Араби (самоназва) — група народів, метаетнічна спільність [97, 64].

В Азії араби становлять більшість населення Бахрейну, Йорданії, Іраку, Ємену, Катару, Кувей­ту, Лівану, Об’єднаних Арабських Еміратів, Оману, Саудівської Аравії, Сирії; в Африці — Алжиру, Західної Сахари (маври), Єгипту, Лівії, Мавританії (маври), Марокко, Судану, Тунісу.

Предки арабів — племена Аравійського півострова, у яких у другій половині ІІ тис. до н. е. почав складатися господарсько-культурний тип кочівників-верблю- доводів (бедуїнів). Першими північно-арабськими державами І тис. н. е. були Паль­міра (Тадмор), Набатея, Ліхьян, Гассан, Лахм і племінне об’єднання Центральної Аравії — Кінда.

Консолідація арабських племен у єдиний етнос відбулася з появою ісламу і створенням Арабського халіфату (VII ст.). Більшість арабів — селяни-фелахи, зайня­ті орним землеробством, кочовим скотарством, садівництвом і городництвом. Основа родоплемінної організації — лінідж, який має спільного предка по чоло­вічій лінії і пов’язаний звичаями взаємодопомоги, кровної помсти та ендогамії. Кілька таких груп становлять підрозділ племені чи саме плем’я на чолі з вождем. Традиційні житла кочівників — чотирикутний намет з чорної (зазвичай козячої) вовни, осілих — каркасно-стовпове житло. Релігійна і світська архітектура, а та­кож декоративно-прикладне мистецтво арабів дуже вплинули на світову культуру. Різниця між чоловічим і жіночим одягом в арабів часто полягає лише в оздобленні і способі носіння.

Звична їжа бедуїнів — верблюже молоко, прісні коржі, фініки; в осілих — каші з різних зернових, козяче молоко, овечий сир, зелень, овочі, зрідка м’ясо. Більшість арабів-мусульман дотримується правил харчування, приписаних ісла­мом (піст у місяць рамадан, заборона на алкогольні напої і свинину тощо). Бага­тий фольклор, який став джерелом класичної арабської поезії, тісно переплетений з музичною творчістю [97, 65-66].

Джерелами вивчення домусульманських релігійно-міфологічних уявлень (І тис. до н. е. — початок VII ст. н. е.) арабських народів, що населяли північну і центральну Аравію, виступають давньоарабські написи, які містять згадування тих або інших богів, іноді — їх святилищ; написи з держав зі змішаним арабо-ара- мейським населенням — Пальміри і Набатеї арамейською мовою, в елліністичну епоху також грецькою і латиною; нечисленні археологічні дані [90, І, 395]. Як зазначає арабознавець А. Лундін, релігійно-міфологічні уявлення арабів не скла­лися в єдину систему, а являють собою радше конгломерат щодо самостійних, але взаємопов’язаних систем, які впливають одна на одну. До складу пантеонів (у тому числі і під впливом контактів з осілими народами Сирії і Палестини) належали і по-різному групувалися як загальні, так і локальні боги. Одне й те саме божество у віруваннях окремих етнокультурних спільнот могло посідати різні місця, набу­вати нових рис та імена; тотожними функціями і подобою, з другого боку, могли наділятися боги з різними іменами (що ми спостерігали й у багатьох інших релі­гіях).

Характерним явищем давньоарабської релігії було злиття богів, що відбува­лося як під час переселень, так і внаслідок об’єднання племен. Істотною спільною рисою цих вірувань було те, що ім’я верховного божества вважалося забороненим і замінялося прізвиськом. Прізвисько могло поступово ставати власним ім’ям бо­жества. Іноді заборонене ім’я замінювалось іменем іншого бога (наприклад, бога одного з племен, що об’єдналися).

Важливу роль у віруваннях давніх арабів відігравало вшановування Місяця і Венери. Сонце в пустельній Аравії мало риси грізного і згубного божества. Ці боги не зберегли первісних імен, і виявити їх у пантеонах часто важко. Поклонялися також уособленням природних явищ — дощу, грому тощо. Існували божества ро­дючості і рослинності, скотарства та ін. Проте вони не відіграли значної ролі в пантеоні, позаяк їхні функції дублювалися зазвичай верховним божеством, яким усюди був бог — предок цього народу, заступник і володар його країни, бог небес, творець світу і людей і зазвичай подавець дощу. У пізній період, імовірно, заро­дилося спільне для Північної і Центральної Аравії верховне божество, здогадно, внаслідок злиття верховних місцевих богів — Аллах, деміург і батько богів. Це було проявом тенденції, що сформувалася, до об’єднання божеств різних етно­культурних спільнот у єдиний пантеон.

Дружиною Аллаха і матір’ю богів в арабів Сирійської пустелі вважалася Ал- лат, проте у центральній Аравії вона, Манат і Узза вшановувалися як дочки Ал­лаха; рівночасно з цим на півдні центральної Аравії існувало уявлення про те, що Узза — це мати Аллат і Манат. У місті Мекка були зібрані ідоли 360 божеств різних племен, що також, очевидно, свідчить про початок виникнення єдиного пантео­ну [90, І, 395].

Богам приписувалася священна територія, де містився бетель, «дім бога», що вважався водночас житлом і втіленням божества. Бетелем служили, як прави­ло, грубо оброблений камінь пірамідальної або конічної форми, скеля, дерево. Подеко­ли навколо бетеля або ідола божества зводився будинок кубічної форми — кааба (араб. «куб»). Свідчення цих звичаїв у переосмисленому вигляді збереглися в іс­ламі як вшановування священних територій міст Мекка і Медіна, а також меккан- ська кааба — головна святиня мусульман. У давньоарабських віруваннях мало місце розрізнення світу богів і світу духів. Боготворили дерева, джерела, колодязі, ок­ремі камені як особливі духи або як іпостасі місцевих богів. Існували також до­машні боги, подеколи — грубі статуетки-ідоли головних божеств, наприклад Ма­нат [90, І, 396].