Зруйноване Січи.

Після Палїя загинуло козацтво (около 1713 р.) на право­бережній Україні, а по знесеню Гетьманщини царицею Катери­ною II., (1764 р.) також на Лівобережній Україні. Тоді то остала ще одиноким пристановищем козаччини Запорожська Сїч.

Після переяславської умови Запороже також признавало над собою зверхність Московщини, але московський уряд не втручував ся у внутрішні справи і Запороже управляло сво­бодно своєю військовою областю між долїшним Богом а До­ном. Осередком Запорожа була Стара Сїч, де нині село Ka- пулівка. Вся область Запорожа була поділена на 8 паланок, а що до військового устрою на 38 куренів, то ними правили вибрані атамани курінні.

Поміж запорожськими кошовими отаманами визначив ся на початку 18-го столїтя Кость Гордієнко, сучасник Мазепи, і він найкрасше з усеї запорожської старшини порозумів Мазе- пові змаганя до осягненя самостійности України. Тимто Гор­дієнко до самого останку піддержав Мазепу і остав йому вір­ним навіть тоді, коли козаки і посполиті покинули його а ста­нули по стороні царя Петра.

Але Запороже в такім виді доживало свого віку, бо не бу­ло вже потреби вести дальше боротьбу з Татарами і Турками. Сусідні Запорожу землі дістали ся в руки Московщини, а хоч Запороже мало просторі области, не уміло ними користувати ся і їх заселити. Тілько останній кошовий, Петро Кальнишев- ський зрозумів се і почав дуже пильно дбати про заселене за- порожських земель. Всіх селян, що втікали з Польщі, наділяв він даром землями так, що протягом десяти літ на областях Запорожа, повстало кількасот сіл, а в кождім ставив він цер­кву і школу накладом січового скарбу. Попри те задумав Ka- льнишевський покористувати ся тодїшним гайдамацьким пов- станем на Україні', щоби від безсильної в тім часі Польщі від­бити правобічну Україну, злучити її з Запорожем і так утво­рити окрему самостійну державу.

Сї заміри Кальнишевського зрозумів московський уряд, розвідав про се київський Генерал-Губернатор Румянцев і ро­сійські війська зараз виступили, щоби згнобити гайдамаччи­ну. Колиж Московщина упорала ся з турецькою війною і з бунтом, який счинив ся в її власних областях, постановила зне­сти Запорожську Сїч. Цариця Катерина II. веліла на Сїч ви­слати військо під начальством полковника Текелїя (Мадяра), котрий хитрим способом заманив до себе запорожську стар­шину, увязнив її і вислав в Петербург, звідки заслано її в Си­бір, а 84-лїтного кошового Кальнишевського в Соловецький монастир), де він в тісній темниці мучив ся в страшній неволі 26 років (умер там 1801 р.).

Колиж знов треба було московському урядови Запорож­ців до війни з Туреччиною, став любимець цариці, князь По­темкин набирати козаків в пікінєрські полки і сему війську, що звало ся Чорноморцями, назначив землі над Чорноморєм а від­так велів їм переселити ся над річку Кубань, де й доси живе се Кубанське військо перемішане з московськими козаками.

Таким способом щезла остання твердиня самостійности українсько-руського народу, а запорожські землї роздаровано московським та німецьким панам. В 1783 р., цариця Катерина завела на Україні кріпацтво, себто підданчу неволю, роздавала разом із селянами сотні тисяч селян і колишних козаків в під­данство панам, що звали ся дворянами. А як колись руські ве­льможі, заманені користю і світлостю польського королівсько­го двора, покинули свій нарід і стали Поляками, так і тут дав- на старшина козацька і останки руської шляхти, що стали дво­рянами, приманювані царською ласкою і користями, відцура- ли ся свого народу і змосковщили ся.