Україна: коротка, але глобальна історія українського хліба

Ярослав Грицак

У XX столітті історики відкрили час. Це, правдоподібно, одне з найбільших відкриттів, які будь-коли робила історична наука.

Мова тут не про час астрономічний — той, який вимірюється годин­никами й календарями. Ідеться про історичний час. Він має свої ритми й динаміку, які не збігаються з плином астрономічного часу. Історичний час набагато повільніший, а тому його важче помітити. Він як підводна течія, яку не видно неозброєним оком, — а проте вона значною мірою визначає те, що діється на поверхні подій і явищ. А щоб побачити історичний час, треба пірнути глибше від по дієвої історії й спробувати роздивитися довготривалі фактори, які діють

упродовж століть чи тисячоліть. Історики так і називають історичний час: longue duree — довгою тривалістю. І закликають активніше засто­совувати це поняття, якщо ми хочемо розуміти світ, а тим більше його змінювати. Бо що 6 ми не гово­рили про минуле, воно таки має значення. Воно як та гравітація, яку ми повинні брати до уваги, коли конструюємо свої літальні апарати майбутнього.

У випадку з українськими землями таким Iongue бигёе є факт, що приблизно 40% їхньої площі — це родючий чорнозем.

А якщо брати до уваги лише сільськогосподарську та орну землі, то ця частка ще більша (54 і 58% відповідно). Такої про­порції годі знайти в інших країнах світу. За площею чорнозему з Україною зрівнятися можуть хіба що окремі американські штати та канадійські провінції, а за товщиною (до 1,5 метра) він не має рівних.

Цей чорнозем — частина поясу, що тягнеться від Сибіру й Ураль­ських гір через Поволжя, Кубань і Дон, проходить через більшість українських земель аж до Дністра, полишаючи поза собою Крим на півдні й ліси на півночі, а далі проходить вузькою смугою вздовж Дунаю, через сучасні румунські, молдавські, угорські, сербські та болгарські землі.

Чорнозем був і є фактором, що глибоко впливає на українську історію. Зокрема чи й насамперед він створив умови для вкоріне­ності й тяглості землеробства на наших землях. У дописемні часи тут існувала розвинута землеробська цивілізація, яку археологи охрестили трипільською (за назвою місцевості, де було знайдено пам’ятки, — село Трипілля). У писемні часи найпершу згадку про ці землі залишив Геродот. У своїй «Історії» він присвятив цілу книгу опису Скіфії — причорноморського степу. Мешканцям цього степу, войовничим кочівникам скіфам, вдалося зробити те саме, що й стародавнім грекам, — відбити напад багаточис- ленного перського війська під проводом Дарія. Однак, пишучи про скіфів, Геродот мав на увазі землеробські племена, що жили на північ від них — «скіфи-орачі». Що це були за племена — до­стеменно не відомо. Однак їхні землі було відрізано від античних ринків зерна скіфським степом. Припускають, що лише зі зник­ненням скіфів хліборобство стало головним видом виробництва й відсунуло на другий план тваринництво й кочівництво.

Ситуація, яку описує Геродот, передає одну з головних рис місцевої історії аж до кінця XVIII ст.: це боротьба між аграрними народами та кочовими племенами за контроль над багатства­ми чорнозему. Чорноземний пояс значною мірою перетинався великим степом, який починався у Маньчжурії та Монголії й тягнувся через весь євразійський материк південніше від лісової зони — аж до Панонської рівнини (теперішньої Угорщини). Цей степ служив магістраллю для кочових племен, які рухалися ним зі Сходу й Заходу. Деякі з них з’являлися та зникали без сліду. Інші ж знаходили притулок у новознайденій батьківщині, даючи їй свою назву — як-от Болгарія чи Угорщина. Але в кожному разі вони проходили через територію сучасної України, залишаючи на ній свій слід.

Загальна формула взаємодії між сільськогосподарськими й ко­човими народами проста: це переважно було воєнне протистоян­ня — і в цьому протистоянні перевагу мали кочівники. Сам спосіб їхнього життя був тісно пов’язаний із війною.

Постійна загроза степу довгий час перешкоджала об’єднанню землеробських племен у одну державу. Тенденцію переломили інші кочівники, тільки цим разом не степові, а море- та річкоплав- ні — вікінги (чи, як їх ще називали, варяги або нормани). У VIII­XIII ст. вони перебрали контроль над майже всіма прибережними регіонами Європи, від Нормандії до Південної Італії. Одним із головних пунктів тяжіння для них був Константинополь — сто­лиця Візантійської імперії, найбагатшої тогочасної цивілізації. Вікінги контролювали всі землі вздовж шляху «з варяг до греків» («греками» називали Візантію) і створили свою власну імперію з центром у Києві. Вони ж дали цій державі власну назву — Русь (так називали їх слов’янські племена), але релігію перебрали з Візантії.

Еволюцію влади кочових народів колись описав арабський мислитель Ібн-Халдун. Спочатку войовничі кочівники захоплю­ють землі, на яких живуть осілі народи. Згодом вони переймають звички цих осілих народів, які, хоч і не мають воєнної переваги, переважають демографічно й цивілізаційно, — а потім їхня влада падає від атаки нових кочівників, і цикл повторюється знову. Ця схема добре передає історію Руської держави. Найкраще це видно на тому, як змінюються імена руських князів. Перші два поко­ління мали скандинавські імена: засновник династії був Рюрик (Eric), його син — Ігор (Ingvar), а дружина Ігоря — Ольга (Helga).

Російські, українські та (меншою мірою) білоруські історики сперечаються, чиєю національною держа­вою була давня Русь — російською, українською чи білоруською. Ця суперечка позбавлена сенсу.

Із таким самим успіхом можна сперечатися, чиєю державою була імперія Карла Великого — німецькою, французькою чи італійською? Зрозуміло, що нічиєю, бо ж ідея національної дер­жави з’являється дуже пізно, у XIX ст., а стає нормою аж у XX ст. До того часу, словами Ернеста Ґеллнера, не має значення, якою мовою розмовляють селяни, — має значення багатство зем­лі, на якій вони працюють (і, відповідно, скільки податків чи продуктів вони можуть заплатити тим, хто стоїть вище за них на соціальній драбині).

У цьому відношенні руська еліта була дуже багатою, і її багат­ство вражало сучасників.

Однак матеріальне багатство Русі дуже контра­стувало з бідністю її духовної культури.

Достатньо одного прикладу: від хрещення й аж до початку XVII ст. кількість книжок, які були в обігу на руських землях, залишалася незмінною й у сумі дорівнювала бібліотеці візантій­ського монастиря. Історики сперечаються про причини «мовчаз­ності» Русі. Однією з причин називають її рабську залежність від візантійських зразків. На відміну від Риму, який дав північним варварам і релігію, і мову (латинську), Константинополь дав ре­лігію, але не дав мови (усі релігійні книжки було перекладено з грецької на церковнослов’янську). Та цілком правдоподібною здається ще одна причина: руська еліта витрачала стільки зусиль на протистояння зі степом, що на розвиток духовної культури їх не залишалося.

Читання книжок — один із головних інструментів формування уяви будь-якої спільноти про себе як про націю.

Це руйнування набувало різних форм і зайняло багато часу. Його першим актом не можна назвати навіть монгольське заво­ювання. Насправді руські князівства й під монгольською владою зберігали широку автономію, особливо коли йшлося про церкву й пов’язану з нею культуру. До того ж, на відміну від північ­ної Русі (пізнішої Росії), землі південної Русі (пізніші Білорусь

та Україна) перебували під владою монголів набагато коротший час. Контроль над південною Руссю перебрали литовські князі, а від кінця XIV ст., коли ці князі уклали союз із польськими ко­ролями,— польська корона. Польська влада над українськими землями тривала значно довше, аніж згодом російська, — від XIV до XVIII ст.; російська ж влада утвердилася головно після кінця XVIII ст. Але якщо накласти на сучасну карту України зони інтен­сивності польського «Drang nach Ойеп», то вони згрубіла відпо­відають інтенсивності поширення української мови й української ідентичності. Це ілюструє більш загальну формулу: руйнування Русі й творення України відбувалося під польським омофором.

Це не означає, що польська влада сприяла формуванню укра­їнської ідентичності. Радше навпаки: вона робила все, що було в її силах, аби побороти український сепаратизм. Ідеться про інше: входження південно-руських земель до складу польської Речі Посполитої означало їхню відкритість до впливів католицької Європи. Зокрема місцеві поети, під впливом культури ренесансу й бароко, почали описувати Україну як біблійну Палестину — землю, що точить молоко й мед.

Ще одна, чи не найбільша зміна, була пов’язана з Колумбом. Відкриття Америки привело до напливу в Європу південноаме­риканського срібла. Срібло — метал, що найчастіше використо­вувався для карбування грошей, а тому його надмір призвів до їх знецінення.

Щоб іще більше здешевити виробництво хліба, польська та сполонізована знать перевели селянство в стан кріпаків — безоплатної робочої сили. Відтоді й аж до скасування кріпацтва

ЗО

праця на землі стала символом несвободи, а українських селян порівнювали з невільниками на турецьких галерах чи рабами на американських плантаціях. Закріпачення селян, у свою чер­гу, зумовило піднесення Запорізької Січі — воєнно-козацької організації на пограниччі між Річчю Посполитою та Кримським ханством, уламком колишньої Монгольської імперії. Українські козаки селилися на найбільш важкодоступних землях, про які знаємо ще з візантійських рукописів,— за порогами Дніпра, на колишньому шляху «з варяг у греки», на межі з «Диким сте­пом». Територія походження козаків охоплювала всю Європу: від Шотландії на Заході до Уралу на Сході, від Скандинавії на Пів­ночі до Пелопоннеського півострова на Півдні. Але більшість (приблизно 8о%) козаків народилися на руських земель Речі Посполитої. І значна частина були втікачами від кріпацької неволі.

Діяння козацтва стало новим розділом у загальній історії протистояння між осілими та кочовими народами. Козаки, хоч і походили з аграрних земель, займалися тим, чим і ко­чові народи,— тваринництвом та розбоєм. Щоб перемогти сильнішого ворога, вони перебрали його техніку війни. Тому за виглядом і звичками їх часом було тяжко відрізнити від кочівників. Однак між козаками й кочівниками була одна нездоланна відмінність — релігія. Ще з біблійних часів різниця між сільськогосподарськими й кочовими народами виражала­ся в архетипному протистоянні між Авелем і Каїном. У часи раннього середньовіччя ця різниця набула іншого виміру: сільськогосподарські народи прийняли християнство, кочові — іслам. Тому розбій козаків легітимізувався релігійною ідеєю: вони не просто грабували — вони робили це в ім’я віри. Тим більше що кочівники робили те саме, тільки нібито в дзеркаль­ному відображенні. Кримські татари та їхній сюзерен, Осман­ська імперія, намагалися розширити територію ісламу — а тим часом робили регулярні походи на християнські землі заради грабунку та людоловства: раби були однією з найбільш ходових категорій товару на мусульманських ринках.

У результаті козаки та їхні землі (Україна) пере­творилися на потужний символ, який захопив уяву сучасників і пізніших поколінь.

Цей символ будувався на двох протиставленнях: «волі-неволі» та «своїх (православних) — чужих (мусульман, католиків, іудеїв). Роль останнього протистояння особливо увиразнилася, коли Захід­ною Європою у XVI-XVII ст. прокотилася хвиля релігійних воєн між католиками і протестантами. Багато протестантів рятувалися втечею на східні окраїни Речі Посполитої, котра на той час втішалася славою релігійно толерантної держави. Услід за ними рушили єзуїти, ударна сила католицької Контрреформації. їм удалося досить легко впора­тися з місцевими протестантами й повернути Польщу в лоно католи­цизму. Однак на східних просторах Речі Посполитої вони натрапили на ще один вид „неправильних» християн — православних. Спроба єзуїтів навернути руських на католицизм викликала потужний спротив. Як і у випадку з козаками та кочівниками, загрожена пра­вославна еліта перейняла від своїх головних ворогів їхню ж зброю: освіту й книжку. Руська спільнота стала читати, а ще більше писати книжки. Цей рух охопив навіть козацьку старшину та їхніх дітей.

Саме охоплення книжною культурою відрізнило українських козаків від російських — яїцьких (уральських) чи донських. Формально всі вони були схожі між собою: військові формуван­ня на межі між аграрним і кочівним світом. Проте українські й російські козаки різнилися тим, що перші читали книжки. Не тому, що хотіли, — а тому, що до цього їх змушували обста­вини. Важко уявити собі яїцького чи донського козака-офіцера, який би закінчив колегіум або навіть університет і міг читати латинською мовою. Серед української козацької старшини такі освічені полковники не були дивиною.

Українське козацтво перетворилося на осердя модерної української ідентичності.

За словами українського публіциста Анатолія Стреляного, можна легко написати російську історію без козаків — однак без козаків неможливо написати історію українську. З іншого боку, феномен козацтва відмежував українську історію від білорусь­кої. Білоруські території не мали чорнозему, ані не сусідували зі степом, тому вони й не зазнали впливу вищеописаних факторів.

У кожному разі — козацтво поклало початок перетворенню Русі на Україну. Увінчало це перетворення козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657), що докорінно змінило геополітичний уклад у цій частині світу. Воно вирвало значну частину руських земель з-під влади польської корони й перевело їх до складу сусіднього Московської царства. До кін­ця XVIII століття Річ Посполита перестала існувати. Її поділили між собою Австрійська, Пруська й Російська імперія. Остання виникла на місці Московської царства, але зі значним приростом на Заході, насамперед за рахунок українських земель.

Найбільше ж потенціал України як європейської житниці розкрився після перемоги Російської імперії над Кримським ханством наприкінці XVIII ст. Після анексії Криму Росією з укра­їнських земель відкривався прямий доступ до Чорного моря. А завдяки розвитку тамтешніх портів і модерної транспортної системи українське зерно стали продавати по всьому світу.

Новоприєднані землі стали територію господарського буму, який можна порівняти хіба з каліфорнійською лихоманкою. Чор­номорські степи зазнали інтенсивної аграрної колонізації двох типів. Перший — «колонізація згори». Її провадив російський імперський уряд, запрошуючи сюди представників етнічно- релігійних груп, що добре вміли освоювати пусті землі: євреїв, німців-менонітів тощо. Другий тип — стихійна «колонізація знизу», масове переселення українського селянства з сусідніх північних земель, особливо після скасування кріпацтва (1861 р.). Оскільки українські селяни переважали за численністю всі інші групи, то колонізація зрештою привела до українізації степу. Як результат, українська етнічна територія впродовж XIX століття збільшилася майже вдвічі.

Статус України як європейської житниці був водночас і благословенням, і прокляттям.

Благословення виявилося у вищому рівні життя місцевого на­селення: у часи, коли голод — звичне явище, на родючих землях легше виживати. А прокляття — у прагненні ближчих і дальших сусідів завоювати ці землі й узяти під свій контроль, аби мати з них економічний і політичний зиск. Особливо виразно це про­явилося в короткому XX ст. — з 1914 по 1991 роки.

Думка про мільйон пудів зерна, зібраних на українських зем­лях 1913 року, гіпнотично впливала на політиків усіх супердержав, які наступного року вступили в Першу світову війну. Україна не втратила своєї притягальної сили й після закінчення війни. Достатньо прочитати листи Леніна чи Птлера, щоб побачити, якого великого значення вони надавали контролю над україн­ського ресурсами. Перший — для перемоги світової пролетар­ської революції, другий — Третього Райху. Український Голод 1932-1933 років став найбільш промовистим доказом того, якою екзистенціальною загрозою може стати природне багатство. Хліб перетворився на стратегічно важливий ресурс, і Україні довелося тяжко розплачуватися за свою «стратегічність».

Ще однією загрозою була так звана ресурсна пастка: країни з багатими ресурсами розвиваються екстенсивно, а не інтенсивно. Навіщо старатися, якщо природа й так щедро забезпечує всім необхідним? Українські історики господарства кажуть, що від початку нашої писаної історії у IX ст. й аж до кінця XIX ст. спосіб обробітку землі в нас суттєво не мінявся. Як результат, на початку XX ст. на значно бідніших землях у Моравії, завдяки використан­ню нової сільськогосподарської техніки й міндобрив, із тієї самої площі збирали втричі-вчетверо більше зерна, ніж в Україні.

Аграрність українських земель позначилася й на українській національній культурі. Достатньо сказати, що на українському національному прапорі відчитується образ житнього лану під блакитним небом. Українська модерна культура свідомо пози- ціонувала себе як культура села. Це значною мірою відповідало дійсності: після того яку новітні часи вона майже втратила свою еліту через польську чи російську асиміляцію та акультурацію, українська нація стала селянською.

На межі XIX-XX ст. приблизно 90 % українців були селянами, а приблизно 90 % селян на українських землях були українця­ми. Більшість українських діячів модерної доби або народилися під солом’яною стріхою, або були віддалені від неї на одне-два покоління. Вони оспівували селянські чесноти: працьовитість, доброзичливість, гостинність. І недаремно: традиційне аграрне суспільство, попри тяжкі умови життя в ньому, давало почуття ро­динного тепла й захистку — на відміну від модерного світу з його індивідуалізмом і холодною раціональністю. Однак українські інтелектуали не писали або писали замало про те, що традиційне суспільство означає також патріархальний контроль над жін­кою й високий рівень ксенофобії. Молоді люди одружувалися не з любові, а з розрахунку батьків — головним було втримати або ж примножити земельні володіння в родині. Шлюб із чужим (поляком, євреєм чи «паном»), навіть якщо він походив із того ж самого чи сусіднього села, був майже неможливий.

Дуже часто те, що було перевагою за часів традиційного су­спільства, ставало гальмом переходу до модерного. Коли на межі XIX й XX ст. перед українським селянином поставав вибір: іти до міста, щоб найнятися там на фабрику чи шахту, — або ж емі­грувати разом зі своєю сім’єю за тридев’ять земель, до Америки чи

на Далекий Схід, щоб освоювати там нові землі й продовжувати традиційний стиль життя, то він найчастіше вибирав друге. У мі­ста й на фабрики йшли переважно представники інших етнічних груп. У випадку з українськими землями в Російській імперії це були російські селяни. Різниця між тим, хто куди мігрує, за­лежала не так від етнічності, як від способу ведення господарства. Селяни з чорноземного («українського») поясу воліли переселяти­ся на інші землі. Ті ж, які жили на бідніших («російських») ґрунтах і зазвичай мусили шукати собі додаткових засобів існування, ішли працювати у промисловість.

Тож на українських землях встановилася певна закономір­ність: що більший населений пункт, то менш українським / укра­їномовним він ставав. Надто ж великі міста. І навпаки: що менше містечко, то більше чути там української мови, у селі то й тим паче. Ця закономірність зберігалася аж до часу, коли Україна в 1991 р. проголосила свою незалежність, і найбільші українські міста були переважно російськомовними.

Зрозуміло, що поширеність російської мови не зводиться лише до однієї цієї причини, радше економічної. Були й причини політич­ні. Достатньо сказати, що в Російській імперії було двічі (1863 та 1876 року) заборонено друк книжок українською мовою. У CPCP друк українською мовою не забороняли. Але якщо оцінити масштаби кни­годрукування за кількістю книжок на одну особу, то українці мали один із найгірших показників серед народів Радянського Союзу.

Вважалося, що так само як феодалізм «говорив» французькою, а капіталізм — англійською, комунізм заговорить російською.

Як казав Хрущов, що швидше неросіяни навчаться говорити російською, то швидше настане комунізм. Тому зробити гарну кар’єру в CPCP можна було майже виключно російською мо­вою, а українська, за винятком короткого періоду радянської «українізації» в 1920-х роках, залишалася мовою села й була радше для «домашнього вжитку».

Але економічні фактори й тут дали про себе знати. Екстенсивне сільське господарство працює так, що виживання кожної сім’ї залежить від кількості робочих рук. За таких умов земля дослівно мала велику гравітаційну силу: воно не відпускала селян із села. Особливо це стосується селянських дітей, які були дармовою робочою силою в господарстві. Звідси ще одна закономірність: традиційні сільськогосподарські регіони — це регіони з низьким рівнем освіченості місцевого населення. Школа відриває дітей від праці на землі, а тому, із точки зору батьків, це непотрібна розкіш. Селяни ставляться до розумової праці з підозрою й скепсисом: у їхніх очах це не праця взагалі. Не випадково два найбільші українські поети — Тарас Шевченко й Іван Франко — були сиро­тами з дитинства. Якби їхні батьки дожили до старості, то самі вони напевно б залишилися працювати в селі, і сучасники ніколи не почули б про їхні літературні таланти.

Оскільки вісь «село — місто» перетворилася на одну з голов­них у модерному світі, то в Україні, за словами історика Ореста Субтельного, виникло драматичне протиставлення: усе україн­ське було немодерне — і все модерне було неукраїнське. В очах мешканців міст українські селяни були відсталими, хитрувати­ми — чи, навпаки, тупими «салоїдами». Особливо потужний цей стереотип у сучасній російській культурі.

Однак протиставлення «українське село — російськомовне місто» не було жорстким. Бо існувала третя група: асимільовані, російськомовні українці, які, хоча й переселилися до міста й утра­тили головні риси традиційної культури, зберігали емоційну прив’язаність до свого селянського дитинства, а вже народжені в місті діти — до своїх україномовних сільських дідусів і бабусь, до яких їздили на канікули. Один із найвиразніших виявів цієї групи — існування в незалежній Україні російськомовного українського націоналізму. Як писав кореспондент газети «Los Angeles Times» Сергій Лойко, під час боїв за Донецький аеропорт у 2014 році обидві сторони послуговувалися російською мовою — із єдиною різницею, що на українському боці російська мова була набагато літературніша, аніж на боці донбаських сепаратистів.

І ще один наслідок родючості україн­ських земель — велика частка євреїв серед місцевого населення.

Економічні дослідження показують чітку кореляцію: числен­ність єврейських поселень тісно пов’язана з рівнем неписьменно­сті серед місцевого неєврейського населення — що поширеніша неписьменність, то більше євреїв. Цей зв’язок дуже логічний: жодне суспільство не може існувати без ремесла, торгівлі й гро­шових оборудок. У «прив’язаних до землі» суспільствах неземле- робські господарські ніші заповнюють етнічні меншини — як-от вірмени в Османській імперії чи китайці в південно-східній Азії. На українських землях цю роль відіграли саме євреї.

їхню присутність тут зафіксовано в найстаріших писемних джерелах часів давньої Русі. Вони приходили з сусідніх держав: зі сходу — із Хазарського каганату, де головною релігією був іуда­їзм; із заходу — з богемських і моравських земель (нинішня Чехія). Однак найбільший приплив євреїв пов’язаний із хвилею масового їх вигнання з католицької Європи у XV-XVI ст. Річ Посполита славилася своєю релігійною толерантністю, тому багато євреїв із німецьких земель (т. зв. ашкеназі) знайшли собі тут притулок. Вони перебували під захистом короля, який серед іншого потре­бував їх для колонізації земель, що межували з Диким Степом.

В івриті назва Польщі («Поланія» або «Полін») звучала як «(Бо­гом) обрана» земля (по — «тут», «лан» — живе, лін — «маєш жити», я — «Бог»). Латиною ж — а це була lingua franca середньовічної Європи — Річ Посполиту називали paradisus iudaeorum («рай для євреїв»), У цій державі мешкала абсолютна більшість (8о%) усіх євреїв світу, і то найбільше їх було на східному пограниччі (теперішніх литовсько-білорусько-українських землях). Україн­ські землі стали Палестиною не лише в метафоричному («земля молока й меду»), але й у прямому значенні.

Однак «єврейський рай» був водночас «infernus ruiticorum» — пеклом для селян. Євреї прийшли на українські землі майже в той самий час, коли шляхта й магнатерія масово перетворюва­ли селянство на кріпаків, щоб дістати максимальні прибутки від виробництва хліба й продажу на європейських ринках. Місцеві селяни, які тяжко працювали на панському полі, могли ніколи не побачити цього пана за все своє життя, однак щодня бачили єврея-орендаря, єврея-економа чи єврея шинкаря — усіх тих, хто дістав від пана ліцензію на ведення його господарства чи корис­тування з панських монополій на виробництво та продаж горілки. Тому селянська ненависть каналізувалася саме на євреїв. Якщо ж додати, що євреї не були християнами (мало того — вони були «вбивцями Христа»), то можна зрозуміти, чому для місцевих се­лян єврей (іудей, «жид») був «абсолютно чужим» — більше навіть, аніж пан.

У ранньомодерну й модерну добу українські землі були те­риторією масових антиєврейських погромів — під час козацької революції Хмельницького 1648 р., Коліївщини 1768 р., російських погромів 1881 р., революцій 1905-1907 та 1917-1920 рр., у Західній Україні влітку 1941, — і Голокосту. Зважаючи на кількість євреїв, які загинули в Україні під час Другої світової війни, центральним символом Голокосту має бути не лише «Освєнцім», але й Бабин Яр — місце масового розстрілу євреїв у Києві. Зрозуміло, що не всі ці акти антиєврейського насильства були пов’язані з українцями. Головними погромниками в 1881 р. стали промислові робітники, котрі переважно не були українцями, а до погромів 1919 р. були причетні всі без винятку армії, що діяли на українських землях. Але в єврейській історичній пам’яті Україна тісно пов’язана з по­громами, а українці — з антисемітизмом.

Цей образ України майже не змінювався навіть у міру того, як ко­лишні польські євреї ставали російськими, а пізніше — північноа­мериканськими й ізраїльськими. Звичайно, єврейсько-українські стосунки не зводилися до антагонізму. Переважно обом народам вдавалося жити біч-о-біч більш-менш мирно, й антиєврейське на­сильство вибухало «тільки» в часи великих криз — воєн, повстань, революцій, чи, як у 1881 році, вбивства монарха — що в уяві тради­ційних селян і робітників дорівнювало кінцю світу. Зрозуміло, що причин до насильства було багато. Але в основі їх лежав конфлікт, суть якого можна звести до трьох слів — боротьба за землю.

Непрямим доказом останньої тези

можна вважати те, що погроми в Україні припиняються, як тільки руйнується зв’язок «українець — селянин — земля».

За радянських часів цей зв’язок руйнувався у два етапи: спершу в 1930-1940-х, коли внаслідок примусової колективізації селяни втратили свою землю й земля стала формально колгоспною, а фактично державною, і потім у 1960-х — коли українці стали переважно міською нацією. А подальший розвиток українсько- єврейських стосунків відбувався за майже марксистською схемою: услід за змінами в суспільному базисі (економіці) йшли зміни в суспільній надбудові (політиці й ідеології). Епізодичні спроби налагодити українсько-єврейські стосунки були ще на межі XIX й XX століть. Але справжній прорив відбувся в радянських таборах і в’язницях — у 1970-1980-х саме тут зустрілися єврейські й україн­ські дисиденти. Вони мали час і можливість дискутувати між собою й укласти спілку проти спільного ворога — радянського режиму. А завершальними акордами стали перший, а надто другий Май­дани, коли в Україні з’явилася нова група — «жидобандерівці».

Радикальна зміна образу України — від країни «вроджених ан­тисемітів» до країни з одним із найнижчих рівнів антисемітизму в Європі — ще раз засвідчує, що в історії немає нічого вічного. На за­гальнішому рівні ця зміна виражає еволюцію української національ­ної ідентичності. Назагал існують дві «формули» нації — нація етніч­на й нація політична (громадянська). Прихильники першої ставлять наголос на мові як головному критерії національної ідентифікації, прихильники другої вважають, що в основі національної ідентичнос­ті — не мова й не етнічне походження, а лояльність до держави, у якій живеш. Вважається, що чим більше нація «селянська», тобто чим тісніше вона прив’язана до землі, — тим правдоподібніше вона набуде рис етнічної нації. І навпаки: індустріальні нації віддають перевагу громадянському критерію. Цей принцип не універсальний, але він працює в українському випадку.

Постмодерна доба — чи доба пізньої модерності, якщо хтось воліє називати так, — затирає чіткі розмежування й робить старі поділи проблематичними. Зараз не можна однозначно сказати, чи Украї­на етнічна, а чи політична нація: вона поєднує елементи й першої, і другої. Головне питання: навколо якого етнічного ядра — західного- українськомового чи східного-російськомовного — об’єднуватиметь­ся українська політична нація?

Але навіть це питання не передає складності української ситуації. Бо за останні 10-15 років тут постала й «третя Украї­на» — Україна центру, і географічного, і політичного. Значна частина її російськомовна, але її політичні аспірації пов’язані з інтеграцією України в Європейську Унію. І найкращий символ цієї «третьої України» — Київ, столиця й місце, де відбулися обидва Майдани.

Важливої трансформації зазнало й ставлення до сільського господарства. Із символу традиційності й відсталості воно пере­творюється на одну з найрозвинутіших і найприбутковіших постін- дустріальних галузей — і це у світі, що потерпає від екологічної кризи та браку натуральних продуктів. Українські чорноземи знову набувають значення. Зрештою, вони ніколи його й не втрачали