3. Часи могутності! Ольґерд та Вітовт.
Заходила небезпека, що Литовсько -Руська держава, як колись спадщина Ярослава Мудрого, роздізеться на окремі складові частини. Небезпека здавалася тим більшою, що кожна земля — Волинь, Турово-Пінщина, Полоччина і ін.
жили властиво своїм окремим життям і мали кожна свої звичаї та закони. Одначе, якраз тут і виявилась позитивна сторона політики правлячої династії, пізніше сформульована у відомім реченні «ми старини не рухаємо, а новин не уводимо». Литві залежало лише на воєнних силах країни. Весь військовий стан діставав земельні наділи і право на деякі безплатні роботи з боку селян, але мусів, зате, безумовно ставитися до походу на перший же заклик князя. В разі непослуху землю відбе- ралося. Позатпм ціла самоуправа залишалася в руках тубільців, які й далі самі керували своєю землею. Князі, сини Ґеднміна, просто стали на місце колишніх Рюрике вичів. Корнети, які мали зокрема українські землі від зєднання з Литвою, вже було згадано, а коли при цім правитель ґарантував усі місцеві особліівости і звичаї, то ясно, що в скрутнуміііуту грозячого розпаду держави доосерсдні сили мусілп перемогти. Як репрезентанти цих сил, виступили в союзі два найздібніші сини Ґедпміна, Ольґерд та Кейстут. На спілку захопили вони Вільно, вигнавши свого нездарного наймолодшого брата Явні/та, і поділили.між собою владу в державі. Ксйстут дістав околицю Трок, Чорну Русь та Підляїпшя, Ольґерд решту, головно білоруських та українських земель, зі столичним містом Вільиом та титулом великого князя. Володіння Keii- стута відрізали литовську Русь від земель хрестоносців і на них спала головна вага боротьби з рицарями; Ольґерд помагав братові, але ввиваний другими справами не завше мав до цього можливість.
Панування Ольґерда (1341—1377) було часом дальшого територіяльного зросту Литовсько-Руської держави. Помимо вже згаданих обставин, що диктували українським землям ооєднання довкола одного міцного осередку, багато у цій широкій експапзії треба приписати і на рахунок особистих здібностей Оль- ґерда — в першу чергу видатного політика.
Зовнішні умови для Литви-Руси були зовсім не такі сприятливі. Крім щораз зростаючого натиску рицарів (часи великого магістра Він- риха фон Кніпроде 1351—1382 вважаються часом найбільшого розцвітуї Ордену), треба було боротися і з претенсіями Поляків на спадщину Галицько-Волинську. Вже 1340 захопив був польський король Казимир Великий (1333 1370) Сяніччину а 1349 і майже всю Галичину. Покликаний місцевою аристократією Любарт ЗМІГ- утриматися на багатшій Волині, де по давній традиції українське боярство вірно трималось своїх князів, але він постійно потребував помочі з Вільна. Нарешті зріст сили Московського князівства змушував і з північно-східцього боку рахуватися зі серії о з- ним ворогом. Ольґерд мусів у повній мірі відчути невигоди ґеоґрафічного положення, відкритої з усіх боків, України, але за його часів вона не була легендарною чайкою при битій дорозі, а навпаки своєю завше готовою військовою орґа- нізацією сама була пострахом сусідів. Передовсім довершилося обєднання України довкола династії Ґедиміна. В 1357. р,, скориставшись внутрішніми заворушеннями у Брянську, най- значнішому місті тодішньої Сіверщшш, заволодів Ольґерд всею країною до горішньої Оки. І тут носило приєднання характер добровільного підданий, бо більшість місцевих дрібних Рюрикович!в залишилась далі на своїх уділах, тільки Чернпгів та Брянськ подарував Ольґерд своїм синам: Дмитрові і Константинов!. В 1362 р. вирушив Ольґерд на Татар і погромив їх на Синіх Водах. В наслідок цього успіху, не лише Київщина, але й Поділля стали складовими частинами литовської Русії: в першій із цих земель осів син Ольґерда, Володимир, а Поділля віддав великий князь своїм племінникам, чотиром братам Коріятовпчам. Наслідком цього походу була довготривала ворож- печа а Татарами, одначе не страшна з огляду на занепад Золотої Орди. Крім того йшла ця ворожнеча по лінії життєвих інтересів України.А на західніх українських землях кипіла уперта боротьба з Польщею, головним героєм якої був, старанно підоомаганий Ольґердом, Любарт.
Аж у рік смерти великого князя (1377) дійшло, після змінливої сороклітньої боротьби, до остаточного поділу: Галичина з Холмом і Белзом відійшла до Польщі — Волинь та Підляшша залишились при Литві і надовго стали осередком українського національного життя. Луцьк відігравав навіть побіч Вільна ролю неначе другої столиці; забігаючи вперед, можна пригадати, що урочиста королівська коронація Витовта в присутності самого цісаря Сиґизмунда мала відбутись у Луцьку. Супроти Московщини провадив Ольґерд тактику окружения, стараючись розтягнути свій вплив на російські державки — Рязань та Тверь, і таким чином взяти Москву в кліщі. Доходило за впливи у цих землях, Новгороді та Пскові, і до збройних конфліктів. Року 1368. напав Ольґерд несподівано па Москву, розбив московське військо на ріці Тростні і спалив саму столицю. Реальним наслідком цеї і пізніших воєн (1370, 1372) був протекторат над стратегічно-важним Смоленським князівством та виразна перевага Ґедпміновичів на сході Европи. Провідною верствою у державі Ольґерда в чисельнім, культурнім та політичнім відношенню став аристократичний елемент українсько-білоруський, або зрушений литовський. Сам великий князь приняв, прав до подібно, православну віру і в цій же вірі виховалось майже все його потом- ^ijo⅛llπθκi Ґедиміновпчі, що сиділи на дрібніших українських уділах, відріжнялись ВІД сумежних із ними князів Рюрпковпчів хіба лише згадками про своє походження. До того ще й память про пізніше приєднання України не затерлася і вона, відділена від ядра держави т. вв. «корінної Литви» (литовсько-білоруських етнічних теренів з українськими Підляшшам та Поліссям) тяжко проходимими Припятськими болотами, назавше лишилася на становищі области аннексу, що держалася великого князівства лише поки сама того хотіла.Полишаючп місцевим елементам монополь у самоврядуванні, великий князь всеж зберігав за собою значний особистий авторитет. Влада його над можновладцями і князями носила ціхп патріархальної: без згоди сюзерена не могли його підручні, не тільки розпоряжатись своїм земельним майном, але навіть видавати доньок заміж.
Нижчі воєнні верстви, нащадки колишніх бояр та дружинників, в свою чергу стояли в такій самій залежності від князів, можновладців та великокняжих урядовців, підлягаючи їх судові та складаючії їх почотп на час війни. Цю систему гієрархічної залежності! за її аналоґі ї до рицарського державного устрою в Европі в останніх часах названо литовським феодалізмом.Після смерти Ольґерда, як і після смерти Ґедиміна, але значно слабше, заворушився
місцевий партикуляризм. Носіями його стали КНЯЗІ з правлячого роду, що скористалися династичною усобицею. Столицю Вільно і великокнязівський титул залишив Ольґерд своєму синові Ягаііїові (1377—1392, як великий князь литовський, 1386—1434, як король польський), цей останній швидко попав у непорозуміння зі своїм дядьком Кейстутом. 1381. Кейстут скинув Ягайла і сам опанував Вільпом, але проти нього виступив Дмитро Корибут Сіверський. Незабаром Ягайло підступом захопив свого дядька в полон і звелів замордувати у вязниці (1382). Син Кейетута, Вптовт, втік і, з допомогою Ордену та своїх числених прихильників на Жмуди, вів деякий час 6opoτbDjr з великим князем. У 1384 р. дійшло, однак, і між ними до замирення, при чому Витовт дістав xIopny Русь та Підляшшя. Наслідком цих заверюх, опинився Ягайло перед необхідністю, якимсь способом піднести авторитет великокняжої влади. І тут найнаручнішою йому виявилась пропозиція королівської корони з Польщі. Після вступних переговорів із польськими папами у Креві, закріплених шлюбом Ягайла з королівною Ядвигою (1386) та його урочистою коронацією в Кракові, дійшло до т. зв. Кревської унії, що так сильно вплинула на дальший розвиток Литви-Руси. Згідно з умовою, велике князівство просто втілювалось (інкорпорувалось) у склад земель польської корони. Це була спроба обєднати в уніфікаційнім дусі два такі несхожі на себе державні організми.
Далі зобовязувався ЯгаЙло охрестити поганських Литвинів у католицтво. Для людей православної віри відразу робився виїмок, але католики ставали на у привілейоване становище, діставали від короля право необмеженого володіння своїми маєткз-ми та першенство при роздаванні урядів.
Ці постанови зовсім не значили, що більша половина населення держави стала за одним махом неповноправною: вони бо стосувались лише земель «корінної Литви» з їх мішаним литовсько-українсько-білоруським населенням. Головних українських земель з їх окремими князями та власними законами й привілеями обіцянки короля не торкались. Але було щось інше: дрібні бояри звільнялись від служб і судової підлеглости панам та ставали дідпчними власниками своєї землі на зразок польської шляхти. JIHTOBCbKO-Руське мож- новладство раптом побачило себе зрівняним в правах з польськими, залежними від шляхетської маси, папами. Чин Ягайла викликав страшенне обурення серед вищого кругу аристократії великого князівства, а ця остання виявилась досить зорґанізовапою і сильною, щоби за себе постояти. Розпочався ряд змагань за зміну литовсько-польської унії, змагань, що протяглися більше ніж пів-століття.Репрезентантом цих настроїв явився Кеіісту- тів син, Bumoem (1392—1430). Спераючись крім підтримки внутрі ще й на союз із Орденом, змусів він Ягайла признати його окремим великим князем литовсько-руським. По т. зв.
Островській угоді оголошувався Витовт заступником короля для земель великого князівства. Панування Вптовта вважається звичайно епохою найбільшого розцвіту Литвп-Русп. Насамперед постановив енергійний і підприємливий володар зліквідувати територіальні князівства поодиноких Іедиміновичів, в яких він ПІСЛЯ щойно минулих внутрішніх заворушень, не без підстави, бачив загрозу цілости держави. Вже Ягайло пробував вести акцію в цім напрямі та відібрав 1387. Полоцьк у Андрія Ольґер- довича, але аж тепер переведено її з відповідною систематичністю. В рр. 1392—1393. усунув Витовт Лгобартовлчів з Волині, Коріято- вичів з Поділля, наймолодшого брата Ягай- лового, Свидригайла, з Витебську, Дмитра Ko- рибута зі Сіверщіши та Володимира Ольґер- довича з Києва. Це останнє місто дістав був Ольґердовпч СкиргаЇїло, але після Його недовгого панування (1394—1397) відійшло воно впрост до Вптовта.
Проте литовсько-руська монархія і надалі залишалась утвором дуже зближеним до федерації окремих земель. Витовт безумовно і надалі шанував провінціяльні особливості! і не вмішувався в краєву самоуправу, Княжий намісник чи воєвода приходив замість попереднього династа Ґедиміно- вича і перебирав його права й обо вязки. Постанову Кревсько! унії про віддавання адміністративних посад лише католикам не виконувалось -- правителями Київщини чи Волині і надалі були місцеві люди. І тут пояснення 2вCitoporo і легкого успіху Витовта. Суперники Ґедиміновичів, місцеві можновладці, зискуючи на багатстві та значінню, розуміли, що саме в їх середовища будуть вибератись ці воєводи та намісники, які мали заступити удільних династія. Тому вони підтримали централ іааційн і змагання великого князя. А рівночасно вирішувалось і давне ґеополітичяе завдання України: походами па гирла Дніпра і до Перекопу 1396—1397. знову розширились її межі до Чорного моря. З другого боку здушив Витовт самостійність дрібних KynitaciB на Жмуди, І шо популярність великого князя в наслідок його цеп- тралізаційних заходів тільки зросла, виявилось на зїзді Витовта з великим магістром Ордену Конрадом фон IOutiHteH наострові Салін, дерусь- ек та литовське панство проголосило свого володаря королем. Тим, очевидно, зривалася фактично унія з Польщею, бо як пізніше висловлювали па Україні середньовічну політичну формулу: «коруна в коруну втілена бити не может». Далекосяглі честилюбні плини Витовта перекреслила поразка у боротьбі з Татарами за опанування чорноморських степів над Ворсклою (1399). Прийшлось понизити тон і супроти Ягайла: в т. зв. «унії Віденській» (1401) визнавав себе Витовт знову довічним заступником короля в управлінню Литвою-Руссю. Після його смерти мало велике князівство повернути до польської коропи.
Невдача над Ворсклою виявилась лігше хвилевою перервою в зрості значіння Витовта;
незабаром відновив він Ольґердову політику закріплення за собою берегів Чорного моря, окружения Москви і боротьби з Орденом. Уступивши хрестоносцям, по миру в Рацьонжу, Жмудь (1404), розвязав собі великий князь насамперед руки на схід і в тому-ж році остаточно приєднав Смоленськ до своєї держави. Війна з Московщиною 1406—1408. наново підтвердила перевагу Литви на сході, не дивлячись па те, що багато переведених па маленькі володіння удільних князів під проводом Свп- дригайла зрадили і подались на московську службу. Не лише у Пскові та Новгороді засіли на княжих стільцях литовські ставленники, але й цілий ряд міст на етнічно московській території (Вязьма, Козєльськ, Мценськ, Любутськ) попали в склад великого князівства, а володарі Твері та Рязані, визнали себе васалами Витовта. Кліщі довкола найгрізні- шого ворога Москви затиснулись, аж нарешті князь її, Василь II. Темний^ визнав себе «молодшим братом» господаря Литви-Руси (1426), в чому, очевидно, полягало признання своєї моральної залежності!.
Зліквідувавши 1408. московську загрозу, звернувся Bhtobt проти Ордену. В союзі 8 Ягайлом вироблено спільний плян кампанії. Незвичайно чисельна участь зжраїнського елементу в військах обох володарів свідчить, що широким кругам населення наших земель не було байдужим те, що діялось на гирлах торговельних шляхів Висли та Німану. З 15 литовських полків походило 7 з етнічно українських теренів, а з 16 польських — 6 виставили Галичина та Поділля. Напад на Прусію в липні 1410. завершився небувалою поразкою хрестоносців під Грінвальдом; сам великий маґістер, Ульрих фон Юнґінґен, поліг у бою, а воєнна сила Ордену була зламана на завше. З рікрічнимп «райзами» на Литву настав кінець. Це використали в першу чергу німецькі прибалтійські міста для навязання іптенсивніших торговельних зносин зі східньоевропейськими просторами. Заключений 1411. у Торуні мир, був досить почесний для рицарів: тільки Жмудь відійшла назад до Литви. Витовт розумів, що корона польська більше користала на знищенні ворога і хотів по можливості! зберегти Орден, як противагу західньому сусідові. Затривожена цею тактикою Польща, домагалася нового запевнення взаїмного союзу. Так дійшло до унії в Городлі (1413), що помимо нових урочистих слів про «інкорпорацію» була великим успіхом сепаратистичних стрем лінь Витов- та. Не тільки вія сам залишався до життя великим князем, але і його нащадки визнавались володарями Литви, якій таким чином забезпечувалося, хоч і підпорядковане, але окреме становище в «Короні польській». Крім того підтверджував Городельський акт упри- вілейоване становище католиків, хоч Витовт і далі роздавав на Україні диґнітарства православним місцевим панам. Ці днґнітарства формувались на зразок польських старости, каште- ляній та воєводств, але вони ніколи не досяглії тої одностайної закінченості!, як у Польщі, Так, жмудський староста мав фактично права воєводи, найстаршим достойником Волині лишився не воєвода, а марша лок і т. д. Найвищими державними урядами вважались велике канцлерство, підскарбниціпво та воеводства Вільно й Троки. Далі приняла польська шляхта більше число панських родів Литви-Руси до своїх гербів, але цього не можна вважати за початок вживання гербів на Україні. Незалежно від Горо дел ьської унії іще перед нею існували на українських землях ріжні родові знаки.
Фактично почувся Витовт сильнішим від Ягайла самостійним володарем. В роках по Городельській унії розпочав він великостилеву колонізаційну акцію на чорноморських степах. Вже від 1409, р. вдавалось Biitobtobі садовити по своїй вподобі ханів у Золотій Орді. Багато інших татарських орд признали його зверхність і були усадовлені на Правобережжю. З метою опанувати морський беріг розбудував Витовт фортецю Акерман та укріпив Тавань над дніпровським лиманом. Розвинулась жива торговля з італійськими, в першу чергу Генуезькими купецькими факторіями в Криму; теж І під політичним оглядом Кримський півострів попав у сферу впливів Литви-Руси. Широка хвиля українського хліборобського населення рушила в степи під проводом місцевого панства, зобовязаного охороняти це осад- ництво.
Станувши під кінець життя на вершку слави і могучостп, хотів Витовт королівської корони, щоби таким робом забезпечити Литві на будуче окреме самостійне існування. Німецький цісар Сиґізмунд вхопився за цей проект, сподіваючись розбити, небезпечну для цісарства своєю потужністю, унію, та обіцяв сам коронувати Витовта. 1429. відбувся урочистий аїзд у Луцьку: крім цісаря прибув цілий ряд інших європейських володарів. Але Поляки затримали послів із короною і блискуче товариство мусіло розїхатися з нічим. Незабаром потім Витовт, вражений цею невдачею, помер.