Побут і культура за Литовської доби.

Залишається ще згадати, як жив у XIV— XVI. століттях український нарід і як розви­вались його звичаї, культура та суспільний устрій з тої спадщини, що полишила давня князівська доба.

Селяни, як і за давніших часів, вважалися особисто вільними. їхнє землеволодіння спи­ралось у головнім па праві займапщшш. Віль­них теренів було багато і хто перший обробив собі смугу поля, вважався її правшім влас­ником. В засаді вся земля була власністю великого князя «господаря», як його звали тогочасні акти, і займанщик мусів платити зі свого володіння податок, але мав право його продати, поділити між нащадками або й поки­нути, коли воно йому не подобалось. Не всі селяни були на такім становищу вільних землевласників, але й займанщина зберігала характер певної умовності!. Як уже було зга­дано, головною ціллю Литовсько-Руської дер­жави було напруження всіх воєнних сил країни і селянство брало у цім участь безплатними роботами та данинами, утримуючи воєнно- зобовязану клясу, Йому належалися за це

з боку земли захист і оборона під всяких зов­нішніх ворогів та підтримка на випадок сти­хійних нещасть. Так, напр. мусів земяшш позичити селянинові зерна, якщо тому трапився неврожай. Звязок між селянином і военною клясою був, отже, обосторонній. З огляду на суворість, з якою, особливо в часах розцвіту Литовсько-Руської держави, притягало пра­вительство весь шляхетний стан до військової служби, положення селянства було ще за ча­сів Витовта під неоднпм оглядом краще, ніж воєнно-зобовязаїшх, особливо нижчих бояр. Ці останні не мали права, поки не знайшли собі заступника, покинути свій маєток, з якого несли військову службу, воші не мали права залишити його жінці або доньці, якщо ті не зо- бовязувались виставляти те саме число узбро- єних. Між селянами і якими-небудь боярами путними чи панцирними особливо спочатку не так легко провести рі жницю. Навіть коли се­лянин сидів, як покликаний земянином осад­ник на його землі, то це не збільшувало залеж­ності! в силу права с во бідного переходу та однакової підлеглості! того і другого великокня­жому урядовцеві-маґнатові.

Цьому погіршенню селянського становища сприяла вже згадувана волочка реформа Жи- ґимонта II. Авґуста. В наслідок вільного права аайманщини для селян і воєнного стану та піз­ніших переділів, продажів і т. д. витворилася о бігом часу, особливо на густіше населених теренах Білорусі, Полісся й Підляпппя через- полоспця і плутаппна маєтків, з яких платили податки,! тих, з яких несли військову службу. Жпґимопт II. Авґуст наказав перемірити всю землю і поділити її на однакові частини, «во­локи» (= 33 морґи, 21¹∕_a десятини), що стали податковою одиницею. Селянам і шляхті при­цілювало по певному числу волок, але тепер вже умови володіння були цілком інакші. В той час, як шляхтичам давали наділи у повну власність, для селян признавалось тільки право землекористання. Волока не ставала власністю селянської родини, а за користання нею мусів селянин платити чинш та відбувати роботи. Окремий чинш мусів він платити за користання лісом, або ловлення риби, тоді як давніше це було природне його право. Дорослим синам відмірювались на таких же умовах порожні волоки в зовсім інших місцях. Розуміється волока, що мала звичайно вигляд суцільного прямокутника, уможливлювала значно краще ведення господарства, але цеї раціоналізації досягалося коштом значного погіршення ста­новища селян. Властиво користала з цілої ре-

форми шляхта, що саме в цей час здобувала собі і політичні привілеї (1564—1569).

Центральної України, та навіть Волині, во­локна реформа не встигла досягти. Тут ще населення було занадто рідке і черевполосиця не набрала таких розмірів, як у корінних об­ластях великого князівства.

Поодинокі родини де-далі все частіше відділя­лись, щоб господарювати окремо» Податковою одиницею став уже в XVI. столітті «дим», себто хата з однією родиною та хиба ще слугами й наймитами без власної землі.

Податки та безплатні роботи для селянства були, як і в цілій Европі в Середніх віках дуже ріжноманітпі. Платилося переважно натурою — зерном, медом, шкірами, гончарськими ви­робами, худобою, птицею. В великій частині мала така данина вигляд дарунків великокня­жому урядовцеві або панові на Різдво, Велик­день чи яке інше свято» Щож до безплатних робіт, то волочна реформа встановлювала пан­щину 2 дні на тиждень, але до неї, і в тих місцевостях, куди вона не сягала, робочі по­винности селян були значно менші. Роботи теж були дуже ріжноманітні, не тільки полеві, звива­ні з оранням, сіянням чи жнивами. Часто мали селяни обовязок постачати на панський двір дрова, служити наганячами підчас полювання, або давати рибу.

На окрему згадку заслуговує юридична прак­тика на селі. В повній свіжости виступають тут правні поняття з княжої доби. Цікавою устано­вою являється при цьому громадський суд, Т.ЭВ. «копа». Народній звичай і далі трактував зло­чин як шкоду і залишив пошкодованому самому шукати собі права. Завданням громади було лише допомогти йому в цім. Оскаржувач (або Я оскаржений, коли хотів виправдатись) скли- кав на означене місце громаду «копу» і впкла- дав їй свою скаргу. Ivona оббірала зпоміж сене суддів, які допомагали пошкодованому вести слідство та в разі потреби підтримували Його й силою. Одначе могла копа виступити і проти претензій на відшкодований, наколи ті здава­лися їй занадто високими. Судові переговори завше велися тільки усно. Спочатку все насе­лення підлягало конному судові, але в середині XVI, в, добилася шляхта для себе звільнення від цієї форми народиього правосуддя і відтоді починається повільний занепад копкого суду. Але всеж дотримався він ще до кінця XVHI. віку, існуючи побіч державних судових уста­нов, лише від його присуду можна було від­кликатись до цих останніх.

Міста це! епохи значно уступали величиною, заможністю та інтенсивністю життя князівській добі. Тут виливала більше всього ця незалежна від України обставина, що її землі з часів за­непаду Візантії та ослаблення торговельного Руху по шляхj^r «з варяг у греки» опинились взагалі на окраїні культурного світу. Ще в

· століттю існували досить оживлені зносини з італійськими, головно Генуезькими, факторіями в Криму та на берегах Чорного моря (Мон Кастро на місці теперішнього Акер- ^ма5У)* Але кримська орда та Туреччина в 6$

останній чверті XV. віку до решти зліквіду­вали італійські колонії. Щож до торговлі з ні­мецькими містами Балтійського побережжя, то їй судилося набрати більших розмірів аж у польсько-козацькій добі.

У внутрішній орґанізації міст зайшла в цій добі зміна завдяки витисненню давнього ві­чевого устрою німецьким, найбільше Магде­бурзьким правом. Перші надання Маґдебурї- ського права належать ще до останніх часів Галицько-Волинського князівства (Володимир коло 1324., Сянік 1339.). За князів із Ґедимі- нового роду поширилось воно далі на схід. Десь коло 1374. дістав його Камянець Поділь­ській від Коріятовичів, мабуть, біля 1450. от­римав його і Київ. Міста Магдебурзького права мали на чолі війта вибираного міщанами або призначеного королем. Поруч із ним стояли бурмистри від поодиноких дільниць міста, виборні райці (радники) та колегія лавників, що відала судовими справами серед міщан. Збірником прав, якими мало користатпсь місто, вважалось «Саксонське дзеркало» (Sachsenspie- gel), коротко зване Саксоном, що було приняте в Німеччині. Розуміється, не могли міста, досі звязані з околичними територіями, відразу змінити весь свій життєвий уклад. Спеціально

в юридичному побуті українські звичаї далі жили під зовнішньою назвою Магдебурзького права. «Саксонського дзеркала» навіть взагалі не було в більшості українських міст. Дра- конські кари за ріжні провини, що воно поста­новляло, в дійсності не приманювались. Кат був по українських містах рідкістю, а вязницею часто служила обмазана глиною топа. І коли в присудах своїх міський суд формально покли­кався на параграфи Саксону, то в дійсності керувався своїми народнім звичаями. Тільки в містах Галичини та Карпатської λ країни було інакше: там існував дуже сильний чужий напливовпй елемент, в першу чергу німецький, У Львові в XV. віці всі війти були Німці. Тут і Магдебурзьке право оберталося у привілей для зайшлої меншості!. Королівські грамоти звичайно постановляли, що війтом або бур­мистром може бути лише католик, а цим, оче­видно, виключалось місцеве українське насе­лення від усякої участи в керуванню містом, Таксамо не приймали православних ремісни­ків у цехи, в які, по німецьким зразкам, було зорганізоване міське виробництво.

Ma¾e6j^rpΓcbκe право фактично вилугувало місто з держави і робило його окремою неза­лежною республікою. Ягайлони, досить щедро роздаючи міські привілеї, хотіли мати в міща­нах опертя проти можновладців. Але правляча панська верхівка виявилась занадто міцною. Назагал невелике і небагате населення міст не завше мало силу здійснити всі постанови привілею в житті. Маґнат, староста або воєво­да, що ровпоряджав збройною силою і сидів в укріпленім замку над містом, продовжував втручатися у міщанські справи. Тому звичайно тільки більші міста, як Київ або Луцьк, могли як слід постояти за свої права. В багатьох містах мусілп міщани виконувати, подібно як і селяни, безплатні роботи, найчастіше по удер­жанню в добрім стані замку та міських укріп­лень, хоч і зберігали особисту свободу. Пани незабаром почали за королівським прикладом роздавати по своїх володіннях Маґдебурґське право з ціллю піднести ремесло та торговлю і самим мати більший дохід. В таких містах залежність населення від можновладця була ще значніша: пан зберігав за собою право при­значати війта і очевидно міг по своїй вподобі змінити або й скасувати сам привілей. Найгірше було те, що пани протеґувалп більш від них залежний та їм покірніший жидівський еле­мент. З цих часів починається щораз більше розмноження жидів по українських містах. Спонуканий скаргами міщан король Олександер вигнав був жидів поза межі держави, але через кілька років цей-закон знову відкликали.

Не дивлячись на таке незавидне становище міщанства, саме тут по містах починають тво-

ритися завязки для живішого культурного І уМОВОГО руху. У JIbBOBl BzKC В XV. СТОЛІТТІ існує міщанське братство, яке правдоподібно, вступивши в спілку з німецьким гірником у Кракові, Швайполътом Фіолем біля 1525), інспірувало вихід у світ перших українських друкованих книжок, перших друків кирилич­ним письмом взагалі («Октоїх», «Часослов», «Тріодь» в рр. 1490—1491). Пізніше в XVI. віці не шкодували львівські братчики дарунків во­лами королеві Боні, щоби добитися відновлення православної єпархії у Львові. Мало відомий культурний рух в середині XV. століття в Києві при дворі князів Олелька та Семена. Тут існував якийсь глибший інтерес до духо­вих течій, звязанпх із чеським гуситством. Взагалі в XIV—XVI. віках оживляється на Україні зацікавлення релпґійними проблема­ми, яке свідчить про те, що хрнстіянство, в попередній добі, приняте тільки вищими верст­вами суспільності!, почало просякати і в ширші народні маси.

Згубну ролю відіграли у розвитку україн­ського культурного життя татарські напади від кінця XV. століття. Ще й зараз припису­ють Батпєвій навалі з рр. 1240—1241. багато з того, що властиво належить віднести на карб рікрічним нападам кримських Татар. Монґоли, розуміється, зруйнували не мало, але їхній похід продовжувався коло року і після того на довший час під зверхністю Золотої Орди встановились порівнююче упорядковані від- посини. Зокрема відомо, іцо до церкви та ∏ GpapxiB, головних носіїв культури, ВІДНОСИЛИСЬ Монголи дуже толерантно. В часах обєднання в Литвою, мусіло. бути українське духове життя па високім рівні, інакше не могло-б воно так швидко і основно засимілювати племінно будь що будь досить чужі литовські елементи. В кінці XIV. і на початку XV. століття находи­лась Україна на вищім культурнім щаблі, ніж Польща. Ягайло до смерти не навчився як слід по польськії, а за його королювання панувала па краківськім Вавелю руська (українська) мова. Українських майстрів виписували, щоб будува­ти або прикрашати костели в Польщі і такі па­мятки мистецтва до сьогодні збереглись у Кра­кові, Сандомирі та Люблин і. Аж доперва систе­матичні напади кримських Татар, що обернули весь край майже до Припяті в пустиню, при­несли зі собою культурний занепад. Татарам було байдуже про церкви і духовенство; вони не лишали, як Батий, людей по місцях, зо* бовязуючи їх коритися своїй зверхности, а відводили на невільничі ринки. З кіпцем XV. віку справа стояла так, що всі сили народу мусі ли спрямуватись па боротьбу зі степовими хижаками. На розбудову культурного життя, пишних міст та величних будов не лишалося ніякої можливості!. Стан постійної війни впли­вав деморалізуюче і на звичаї та мораль насе­лення. А саме в цей час лішпе захищена Польща з ближчим контактом до Европм почала робити швидкі поступи у всіх ділянках культури.

Особливе значіння мав тут приїзд вихованки італійського ренесансу дружини Жиґимонта І. —- Бони Сфорца (1518). Новий блиск королів­ського двору, світські звичаї та маніри шляхет­ського товариства, розцвіт польської літерату­ри — все це так притягаюче впливало на вищі верстви J^rKpaiHCbKoro суспільства, що явилось одним із важних чинників при переведенні Люблінської унії 1569. р.

Українське духовенство, верства покликана до того, щоб підтримати умово життя, було до цього в XVI. століттю зовсім непридатне. Великому князю Казимирові вдалося 1457. остаточно відновити православну митрополію в Києві з номінальною залежністю від цар- городського патріярха[§]). Як і в західній Ев- ропі, так і на Україні, вище духовенство вихо­дило з рядів панства або шляхти. Але право роздавання епископій було в руках великого князя і він наділяв ними кого хотів. В наслі­док того па провідні становища попадали люди зовсім чужі церковному життю. Вищу гідність у церкві можна було просто купити у великого князя, який часто потребував гро­шей. Крім того можновладцям і дрібнішим князям прислугувало ще право патронату. Коли пан закладав манастир, або будував на свій кошт церкву, то залишав за собою право настановляти або затверджувати ігумена чи священника. Це патропальне право перехо­дило і до нащадків. Воно теж сприяло тому, що в духовенство проходили зацікавлені ліпне у власній наживі елементи. Більшість єписко­пів поводилася на своїх єпархіях, як звичайні земяни — мали жінок, вели безконечні процеси зі сусідами та самі ставали на чолі збройних наїздів. Часом приймали такі наїзди розміри цілих межиусобиць, як напр. боротьба владики луцького Попи Борзо багатого з єпископом холмським Теодосієм Лазовським за спорож­нену володіширську єпархію (1565). Нераз по­падали єпископі ї в руки людей, що взагалі не приймали духовного посвячення, навіть като­ликів. Правда, і в католицькій церкві відно­сини булп в цей час не кращі: в ній теж пану­вали розгардіяш та деморалізація, а значніше литовське і польське панство по більшості! на­лежало до модних тоді ріжних протестантських сект (антитринітаріїв, кальвіністів, лютеран).

Про шляхту і маґнатів говорилося вже до­сить. Пристрасть до процесування і до власно­ручних розправ зі сусідами була на україн­ських землях Литовсько-Руської держави по­ширена ие менше, ніж у сумежній Галичині і взагалі в Польщі. В деяких родах, як у волин­ських Mohtobtib або київських Немиричів, не­самовита задирливість була немов спадковою з покоління в покоління. Та що безумовно вра­жає у довгих реєстрах вибриків, злочинів і насильств таких свавільців, це незтримна дика життєва енергія, яка шукала собі виходу в на­пруженій діяльності!, у безнастанних чварах і зачіпках. Тим більша заслуга тих із них, що присвятили свою колосальну вітальну силу та непогамованпй темперамент не сусідським ко­лотнечам, а рицарському заняттю оборони перед Татарами. Із них, із цих Дашковичів, Вишне- вецьких, Ружинськпх виходили перші провід­ники нової суспільної верстви —· козацтва і їм завдячує козаччина перші початки своєї військової орґанізації.

Є якийсь історичний фатум у тім, що старий створений віками режим падає не в менті свого найбільшого гниття, а тоді, коли в нім почина­ють рухатися свіжі енергійні сили. Так, не­мовби застарілий орґанізм не витримував біль­шого динамізму у власнім нутрі. Велика Французька Революція впала на королівство Бурбонів саме після успішної війни з Ан­глією (1779—1783), коли Франція допомогла визволитись Сполученим Штатам, і після енер­гійних фінансових реформ вірного абсолю­тизмові міністра Кальонна, Царська Росія за­валилась саме тоді, коли реформа Столипіна почала творити в імперії міцний, відданий цар­ській владі, клас багатого селянства, а армія, навчена японською війною переводити в собі далекосяглі уліпшеяня. Панська олігархія тТптви-Руси впала не в часах своєї найбільшої безрадаости і корупції за панування Олексан- „,^Р а після реформ Глебовича та Горностая W після перемог Радзивила й Санґушка. На той час вияснилось уже, іцо й татарський наїзд заломайся і ∏⅛ проводом своїх магнатських подів український парод розпочав наново ко­лонізацію безлюдних степів. Засновання фор- теці Біла Церква та осадження сильної залоги у Брацлаві (коло 1550) символізували перші етапи цього нового натиску па південь. Та це все не зміняє факту, що панська оліґархія на Литві-Руси впала в наслідок внутрішнього розстрою і тому, що не зуміла договоритися зі зміцнілою шляхтою, яка до другого Литов­ського Статута находилась немов на становищі воєнно-обовязаних кріпаків. Одначе поки дій­шло до розстрою і падіння вища аристократія, чи то удільні князі, чи то пани-можновладці на протязі яких пари сот літ виявили багато енергії та зорґанізованости. Довгі часи уміли вони мобілізувати і провадити всі сили народу в почоті великих князів, а то й на власну руку. І коли польські історики закидають панам-раді згноблення дрібної воєнно-служилої класи, то не можна забувати, що рівночасно положення селян було значно краще, ніж пізніше зі зміцненням шляхти. Ооезправнення і закрі­пачення селянства йшло рука в руку зі зростом значіння земян і другий Литовський Статут (1566), коли селян вийнято з юридичної залеж­ності! від державних урядників, а віддано присудові їх шляхтичів, становить у цім ВІДПО- іпеншо дуже маркантну грань.

Головна хиба панів-ради була загально­українська хиба, неспроможність витворити належну теоретично-політичну концепцію. Пов­на відмова від ввязку в Польщею була з огляду на зовнішню ситуацію великого князівства не- можливою. Дамок левим мечем над цілим існу­ванням Литві і-Руси висіли польські інкорпора- ційні заходи. Оборонитись від них можна було піднесенням великого-инязівства до степени королівства, бо по середньовічних поняттях «корона в корону втілена бути не могла», а власна шляхта шукала б у свого, а не чужого короля опертя проти власних панів. Весь час від Кревської унії носилася ця ідея в повітрі і ніколи не змогли її перевести в життя. Не бажаючи тіснішого обеднання з Польщею пани- рада довго зручно використовували ситуацію й унеможливлювали його фактично, але ні разу не зуміли вони запевнити за собою наслідки своїх успіхів правно сформульованим посту- лятом, виставленням рівпорядної «Коропі ко­ролівства польського» політичної ідеї. На це забракло ианам-раді відповідного умово-теоре­тичного напруження, може і розуміння ваги справи і ця хиба помстилась, як лише раз зовнішня ситуація склалася для Литви-Руси несприятливо.

Нема підстав особливо ґльорифікувати Люб­лінську уиію. Але й при її осудженні не можна забувати, що величезна більшість політично- активного населення України чинно сприяла їй а принайменше радо її приняла. Українська шляхта бажала собі цієї унії і зуміла її досягти. І коли вона в дальшім тягу історії

досягти. ί виявилась потягла за собою кривавих конфлік- першій мірі на са-

політичним промахом та безконечний ряд важких τiβ_i то вина за це спадає них Українців.