Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи.

Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно не відомі, датуються від XII до VII ст. до н. е.) у поемі «Одіссея» писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Закотилось сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану.

Приблизно в X — середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна. їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої май­стерності є меч ДОВЖИНОЮ 1 M 8 см з бронзовим руків’ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З’я­вилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників.

Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722— 715 рр. до н. е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676— 674 рр. до н. е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615— 565 рр.

Протягом XIX— III ст. до н. е. у Криму жили таври (від грецького слова «таброс» — тур, бик). Перші дані про них повідомляє нам уже згадуваний Гомер. Таври були пра­целюбні й мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах — землеробством, у прибережних районах — ри­бальством. Мали високорозвинуті гончарство, ткацтво, ви­готовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів. У другій половині І тис. до н. е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Виокремилася ари­стократія, яка об’єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресії римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми могутніми сусідами скіфами та сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть на­шої ери. За ім’ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврідою, Таврікою, Таврією.

У VII ст. до н. е. на території півдня України з’явилися незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію, розгромили Мі­дію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь Давнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчи­лося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорномор’я, яке вважали своєю батьківщиною. Тут їм довелося витримати сильні бої з си­нами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти у рабство.

З поверненням основної маси скіфів обстановка в сте­пових і лісостепових районах України загострилася. Племена «царських» скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. На­прикінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним.

Давньогрецький історик Геродот (н. між 490 і 480 — п. між 430 і 424 до н. е.) в «Історії» поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівни- ків і скіфів-землеробів. Вони склада­лися з окремих племен. Північне Причорномор’я і Приазов’я займали скіфи-кочівники й «царські» скіфи іранського по­ходження. Структура їхнього суспільства була ідеально при­стосована до умов кочування і ведення війни. Роди й пле­мена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтри­мувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одно­часно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям.

Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необ­хідним. Давало їм м’ясо, молоко, «іппаку» (сир з кобилячого молока), вовну, шкури. Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і невибагливі до кормів. При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан (між 95 і 175): «...можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива конячка спочатку пе­реганяє його, а потім залишає далеко позаду». Серед худоби переважали безрогі та короткорогі породи заввишки в холці до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялися від сучасних. Траплялися в них верблюди. Численні стада коней і великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сім’ї. Однак можна провести аналогію з кочів- никами-казахами XIX ст., коли сім’я з п’яти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець.

До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством. У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіди, північніше — алазони, а в зоні Правобережного Лісостепу — скіфи- орачі. Назва останнього племені свідчить про поши­рення рільництва у цих регіонах із застосуванням дерев’яного плуга. Причому його значущість у житті населення Скіфії відбита в місцевій міфології. В легенді про походження скіфів зовсім не випадково на перше місце поставлені золоті плуг і ярмо, предмети, які аж ніяк не були головними у житті кочівників. Завдяки широкому застосуванню плуга зернове землеробство осілих племен швидко розвивалося й фактично перетворилося на товарне виробництво. Лишки хлі­ба орачі у великій кількості продавали грецьким колоніям Північного Причорномор’я і Греції. Із зернових культур переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито. Культивували також горох, нугу, чуфу, вигну, сочевицю, часник, цибулю. Траплялися плантації конопель, щоправда, не відомо яких, дикорослих чи вже окультурених.

У зонах Лісостепу та Полісся проживали неври, мела- нхлени, андрофаги, гелони, будини та інші народи. Даних про їхній устрій та заняття немає. З певністю можна лише стверджувати, що етнічно вони не були споріднені зі скі­фами.

Досить високо у скіфів були розвинуті чорна металургія й обробка металів. Залізо виплавлялося з болотних руд у спеціальних горнах. Майстри вміли робити різні сплави й зварювати метал. Виготовляли зброю, сокири, стамески, до­лота, бурави, інші знаряддя, прикраси, виливали котли мі­сткістю до 600 великих амфор тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд, пряслиці, грузила, навчилися лощити свої вироби.

Десь із VI ст. до н. е. зовнішнє становище Скіфії ста­білізувалося. Вона не мала серйозних ворогів і не вела три­валих виснажливих воєн. Тільки у 513 р. до н. е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська персидського царя Дарія І Гістаспа (522—486 до н. е.). Побудувавши міст через р. Істр, перси з Фракії вторглися в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників гелонів, савроматів і будинів очолювали царі Іданфірс, Скопасис і Таксакис. Відступаючи на схід, скіфи засипали колодязі, палили траву, завдавали несподі­ваних ударів нападникам. Дійшовши до невеликої р. Oap, яка впадала в Азовське море, скіфи повернули на північний захід. Таким чином вони заманювали персів на племена меланхланів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовилися допомагати їм. Спроби Дарія І укласти мир з Іданфірсом ні до чого не привели. Перси ледве врятувалися поспішним відступом. Перемога над персами зміцнила позиції Скіфії і, напевне, врятувала від розгрому Грецію.

Наприкінці 90-х років V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарти Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході — фракійцями. Проте з кінця V — початку IV ст. до н. е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей (р. н. невід. — п. 393 до н. е.) у IV ст. до н. е. разом із македонським царем Філіппом II розгромив царство одрисів і зайняв землі за. Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками уск­ладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. до н. е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея. Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього ско­ристалися фракійські племена гетів і захопили землі в ме­жиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македон­ського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зво­ротному шляху був наголову розбитий скіфами.

У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скіфів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів «царські» скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Ос­новна частина «царських» і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу — Малу C к і ф і ю. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово переходила до осілого способу життя, за­йнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожва­вилися відносини з античними містами-державами. У II ст. до н. е. — III ст. н. е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Таврідою. Але на прохання херсонесців понтій- ський цар Мітрідат VI Євпатор (132—63 до н.е.) у ПО р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом, Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів.

У III ст. до н. е. у володіння «царських» скіфів з-за Дону вдерлися кочові племена с а р м а т і в. Як і «цар­ські» скіфи, вони належали до племен іраномовної групи, сліди якої залишились у сучасній осетинській мові. Подібно урагану пронеслися по Приазов’ю і Північному Причорно­мор’ю спочатку «царські» сармати і язиги, а за ними в II ст. до н. е. — р о к с о л а н и. Величезна територія Пів­дня України опинилася під владою сарматів. З І ст. до н. е. античні автори називали її вже не Скіфією, а Сарма- т і є ю. Нова держава відігравала важливу роль на міжна­родній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Був період, коли вони виступали на боці Мітрідата

VI в його боротьбі з Римом. Щоб зміцнити союз з кочів­никами, він повидавав своїх дочок заміж за сарматських царів.

У середині І ст. до н. е. посилюються напади роксоланів на Ольвію і східні римські провінції. Сила роксоланів зро­стала з підходом численного племені а л а н і в, напевне, недаремно названих давніми авторами хоробрими, сильними та багатокінними воїнами. Пізніше алани посіли панівне становище серед сарматських племен і навіть передали їм свою назву. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину. Сарматський період закінчився на території Укра­їни в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів.

Сармати справили значний вплив на підкорені ними народи. В свою чергу, самі запозичили кращі надбання міс­цевих племен і частково асимілювалися серед них.