ПРИЧИНИ ТА ДЖЕРЕЛА УТВОРЕННЯ КОЗАЦТВА. ПЕРШІ КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ

Джерела, що існують сьогодні, не дають переконливих підстав для твердження про пряму спадковість українського козацтва лише від представників слов’янсь­кого населення, яке проживало на південному кордоні Руської держави у Х- ХІІ ст.

Досить суттєвим є питання про заняття бродників. Пристосовані до кліматичних і ландшафтних умов свого краю, вони займалися мисливством, рибальством, а також військовою справою. Останнє дає право твердити, що населення постійно перебувало в напіввоєнному стані і привертало до себе увагу як потенційний союзник київських князів. Разом з половцями бродники неодноразово брали участь у походах на Балка­ни. Все це дало підставу побачити в бродниках ХІІ-ХІІІ ст.

Інколи бродники виступають у джерелах під ім’ям берладників. Існують припу­щення, що ця назва могла походити від міста Берладі, яке на Русі вважалося скуп­ченням «темного люду» — вигнанців із суспільства. Так, коли владимиро-суздальсь- кий князь Андрій Боголюбський виганяв з Руської землі залежного від нього Дави­да Ростиславовича (1173 р.), то вказував на Берладь. Для володарів Русі Берладь і взагалі нижнє Подунав’я були символом беззаконня і розбійництва. Літописці, бу­дучи виразниками інтересів князів і бояр, прозвали Давида Ростиславовича «бер- ладником», що означало «волоцюга», «голодранець», «розбійник».

Письмові свідчення про бродників губляться з монгольською навалою і послаб­ленням суспільного життя руських князівств. Найбільш пізня згадка про них міститься в листі угорського короля Бели IV до папи Інокентія IV за 1254 р. У на­ступні десятиліття перебування в степах стало більш небезпечним, і населення тікало в обжиті райони, зокрема на Поділля.

Становище на південному прикордонні українських земель помітно змінилося в другій половині XIV ст., коли Подніпров’я увійшло до складу Великого князів­ства Литовського. У цей час спостерігалася нова спроба відновлення державного життя в передстеповому районі шляхом спорудження укріплених замків і засе­лення військово-службовими людьми. Великого значення цьому надавав литовсь­кий князь Вітовт (1392-1430 рр.), який здійснював військові експедиції в степ аж до Північного Причорномор’я. Про успіхи колонізації можна судити з роздачі 1442 р. земель подільським шляхтичам Бучацьким. Нові державці зобов’язува­лися укріпити за свій кошт замки і містечка. Фактично це було поверненням до часів княжої Русі, коли в степових районах поряд із кочівниками проживало сло­в’янське населення.

Розвиток колонізації помітно загальмував зі смертю князя Вітовта. Віленські власті переорієнтувались на вирішення інших державних проблем. Але імпульс, наданий процесу князем-подвижником, мав реальне продовження, зокрема у діяльності київ­ських князів Олелька Володимировича (1440-1455 рр.) та Семена Олельковича (1455­1470 рр.).

У другій половині XV ст. колонізаційна хвиля українського населення наштовх­нулась на майже аналогічне явище з боку Кримського ханства. В 1475 р. воно стало васалом Туреччини, що призвело до активізації експансії на сусідні християнські держави. Мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських погромів. Згодом ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали навіть Волині та Північної Київщини. Нечисленні гарнізони службових людей при замках не могли зупинити ординців, а уряд Великого князівства Литовського не мав коштів для утримання на прикордонні найманого війська. Місцеве населення змушене було самостійно давати опір татарам. І це ставало не лише елементарною потребою, а й обов’язком, що пізніше було закріплено у законодавстві. Походи в степ проти татар дістали назву «козакування».

«Козак» — термін тюркського походження, запозичений українцями від півден­них сусідів. У широкому розумінні «козак» — це вільна людина, шукач пригод, бур­лака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправно­го вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Для з’ясування початкового періоду становлення українського козацтва важли­вим є питання генези назв військових та адміністративних титулів.

У половців слово «козак» означало вартового, тобто людину, яка перебувала на передовій сторожі. Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї вже в XIII-XIV ст. У синаксарі міста Сурожа (Судака) йдеться про вбивство у 1308 р. кримськими козаками «раба Божого Алмальчі». Термін «козаки» стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітов- том на південь від столиці Вільно. За відбування служби у литовському війську коза­ки одержували невеликі земельні наділи. Існує чимало свідчень про діяння татарсь­ких козаків на території південноукраїнського степу. Польський історик Ян Длугош вирізняв їх у складі полчищ хана Маняка, які вторглися в Галичину у 1469 р. Коза­ки, очевидно, часто залучалися до ханського війська поряд із представниками інших соціальних верств Криму.

Наведені факти переконливо свідчать про перехід назви «козак» на українців від татарських кочівників. Одночасно й козакування як побутове явище набувало шир­ших масштабів. За прикладом татарських козаків з південноукраїнських замків та сіл виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі. «Ходити в козацтво» означало «виходити в поле чи «на низ» по здобич». Яскравою ілюстрацією цього можуть по­служити також свідчення Рейнгольда Гейденштейна — довіреного секретаря коро­ля Речі Посполитої Стефана Баторія: «Великі простори полів, безліч землі залиша­ються там необробленими і незаселеними... Більшу частину часу люди займаються рибальством і здобичництвом, уважають ворогом кожного, від кого сподіваються от­римати більше здобичі, але, оскільки серед них чисельно переважають християни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (варварів), насамперед до татар, і не раз подавали допомогу польським королям».

Південноукраїнський степ з широко розгалуженими водними артеріями вражав сучасників надзвичайними природними багатствами. Литовський мемуарист Ми­хайло (Михалон) Литвин із захопленням писав: «Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою із степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами». Навіть скрупульозні й лаконічні королівські ревізори, описуючи українські старо­ства, не могли утриматися від захоплених характеристик краю.

Наявність великої кількості дичини сприяла широкому розвитку уходництва. Займаючись мисливством, рибальством, бджільництвом, промисловики нерідко здійснювали походи за сіллю. Податок у вигляді здобичі місцеві власті стягували восени при поверненні промисловиків у волості. З часом він узаконювався у фіксова­них розмірах.

Заняття промислами вимагало відваги і певних військових навиків, оскільки рідко обходилося без сутичок з татарськими чабанами. Тому уходники об’єднувалися в загони, обирали досвідченого ватажка і відповідним чином озброювалися.

Соціальні причини виникнення українського козацтва зумовлювалися поглиблен­ням суспільного поділу праці, змінами у земельних відносинах. Після перетворен­ня українських князівств у воєводства традиційний принцип общинного землеволо­діння поступово замінювався роздачею маєтностей великим князем литовським як верховним сюзереном особам привілейованих станів: князям, панам, шляхті, боя­рам, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласників виключалася найбільш численна верства — селянство. Природним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, за відсутності регулярного війська переселенців планувалося використовувати у боротьбі з полчищами кочів­ників.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловики, які пе­ребували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою «козаки».

З цього часу різні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств. Умови при­кордоння створили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднан­ня в одній особі воїна і трудівника.

Зародження та становлення козацтва рельєфно простежується при з’ясуванні джерел цього явища. Протягом тривалого часу на нього мали безпосередній вплив найрізноманітніші фактори еволюції українського суспільства. До середини XVI ст. козаками називали людей, які займались уходними промислами та боротьбою з та­тарами на південному кордоні. На жаль, про них збереглися лише фрагментарні згад­ки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Документальні свідчення про це містяться у відповіді останньо­го від 19 грудня, надісланій до Бахчисарая. Безумовно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України. Менглі-Гірей добре володів інформацією про становище на кордоні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неоднора­зово здійснював грабіжницькі набіги на її територію. Однак він був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької екс­педиції, щоб запобігти її повторенню в майбутньому. Як видно з листа Олександра Казимировича, урядники південноукраїнських староств зобов’язувалися вжити відповідних заходів.

Майже аналогічний інцедент стався за три роки до цієї події (1489 р.) на Та- ванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави нападників на чолі з ватажками Богданом, Го­лубцем і Васьком Жилою власне «козаками» не називали. Тут ідеться про вчинки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте, в тогочасній епістолярній спад­щині козацтво виступало під різними назвами: загальною — «черкаси», від імені урядовця або ж ватажка громади — «князя Дмитрія козаки», «козаки Щурової роти» і т. д.

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема південноукраїнських старост Предслава Лянц- коронського, Остафія Дашковича, Єжи Струся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін., стали основою для проголошення їх істо­ріографією XVII-XVIII ст. організаторами українського козацтва, першими гетьманами і т. ін. Насправді ж, виконуючи обов’язки з охорони кордону, ста­рости замовчували факт спільних дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками. На старост покладалися також обов’язки контролювати козаків, щоб не допус­кати їх збору і самостійних походів проти татар. Контроль над козаками поши­рювався навіть на воєводські міста, зокрема на Київ. У грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1499 р.) зазначалося, що при прибутті козаків до міста і перебуванні їх на постої у міщан останні обов’язково мали по­відомити про це воєводу.

Через відсутність свідчень важко судити, наскільки вдавалося старостам викону­вати поліційні функції. Більш відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя.

Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у при­вілеї, наданому місту Лисянці, підкреслювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кожний з міщан повинен запастися рушницею, двома фунтами пороху і копою куль. Отже, не лише військові люди, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навики і могло брати участь у козакуванні.

Серед перших українських урядників, які відзначилися у наступальних похо­дах та оборонних боях, бачимо і наступника Юрія Пацевича на посаді київського намісника князя Дмитра Путятича. У грудні 1499 р. кримський хан Менглі-Гірей І скаржився московському цареві Івану ІІІ, що «литовські» козаки часто нападають на околиці Очакова, де чинять багато лиха. Від початку ХVI ст. розрізнені ватаги з українських земель здійснили не один напад на турецьких і татарських купців, які рухалися Дніпром або переправлялися через нього.

«Полозом-Русаком славним козаком» називали овруцького намісника Сенька Полозовича, який у 1508 та 1511 рр. розбив татарські загони, які здійснювали чер­гові набіги на українські землі. Невдовзі інші прикордонні старости разом з ко­зацькими ватагами здійснили військовий похід на турецьку фортецю Очаків. У 1516 р. козаки вже обороняли від кочівників Волинь. За даними сучасника Мацея Стрийковського, тоді одному з козацьких загонів удалося перехопити і повністю знищити татарський загін. Та найбільш вправним, як видно з історії, у військовій службі виявився черкаський і канівський староста України-Русі Остафій (Євстахій) Дашкович. Він відіграв велику роль в організації козацтва, коли після статусу по суті грабіжницьких ватаг воно набуло права воєнізованих прикордонних під­розділів. Цей факт дав змогу багатьом історикам називати Дашковича одним з пер­ших українських гетьманів, хоча, очевидно, що він ще не займав такої посади се­ред козаків.

У 1501 р. Остафій Дашкович на посаді кричевського намісника організував заго­ни, які влилися до війська українського князя Михайла Ізяславського та разом пішли воювати проти московитів. Однак 4 листопада того ж року литовсько-українське військо було розгромлене поблизу Мстиславля. Незважаючи на таку невдачу, про­тягом 1502-1503 рр. Остафій Дашкович продовжував неодноразово здійснювати на­пади на окраїни Великого Московського князівства. Можливо, що саме він у 1505 р. взяв участь у складній операції зі звільнення князя України-Русі Костянтина Іва­новича Острозького з московського полону.

Протягом 1507-1508 рр. Остафій Дашкович сам перебував у московській неволі. Потім він був посланий московським урядом допомагати князю Михайлу Глинсько- му у повстанні проти центральної литовської влади, але перейшов на бік польського короля. Близько 1510 р. Сигізмунд І призначив його канівським намісником на Русі, а в 1514 р. — ще й черкаським старостою. Згідно з документом, Остафій Дашкович уже тоді виступав як «козак непоспометий».

У 1512 р. козацький ватажок Остафій Дашкович узяв участь у поході київського воєводи Юрія Радзивілла на Новгород-Сіверський, де розбив 6-тисячне військо мос- ковитів. Разом з Андрієм Немиричем і кримським калгою Мехмед-Гіреєм узимку 1514-1515 рр. він намагався повернути під владу великого литовського князя та польського короля територію української Сіверщини. У 1516 р. Остафій Дашкович та Преслав Лянцкоронський, як засвідчує Хроніка Мартина Бєльського, очолили похід козаків на столицю однієї з татарських орд, що знаходились у Північному При­чорномор’ї, — фортецю Білгород (Акерман). Після знищення поселень навколо Білго- рода та Очакова війська поверталися на Русь з багатою здобиччю, але поблизу озера Овидова їх наздогнали турецько-татарські загони. Миттєво зреагувавши, Остафій Дашкович дав наказ організувати оборонний табір з возів у формі «великого трикут­ника». Після відбиття першої атаки через зроблені проходи перейшла у наступ ко­зацька піхота, яка і розбила вщент нападників. Як занотував автор Густинського літопису: «Той же (Лянцкоронський), зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білгород і там забрав безліч товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, біля Овидового озера, і билися з ними; та наші поразили їх і з вели­ким добитком та в доброму здоров’ї повернулися».

Очевидно, що вдала воєнна операція 1516 р. зробила Дашковича більш упевненим у власних силах, і він уже одноособово почав керувати козацькими підрозділами. У 1517 р. від імені Великого князівства Литовського Остафій провів переговори з Кримським ханством у Черкасах. Але незважаючи на мирні домовленості, татари продовжували набіги на Україну. У 1518 р. об’єднані загони Дашковича та Костян­тина Острозького розгромили орди кримського хана на Волині. У тогочасних хроні­ках залишилося повідомлення, що українці знищили 300 нападників. Наступного року Остафій Дашкович організував похід на володіння хана, який скаржився Си- гізмунду І: «Подніпровські ваші (тобто, черкаські козаки) прийшли в улуси і городи наші погромили, багатьох людей наших побили, коні й вівці отарам багато лиха вчи­нили».

Улітку 1521 р., домовившись про спільні дії з недавнім ворогом, Дашкович разом з кримським ханом Мехмед-Гіреєм здійснив похід на Москву та Казань, щоб допо­могти хану зробити володарем Астраханського ханства його брата Сахіб-Гірея. Со­юзницькі війська перемогли московське військо на р. Ока, зруйнували Владимир і Нижній Новгород та знищили територію Московського великого князівства з усіма поселеннями аж до самої Москви. Великий князь Василь ІІІ був такий наляканий, що втік зі столиці і, за свідченням сучасників, ховався у стозі сіна. Під час облоги Москви, за свідченнями сучасника Сигізмунда Герберштейна, трапився такий ви­падок: «...Намісник та інші захисники Москви визнали за краще умилостивити царя (хана) Мехмед-Гірея, приславши йому щедрі дари, особливо мед, щоб спонукати його зняти облогу. Прийнявши дари, Мехмед-Гірей обіцяв зняти облогу і покинути краї­ну, якщо Василь (московський князь) грамотою зобов’яжеться бути вічним данни­ком царя, як були його батьки і предки. Отримавши складену згідно з його бажан­ням грамоту, Мехмед-Гірей відвів військо до Рязані, де московитам було дозволено викуповувати й обмінювати полонених, іншу здобич він виставив на продаж. У та­тарському таборі перебував тоді Остафій на прізвисько Дашкович, підданий польсько­го короля, який прийшов до Мехмед-Гірея з допоміжним військом, оскільки між польським королем та московським князем не було тоді ніякого перемир’я. Він весь час виставляв на продаж дещо із захопленого під стінами фортеці, маючи намір при нагоді увірватися в ворота слідом за московськими купцями і, вибивши звідти варту, захопити Москву».

За здійснення московського походу 1521 р. Остафій Дашкович отримав почесні подарунки з рук короля Сигізмунда І — оксамит, сукно і купу грошей. Цей похід кримського хана Мехмед-Гірея та прикордонного старости України-Русі Дашкови- ча можна вважати першим у ряду спільних українсько-татарських військових опе­рацій XVI ст.

Наступного року Остафій Дашкович разом з київським шляхтичем Горностаєм очолював велике литовсько-українське посольство до Криму. Перебуваючи в Криму, він також одночасно збирав розвідувальну інформацію, яку надсилав королеві. Ук­раїнський урядовець виступав посередником у дипломатичному листуванні між ха­ном Мехмед-Гіреєм і королем Сигізмундом І. Протягом деякого часу Дашкович навіть був дипломатичним заручником у Бахчисараї — татари готувалися до походу на Астрахань і не хотіли, щоб Литовсько-Руська держава заважала їм у цьому.

Незважаючи на тимчасовий союз із Кримом, у 1523 р. Остафій Дашкович знову здійснив вдалі напади на Північне Причорномор’я, зокрема на фортеці Очаків та Іслам-Кермен. Передмістя Очакова, який був центром провінції Османської імперії, було спалене козаками. Іншу міцно укріплену турецько-татарську фортецю Іслам- Кермен було взято штурмом і теж спалено, що засвідчило вміння козацтва не лише оборонятися та перемагати татар у степових поєдинках, але й застосовувати поши­рену в Південно-Східній Європі практику здобуття міст і містечок, укріплених ва­лами, ровами, засіками та кам’яними мурами. Як засвідчував документ, війська на чолі з черкаським і канівським старостою «город Ослам (Іслам-Кермен) зламали і поруйнували й гармати побрали» та взяли у полон багато його жителів. Це стало серйозною втратою для кримських ханів і турецьких султанів, адже ця стратегічна фортеця контролювала велику територію південного українського Подніпров’я. Після цієї операції козаки Дашковича вийшли на своїх човнах у Чорне море та взяли на абордаж два кримських судна. До Черкас і Канева привели великий полон і до­ставили військові трофеї, серед яких вирізнялися гармати. Через п’ять років, у 1528 р., Остафій Дашкович разом з іншим українським старостою Преславом Лянц- коронським знову знищив відновлене турками передмістя Очакова.

У 1524 р. згідно з королівським універсалом Сигізмунда І було сформовано спе­ціальний козацький підрозділ на чолі з річицьким старостою Сеньком Полозовичем та чорнобильським старостою Криштофом Кмітичем. У тому ж році вони здійснили вдалий похід у пониззя Дніпра, де блокували переправи кримської орди. З цього приводу Сигізмунд І писав: «Пан Семен Полозович и пан Криштоф поведаючи, иж они, яко слуги наши добрые и верные... собравши малый почот козаков, предся тым на низ Днепром до Киева и далей до Тавани на службу нашу ходили и, там будучи, послуги нам немало своее вчинили: тых людей неприятелей всех татар, который в панстве нашом были, тыждень через Днепр не пропустили ино каждый дей день з ними битву мевали и много дей их вбили, а иншие дей сами тонули. Кгдыж они с тым малым почтом людей таковыи послуги нам, господарю, чынили, мы на то бачы- мы, кгды бы там тысяча або две людей наших Козаков на Днепре мешкали, снать бы и овшем была от них большая и знаменитая послуга и оборона панством нашим. А так и ото жедамы вашое милости, рад наших, рачте о том радити и мыслити. И виде- лося бы вашое милости там по Днепру козаков имети на пришлое лето для осторож­ности и обороны панством нашим и ваша милость рачте обрати з дворян наших кото­рого годного и доброго человека и казали бы ему скоро по Велицедни до Києва ехати и козаков збирати, и казали бы ваша милость к тому часу сукон и пенязей на них колко сот коп послати, а тыи козаки по Днепру на перевозах разложити...» Польський король також хотів «по Дніпру на перевозах розложити» застави. У вересні того ж року на Таванській переправі козаки з Русі «тиждень через Дніпро татар не пускали і кожний день з ними битву мали і багатьох їх убили, а інші самі потонули».

Претендент на кримський трон Іслам-Гірей у 1526 р. вислав до Дашковича свого посла з листом, у якому відзначалося, що він є союзником Великого князівства Ли­товського. Також він звертався до українського урядовця з проханням забезпечити проїзд його посла до польського короля. Однак Дашкович відправив татарина до Бах­чисарая, а сам відписав Сигізмундові І, що Кримське ханство готується до нападу на Литовсько-Руську державу. Для укріплення кордонів король послав до Черкас спе­ціальний загін на чолі з якимось Михайлом Козаком.

Узимку 1527 р. на територію Русі вступило 34-тисячне кримсько-татарське військо. Князь Костянтин Острозький зібрав свої підрозділи та залучив до них ко­заків Остафія Дашковича. 27 січня поблизу села Ольшаниця на Київщині (за інши­ми даними — на річці Ольшаниця, що на Черкащині) відбулася грандіозна як на той час битва, у якій вояки Дашковича разом з підрозділами шляхтича Юрія Слуцького взяли активну участь. Згідно з твердженнями окремих джерел, у цій переможній для Литовсько-Руської держави битві загинуло від 20 до 26 тисяч татар, а близько тисячі ординців було захоплено у полон. У зв’язку з цим «некоронованому королю» України-Русі князю Костянтину Острозькому влаштували тріумф у Вільні та Кра­кові.

Розголос про Ольшаницьку битву розійшовся всією Європою. У листопаді 1527 р. півтисячі відбірних українських лучників на чолі з Остафієм Дашковичем запрошу­валися для боротьби з турками до Угорщини. У травні наступного року про вербу­вання «татарського війська» з України-Русі вже турбувався французький представ­ник у Польщі. Восени 1528 р. претендент на ханський трон Іслам-Гірей підійшов до тогочасної української столиці Черкас та просив притулку в Остафія Дашковича. Тоді ж черкаський староста разом з королівським урядником Михайлом Григорови­чем та підрозділами того ж Іслам-Гірея воював у Північному Причорномор’ї з османсь­кими військами.

Зібравшись із силами, татари вирішили помститися невгамовному козацькому вождю. Навесні 1532 р. багатотисячна кримська орда разом з відбірними підрозді­лами турецьких яничарів (1500 осіб) і артилерією, що складалася з 50 гармат, ото­чила тогочасну столицю козацької Русі Черкаси. Упродовж місяця намагався за­хопити черкаську фортецю хан Саадет-Гірей. Але всі чисельні штурми були відбиті оборонцями міста, на чолі яких стояв сам Остафій Дашкович. Під час облоги він не тільки керував обороною міста, але й проводив переговори з Саадет-Гіреєм. Чер­каський староста зумів умовити кримського хана підписати мирну угоду з коро­лем Сигізмундом І, отже, кримська орда була змушена відійти з Середнього По­дніпров’я. Пізніше Дашкович на сеймі польської шляхти вихвалявся здобутими ворожими трофеями, а також ядрами від гармат, якими обстрілювали Черкаси. Тоді ж Остафій Дашкович отримав великі кошти на оборону краю з королівської скарбниці. Він неодноразово повідомляв Сигізмунда І про підготовку татарських військ до походу на Велике князівство Литовське та Польщу і пов’язував це з тим­часовим припиненням внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві, де він мав своїх вивідників. Такі повідомлення надходили від черкаського і канівсь­кого старости постійно. Однак він і сам не цурався розвідувальних операцій, без­посередньо перебуваючи у стані ворога. «Він знав їх мову і, часто буваючи на розві- дах, лишався невпізнаним у їх таборі; його вважали за татарина, і завдяки цьому, довідавшись про їх справи, він розбивав їх ущент, а посланців татарських, посла­них до нього, виставляв на страшенну ганьбу», — описували сучасники військову сміливість і хитрість непереможного українця.

У 1533 р. козацький воєначальник прибув на сейм Литовсько-Руської держави, де виступив із промовою, в якій заявляв про необхідність заселення дніпровських островів задля оборони від татар. Того ж року Дашкович у письмовому вигляді ви­клав польському королю свій проект оборони України та створення регулярної при­кордонної служби. Згідно з його положеннями, біля татарських річкових переправ мали постійно вартувати козацькі підрозділи на човнах-чайках. Інші козаки мали патрулювати традиційні сухопутні татарські шляхи. Нижче дніпровських порогів на островах він пропонував збудувати кілька міцних фортець. Хоча польський сейм і схвалив військовий проект Дашковича, який передбачав 2-тисячний козацький реєстр, але через відсутність коштів не поспішав упроваджувати його в життя. Од­нак, як виявилося згодом, теоретичні викладки Дашковича не пропали марно — у 40-60-х рр. XVI ст. ними скористалися інші прикордонні старости й козацькі ва­тажки — Бернард Претвич та Дмитро Вишневецький.

Восени 1533 р. новий кримський хан Сахіб-Гірей переправився через Дніпро й зупинився поблизу Черкас. Черкаський староста повідомляв королівський уряд про небезпеку. У 1535 р. Остафій Дашкович знову здійснив черговий похід на Московсь­ке князівство. За свідченням сучасників, він очолював майже 3-тисячне козацьке військо, з яким «довго і широко московські землі воював».

Багато інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримсь­кого хана. Так, на початку 40-х рр. XVI ст. хан Сахіб-Гірей писав з Бахчисарая польському королю Сигізмунду І про «шкоди», які чинили черкаські і канівські ко­заки татарам, і у випадку їх повторення загрожував послати орду до Черкас. Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана до того ж короля від 1546 р., в яко­му зазначалося, що козаки з Переяслава — Яцько і Мануйло, з Черкас — Карпо і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і багатьох інших прикордонних замків, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю.

Наявні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, що козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Як­раз вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордон­них міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Наприклад, у Чер­касах (1552 р.) проживало 223 міщанини; бояр, панів і князів — 9 осіб; слуг міських — 25; пушкарів — 2; почет старости — 66; драбів — 160; козаків — 250. Аналогічним було співвідношення населення в той час у Брацлаві та Вінниці. Заува­жимо, щоб уважатися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти нерухомим майном, як мінімум — власним будинком. На противагу міщанам більшість козаків не мали власної оселі і ходили в степ на промисли або служили у заможних городян. Різниця між ними чітко визначалася в люстрації, де вказувалися розміри податків та форми відбування повинностей.

Разом з тим у більшості міст і містечок України проживали й селяни. Було б недо­речно повністю виключити можливість їх участі у козакуванні, як і сільських меш­канців, насамперед тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або власники незначних земельних ділянок — городники, халупники, комірники, підсусідки — не були тісно пов’язані із землеробством і мали змогу займатися допо­міжними промислами, в тому числі і козакуванням. Однак конкретних докумен­тальних свідчень про це на сьогодні не виявлено.

Скарги турецьких і татарських правителів змусили уряд Великого князівства Литовського звернути увагу на діяльність українського козацтва. Південноукраїнські адміністратори, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби, стверджували, що саме козацькі експедиції стримували агресивні дії ор­динців. Київські воєводи Дмитро Путятич, Костянтин Острозький, старости чер­каські та канівські Остафій Дашкович, Андрій Пронський, Василь Тишкевич, Іван Пенько, Оникій Горностай, Федір Сангушко підтримували тісні контакти з козака­ми, постачали їм коней, зброю, провіант. За таке покровительство над козаками вони отримували частину здобичі, захопленої під час походів. З іншого боку, зміцнення зв’язку між представниками місцевих властей і козаками відбувалося в процесі служ­би останніх у конвойних командах, які використовувались для охорони воєводсь­ких чи старостинських осіб під час поїздок або відсічі нападів татар.

Південноукраїнські старости бачили в козаках єдину реальну силу в боротьбі про­ти татарської агресії, про що неодноразово доповідали уряду. З їх ініціативи на засі­данні державної ради Великого князівства Литовського 1524 р. розглядалося пи­тання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби. Передбача­лося виділення з казни на ці потреби значних коштів. Утілення в життя цього заду­му доручалося київським державцям Семену Полозовичу та Криштофу Кмітичу. В листі Сигізмунда І до членів державної ради навіть згадувалося про перші кроки цієї акції, коли Полозович зробив розвідку на південному прикордонні для його облаш­тування укріпленими пунктами. Відсутність коштів стала основною причиною про­валу урядового проекту. Але ідея охорони південного прикордоння силами козаків збереглася. На сеймі 1533 р. черкаський староста Остафій Дашкович знову порушив це питання. Він доводив, що для безпеки кордону необхідно постійно тримати на Дніпрі близько двох тисяч чоловік пішої охорони та кілька сотень кіннотників і роз­почати будівництво замків. Як і раніше, вербування козаків зумовлювалося необхід­ністю протидії татарській агресії. Проте уряд не мав наміру витрачати кошти на бу­дівництво укріплень за сотні верст від населених пунктів або волостей.

В обох випадках безпосередньо про організацію козацтва не йшлося, але об’єктивно вони були тісно пов’язані з цим процесом. Уряд прагнув не стільки залучити ко­заків на державну службу, скільки встановити контроль над дедалі зростаючою гру­пою населення, яка не бажала визнавати ніякої влади. Чергова спроба здійснити перепис козацтва припадає на 1541 р. — період активних походів запорожців на та­тарські улуси. 21 липня Сигізмунд І надіслав черкаському старості князю Андрію Пронському грамоту, в якій містилося суворе застереження, щоб козаки не ходили на татарські улуси. А згодом до Черкас прибув представник великого князя Стрет Солтанович для складання реєстру. Свідчень про результати даної місії у джерелах не збереглося. Важливим є сам факт, що уряд бачив у козаках силу, яку прагнув використати у власних інтересах.

Створення бастіону за Дніпровськими порогами стало можливим лише завдяки енергійній діяльності українського князя Дмитра Вишневецького. Його боротьба проти турецько-татарської агресії мала міжнародний характер, оскільки організо­ване ним козацтво стало військовою силою, з якою мусили рахуватися чільники ба­гатьох держав. Водночас особистий штандарт (прапор) Дмитра Вишневецького із срібним хрестом, золотими півмісяцем та зіркою на малиновому полі передався в майбутньому і на знамена дніпровської вольниці та Війська Запорозького.

Перші документальні згадки про Вишневецького з’являються наприкінці 40-х рр. XVI ст. Обійнявши посаду канівського і черкаського старости, князь спільно з військами інших прикордонних урядників брав участь у походах на турецькі фор­теці Акерман та Очаків на Чорному морі. До активної боротьби з кочівниками спону­кала, очевидно, й трагедія двоюрідного брата Федора Вишневецького, який разом із родиною потрапив до кримського полону, про що повідомляли тогочасні хроніки.

На урядовому сеймі 1550 р. Б. Претвич розповідав про походи на татар, у яких брав участь Д. Вишневецький, характеризуючи його як відважного і мужнього пол­ководця. Головним завданням південноукраїнських старост була оборона прикор­доння, тому логічною виглядає спроба князя вдатися до практичної реалізації ідеї через побудову військової фортеці на Запорожжі, що, безумовно, потребувало знач­них матеріальних і людських ресурсів. Можливо, їх брак став поштовхом до пошуку інших варіантів залагодження прикордонних конфліктів між кримськими татара­ми та запорожцями. Влітку 1553 р. Вишневецький з великим почтом здійснив по­їздку до Туреччини. Шестимісячне перебування князя в столиці Оттоманської Пор­ти було відзначене приязними прийомами при султанському дворі, чому могла сприяти дружина Сулеймана Роксолана.

Повернувшись із Туреччини на початку 1554 p., Дмитро Вишневецький мав ауді­єнцію під Любліном у польського короля Сигізмунда ІІ Августа, який підтвердив повноваження канівського і черкаського старости та дав наказ ретельно обороняти прикордоння. Протягом наступних двох років князь активно займався цією важли­вою для держави справою.

Плани приборкання кримської орди в той час виношували й у сусідній Московії, адже вона продовжувала сплачувати данину кримському хану як спадкоємцю пра­вителя Золотої Орди. Тому цілком імовірно, що союз українського князя Дмитра Вишневецького з царем Іваном Грозним, незважаючи на суперечності між Великим князівством Литовським і Московією, залагодився доволі швидко. Навесні 1556 р. із Путивля на Запорожжя прибув загін московитів під керівництвом дяка М. Ржевсь- кого. Офіційним приводом послужили звістки про наміри хана здійснити набіг на московські землі. Польський посол у Криму Михайло Галабурда повідомляв Варша­ву про зустріч на Хортиці Д. Вишневецького із М. Ржевським і планування ними спільної експедиції проти татар. У результаті до московського загону приєдналися триста козаків з отаманами Михайлом Єськовичем і Михайлом Млинським.

Турецькі джерела зафіксували також розорення Очакова влітку 1556 р. Д. Виш- невецьким, який із загоном у 600 кіннотників і командою на 18 чайках здійснив цю операцію. Султан Сулейман вимагав від короля Сигізмунда ІІ Августа суворо пока­рати українського князя, що посилило конфлікт Вишневецького з польським і ли­товським урядом. У вересні він послав до Москви делегацію на чолі з М. Єськови- чем, який запропонував співпрацю у протистоянні кримській орді. Московський цар Іван Грозний прийняв пропозицію і вручив Вишневецькому грамоту і подарунки. Для офіційного оформлення угоди на Хортицю разом із М. Єськовичем прибули боя­ри А. Щепотьєв і М. Ртищев. Підписання угоди в Хортицькому замку призвело до загострення напруження між Кримом і Запорожжям. Ще гірше вплинув на їхні відносини похід козаків на турецьку фортецю Іслам-Кермен, звідки була забрана ар­тилерія і перевезена на Хортицю.

Протягом трьох тижнів у січні 1557 р. кримський хан Девлет-Гірей здійснював об­логу Хортицького замку. У листі, переданому через козака Дениса Малого, Д. Вишневецький повідомляв московського царя, що успішно витримав наступ не­приятеля, а хан покинув Хортицю з «великим соромом». Про успіхи князя і козаків у протиборстві з кримчаками на Запорожжі писав також Івану Грозному московський посол у Польщі Роман Пивов. Водночас тривала оборона Хортицького замку в суворих зимових умовах позначилася на боєздатності воїнства Д. Вишневецького. Зазнавши значних людських і матеріальних втрат, він звернувся до короля Сигізмунда ІІ Авгу­ста по допомогу, наголосивши на значних пошкодженнях замкових укріплень. У відповідь король надіслав грамоту Д. Вишневецькому, в якій висловив подяку за бу­дівництво фортеці, стійкість і мужність при обороні від перекопських татар та пообі­цяв у майбутньому не забувати подвиги князя: «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсутності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Виводити тебе з замку не годилося б ще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допускаючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам турецького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турець­ким цісарем і вічний мир з перекопським царем».

Під осінь чисельні татарські полчища, посилені загонами молдовського володаря та яничар, знову підступили до замку Д. Вишневецького. Не діставши підтримки від уряду, князь залишив Хортицьку фортецю і відступив до Черкас. Звідти Д. Виш- невецький звернувся до московського царя з проханням прийняти його на службу. В той же час замок на Хортиці був повністю зруйнований ординцями.

Не одне покоління істориків замислювалося, чи правомірно ототожнювати Хор- тицький замок з першою Запорозькою Січчю. Незважаючи на нові відкриття, ця проблема і сьогодні залишається дискусійною. Перш за все нез’ясованим залишаєть­ся місце локалізації замку. Версії, серед яких фортеця Вишневецького означується поза межами о. Велика Хортиця, не підтверджуються документальними джерела­ми. Залишків матеріальної культури козацтва на самій Хортиці надзвичайно багато, що може стати підставою для будь-якого трактування ареалу розташування запо­розької твердині. Інше питання — архітектурний стиль Хортицького замку. Можна послатися на тогочасні європейські аналоги і взяти за основу поширену у XVI ст. старонідерландську систему фортифікації, а саме зведення чотирикутного замку з виступаючими бастіонами. За таким принципом згодом була зведена Кодацька фор­теця біля першого дніпрового порогу. Безперечним є лише те, що замок на Хортиці був збудований із дерева й укріплювався зовні ровами та високими валами. Всере­дині фортеці, очевидно, знаходилися землянки для проживання та зберігання боє­припасів і продовольства. На бастіонах були розташовані гармати, які височіли над навколишніми просторами.

Хортицький замок, безумовно, дуже відрізнявся від відомих пізніших архітек­турних комплексів козацьких твердинь на Запорожжі. До складу гарнізону, оче­видно, входили, крім козаків, представники військово-служилої верстви — бояри, слуги, драби. Проживання єдиною громадою навіть протягом невеликого терміну в специфічних умовах південного прикордоння сприяло зародженню своєрідної сус­пільно-політичної організації запорозького товариства, її моделі, яка згодом почала називатися кошовою. Як слушно зауважив М. Владимирський-Буданов, Хортицька фортеця стала гніздом низової вольниці — майбутньої Січі. Логічним доповненням даної тези є твердження М. Грушевського, який у статті, присвяченій історичним заслугам Дмитра Вишневецького, назвав князя «духовним батьком нової українсь­кої республіки».

Таким чином Хортицький замок, зведений як форпост боротьби проти татарської агресії, став осередком формування запорозької громади та своєрідним прототипом козацького укріплення, яке в 70-х роках XVI ст. на о. Томаківка дістало назву Січі.

З середини XVI ст. спостерігається поповнення рядів українського козацтва за рахунок боярства. У Великому князівстві Литовському ліквідовувались різноманітні ступені ієрархії землевласників після ревізії прав на шляхетство. Підставою визнання останніх стало не відбування військової служби, а наявність документально підтвер­дженого землеволодіння. Якщо для магнатів і князів дана обставина не створювала особливих проблем, то вона з усією гостротою постала перед боярами. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом удалося дове­сти своє «благородне» походження шляхом пред’явлення жалуваних грамот на зем­леволодіння. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян.

Аналогічну політику проводили на українських землях після Люблінської унії 1569 р. і польські власті. Вже наступного року було організовано люстрації Брац- лавського і Київського воєводств. У ході їх проведення ревізори вимагали від усіх землевласників пред’явлення жалуваних грамот на маєтності, оскільки, за їх слова­ми, при українських замках було багато таких представників земства і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди. Так, бояри Заушани показали ревізорам копію королівської грамоти — виписку з київських земських книг, тому були залишені при шляхетських вольностях. За володіння зем­лею вони мали поряд з іншими шляхтичами Київського воєводства нести земську службу. Київські бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не пред’я­вили, а лише голослівно сказали, що вони звільнені від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм. Однак ці аргументи до уваги не бралися, оскільки при ве­ликій небезпеці для київського замку, на думку ревізорів, уже нікого було посилати для огляду татарських шляхів та відправлення листів до найближчих замків. Тож південноукраїнське боярство стало перед проблемою пошуку свого місця в суспільстві. Через відсутність умов для заняття землеробством воно намагалося іншими шляха­ми відстояти свій попередній статус. Цьому ж об’єктивно сприяло створення ко­зацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави.

Найбільш підготовленими, безумовно, були бояри і слуги, які й склали нову хви­лю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного прикордоння кінця XVI — початку XVII ст. трапляються лише окремі згадки про бояр. При цьому обов’язково підкреслювалося їх «нешляхетське» по­ходження, належність до «хлопства». У Північній Київщині та на Волині україн­ському боярству під назвою «околична шляхта» вдалося утриматися аж до Виз­вольної війни середини XVII ст. Проте в джерелах дедалі частіше з’являлися такі визначення їх соціального статусу, як, наприклад, «козаки, звані боярами овруць­кого староства». Водночас поповнення козацтва боярським контингентом збіглося з важливим моментом у формуванні рицарської верстви, а саме — генези станових прав.

Не збереглося королівської грамоти, яка узаконювала створення постійного ко­зацького реєстрового війська, і згадки про точну дату цієї події. Її можна реконстру­ювати лише ретроспективно, шляхом аналізу пізніших документів. Грамотою від 5 червня 1572 р. король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август підтвердив розпоряд­ження коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Однією з найважливіших її положень стало призначення шляхтича Яна Бадовського старшим і суддею над низовими козаками. Відповідно адміністративна влада і козацьке судочинство вилучалися з підпорядкування місцевих властей.

Про сам процес проведення реформи та характер взаємовідносин запорожців з королівськими комісарами свідчень немає. Лише у рахунках коронної казни в на­ступні роки вказуються асигнування для полку «низових козаків» чисельністю 300 чоловік. Разом з тим, незважаючи на невелику кількість реєстрових, реформа Сигізмунда ІІ Августа на початку 70-х років XVI ст. сприяла організації козацтва, виділенню його з інших верств населення.

Встановлення особливого адміністративного і судового підпорядкування для реє­стрових доповнювалося наданням особливих прав і привілеїв, насамперед, звільнен­ня від сплати податків та відбування феодальних повинностей, право на землеволо­діння. Війську Запорозькому надавалися королівські клейноди: прапор, булава, литаври, щорічно виплачувалася платня відповідно до військового звання та видава­лося сукно. Боротьба за відстоювання козацьких прав стала лейтмотивом усіх рухів козаків кінця ХVІ — першої половини ХѴІІ ст.