ПОЛІТИКА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

В керівництві більшовицької партії з середини 20-х рр., і чим далі, тим гостріше, розгорнулася полеміка про долю НЕП, про співвідношен­ня цієї політики та стратегічного курсу на соціалізм.

Видатні діячі партії та Радянської держави - М. І. Бухарін, О. І. Ри- ков, М. П. Томський, спираючись на кваліфікований аналіз економістів Держплану та ВРНГ, виступали за достатньо збалансований розвиток промисловості та сільського господарства при неухильному підвищенні життєвого рівня народу. Планувалось оптимальне поєднання розвитку важкої та легкої промисловості. Підтримка різних видів кооперації не трактувалася як прискорена колективізація, бо індивідуальне господар­ство вважалося основою виробництва на довгі роки вперед.

Уся стратегія базувалась на основі НЕП, і тому відкидала різке, не обумовлене ринковою кон’юнктурою, підвищення або зниження цін, зміну оподаткування тощо. Вказана група керівників вважала за необхідне за­безпечити поступовий розвиток економіки і тому заперечувала ідею «стрибка», різкого прискорення.

Одночасно виявився другий варіант розвитку. За ним стояли І. В. Ста­лін, В. В. Куйбишев, В. М. Молотов, Г. К. Орджонікідзе та інші. Проголо­шуючи ті ж цілі - розвиток промисловості, кооперування на селі, поліп­шення життя трудящих, вони вважали неможливим досягти цього од­ночасно. Ними був зроблений вибір на користь першочергового та форсова­ного розвитку важкої промисловості, в тому числі за рахунок інших галузей народного господарства.

Усвідомлюючи труднощі на шляху реалізації таких планів, група Сталіна розраховувала на можливість адмініст­ративно-вольовими зусиллями, за до­помогою розвиненого партійно-держав­ного апарату, а при необхідності - прямим насиллям, в невеликий строк збудувати суспільство, яке бачилося їм соціалістичним.

Такий підхід не був поглядом оди­наків. Він відповідав настроям досить широких верств членів ВКП(б), комсо­мольців, робітників, селянської бідно­ти.

З початку 1926 р. до кінця 1927 р. кількість зареєстрованих безробі­тних збільшилась в CPCP з 989 тис. до 1 млн. 300 тис. чоловік. Ринкова стихія викликала незадоволення бідняцько-батрацьких верств села, що стали об’єктом експлуатації з боку своїх більш розбагатілих односельців після 1921 р.

Такі настрої людей підтримувались тими більшовицькими керівни­ками, які не змогли знайти спосіб вирішити головного протиріччя в кон­цепції НЕП, що існувала на той час - між його ринковою суттю та «плановим», «безтоварним» соціалізмом як кінцевою метою розвитку.

«Рішення» було знайдено в тому, що НЕП є короткочасний, швид- коминучий етап в еволюції суспільства.

В Україні цю точку зору поділяли більшість керівників партійно- державного апарату. Можливі опоненти Сталіна, такі, наприклад, як голова українського уряду X. Г. Раковський, були усунені від прийняття принципових рішень. У 1925 р. був фактично знятий з роботи перший секретар ЦК КП(б) України Е. І. Квірінг, який відзначався незалежністю та самостійністю в міркуваннях. На звільнену посаду було обрано Л. М. Ка­гановича - одного з найбільш активних прихильників Сталіна. C. В. Ko- сіор, що змінив його в 1928 р., не був переконаним сталіністом, але поставлений перед дилемою - позиція Бухаріна чи Сталіна - зробив крок у бік останнього. Листопадовий (1928 р.) пленум ЦК КП(б)У пока­зав, що все керівництво республіканської парторганізації поділяє полі­тичний вибір С. В. Косіора.

Нова економічна політика створювала передумови для вирішення цієї проблеми, але не такими темпами, не в такі терміни, на які було зорієнтовано керівництво CPCP. Сприймаючи всі сусідні держави як аг­ресивний, ворожий «світ капіталу», Сталін та його оточення прагнули якомога швидше вивести Радянський Союз в число світових індустрі­альних держав. Таким чином, планувалось створити гарантії на випадок можливої війни. Крім того, міцна радянська держава бачилась як плац­дарм для поширення соціалістичних ідей, як колиска світової проле­тарської революції.

Отже, існувало дуже багато факторів, які ставили під сумнів не­півську стратегію оновлення держави та спонукали керівництво більшо­виків шукати новий шлях розвитку.

Він був знайдений у прискоренні індустріалізації. В головному новий курс виглядав так: встановлення високих темпів приросту промислового виробництва; першочерговий розвиток важкої індустрії та оборонної про­мисловості; широкомасштабний імпорт промислового обладнання та су­часних технологій; створення фінансової бази для індустріальних програм за рахунок вилучення надлишкової продукції на селі; концентрація про­мислових накопичень в руках держави; обмеження самостійності госпо­дарських одиниць; створення адміністративної системи управління; широ­ке використання примусової праці тощо.

Кристалізація нового курсу проходила в другій половині 20-х років. Саме в цей час готувався перший п’ятирічний план розвитку народного господарства. Якщо на початку його проект передбачав досить реальні цілі, то пізніше, під примусом політичного керівництва кількісні показ­ники були різко збільшені. Значною мірою це стало можливим тому, що в 1928 - на початку 1929 рр. сталінській групі вдалося організаційно придушити своїх опонентів в більшовицькій партії - М. І. Бухаріна та його прихильників, які, поставивши за голов­не принцип збережен­ня єдності партії, до­сить довго йшли на компроміс із сталіні- стами. Врешті-решт Сталіну вдалося ізолю­вати «бухарінців» в ЦК ВКП(б) та схилити їх до капітуляції.

П’ятий Всесоюз­ний з’їзд рад CPCP у травні 1929 р. затвер­див план першої п’я­тирічки 1928-1933 рр.

Червоноармійці, що прибули на будівництво Харківсь­

кого тракторного заводу. 1930 р.

29 Історія України 221

Закладка останньої бадді бетону на будівництві Дніпрогесу ім. В. І. Леніна. 1932 р.

Почався новий етап в іс­торії радянських рес­публік. Оцінювати його досить непросто. Це був час суттєвих змін в житті країни, суспіль­ства та, насамперед, швидкого зростання про­мислового потенціалу. Одночасно це був пері­од величезного напру­ження сил народу, що був загнаний правлячою партією в жорстокі ле­щата тоталітаризму.

Які зміни приніс но­вий економічний курс до

Перший радянський блюмінг, встановлений на Макіївському металургійному заводі ім. С. М. Кірова. 1931 р.

України? На кінець першої п’ятирічки тут було введено в дію близько 400 великих заводів, фабрик та інших об’єктів. У 1931 р. рівень електри­фікації досяг показників, визначених планом ГОЕЛРО.

У 30-і р. почали давати продукцію три великі металургійні гіганти - «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь». Енергійно розвивалось машинобудування: Харківський трактор­ний завод, Новокраматорський завод важ­кого машинобудування, Горлівський за­вод гірничого устаткування, Сумський за­вод хімічного машинобудування та багато інших підприємств.

Вони забезпечували потреби не тільки України, але й всього Радянського Со­юзу. Практично всі великі підприємства м. Запоріжжя були збудовані також в пе­ріод перших п’ятирічок.

Індустріалізація призвела до перебу­дови структури промисловості. Ще напе­редодні першої п’ятирічки харчова про­мисловість України давала в грошовому об­численні більше продукції, ніж вугільна, машинобудівна індустрія, а також чорна металургія разом узяті. В кінці 30-х років ці три галузі стали головними в народно­му господарстві республіки. Зокрема, об-

Тема 11. Україна в умовах утвердження тоталітарного режиму: соціально-економічні процеси сяг продукції машинобудування та металообробки зріс з 234 млн. крб. в 1925-1926 рр. до 4723 млн. крб. у 1937 р. (в порівняльних цінах). Середній показник цієї галузі в загальному обсязі промислової продукції збільшився з 13,6 до 29,2%. В 1940 р. промисловий потенціал України перевищував рівень 1913 р. в сім разів.

Чи означає це, що все задумане було досягнуто? Чи могли бути наслідки економічної політики більш вагомими?

Історія не знає умовного способу. Але з впевненістю можна сказати: в здійсненні курсу на індустріалізацію було допущено багато помилок, а досягнуті результати були одержані дуже високою соціальною ціною.

Величезна за своїми розмірами невдача охопила господарську систему в період першої п’ятирічки. Остаточно закріпившись при владі, сталінське угруповання зробило спробу форсувати процес інду­стріалізації.

Широкомасштабні програми капітального будівництва в 1930 р.

Негативні наслідки політичної самодіяльності та волюнтаризму про­явились досить швидко. Передбачені темпи виявилися непосильними. Відбулося нічим невиправдане розпорошення коштів, техніки, людсь­ких ресурсів. Проектне забезпечення, енергетична база, система транс­порту - ці та багато інших елементів господарської системи були не- підготовленими до виконання надвисоких завдань. Непосильні темпи при­звели до затягування термінів будівництва, швидко давались взнаки у порушенні технологічних вимог, різкому падінні якості роботи та про­дукції, аваріями на шахтах, електростанціях, будівельних майданчи­ках, невиконанням планів і т. ін. «Великий стрибок» привів до глобально­го зриву. Не дивлячись на великий ентузіазм народу, план першої п’я­тирічки був провалений. Виконати не вдалося не тільки підвищені, але й багато першочергових завдань. Зокрема, планом передбачалось збільшити видобуток донецького вугілля з 27 до 53 млн. т. Потім завдан­ня Донбасу підняли до 80 млн. т, але фактично видобуток склав тільки 45 млн. т. Виплавку чавуну в Україні необхідно було збільшити з 2400 тис. т в 1928 р. до 6600 тис. т в 1933 р., тобто в 2,75 рази. Фактично виплавка в 1933 р. склала 4330 тис. т.

Криза в економіці країни стала настільки помітною на кінець п’яти­річки, що в ЦК ВКП(б) почули голоси про необхідність зміни політики, про «неонеп». Під цим розумілось повернення до нормального збалансо­ваного розвитку народного господарства. Але керівництво країни відмо­вилось визнати невдачу. Сталін пішов шляхом великомасштабної фаль­сифікації, офіційно заявивши на початку 1933 р. про дострокове вико­нання першого п’ятирічного плану.

Але все ж таки зрив на початку 30-х років не пройшов безслідно. Це позначилось на розвитку промисловості вже в роки другої п’ятиріч­ки (1933-1937 рр.). Сталін був змушений відмовитися від подальшого підштовхування країни. На другу п’ятирічку передбачалися більш по­мірковані темпи розвитку промисловості - 13-14% на рік. В плані пе­редбачалося ліквідувати деякі диспропорції в економіці, зокрема, пе­редбачався більш швидкий розвиток галузей, що виробляють товари народного споживання.

Велику увагу стали приділяти підтримці різних форм ударництва. Саме в роки другої п’ятирічки з’явився та отримав поширення стаханів- ський рух. Початок йому було покладено в Донбасі в середині 1935 р., коли забійник однієї з шахт Кадіївки О. Г. Стаханов за допомоги двох кріпильників видав за зміну 102 тонни вугілля замість 7 за нормою. По- різному можна оцінити цю подію. Звичайно, можна підкреслювати, що повсякденний порядок роботи не передбачав групову працю забійників та кріпильників, тому без допомоги останніх Стаханов ніколи не досяг би цих рекордних показників. Але з іншого боку, мав місце реальний стри­бок продуктивності праці. Стаханівський рух тоді стимулював пошук ефективних форм організації виробництва, нових технологій і т. п.

В Україні з’являлося немало нових трудових починів. В тому ж 1935 р. машиніст донецької залізниці П. Ф. Кривоніс перший на транспорті збільшив швидкість проходження товарних поїздів. У 1939 р. на Харків­ському машинобудівному заводі з’явився рух багатоверстатників. Пев­ний економічний ефект мало масове опанування суміжними професія­ми, впровадження різних форм соціалістичного змагання, «зустрічних планів» і т. ін.

Природно, що широка підтримка передового досвіду, заохочення новаторів виробництва були пов’язані з необхідністю конспірувати по-

Петро Кривоніс і Олексій Стаханов на зльоті стахановців Донецької залізниці. 1935 р.

милки політиків та господар­ників. За допомогою трудово­го ентузіазму долали про­блеми, що виникали. Іншим заохочувальним стимулом у праці стало посилення реп­ресій. У серпні 1932 р. була прийнята постанова ВЦВК та PHK CPCP про охорону май­на та закріплення соціалі­стичної власності, «Закон про п’ять колосків», що пе­редбачав навіть страти лю­дей. Поступово було прове­дено закріплення працівни­ків на своїх робочих місцях.

З літа 1940 року за самовільне залишення підприємства людині загро­жувало до чотирьох років в’язниці, а за прогул — до 6 міс. примусових робіт. Випуск браку, поставка некомплектного устаткування, невико­нання стандартів та т. п. дії прирівнювались до шкідництва з усіма на­слідками.

Гігантський комплекс ГУЛАГу поглинав мільйони людей. Так, на по­чатку 1941 р. в таборах та колоніях знаходилось 1,56 млн. чоловік, а ще З млн. мали статус трудопоселенців. За деякими даними, перед війною люди, які опинились за колючим дротом, виробляли майже безкоштовно 14% промислової продукції CPCP.

Народ заплатив непомірно високу ціну за реалізацію планів розвит­ку промисловості. На довгі роки був заморожений та навіть знижений реальний життєвий рівень. Державні роздрібні ціни подвоювалися кожну п’ятирічку, і в 1940 р. були в 6 разів вищі, ніж в 1928 р., зокрема в 11 разів зросли ціни на хліб, в 7 разів - на вершкове масло, в 6 разів - на цукор, в 13 разів - на сукно і т. п. Заробітна платня робітників та служ­бовців не встигала за зростанням цін. Пріоритетне становище важкої промисловості призвело до хронічного відставання легкої та харчової промисловості. Це створювало постійну дефіцитність на внутрішньому споживчому ринку. У зв’язку з різким зростанням міського населення ускладнювалася житлова проблема. В кінці 30-х рр. в містах на одну особу приходилось 6 кв. м житла проти 8~9 кв. м в 1928 р. В цілому, лише перед самою війною рівень добробуту почав наближатися до по­казників, які в свій час забезпечила НЕП.