки. Знайомство з первісними на­родами вело до колекціювання їхніх речей, створення етнографічних музеїв. Усе це, що накопичувалося про­тягом писемної історії, теж виступає етнографічним дже­релом. Таким джерелом є й усна традиція народів світу.

Вивчаючи живі суспільства, етнографія постачає ма­теріал для демографів, соціологів, психологів тощо.

Та все ж етнографічні джерела потребують критич­ного ставлення. Це диктує їхня специфіка, яка зводить­ся до того, що, по-перше, етнографія має справу з пер­вісними синполітійними суспільствами, тобто такими, що існують поряд із державними. Жодну із сучасних пер­вісних груп не можна розглядати як наших пращурів. Апополітійні суспільства, тобто такі, що існували до ви­никнення держав, репрезентовано лише археологічно. До речі, для Старого Світу, починаючи з III тис. до н. е., первісні суспільства, які вивчає археологія, теж виступа­ють синполітійними, оскільки вони розвивалися під біль­шим або меншим впливом станово-класових суспільств, межі яких поступово розширювалися. По-друге, відста­лі народи стадійно не охоплюють усю первісну історію, а лише починаючи приблизно з мезоліту. Кінець палео­літу якоюсь мірою було репрезентовано лише тасманій­цями, культура яких через ізольованість сильно дегра­дувала і які зникли на початку XX ст. Більше аналогів маємо для доби мезоліту. Це всім відомі австралійці, а також ведда Шри-Ланка, бушмени Африки, деякі наро­ди Америки тощо. Збереглися на Землі й первісні наро­ди, що ведуть відтворювальне господарство скотарсько­го та землеробського напрямів. Період антропогенезу та історію розселення людей на Земній кулі (ранній па­леоліт) відбито лише археологічними джерелами.

Відсталі народи не охоплюють все різнобарв’я пер­вісності, оскільки їх репрезентовано головним чином ізолянтами, що опинилися в ненайкращих умовах жит­тя: на півночі Америки, Європи та Азії, в пустелях та навівпустелях Азії, Африки та Австралії, у тропічних лі­сах Африки, Індц та Індонезії тощо. Екологічні та істо­ричні умови їхнього існування призвели до консервації

(стагнації) розвитку продуктивних сил (технології ви­робництва) та господарства. Темпи поступу апополітій- них суспільств були динамічнішими. Невідомо, як ця стагнація відбилася на інших сферах життя — соціаль­ній, духовній, культурній: припинився їхній розвиток чи ні. Невідповідність між двома складовими суспільс­тва — виробництвом та цими сферами, зокрема примі­тивність першого та складність других, дає змогу при­пускати, що консервація виробництва не завжди була перепоною для розвитку соціальної, культурної та ду­ховної сфер життя.

І останнє. За тисячоліття свого існування, незважа­ючи на ізоляцію, відсталі народи зазнали впливу розви­нених суспільств. Відтак могли з’явитися типи сус­пільств, що не відбивають закономірного розвитку «кла­сичної» первісності, а це у свою чергу означає, що в давнину могли існувати й типи первісних суспільств, не репрезентовані етнографічно. Ось чому останнім ча­сом значна увага надається виявленню не лише загаль­них тенденцій розвитку первісності (однолінійності іс­торичного процесу), а й шляхів її поступу (багатоліній- ності).

Таким чином, постає питання вірогідності виявле­них при вивченні цих народів явищ як притаманних первісності загалом та, скажімо, тотожності сучасних неолітичних племен давнім. Та як би скептично ми не ставилися до етнографічних джерел, треба визнати, що інших шляхів проникнення в сутність первісної форма­ції немає. Тому мова має йти про критичний аналіз цих джерел, а не про їхню непридатність для вивчення пер­вісної історії.

Провідні принципи організації первісних суспільств. Са­ме етнографами було відкрито провідні принципи орга­нізації та функціювання первісних суспільств, серед яких головним та універсальним є принцип зв ’язків за спорід­неністю. Першою формою об’єднання людей у колек­тиви був рід, члени якого усвідомлювали себе родича­ми, тому не мали права вступати в шлюбні зв’язки між собою. Люди приблизно одного віку та статі вважали себе братами й сестрами, хоча насправді такими могли й не бути. Тому таку спорідненість іменують класифіка­ційною. Отож провідними рисами роду є агамія — забо­рона шлюбних зв’язків між членами одного колективу, яка приводить до екзогамії — встановлення шлюбних зв’язків поза межами свого роду, тобто з членами ін­ших родових колективів. Агамно-екзогамний рід і скла­дає кревноспоріднену общину — першу форму колективу людей розумних.

Рід виступав організатором не лише шлюбних стосун­ків, а'й усього життя: виробництва, побуту, виховання нових поколінь. Рід — це колектив, і все життя людини було просякнуте колективізмом: праця, споживання хар­чів, вирішення якихось справ. Соціалізація індивідів, тоб­то їх виховання та залучення до життя роду, теж мала колективний характер та здійснювалася через статевові- кові групи, які поєднували людей приблизно одного віку й статі. Поділ на статевовікові групи криється в самій природі людей — їхній різній статі (чоловіки та жінки) й тривалості життя, що охоплює три основних періоди: ди­тинство, коли дитя треба вигодувати та навчити правил моралі, залучити до праці; зрілість — активний працездат­ний вік; старість — накопичення життєвого досвіду та згасання фізичних сил. Соціалізація здійснювалася шля­хом навчання: хлопчиків — чоловіками, дівчаток — жін­ками, а перехід з однієї вікової групи в іншу супровод­жувався певними випробуваннями, які треба було здола­ти, щоб стати повноправним членом наступної групи, а разом з цим — отримати певні права (наприклад, брати участь у полюванні, ритуалах чи нарадах).

В агамії роду та необхідності встановлення шлюбних зв’язків з членами інших родових груп лежить третій універсальний принцип організації первісності — наяв­ність дуальнородових систем, що пов’язують щонаймен­ше дві родові групи.

Систематизація первісних суспільств. При цьому на­явні первісні суспільства різняться між собою — за спо­собами господарювання (привласнювальне господарст­во та відтворювальне, провідні галузі господарства і дру­горядні), за організацією праці й споживання (співвід­ношення колективного та індивідуального), за рівнями соціальної консолідації (дуальнородові системи, фрат- рії, племена, союзи племен) тощо. Різнобарвність од­ночасно існуючих первісних суспільств потребує їх упо­рядкування і з погляду їхньої зовнішньої видимої (емпі­ричної) сутності, і в плані їхньої внутрішньої будови, — від простих до складних форм організації, що не завжди лежать на поверхні, а вимагають проникнення в суть сус­пільства.

Важливою категорією емпіричного впорядкування первісних суспільств є господарсько-культурний тип. Він поєднує схожі за умовами проживання та системою гос­подарювання суспільства, наслідком чого є схожість між ними й за культурою та соціальною організацією. Це відбито в назвах господарсько-культурних типів: мис­ливці тайги, мисливці та збирачі тропічних лісів, мо­тичні землероби спекотного поясу, кочовики аридної смуги тощо.

Внутрішня сутність суспільств розкривається через аналіз їхньої організації та знаходить концентроване ви­раження в періодизації, що відбиває упорядкування пер­вісних суспільств від найпростіших організаційних форм до найскладніших.

Довгий час у науці панувала тристадійна періодиза­ція історичного процесу, що зародилася ще в античних ⁱ мислителів та утвердилася в західноєвропейській науці, XVIII ст.

Принципово новий крок в удосконаленні періодиза- ційної схеми було здійснено видатним американським етнографом Л. Морганом (1818—1881). Він створив і значною мірою обгрунтував цілісну концепцію розвит­ку людства від його виникнення до появи перших дер­жав (основна праця — «Давнє суспільство», 1877). Го­ловним відкриттям та концептуальним моментом схеми Моргана був уже згаданий рід, що відбиває головний та універсальний принцип організації первісного суспільс­тва — за кревною спорідненістю. Цим родове суспільс­тво відрізнялося від станово-класового, зв’язки якого грунтуються на території та власності, а відтак первіс­ний демократизм правління замінюється у цьому сус­пільстві інститутами влади. Морган системно ув’язав рід та його форми, занепад родової організації зі способа­ми добування джерел існування, з винаходами та відк­риттями (тобто продуктивними силами) та формами сім’ї, власності й управління. Таким чином, первісність була представлена дикунством та варварством, які різ­нилися способами господарювання (цривласнювальний та відтворювальний), формами шлюбних стосунків (гру­пова й парна), формами роду (материнська та батьків­ська). У межах кожного періоду виділено по три стадії, які детальніше відбивають еволюцію вказаних явищ.

Подальший розвиток науки, активне накопичення джерел та їх осмислення дали змогу уточнити окремі ланки схеми Моргана, особливо стосовно найдавнішо­го періоду розвитку людства (виникнення людини, най­давніші форми організації суспільства та сімейного жит­тя, продуктивні сили тощо). Але зберігає силу основ­ний підхід ученого: пояснення суті та змін суспільної ор­ганізації зрушеннями в розвитку господарства та матері­альної культури.

Остаточно концепцію матеріалістичного розуміння іс­торичного процесу було сформульовано К. Марксом та Ф. Енгельсом; стосовно первісності її викладено у пра­ці Ф. Енгельса «Походження сім’ї, приватної власності та держави» (1884). Провідними й найзагальнішими по­няттями матеріалістичної теорії виступають продуктив­ні сили та виробничі відносини. Перші охоплюють самих людей, засоби праці та предмет праці, тобто відбивають техніку й технологію виробництва; другі — це стосунки між людьми, які виникають у процесі виробництва та розподілу продуктів. Виробничі відносини складають підвалини суспільства, на які спирається надбудовна сфе­ра — управління та ідеологія.

Матеріалізм як один з напрямів осмислення історич­ного процесу справив великий вплив на подальший роз­виток історичної науки, зокрема археології: адже він на­давав теоретичний грунт для осмислення археологічних джерел. І хоча час від часу робилися спроби його запе­речити шляхом перегляду окремих положейь або вису­вання примату конкретноісторичного над загальноісто- ричним, тобто багатолінійності еволюції над одноліній- ністю, все ж ця парадигма діє й тепер.

Дана концептуальна схема виступала провідною для вчених колишнього CPCP. Тому критеріями періодиза­ції висувалися чинники, які тією чи іншою мірою ха­рактеризували продуктивні сили та виробничі відноси­ни, суспільний поділ праці тощо. Результатом цього є три-чотиричленний поділ первісної формації на період праобщини (або первісного людського стада), що збіга­ється з добою антропогенезу (ранній палеоліт); період родової общини (як правило, з поділом на ранньо- та пізньородову) та період первісної сусідської (прото- або праселянської) общини (російські вчені А. Першиць, М. Бутінов, Ю. Семенов та ін.). Оскільки найдавніший період людства (стадія антропогенезу) етнографічно не репрезентовано, його реконструкція значною мірою є гіпотетичною.

Матеріалістичний підхід до осмислення історичного процесу породив теорію трьох революцій — революції зна­рядь, неолітичної та міської (англійський учений Г. Чайлд), чим науважується на трьох важливих моментах історії: появі людини, відтворювального господарства та цивілізацій.

Не виходять за межі тричленного поділу первісності й періодизаційні схеми інших зарубіжних дослідників, які звертають увагу головним чином на ускладнення со- ціокультурної організації та відносин розподілу. Виді­ляють: егалітарні суспільства, тобто соціально не дифе­

ренційовані, що грунтуються на принципі реципрокції (горизонтальний розподіл продуктів виробництва);ран- жовані, що базуються на принципі редистрибуції (вер­тикальний розподіл продуктів виробництва) та появі ран­гової диференціації; стратифіковані, коли рангова ди­ференціація призводить до нерівності в розподілі еко­номічних ресурсів.

Як бачимо, етнографія оперує зовсім іншим термі­нологічним апаратом, ніж археологія. Узагальнюючи свої джерела, етнографія подає теорію історичного процесу, але не історію первісного суспільства. У цьому специфі­ка та значущість етнографії. Здійснюючи упорядкуван­ня суспільств, етнографія встановлює і зв’язки певних соціальних явищ із матеріальною культурою та госпо­дарством. Таким чином, етнографічне знання має ха­рактер повного та всебічного, але стосується нинішніх суспільств. Археологічне ж знання неповне та стосуєть­ся головним чином матеріальної культури, але відбиває всю історію людства. За влучним виразом російського етнографа В. Кабо, археологія має справу з безпосеред­німи слідами первісного суспільства, з якого пішло жит­тя; етнографія ж доторкається до самого цього життя, але лише в сучасну епоху, на тлі «сучасного пейзажу». Тому лише співробітництво обох цих наук може подо­лати обмеженість кожної.

Використання етнографічних джерел для інтерпретації археологічних матеріалів. Аби зробити знання про пер­вісні суспільства повним та всебічним, необхідно здійс­нити реконструкцію способу життєдіяльності та соці­альної організації цих суспільств. Хто б не здійснював таку реконструкцію — етнограф чи археолог, вона зав­жди буде грунтуватися, з одного боку, на знанні конк­ретного археологічного матеріалу, з іншого — на знанні загальних закономірностей розвитку суспільства. Саме із взаємодії цих наук народжується історія первісного суспільства. Вона не буде тотожна етнографії ні за про­тяжністю у часі, ані за різнобарвністю конкретних про­явів. Адже вона охоплюватиме аж 2 млн років та істо­рію всіх первісних суспільств, що існували на Землі.

Довгий час використання етнографічних джерел для

реконструкції первісної історії обмежувалося поверхо­вими аналогіями археологічних матеріалів з етнографіч­ними, ілюстраціями якихось звичаїв та явищ, що могли б викликати появу певних матеріальних об’єктів. Такий підхід породив свого роду «традиції» інтерпретації. Кла­сичний приклад: наявність жіночих статуеток, мовляв, свідчить про матріархат. На грунті такого підходу вини­кали непорозуміння, коли, скажімо, відтворене за ар­хеологічними матеріалами суспільство Європи до дріб­ниць збігалося за організацією та звичаями з африкан­ським. При такому ототожненні роль археологічних дже­рел зводилася нанівець.

Пошуки способів інтерпретації археологічних дже­рел за допомогою етнографічних матеріалів привели до створення порівняльно-історичного (або історично-типо­логічного) методу, суть якого зводиться до вимоги по­рівнювати стадійно однотипні суспільства, репрезенто­вані етнографічно та археологічно, і порівнювати не за окремими емпіричними ознаками, а на грунті моделей. Оскільки функцією етнографії є відтворення історії, од­ним з її провідних завдань виступає побудова моделей суспільних структур для різних етапів історичного роз­витку. Ними й можуть скористатися археологи для ре­конструкцій.

Під етнографічною моделлю треба розуміти узагаль­нену характеристику певного типу суспільства, отри­ману в результаті аналізу та впорядкування етногра­фічних джерел (тобто народів) за суттєвими ознаками, що відбивають їхній спосіб життя (виробництво та со­ціальну організацію). У процесі моделювання індиві­дуальні риси, які відбивають конкретну специфіку сус­пільства, відкидаються, завдяки чому на перший план виходять риси загальні, типові, що виражають глибин­ний зміст явищ та їх зв’язок. Цей підхід породив за рубежем спеціальний напрям досліджень — етноархе- ологію, мета якої — спостереження за життям, діяль­ністю та поведінкою відсталих народів і матеріальни­ми рештками, які лишаються після цього. Збіг деяких показників археологічної та етнографічної моделей дає змогу реконструювати відсутні ланки археологічної мо­делі, яка в початковому вигляді завжди буде бідніша за етнографічну. Скажімо, схожість умов існування, гос­подарювання, що грунтується на подібних знаряддях праці, способі життя (осілому чи мобільному) тощо, допомагає реконструювати схожі форми розподілу про­дуктів, виробничої та соціальної організації. Таким чи­ном, археологічні факти зберігають роль першоджере­ла для реконструкцій, а етнографічні — для побудови абстрактних концепцій.

При цьому слід зазначити, що етнографічні моделі придатніші для реконструкції соціально-економічних відносин, оскільки вони найбільшою мірою детерміно­вані умовами існування, господарством і технічною ос­нащеністю суспільства. Що ж до надбудовних сфер жит­тя, як, скажімо, лік спорідненості, правила організації шлюбного життя (за місцем проживання дружини чи чоловіка тощо), то вони не мають такої твердої залеж­ності й характеризуються відносною самостійністю та різнобарв’ям форм прояву. Вірогідність реконструкції цих сфер нижча.

Але у цьому випадку на допомогу може прийти так званий метод пережитків. Його застосовують при дос­лідженні всіх етапів первісності та всіх сфер життя, особ­ливо надбудовних. Мова йде про наявність у сучасних суспільствах явищ (звичаїв, обрядів, поглядів), які є уламками давньої ситуації. Історичні реконструкції на такому грунті потребують дотримання двох вимог: по­яснення цих явищ та виявлення їхньої стадійної глиби­ни. Саме метод пережитків дає змогу ретроспективно спускатися вглиб історії, навіть до тих глибин, які не репрезентовано етнографічно. Так, наявність у багатьох народів пережитків у вигляді оргіастичних свят, що суп­роводжуються довільними статевими зносинами, вис­тупає одним із суттєвих аргументів гіпотези про пану­вання у пращурів людини, тобто на етапі антропогене­зу, неузгоджених шлюбних зв’язків (проміскуїтету). На таке явище, як тимчасове окреме проживання членів шлюбної пари — кожного в батьківській оселі, — звер­нено увагу при реконструкції так званого дислокально- го (дисекономічного) шлюбу (Ю. Семенов). Своєрідність та дивовижність явищ, котрі сприймаються як пережит­ки, часто наштовхують етнографів на цікаві відкриття.

Скажімо, постійне покриття чоловіками обличчя спеці­альною тканиною у туарегів пов’язано з матрилокаль- ністю шлюбного поселення.