КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ В УРСР. ГОЛОД 1932-1933 рр.
Найбільші випробування випали на долю селянства. Всі вони були пов’язані з драматичною історією сільського господарства.
Прискорення процесу індустріальної модернізації не могло не позначитися на долі села.
Швидко зростаючій промисловості, містам та промисловим поселенням необхідне було збільшення обсягів постачання продовольства та сільськогосподарської сировини, нові робочі руки. Експорт сільськогосподарської продукції давав значну частку валютних надходжень. Кількісно переважаюче сільське населення було головним джерелом податкових надходжень в державну скарбницю.Але сільськогосподарське виробництво, досягнувши в середині 20-х років довоєнного рівня, далі практично не зростало: заважала технічна відсталість, низька культура землеробства та тваринництва, інші перешкоди. Село почало жити заможніше, краще, але постачання продуктів споживання та необхідної сировини в місто було недостатнім. Сільське господарство, розбите на мільйони селянських господарств, було важ- кокерованим.
225
ЗО Історія України
Досвід показав, що селянство могло чинити серйозний опір радянській владі, особливо коли вона не враховувала економічні інтереси села. Між тим, індустріалізація вимагала великих капіталовкладень. А головне джерело нових накопичень держава вбачала у посиленні податкового тиску і свідомого підвищення рівня цін на промтовари. Це було завуальоване перекачування грошей із села до міста. Більшовицьке керівництво усвідомлювало небезпеку потенційної селянської опозиції. Зіткнення держави та економічно заможного села відкрито проявилось під час так званої кризи хлібозаготівлі. В силу багатьох причин - помилок в ціноутворенні, недостатньої кількості промислових товарів на селі, посилення попиту на товари широкого вжитку в місті і т. п. - селянство восени 1927 р. скоротило продаж хліба. Такі ситуації мали місце в минулому, зокрема в 1925-1926 рр.
в Україні. Досвід свідчить, що ці кризові явища можна ліквідувати на підставі непівських підходів ~ підвищення закупівельних цін, впровадження пільгового кредитування великих постачальників, збільшення товарів широкого вжитку в торговельній мережі на селі і т. ін. В УСРР використовувались також такі засоби, як скорочення планів капітальних робіт в промисловості і збільшення витрат її власних накопичень. Але в міру нарощування темпів промислового будівництва такий шлях став для керівництва більшовицької партії неприйнятним. Адже він не гарантував від повторення таких криз в майбутньому.Тому на початку 1928 р. аграрна політика держави змінюється. Фактично здійснився відхід (відмова) від принципів НЕП на селі і повернення «воєнно-комуністичних», адміністративних методів впливу на селян. Суть «продрозкладки» по-сталінськи зводилась до різноманітних форм репресій - від конфіскації запасів хліба до висилки та ув’язнення в концтаборах селян - «саботажників». Виняткові засоби дали можливість досягти перелому в справі заготівлі зерна, забезпечити хлібом місто та армію, зберегти поставлені темпи індустріалізації. Однак, адміністративний тиск не міг не викликати масового незадоволення селян, яке особливо зросло під час «другої хвилі» надзвичайних заходів (травень - липень 1928 р.). Використання їх продовжувалось, незважаючи на те, що Об’єднаний пленум ЦК і ЦКК у квітні 1928 р. обіцяв їх припинити.
До того ж надзвичайщина спонукала селян у 1928 р. скоротити посівні площі, зменшити поголів’я худоби і т. ін. Внаслідок цього обсяг сільськогосподарської продукції продовжував скорочуватися, а ринкові ціни на неї зростали. Нове використання адміністративного тиску могло тільки посилити ці процеси. Держава опинилась в безвихідному становищі.
Вирватися з нього керівництво ВКП(б) вирішило революційними діями - примусовим об’єднанням селянських засобів виробництва, об’єднанням селян в колективні господарства (колгоспи).
«Теоретичним обґрунтуванням» форсування колективізації була стаття Сталіна «Год великого перелома», надрукована в «Правде» 7 листо-
Тема 11.
Україна в умовах утвердження тоталітарного режиму: соціально-економічні процеси пада 1929 р. В ній стверджувалось, що в колгоспи ніби пішли головні, середняцькі маси селянства, що в соціалістичному перетворенні сільського господарства уже отримана «рішуча перемога». В дійсності ж в колгоспах тоді було 6,9% селянських господарств.Політбюро ЦК ВКП(б) 5 грудня 1929 р. створило комісію з питань колективізації під керівництвом Наркома землеробства CPCP Я. А. Яковлева. Комісія визначила термін проведення колективізації в головних районах країни. Україна була віднесена до групи районів, де колективізація повинна була завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р. У січні 1930 р. програма здійснення колективізації була затверджена спеціальною постановою ЦК ВКП(б).
Починається повсюдне створення сільськогосподарських артілей (колгоспів) і комун. Цей процес дуже активно підтримала селянська біднота, яка не бачила перспектив вибратися із злиднів та куркульської кабали. Середняцькі елементи села вступали в колгоспи в тому разі, коли отримували переконливі докази вигідності відмови від самостійного господарювання. Але частіше вони чекали, вагались. Що стосується заможної частини селянства, то вона зустріла колективізацію вороже.
Опір колгоспному будівництву було придушено спеціальною політикою розкуркулення. У грудні 1929 - січні 1930 рр. почалась кампанія «ліквідації куркульства як класу». Формально до куркулів відносили тих, хто мав хоч одну з зазначених ознак: постійно використовував найману працю, мав у господарстві млин, маслобойню або інше підприємство з механічним двигуном; здавав у оренду устаткування, приміщення, підприємство або сільгоспмашини; займався торгівлею, комерційним посередництвом.
Під категорію куркулів легко було віднести і значну частину середняків. До куркульських відносились всі господарства, що інтенсифікували виробництво, використовували прогресивні технології, нові сорти і т. п.
Доля розкуркулених складалась по-різному, але однаково суворо.
Ті, що активно протидіяли колективізації, попадали в табір або навіть страчувались. Ті, що спробували чинити опір, «вести активну антикол- госпну пропаганду» — попадали на спецпоселення у віддалених районах країни. Решта просто виселялась за межі колгоспів. Всі куркульські сім’ї втрачали своє майно. Воно підлягало конфіскації.Офіційна статистика стверджувала, що в середині 1929 р., а саме напередодні колективізації, в країні було приблизно 1,1 млн. куркульських господарств. Восени їх кількість скоротилась до 0,8 млн., а в 1933 р. - до 0,05 млн. В Україні під розкуркулення потрапило майже 200 тис. господарств (приблизно 1,3 млн. чол.). Внаслідок цих дій уже в роки першої п’ятирічки було практично повністю ліквідовано селянські господарства - основні виробники товарної продукції в період НЕП. їх повинна була замінити щойно створена колгоспна система. В країні в грудні 1932 р. існували 25,3 тис. колективних господарств, які охоплювали при-
Г олодомор
близно 70% селянських дворів і 80% посівних площ.
Колективізація зруйнувала систему організації праці, традиційну технологію виробництва. Тому безпосереднім наслідком її в роки першої п’ятирічки стало зменшення виробництва сільгосппродукції. З 1928 по 1933 р. рівень сільськогосподарського виробництва скоротився, і у 1933 р. у відповідних цінах був приблизно на чверть нижчий за рівень 1928 р. Валовий збір зернових культур у 1933-у і у 1934 р. в середньому складав приблизно 600 млн. центнерів - найнижчий врожай після 1921 р. Величезних збитків зазнало тваринництво - поголів’я великої рогатої худоби скоротилося за цей час у CPCP на 36%. Відповідно виробництво м’яса зменшилося на 43%, а молока - на 33%.
В той же час обсяг сільськогосподарських заготівель, що здійснювались державою, не зменшувався.
Зіткнувшись з труднощами в отриманні необхідної продукції, політичне керівництво країни застосовувало жорстку політику «вибивання» хліба з колгоспів. Під загрозою використання репресій колгоспників примушували виконувати плани навіть за рахунок насіннєвого та фуражного зерна.
Видача продуктів для забезпечення саме членів колгоспів скоротилася до мінімуму. В цих умовах виробництво різко падало. Роботі в суспільному виробництві селяни надавали перевагу іншим заробіткам - передусім праці на власній ділянці. Так, в Україні у 1932 р. майже 20% колгоспників не заробили жодного трудодня, а 30% мали від 1 до 50 трудоднів.Усвідомивши перспективи зриву плану сільгоспзаготівлі восени 1932 року, керівництво ВКП(б) провело серію надзвичайних заходів по вилученню хліба на селі. В Україні вони проводились під керівництвом спеціальної хлібозаготівельної комісії на чолі з членом Політбюро ЦК ВКП(б) В. М. Молотовим.
Внаслідок масових реквізицій в багатьох сільськогосподарських, особливо зернових, районах країни - в Україні, на Північному Кавказі, в Поволжі, на Південному Уралі та Казахстані - почався страшний голод.
Офіційна пропаганда, засоби масової інформації в CPCP зберігали повне мовчання про біду, що вразила селянство. Тільки нещодавно стало можливим визначити, що під час голоду 1932-1933 рр. в CPCP загинуло 6—7 млн. чоловік, з яких 3-3,5 млн. - українські селяни. Відома пряма залежність цих подій від антигуманно! спрямованості економічної політики 30-х років в цілому. Можливо, що жорстокість поведінки лідерів ВКП(б) в 1932-1933 рр. обумовлена була прагненням зупинити, врешті- решт зламати, селянський опір. В Україні це було вже друге застосування терору голодом проти села. Також треба відзначити, що з трьох регіонів CPCP, де працювали надзвичайні хлібозаготівельні комісії (Україна, Поволжя, Північний Кавказ), найтяжчі наслідки голоду були, окрім України, на Північному Кавказі, де за даними перепису 1926 р. проживало більше 3 млн. українців, у тому числі на Кубані - понад 900 тис. (62% всього населення), на Дону - до 500 тис. (44%). Тобто можна говорити про національне підґрунтя під час організації геноциду, що не дає визнати керівників державної партії в усьому послідовними інтернаціоналістами.
В остаточному підсумку бажаний ефект було досягнуто, особливо після різкої зміни тактики уряду.
Загнавши селян в колгоспи і показавши їм свою жорстокістщ радянське керівництво вирішило поступитися. Було прийнято рішення про те, що у селян не будуть відбирати надлишки сільгосппродукції і ними можна буде торгувати на вільному ринку. Згідно зі статусом сільгоспартілі розмір підсобного господарства колгоспника міг досягати 1 га землі. По країні це складало приблизно 6% колгоспного земельного фонду. Але в кінці 30-х років тут вироблялось більше 70% молока та м’яса, 43% вовни і т. ін. Сільські жителі сприйняли підсобне господарство як своєрідну компенсацію за відбування колгоспної «панщини». Так виник негласний договір, компроміс між селянином-колгосп- ником та державою, який зберіг колгоспну систему від швидкого руйнування через її неефективність.Певну рівновагу інтересів дало поступове поліпшення справ у сільському господарстві. В роки другої п’ятирічки (1933-1937 рр.) почали зростати врожаї головних культур землеробства, йшов процес збільшення поголів’я худоби. У 1935 р. держпоставки зерна з України склали майже 74 млн., а в 1940 р. - близько 92 млн. центнерів зерна.
Підсумовуючи дані по республіці і по CPCP в цілому, слід підкреслити, що на початок 40-х рр. загальний обсяг виробленої колгоспниками продукції залишився на рівні виробництва 1928 р. або трохи перевищував його. Таким чином, колективізація не забезпечила різкого зростання виробництва, як це обіцяла офіційна пропаганда, але разом з тим колективізація дала інше, більш значне для держави - Гарантовані поставки, які не залежали від ринкової стихії, настроїв селянства, примх погоди і т. п. Колгоспи дозволили «вмонтувати» сільське господарство в систему керованої економіки.
Іншим результатом колективізації було переміщення значної маси людей з села в місто, що було важливою передумовою для індустріалі-
Історія України зації. В 30-і роки кількість робітників в країні збільшилась з 9 до 24 млн. чоловік.
Колективізація призвела до суттєвих змін в соціально-політичній сфері. Селянство як економічно незалежний клас було знищено. На його місці став формуватися новий соціальний прошарок. Фактично це були сільськогосподарські робітники, відчужені від результатів своєї праці в колгоспах. В політичному відношенні вони не являли загрози для сталінського керівництва.
Які ж були результати здійснення курсу на індустріальну модернізацію суспільства?
На початок 40-х рр. в Радянському Союзі процес необхідної перебудови в суспільстві не отримав свого завершення. Однак зміни були досить значними. CPCP увійшов в число великих промислових держав. З 1928 по 1940 рр. видобуток вугілля зріс в 5 разів, нафти - в 3 рази, електроенергії - в 10 разів, продукція машинобудування зросла (по різних галузях) в десятки, сотні разів. Сучасні підрахунки дають підстави говорити, що за обсягом промислового виробництва CPCP вийшов на 4-5 місце в світі. Величезний внесок в досягнення цих успіхів зробили трудящі України. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості Україна випередила ряд західноєвропейських країн і зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) з виплавки чавуну, четверте місце в світі з видобутку вугілля. За виробництвом металу і машин вона йшла попереду Франції і Італії, наздоганяла Англію.
Принципово важливим було подолання якісного відставання: за технічно-технологічними показниками промисловість CPCP наближалась до рівня розвинутих країн Європи та США. Вітчизняна промисловість була тепер спроможна самостійно виробляти будь-який вид індустріальної продукції.
Наслідком індустріалізації та колективізації стало значне прирощення міського населення, зростання числа індустріальних робітників. Переміщення селян в місто привело до того, що в УРСР число українців серед людей, зайнятих у промисловості, зросло з 6% в 1926 р. до 30% в 1939 р.
Структурна перебудова в господарській системі обумовила посилення уваги держави до питань загальної та професійної освіти. На кінець 30-х рр. CPCP вийшов на перше місце в світі з темпів підготовки спеціалістів народного господарства.
Зміни на макрорівні були досягнуті зусиллями десятків мільйонів радянських людей. Добровільно чи примусово вони принесли свою частку в жертву інтересам держави. Вони створили міцну воєнно-промислову державу, але, як засвідчила історія, ціна цієї жертви була незрівнянно вища.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бакуменко А. Осуществление новой экономической политики в сельском хозяйстве Украины в 1921—1928 гг.//Экономика Украины. — 1992. — № 12.
2. Бакуменко В. Крестьянские восстания на Украине 1929-1930 гг.//Свободная мысль. - 1992. — № 9.
3. Бойко О. Д. Історія України. - K., 1999.
4. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20~30-i роки. - К., 1991.
5. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів/Ред. кол. Ф. М. Рудич, І. Ф. Kypac, М. І. Панчук та ін. - K., 1990.
6. История Отечества: люди, идеи, решения: Очерки истории Советского госу- дарства/Сост. В. А. Козлов. — M., 1991.
7. Історія України/В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. I. Гуржій та ін./Під ред. В. А. Смолія. - К., 1997.
8. Історія України: У 2-х кн. /Мельник Л. Г., ВерстЮк В. Ф., Демченко М. В. та ін. - К., 1992. ~ Кн. 2.
9. Лихолат О. В., Лихолат А. О. Історія України. - K., 1999.
10. Наше Отечество: опыт политической истории. Т. 2 /Кулешов С. В., Волобуев О. В., Пивовар Е. И. и др. - M., 1991.
11. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки/Бєлоконь C. І., Ган- жа О. І., Даниленко В. М. та ін. - K., 1992. - Вип. 2.
12. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1991.