1. Міжиусобпця та остаточне оформлення унії з Польщею.
Після смертп Витовта, здавлені його залізною рукою,родові князі знову піднесли голову. Нехіть до Поляків, до затіснєння унії та до запровадження у литовській державі шляхетської рівностп, була для цих кругів особливо характеристична.
Тому, не питаючи дозволу Ягайла, що саме перебував у Вільні, і прямуючи до зірвання унії з Польщею взагалі, піднесли маґнати на великокняжий стілець давнього бунтаря, наймолодшого Ольґердовича, CeuOpu- гайла (1430—1432). Неааелужено перейшов цей князь у історію, як заступник руського елементу: це був ставленик опозиційно настроєних князів, а вони мали опору на Україні з її довгим рядом дрібних місцевих дпнастів Рюрико- впчів та Ґедиміновичів. Отже честилюбиві заміри Свидрпгайла тільки збігались із плинами певних кругів українського суспільства. Серед найвірніших сторонников його не бракувало і Литвині в-католиків, як Монвид або Кежґайло; серед ворогів Свидригайла натомість находились такі чільні репрезентанти українського елементу, як майбутній князь київський Олек- сандер Володимирович (Олелько), або князь Гольшанський. Сам Свидригайло ціле життя був католиком, а 1434. звелів навіть спалити на кострі православного митрополита Герасима, так що годі в нім бачити спеціяльного протектора православності!. В усобиці, іцо 6 літ роздирала орґанізм JIптовсько-Руської держави, можна ствердити династичні мотиви боротьби двох претендентів за престол, можна добачати мотиви глибші — змагань удільних князів з центральним абсолютизмом і навіть спроби великого князя опертися на міста й міщан. Мотивів національних — боротьби католицької Литви з православною Руссю у цій межусобиці не було.На перших порах панування Свидригайла, одначе, заносилося не стільки на межиусобицю скільки на війну з Польщею. Бачучи, що унія розлітається, хотіли Поляки відірвати до коропи принаймні пограничні українські землі. Польське військо обсадило усі важніші подільські твердині, але Свпдриганло взяв під сторожу Ягайла, який все що перебував у Вільні, і вимусив у нього наказ Полякам відступити.
Ці, одначе, наказу не послухали, а звільнений з полону Ягайло влітку 1431. сам став на чолі великого війська, яке рушило на Волинь. Стримав його під своїми мурами добре укріплений Луцьк. Начальник залоги, воевода Юрша, зручно керував обороною і частими успішними вилазками тривожив Поляків. Після пятитпж- невої облоги мусів Ягайло з великими втратамивідступити назад. Це був не перечно великий успіх щойно інтронізованого революційним шляхом Свпдригайла. Союз із німецьким Орденом, який він заключив у цім часі, здавалося ще більше скріпив його становище. Пруські рпцарі спустошили осінню 1431. північні частини Польщі. Загрожені на своїх власних землях, Поляки вирішили підірвати значіння Свпдригайла зі середини. Вони навязали зносини з братом Вптовта, Жиґимонтом Кейсту- товичем, князем старо дубським. З невеликими силами заскочив Жиґимонт (1432—1440), у спілці з кількома ображеними Свидригайлом магнатами, цього останнього в Ошмяні. Свпдрп- гайлові ледве вдалося втекти. Берестейщина з Підляшшям, Троки, Вільно і Жмудь відразу визнали владу Жийімопта, якого оголошено великим князем. Одначе, решта земель трималися Свпдригайла, він і не думав зрікатися найвищої влади, поновив свій союз із Орденом і межиусобна боротьба стала неминучою. Жи- ґимонт знайшов собі союзників у Поляках, з якими заключив.у жовтні 1432. у Гродні договір, в силу якого Литва знову проголошувалася частиною «земель коропи польської», а Жиґимонт, як давніше Витовт, призначався до життя її правителем з титулом великого князя. Рівночасно видав Жиґимонт привілей, що ним проголошувалась рівноправність православних і католиків.
В грудні 1432. розбив Жиґимонт Свпдригайла під Ошмяпою. Але блискучу сторінку в історії 34
меяшусобпці творить боротьба за Поділля проти Жиґимонтовнх союзників, Поляків. Героєм її був князь Федько Несвітський*). Польському війську Я на Мвйіжика з Домбро ви та Bin- ценца зі ПІамотул міг український полководець протиставити лише невеликі замкові полоти та збиранину всяких степових бродників.
Зате був Несвіжськпй майстром партизанської боротьби: несподіваними нападами і засідками зумів він зі своїми мізерними силами не лише відібрати назад Смотр и ч і Брацлав, але й шарпнути сильно польську головну армію на річці Мурахві коло Кошістерину (1432). Вінцем його успіхів було здобуття хитрощами неприступного Камянця Подільського на весну 1433. Удаваним нападом виманив князь Федько польську залогу з фортеці, розбив її, полонив команданта і вдерся до міста. Типовим для невміння Свидригайла розрізняти людей було несподіване увязнення цього героя погранично! боротьби. Після цього Поляки без труду заволоділи знову західним Поділлям. Король Ягайло зробив великодушний жест, випросивши у Свидригайла звільнення Hec в і енського, але енергійний князь вже більше не станув на сторожі національних інтересів. Спалення митрополита Герасима мусіло ще більше настроїти Українців та Білорусинів проти Свидригайла, тим більше, що рівночасно Жиι,∏MθHT виставив православним новий при-*) Деякі дослідники, як Λf⅛rαβ.ω 3∕λkcuλwmi*⅛, вважають князя Федька членом роду Острожських.
ні лей (травень 1434), який не лише ще рає Гарантував їм повну рівноправність, але й оголосив для руських земель податкові пільги. Почався відхід поодиноких магнатів і цілих міст до Жиґимонта; особливо важким був перехід столичного Луцьку.
В Tiiinix обставинах дійшло до рішаючого бою між обома претендентами на великокняжий стілець, над річкою Ceciitoio під Вількомиром (1435). З допомогою польського відділу були княжі почотії та ливонські рицарі Свидри- гаііла розгромлені до щенту. Єдино в ластя хвилево тріюмфувало. До кінця 1438. опанував Жиґпмонт всею Литвою-Руссю. Спроба Свидри- га-йла (1437) договоритися з польськими панами, при чому він обіцяв усі землі великого князівства передати по смерті короні польській, я негайно — відступити Полякам Волинь, не вдалася, і він мусів утікати на Волощину. Натомість, переможний спи Кейстута, вважав зовсім недоцільним дотримувати свої, дані Полякам у хвилинах політичного безсилля, обіцянки і відносини Його з Короною дуже швидко загострилися.
Але й можно владство, яке за довгий час домашньої війни звикло до більшої свободи, вже не могло погодитися зі ЖивимоHTOM5 тим більше, що за жорстокістю, з якою цей останній старався скріпити великокняжу владу} не стояла індивідуальність, подібна до ОльГерда або Витовта. Змовники під проводом волинського князя Івана Четвертнн- ського та віденського воєводи Довґирда, вбн-ли Жиґммонта весною 1440, на Його замку в Троках. Стерно влади попало остаточно в руки ґрупп можновладців на чолі з Яном Ґа- штольдом та князем Гольшанським. Настала певна реакція удільної системи на українських землях. В Києві запанував вже згадуваний син Ольґердовича Володимира, Олелъко (1440-1455), а па Волинь вернувся Свидригайло, щоб там дожити віку, як удільний володар, але з титулом великого князя (1442—1452). Не обійшлося тут без підтримки польських панів з Галичини, яким Свидригайло пообіцяв після смерти передати Волинь. Але пазагал пануючим оліґархам у Вільні вдалося опанувати ситуацію. Вони ви дістали з Польщі молодого сина Ягайлового, Казимира —1492), якого проголосили окре
мим володарем литовсько-руським.
В Польщі королював у цей час Володаслав III, «Варненьчик» (1434—1444) і вступления на троп його брата Казимира означало повне зірвання унії. Литовсько-Руська держава мала щастя, що сусіди, за виїмком втрати Поділля, не могли використати її довгі внутрішні нелади. Орден був уже за слабий, у Московщині самій точилася межиусобиця, а Польща вплуталася у гуситські і угорські справи. Одначе і провідники литовсько-руського можновлад- ства виявили велику зорґанізованість та енергію. Зовнішнім виявом міцного становища Лит- ви-Руси було підкреслення д і дичію ї влади Казимира «сплою народження природженого володаря», а не призначеного з Польщі правителя. Польським шляхетським поняттям про виборність зверхньої влади нанесено важкий удар. Але всеж велике князівство залишалось розлеглою, рідко населеною державою, майже без природніх кордонів. Між фізичною необхідністю мати міцний союз з кимнебуть із сусідів і задержанням створеного потужним мож- новладством ладу треба було знайти вихід. І його знайдено у формі «Берестейського компромісу» (1446) та персональної унії з 1447 р. Під примусом литовсько-руських панів заявив Казимир, що не потерпить па польськім тропі іншого володаря, як тільки з роду Ягайлонів. І замість вбитого в бою з Турками під Варіюю Володислава III,, вибрали Поляки своїм королем Казимира. Тепер уже і мови не могло бути про інкорпорацію до Корони: говорилося лише про братерський з вязок двох країв під одним володарем. Але кожна держава зберігала власний устрій, військо, фінанси й зовнішню політику. Литовсько-руським панам крім того вдалося відібрати назад від Польщі До- рогичші та велику частину Ратенської волости, яка вернулася в склад Волині. В такім вигляді залишилася монархія їедиміновичів поверх сотні літ.
5.