ВІДБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ В ПЕРІОД НЕПУ

Економічне становище України в цей період було виключно важ­ким. Її загальні втрати за роки громадянської війни та інтервенції склали 10 млрд. золотих карбованців. Виробництво промислової продукції зни­зилось до 10% від довоєнного рівня.

Війна тяжко дала про себе знати і в сільському господарстві. Різко зменшилась кількість тяглової худоби, сільськогосподарського реманен­ту, знизилась врожайність. Посівні площі зменшились в цілому на 15%, а під зерновими культурами

У 1920 - на початку 1921 рр. більшовицьке ке­рівництво зробило спро­бу організувати відбудову господарства, використо­вуючи вивірені методи по­літики «воєнного комуніз­му». Відроджувалась та розросталася уже більш удосконалена система ад­міністративного регулю­вання промисловістю.

Ширше використову­валася мілітаризація праці. Масовим явищем стала організація суботників та недільників. Зокрема, тільки в Донецькій губернії в березні-квітні 1920 р. відбулося 24 суботники (брали участь 7 тис. чол.), а у вересні-жовтні - вже 197 (брали участь 50 тис. чол.).

- на одну третину.

Недільник на одному з заводів Харкова. 1920 р.

Однак всі ці дії мали обмежений та тимчасовий економічний ефект. Масові мобілізації на фронт, до продзагонів, неухильне погіршення по­стачання виснажували робітничий клас. Продуктивність праці падала. Число прогулів на підприємствах важкої індустрії в 1920 р. досягло 25% робочого часу.

Посилення репресій: введення обов’язкової понаднормової праці для порушників дисципліни, відправки їх в штрафні команди, концентраційні табори та інше - не давали очікуваних наслідків.

Поступово виявлялась обмеженість потенціалу політики «воєнного комунізму».

Вкрай небезпечним для більшовиків був все дужчий опір селян. У міру вигнання білогвардійців та інтервентів вони все наполегливіше вимагали відміни продовольчої розкладки, відродження права розпо­ряджатися здобутками своєї праці, введення вільної торгівлі. Вико­нання розкладки в Україні відбувалося з великими труднощами. Не зустрічаючи розуміння більшовиків, селянство стало основою для но­вої хвилі антирадянського руху, яка охопила багато сільськогоспо­дарських районів країни. На Південному Сході України знову активі­зувався махновський рух.

Усі ці події були ознаками втрати більшовиками контролю над по­літичною ситуацією. Виникла загроза втрати влади внаслідок повного господарського занепаду та соціального вибуху.

Слід взяти до уваги, що пошук нових шляхів в економіці та політиці почався в радянському керівництві ще на початку 1920 р. Майже одночас­но голова PBP Л. Д. Троцький та член президії ВРНГ Ю. Ларін (М. А. Лур’є) внесли пропозицію про фактичну відмову від продрозкладки. Але вони були відкинуті як «нездійсненні та політично шкідливі». Чому? По-перше, 1920 р. ще проходив під знаком війни. Фінальні бої з денікінцями, польська інтервенція, боротьба з Врангелем, небезпека нового втручання країн Антанти — усе це перешкоджало здійсненню змін у внутрішній політиці держави. По-друге, значна частина більшовицької партії опинилася тоді під впливом «воєнно-комуністичної» ідеології, котра розглядала надзви­чайну політику держави як самий короткий шлях до соціалізму. По-третє, у більшовиків зберігалися ще міцні ілюзії відносно швидкої світової про­летарської революції.

Однак до весни 1921 р. вплив усіх вищезазначених чинників значно послабився, в той час як соціально-економічна та політична криза загост­рилась до краю. В цій ситуації керівництво РКП(б) різко змінило еконо-

Тема 11.

Перше принципове рішення було прийнято політичним керівництвом країни в березні 1921 р. на X з’їзді РКП(б) - резолюція «Про заміну розкладки натуральним податком». Декількома днями пізніше, 27 берез­ня, надзвичайна сесія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комі­тету (ВУЦВК) прийняла відповідну постанову про введення податку в Україні. 29 березня Раднарком УСРР видав декрет про норми та розміри податку.

Продовольчий податок на 1921 р. був встановлений в обсязі 117 млн. пудів замість 160 млн. запланованих раніш розкладкою. З них 18 млн. пудів залишилось у розпорядженні місцевих рад для надання допомоги сільській бідноті. Селянам, які вже виконали до того часу розкладку, дозволялося вільно розпоряджатися продукцією, яка у них залишилась.

Зміни в державній політиці були з задоволенням зустрінуті в україн­ському селі. Вже в 1921 р. почалося пожвавлення господарського жит­тя, яровий клин збільшився на 18% порівняно з 1920 р. На жаль, ці позитивні зміни були багато в чому поглинуті тяжкою посухою. Невро­жайним 1921 рік був для багатьох районів країни - Поволжя, Північно­го Уралу, Південного Кавказу, а також для Лівобережжя і степових районів України. Врожай 1921 р. склав в республіці тільки 430,5 млн. пудів зерна, тоді як в 1920 р. було зібрано 768,5 млн. пудів.

Посушливим для Півдня України був і наступний рік. Нестача хліба на селі призвела до масового голоду. В цілому по країні в 1921 р.

У першу чергу забезпечувалась мінімальна норма споживання для робітничого класу й армії в Україні та поза її межами. Певного мірою виявлялася турбота також про поволзьких селян і біженців з Поволжя в Україні. Але про голодуючих українських селян держава постаралася забути. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (Одеській, Миколаївській, Катеринославській, За­порізькій і Донецькій), де стан справ був особливо тяжкий, бо селяни

через посуху не зібрали навіть посіяного насіння. І хоча поволзьким се­лянам надавалася помірна допомога, нерідко за рахунок селян інших регіонів, зокрема України, але у 1921 р. в Україні було вперше запро­ваджено терор голодом проти села, яке було охоплене антибільшо­вицьким повстанським рухом Н. Махна.

Навіть після доброго врожаю 1923 р. стан з продовольством в Ук­раїні залишився складним. Становище в сільському господарстві респуб­ліки взагалі стабілізувалося лише в кінці 1924 р. Виявився благодійний вплив НЕП, зокрема після постанови ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. «Про відбудову та зміцнення сільського господарства України».

У республіці було створено акціонерне товариство «Селодопомо- га», якому держава виділила великі матеріальні та фінансові кошти. За допомогою товариства селяни отримали посівний матеріал, робочу ху­добу, сільськогосподарський реманент тощо. Цільові кредити селянам - на розвиток технічних культур, на придбання машин, добрив та інше - видавав Сільгоспбанк, створений у 1923 р.

З 1924-1925 рр. (господарський рік починався 1 жовтня і закінчував­ся ЗО вересня наступного року) по лінії державного бюджету та креди­ту в сільське господарство України було вкладено 244 млн.

Слід відзначити, що поступове піднесення сільського господарства України відбувалося на фоні вельми суперечливої соціально-політичної обстановки. В цілому на початок 20-х років українське селянство стало більш однорідним. Внаслідок аграрних перетворень наділи бідняцьких і середняцьких господарств зросли в 1,5 раза за рахунок передачі їм по­міщицьких, удільних, церковних та частини куркульських земель. У се­редині 20-х рр. бідняки складали 33% усіх господарств порівняно з 58% у дореволюційний період, а середняки - близько 63% порівняно з 30- 35%. Частка заможних селян у той же час скоротилася з 12-15% до 3~5%.

Більшовицький уряд з ідейно-політичних міркувань підтримував бід­няцько-середняцькі верстви, стримуючи ініціативу сільської буржуазії. Хоча зробити це було непросто. Адже НЕП фактично відкрила простір для розвитку капіталістичних відносин у селі. Була дозволена оренда землі та наймана праця батраків. У 1927 р. майже половина заможних госпо­дарств Української CPP, що мали засоби виробництва на суму більш ніж 1,5 тис. крб., удавалися до цих форм господарчої діяльності.

Серед різноманітних форм орендної плати переважала здача частини врожаю, що було найменш вигідно для дрібних селянських господарств. У 1927 р. вона використовувалася в 61,6% випадках оренди. Орендар при цьому брав половину врожаю. До того ж виплату сільгоспподатку орендар намагався перекласти на селянина, який здавав йому землю в оренду. Хоча за законом передбачалося сплачування податку тим, хто фактично кори­стувався землею.

Капіталістична експлуатація обмежувалася угодами кабального типу. Під їх прес попадали безкінні та безреманентні селянські господарства. А

Тема И. Україна в умовах утвердження тоталітарного режиму: соціально-економічні процеси їх було немало - в 1926 р. майже половина господарств України не мала робочої худоби. Дуже грубих форм набувала діяльність сільських лихварів.

Внаслідок цього процес пролетаризації селянства не зупинявся. Збільшувалось число безпосівних господарств: з 3,2% у 1923 р.

Все це створювало гостроконфліктні ситуації у міжкласових відно­синах, закладало основу соціально-економічних заворушень в україн­ському селі.

Держава активно сприяла розвиткові сільської кооперації. Вона роз­глядалася як засіб підтримки бідняцько-середняцьких елементів села, як засіб протистояння куркульству, а в стратегічному плані — як шлях селянства до соціалізму.

Найпростішою формою кооперації була споживча. За рішенням PHK УСРР від 13 квітня 1921 р. у республіці була створена єдина система споживкооперації, яка об’єднувала відповідні організації міста та села. З березня 1922 р. функціонувала самостійна Всеукраїнська спілка сільсько­господарської кооперації «Сільський господар».

Вже восени 1923 р. нею було охоплено 416 тис. селянських госпо­дарств. Селянство на практиці переконувалось, як вигідно на пільгових умовах торгувати з державою, купуючи промислову продукцію за більш низькими цінами, без участі приватного торговця-посередника. Через кооперацію селяни отримували не тільки побутові речі, але й складні машини. Звичайно, в першу чергу їх отримували колективні господар­ства. Зокрема, в 1924-1925 р. вони отримали 3202 трактора. Значна час­тина селянських господарств через кооперацію стала вивозити свою про­дукцію на закордонні ринки.

Недивно, що довіра селянства до кооперації та вплив її постійно зростали. Кооперативні органи поступово зосереджували в своїх руках значну частину сільгосппродукції - в середині 20-х рр. до 37% планової заготівлі зерна та близько 50% технічних культур. Існувала в Україні і система колективних господарств-колгоспів, комун. Створювалися вони переважно біднотою, сільськими комуністами та комсомольцями, колиш­німи червоноармійцями. Декретом ВУЦВК від 9 серпня 1922 р. цим госпо­дарствам надавалися великі пільги. За ними закріплювалися колишні по­міщицькі садиби, видавалися довгострокові кредити. Утворювався фонд допомоги колгоспам. Число їх неухильно зростало: в 1921 р. - 2119, в 1925 р. — 5498. Однак питома вага колективного виробництва була ще мала. В 1925 р. колгоспи об’єднували тільки 1,2% селянських господарств та займали 1,4% земельних площ. Ситуація не змінилася і до кінця 20-х рр. Про це говорилося, зокрема, на II Всеукраїнському з’їзді колгоспів (тра­вень 1928 р.) Причини полягали в слабкій економічній ефективності, у відсутності доброї матеріальної бази, загальнокультурних знань, в

принципах усуспільнення, які відлякували селян, зрівняльному роз­поділі та інші.

Загальні підсумки відбудови сільського господарства республіки на основах НЕП були досить значними, хоча і суперечливими. В 1927-1928 рр. за обсягом валової продукції сільське господарство України вже пе­ревищувало врожай 1913 р. Добробут селян зростав. Показово, що в середині 20-х років середній прибуток селянського господарства в Ук­раїні складав 288 золотих карбованців на рік, тоді як в 1913 р. - тільки 188 крб.

Разом з цим, кількість товарної продукції, яка надходила на ринок з села, не задовольняла попит міського населення та зростаючої проми­словості. Товарна частина валового збору зерна навіть зменшувалася.

Так, в 1923-1924 рр. вона складала 26,2%, а двома роками пізніше тільки 20,9%. В 1927-1928 рр. цифра була більшою - 25%, але це свідчило лише про те, що не було забезпечено навіть 70% товарності 1913 р. Це зумовлювалося збільшенням числа господарств, які більш орієнтува­лися на споживання продукції, яка вироблялася, ніж на її продаж. Низь­кою залишилася культура сільськогосподарського виробництва, а дер­жава не мала змоги різко нарощувати внески в сільське господарство. Внаслідок цього воно залишилося в кращому випадку на рівні, якого вже було досягнуто в дореволюційний період.

Введення нової економічної політики значно вплинуло і на розвиток промислового виробництва України.

Відбудова промислового потенціалу республіки почалася вже в 1920 р. При цьому особлива увага була приділена відродженню Донбасу, де була зосереджена більша частина видобутку вугілля, багато під­приємств обробних галузей індустрії. Однак досягти вирішальних змін «воєнно-комуністичними» методами не вдалося.

В умовах НЕП діяльність індустрії була побудована на використанні принципу господарського розрахунку. При цьому повного (або віднос­ною) самостійністю наділялися, як правило, не окремі підприємства, а нещодавно створені трести.

В Україні трести створювалися з осені 1921 р. Серед перших були «Хімвугілля» на базі Заводів та шахт Лисичанського району Донбасу, «Південсталь», що об’єднав Макіївський, Петровський та Юзівський ме­талургійні заводи, «Цукротрест», «Український текстильний трест» та інші. Найбільш великі з них підпорядковувалися безпосередньо РНГ РСФРР (потім CPCP). Менш значні трести були в розпорядженні Української Ради народного господарства, частина промислових підприємств залишалася підлеглою губернським раднаргоспам. На початку 1922 р. Українській РНГ безпосередньо підпорядковувалися 25 трестів, які об’єднували 438 під­приємств усіх галузей.

У роки громадянської війни національна промисловість була на по­вному утриманні у держави.

Тому впровадження господарської самостійності супроводжувалося великими труднощами та хворобливими явищами. Трести створювалися швидко за відсутності чіткого уявлення про принципи та порядок їх функціонування. Крім того, підприємства на момент реорганізації мали обмежені грошові засоби, надто спрацьоване обладнання, відчували відсутність сировини та палива, існували проблеми і з забезпеченням робочою силою. І все ж протягом довгого часу важка промисловість була вимушена поставляти свою продукцію за дуже низькими цінами, які диктували господарчі органи. Це заважало покривати витрати вироб­ництва, змушувало влазити в борги. Типовим в цьому відношенні було становище і в паливній промисловості.

Певна стабілізація становища трестів, урегулювання їх відносин з державою та іншими споживачами з’являлися в міру нагромадження дос­віду практичної діяльності. Цей досвід знайшов відображення в декреті ВЦВК CPCP від 10 квітня 1923 р. про правове становище трестів. Згідно з цим декретом в республіці було переглянуто склад трестів, посилена завантаженість підприємств та ін.

Розвиток нових економічних відносин зумовив відродження кредит­но-банківської системи. VI Всеукраїнський з’їзд рад ще в грудні 1921 р. відзначив, що «створення та зміцнення регулярно працюючого апарату» є справою першочергової ваги. В цей час у Харкові вже почала працю­вати Всеукраїнська контора Держбанку. З 1 січня 1923 р. почала свої операції Всеукраїнська контора Торгово-промислового банку, яка швидко стала центром кредитування всієї республіканської промисловості.

НЕП означала зміни не тільки в системі організації управління ви­робництвом. Було ліквідовано зрівняльний розподіл в оплаті праці; на­туральне постачання робітників поступово змінено зарплатою, яка вра­ховувала якість та кількість зробленого. 23 вересня 1921 р. PHK УСРР прийняв постанову «Про тарифну та фінансову політику», в якій гово­рилося, що підвищення заробітної плати повинно пов’язуватися зі збіль­шенням продуктивності праці. Керуючись цими підходами, в грудні того ж року уряд України прийняв іншу постанову - «Про боротьбу з прогу­лами»,, яка передбачала за порушення трудової дисципліни відрахуван­ня з заробітку, штрафи та інше. Зарплата почала враховувати економію палива, сировини, раціоналізацію виробництва. Велику роль в підйомі економіки республіки відіграла проведена в країні грошова реформа. Вона була розпочата в жовтні 1922 р. введенням в обіг банківських білетів вартістю в 10 золотих крб. («червінців»), забезпечених дорогоцінними металами, цінними паперами та товарами. Спочатку вони використову­валися для розрахунків між державними підприємствами, а в роздрібній торгівлі продовжував функціонувати нестійкий, що продовжував знеці­нюватися, «совзнак». Пізніше паралельність валют була ліквідована, а з 1924 р. на основі «червінця» з’явилася вже можливість робити розраху­нок дійсної собівартості, здійснювати контроль за витрачанням держав-

Нарешті мануфактура з'явилася у вільному продажу. 1925 р.

них коштів та ін. В умовах НЕП великого розмаху на­було приватне підприєм­ництво. Законодавчою ос­новою для відродження приватнокапіталістичного сектора став декрет PHK РСФРР від 7 липня 1921 р., котрий дозволяв будь-якій особі організувати промис­лове підприємство з кіль­кістю робітників не більше 20 чоловік. На межі 1921 — 1922 рр. почалася часткова денаціоналізація, яка тор­кнулася насамперед не­працюючих промислових об’єктів (або тих, що пра­цювали неефективно). Також широко використовувалася оренда.

В Україні приватний сектор особливо швидко розвивався в першій половині 20-х років. Уже в 1921-1922 рр. орендовані підприємства дали 27% обсягу промислового виробництва (в грошовому обчисленні). І це при тому, що підприємці знаходилися в несприятливих умовах. З боку держави вони не мали ніякої підтримки, не могли розраховувати на гарантовані держпоставки сировини, палива та ін. Орендна плата стягу­валася в натуральній формі та коливалася від 10 до 40% виробленої продукції.

Але, незважаючи на це, підприємства за участю приватного капіта­лу працювали більш ефективно, ніж державні. За даними 1924-1925 рр. середній виробіток у приватному секторі був майже в 3 рази вищий, ніж у держсекторі. Це забезпечувалося кращою організацією виробництва та збуту продукції, чіткою орієнтацією на потреби ринку, стимулюванням праці робітників та іншими факторами.

Використовуючи потенціал НЕП, промисловість України змогла ви­рішити багато непростих завдань. До середини 20-х років були забез­печені працею 11 найбільших підприємств чорної металургії. В рес­публіці інтенсивно розвивалось машинобудування, особливо сільсько­господарське. На 32 великих заводах цього профілю довоєнний обсяг виробництва був перевищений більш, ніж в 1,5 раза. Новою галуззю стало тракторобудування.

Підйом промисловості вимагав значного розвитку енергетичної бази. Спираючись на відомий план ГОЕЛРО, Всеукраїнський з’їзд рад в бе­резні 1921 р. прийняв спеціальну резолюцію «Про електрифікацію», яка передбачала відповідні роботи в Донбасі і на Дніпрі. В 1922 р. при РНГ УСРР була створена Рада з електросило­вого господарства Донбасу, яка організу­вала раціоналізацію та оновлення місцевих станцій. До кінця 1925 р. в Україні були відбудовані та розширені усі перспективні електростанції, потужність яких переви­щила довоєнну на 27%. В листопаді 1926 р. ЦК ВКП(б) прийняв рішення про початок будівництва Дніпрогесу, яке почалося во­сени 1927 р. А всього в 1927-1928 рр. в Ук­раїні будувалось 50 електростанцій, в тому числі Харківська, Луганська, Полтавська, Артемівська та інші.

Велике значення мала відбудова ву­гільної промисловості Донбасу. До середи­ни 20-х років нарощування обсягів вироб­ництва тут відбувалось в основному за ра­хунок маневру потужностей, які вже були. Проводилася концентрація видобутку ву­гілля на найбільш великих, найкраще ос­нащених шахтах. Однак спрацьоване об­ладнання, відстала технологія, майже по­вна відсутність механізації та інші фактори заважали швидкому та по­ступальному розвиткові галузі.

Тільки з 1925-1926 рр. становище змінюється. Почалось нарощуван­ня капіталовкладень. Якщо в 1923-1924 рр. вони складали всього 62,8 млн. крб., то в 1927-1928 р. - вже 283,6 млн. крб. Розширились роботи з електрифікації, механізації. З цією метою почалася закупівля обладнан­ня за кордоном; в Донбас були запрошені закордонні спеціалісти. Внаслі­док цього вдалося зробити стрибок в переоснащенні виробництва: якщо в 1921/22-1925/26 рр. механізований видобуток коливався в межах 3,3— 7,8% (від загального обсягу видобутку), то за два наступних роки він збільшився з 15,7 до 22,9%.

Цілеспрямовані зусилля по відбудові Донбасу забезпечили досяг­нення поставленої мети: в 1928-1929 рр. було перевершено найвищий показник виробництва до революції (28,68 млн. т в 1916 р.), видобуто 30,73 млн. т вугілля.

Таким чином, на базі НЕП досить успішно переборювалися тяжкі наслідки багаторічної війни. Однак порівняння темпів розвитку промис­ловості та сільського господарства показує, що відбудовчі процеси в індустрії, особливо важкій, проходили повільніше. Кращі були справи в легкій промисловості України. Цьому сприяло чимало факторів: мен­ша потреба в великих капітальних вкладеннях, швидше обертання коштів.

У першій половині 20-х років обсяги промислової продукції нарощу­валися досить швидко (1922 р. — на 43%; 1923 р. — на 30%; 1924—1925 р. — на 62%). Однак тодішні економісти слушно вказували на те, що такі темпи не були свідченням якісного зростання індустрії. Вони були одер­жані за рахунок введення в дію невикористовуваного ще основного капі­талу (машини, виробничі приміщення та ін.), створеного до революції.

На середину 20-х років стало зрозуміло, що це джерело розши­рення виробництва практично вже вичерпане. Крім того, знос основних фондів в українських республіканських трестах складає майже 50%. По­дальше зростання промислового виробництва було можливе лише на основі модернізації наявних підприємств та великомасштабного нового будівництва.

Відбудова та розвиток промислового виробництва в Україні, як і всьо­го господарства в цілому, проходили дуже нелегко. НЕП не гарантува­ла безпроблемності, її не можна трактувати як «золотий вік процвітан­ня». Неодноразово політичному та господарському керівництву країни доводилося шукати вихід з кризових ситуацій. Перша з них виникла вже навесні 1922 р., коли промисловість опинилася на грані зупинки у зв’язку з катастрофічною нестачею обігових коштів, фінансових ресурсів.

На кінець 1923 р. виникла «криза збуту», зумовлена надмірним зро­станням цін на промислову продукцію. Враховуючи ви+рати виробницт­ва та зростання попиту на товари широкого вжитку, промислові трести почали збільшувати ціни на свою продукцію, що призвело в кінцевому результаті до перевищення їх відносно рівня цін на сільгосппродукти в 3,19 раза. Це призвело до припинення попиту на промислові товари. Але, не маючи збуту, промисловість України втратила велику частину необхідних зворотних засобів. Почалось скорочення виробництва, виник­ли перебої з виплатою зарплати на підприємствах та інше.

Періодично виникали кризові ситуації, пов’язані з нестачею палива. З середини 20-х років почали поступово збільшуватись темпи інфляції. Незбалансованість відносин міста та села викликала хлібозаготівельні кризи, які були зумовлені скороченням продажу зерна селянами.

«Криза збуту» та інші господарчі скрутності вказували на те, що використання економічних важелів впливу на розвиток країни - дуже важка справа, яка потребує врахування багатьох факторів, а також наявності певного досвіду та знань. Державні органи часто виявлялися неспроможними сприяти цілеспрямованому впливу на розвиток ринко­вих відносин.

Таким чином, нова економічна політика забезпечила значні пози­тивні зміни в житті суспільства. Але в той же час вона виявила свою внутрішню суперечливість, можливість створення кризових ситуацій та проблем, які важко було вирішувати.