Скіфи

З початком доби заліза в степах Північного Причорно­мор’я на історичну арену виходять скіфи. Археологічно це засвідчено появою поховань з комплексом речей, відмін­них від кіммерійських.

нього знайомства з передньоазійським світом, чи то був наслідок приходу в Північне Причорномор’я якоїсь групи кочовиків зі Сходу. Найголовнішою самобутньою рисою скіфської матеріальної культури є речі, оформлені в так званому скіфському звіриному стилі: вуздечки, навершя ме­чів, викінчення піхов, прикраси, посуд тощо. Перед тим у степових культурах Євразії панував геометричний орна­мент. Тому проблема походження скіфського звіриного стилю є одночасно й проблемою походження самих скі­фів.

Не зовсім зрозумілим постає і початковий період іс­торії скіфів, який стосується їх перебування у Північно­му Причорномор’ї (включаючи степи Передкавказзя) та Передній Азії. У Передній Азії скіфи з’явилися пізніше кіммерійців — у 670-ті роки до н. е. Спочатку вони вис­тупали союзниками держави Манни, на території якої, певно, й мешкали. Занепокоєний цим ассирійський цар Асаргаддон привертає їх на свій бік, можливо, шляхом династійного шлюбу між скіфським царем Партатуа та ассирійською принцесою. На цей час проти Ассирії пов­стали багаточисельні мідійські племена, і скіфи допо­могли Ассирії приборкати їх. Особливої могутності скі­фи набули за царювання сина Партатуа — Мадія. Саме його військо врятувало столицю Ассирії Ніневію від мі- дійської облоги. Після цього скіфи встановили свою владу в Передній Азії, дійшовши аж до Єгипту. Єгипетський цар Псамметіх відкупився від них дорогими дарунками. За свідченням грецького історика Геродота, який зали­шив найповніший опис скіфів, вони 28 років правили в Передній Азії, наводячи жах своїм відвертим грабіжниц­твом.

Під час передньоазійських походів головне ядро скіф­ського об’єднання розташовувалося в передкавказьких сте­пах. Саме тут виявлено значну частину найдавніших скіф­ських пам’яток — знамениті пишними похованнями Уль- ські, Келермеські, Костромські, Великі Ставропольські, Краснознаменські кургани. В них зосереджено частину багатств, награбованих у Передній Азії. Ці пам’ятки де­монструють спрямованість інтересів скіфів саме на цей регіон.

Якась частина скіфів уже з VII ст. до н. е. мешкала і в північнопричорноморських степах, хоча пам’яток того часу виявлено тут дуже мало. Але значне поширення комплек­су скіфської матеріальної культури (зокрема зброї, кінсь­кого обладунку та речей, виконаних у звіриному стилі) свідчить, що скіфи тримали в полі зору лісостепових меш­канців території України, які забезпечували їх хлібом, та частково й населення Центральної Європи. З закінчен­ням передньоазійських походів центр скіфського об’єд­нання переміщується у північнопричорноморські степи. Цьому, безумовно, сприяла поява грецьких міст. Як вже зазначалося, греки мали велику потребу в хлібі, який мог­ли отримати від місцевого лісостепового населення. І скі­фи стали поєднуючою ланкою між двома осілими світами — світом грецьких колоній та світом землеробів Лісосте­пу. Посередницька діяльність у торгівлі між ними прино­сила скіфській верхівці величезні багатства.

У намаганні протистояти скіфам лісостепове населен­ня згуртовується та зводить величезні городища, обведені високими валами та глибокими ровами. Це, наприклад, Мотронинське городище неподалік Чигирина площею 200 га, Трахтемирівське напроти Переяслава-Хмельницького (500 га), Більське на Ворсклі (4 тис.

У VI ст. до н. е. лісостепове населення ще якось стри­мувало натиск скіфів, а посередницька діяльність остан­ніх у торгівлі з античними містами давала значний прибу­ток місцевій аристократії, що висунулась як організатор убезпечення населення від кочовиків та виробництва з ме­тою обміну додаткового продукту на престижні речі. І пер­ше, і друге можна було здійснити шляхом гуртування ве­ликих мас людей. Зведення грандіозних укріплень свід­чить про посилення влади вождів, зокрема права розпо­ряджатися людськими ресурсами. Це, певно, полегшува­лося збігом інтересів верхівки та рядового населення в боротьбі проти степовиків. Ця ж обставина підвищувала в очах співплемінників роль вождів та їхнього оточення, сприяла сакралізації керівних функцій. Завдяки цьому со­ціальна диференціація набуває контрастності та ієрархіч- ності.

Зосередивши у своїх руках обмін, панівна верхівка зак­ріплює свій високий соціальний статус престижними ре­чами. Саме на їх отримання було спрямовано працю ря­дового населення. Однак ці речі йшли в могилу разом зі своїми володарями, щоб і в потойбічному житті підкрес­лювати їхню вищість. У процесі обміну з античними міс­тами не було запозичено ні сировини, ні передових тех­нологій. Таке спілкування могло лише тимчасово стиму­лювати виробництво: останнє, не спрямоване на інтенси­фікацію, рано чи пізно мало вичерпатись.

Лісостепові городища скіфських часів не перетворили­ся на міста, а побут правителів різного рангу мало чим різнився від побуту рядового люду. На городищах не ви­явлено якихось особливих будівель, які можна було вва­жати за садиби правителів або громадські сховища, не ви­явлено й кварталів ремісників. Сакралізація влади теж не досягла рівня втіленості в монументальних культових спо­рудах, притаманних давнім містам. Вона обмежувалася во­лодінням престижними речами та відданням шани помер­лим вождям та їхньому оточенню. Великі кургани, наси­пані над їхніми могилами, слугували водночас і своєрід­ними святилищами. Культ померлих не переріс тут у культ живих, а відтак не відбулося відриву панівної верхівки від народу. Тому територіальні структури лісостепової смуги, які певною мірою збігаються з локальними варіантами скіф­ської культури цих земель, можна визначити як складні вож- дівства, або, з огляду на перспективи розвитку за слов ’ян- ських часів, як протокнязівства, що дуже близько підійшли до порогу ранньокласових суспільств, але не перетнули його. Дестабілізуючою силою у цьому процесі були, певно, й кочові скіфи.

Найвищого розвитку скіфське суспільство сягнуло в ΓV ст. до н. е. Цим часом датується найбільша кількість ба­гатих скіфських поховань, буквально наповнених золоти­ми речами, виконаними боспорськими майстрами. Скіф­ські царі розпочинають карбувати свою монету. Однак цей розквіт був недовгим. Саме з IV ст. до н. е. і навіть з кінця V ст. у Скіфії фіксуються кризові явища. Певно, непомір­на жага наживи скіфів виснажил а ресурси лісостепового населення. Поступово припиняється життя на значній час­тині лісостепових городищ, деградує матеріальна культу­ра, зменшується кількість античних речей. У самому Сте­пу поряд із зростанням багатств скіфської аристократії де­далі більше зубожіє рядове населення. Останнє відбито, зокрема, в переході частини скіфів до хліборобства.

Слід зазначити, що кочовики зневажали хліборобську працю.

Крім указаних явищ та подій, ніщо начебто не віщува­ло загибель Скіфії, а вона наближалася. Ще наприкінці IV ст. до н. е. скіфи звели багато курганів, і серед них такі

знамениті розкішними похованнями, як Чортомлик, Kpac- нокутський, Огуз та інші. І раптом на початку III ст. до н. е. скіфи зникли. Багато народів змінили одне одного в історії, але вони не зникали безслідно. Відходить певна культура, перероджуючись за певних причин в іншу: під дією чи то ідеологічних чинників, чи то зміни способу життя, чи то асиміляції прийшлим населенням. Скіфи ж буквально зникли фізично. На початку III ст. до н. е. пів- нічнопричорноморські степи, де нещодавно вирувало жит­тя, запустіли. Лише наприкінці III — на початку II ст. до н. е. тут з’явився новий кочовий народ — сармати, які просунулися сюди з-за Дону. Вони вели подібний до скіф­ського спосіб життя, але мали іншу матеріальну культуру.

Багатства скіфських вождів не втілилися у храмах та палацах; щоправда, скіфські владики мали ставки у грець­ких містах. Із закінченням життя всі престижні речі разом з ними йшли в могилу. Відтак пишно розцвів поховаль­ний культ. Можливо, таке нераціональне використання суспільних благ і було однією з причин загибелі Скіфії. Адже багатство має породжувати нове багатство; тут воно породжувало лише бідність інших.

Античні автори залишили багато відомостей про скі­фів: описи їхньої країни, особливостей племен, що її на­селяли, та їхніх сусідів, звичаїв, моралі, донесли до нас імена правителів та богів. Серед цих авторів на першому місці стоїть Геродот, який побував в Ольвії. Разом із тим ці свідчення були б значною мірою абстрактними, якби не наявність археологічних джерел. Саме вони надають цьому народові цілком реальний образ.

Виходячи з цих матеріалів скіфське суспільство постає сильно стратифікованим. Могили скіфських правителів та вельмож визначаються грандіозністю. Величезні й склад­ні за плануванням поховальні камери, влаштовані глибо­ко під землею (до 18 м) по закінченні похорону перекри­вали насипами заввишки до 20 м, обведеними валом і ро­вом. На той світ цих осіб супроводжував різноманітний розкішний інвентар: золотий та срібний грецький посуд,

розшитий золотими платівками одяг, прикраси та відзна­ки високого соціального рангу (сережки, гривни, намис­та, каблучки), дорога зброя (мечі з золотим руків’ям та в окутих золотом піхвах, стріли в багато оздоблених тори­тах). Померлих супроводжували й слуги — конюхи, вино­черпії, зброєносці, а також жінки. Під землю йшли цілі поховальні кортежі з кіньми та возами. Такі обряди суп­роводжувалися пишними поховальними та поминальни­ми тризнами. Серед всесвітньовідомих шедеврів зі скіф­ських поховань — гребінь з кургану Солоха, ваза з курга­ну Чортомлик, чаша з Гайманової Могили, пектораль — з Товстої, горит з Мелітопольського кургану тощо.

Простих скіфів ховали в невеликих могилах завглибш­ки 2—3 м та під невисокими насипами (1—2 м). Небіжчи­кові, як правило, клали шматок м’яса з залізним ножи­ком, а також повсякденні речі: чоловікові — обов’язково зброю, щонайменше стріли, а також списи й дротики, ін­коли меч; на жінок одягали прикраси — скляне барвисте намисто, бронзові чи залізні сережки, каблучки, брасле­ти, часто їм клали пряслице, інколи люстерко, ставили в могилу посуд.

Проміжне становище між верхівкою та низами суспільс­тва посідали правителі різного рангу, оточення царів, слу­жителі культу, воєначальники.

Хоч би якою великою була відстань, що відділяла скіф­ських вельмож від простого люду, джерелом могутності скіфських володарів були не лише багатство та влада, а й народ, на який вони спиралися, — в походах, при збиран­ні данини,, при обслуговуванні стад тощо. Скіфські вла­дики не піднеслися над народом такою мірою, як єгипет­ські фараони чи правителі майя. Виробництво, спосіб жит­тя, постійні війни були запорукою збереження у кочови­ків рис традиційного суспільства.

Кочівництво як специфічна система господарювання породжує й специфічну систему відносин між людьми. Худоба — головне багатство, головна мета кочовика — перебуває у приватній власності сімей. Це є тим чинни­ком, який зближає такі суспільства з класовими. Приват­новласницькі відносини з приводу худоби, з одного боку, та спільні кочівлі й догляд за худобою, з іншого, породи­ли тут своєрідні форми експлуатації. Це дало змогу елі­тарному прошарку користуватися з праці общинників. Аби община не розпорошувалася через зубожіння, багачі наді­ляли худобою бідні сім’ї на певних умовах: за харчі, одяг, вовну, приплід тощо. До цього їх спонукало саме життя, адже багач не міг обійтися без общинників, оскільки не в змозі був ні захистити, ні доглянути свої величезні стада. Таким чином, сам спосіб життя та господарювання висту­пав запорукою збереження колективізму. До цього слід додати й колективне користування землею, тобто пасови­щами, і постійну загрозу позбутися худоби — чи то через грабіж, чи то через пошесті, чи то внаслідок тяжкої зимів­лі. В такій ситуації і бідняк, і багач могли втратити все. Це й змушувало членів общини виявляти згуртованість та вза- ємопідтримку.

Архаїчна за своєю суттю форма землекористування, притамайна мисливцям та збирачам, нестабільність рух­ливого скотарства консервували родові відносини у кочо­виків. Саме в цих суспільствах поєднувалися протилежні за своїм змістом моменти: колективне користування па­совищами та колективний догляд за худобою, які були грунтом збереження первісних відносин, і приватна влас­ність на худобу, що породжувала майнову диференціацію та відносини нерівності. Останні стимулювалися військо­вим побутом та висуненням вождів, які розподіляли здо­бич та утримували в своїх руках важелі обміну. Тому кочо­вики не вписуються у традиційне уявлення про тенденцію розвитку суспільства від первісного до ранньокласового. Во­ни складають бічну гілку історичного розвитку — застійну й безвихідну. Її безвихідність визначається неможливістю подолати вказане протиріччя у відносинах власності, а зас­тійність — відсутністю потенцій для внутрішнього роз­витку. Кількість худоби тут лімітована наявними пасови­щами. Її не можна накопичувати безмежно, адже це приз­веде до руйнації пасовищ. Однобічність господарства — скотарство — робить кочовиків залежними і від навко­лишнього світу — землеробського. Тому й злети та падін­ня кочових суспільств залежать значною мірою від мож­ливостей їхнього оточення. Консолідація кочовиків та під­корення ними осілих народів можуть сприяти створенню військово-політичних структур з елементами державнос­ті. Але непомірна жага наживи призводить або до руйна­ції продуктивних сил осілих народів (що в свою чергу під­точує й сили кочовиків), або ж до боротьби землеробсь­ких суспільств проти загарбників. Виникнення кочових імперій, як і будь-яких імперій загалом, є намаганням по­долати власні труднощі за рахунок інших народів, екстен­сивним шляхом залучення нових людських та природних ресурсів. Це на деякий час може відволікти від внутрішніх проблем та створити умови для пожвавлення господарст­ва. Але розміри імперій та неможливість ними управляти, як і постійне бажання народів вирватись з-під гніту, — все це робить такі імперії нетривкими. Тимчасові злети тут змінюються падіннями, а разом з цим і архаїзацією відносин. Відтак кочовим суспільствам притаманна зво- ротність розвитку.

Кіммерійці, а потім скіфи були найдавнішими кочови­ками у північнопричорноморських степах. Після них че­рез ці степи пройшли десятки народів, наводячи жах на осіле населення, щоб зрештою розчинитися в ньому або віднайти десь екологічну нішу та розпочати все знову. р~Як бачимо, перспективи, що відкрилися з упроваджен­ням заліза та переміщенням цивілізаційних центрів на нашу територію, сприяли підриву підвалин традиційного первіс­ного суспільства, активізували розвиток соціальної та май­нової диференціації, а разом з цим ■— процеси класо- та по- літогенезу. Але далі утворення складних вождівств (про- токнязівств) у лісостепового населення та архаїчної нет­ривкої держави кочового типу у власне скіфів останній про­цес не пішов. Кочове суспільство скіфів сягнуло свого пі­ку, який скінчився кризою та, можливо, переорієнтацією діяльності (пізньоскіфська культура Нижньої Наддніпрян­щини та Криму). Лісостепове населення, тільки-но наб­равши темпи поступу, десь за два століття виснажилось у протистоянні скіфам. Зведення грандіозних захисних спо­руд відволікало значні сили від господарських справ, не сприяло інтенсифікації виробництва. Це й визначило спад темпів розвитку цього суспільства. І наступна Зарубинець- ка культура це добре демонструє.

Віддаленість Лісостепу від осередків цивілізації та на­явність степового коридору, яким постійно рухалися ко­чові народи зі сходу, виступали гальмом розвитку цього регіону. Це зрештою вдалося подолати слов’янам, котрі відвоювали право виходу на світові ринки та зі створен­ням Київської Русі разом з іншими європейськими наро­дами вийшли на рівень державності. Проте історія слов’ян та виникнення Київської Русі — окрема тема, яка хоч і пов’язана з давньою історією, однак виходить за її межі та стосується доби середньовіччя.

Насамкінець зазначимо, що за раннього залізного віку на території України мешкали народи, які, незважаючи на бурхливі події тих часів, перебували в певній опозиції до навколишнього світу. Це, по-перше, таври, що жили в гірському Криму та займалися землеробством та відгін- ним скотарством починаючи ще з доби бронзи. їхнє гос­подарство було досить стабільним. Хоча таври й спілкува­лися з античним світом та скіфами, ні скіфські, ні грецькі речі не увійшли досить широко в їхній побут. У протисто­янні оточенню таври досягли, певно, високого рівня єд­ності та згуртованості навколо вождів. Спільні інтереси були запорукою збереження тут відносного демократизму первісного суспільства.

Віддалену периферію стосовно античних центрів явля­ло населення лісової смуги України (Підгірцівська культу­ра Правобережжя Дніпра та Юхнівська культура Лівобе­режжя). Хоча сюди й доходили впливи скіфської культу­ри, загалом ця людність була пов’язана з іншим світом — мешканцями лісової смуги сучасних територій Білорусі та Росії, що склали грунт балтських народностей. Упровад­ження заліза тут дало спочатку, мабуть, менший ефект, аніж у Лісостепу, і провідною галуззю господарства зали­шалося скотарство. Але певною мірою втягнене у вир іс­торії, це населення теж консолідується, зводячи захисні споруди навколо своїх поселень. Але загалом рівень його розвитку ще повністю вписується в первісне суспільство.

Література

Археология Украинской ССР. Киев, 1986. Т. 2.

Бессонова С. С. Религиозные представления ски­фов. Киев, 1983.

Бунятян Е. П. Методика социальных реконструк­ций в археологии. Киев, 1985.

Геродот. Історія. Київ, 1993.

Граков Б. Н. Скифы. Москва, 1971.

Дьяконов И. М. История Мидии. Москва; Ленин­град, 1956.

Ильинская В. А., Тереножкин А. И. Скифия VII— ΓV вв. до н. э. Киев, 1983.

Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. Киев, 1966.

Мозолевський Б. М. Скіфський степ. Київ, 1983. Мозолевський Б. М. Товста Могила. Київ, 1979. Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. Киев, 1990.

Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры. Москва, 1985.

Степи европейской части СССР в скифо-сармат­ское время. Москва, 1989.

Тереножкин А. И. Предскифский период на Днеп­ровском Правобережье. Киев, 1961.

Тереножкин А. И. Киммерийцы. Киев, 1976.

Хазанов А. М. Социальная история скифов. Мос­ква, 1975.

Черненко Е. В. Скифский доспех. Киев, 1968.