Останні Ягайлопи

Пани-рада, після смерти бездітного Олек­сандра, одноголосно визнали великим князем його молодшого брата Жиґимонта І. Старого (1506—1548). Про бажання Поляків ніхто не питав і їм, щоб урятувати унію, не лишалось нічого більше, як вибрати Жиґимонта також королем польським.

В 1509. р. погромили війська великого князів­ства на спілку з польськими молдавського господаря Богдана, що нищив Покуття, а після цього звернув Жиґпмопт пильпішу увагу на оборону татарського пограниччл. Українські фортеці були ліпше укріплені, дістали кращі гармати та більші залоги. Старостами-комен­дантами цих залог призначались тільки випро­бувані вояки, як напр. довголітній староста черкаський та капевеьний Остап Дашкоеич (1514—1535). Боротьба з Татарами пішла успіш­ніше: особливо значну перемогу відніс над ними Константин Острожський лід Віипнев- цем (1512), Такі невдачі спонукали Мепґлі- Ґірея ввязатпся в Жиґимонтом проти Москви, що в р. 1512. знову розпочала зачіпні дії. Ця спілка була, що правда, сполучена з досить ганебним плачеиням річних упомішків ханові, щоб залишив у спокої Україну, але і москов­ський цар незабаром звернувся до тої самої тактики підплачування Татар.

*} Докладніше про початки козацтва та «ого перші виступи на політичній арені буде говоритися у пер­ших розділах третьої частини цієї праці.

Руська держава виявилась за слаба, щоби си­лою вирвати Московщині більші землі. Москов­ський кордон тільки незначно відсунено на схід і нове перемирря припинило воєнні акції.

Безнастанні війни мали за наслідок поваж­ні зміни у внутрішній структурі великого князівства. Правляче можновладство — пашг- рада, виявили свою нездатність опанувати скрутну політичну ситуацію. Між тим постійні мобілізації та походи підносили значіння ря­дового вояцтва -— дрібних земян або бояр, панцирних чи путних. Держава їх особливо потрібувала. Вкупі зі зростом цього свого значіння все тяжче відчувала маса воєнного стану свою залежність від панів та свою неповноправність у порівнянні з ними. Саме під боком України знаходились споріднені землі польської Корони, Галичина та Поділля, де маса дрібного шляхетства тої самої право­славної віри, тих самих звичаїв та укладу жит­тя, користалась уже всіми привілеями шля­хетської свободи з її принципом «шляхтич у заго­роді рівний воєводі»; вона судилась виборними власними суддями і була звільнена від ряду обтяжливих, особливо воєнних, обовязків, які руйнували господарство. Виборні депутати, що їх від 1518 посилала коронна шляхта на го­ловний сойм, запевняли їй широку участь у керуванні державою. Таким чином бажання визволитись від влади своїх панів прибрало серед українського земянства форму стремления до тіснішої унії з Польщею і, нерозлучно авя- ваного в тим перебрааня внутрішніх польських порядків. А крім того Литва-Русь, як велике князівство, лишалось підпорядковане вищій єдпости «земель Коропи польської». Ягайлони були в першу Чергу королями польськими і НИЖЧИЙ рапґ великого князя являвся немов би ТІЛЬКИ додатком їх титулу. Для маси дрібної шляхти мати володарем короля значило дуже бажане вивищення його над можновладцями, а цього вивищення можна було досягти обед­нениям в Польщею. Пани-рада не зуміли по­класти цьому край, піднесенням Литви-Руси до степені королівства і «Корона польська* зберегла для українського земянства свою при­тягаючу силу. До цих всіх обставин долуча­лась на Україні ще спеція льна необхідність оборони проти Татар. Прикордонні війська оперували кожне на власну руку і тому якраз на польсько-литовськім кордоні творилась діра в охоронній системі.

Назустріч бажанням українського вемянства активізувалась і серед Поляків ґрупа, що по* ставила собі за ціль добитися тіснішого зєднаїшя

з Литвою. Ця T- вв. ^екзекутивная партія (з 1535) стала на ґрунті Ягайлових ухвал про повну інкорпорацію земель великого князів­ства до Корони польської. Всі пізніші унії і компроміси трактувались як незаконні. Екзе­кутивна партія ухвалила па. кожнім соймі під­носити справу ближчого злиття обох держав, поки воно не стане довершеним фантом. Та спочатку не могли сторонники зближення по­хвалитись більшими успіхами. їх заходи спле­лись зі загально-польською боротьбою шляхти проти королівської влади. Жиґимонт І. на той час вже занадто постарівся і бажав лише спокою за всяку ціну, але його друга жінка, італій­ська принцеса з Барі, Бона Сфорца, планово йшла до збільшення королівської влади, збе- раючп в руках правлячої фамплії земельні маєтки; на Україні належали їй Кобринь, Пінськ, Турів, Мозир, Самбор, Кремянець та Бар. Ця політика схвилювала налякану за свої привілеї шляхту й штовхнула її на союз із магнатами, у яких Бона систематично вику­повувала заставлені їм давніше королівщпни. В тяжких перших роках XVI. в. часто застав­ляв король з браку грошей свої особисті, або призначені на вивінування старост чи воєвод, маєтки ріжішм магнатам, а тому що грошей на викуп пе було, переходили ці маєтки по­трохи взагалі в приватну власність. Великий посаг Бони дозволив їй перевести викуп, не дивлячись на обурення магнатів, що звикли вже трактувати застав, як повну свою влас- вість. Настрої панів і шляхти вилились у бунті зібраного для походу на Молдавію війська (т.

Ударом для екзекутивної партії було про­голошення сина Бонн Жиґимонта II. Авґуста окремим великим князем литовсько-руським (1544). Старий король уступив для власного облекшення частину своєї влади синові і Литва- Русь дістала в останній раз свого окремого володаря (1544—1548). Унія обернулась ще раз із персональної в фамілійну. Для великого князівства став цей короткий час епохою інтен­сивної внутрішньої діяльності!. Розумні до­радники молодого королевича канцлер і воєвода віленський Ян Глебович та підскарбій Іван Горностай перевели фінансову реформу, лю- страцію погранпчних замків[‡]) і розпочали зна­мениту земельну волочну реформу, що однак більше відбилася на Білорусі, ніж на Україні. Становище ЛIITBH-Pycii не змінилось і після вступления Жиґимонта II. Авґуста на поль­ський трон 1548. Оженившись коло цього часу з Варварою Радзпвнлівною, новий король на-

довго підпав під вплив її брата Миколи Родзи-> вила Чорного. переконаного прихильника окре- мішностп великого князівства. Але в зовніш­ній політиці зробив Жиґимонт IL Авґуст ве­лику помилку, допустивши Москву завоювати останні татарські держави у своїм запіллі Казань (1552) та Астрахань (1556). Так розвя- зала собі Московщина остаточно руки на сході і могла звернути цілу свою енергію в оден бік, па захід. Союз Литші-Руси з Кримом, окуплений новими річними контрибуціями, лише слабо рівноважнії цю втрату. Татари сильно напасту- вали Московщину (1571 навіть спалили Москву), але всетаки були вони занадто непевний чин­ник, який раз-у-раз обертався і проти самої України. Литва-Русь в остаточному рахункові була на початках Ливонської війни здана лише сама на себе,

В кінці 1557.

Війна спершу подібна була до попередніх: переважаючи в полі, в одвертпх боях, литов­сько-руська армія не мала сили провадити систематичної облоги кріпостей та окупації тереиу. Місто, яке раз попадало до Москвішів, звичайно залишалось за ними кріпко. Так у лютім 1563. сам цар Іван Ґрознпй здобув на чолі величезного війська Полоцьк. Але в слі­дуючім 1564. р. розбив Микола Радзивил Рудий Москвинів під Чашниками, а православний волинський князь Роман Саніушко одержав блискучу перемогу над значно чисельнішою московською армією на берегах ріки У ли. Всетаки більша частина Ливонії аж до пере- мирря (1570) залишилася у московських руках. Тимчасом величезні воєнні кошти та постійні мобілізації лягали важким тягарем на насе­лення і дискредитували остаточно оліґархію панів-рад. Особливо непопулярна була ця війна на Україні, для інтересів якої була чужа і непотрібна. Вже 1562. збунтувалось окликане у похід земянство в таборі під Витебськом і вируптпло не проти ворога, а на Вільно. Во­рохобники, під проводом Жмудина Шемета та Волин яка- Бокія, домагались всіх привілеїв польської шляхти та тіснішої унії з Короною. Рівночасно з 1560-их рр. зросла активність екзекутивної партії у Польщі. Рішаючим чин­ником нарешті була зміна становища династії. Досі Ягайлонп дбали за відрубність Литвп- Pycn₁ свого дідичного володіння, бо вона за­певняла їм кожноразово елєкцію в Польщі. Жпґпмонт II. Авґуст був бездітний і не мав надії на потомство, тому справа забезпечення своїх нащадків для нього ролі не грала. А не­обхідність боронити Ливонію, та й саму Литву була нагла і для цеї оборони треба було пози- скатл сили досі невтральної Польщі. Польща ж ставила свою допомогу в залежність від здійс­нення тіснішої унії. Міста на Україні не мали за своїми старостами та воеводами великого голосу, але й вони бажали прилучення до Ко­рони для полекшення торговлі з Бресляв та Данціґом. До збігу всіх цих обставин долучи­лася ще й смерть Миколи Радзивпла Чорного, впливового лідера панів-ради, завзятого ворога злуки з Польщею (1565). Крім того, що Радзи- вил Чорний з часів подружжя короля з його сестрою Варварою мав і особистий великий вплив на Жиґимонта II, Авґуста, залишилася литовська правляча олігархія в рішучий мо­мент без авторитетного провідника, Король почав зближатися з екзекутивною партією в Польщі. 1564. р. зрікся він урочисто своїх спадкових прав на Литву, щоби інакшим своїм становищем у великім князівстві не пере- шкоджати тіснішому зєднанню обох країн.

При допомозі Жиґимонта її. Авґуста вда­лося і литовсько-руській шляхті на соймі в Більську (1564) перевести другий Литовський Статут, званий «волинським»*). Остаточно при­нято його тільки на слідуючім соймі у Вільні 1566. На польський взірець запроваджено по­вітові шляхетські соймики, сеймових послів, а також і нове судівніщтво з виборними функ- ціонарями — суди земські та підкоморські. Цим наносився можновладству рішучий удар. Маса шляхти діставала юридично право мати голос у всіх важних державних справах. Цей перший успіх земян був з вязаний із певним національним підйомом, який виявився у по­ширенні прав української мови. В урядах на Підляппшо, де здавна, поруч сильно сполоні- зованої місцевої шляхти, жило багато заван- друвалих польських родів і в публічнім житті панувала польська мова, заведено приппеово уживання мови руської (української). Не ви­падок, що дишучий національно-культурною гордістю віршик —

*) Перший литовський статут, збірник прав, що встановляли привилеї можновладців, видано ще за Жиґимонта І. в 1529 р.

Польща квітне латиною, Литва квітне русчипою, Без той в Польщі не пребудет. Без сей в Литві дурнем будеш —

записаний саме на останніх листках другого Литовського Статуту.

В довершення успіхів шляхти вдалось до­сягти ще скликання спільного сойму Корони та Литви на лютий 1569. до Люблина. І тут вирішили Поляки іти напролом з ідеєю тісні­шої злуки. Початок нарад ніби не ворожив епохального кінця. Звичайні жадання екзе­кутивної партії за створенням одного дер­жавного тіла були вже певноіо традицією. Та коли вони стали занадто настирливими, вирі­шили литовські пани Радзивил Рудий, Ян та Григорій Хоткевичі, зірвати наради, тайно покинувши місто вночі з 1. на 2. березня. Одначе, кілька представників українського зе- мянства, як Гарабурда з Полісся і головно наймогутніший магнат, воєвода київський, Ba- силь-Константин Острожсъкий, лишились і далі в Люблині. Король наказав продовження соймових засідань. Тому що більшості! литов­ських панів не було, переговори про тісніше приєднання цілого великого князівства про­вадитись не могли, але Поляки знайшли вихід, перевівшії справу в площину переговорів з поодинокими землями. В першу чергу цікавили Польщу рідко населені і багаті українські терени. В суспільних настроях перехід до Ко­рони був уже досить підготований. У XIV— XV. віках міг Ягайло скільки хотів оголошу­вати інкорпорацію — пани і князі не визнавали акту, міцно зорганізована і проваджена маса зсмяи ставала за ними і постанови лишалися мертвою літерою. Тепер шляхта вітала новий устрій і можновладцям лишалося присягнути на ново Жиґимонтові II. АвГустові, згідно з його бажанням, вже як королеві польському. Остаточно паралізувала протест панів-ради роз- свареність у власних рядах. Поодинокі можно­владці самі зголошувались до присяги, випро­шуючи собі за це багаті уряди, воєводства та каштеляні ї. Так видано насамперед акт про включення Підляшшя до земель Корони; за ним слідував такий самий акт відносно Волині. Ця земля, з її могутніми княжими родами, здавалась головною твердинею можновладства на Україні. Але чотири її найважніші репре­зентанти, князі Острожський, Впшневецький, Четвертинський та герой з над Уліг, Роман Санґушко, без більших протестів зложили жа­дану присягу, Київщина і східне Поділля (Брацлавщнна) тісно сполучені з Волинню маєтковими, родинними й торговельними ввяз­ками, самі просили не відділяти їх від найваж- нііпої української землі, і це прохання було здійснене. Скрізь скрупулятно застерігались права української мови і віри. В найбільшому розмаху поодиноких приєднань вернулися на­зад литовські пани. Та їхня справа була про­грана і протести Яна Хоткевпча, старости жмудського, лишились пустими скаргами, які

нікого ire зворушили. Натомість апетити поль­ської шляхти * наситились втіленням україн­ських земель і тому JliITBIIiIif_i які приїхали рятувати зі своєї окремішпостп, що лише далось, мали несподівано великий успіх. Литва ставала такою самою республікою, як і Польща, і зобовязувалаеь надалі спільно з нею вибі- рати короля та провадити зовнішню політику. Оойми і сенат теж мали бути спільні. Але велике князівство зберігало окреме військо, окреме внутрішнє управління і йому обіцяно, що на всі його уряди будуть призначатися виключно Литвини. Дальша історія Литви тратить для України значіння — при обкрая­ному великому князівстві залишилась лише північна полоса нашої етнічної території, Бе­рестейщина та Полісся. «Литовська доба» в історії України кінчилася зі святочною про- клямацією Люблинської унії 1. липня 1569. р.

7.