Юдея та Ізраїль.

Посада першосвященика (верховного жерця YHWH — Господа, Яхве) була якщо не спадковою, то, принаймні, перебувала у роді, який виводив себе від Аарона. Першосвященик відігравав важливу роль у настановленні судді, волею Бога заради порятунку Ізраїлю.

Формування Ізраїльсько-Юдейського царства старозаповітна традиція пов’язує із царем Саулом, який був помазаний на царство верховним жрецем та суддею Самуїлом. Саулу вдалося згуртувати ізраїльські коліна, завдавши поразки філістимлянам та підкоривши сусідні хананські міста (Рис.8). У 995 р. до н. е. цар Давид, оволодівши Єрусалимом, зробив це місто своєю столицею. До столиці було приєднано гору Сіон, яка з того часу стала символом національної та державної величі Ізраїлю. Влада Давида поступово поширилася на зайорданські царства Едом, Моав та Аммон. Він створив царську гвардію з філістимлян і критян, чиновницький апарат, поділив країну на адміністративні округи, оподаткував населення.

Роль пророка Ілії у відродженні релігії Яхве в Північному царстві дослідники порівнюють із роллю Моїсея у релігійній історії Ізраїлю часу Виходу. Ім’я Елійяху (Ілія) становить собою програму діяльності пророка: Мій Бог — Господь. Сам Ілія, імовірно, претендував на роль пророка, подібного Мойсею, на появу якого очікував Ізраїль^{[174] [175]. Син Ахава і Ізевелі Ахазйаху (853—852 рр. до н. е.) підтримував ба’алізм в Ізраїльському царстві. Однак його брат Йєхорам (852—841 рр. до н. е.), останній представник династії Омрі, почав боротьбу з культом фінікійського Ба’ала і вирішив на державному рівні повернутися до культу, встановленого Йаров’амом. Спроба Йєхорама повернути, за підтримки юдейського царя Йєхошафата, Моав, який відклався від Ізраїлю по смерті Ахава (саме повстання почалося ще за його життя), закінчилося невдачею (бл. 850 р. до н. е.). У 841 р. до н. е. ізраїльський цар намагався скористатися зі зміни династій у Арам-Дамаску (Бен-Хадада було вбито, а його убивця, Хазаел, проголосив себе царем), щоб за підтримки свого небожа — юдейського царя Ахазйаху, захопити Рамот-Гіл’ад.}

Рис.8. Ізраїльсько-Юдейське царство за правління Саула

Юдейський цар Йєхошафат (872—848 рр. до н. е.) продовжив релігійні реформи свого батька, Аси. Провадячи активне викорінення ідолопоклоніння та чоловічої культової проституції, він на третій рік свого царювання він посилає свої посадовців і левітів вчити народ Книги Вчення Господня.

Рис.9. Себастьяно Конка. Цар Соломон пошановує ідола

Після проведення судової реформи спірні справи передавалися до Верховного суду Ізраїлю, в якому засідали як священики і левити, так і глави родів. У релігійних справах судочинством займався першосвященик, а у справах царських — князь дому йєхуди. Загальний нагляд за судочинством здійснювали левіти. На третій рік свого правління Іосафат наказав проповідувати у Юдеї Книгу Вчення Господня¹.

У 625 р. до н. е. юдейський цар Іосій оприлюднив Другозаконня, нібито останню книгу П’ятикнижжя Мойсея,

яку виявили під час ремонтних робіт у храмі Яхве.

Рис.12. Ю. Шнорр фон Карольсфельд.

Юдейські священики виганяють слуг Бога Баала

Висновки. Причини помітного впливу релігії у суспільному житті та системі державного управління Угариту слід шукати в традиційному для Давнього Сходу релігійно-сакральному характері ідеологічних уявлень, за якими правитель виступав носієм волі вищої сили. Міфологічно-релігійні уявлення стали чинником становлення фінікійської державності, сприяючи виробленню її ідеологічно-ціннісних засад.

Релігійна сфера була визначальною при формуванні давньоєврейської державності. Саме духовно-релігійні засади регламентували як повсякденне, так і урочисто-ритуальне життя єврейських міст. Цьому сприяли різноманітні релігійні атрибути, які виступали сакральними символами єврейської державності (Рис.10—11) Не випадково у ході державотворчих процесів єврейського населення Палестини посилюється роль інституту першосвященика (верховного жерця Яхве). Показовим є акт помазання верховним жрецем та суддею Самуїлом на Ізраїльсько-Юдейське царство Саула. Усталені релігійні традиції стали чинником збереження єврейської ідентичності та державного потенціалу в античну добу і середньовіччі (Рис.13). Цьому сприяло і монументальне храмове будівництво, яке вражало сучасників (Рис.14).

Рис.13. Єрусалим і храм Соломона. Середньовічний малюнок

Рис.14. Другий Храм юдеїв. Реконструкція

Список рекомендованої літератури

1.

— М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1989. — С. 4—16.

2. ЦиркинЮ. Б. От Ханаана до Карфагена / Ю. Б. Циркин.— М.: Астрель: АСТ, 2001. — 528 с.

3. Шифман И. Ш. Культура Древнего Угарита (XIV—

XIII вв. до н. э.) / И. Ш. Шифман. — М.: 1л. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1987. — 236 с.

4. Циркин Ю. Б. История библейских стран / Ю. Б. Циркин. — М.: Астрель: АСТ: Транзиткнига, 2003. - 574 с.

Питання для самоконтролю

1. Схарактеризуйте релігійні уявлення мешканців Угариту.

2. Чим зумовлено вплив релігії на розвиток офіційної ідеологічної доктрини Угариту?

3. Визначте особливості культового життя Фінікії.

4. Які характерні особливості духовно-релігійної сфери Юдеї та Ізраїлю?

5. Схарактеризуйте роль Яхве у становленні давньої єврейської державності.

Теми рефератів

1. Вплив релігійних уявлень на формування ідеології Угариту.

2. Порівняльний аналіз політики щодо релігії у Фінікії, Юдеї та Ізраїлі.

Теми контрольних (курсових) робіт

1. Релігійні інститути Угариту.

2. Державна релігійна політика Ізраїльсько-Юдейського царства.

3. Релігійні інститути та культи фінікійських міст.