Занепад Литовсько-Руської держави.
Що висліди обосторонніх переговорів з рр. 1446—1447. виявились такими тривкими, цьому cπpιι∏Jιa в першу чергу політика самої Ягай- лової династії. Дідичпі господарі Литви-Руси знали дуже добре, що Поляки не допустять до зірвання хоч такої унії і тому затримували окремішність великого князівства: володіючи ним правом спадковості!, вони знали напевне, що й виборна коропа польська не може вийти з їхніх рук.
Але Йгайлони жертвували відтепер значну частину своєї діяльності! Польщі, а Литва-Русь мусіла собі виробити окрему найвищу інстанцію. Як такий повновласніш орґан, уконстптувалися в перших роках правління Казимира «пани-рада» — кружок найбільших магнатів держави. Вони фактично правили великим князівством, провадили зовнішню політику та репрезентували його у дипломатичних зносинах. Серед панів-рад переважав католицький елемент із властивої Литви, але він дедалі більше перемішувався з українськими та білоруськими родами; культурою ті й другі були однаково українцями, а повна релігійна толеранція ватерала всяку ріжшщіо між православии такатолицтвом. Мішані шлюби були на. порядку деннім. І КОЛИ з одного боку ряд литовських родів оселився й акліматизувався на "S кра їні (Олика на Волині належала поруч Несвіжу та Біржишок до корінного родового мастку Рад- зивплів; в Попоннім осіла одна лінія Ґаш- тольдів), то з другого не бракувало і українських родин, що понабували собі посілості! на властивій Литві та Жмуди, як київські Хоткевпчі або Боговитини. Лише паші-рада мали всю повноту прав. Небагато зі старих родовитих князів (Острожські, Четвертинські) належали до їх кругу. По більшості! нащадки Рюрика та Ґедиміна в наслідок заходів Витовта та межиусобнці часів Свитригайла збідніли і иераз знаходились у повній залежносте від панів можновладців. Але всеж князі вибивались понад головну масу воєнного стану ·—- земянство Це останнє поділялось на багато ріжних катеґо- рій.
як нанр. значніші бояри панцирні, що виходили на війну з тяжким озброєнням, або менше значні — бояри путні, що вживались як посланці з вістками або поштою. І на Литві- Pycn існували з їзди земян, подібні до польських сеймів, але вони були вповні в руках можновладців. Паші займали вйщі урядові пости воєвод та старост І, як великокняжі урядовці, мали право судити земян. Підчас війни воші провадили збройними силами країни, а за непослух міг воєнно-зобовязаний втратити свій земельний наділ.Як уже згадувалось, перші початки управління олігархії були вдалі головно завдяки енерґії канцлера Яна Ґаштольда (j!458). В 1449. році відбито напад сина Жиґимонтового, Михайла^ що з допомогою Татар пробував здобути собі великокняжий стілець і був навіть захопив Київ. Після смерти Свидрлгайла пани- рада, за допомогою колишнього оборонця Луцьку —- Юрші, ввели військові залоги у головні міста Волині й так стіни ли в зародку всяку спробу Поляків заволодіти цею країною. Волинь одержала затвердження всіх своїх прав та привілеїв; тамошні князі та земяне легко помирилися з відсутністю удільного князя, впливи і значіння котрого перейшли на представників їх верстви з якої призначались виші земські достойники. Так само в Києві, після смерти Олелькового сина Семена, (1455—1470) призначено було воєводою Мартина Ґаштольда, кревного Олельковичів, а землі ґарантовано також повну внутрішню самоуправу як і те шо на всі уряди і диґнітарства будуть призначатись виключно особи місцевого походження. Але успіхам Казимира та його панів-рад судився незабаром кінець. Зовнішня ситуація Литовсько- Руської держави змінилася з кінцем XV. століття на гірше. Московщина, поборовши свої внутрішні чвари, виступила сильна і спаяна, як ніколи перед тим, під правлінням здіоного політика Івана III (1462—1505). Іван знищив останні удільні державки в Росії, Новґород (1478) та давнього союзника Лптви-Русі — Тверь (1485), скинув зверхність Золотої Орди
(1480). і від 1487. почав систематично напасту- ватп литовсько-руські володіння над Окою й У Грою.
Він дістав собі страшного союзника в особі кримського хана Менілі-Іірея (14ЬУ 1515). Визволившись зпід геґемонії Золотої Орди, кримські Татари признали над собою зверхність Туреччини (1415), і, забезпечившись таким чином 3 півдня, розвинули незвичайну войовничу енергію, рік-річно нападаючи та плюндруючи українські землі. Фортеці на берегах Чорного моря були знищені; зникла й осіла колонізація, що так многообіціоюче почала була розвиватись за Вптовта. Етнічна. межа українського народу відсунулась протягом кількадесяти літ аж у київське Полісся та на Волинь, Сам Київ був 1482. здобутий і страшенно знищений.Падіння Новгороду і Твері, зміцнення Москви й Криму — все це були важкі удари для Литви- Руси, удари, які показували, що політика держави вже не має таких енергійних і свідомих цілії провідників, як давніше. Поміж панами-радою точилися особисті сварки, а давня здатна воєнна організація стала розхитуватись. Можновладці перші почали подавати приклади непослуху, не вирушаючи в похід на господарський заклик. Участь у війні щораз більше залежала від фантазії та доброї волі поодиноких панів. Військо ставало таким, як його змалював у першій половині XVI. віку цісарський посол, барон Герберштайіі. Литовські пани збираються по його словам на війну
8 великим запізненням, зїздяться тільки, щоб хизуватися пишною зброєю та одягом, і побенкетувавши деякий час, знов вертаються додому. Але, не дивлячись на грізне положення держави, нехіть до Польщі лишалась серед великого панства незмінною. Вона виявилась у 1492. р., коли після смерти Казимира в Литві наслідував йому його син, Олександер (1492— 1506), тоді як Псілякп вибрали королем старшого його брата, Яна Олъбрахта. Тут знов, як і підчас вибору Казимира і давніших сукце- сій, проявлявся принціп спадковості!, вігроб- лений ще за Київської доби, себто великокняжий стілець вважався власністю не однієї певної особи (наггр. старшого сина), а цілої правлячої родини, отже всіх братів і синів князя. Староукраїнські політичні ідеї допомагали відрубності! Литви-Руси.
Після вступления на престол видав Олександер привілей, яким сильно обмежено великокняжу владу на користь панів-рад, найбільш ворожого ближчій унії з Польщею чинника. Фактично навіть персональна унія замінилася унією родинною, але обидва брати виступали в зовнішній політиці досить солідарно.Панування Олександра було найтяжчим часом Литовсько-Руської держави. Млявий і нерішучий великий князь не міг справитися зі зовнішніми труднощами. Татари збурили най- важніші південні фортеці, Черкаси, Канев, Винницю (1493) і заганялись аж у глибину Білорусі. Цар Іван III. у війні 1492—1494. відібрав собі Вязьму і цілий ряд міст на Gi- верщпні. Олександер помирився з втратою, і щоб досягти миру, одружився з донькою Івана III., Оленою. Але такі легкі здобутки тільки додали апетиту Москві. Чіпляючись ніби то утисків у вірі, яких мала зазнавати і того донька і взагалі православне населення Литви, та оголошуючи всі українські й білоруські землі аж з Галичем і Вільном за своє дідичне володіння, Іван III. безнастанно шарпав і наїздив погранпчні землі. Тамошні намісники, не маючи самі сили оборонитись, і не дістаючи відповідної запомоги від свого зверхника, воліли зраджувати і приймати московське підданство. Утиски православно, якими вони мотивували свій перехід до Росії, були, розуміється, тільки популярним гаслом, яким оправдувалось власні вчинки. В 1500 р. відпали від Ягайлонів давні роди Рюриковичів на Сіверщшіі, князі Більські, Можаііські, Масальські, а з ними разом і їх міста Стародуб, Гомель, Чернигів. Московські кордони підсунулися під брами Києва. Це потягло за собою нову війну. Над P- Ведрошем розбили Mockbhhii невеликий відділ гетьмана Константина Ocmpодеського (1500), а пізніше одержали другу перемогу під Мстиславом. Великий князь Олександер, замість виїхати до війська, подався до Варшави на вибори короля після смерти свого брата, Яна- Ольбрахта (1501). Ціллю його було дістати допомогу Польщі, а скрутне становище Литовсько- Руської держави змушувало до певної уступ- чивости польським вимогам тіснішого зближення.
Пйотрковські статті, диктовані королеві перед вибором, заповідали, що па будуче Польща і Литва мусять мати завше одного спільного володаря, спільні фінанси і зовнішню політику. Таким чином навіть дІдичність Ягайлонів у Литві оула поставлена під знак запиту. Правда, Олександер застеріг собі до цих уступок згоду литовсько-руського сойму, а можновладці такої згоди ніколи не дали.Поки король барився у Польщі та не здобув сливе ніякої допомоги, спіткала Литву дальша катастрофа. Меиґлі-Ґірсй до щепту знищив найвірніїдого союзника Олександра в останніх літах — Золоту Орду, залишену ним тепер без підтримки (1502). Знову довелось просити за мир і признати Московщині її нові здобутки (1503). В таких часах глибокого упадку держави заворушилася давно замовкла князівська опозиція. На чолі її став надвірний марша лок короля Олександра і його фаворит Михайло Глинсъкий. Неслушно звязують із його повстанням якісь національні чи релі- ґііші мотиви. Сам Глинський зукраїнщеного татарського роду, перейшов на католицтво підчас своїх мандрівок по Німеччині та Італії і апеляція до православних в його устах була ще більш порожнім гаслом, аніж тих князів Можайських та Масальських, що переходили до Москви. Думка створити під московською зверхністю своє власне окреме князівство не мала в широких верствах українського народу ніякого відголосу. А безпосередньою причиною повстання була ображена амбіція: наступник Олександра, Жпґимонт, не любив Глинського, позбавив його маршалківства і князь, якому загрожувала втрата його впливів, рішився виступити зі зброєю в руках.
6.