ВСТУП
У багатовіковій історії нашої країни особливе місце належить козацтву. За слушним висловом видатного вченого Володимира Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася та «провідна ідея, що виявляла собою прагнення народу».
Немає сумніву, що основою цієї ідеї був принцип військового демократизму та рівного політичного права для кожної особистості. Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва у різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, на противагу панівному способу виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні-Русі. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини ХVΠ століття козацтво почало репрезентувати перед усім світом український етнос, а українці дістали назву «козацький народ».Історичні джерела переконливо засвідчують появу українського козацтва у KV столітті (хоча його коріння сягає глибини століть!) на теренах так званого Великого Кордону, контактної зони, яка протягом тривалого часу розділяла Європейську та Азійську, Християнську та Мусульманську цивілізації. Звідси цілком закономірним було існування типологічно схожих явищ — гайдуків у Болгарії та Волощині, секеїв в Угорщині і Трансільванії, граничарів та ускоків у Хорватії, волзьких та донських козаків у Московії. Причини походження цих вільних громад відповідно позначилися на багатьох рисах їх внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний відрізок часу (протягом кількох століть) не лише зросло чисельно і продемонструвало яскраві зразки військової звитяги, але й стало провідною верствою тогочасного українського суспільства.
Ординці з року в рік масово забирали з українських міст і сіл полонених, яких нападники називали «ясирем». Найбільше бранців виводилося з території України до Кримського ханства та Османської імперії, і відбувалося це у 1474, 1495, 1500, 1505, 1506, 1515, 1516, 1521, 1533, 1555, 1571, 1574, 1612 та 1646 роках. У результаті таких великих примусових згонів людей загальні втрати населення українських земель на той час становили близько 2 мільйонів 500 тисяч осіб. «Невільника- ми-українцями Туреччина аж кишіла», — так влучно охарактеризував ті важкі для наших пращурів часи видатний вчений-османіст Агатангел Кримський.
Вторгненням Османської імперії, Кримського ханства та Буджацької орди до українських земель протистояли лише гарнізони невеликих прикордонних замків, у яких місцеве населення могло сховатися від чергового набігу. Через відсутність коштів королі Польщі та великі князі Литви не могли сповна профінансувати війська для оборони краю, а посполите рушення збиралося занадто повільно, тому не могло оперативно відбивати постійні напади. Зупинити ворога не могли також і прикордонні сторожі, які виставлялися на шляхах його просування та річкових переправах. Відповідальність за оборону України була покладена на місцевих урядовців — київського воєводу, канівського, черкаського, барського і вінницького старост. Але і вони не могли б упоратись з цим відповідальним завданням, якби не козаки. У боротьбі з мусульманською загрозою останні вибрали чи не єдиний дієвий засіб оборони — здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець, татарських і ногайських населених пунктів. Одночасно ці походи носили також і загарбницький характер (що з боку Османської імперії та її васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття «козацького хліба» — грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо.
З часом українські козаки з Середнього Подніпров’я та Східного Поділля почали майже щорічно здійснювати «християнські набіги» на землі Північного Причорномор’я, Криму, на османські фортеці вздовж берегів Чорного моря в Болгарії, Молдавії, Румунії, а також на турецькі володіння на узбережжях Анталії та Азовського моря.
Ця обставина дозволяє говорити про те, що велика частина українців розпочала жити, так само як і їхні південні сусіди, неспокійним напівкочовим життям. Однак українські козаки-«кочовики» відрізнялися від татар та ногайців тим, що вміло здійснювали військовий промисел не лише завдяки сухопутним, але й річковим та морським походам.Тут треба зазначити, що походи осілого землеробського населення в благодатні південні степи, хоча й небезпечні через наявність войовничих кочівників, мали місце ще до створення Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Наявність різноманітних свідчень про попередників українського козацтва зумовила широкий спектр поглядів на його генезу. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії з’явився цілий ряд різноманітних версій. Зокрема український літописець Григорій Граб’янка бачив у козаках нащадків хозарських племен. У ряду прихильників гіпотези про походження козаків від чужоземних народів слід також назвати російського історика Карамзіна, що вважав їх попередниками половців і чорних клобуків. Услід за Татіщевим версію про прихід козаків з гір Кавказу розглядали Міллер та Симо- новський.
Основоположниками автохтонної теорії генези українського козацтва можна по праву вважати Володимира Антоновича, Дмитра Яворницького та Михайла Гру- шевського. На підставі аналізу великої кількості джерел вони довели походження козацтва від українського народу, який у постійних контактах з тюркськими кочівниками перейняв у останніх багато рис, характерних для умов прикордонного життя.