Археологія в системі наук про первісність

Поява та розвиток археологічної науки спричинені са­ме тим, що для найбільшого за обсягом періоду історії єдиною вірогідною інформацією про події минулого вис­тупають матеріальні залишки життєдіяльності людей.

Археологічні джерела. Коло джерел, якими оперує ар­хеологія, перелічувати довго: воно охоплює всі матері­альні залишки виробничої, побутової та духовної діяль­ності — поселення і могильники, знаряддя праці, побу­тові та культові речі, зброю, — зрештою, все, що було створено людиною та оточувало її в повсякденному житті та почасти й по смерті. Розкопуючи місця проживання та поховання давніх людей, археологи здобувають мате­ріали і для інших наук, які значною мірою завдячують давній історії: фізичні залишки давніх людей вивчає палеоантропологія, тварин — палеозоологія, рослин — па­леоботаніка тощо. Археологами відкрито й найдавніші міста — осередки цивілізацій, а разом з цим і писемні джерела, різного роду написи, дешифровкою яких зай­маються лінгвістита мовознавці. Отож межі пізнання ар­хеології ширші, ніж дописемна історія, — з погляду як охоплення історії в часі, так і відображення в археоло­гічних джерелах різних сторін життя. Цивілізації Месо­потамії, долини Інду, Критська, Мікенська та інші ста­ли відомими завдяки археологам. Археологічні джерела відіграють суттєву роль і при вивченні пізніших суспільств. Саме всеосяжність археологічних джерел створює фонд для дослідження найрізноманітніших проблем давньої іс­торії: господарства та побуту людей, їхніх естетичних сма­ків,’ світогляду, соціальної організації тощо.

Але археологічні джерела все ж таки відбивають не всі сторони життя, оскільки, по-перше, не всі дії та вчин­ки людей матеріалізуються (а якщо й відбивають, то не­повно та різні явища різною мірою).

Саме археологічні джерела виступають німими свід­ками історії. Історична інформація криється в них у закодованому вигляді. Відтак деякі історики (головним чином філософи історії) вважають дописемний період в історії людства передісторією та стверджують, що від­творити її неможливо.

Археологічна періодизація. Така періодизація грунту­ється на матеріальних критеріях та відбиває процес ос­воєння людиною навколишнього середовища. За послі­довністю використання матеріалів для виготовлення зна­рядь праці — головного інструмента життєдіяльності лю­дей — виділяють кам ’яний, бронзовий та залізний віки, а кожен з них додатково поділено на періоди відповідно до специфіки технології виробництва: кам’яний вік на давній (палеоліт), середній (мезоліт) та новий (неоліт), між кам’яним віком та бронзовим уміщають мідно- кам’яний вік (енеоліт) тощо.

Таким чином, археологічна періодизація, грунтую­чись на матеріалах і технології виготовлення знарядь праці, є емпіричною, тобто такою, що спирається на конкретні матеріальні залишки. Зазначимо, що поділ на віки відбиває головні тенденції у використанні матеріа­лів та значення їх у людській життєдіяльності, оскільки первісні люди поряд з указаними використовували й інші природні (дерево, кістка, ріг), а пізніше й штучні мате­ріали (кераміка, метал), та у всесвітньому масштабі. Ло­кальне ж різнобарв’я матеріальних залишків потребува­ло створення регіональних періодизаційних схем, син­хронізувати які можна лише приблизно — через різні темпи розвитку суспільств окремих регіонів. Загалом найбільший за протяжністю період — палеоліт — ділять на ранній (2 млн — 40—35 тис.

Із часом ця періодизація, початки якої, зокрема по- Λ⅛ι на три віки, були сформульовані ще давньоримсь­ким (Лукрецій Кар) та давньокитайським (Юань Кань) філософами, а наукове обгрунтування пов’язано з ім’ям датського археолога X. Томсена (1788—1865), уточню­валася та поповнювалася іншими характеристиками, на­буваючи історичного змісту. З цього погляду ранній па­леоліт — це доба виникнення людини, тобто доба ант­ропогенезу. Власне історія людства, історія Homo sapi­ens, розпочинається з пізнього палеоліту. Що ж до за­нять людей, їхнього побуту, то кожне знаряддя, кожна річ має певну функцію, призначення. Це дає змогу уя­вити й деякі риси життя давніх людей. Згідно з цим палеоліт та мезоліт виступають як періоди, коли люди для свого харчування користувалися готовими продук­тами природи, займаючись мисливством, збиральницт­вом та деякою мірою рибальством. Тобто за кам’яного віку панували привласнювальні форми господарства. Хо­ча ця форма діяльності є найпростішою, саме за кам’яно­го віку людина всебічно пізнала властивості каменю та навчилася віртуозно їх використовувати (додамо до цього кістку та дерево). За палеоліту було освоєно вогонь, що став однією з рушійних сил прогресу. Від цієї епохи лишилися й найдавніші твори мистецтва — печерний живопис та наскельні гравірування, статуетки, прикра­си, а також житла, поховання.

За неоліту сталася видатна подія в історії людства, що визначила весь подальший його прогрес: від спожи­вання готових продуктів природи люди перейшли до їх відтворення — до землеробства та скотарства. Почина­ється епоха відтворювального господарства, що супро­воджується винайденням глиняного посуду та значним ■ розширенням комплексу матеріальної культури. Впро­вадження мідних речей пов’язане з утвердженням від­творювального господарства, за енеоліту виникають пер­ші цивілізації. Загалом упровадження бронзи та особ­ливо заліза надало прогресові людства великі техноло­гічні можливості.

Таким чином, поняття археологічного віку є шир­шим за його пряме визначення. Але які б сторони жит­тя не розкривали матеріальні залишки, археологічна пе­ріодизація слугує в першу чергу впорядкуванню архео­логічних джерел по вертикалі, тобто у часі.

Археологічна культура. Крім діахронного різнобарв’я археологічних матеріалів, спостерігається й синхронне (у просторі), викликане різними причинами, зокрема різними умовами проживання та господарювання. До того ж із певного часу починають формуватися людські спільноти, що усвідомлюють себе як щось окреме, від­мінне від інших. Виникають етноси — народи. Усвідом­лення себе як певної спільноти та протиставлення себе навколишньому світові заклало грунт для формування своєрідних рис культури. Тому, проживаючи навіть у схожих умовах, колективи можуть різнитися за культу­рою. Це знаходить відбиття у різних речах та явищах: у поховальних звичаях, формах та оздобленні посуду, прикрасах, улаштуванні житла.

Упорядкуванню археологічних джерел у просторі слу­гує поняття археологічної культури (далі — AK). Воно відбиває сукупність подібних пам ’яток у межах певної те­риторії та певного часу. Таким групам пам’яток прита­манна певна специфіка порівняно з іншими, наприк­лад, за рисами поховального звичаю, посудом (техно­логія виготовлення, форми, прийоми оздоблення, ор­наментація), прикрасами тощо. AK -провідна катего­рія археологічного пізнання, оскільки вона дає змогу не ли­ше впорядкувати матеріал за певними групами, обмеже­ними простором і часом, а й виявити спільності творців AK — окремих етносів чи груп споріднених етносів.

Назви AK умовні та можуть походити від населених пунктів, де було вперше знайдено пам’ятки певного типу. Наприклад, назва Трипільської AK походить від с. Три­пілля, а Черняхівської — від с. Черняхів на Київщині. Обид­ві відкрито визначним українським археологом В. Хвойкою. Видатним російським археологом В. Городцовим для брон­зового віку на території України за типом поховальних спо­руд було виділено три AK: Ямну, Катакомбну та Зрубну. Деякі AK названо за специфічною формою посуду: лійчас- того посуду, кулястих амфор, багатопружкової кераміки то­що.

Не викликає сумніву, що AK відбивають якісь спіль­ноти людей — окремі етноси (народи) чи їх споріднені

групи (культурно-історичні спільноти). Оскільки влас­ні назви (самоназви) цих спільнот нам невідомі, то твор­ців культур іменують за назвами самих AK, тобто теж умовно. Звідси походять назви — трипільці, середньосто- гівці, ямники тощо.

Як бачимо, археологія має свій термінологічний апа­рат. І, маючи за кінцеву мету відтворення життя давніх суспільств та народів, вона не збігається з історією пер­вісного суспільства. Це яскраво відбито в археологічній та історичній періодизаціях. Якщо перша оперує суто матеріальними категоріями, що фіксують конкретні ма­теріали й типи речей, технологічні особливості їх виго­товлення та використання, то друга — соціологічними категоріями, котрі відбивають систему виробництва та розподілу продуктів, способи організації людей у ко­лективи різного рівня та призначення (сім’я, рід, об­щина, плем’я).

Таким чином, археологічна періодизація є значною мірою емпіричною, оскільки вона виникла з потреб упо­рядкування археологічного матеріалу, а історична — тео­ретичною, бо слугує осмисленню та реконструкції істо­ричного процесу. Але це не означає, що археологічні віки (періоди, епохи) несуть суто технологічну інфор­мацію про розвиток і стан суспільства та не піддаються осмисленню з історичного погляду. Проте аналіз мате­ріальних джерел силами лише археології має певні ме­жі, а переведення археологічної інформації в історичну (або соціологічну) — досить складна справа. Тому тре­тьою складовою частиною археології, що відбиває її спе­цифіку, є структура археологічного пізнання.

Структура археологічного пізнання. Слід сказати, що така структура, особливо реконструктивного рівня, роз­роблена ще слабо. Це дає привід розглядати археологію як допоміжну джерелознавчу дисципліну та обмежува­ти її мету джерелознавчими студіями: розкопками пам’яток та класифікацією археологічних джерел. Але такою постановкою питання перекреслюється сама давня історія — не зрозуміло, яка наука має займатися її ре­конструкцією. Етнографія вивчає сучасні первісні сус­пільства та на цьому грунті пізнає закономірності функ­ціювання давніх колективів. Тому та картина, яку ре­конструюють етнографи, є абстрактною, незмінною в часі. Історія ж первісного суспільства реконструюється виходячи з наявності конкретних історичних свідчень, їх дає та осмислює археологія. Інша справа, що останнє можна здійснити при активному залученні даних ет­нографії та інших наук. Тому тут мова повинна йти рад­ше про взаємодію різних наук у процесі відтворення історії, а не про абсолютний пріоритет якоїсь із них.

Структура археологічного пізнання має спільні риси зі структурою наукового пізнання загалом, але має й власні особливості. Оскільки археологія має справу з матеріальними залишками, то однією з специфічних про­цедур археологічного дослідження є розкопки.

Розкопки пам’яток. їх здійснюють за правилами методики польових досліджень. Головний зміст їх зводиться до детальної фіксації місцезнаходжен­ня матеріальних залишків за глибиною та відносно од­на одної або якоїсь умовної позначки, а також змін ста­ну грунту, в якому вони залягають. Це здійснюється шля­хом спостережень, вимірів, опису, складання креслень, фотофіксації. Таким чином, археологи отримують пер­винну інформацію, що складається з польової докумен­тації (щоденники, звіти, описи, малюнки, креслення, фото) і самих речей та їхніх уламків, різних об’єктів,- виявлених розкопками.

Для процедури польового дослідження провідними поняттями є: культурний шар — товща землі, насичена матеріальними залишками діяльності людей; страти­графія — вертикальний перетин культурного шару та на­шарувань; планіграфія — просторове розташування куль­турних накопичень. Усі вони слугують уточненню умов знаходження матеріальних залишків, а стратиграфія та частково планіграфія — ще й для встановлення віднос­ної хронології культурних відкладень. Але щоб архео­логічні матеріали стали надбанням науки, треба визна­чити їхнє місце у просторі та часі, тобто віднести до певної AK. Із цією метою отримані матеріали зіставля­ються з уже відомими. Таким чином пам’ятка залуча­ється до якоїсь AK або, не знаходячи аналогів серед іс­нуючих матеріалів, закладає грунт нової AK.

Метод зіставлення, порівняння археологічних пам’яток дає змогу виявити подібні серед них, але не дає відповіді на питання, коли саме вони існували. Іс­торія, як і вік людини, вимірюється часом. Поки пам’ят­ку не визначено хронологічно, вона начебто стоїть поза історією. Визначенню хронології пам’яток служать різ­ні методи.

Стратиграфічний метод пов’язаний із вивченням на­шарувань, які інколи мають вражаючі масштаби. Так, культурні накопичення на місці легендарної Трої сяга­ють 45 м та утворюють 12 шарів. Власне Трою відбиває сьомий знизу шар, а давніші та пізніші шари — різно­часові поселення, що передували Трої та виникли на цьому місці після її руйнації. До речі, Г. Шліман непра­вильно ототожнив Трою з передостаннім шаром. Лише подальші дослідження дали змогу виправити його по­милку.

За умови непотривожених нашарувань горішні завж­ди будуть пізнішими (молодшими) за долішні. Тому й об’єкти, при зведенні яких порушується певний шар, завжди будуть пізнішими за цей шар. Хоча стратигра­фічний метод допомагає встановити послідовність на­шарувань, тобто їх відносну хронологію, та не дає вка­зівки на їхній абсолютний вік, він залишається основним в археологічних дослідженнях, і його дія не обмежуєть­ся відносною хронологією. Виступаючи одним із про­відних методів фіксації (поряд із просторовою) тих чи інших розкопок, стратиграфічний методе надійним грун­том для реконструкції різноманітних споруд (осель, кур­ганів, святилищ). Тому оволодіння стратиграфічними спостереженнями є необхідною умовою професії архео­лога.

Вважається, що стратиграфічний метод запозичено з геології, але його простота, що спирається на видиму сутність речей, не могла оминути археологію. Інша спра­ва — методи, які було спеціально розроблено для дату­вання матеріальних знахідок давніх епох. Саме вони де­монструють інтерес до минулого тих фахівців, що пря­мо не займаються історією, насамперед фізиків та хімі­ків.

Керамічні вироби — перший штучний матеріал, ви­

----------- 23

найдений людиною. Починаючи з неоліту всю історію людства супроводжує глиняний посуд та й інші речі, виготовлені з випаленої глини. їхня масовість та різно­манітність висунула це джерело на перше місце в розв’язанні багатьох проблем давньої історії, особливо етноісторичних. Із часом виявилося, що керамічні ви­роби можуть виступати і датуючим матеріалом. Саме на грунті кераміки розроблено термолюмінісцентний метод датування. Суть його зводиться до того, що глині влас­тива радіоактивність. При випалі вона знищується, а потім знову розпочинається її накопичення. Чим біль­ше часу пройшло з моменту виготовлення глиняної ре­чі, тим більше накопичується повторної радіації. Вимір цієї радіації й надає змогу визначити час виготовлення глиняної речі. Ця процедура складна й має наслідком отримання термолюмінісцентного ефекту — світла, яким супроводжується нагрівання зразка та вивільнення його від накопиченої радіації.

На вимірі вмісту радіації грунтується й радіовуглеце- вий метод, або за C₁₄. Справа в тому, що в результаті обміну речовин живі організми протягом життя нако­пичують в однаковій пропорції радіоактивний C₁₄ та зви­чайний C₁₂. Це накопичення припиняється зі смертю, а відтак починається розклад C₁₄. Вимір вмісту вуглецю та зіставлення диспропорції двох різновидів вуглецю з урахуванням швидкості розпаду радіоактивного вугле­цю надає можливість установити дату смерті. Відкри­тий видатним американським хіміком У. Ліббі, удосто­єним за це Нобелівської премії, цей метод набув вели­кого поширення в археології, хоча він і датує об’єкти в межах певних інтервалів.

Більш точне датування можна отримати за допомо­гою дендрохронологічного методу. Він грунтується на ана­лізі річних кілець деревини, специфіку утворення яких (ширина, колір) детерміновано природними умовами (стан Сонця, посушливі чи вологі роки). Припущення щодо хронологічних можливостей деревини існували давно, але детальну розробку названого методу здійсне­но лише американським астрофізиком А. Дугласом. Ме­тод передбачає побудову дендрохронологічної шкали та зіставлення з нею зразків деревини з тих чи інших ар­хеологічних об’єктів. Висхідною точкою такої шкали є точно датоване дерево, тобто точна дата його спилю­вання. Порівняння часткового збігу річних кілець дру­гого зразка з першим, третього з другим тощо дає змо­гу датувати наступні зразки: так створюється дендрохро­нологічна шкала. І досить порівняти з нею якийсь но­вий зразок, аби встановити дату спилювання дерева, а разом із цим дату зведення житла, поховальної спору­ди чи виготовлення якоїсь дерев’яної речі. Оскільки на ріст дерева впливали різні причини, зокрема місце­вого характеру, це потребує створення дендрохроно­логічних шкал для певних регіонів та за різними поро­дами дерев.

Окрім датування, створення дендрохронологічної шкали може бути корисним і для відтворення змін клі­мату — вони теж відбиваються на річних кільцях. Це у свою чергу може пролити світло й на причини змін у матеріальній культурі.

При зіставленні радіовуглецевих дат з дендрохроно­логічними виявлено розбіжності, а саме: перші дають молодший вік, аніж другі, і по мірі заглиблення в дав­нину ця різниця зростає. Так, згідно з радіовуглецеви- ми датами Давнє царство в історії Єгипту треба було б відносити до другої половини III тис. до н. е. Тобто дати за C₁₄ потребують поправки, що й називається ка­лібруванням дат.

Археомагнітний метод грунтується на виявленні на­магніченості об’єктів, які побували під дією вогню. Під час нагрівання (глиняний посуд при випалі) або спалю­вання (дерево) окисел заліза втрачає свої магнітні влас­тивості. Останні відновлюються при охолодженні та на­бувають напрямку та сили магнітного поля тієї точки Землі, де знаходиться об’єкт. Ці показники міняються залежно від часу, на грунті чого й розробляється своє­рідна шкала таких змін, зіставлення з якою результатів обстеження зразка (кераміки, деревного вугілля) дає його дату з точністю ±50 років.

Калій-аргоновий метод. Вік вулканічних порід визна­чається кількістю аргону в породі. Саме вона вказує, скільки часу минуло з тих пір, коли виникла порода і калій почав розпадатися.

Слід зазначити, що майже всі вказані методи техно­логічно складні та не виключають помилок різного ха­рактеру, які лише частково усуваються з розвитком на­уки, зокрема шляхом удосконалення приладів. Об’єк­тивні труднощі криються в тому, що в різні історичні періоди вміст того ж C₁₄ в атмосфері міг бути різним. Тому лише зіставлення серій дат, отриманих різними способами, надає їм надійності.

Порівняльний метод. Установлена за допомогою будь- яких методів хронології послідовність матеріальних за­лишків може виступати основою датування інших схо­жих чи тотожних залишків. Адже, окрім багатошарових пам’яток, на базі яких можна створити відносну шкалу хронології, існує багато й одношарових. Зіставлення здо­бутих матеріалів дає змогу знайти певне місце у хроно­логічній тикалі й для таких пам’яток. Це ж стосується й абсолютної хронології. Наприклад, наявність вірогідно датованих мікенських речей або схожих із ними серед матеріалів Зрубної AK є одним з орієнтирів датування цієї культури.

Таким чином, порівняльний метод слугує не лише територіальному впорядкуванню матеріальних залишків для об’єднання їх в AK, а й хронологічним цілям. По­рівняльний метод (або порівняльно-типологічний) — ос­нова основ археологічного джерелознавства.

Реконструкція в археології. У процесі розкопок пам’яток, їх фіксації, обробки джерел здійс­нюється й реконструкція певних об’єктів: графічна (жи­тел, ям, могил, курганів та якихось предметів) або ре­альна (наприклад, відновлення горщика за його улам­ками, кладки житла за розвалом каміння). Але в даному випадку мова йде про реконструкцію археологічних дже­рел — матеріальних залишків.

Реконструкція історії давніх суспільств в археології розпочинається з реконструкції способу життя. Зокре­ма, матеріали однієї пам’ятки чи їх сукупності дають змогу розпізнати та реконструювати функцію та приз­начення речей та об’єктів, а разом із цим — заняття та побут людей. Це здійснюється на рівні повсякденного досвіду (наприклад: серп — щоб жати, спис — щоб по­лювати та воювати, горщик — щоб готувати їжу), а та­кож шляхом пошуку етнографічних аналогів. Останнє стосується головним чином речей, які давно вийшли з ужитку. Останнім часом набув поширення трасологіч- ний аналіз, який визначає та уточнює функціональне призначення речей, котрі або не мають етнографічних аналогів, або — виходячи з їхньої форми — могли мати поліфункціональне призначення: скажімо, деякі кам’яні знаряддя.

Цей ступінь реконструкції В. Генінг запропонував іме­нувати рівнем предметно-технологічних реконструкцій. Вони тісно пов’язані з відтворенням повсякденних за­нять та побуту давніх общин: що та як виробляли, яки­ми інструментами користувалися, які споживали про­дукти, в яких оселях жили. Це відтворення здійснюєть­ся шляхом прямої реконструкції: рибальські гачки свід­чать про рибальство, кістки свійських тварин — про ско­тарство, довготривале поселення — про осілий спосіб життя. Як бачимо, цей рівень грунтується на знанні ре­чей та їхніх функцій, а також на логіці здорового глуз­ду. Він дає змогу якоюсь мірою вийти на реконструк­цію таких складових суспільного виробництва, як його технології та продуктивні сили.

Указані послідовні етапи археологічного досліджен­ня (а саме розкопки пам’яток, їх культурно-хроноло­гічне упорядкування та предметно-технологічна рекон­струкція) складають джерелознавчий (або емпіричний) рі­вень дослідження. Головна його мета — отримання, впо­рядкування та культурно-хронологічна атрибуція пам’яток. Реконструкції цього рівня спрямовані на від­творення світу речей та стаціонарних об’єктів, які ство­рила людина та які оточували її у повсякденному житті, супроводжували певні дії (виробництво, свята, дозвіл­ля, похорони), тобто явищ, які мають безпосередні ко­реляти серед матеріальних залишків.

Джерелознавчий рівень в археології займає провідне місце. Це викликано, з одного боку, постійним нако­пиченням джерел та необхідністю їх культурно-хроно­логічної атрибуції, з іншого — постійним удосконален­ням культурно-історичних схем. Цей рівень дуже склад­ний та трудомісткий і потребує досконалого знання ма­теріальних залишків. Його значущість визначається тим, що саме цей рівень закладає грунт для подальших дос­ліджень, а саме для реконструкції різноманітних сторін життєдіяльності давніх суспільств. А вона не обмежу­ється констатацією якихось сфер діяльності (мисливст­во, землеробство тощо) чи висвітленням технології ви­готовлення знарядь праці або рис матеріальної культу­ри. Все це дуже важливо, але не вичерпує суті історич­ного пізнання. В кожному колективі (а людина — істо­та колективна) існували певні стосунки між його чле­нами, які складалися в процесі виробництва та розподі­лу продуктів, в організації шлюбного життя, існували правила, що регулювали відносини в колективі та між колективами. Народи виникали й зникали, переселя­лися, воювали, а значить для цього були якісь причини. Люди набували знань, якось сприймали світ та поясню­вали його. Реконструкція цих сфер — справа складна та вимагає знання не лише світу речей та матеріальних об’єктів, а й розуміння самої суті первісності — голов­них принципів її організації та специфіки тодішнього способу мислення. Ці явища стосуються головним чи­ном взаємин людей з природою та поміж собою, і їх прямо не відбито в археологічних матеріалах. Тому роз­шифрувати соціально-економічний зміст залишок, ви­ходячи лише з археологічного знання про них, можна лише частково або взагалі неможливо. Ключем для їх пізнання виступає теорія історичного процесу, зокрема за первісності, яку створює етнографія.