Кіммерійці та довколишнє населення

Першим кочовим народом у наших степах були кіммерій­ці (IX — початок VII ст. до н. е.). Ім’я цього народу донес­ли нам писемні джерела — ассирійські та грецькі, а архе­ологи визначили коло його пам’яток.

Кіммерійці були войовничим народом. Перевагу в бою їм надавали кінь-(вони були чудовими вершниками), а також досконала зброя (лук зі стрілами, меч, спис, кинд­ 186

жал). Завдяки походам до Передньої Азії кіммерійці й пот­рапили до анналів історії. Для кочових народів такі похо­ди — звичайна річ. Згадаймо, яку відстань здолали гуни чи монголи, пройшовши від Китаю до Європи. Важко ска­зати, що спонукало кіммерійців рушити до Передньої Азії. Але їхню присутність там засвідчено писемними джерела­ми кінця VIII ст. до н. е. В цьому регіоні тоді панівною силою була Ассирія — перша давня імперія, що підкорила міста Месопотамії, Сирії, Фінікії та навколишні скотар­ські племена. Вона невпинно вела війни проти тих, хто намагався вийти з-під її залежності. У цьому якоюсь мі­рою їй допомогли кіммерійці. Воюючи з Урарту (давня держава на території сучасної Вірменії), вони знесилили цю країну, чим скористалася Ассирія. Після поразки урарт­ського царя Русу І в битві з ассирійським царем Саргоном II (714 р. до н. е.) ассирійське військо вщент пограбувало міста Урарту, після чого ця держава поступово занепала. Сам Саргон II загинув, певно, в битві з кіммерійцями (705 р. до н. е.), але, зазнавши пізніше поразки в Ассирії, кім­мерійці на чолі з царем Теушпою (679 або 678 р. до н. е.) переходять на службу до царя Асаргадцона та спрямову­ють свою войовничість на Малу Азію. Під їхніми ударами впало Фрігійське царство (676 або 674 р.

Перебування кіммерійців у Передній Азії знайшло від­биття і в пам’ятках України. Це, зокрема, поховання поб­лизу села Носачів на Черкащині з оздобленням вуздечки бляшками ассирійського зразка. Загалом же, крім свід­чень про витіснення кіммерійців з Північного Причорно­мор’я скіфами, ми не маємо інших писемних даних про події, що супроводжували їхню тутешню історію. Пооди­нокі поховання дають можливість скласти лише найза- гальніші уявлення про це суспільство. Отож кочовий по­бут і спрямованість інтересів на зовнппній світ (передньо- азійські держави, європейське землеробське населення) сприяли консолідації кіммерійців та висуненню з-поміж них військових лідерів, могили яких містять набори зброї та кінського обладунку, а також оригінальні золоті речі, сприяли воєнізації побуту загалом (усі чоловічі поховання супроводжуються предметами озброєння). Розпорошеність цих могил на величезній території та поширення кімме­рійських речей далеко за межами основного регіону їх меш­кання, зокрема і в Центральній Європі, свідчать, що Пе­редня Азія не була єдиним об’єктом інтересів кіммерій­ців. Потреби в хлібі та ремісничих товарах вимагали кон­тактів із землеробським населенням, і ці контакти не зав­жди були мирними.

Останнє в свою чергу зумовлює консолідацію лісосте­пового населення (Чорноліська культура). Сила кочовиків

— в їхній мобільності, добре озброєних вершниках, сила ж землеробів — мури навколо поселень. Укріплені валами й ровами поселення археологи іменують городищами. Зве­дення їх чорнолісцями фіксує не лише намагання про­тистояти степовим кочовикам, а й формування потестар- них органів, необхідність яких висунуло саме життя.

— скромні й одноманітні за конструкцією та складом ма­теріальних залишків. Городища споруджували й заради за­хисту довколишнього населення, яке в разі небезпеки мог­ло сховатися тут зі своєю худобою. Разом із тим деякі го­родища нагадують прообраз майбутніх міст, зокрема ма­ють центральну частину та околиці. Розташування горо­дищ поряд із селищами свідчить, що вони виступали ор­ганізуючим осередком певної хліборобської території і в них були зосереджені органи управління та ремісниче ви­робництво.

Таким чином, ступінь розвитку чорноліського населення можна визначити як період складання простих вождівств. Головною рушійною силою цього процесу був головним чином не внутрішній розвиток цього населення (поява надлишкового продукту), а протистояння Степу й Лісосте­пу, що відтепер чітко розділилися на два господарсько-куль­турних типи. Звичайно, це протистояння не треба роз­глядати як постійну ворожнечу. В існуванні економічно сильних сусідів були зацікавлені й самі кочовики. Свід-

ченнями обмінних зв’язків між лісостеповою та степовою людністю є наявність чорноліського посуду в кіммерійсь­ких похованнях, поширення подібних предметів озброєн­ня та кінського обладунку в обох регіонах, а також наяв­ність кавказьких речей у пам’ятках Чорноліської культу­ри. Сюди вони потрапили через посередництво кіммерій­ців.

Аналогічні процеси консолідації, але дещо активніші завдяки більшим внутрішнім потенціям, проходили і у на­селення Прикарпаття й Закарпаття, пов’язаного зі світом культур фракійського гольштату. Поширення скарбів, які, зокрема, містять золоті речі з багатою символікою (до цього кола належить знаменитий Михалківський скарб заключ­ної фази культури Гава—Голігради), можна трактувати як перші кроки сакралізацїї вождів. Але одноманітність куль­тури загалом свідчить про ще доволі слабку владу таких вождів.

Зміни, що настали за доби раннього заліза, наймен­шою мірою торкнулися населення Західної Волині. Меш­каючи в оточенні трьох великих етнічних масивів, предс­тавлених культурами фракійського гольштату, Чорнолісь- кою та Лужицькою, і ввібравши деякі їхні моменти, це населення створило своєрідний комплекс матеріальної культури (Висоцька культура). Але воно довше зберегло й архаїчні риси, притаманні добі бронзи північних регіонів України, зокрема знаряддя та зброю з каменю. Стабіль­ність осілого життя тут відбито великими грунтовими мо­гильниками, але якихось помітних зрушень у соціально- економічному розвитку тут не помічено.