2. Початки Литовсько-Руської держави.
Перші певні писані звістки про литовські племена подпбуються в наших літописах київської доби. З них виходить, що Литовці стояли в певній залежності! від Києва. Звістки хроністів про данину, плачену Києву віниками, очевидно, не можна брати буквально: це було кепкування багатого купецького міста над убогими лісовими околицями, віддаленими від усіх торговельних шляхів.
Край, заселений литовськими племенами, був густо вкритий лісом і населення через те мусіло, принаймні на перших порах, концентруватися по берегах річок, де траплялися незаліснені місця. Головним його заняттям було хліборобство, а тільки такі незаліснені галявини були доступні примітивній сільськогосподарській техніці тих часів. Литовські племена замешкували глибину континенту, ніде не доходячи до моря. Над берегами Балтику сиділи вузьким пружком фінські риболовні народці (Кури, Лпви) зі значно більше розвинутим мореплавним інстинктом. Правдоподібно, і внутр і країни сиділи Литовці, бодай частинно на теренах, з яких вони перед тіш витиснули У грофшів-Головні племена литовської мовної Групи були Пруси (на землях теперішньої східньої Пруеії), Япівяги (між річками Пре Гелем та Німаном до Бугу на полудне), Корсъ (на Курляндськім півострові), Жмудь (над долішнім Німаном), Литва (над середнім Німаном та Віліею), Жемїола (між Віл і єю та Двиною) і Летїола (на північ від Двіши). Принаймні між декотрими з цих племен і словянськими етнічними Групами, існували вже на світанку історії в IX—XI. віках близькі звязки. Є дані припускати, що літописні CflOBffHCbKi Кривичі, які не тільки лягли в основу теперішнього білоруського народу, але й великим колонізаційним рухом в доріччя горішньої Волги, найбільше причинились до асиміляції фінських племен на території теперішньої Росії, були самі пословянщенпм литовським племенем. На кожен випадок ще за історичних часів сягали Литовці значно дальше вглиб континенту на тепер білоруські землі.
Вже за литовської держави підлягли вони асиміляції на користь Словян. Головні міста Литви—Вільно і Троки— тепер етнічно білоруські, тоді лежали на литовських теренах. Тому іцо Словяни мали вже розвинене міське життя, були вони більш придатні до урбанізації, ніж Литовці і згадані осередки відіграли якраз найбільшу ролю при білорусизації долин Німану та Білії.В тягу XII—XIII. в., по мірі розпаду та ослаблення поодиноких українських князівств, вістки про литовські племена стають усе частіші.
Грабіжні напади їх, навіть на далекі Подніпрова та Сіверщину, стають частим явищем. Особливою дикістю виріжнялцсь Ятвяги. з котрими довелось уперто боротися сумеЖній з півдня державі Галицько-Волинській. Ця експансія Литовців була не лише наслідком ослаблення українських князівств, але й порівнююче густішого населення литовських земель, особливо після татарського нападу, коли мешканців па Подніпрові поменшало. В тім часі _______________________________________
XIII. століття — можна зауважити серед Литовців вже деякий культурний поступ, який виявився передовсім у суспільній дпфереиція- ції: в літописах українських та хроніках німецького Ордену згадуються численні «рікси», або «куніґаси», але вже сама чисельність їх змушує думати, що влада цих перших литовських ватажків була невелика. Про перемогу брата Данилового, Василька, над Ятвягами під Дорогичином 1248. говорить літопис «убито бисть князій Ятвяжських сорок». Видимо, були це просто торговлею або воєнним грабунком збагачені землевласники, що силою свого більшого маєтку здобули певне значіння серед своїх соплеменників. Появляються вістки і про литовські села і навіть укріплені пункти, як Ворута в Литві або Твериметь у Жемґолі (1252). t ι
Ці початки політичної організації, одначе, не вистарчали на серйозні завдання час}’, перед якими стояли литовські племена. Роз- ріжнені дрібні ватажки, з яких ніоден не тур-
бувався долею другого, опинились проти двох німецьких рицарських Орденів, що майже рівночасно осіли па обох кінцях литовських етнічних теренів (Меченосці в Ливонії 1202, Німецький Орден у IIpycii 1230).
За зразковою воєнною організацією рицарів стояло шляхетне суспільство всеї Европп; рік річно зявля- лись цілі відділи з Анґлії, Франції та Німеччини, щоби взяти участь у походах і грабунках Литви під популярним гаслом навертання поган на христіянство. Одночасно з походами і грабунками йшла і правильна колонізація: рицарі закладали міста, муровані замки, закликали в країну купців та ремісників і таким чином запевнювалп за собою назавше раз захоплений клаптик землі. Перевага європейської фортифікаційної техніки, перевага залізних панцирів та зброї і врешті значна влада великого магістра, яка (особливо після обєднання обох Орденів 1237.) дозволяла йому концентрувати на відповідну ціль великі сили, все це разом уявляло собою таку потугу, мірятися з якою племінним ватажкам було зовсім не можливо. Рятунок був лише в звязку зі сумежними словянськими князівствами. Сло- вяііи мали вищу воєнну і фортифікаційну техніку, яка уможливлювала їм лекше витримувати конкуренцію зі аахідньою Европою, а головне виробили вони в постаті дідичних князів форму політичного життя, що скупчувала довкола себе всі сили країни. Тому спроби литовських племен у першій половині XIII. ст. сполучитися зі Словянами, носили вигляд підданця. Так пробувала Летґола приєднатися до Полоцького князівства, а Пруси до володарів Помори Свято полка та Мстивоя. Але ці державки були самі за слабі і ие могли достачити оборони ще Й іншим: німецький натиск був лише почасти задержаний. За той час, одначе, встигла зрости і зміцнитись державна організація центральних племен — Жмуді та Литви.Ці два племени межували якраз із найелаб- шимн білоруськими уділами, скалками багато разів переділеного Полоцького князівства (Друцьк, Слоним, Волковиськ). Володарі таких маленьких земельок по сплі і значінні нічим не відріжнялися від литовських ватажків. Постійно закликали одні одних на поміч у своїх чварах із соплеменниками, орґапізову- вали разом розбишацькі походи та заходили між собою в подружні звязки. Погляди на князя, як на дідинного володаря, почали перещеплюватись і Литвинам, аж поки вдалося одному з ватажків вибитися понад інших.
Був ним Meudoet1 син Ринґольта (коло 1240—-1263). Столицею його став Новгородок Литовський, як уже зі самої назви видно — словянське місто. Влада Меїтдовґа до 1250-их рр. поширилась, крім Жмуди і Литви, на білоруські міста — Волковиськ, Слоним, Гродно та Полоцьк, а теж і українські пинські князі признали над собою його зверхність із страху перед королем Галицько-Волинським Данилом. Значно до- помогла Мендовґові боротьба, яку розпочав г цей час Данило я Ятвягами. У Ятвягів була особливо сильно закорінепа система малих ватажків. бдиновластиі заміри Мсндовґа стрінулась тут із найвавзятішим опором та вічними повстаннями. Знищення Ятвягівt як па** слідок методичних походів та колонізаційної діяльності! Данила, звільнило Литовсько- Руську державу від одного в небезпечних ворогів. Мусів швидко збагнути це і сам Данило, бо в рр. 1252—1253. розпочав він у союзі з польськими й мазовецькпмн князями та. орденськими рицарями війну проти Мендовґа. Рівночасно ви бухло проти нього повстання місцевих ватажків на Жмуди. Але мирний трактат а р. 1255. закінчився зближенням двох найбільших східньосляванських володарів. Син Данила, Роман, дістав, як князівство під зверхністю Мендовґа, Новгородом Слоним та Волковиськ, а другий син Данила, ПІварио, одружився з донькою литовського князя. Ще раніше (1251) замирився Мендовґ з Німецьким Орденом і для виду приняв навіть христіянство та королівську корону від папи Інокентія IV. Це все було, одначе, д^я нього не більше, як засіб виплутатись із скрутного положення. В 1261. р. Мендовґ знову вирікся христіянства і розпочав боротьбу з рицарством, скориставшись тим, що велике повстання Прусів та Жемґоли звязало Ордену руки. Не вдалось, проте, Мендовґові скористатися овочами своєї зручної політики: змова дрібних литовських і руських володарів позбавила його житія підчас походу на Брянське князівство -Після смерти Мендовґа розпочалась у його державі боротьба між руськими й словянізо- ваними елементами, іцо змагали до вдержання обсднуючої спадкової зверхньої влади, та погансько-литовськими сторонниками давньої незалежности дрібних ватажків. На чолі перших стали сип Мендовґа Войгиелк (1264—1267), не лише православний, але й пострижений па власне бажання у ченці, та сип Данила, JUeapno (1267—1270).
Войшелк, признавши залежність Литви від волинського князя Василька, опанував був Новгородком, але передав владу ІИварпові, а сам вернувся у манастир. Передчасна смерть Шварна і майже рівночасне убивство Войшелка князем Львом (І267) дали владу в руки поганській реакції. Енергійний T рой- ден (1270—1282) пробував спертись па етнічно- литовські елементи у боротьбі з Орденом та населити пруськими колоністами міста на по- граниччі Галицько-Волинської держави. Наслідком було, очевидно, розслаблення державної організації внутрі н зріст значіння дрібних ватажків. На чисто литовській Жмуди місцеві куніґаси заснувалися так сильно, то зберегли свою иазележність аж до часів Витовта. Тому, не дивлячись на поодинокі перемоги Тройдена, здушив Німецький Орден повстання Прусів (1283), а Лівонські рицарі знову підбили Жемґолу (1270). Цілий ряд зісловянщених князів, литовського поводження, став на своїх білоруських волостях зовсім незалежним від володаря H о второ дну, як напр. Ердень у Полоцьку та Витебску (відомий 1264—1266) або Буркивид у Волковиську (1289).З кінцем XIII. в., одначе, виступила нова династія, походженням від Jhoniyeepa (згаданий 1291), буцімто маршалка Тройденового, яка виразно сперлася на руські елементи князівства і завдяки цьому встигла не лише задержати німецький натиск, але й збудувати на сході Европи велику державу. Перший видатний володар цього роду, Вишень (1293— 1316), у своїй боротьбі з Орденом завше стояв на чолі війська «литовського і pj'cbκoro>>, як це відзначувалп німецькі хроністи. Очевидно, присутності! вишколеного українського і білоруського вояцтва треба приписати не лише упорядковання вигляду литовського ополчення, що досі уявляло собою нефоремні купи, але й введення рицарських звичаїв — турнірів та герців перед боєм. Військо Витеня могло вже не лише плюндрувати ворожу країну, але й провадити облоги міст, штурми укріплених замків та давати рицарям правильні успішні бої. Так 1298 р. розбито рицарів над р. Трай- дерою, а 1320.
погромлено самого великого магістра Ордену під Мідниками. В самій Литві повстають камяііі замки та обмуровані міста, як Ковно, Вільно, Троки, Ліда. Воєнно-обо- вязані мешканці відбували там по черзі сторожену і боеву службу. Поволі витворювалась ця сильна здатна військова організація Литви- Pjcii1 що впливала щштягаюче на сусідні білоруські та українські землі, Гарантуючи їм оборону від ворога та упорядкований внутрішніх відносин.Значіння руського елементу назовні репрезентувалось становищем першої після князя, особи в державі Давида старости Ґродни, жонатого з донькою Ґедиміна, начальника найбільш виставленої на польські та німецькі напади фортеці. 1314. відбив вігі рицарів від Иовгородка, 1323. розбив ливонськпх мече- носців під Псковом та спустошив країну аж до самого Ревалю. Серед суто литовських кругів були натомість невдоволені особливо на Жмуди. Вони купчились довкола Тройденового сина Пелюзи, який у боротьбі проти Витеня спе- рався на Німців. 1314. попав він у полон Ґедимінові і був скараний смертю.
Приналежність до Литовської держави втягала українські землі в боротьбу з цілим європейським рицарством. Але ця боротьба мала в ті часи свій сенс. Давнє торговельне значіння Чорного моря часів Київської держави сильно підупало. Крім того до нього не було й доступу верез кочові татарські орди в степах. Вихід на торговельні шляхи Балтійського моря стачав таким чином дуже важним, а ного якраз закрив войовничий Орден. Коли пригадати собі, що в ці часи центр українського, життя властиво находився у північно-західнім розі етнічної території, яка й комунікаційно звязана
з водовбором Балтику (система Сяну—Бугу) — то значіння боротьби 8 рицарями стане ясним. На власних українських землях під цей час не було ніякого життєздатного політичного осередку- Галицько-Волинська держава після смерти 'Юрія І (1308) швидко хилилася до упадку* Дрібні князьки Київщини та Ci вер - щини зійшли на степень простих землевласників під татарською зверхністю, і побіч хліборобства промишляли розбоями* Нарешті автономні сільські громади Поділля, які взялись були після Батиєвого походу (1240) «сіяти па татар хліб і просо» теж починали відчувати прикрість свого положення. Золота Орда була вже сильно ослаблена, хани мінялися часом кілька разів річно, але кожен панував досить часу, щоб встигнути стягти данину. Хабарництво і надужиття татарських урядовців-баска- ків, грабунки поменшпх степових орд, що не визнавали нічиєї зверхності! — все це змушувало і татарських людей оглядатися за міцнішою владою. В додатну намітилася на заході консолідація Польщі, під управлінням зручного Володислава Локєтка (1306—1333). Політичне обєднання ставало потребою моменту і не диво, що до нової литовської династії на чолі сильного війська привязувались на Україні великі надії. Збирання нею роздроблених земель прибрало переважно характер добровільного, безкровного.
Розпочав це діло на велику скалю брат і наступник Biitchhj Ґедимін (1316—1341). До приєднаної вже давніше (1307) Полоччини долучив він ще землі Менську, Витебську, Турово-Пінську з Поліссям, а під кінець свого панування і Волинь. Щодо двох із цих приєднань, можна ствердити вповні мирний характер. Син Гедиміпа, Ольґерд, одружившись з єдиною спадкоємницею останнього князя Ви- тебського, одідичив цілий уділ; другий син князя, Любарт, теж поріднився з галицько- волинськими володарями і вже 1325. осів у Луцьку. Після отруєння Юрія II. Болеслава (1340) закликало його місцеве боярство само на опорожнений стілець короля Данила. Силоміць, правдоподібно, одірвала Литва від Галицько-Волинської держави Підляшшя з Берестям, Мельником та Дорогичином. Занедбував натомість Ґедимін Жмудь з її вічно зворо- хоблепими куніґасами і, мирячись 1338. з Орденом, дав рицарям вільну руку воювати цю землю. Руські території складали дві третини всіх володінь Ґедиміна і сам він себе титулував королем Литвинів і Русинів,,rex Litwi- norum Pvutlieiiorumqueii. Експанзія його на схід почала суперничати з московськими претен- сіями Івана Кал іти у впливах на Псковську та Новгородську республіки. З р. 1335. маємо звістку про першу ворожнечу Литви з Москвою. Але головну увагу мусів скупчити Ґедимін на заході, де й осягнув значні політичні успіхи. Вже Вптень помагав ризьким міщанам у їх повстанню проти рицарів; Гедимін увійшов у тривале порозуміння з вростаючими
у піря німецькими містами балтійського побережжя, членами ганзейського союзу. 1328— 1330[†] вдалось йому при допомозі міста Pnin сильно спустошити Ливонію. Міста були зацікавлені у розвиткові мирної торговлі зі східньоевропейським запіллям І рікрічні ПОХОДИ «райзір> хрестоносців з війнами і грабунками дуже перешкоджали купцям та ремісникам. Інтереси німецької ганзи*) покривались тут з інтересами Лптви-Русії і в німецький наступ на схід було внесено роздвоєння. Дальшим союзником став, загрожешій рицарями, польський король Володпслав Локєтек, якому Ґедпмін поміг до перемоги над Орденом під Пловцями (1331).
Як супроти католиків, так і супроти право- славнпхт дотримувався Гедпмін повної толерантности. У його новій столиці Вільні існували манастпрі домініканів та фрапцпскашв. Майже всі сини володаря переженилися з православними князівнами, а дехто іг перейшов на православну віру. Зовсім у стилі давніх політичних традицій Київської Руси поділили сини Ґедпміна після його смерти усю державу між собою на сім уділів.