Розвиток освіти і науки в 1946-1990 рр.

Війна, німецька окупація надовго зупинили розвиток освіти в Україні. За ці роки школи й вищі навчальні заклади були повністю зруйновані. Однак відразу після визволення території України від німецько-фашистських загарбників у надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відновлена мережа ВНЗ, значна частина шкіл.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. На кінець 50-х років було в основному відновлене

загальнообов'язкове початкове навчання, закладені основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8 - 10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти.

Наприкінці 1950-х років семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи.

У 1956 р. у республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 року відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. Перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР був у основному здійснений до 1976 року. Суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природничо-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів - в єдиний тип навчального закладу - середні професійно-технічні училища. У школах республіки з'явились вчителі, чия праця позначена талантом і творчістю, новаторськими пошуками. Серед них Герої Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський, Г.Д. Нестеренко, І. Г. Ткаченко та ін.

В умовах тоталітарного режиму процес навчання і виховання молоді був край заполітизованим, освіта страждала від формалізму і гонитви за показниками. Створювалися штучні перепони для навчання дітей українською мовою. Однак як би критично ми сьогодні не оцінювали той політичний режим, що створила радянська влада, але не можна не визнати, прагнучи до об’єктивності, що за будь-якої іншої влади Україна навряд чи так швидко змогла пройти шлях від майже суцільної неписьменності до суцільної писемності та загальної і обов’язкової середньої освіти. До того ж у цілому за якістю середньої освіти наша країна не тільки не поступалася іншим країнам, але багато в чому й випереджала їх, про що свідчать тодішні перемоги наших школярів на найбільш престижних міжнародних конкурсах і олімпіадах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 р. був заснований Донецький університет, у 1972 р.

навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували освіту в навчальних закладах Москви й Ленінграда, які виконували роль загальносоюзних навчальних центрів. Слід відмітити й те, що вища освіта на той час була безоплатною і реально доступною для дітей з сімей робітників і селян. Більше того: саме ця категорія молоді користувалася певними перевагами при вступі до вищих навчальних закладів. Такий підхід до формування радянської інтелігенції вважався в той час соціально справедливим і виправданим. Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирішувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основних напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. Поряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного наукового комплексу й перебувала під впливом загальної державної політики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі: ядерну енергетику, космічну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світових систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа академічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персоналу. Професія науковця стала престижною.

Розширювалася мережа науково-дослідних установ. Якщо в 1945 р.

Зусилля вчених України спрямовувалися передусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетворення природи”, який висунув Сталін у 1948 році. Попри всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Учені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої в світі людини - Юрія Гагаріна (1961). У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини Сергій Павлович Корольов. Натомість до України був направлений з Росії Михайло Кузьмич Янгель. Під його керівництвом конструкторське бюро «Південне» у Дніпропетровську розробило найкращі в світі бойові ракетно-космічні системи.

Ґрунтовні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С. Лебедева в Інституті електротехніки в 1948-1950 рр. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику наднизьких температур, радіофізику успішно досліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організатора академіка Є. Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо. 3 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозварювання очолює академік Б. Є. Патон, котрий одночасно є президентом Академії наук України.

В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господарства діяльність учених спрямовувалась на виведення нових зернових і технічних культур, високопродуктивних порід худоби, на застосування нових добрив та удосконалення методів обробки ґрунтів.

Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала «лисенківщина». В 1947­1948 рр. відновилися переслідування генетиків. Біолог Трохим Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах генетики стояли на наукових позиціях, було піддано нищівній критиці як „безрідних космополітів", що на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня.

У 1960-1980-ті рр. екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалася перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.).

Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Глушковим. У складі академії створено найбільші у світі центри наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів

добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазми і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на території України. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворобами плодових рослин і виноградників.

Протягом 1970-1985 рр. понад 13 тис. наукових розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР у середині 1980-х років. Найпотужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК «Інститут електрозварювання ім. Є. Патона», «Інститут проблем матеріалознавства», НТК «Інститут кібернетики ім. В. Глушкова», «Інститут надтвердих матеріалів». Однак виробнича сфера об'єктивно не була зорієнтована на сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, велика їх кількість циркулювала лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Особливо нелегкими були 1960-1980 рр. для працівників гуманітарних наук. На їх розвитку позначились періоди відлиги, реакції і застою. На зміну культу особи Сталіна прийшло справжнє самодурство М. Хрущова, потім настав час брежнєвського застою і спроб запровадити в ідеології трохи оновлений сталінізм. І на догоду компартійному вождю вимагали „творити” науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити «закономірності». Незмінною складовою праці науковців усього спектра суспільних наук мали бути так званий «класовий підхід», вихваляння «розвинутого соціалізму» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Однак, незважаючи на ідеологічний контроль, українськими вченими- економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями було опубліковано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик Михайло Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: «Коли і як виник Київ», «Походження Русі», «К происхождению древнерусских городов». У 1972 р. з'явилася праця вченого «Приєднання чи возз'єднання», в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської угоди, викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654 - 1954 рр.». У 1979 р. завершив

свою історико-філософську працю «Лист до російських та українських істориків» історик та філолог Юрій Бадзьо. В ній він поставив під сумнів офіційну теорію про триєдине походження трьох слов'янських народів - російського, українського і білоруського.

Науковими колективами було видано низку фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо зарубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури», «Словник української мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також «Українська Радянська Енциклопедія», «Радянська енциклопедія історії України» та ін. Зрозуміло, що в умовах тодішнього політичного режиму й компартійного диктату зазначені видання давали дещо скривлену картину історичного минулого і радянської дійсності, однак вони були написанні професійно й містили величезний фактичний матеріал.

Учені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

8.4.2.