КОЗАЦТВО У ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

Новий етап у піднесенні ролі українського козацтва в суспільному житті Речі По­сполитої припадає на час правління Стефана Баторія (1576-1586). Уже наприкінці травня 1576 р. до Кракова прибуло козацьке посольство у складі Івана Сіверного, Федора Захвостого, Семена Поховського і Марка Вінницького.

За півроку татари двічі приходили в Україну, чинячи розбої і насильства над мир­ним населенням. Саме тому влітку 1577 р. на Запорожжі активно готувалися до но­вого походу. У середовищі січовиків перебував і учасник багатьох військових експе­дицій Іван Підкова. За однією з легенд він доводився братом молдавському господарю Івоні, вбитому турками. Молдавани прислали на Запорожжя депутацію з прохан­ням до Підкови прибути до Ясс і зайняти престол, на якому перебував посаджений султаном Мурадом ІІІ господар Петро Кривий. Боячись, що козацький похід викли­че невдоволення уряду Речі Посполитої, молдавські бояри надіслали листи київсь­кому воєводі Костянтину Острозькому та барському старості Миколі Тарновському з проханням посприяти Підкові. Однак, зважаючи на перемир’я між Польщею і Ту­реччиною, представники властей не підтримали козацьку експедицію.

Івану Підкові довелося розраховувати лише на власні сили. Окрім запорожців до нього приєднався на Поділлі загін Якова Шаха. В листопаді 1577 р. вони виступили у похід і на р. Прут поблизу столиці Молдавського князівства розгромили військо Петра Кривого. З тріумфом вступивши до Ясс, козаки проголосили господарем Мол­дови Івана Підкову, що не могло не мати міжнародного резонансу.

Під тиском турецького султана та його васалів Стефан Баторій провів навесні 1578 р. ряд заходів, спрямованих проти «козацького свавілля». 4 квітня було вида­но одразу 4 універсали, які мали безпосереднє відношення до запорожців. В одному з них король звертався до всіх місцевих урядовців — воєвод, каштелянів, старост, підстарост, бурмистрів, райців, війтів тощо — з приводу козацьких походів на Мол­дову і Волощину, що знаменували собою порушення умов договорів між Річчю По­сполитою і згаданими країнами. Баторій наказував усіляко сприяти шляхтичу Яну Тарлу, посланому в Україну для пошуку ініціаторів походів та їх покровителів. З цією метою Тарло одержав особливі повноваження для проведення слідства і пока­рання винних. Стефан Баторій ще раз попередив прикордонних старост про непри­пустимість переховування козаків у шляхетських маєтках і постачання їм пороху, олова та живності, тим більше споряджати загони для нападів на татарські улуси. Каральну експедицію проти «свавільних» запорожців король наказав провести київ­ському воєводі Костянтину Острозькому.

Однак улітку 1578 р. ставлення короля Речі Посполитої до запорожців унаслідок потреби держави у військовій силі суттєво змінилося. У спеціальному універсалі від 27 липня Баторій назвав їх «молодцями запорозькими» і запропонував воювати про­ти Московії, що принесло б козакам більше слави і кращі «пожитки», ніж походи у Молдову та Волощину. Реалізацію свого задуму король доручив шляхтичу Янчі Бе­геру. Поїздка останнього на Запорожжя увінчалася успіхом. Разом з Бегером до Львова 15 вересня прибули козацькі посланці, очолювані Андрієм Лиханським. На прийомі у короля вони запропонували свої послуги, згодившись набрати 500 козаків з платнею по 15 флоринів на рік кожному.

Наступного дня, 16 вересня 1578 р., з’явилася «Постанова щодо низовців», у якій конкретизувалися умови королівської служби. Підпорядкування козаків Михайлу Вишневецькому, безумовно, означало порівняно з попередньою рефор­мою обмеження їх адміністративних прав. Навіть присягати запорожці мали пе­ред черкаським і канівським старостою. Водночас у постанові містилося суттєве застереження, що так має бути до завершення війни з Московією. Отже, умови королівської служби поширювалися лише на час війни, що свідчило про недовіру Баторія до реєстрових козаків і намір зменшити їх чисельність після завершення експедиції проти московитів. Як символ належності до державного війська козаки одержали від короля прапор. Їх резиденцією оголошувався Трахтемирів, де розта­шовувався і козацький шпиталь. Плату за службу запорожцям мав видавати писар на день св. Миколая в Черкасах. Ця посада дісталася шляхтичу угорського похо­дження Янчі Бегеру.

Через відсутність аналогічного документа часів Сигізмунда ІІ Августа «Постано­ва щодо низовців» від 16 вересня 1578 р. стала надалі основою при посиланні на по­ходження козацьких прав і вольностей. Надання прав лише реєстровим не могло забезпечувати дедалі зростаючих потреб у військовій силі, тому привілеї фактично поширювалися на все козацтво. Вже під час війни з Московською державою, крім загону реєстрових, у боях брало участь близько 4 тис. козаків. Серед їх ватажків відзначалися Іван Новельський, Корній Перевальський, Костянтин Величко. Після завершення експедиції до Пскова в 1581 р. козаки отримали платню згідно з реєст­ром, що містить п’ять сотень імен.

На сьогодні це є найдавніший повний реєстр Війська Запорозького, чітко розподі­леного на 50 десятків і особливу роту при старшому Яні Оришовському. В останній налічувалося 30 прізвищ: Олександр Мірейовський, Микола Садковський, Станіслав Строжевський, Микола Глуховський, Петро Кривковський, Ян Дорошовський, Ста­ніслав Завістовський, Ян Модлінський, Курас Шульжинський, Іван Дермансь- кий, Петро Нічовський, Ян Черменський, Петро Кам’янчанин, Іван Головач, Бог­дан Волошин, Святогор з Києва, Семен Копицький, Іван Водоп’ян, Денис Брагінець, Семен Ус, Ожель Москвичин, Іван Улас, Панько Дроздович, Степан Пінчук, Івоня Волошин, Микола з Мозира, Андрій та Іван з Дубна, Стас із Галича, Васько Брагі- нець.

Отаманами Війська Запорозького були: Іван Кішка, Васько Горковий, Андрій Лиханський, Іван Лотіс, Сахворост, Іван Подолянин, Клим Чорний, Гілінак Город­чанин, Кердей Місік, Онисько Голубович, Яків Волькос, Лукаш Козуля, Іван Тольчі- ха, Ісак Гусак, Васько Товстий, Онисько Зілік, Захар Кулага, Олекса Орел, Семен Бут, Остап Волевач, Пилип Волинець, Андрій Петрович, Яцько Кунцевич, Бенедикт Брагінець, Хведима Коломиєць, Марко Мозирянин, Іван Панкевич, Йосип Добри­ло, Юхим Сізак, Герм’як з Борисова, Хома Чорний, Йосип Смілий, Петро Зеленсь- кий, Минко Туровець, Кіндрат Щербина, Кунас із Бобруйська, Левко з Чечерська, Іван Товстий, Іван Березецький, Васько Щербина, Марко Канівець, Ілля Дунський, Міта Москвичин, Райтко Живоглат, Іван Скляний, Оліфер Кулага, Кміта Домак, Дмитро Брагінець, Северин Марецький. Більшість їх була мешканцями Подніпро­в’я, де козацтво вже із середини ХѴІ ст. виступало як окрема група населення.

Декларовані права козаків нерідко зводилися нанівець практикою тогочасного життя. Відсутність грошей у казні призводила до затримки, а нерідко й несплати платні за службу. Представники адміністрації і окремі магнати втручалися в козацькі справи. Це спонукало запорожців до організації нових походів проти татар, тим більше, що в цей період за Дніпровськими порогами створювався новий потужний козацький осередок.

Відсутність документальних відомостей не дає можливості достеменно точно виз­начити час заснування Томаківської Січі на о. Томаківка, який у давнину ще нази­вали Бучки, Буцький, Дніпровський і Городище. Саме тому в даному питанні слід більше уваги приділити аналізу побічних даних. А вони дають підставу для виснов­ку, що до середини XVI ст. Запорозької Січі на Томаківці чи в будь-якому іншому місці не було зафіксовано. Ревізори Черкаського староства, які на початку 50-х років XVI ст.

Зведення замку Д. Вишневецького в 50-х роках XVI ст. та його розгром татарами не дають підстав для твердження про існування великої організації козаків на сусід­ньому острові Томаківка, про який французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав, що з нього видно весь Дніпро від Хортиці аж до Тавані. Відсутні відомості про утворення та існування великої Січі на Запорожжі і в наступне десятиліття. Харак­тер документальних свідчень залишається незмінним практично до 70-х років XVI ст., коли король Стефан Баторій почав проводити жорстку політику з підпоряд­кування Запорожжя. Військові дії проти запорожців були малоефективними перш за все через розпорошеність козаків на просторах Великого Лугу та, очевидно, відсутність єдиного центру — Січі. У той період козаки переважно розселялися по уходах, городцях, невеличких січах і не були ще згуртовані в єдину організацію. Саме такий стан речей був зафіксований у «Хроніці» Марціна Бєльського 1575 р., який радив королю взяти запорожців на службу.

Перший опис Томаківської Січі з укріпленнями і козацькою радою маємо лише на початку 80-х років XVI ст. Він подається польським письменником Бартошем Папроцьким, який описав поїздку на Запорожжя шляхтича Самуїла Зборовського, що мав намір завербувати козаків для війни з Московією. Після прибуття до Канева з почтом він розпочав переговори з козаками. Проте для прийняття остаточного рішення змушений був їхати на Січ, що розташовувалася на Томаківському острові. Вірніше, не на острові в традиційному значенні цього слова. Термін «острів» у дано­му випадку вживався в значенні підвищеної частини землі серед боліт, плавнів, ма­лих річечок правого берега Дніпра, чому й звався також «урочищем».

Подальший опис козацької організації на Томаківці не залишає сумніву, що то була Запорозька Січ. У той період там уже збиралися великі січові збори, на яких проблеми січового життя демократично обговорювалися всіма учасниками, а щоб рішення вважалося прийнятим і обов’язковим для виконання, необхідна була його підтримка переважною більшістю січовиків. На Січі згадувалася і січова старшина: кошовий та курінний отамани, осавул та суддя. Зборовський також зафіксував на­явність регалій найвищої влади, якими були «булава гетьманська» та «зброя пер­ших гетьманів місця того», що шанувалися січовиками як найвищі реліквії. Те, що пам’ять про «перших гетьманів» була ще не втрачена, дає підставу стверджувати про заснування Січі на Томаківці у 70-х роках XVI ст.

Змальовуючи побут козаків на Томаківці, Зборовський був вражений майстерні­стю січовиків у військовій справі, виконанні пісень та грі на музичних інструмен­тах. Він зазначав, що козаки «невимовні штуки показували, співаючи пісні, стріля­ючи, на кобзах граючи».

Об’єднанню розрізнених козацьких городців та малих січей в одну велику Січ на Томаківці сприяло кількісне зростання козаків на даний час, в тому числі й поява на Запорожжі значної кількості бояр, які не змогли документально підтвердити своїх прав на землю та шляхетство в Речі Посполитій. Чисельність козаків у Томаківській Січі встановити нелегко через відсутність прямих свідчень. Хоча приблизне число все ж назвати можна — за відомостями сучасників їх було близько 5-7 тисяч.

Щодо етнічної приналежності козаків можна висловити лише загальні мірку­вання, які ґрунтуються на дослідженнях німецьких учених С. Любер та П. Рос- танковські, присвячених етнічному складу реєстровців за 1581 р. Вченим на ос­нові аналізу власних імен козаків удалося встановити етнічну приналежність 356 осіб. Серед них вихідці з України становили більше 45 %, з Білорусії — близь­ко 40 %, з Московської держави — трохи менше 10 %, з Польщі — 5 %. Зустріча­лися в реєстрі і прізвища окремих вихідців з Молдови, Криму, Литви і Сербії. Можна припустити, що подібна етнічна строкатість була характерна і для козаків Томаків- ської Січі. Хоча з виникненням масових козацьких рухів початку 90-х років XVI ст. відсоток вихідців з України як основного ареалу повстань у козацькому середо­вищі значно зріс.

Зі створенням Запорозької Січі за досить короткий період козацтво виробило власну військово-політичну структуру — кіш. Разом з тим козаки не поривали зв’язків з волостю, виступаючи на захист давніх народних традицій, православ’я, особистої незалежності. Вони відчували себе більше членами запорозької громади, об’єднаної особливими соціальними і моральними критеріями, ніж вільними індивідами сус­пільства в цілому. Відповідно й зародження ідеї козацької свободи було наслідком не лише вільного життя в степах, а й соціально-політичної ситуації в південних райо­нах України, які перебували під постійною загрозою нападу татарських кочівників.

Козацтво являло собою соціальне самозахищене об’єднання, покликане до життя умовами існування на прикордонні з відповідними моральними критеріями. Військо­ва доблесть, честь, добра слава, патріотизм, благородство і готовність до самопожер­тви заради досягнення спільної мети стали невід’ємними рисами запорозького ли­царя. Система запорозьких цінностей, за слушним висловом Ігоря Кравченка, була «тією таємною доктриною, котра відкривала сакральні істини буття, не знаючи яких людина гинула в марній боротьбі з минущим і суєтним». Водночас внутрішній світ козаків відзначався й суперечливими рисами. «У внутрішніх якостях запорозького козака, — писав Д. Яворницький, — помічалася суміш доброчинностей і вад, завж­ди, втім, властива людям, які вважають війну головним заняттям і головним ремес­лом свого життя: жорстокі, дикі й безжальні до своїх ворогів запорозькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним, мирними сусідами своїх соратників за ремеслом українських і донських ко­заків».

В основі січового братства лежав своєрідний аскетизм. Він проявлявся, насам­перед, у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостері­гачів, у спартанському перенесенні фізичних страждань, у байдужості до побуто­вого комфорту. З часом ці риси запорожців було опоетизовано й витлумачено як традиційні для українського національного характеру. Разом з тим створювалися відповідні стереотипи психології українців, котрі відігравали як позитивну (мак­симальна мобілізація сил в історично вирішальні моменти), так і негативну (зне­важливе ставлення через довготривале іноземне панування до самого інституту державної влади) роль.

Козацький аскетизм, очевидно, дав підставу і для ототожнення запорожців із чле­нами західноєвропейських духовно-рицарських орденів. Тим більше, що протягом XVI ст. ідея середньовічного рицарства продовжувала існувати в Речі Посполитій. Подібно ченцям-рицарям, козаки бачили у походах проти «невірних» не лише под­виги доблесті і засіб здобуття слави, але й релігійні мотиви. Польський історик Та­деуш Чарновський зокрема писав: «Законом на Запорожжі було суворе військово- чернече життя, і на його пом’якшення не впливали ні сусідство, ні багатства, здобуті в Туреччині та Криму, ані навіть час». Дослідник Запорожжя А. Скальковський на­зивав козаків ченцями війни: «Схоже на католицькі римські ордени, козацтво було пов’язане узами общини (societas), віри (religio) і покликання (vocatio) або мети сво­го об’єднання».

Порівняння Січі з європейськими духовними орденами має місце і сьогодні. Справді, у них чимало схожого, наприклад, обряд вступу до товариства, на що звер­нув увагу ще у XVII ст. французький офіцер П’єр Шевальє: «Треба перепливти їх (пороги), а потім здійснити подорож по Чорному морю, щоб називатися справжнім запорозьким козаком, так само, як мальтійські лицарі, щоб удостоїтися честі стати членом їх ордену, зобов’язані відбути паломництво». Можна додати також високий статус свободи, побратимство, пошуки рицарської слави і здобичі, культ Діви Марії Покрови. Водночас існували принципові відмінності між рицарями-ченцями і запо­рожцями, що впливали на формування їх світоглядних засад. Таємні духовні орде­ни (іоанітів, тамплієрів, тевтонців) створювалися із представників дрібного і серед­нього дворянства. Численні земельні володіння майже в усіх країнах Західної Європи забезпечували їм досить сите життя. Членами запорозької громади ставали вихідці з різних соціальних верств — від селянина до шляхтича. Джерелом їх прибутку була не феодальна рента, а пошуки так званого «козацького хліба» з обов’язковим при­кладанням власних зусиль. При цьому Запорозька Січ набула загальнонаціонально­го значення у боротьбі проти іноземного гноблення та зовнішньої агресії.

У середовищі січової громади характерні риси рицарства — рівність, взаємопова­га, благородство — проявлялися у спілкуванні запорожців. Козаки називали себе товаришами, що в тогочасній польській мові означало «дворянство». Товариство для запорожців ідентифікувалося зі шляхетством у Речі Посполитій. Порівняння рицар­ства і шляхетства було досить популярним наприкінці XVI ст. Хоча й створити влас­не рицарство на зразок західноєвропейського польській шляхті не вдалося. В цьому контексті цікавим є зафіксоване Бартошем Папроцьким звернення запорожців до Самуеля Зборовського при врученні йому гетьманської булави: «Ми, милостивий пане, вбачаючи у тобі пана рицарського і шляхетного походження, що для нас мало важить, тільки справа і серце мужнє™ зичимо тобі, аби нами довго порядкував, звідкіля б і собі, і нам, і вітчизні милій, і своїм нащадкам безсмертну славу здобув». Безперечно, що опис цієї події мав і певне ідеологічне підґрунтя, а саме — утверди­ти за шляхтою рицарські традиції. Аналогічними атрибутами Папроцький наділив і козацького гетьмана князя Богдана Ружинського.

Помітний вплив на становище українського козацтва справили заходи, вжиті уря­дом Речі Посполитої для колонізації Подніпров’я та Лівобережжя. Роздача земель шляхті у власність з метою їх заселення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можливості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила конституція, прийнята варшавсь­ким сеймом 1590 р. «Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою, — зазначалося в цьому документі, — не приносять ніякої користі, ні державної, ні при­ватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за заслуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому».

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Поділля, Волині та Галичини взяли участь у колонізаційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема слабкість виконавчих та судових структур, відкри­вали можливості панування кулачного права або фізичної сили. Звідси — поява ла­тифундій нових власників, особливо воєвод, магнатських родів, так званих «короле- в’ят» — Вишневецьких, Острозьких, Корецьких, Чорторийських, Даниловичів, Збаразьких і т. д. Серед прибулих на Подніпров’я було чимало й таких, хто голов­ним своїм заняттям уважав військове ремесло і розглядав його як засіб примножен­ня земельних маєтностей.

Зародження козацького землеволодіння зумовлювалося, насамперед, колоніза­цією південних степових просторів України. На перших порах власті не чинили ні­яких перешкод мисливству та рибальству. Завзяті уходники досягали навіть пониз­зя Дніпра, розвідуючи багаті на рибу та звіра місця. Згодом на прибутковість промислу звернули увагу урядовці, які почали збирати податки з його учасників до державної казни. У середині XVI ст. більша частина уходів уже контролювалася властями. У люстрації Черкаського замку 1552 р. зазначалося, що тамтешній старо­ста надає уходи киянам, чорнобильцям, мозирцям, петриківцям, бихівцям, за що вони мали сплачувати з промислів натуральний податок.

Працюючи постійно на одних і тих самих уходах, що тяглися аж до татарських поселень, козаки освоювали їх, засновували пасіки, хутори. Ревізор Брацлавського замку в 1545 р. зазначав, що розміри деяких пасік більші за села і в них, крім землі, велика кількість ставків, садів, звірини та бджіл. У люстраціях середини XVI ст. неодноразово зазначалося, що козацтво осідало на уходах назавжди.

Близьке сусідство з татарами не сприяло розвитку традиційного для українців заняття, тому з певним застереженням слід сприймати ревізорський запис про не­озорі поля черкащан. Очевидно, йшлося про освоєння земель поблизу Черкаського замку. На Запорожжі та інших південних окраїнах про землеробство не знаходимо документальних свідчень аж до середини XVII ст. Інша річ — Лівобережна Україна, насамперед Чернігівщина, куди татарські полчища приходили не так часто, а власті були зацікавлені в освоєнні нових територій на кордоні з Московською державою, з якою Річ Посполита час від часу вела війни.

Не лише на прикордонні, але й у центральних районах обробка пустуючої землі (займанщина) створювала умови для володіння нею. Але при постійній присут­ності представників влади нелегко було уникнути сплати податків. На окраїнах через віддаленість від адміністративних центрів, навпаки, це стало звичайним яви­щем. Певною мірою воно проникало в правову свідомість уходників. Козаки роз­глядали своє господарство як промисел за межами держави, поза її володіннями, тим більше, що його захист доводилося здійснювати власними силами. Від цих переконань козаки не відмовлялися і тоді, коли зайняті ними угіддя оточували землі міщан та шляхти.

У зв’язку з великим строком фактичного користування і володіння уходом пра­во розпоряджатися ним зміцнювалося. Здобуті землі на правах займанщини ко­зацтво прагнуло закріпити шляхом одержання жалуваних грамот від намісника, великого князя або короля, що стало юридичною основою формування козацького землеволодіння. Цей процес був тісно пов’язаний із зміцненням козацького імуні­тету в результаті заснування Запорозької Січі та організації реєстрового війська. Так, у привілеї старшому Війська Запорозького Яну Бадовському надавалися у Білій Церкві два будинки з городами та ґрунтами. Про характер надання у цьому ж до­кументі містилося уточнення, а саме дозвіл на заняття промислами. Одному з його наступників на посаді старшого реєстру Яну Оришовському король Стефан Баторій надав за військові заслуги (1577 р.) урочища Копистерин на річці Мурафі поблизу Кучманського шляху між Баром і Брацлавом та Гайсин з Гоголевим на річці Соб зі всіма угіддями у пожиттєве володіння. Спочатку аналогічних документальних свідчень зустрічалося небагато і стосувалися вони переважно старших козацького реєстру.

У грамоті короля Стефана Баторія від 16 вересня 1578 р. про набір на державну службу 500 козаків не містилося прямої вказівки щодо наділення їх землею. Там говорилося лише про щорічну плату грошима та сукном. Однак запис до реєстру да­вав фактично козаку право на володіння землею, якою він користувався, і підставу одержати жалувану грамоту на неї з метою її узаконення як приватної власності. Цілком можливо, що ініціаторами появи останньої не обов’язково ставали самі коза­ки. Необхідність у дешевій військовій силі в уряду Речі Посполитої постійно зроста­ла, а спроможність її оплати, навпаки, зменшувалась. Єдиним вагомим резервом були степові простори України, за рахунок яких король міг компенсувати малий держав­ний бюджет. Саме тоді в офіційному польському діловодстві з’явився термін «дике поле», яким позначалися території на схід від Дніпра та на південь від волостей. У документах зафіксовані надання земельних наділів лише козацькій старшині, більшість якої становила українська шляхта. Згідно з сеймовою конституцією 1590 р. козацький ватажок Криштоф Косинський одержав королівську грамоту на урочище Рокитне, Войтех Чоновицький — на Бориспіль з Іванівцями, Федору Загоровському дісталися Володарка на Росі та Горошин і Сліпорід на Лівобережжі.

Розгалуженість земельних володінь руських князів зачіпала й інтереси козацт­ва. На цих засадах восени 1591 р. розгорівся конфлікт між Янушем Острозьким та старшим реєстру Криштофом Косинським. Утиск реалізації законних козацьких прав зумовив початок повстання, що охопило значну частину Подніпров’я. У грудні ко­заки захопили Білоцерківський замок, де до них приєдналися місцеві міщани, а зго­дом відійшли до Трипілля. Наступного року повстання поширилося на територію Волинського і Брацлавського воєводств. На територіях, які контролювалися козаць­ким військом, ліквідовувалися місцеві органи влади і встановлювалось самовряду­вання на зразок запорозького.

Відчуваючи реальну загрозу своєму існуванню, власті звернулися до вищих уря­дових інстанцій з проханням придушити «козацьку сваволю». Черкаський і канів­ський староста Олександр Вишневецький писав до коронного канцлера Яна Замойсь- кого, що Криштоф Косинський, зібравши дві тисячі козаків, «розливав кров людей невинних (шляхти) у королівських володіннях, замки, міста та інші маєтності шля­хетські попалив». Тут же Вишневецький говорив про намір козацького ватажка піддатися під верховенство московського царя. Польський хроніст писав навіть, що Криштоф Косинський прагнув до чогось більшого, ніж «шкоди» князю Костянтину Острозькому. Тривога шляхти відчувалася і в зверненні від 11 січня 1593 р. до луць­кого гродського суду. За її твердженням, козаки на Волині «до присяг на послушен­ство своє примушають». Наслідком шляхетських звернень стала поява конституції сейму, в якій зокрема говорилося: «Людей, які свавільно збираються ватагами, чи­нячи наїзди і насильства або наміряючись без дозволу переходити кордон нашої дер­жави, слід уважати за ворогів батьківщини і зрадників, а тому при першій же по­требі проти них без усякого судового процесу можна посилати українські загони; кожен зі свого боку нехай борониться від них по своїх садибах і маєтностях». Коро­лівським універсалом було оголошене посполите рушення в межах трьох воєводств, а керівником війська призначався магнат К. Острозький.

Битва під П’яткою на Житомирщині у січні 1593 р. закінчилася великим крово­пролиттям і змусила Острозького вступити в переговори з повстанцями. Для збере­ження військового потенціалу вони зобов’язувалися позбавити Косинського посади старшого Війська Запорозького і відійшли на Запорожжя. А влітку із Січі знову ви­ступило козацьке військо у напрямку Черкас. Під час переговорів зі старостою О. Вишневецьким К. Косинський був підступно схоплений і вбитий. Таким чином перше козацьке повстання за відстоювання суспільних прав зазнало поразки. Од­нак влада була зацікавлена у збереженні козацьких контингентів на прикордонні для відсічі ординцям.

Зі свого боку козаки і наступного року продовжили експедиції до Криму та Молдо­ви під проводом нового ватажка Семерія Наливайка, а також старшого реєстру Григо­рія Лободи. Свої дії вони кваліфікували як несення служби королю Речі Посполитої на південному прикордонні і вимагали стації у подільської шляхти. Відмова останньої переросла у збройний конфлікт, що знаменував початок нового повстання.

Козацький ватажок Наливайко був оповитий легендами ще за життя. Ця непере­січна в українській історії особистість, очоливши після загибелі Криштофа Косинсь- кого козацьке військо, своїми діями змусила наприкінці XVI ст. здригнутися одну з наймогутніших тогочасних держав Східної Європи — Річ Посполиту. Віддаючи на­лежне здібностям С. Наливайка як військово-політичного діяча, українці назвали його «царем», що засвідчило їхнє прагнення до створення власної держави. Протя­гом довгих років — аж до революції під керівництвом Б. Хмельницького — поляки називали мешканців України не інакше як «наливайківцями».

Народився майбутній український гетьман у першій половині 60-х рр. XVI ст. у невеличкому подільському містечку Гусятині. Після смерті батька, який був дрібним боярином, сім’я Наливайка переїхала до Острога, де проживав старший син Дем’ян. Там, в Острозькій академії, здобув С. Наливайко прекрасну освіту. Очевидно, що в стінах академічного закладу він ознайомився з багатьма працями європейських ав­торів — теоретиків військового мистецтва XVI ст.

Реалії тогочасного життя в Україні надали змогу молодому випускникові Ост­розької академії використати свої теоретичні знання військової справи на практиці. Одразу після навчання С. Наливайко вирушив на Січ і взяв участь у багатьох похо­дах козацького війська. «Бавився за молодих літ за багатьох гетьманів козацьких багато, на багатьох місцях в землях неприятельських хлібом козацьким», — згаду­вав сам Наливайко про буремні роки своєї молодості. Козацький вишкіл загартував молодого українця із Західного Поділля та перетворив його на досвідченого, витри­валого й перевіреного у численних боях козака.

На той час козакування вважалося найкращою школою лицарства для шляхетсь­кої молоді, тож тим, хто її витримував, пропонували різні (в тому числі й військові) високі посади. Саме так дрібний боярин і повноправний козак Наливайко став сот­ником надвірного війська одного з найвідоміших тогочасних князів-магнатів Кос­тянтина Костянтиновича Острозького. Весною 1594 р. сотник С. Наливайко за дору­ченням князя набрав для військової служби близько 2,5 тисячі осіб. Вони мали захищати від татарських набігів Брацлавщину. Перетворення такої великої й різно­шерстої маси людей у боєздатний загін засвідчило неабиякий організаторський та­лант Наливайка. Пізніше цей загін, що спочатку відзначився в обороні південно- східних кордонів Речі Посполитої, сучасники називали «полком Наливайка».

Однією з перших самостійних військових операцій С. Наливайка став розвіду­вальний рейд під його керівництвом у червні 1594 р. до містечка Паркани й розгром цієї турецької фортеці. У ході рейду було завдано поразки відбірному турецькому чамбулу та захоплено декілька тисяч татарських коней. Через місяць, у липні, загін Наливайка протидіяв татарському вторгненню до Західного Поділля. Скориставшись погонею за татарами, наливайківці спустошили шляхетські маєтки у Теребовлі, Гу­сятині, Городку, Сатанові, Тлустому та інших містечках Подільського й Брацлавсь- кого воєводств.

Набравши багато зброї, коней і провіанту, а також збільшивши свій підрозділ до чотирьох тисяч вояків, С. Наливайко вирушив до Молдавського князівства, окупо­ваного турками. Тут він здобув одну з наймогутніших турецьких фортець на При­дністров’ї — м. Тягин. Під час походу козацьке військо спалило м. Ясси, де захопи­ло багато зброї (особливо цінними були гармати) й провіанту. Турецький ставленик був зміщений з посади молдавського господаря.

Відразу після повернення в Україну, у вересні 1594 р., козаки Наливайка знову вступили у конфлікт з польською шляхтою. «Коли шляхта підтягнулася під Брац- лав, учинив Наливайко із своїми вилазку з міста вночі, у дощ великий із тилу при­йшовши, ударив на шляхту і погромив її», — засвідчував сучасник. Військові та­ланти козацького ватажка С. Наливайка були помічені й монархами Центрально- Східної Європи. У 1595 р. на запрошення угорського короля Северин Наливайко на чолі двохтисячного загону воював проти турків в Угорщині. Це дало йому змогу поповнити свій арсенал бойового мистецтва і з новими силами взятися за впровад­ження козацького устрою на землях, де проживали не лише українці, а й право­славні білоруси.

Восени 1595 р. Наливайко розпочав похід з Поділля на Волинь до Луцька. Взявши контрибуцію у місцевої шляхти, він рушив на північний схід у межі Великого князів­ства Литовського, заволодівши Слуцьком, Бобруйськом та Могильовом. Місцевий ста­роста Д. Халецький так описував успішний штурм козаками укріплень Могильова: спочатку Наливайко обстрілював замок з гармат, після цього козаки підкотили під одну вежу два вози пороху, продовжуючи гарматну стрільбу. Побачивши це, більшість міщан, які обороняли мури, просто повтікали з міста зі страху, а українські козаки без перешкод зайняли одне з найбільших тогочасних міст Великого князівства Ли­товського. Литовські війська через деякий час намагалися відбити місто, але козаки самі залишили його, організувавши рухомий табір: «...досить потужно, з густою стрільбою той Наливайко відходить, ні одного чоловіка з людей своїх з табору до битви не випускаючи, за чим наші (литовці) йому нічого вчинити не можуть, а він людям нашим дуже шкодить». Саме у постійних наступальних і оборонних боях з супротив­ником удосконалювалося військове мистецтво козацького війська. Успішні дії проти переважаючих сил ворога забезпечувалися добре організованою розвідкою і контр­розвідкою, вмінням збирати й аналізувати інформацію. За словами тогочасних шпи­гунів, С. Наливайко «жодному полковникові не звіряється, що за годину має учини­ти». Сам Наливайко на запитання про його майбутні плани відповідав: «.давно би я по світу не ходив, якби хто відав, куди я маю обернутися».

Місцеве українське населення палко підтримувало діяльність С. Наливайка та його сподвижників. Протягом 1594-1596 рр. відбувалося справжнє масове покозачення українців з перетворенням сільських громад у козацькі громади. Навесні 1596 р. польські урядовці зі страхом відзначали, що «вся Україна покозачилась». Польський король віддав наказ зібрати проти козаків посполите рушення та профінансувати військо. На українські землі вирушила справжня армія (як проти іноземної держа­ви) на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським. Розпочалася нова війна за свобо­ду.

У квітні 1596 р., після важкого бою з польськими військами під Білою Церквою і поранення гетьмана Війська Запорозького Матвія Шаули, козаки обрали собі за геть­мана С. Наливайка. От як описував ті події сам Жолкевський: «Козаки йшли, спішив­шись у таборі, пустивши вози і коляси в 5 рядів. Мали понад 20 гармат. Вишикував­ши військо, вдарив на них з усіх боків™ Рукопашний бій відбувся в таборі, котрий розірвати не судилося, хоч для цього були всі можливості™ Шаулу поранено з гар­мати в лікоть, Саська забито та й інших, серед них відомих, чимало побито™ Коза­ки, обравши собі гетьманом замість Шаули Наливайка, котрого теж поранено, пішли ночувати до Трипілля™»

З настанням весни коронний гетьман С. Жолкевський з магнатськими загонами прибув на Подніпров’я і оточив військо Наливайка в урочищі Гострий Камінь побли­зу Трипілля. Жорстока сутичка не виявила переможця, і повстанці зуміли перепра­витися через Дніпро на Лівобережжя. Зібрати нові сили карателям удалося лише в травні і підійти до укріпленого табору противника в урочищі Солониця під Лубнами. Головний бій між коронними і козацькими військами відбувся коло Солониці, де шеститисячна армія С. Жолкевського з 24 травня по 8 червня 1596 р. безперестанно штурмувала організований гетьманом С. Наливайком оборонний табір запорозького війська. З трьох боків він був обставлений в кілька рядів возами, зміцнений глибо­ким ровом та валом. З четвертої пролягало непрохідне болото. Здобути таке укріп­лення видавалося малоймовірним, тому Жолкевський вдався до тривалої виснажли­вої облоги з частими бойовими вилазками. Нестача харчів та продовольства змусила козаків дослухатися до пропозиції старшини піти на переговори з ворогом. Не зумі­вши перемогти козаків військовими засобами, поляки спромоглися розколоти ко­зацьку старшину на дві частини політичними методами. Одна з них, ідучи на пере­говори зі шляхтою, підписала капітуляційну угоду і, склавши зброю, видала непокірного Наливайка із соратниками представникам короля. 11 квітня 1597 р. ле­гендарного козацького полководця гетьмана С. Наливайка було страчено у Варшаві. На очах у представників королівської родини та великого натовпу йому відрубали голову, четвертували тіло, а шматки розвішали по всій столиці Польщі.

Окрім організаторського таланту, С. Наливайко мав хист військового теоретика. Ще напередодні війни за козацькі «вольності і привілеї» він подав королю документ під назвою «Кондиції», у якому пропонував план реформи козацького війська на ос­нові побудови окремого політико-територіального утворення між Бугом і Дністром. Наливайко планував кардинально змінити організаційну структуру Війська Запо­розького, для чого пропонував запровадити постійний реєстр козаків, платню з дер­жавної скарбниці та право збирання стацій з певної території. Лише в цьому випад­ку, як зазначав Наливайко, українське козацтво зможе воювати з потенційними супротивниками — Османською імперією, Кримським ханством та Московською державою, а також виконувати функції прикордонної сторожі. Але вийшло зовсім інакше. Саме в боротьбі з військом свого сюзерена — польського короля Сигізмун- да ІІІ — поклав своє життя на олтар свободи української нації козацький «цар» Се- мерій Наливайко. Протягом багатьох поколінь в Україні передавалися легенди про смерть С. Наливайка, який став символом мужності і відваги козака.

Але повернемось трохи назад. Участь окремих європейських держав у війні 1592­1606 рр. з Османською імперією привела до ідеї створення на чолі з римським папою Климентом VIII першої антитурецької коаліції. Вона отримала назву Священна Ліга. До цього міжнародного об’єднання увійшли Іспанія, декілька держав Італії та Авст­рійської імперії, а в 1594 р. — Трансільванія. Діяльність Ліги обмежувалася фінан­суванням і спорядженням військових загонів найманців, які воювали проти турків під керівництвом австрійських воєначальників. Складовою частиною загальноєвро­пейських планів першої християнської Священної Ліги стала й військова діяльність українського козацтва.

Ще у 1584 р. представник Ватикану у Речі Посполитій Альберто Бологнетті за­пропонував королю Стефану Баторію використовувати для боротьби з Османською імперією військові сили українського козацтва. При цьому, на думку папського нун­ція, до початку офіційно оголошеної війни туркам козаки мали використовуватися польсько-литовським урядом нелегально. Король відповів ватиканському диплома­ту, що султан не повірить у те, що українці самостійно зможуть організувати такі великі походи, й висловив сумніви щодо спроможності ефективних дій запорожців під час регулярної війни. Зацікавленість Ватикану козацтвом виявилася і в діяль­ності іншого представника римського папи Кароля Гамберіні, який налагодив сто­сунки з одним із козацьких ватажків, імовірно, Яном Оришовським. Згідно з джере­лами, останній навіть мав свій план війни з турками, який він виклав італійцю. Цей план полягав ось у чому: козаки спочатку мали розгромити Кримське ханство, а потім за двадцять днів здійснити похід до Стамбула з метою його завоювання.

Передбачалося, що на допомогу козакам прийдуть усі підневільні балканські на­роди, а також донські козаки, черкеси й певна кількість татар. Я. Оришовський за­певняв К. Гамберіні, що столиця Османської імперії майже не охороняється, адже турецькі війська були задіяні у війні з Персією, а у разі штурму Стамбула до козаків мають приєднатися тисячі невільників-християн. Для забезпечення такої військо­вої операції козацький ватажок просив дати йому 25-30 тисяч дукатів. На основі плану Я. Оришовського за допомогою польського дипломата К. Дзєржка було напи­сано спеціальний меморіал латинською мовою, який К. Гамберіні мав передати у Ватикан та Венецію. У цьому документі вказувалося, що для організації козацького походу на турків потрібні лише гроші й свята хоругва із зображенням розп’яття Христа. Передбачалося, що після переходу українців через Дунай до них відразу ж приєднаються болгари, серби та албанці. К. Гамберіні й справді зустрівся з урядов­цями Венеції й передав їм меморіал. Однак з огляду на те, що ця італійська респуб­ліка вже підписала мирний договір з Високою Портою, козацький проект виявився недоречним. Не зреагував на пропозицію нападу українського козацтва на Стамбул і папа римський Сікст V. Але за декілька років Ватикан уже сам звернув увагу на Україну.

Відчуваючи свою силу та потрібність Священній Лізі, низові козаки на початку 1594 р. вислали посольство до імператора Священної Римської імперії Рудольфа Габ- сбурга: «...цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі пе­ребувають і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського (султана)». Коли до імператорської резиденції у Празі прибуло козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича Станіслава Хлопицького, то австрійському імпера­тору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним народом і хочуть служити ціса­рю у боротьбі проти мусульман. 7 лютого 1594 р. Хлопицького як «старшого над дніпровськими козаками» було приведено до присяги імператору й відправлено з імператорською хоругвою для козаків на Січ. А невдовзі на Запорожжя виїхав відо­мий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо при- вілейного листа та грошей від імператора. Це посольство відбувалося в межах міжна­родних планів Священної Ліги. Як відзначають історики, Австрія пішла на цей неординарний крок, оскільки для неї було життєво важливим знайти нового союз­ника й поширити театр воєнних дій проти турків на Північне Причорномор’я та Мол­давію. Таким чином сили Османської імперії розпорошувалися й відтягувалися з Бал­кан та Центральної Європи. За домовленістю з Е. Лясотою, загін запорозьких козаків, який очолював отаман Богдан Микошинський, на 50 чайках (близько 1300 осіб) у травні-червні 1594 р. здійснив похід через гирло Дунаю на турецькі володіння у Чор­ному морі. Цікаво, що посол австрійського імператора під час своєї дипломатичної місії залишив досить ґрунтовний опис українських міст і селищ, козацького уст­рою, місцевих звичаїв і традицій, природи тощо. Крім того, у своєму щоденнику Е. Лясота помістив переписку між австрійським імператором Рудольфом Габсбур­гом та отаманом Б. Микошинським. Козацький отаман написав такого листа до імпе­ратора Австрії: «Я, Богдан Микошинський, гетьман запорожців, разом з усім ри­царством Вільного Запорозького війська цим повідомляємо, що ми своїх послів, Сашка Федоровича і Ничипора, командирів нашого війська над сотнею чоловік, з нашого відома і схвалення в рицарському колі, відрядили до Вашої Імператорської Велич­ності, нашого Наймилостивішого Пана. Цим посланням ми даємо повну владу і силу укласти договір у наших справах з Вашою Імператорською Величністю, нашим Най- милостивішим Паном, і просимо найпокірніше, щоб їм в усьому так, як нам, усьому війську, йняв віру, і урочисто обіцяємо цим листом, нашим рицарським словом, що ми Вашим глибоким рішенням, яке згадані посли з Вашої Імператорської Велич­ності приймуть і на що пристануть, цілком будемо задоволені і хочемо дотримува­тись його без будь-яких заперечень. На доказ цього і для більшої гарантії ми дали своїм послам цей лист з повноваженням, складений під печаткою нашого війська і нашим писарем Левом Вороновичем власноручно підписаний. Дано в Базавлуці, біля Чортомлицького рукава Дніпра, 3 липня року 1594».

У листопаді 1594 р. до України відправився представник Ватикану Алессандро Комулович, який, очевидно, перед тим ознайомився з планом Я. Оришовського — К. Гамберіні — К. Дзєржка. Він за дорученням папи Климента VIII мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств — Трансільванії, Валахії й Молда­вії — з «рівноправною участю в ній козацтва». А. Комулович також привіз до Украї­ни два листи від папи римського, у яких викладалася політична програма Священ­ної Ліги та пропонувалося долучитися до неї українському козацтву. У зверненні

папи римського до гетьмана Війська Запорозького від 8 листопада 1593 р. відзнача­лося: «Климент VZH посилає привітання обраному сину і благородному мужу Гене­ральному Гетьману козаків. Не за нашими заслугами, а по волі Божій, перебуваючи у цій високій столиці блаженного Апостола Петра, ми постійно звертаємо у тривозі наші погляди у всі частини Християнського суспільства з тим, щоб відповідно до нашого обов’язку виконати нашу пастирську волю, а в цей найтяжчий час ми при­страсно прагнемо разом з суспільством розвіяти велику бурю, що підняли єретики разом з невірними... З усім старанням прагнемо підняти нашим Батьківським за­кликом на... захист віри і суспільства наших синів — католицьких правителів, а та­кож нації і народи, які прославилися у війні. Ми знаємо, яке славне твоє козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним Християнському суспільству в бо­ротьбі зі спільними ворогами нашої віри. Тим паче, що ми поінформовані про твою сміливість і знання військової справи, адже ти не поступаєшся найхоробрішим лю­дям у сміливості та вмінні командувати військами.» Окремим листом папа римсь­кий звертався до всіх запорозьких козаків: «.ніщо не надає воїнам більшої хороб­рості, ніщо не сприяє так військовій славі, ніщо не є таким важливим для майбутньої слави, як спільний захист Християнського суспільства, турбота про нашу святу ре­лігію і жертвування життя і крові, якщо буде необхідно, за велич християнського імені, особливо у цей час, коли найжахливіший турецький тиран настільки запа­лився ненавистю проти християн. Ви ж, відважні воїни, покриєте себе, як надійні військові слуги Господні, безсмертним пальмовим вінком, який ніколи не зів’яне.»

У зв’язку з тим, що запорозькі козаки на прохання австрійського імператора пе­ребували у військовому поході (близько 2 тисяч козаків під керівництвом отамана Григорія Лободи атакували турецьку фортецю Білгород та захопили Ізмаїл), пред­ставник Ватикану зустрівся з воєводою Речі Посполитої Костянтином Острозьким, а також з «дніпровськими» козаками Семерія Наливайка, які дислокувалися на Східному Поділлі. У листі в Рим від 14 жовтня 1594 р. А. Комулович повідомляв, що у результаті переговорів українці спочатку погодилися організувати спільний з мол­давським господарем похід на татарські володіння у Північному Причорномор’ї, але після отримання від представника Ватикану символічної грошової винагороди С. Наливайко відразу ж вирушив на чолі більш ніж 2 тисяч козаків у напрямку Тя- гині та Кілії. 23 жовтня ватиканський дипломат повідомляв у Відень, що на початку осені на війну проти турків відправилося 12-тисячне військо зі східних воєводств Речі Посполитої, зокрема 6 тисяч «дніпровських» козаків. Об’єднане козацьке військо на чолі з С. Наливайком, Я. Оришовським та Г. Лободою напало на залежну від Османської імперії Молдавію й оволоділо її столицею Яссами. В результаті цієї перемоги українців молдавський господар Аарон відмовився від турецької протекції і перейшов на бік християнської коаліції. 1595 р., виконуючи зобов’язання перед Священною Лігою, козацькі підрозділи штурмували наймогутніші турецькі фортеці у Північному Причорномор’ї — Ізмаїл, Кілію та Браїлів. Улітку того ж року на за­прошення австрійського імператора та угорського короля С. Наливайко на чолі 2- тисячного загону воював проти Османів на землях Угорщини. Це стало однією з пер­ших військових операцій українського козацтва на теренах Центрально-Східної Європи. Ось так козаки налагодили стосунки з папою римським та за його сприяння взяли участь в антиосманській Священній Лізі.

Розвиток козацького руху зумовлювався також заснуванням козацької січі на дніпровському острові Базавлук. Восени 1593 р. нечисленна козацька залога на То- маківці не витримала натиску кримських татар, унаслідок чого запорозька тверди­ня була зруйнована. Відновлення козацького форпосту на південному прикордонні не зайняло багато часу, оскільки у зведенні укріплених городків, острогів та засік за Дніпровськими порогами козацтво вже мало значний досвід. Великий Луг був добре освоєний козаками, і вони не випадково обрали новим місцем для облаштування січі Базавлуцький острів. Локалізацію останнього гранично чітко визначив посол німець­кого імператора Рудольфа II в Україні (1594 р.) Еріх Лясота, який прибув на Запо­рожжя з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреччини і зали­шив нащадкам цінне свідчення з історії Базавлуцької Січі. Лясота зазначив, що острів лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільна.

Дослідники, як правило, обходили увагою ці лаконічні рядки твору спостереж­ливого іноземця. Причини такого «легковажного» ставлення до унікального джере­ла пояснюються досить просто. Відсутність докладних свідчень про Базавлуцьку Січ не стимулювала до обрання її за об’єкт спеціальної студії. Відповідно пам’ять про події на Запорожжі цієї доби поступово стиралася, а окремі з них важко піддаються ідентифікації. Так, наприклад, у листах запорозьких ватажків Самійла Кішки і Левка Івановича вказано місце їх написання — «Чортомлик», що могло тлумачитися по- різному. Саме тому деякі історики ототожнювали назву річки Чортомлик з одно­йменною дніпровською протокою — річищем, на якому лежав острів Базавлук. Вод­ночас відстань між островом і місцем розташування на правобережній материковій частині Чортомлицької Січі, зведеної в 1652 р., є зовсім незначною. Тому, очевидно, на картосхемі запорозьких січей Д. Яворницького Чортомлицька Січ означена кінцем XVI ст. При цьому вчений зробив логічне припущення, що в XVI ст. острів у Чор- томлицькому річищі, який лежав при злитті річок Підпільної, Скарбної і Павлюка, міг називатися Базавлуком. Початки ж Чортомлицької Січі досить чітко фіксують­ся в джерелах через 58 років після відвідання Еріхом Лясотою січової громади на Базавлуці.

Цікавим є також топографічне свідчення про локалізацію Базавлуцької Січі імпе­раторського посланця до українських козаків. Цілком конкретно в його повідомленні йдеться про відстань у 2 милі від місця розподілу головного річища Дніпра на рука­ви, що знаходилося на південь від Микитиного Рогу, до о. Базавлук по Чортомлиць­кому річищу — шляху, по якому Еріх Лясота добирався до Запорозької Січі. На карті басейну Дніпра до створення штучного Каховського моря шлях імператорського посла можна легко відтворити. Щоправда, піщані береги Базавлуку за кілька століть за­знали значної руйнації, а сам острів помітно зменшився.

Вибір місця для нової січі зумовлювався насамперед його важкою доступністю для татар і турків. Кіннота кримчаків не в змозі була швидко пересуватися болотис­тою місцевістю. До того ж, як писав Боплан, «у цих місцях нічого не змогли би вдія­ти усі турецькі сили. Тут загинуло багато турецьких галер, що переслідували ко­заків, коли ті поверталися з Чорного моря. Запливши у ці лабіринти, вони (галери) не могли знайти дороги назад, а козаки, обстрілюючи їх зі своїх човнів, захованих за очеретами, завдавали їм жару. Відтоді галери не піднімаються вище, ніж на 4­5 льє. Розповідають, що у військовій скарбниці в цих протоках козаки заховали ба­гато гармат, і жоден не може дізнатися, де саме. Окрім того, поляки ніколи не бува­ють у цих місцях, козаки зберігають це у таємниці і не видають її».

Будівництво укріплення на о. Базавлук розпочалося, очевидно, восени 1593 р. і йшло швидкими темпами. Перед дерев’яною палісадою було насипано земляні вали, на бійницях вартових веж встановлені гармати. Через брак документальних свідчень важко визначити площу власне Січі на острові, який у вигляді трикутника був ви­довжений униз по течії річища. Ймовірно, що територія охоплювала північну підви­щену частину, де розташовувалися укріплення і відкривався широкий краєвид на­вколишніх просторів. Дальші підступи до твердині охоронялися вартовими вежами, виставленими в степу. При появі ворога козаки запалювали на них суху траву або хмиз, від чого здіймалося полум’я і стовп диму. Цей сигнал передавався від вежі до вежі, сповіщаючи січовиків про небезпеку.

Побувавши на Запорожжі, Еріх Лясота залишив нащадкам цінні матеріали не лише про локалізацію Січі, а й про її військово-політичну організацію — кіш. Щоденник німецького посла фактично є першою документальною розповіддю про життя січо­вого братства. Перебування у повних небезпеки умовах степу змушувало козаків, незважаючи на відмінності в походженні і характерах, об’єднуватися у згуртоване товариство. Запорожці проникалися духом взаємовиручки та взаємодопомоги й підко­рялися кошовим звичаям і традиціям, без яких немислимим було б їх існування. Січ давала козакам свободу, відкривала широкий простір для подвигів і слави, мате­ріального забезпечення, але в той же час від них вимагалося суворе дотримання ос­нов кошової організації.

Вищим органом влади на Запорозькій Січі була рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Для переобрання січової старшини щороку на Різдво збиралися загальні козацькі ради. Крім того, незалежно від часу, в міру потреби, скликалися неординарні ради для розгляду термінових і невідкладних питань, але обов’язково з присутністю кошового отамана. В час прибуття імператорського посла запорозький ватажок Богдан Микошинський перебував у морському поході, тому довелося чека­ти більше тижня, і лише після цього Еріха Лясоту і його помічників Станіслава Хло- пицького та Якуба Генкеля запросили до кола на раду викласти суть місії. Посол звернув увагу на порядок голосування запорожців. Після оголошення пропозиції козаки розділилися на два кола, як завжди, коли обговорювали щось важливе. В одному була старшина, у другому — прості люди, яких називали черню. Обговорив­ши все між собою, чернь ухвалила податися на службу до німецького імператора, на що змушена була пристати й старшина. По залагодженні домовленості гриміли ли­таври і гарматні постріли.

Виконавча влада на Січі належала кошовому отаману. Про значення цієї посади в козацькому товаристві та характер виборів кошового яскраво свідчать спостережен­ня Боплана: «Коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, шо користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібні­шого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати поса­ду, відмовляється невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає™ Якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади не здатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!» і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонятися йому». Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від даної кандидатури значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини — суддя, оса­вул, обозний та писар — не відігравали такої визначної ролі, як кошовий. Влада ос­таннього поширювалася не лише на січове військо, але й на всю територію Запорож­жя. В житті запорозької громади особливе місце відводилося курінному отаману — безпосередньому начальникові куреня, своєрідного козацького земляцтва. Назви куренів, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки на воло­стях. Кількість куренів не була стабільною. Михайло Слабченко нараховував їх на Базавлуці сім: Пашківський, Титарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іва- нівський, Канівський, Дядьківський. У майбутньому спостерігалася тенденція до зростання їх кількості. Це відбувалося з поповненням Січі вихідцями із різних регі­онів Наддніпрянщини та Лівобережжя.

У кожному курені проживало від кількох десятків до сотні й більше козаків. Від чисельності мешканців залежали й розміри запорозького житла — куреня, зроблено­го з верболозу, обмазаного глиною і вкритого очеретом. За свідченням Еріха Лясоти, покрівлею служили кінські шкури для захисту від дощу. Очевидно, на той час козаки ще не встигли завершити зведення житлових приміщень, тимчасово залишивши їх літній варіант. Курені розташовувалися навколо січового майдану, де відбувалися ко­зацькі ради. Ближче до майдану містився будиночок кошового отамана та пушкарня.

Січ на Базавлуці стала справжньою військовою базою, звідси організовувалися морські та сухопутні козацькі експедиції. Запорозька флотилія складалася з кількох десятків човнів (чайок), основні параметри яких зафіксував Боплан: «Близько 60 стіп (стопа — 32 см) завдовжки, 10-12 стіп завширшки і 12 — завглибшки. Таке судно не має кіля; його основа — це човен з верби або липи завдовжки до 45 стіп. Збоку він обшивається дошками від 10 до 12 стіп завдовжки і 1 стопи завширшки, які прибиті дерев’яними цвяхами™ Будуються вони, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. З кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони напинають вітрило, але використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі веслують». Гармати козаки здобували в боях, а зберігали їх до потреби як доро­гоцінний скарб у дніпровських плавнях.

Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба проти турецько- татарської агресії. Із Базавлуцької Січі козаки майже щороку здійснювали воєнні походи на Очаків, Акерман, Кілію, Ізмаїл, Гьозлов, Кафу та інші турецькі фортеці на Північному Причорномор’ї. Козацькі чайки досягали й берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Синопа і Трапезунда. Запорожці навіть робили спроби «обкурити мушкетним димом сам Царгород».

Часто козаки практикували й піші експедиції в степ та сусідні країни. При цьому запорожці застосовували своєрідну тактику бою, яка давала перевагу на рівнинній місцевості. Польський військовий комісар Якуб Собеський відзначав, шо козаки вез­ли на возах гармати, а «кожний, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури і все інше потрібне для того, щоб сипати вали або зв’язувати вози, коли доводиться йти цілим військом оружною рукою. Вони називають таке розташування возів табором, спереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями прикривають боки, а коли велика небезпека наспіє, ховаються за вози і звідти боро­няться, немов з-за укріплення. Коли ж і сього замало, то зараз наповнюють вози землею і роблять з них міцний вал. Такий спосіб козацької війни». Оборона табором давала запорожцям можливість стримувати переважаючі сили противника протя­гом тривалого часу.

До сьогодні збереглася велика кількість листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставлених осіб, у яких вони скаржилися польському уряду на українських козаків, намагалися використати походи останніх як підставу для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати запорожців, оскільки вони їм не підпорядковуються.

Про зрілість кошової організації на Базавлуці свідчить такий елемент її функціо­нування, як ведення міжнародних переговорів, які наприкінці XVI ст. набрали якіс­но нового змісту. В цей час європейський світ постав перед реальною загрозою ос­манської агресії. Під егідою папи римського була створена «Ліга християнської міліції». Значна роль у майбутньому збройному конфлікті відводилася запорозькому козацтву.

Отже, восени 1593 р. папа Климент VIII вислав свого нунція, хорватського свя­щеника Алессандро Комуловича, до українських козаків з дорученням офіційно за­лучити їх до Ліги. Відповідно до інструкції папський легат мав вести переговори із запорожцями на прикордонні Речі Посполитої: у Кам’янці, Каневі, Корсуні або Чер­касах. У листі Климента VIII до козаків відзначалася поінформованість Риму про їх хоробрість і військову відвагу. Вагомим додатком до послання понтифіка із закли­ком до боротьби з неприятелем святого Хреста мали стати 12 тисяч дукатів як аванс для початку кампанії. Решту обіцялося виплатити в ході війни. Проте маршрут Ко- муловича пролягав через Поділля, де йому порадили звернутися за допомогою до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Очевидно, через конфлікт Яну­ша Острозького з козацьким гетьманом Криштофом Косинським папський посла­нець не знайшов шляху до Січі. Під час зупинки у Снятині він вів переговори з місце­вим старостою Миколаєм Язловецьким — колишнім старшим козацького реєстру, який продовжував підтримувати тісні контакти із запорожцями. Тому, очевидно, не без ініціативи Язловецького в грудні 1593 р. відбувся похід козаків на турецькі придунайські міста. З Січі виступили реєстровці на чолі з гетьманом Григорієм Ло­бодою. Експедиція завершилася взяттям Білгорода та Джурджі, звідки запорожці повернулися з великою здобиччю.

У контексті тогочасної політики папської курії відбувався й згадуваний уже візит в Україну посланця німецького імператора. Еріх Лясота детально зафіксував цере­моніал прийняття іноземних посольств на Січі. За його свідченням, при наближенні до Базавлуку послів зустріла делегація у складі кількох заслужених і авторитетних запорожців, які привітали прибулих від імені всього січового товариства. Вступ іно­земців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Повернувшись із походу, Богдан Микошинський у супроводі кошових старшин прийняв Еріха Лясоту і ви­слухав його пропозиції. Наступним етапом переговорів мав бути виступ імператорсь­кого посла на козацькій раді. Проте сценарій був дещо порушений запорожцями. Річ у тім, що одночасно з Еріхом Лясотою на Січ прибув посланець московського царя Василь Никифорович. Старшина знала, що він буде згадувати у своїй промові «цісарську величність». Тому Микошинський завбачливо попередив Лясоту, щоб надання першості у виступі на козацькій раді посланцю з Москви не послужило при­водом до непорозуміння, оскільки добре відомо, що «його імператорська величність стоїть вище всіх інших європейських володарів, і тому його послів необхідно було б вислухати першими». З цього незначного епізоду можна судити про чітку орієнта­цію запорожців у тонкощах європейської політики.

Запрошений на раду Еріх Лясота передав письмове імператорське послання, після чого його попросили покинути козацьке зібрання, учасники якого детально обговорювали умови майбутньої служби. По завершенні палких дискусій козацька депутація у складі 20 осіб знову запросила Лясоту на раду. Запорожці загалом да­вали згоду на похід у Молдову і навіть за Дунай для боротьби з турецькими силами. Водночас вони висунули низку умов, головними серед яких були надання надійних гарантій від Рудольфа II щодо фінансування експедиції та узгодженість її з урядом Речі Посполитої. Зрештою Лясота вручив козакам хоругви, тулумбаси і 8000 ду­катів як задаток за службу. Для подальшої деталізації умов її проходження до імпе­ратора вирушили обрані на раді запорозькі посли Сасько Федорович і Нечипор. Вірчі грамоти козаків було скріплено військовою печаткою та підписом писаря Левка Вороновича. Проводжали імператорське посольство також під звуки литавр і гар­матних пострілів.

В останній день перебування на Базавлуцькій Січі, 1 липня 1594 p., Еріх Лясота записав у своєму «Щоденнику» про прибуття туди двох посланців від Семерія Нали­вайка. Вони повідомили про успішний похід проти татар, у ході якого наливайківці захопили близько 4 тис. коней. Дізнавшись, що запорожці мають у них потребу, запропонували у подарунок січовикам від 1500 до 1600 голів на знак примирення і подальших спільних дій проти татар. Конфлікт, який намагався залагодити у такий спосіб Наливайко, був зумовлений попередньою його службою у київського воєводи князя Костянтина Острозького під час придушення останнім козацького повстання під проводом Криштофа Косинського. Сподівання Наливайка справдилися: вже во­сени 1594 р. запорожці, очолювані гетьманом Григорієм Лободою, вирушили з ним у спільний похід проти турків.

Після придушення козацьких повстань у 1596 р. польські власті ліквідували ко­зацькі права і привілеї. Між тим Військо Запорозьке продовжувало існувати й ви­ступати від королівського імені у стосунках із сусідніми державами та під час по­ходів проти татар. Король не наважувався вжити проти козаків суворих заходів, адже без них охорона південних кордонів країни була неможливою. Відповідно козаки, які несли прикордонну службу, вважали себе причетними до користування суспіль­ними привілеями. Водночас в українському суспільстві утвердився образ козака як вільної людини на прикладах діяльності Дмитра Вишневецького, Івана Підкови та Самійла Кішки. При цьому велике значення козацтво надавало користуванню влас­ним правом.

Генеза козацького права відноситься до тих давніх часів, коли перебування у не­безпечних умовах степу, незважаючи на відмінність походження і характеру, зму­шувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певни­ми звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували виникнення необхідності зібрання громади, обрання ватажка, поділу здобичі тощо. Їх повторюваність приводила до появи звичаю діяти відповідним чином за схожих обставин. Найбільш зручні правила поведінки визнавалися серед козаків загально­прийнятими за принципом звичаєвого права. На думку О. Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без будь-яких штучних регламентацій.

Звичаєві норми як риси козацького правопочуття слугували владнанню наяв­них суперечок або вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому вирішувати їх потрібно було як з принципового боку, так і стосовно кон­кретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій виз­навалася їх практична значимість для забезпечення кінцевого результату. Роз­виток запорозької вольниці привів до трансформації цих традицій у конкретні поняття. Останні й стали основою козацького права. Військовий характер рицарсь­кого ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середо­вищі січового товариства. Як зауважив дослідник українського права А. Ткач, «особливого значення норми звичаєвого права набули в Січі, яка була центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норми права. Так, у Січі зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правила ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах».

Цілком очевидним є той факт, що козацьке право формувалося на основі звичає­вого, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права (адже запорожці були насамперед воїнами) виявлялися у формі звичаїв: проведення ко­зацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Очевидно, це дало підставу Д. Яворницькому стверджувати, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала поза­ду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і ви­класти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм зупинятися на влаш­туванні внутрішнього ладу свого життя». Разом з тим, дане положення може послу­жити яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Безумовно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінчені положення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, характерних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його вживання в процесі самої правотворчості, зокрема в окремих рішен­нях зібрань. Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них уважалися зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втоплен- ням тощо. Найстрашнішим покаранням було закопування злочинця живцем у зем­лю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом з убитим і обох засипали землею. У такий спосіб громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі, або могли внести хаос у відносини в коші. За таких умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. За­стосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від порушення пра­вопорядку.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інсти­туцій, на генезу козацького права, безумовно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінува­ло литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової гро­мади. Так, положення 1, 10 і 12 артикулів тринадцятого розділу І Литовського Ста­туту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Велико­го князівства Литовського були покладені й норми українського звичаєвого права. Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості і поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Тому цілком закономірно, що посту­пово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов’язаний зі вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва з офіцій­ним, яке не встигало на той час охопити дану сферу суспільного життя. Уряд Речі Посполитої звільнив реєстрових від підпорядкування місцевим властям, призначив­ши їм старшого, водночас і суддю Яна Бадовського. У королівській грамоті було кон­кретизовано компетенцію нового старшого: «Він кожному козаку, хто прийде з Низу до наших земель, мав чинити справедливість». На перший погляд, у даному форму­люванні містяться суперечливі положення, адже чисельність «низових козаків» була значно більшою, ніж 300 осіб, набраних на королівську службу. Одночасно судочин­ство нібито поширювалося на реєстрових, які приходили на волості. Відповідно, За­порожжя у судовому відношенні мало залишитися поза компетенцією Яна Бадовсь- кого.

Пояснення положень королівського указу слід шукати у ставленні уряду Речі Посполитої до Запорозької Січі та її мешканців у той період. Козаками офіційно виз­навалися лише реєстрові, а їх кількість передбачалося регулювати відповідно до дер­жавних потреб. Проте, надавши певні права і привілеї реєстровим, необхідно було чітко розмежувати їх із правами інших соціальних верств. Звідси походило право старшого судити козаків у справах зі «сторонніми» людьми: селянами, міщанами, боярами. Лише кримінальні злочини, до яких були причетні козаки, розглядалися гродськими судами.

З точки зору проведення судочинства реформа поставила Яна Бадовського в до­сить скрутне становище. Знань лише існуючого державного законодавства виявило­ся б недостатньо для компетенції у «козацьких справах». Тим більш що обставини змушували старшого реєстру часто бувати на Запорожжі, і цілком очевидно, що він мав зважати й на козацьке право, звичаї і традиції січової громади. Приклад з його наступником Яном Оришовським є тому підтвердженням. Перебування серед запо­рожців вплинуло навіть на його поведінку. Польські магнати висловлювали незадо­волення «покозаченим» шляхтичем, коли старший реєстру прибув до Варшави на конвокаційний сейм 1587 р. у «грецькому» (українському) одязі і під час читання звернення до уряду сидів «по-турецькому».

Особливо турбувало владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної адміністрації і судо­чинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні чергового сейму зазначалося: «Оскільки ці люди (козаки) не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як таку, що суперечить загальному пра­ву, і зобов’язуємо підкорятися властям за місцем проживання». Під «загальним пра­вом» тут маються на увазі норми ІІ Литовського Статуту, які поширювалися в ме­жах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі і мати своє управ­ління та судочинство.

Навесні 1600 р. перед урядом Речі Посполитої знову постало питання про підтрим­ку молдавського господаря Ієремії Могили. Нестачу військових сил Сигізмунд ІІІ намагався компенсувати за рахунок українського козацтва. Листа до запорожців надіслав і канцлер Ян Замойський, обіцяючи добру платню. Проте на Запорожжі не одразу відгукнулися на заклики з Варшави. Після тривалих нарад лише 1 липня 1600 р. гетьман Самійло Кішка надіслав лист королю, в якому давав згоду взяти участь у молдавській експедиції за умови виконання ряду вимог запорожців. Насамперед, скасувати баніцію, накладену на козаків, повернути «козацькі вольності», надані запорожцям Стефаном Баторієм, заборонити завдавати кривди козакам. Традицій­но звучала вимога визначити платню за службу. І, нарешті, козаки просили надати їм «знаку» або хоругву.

Через місяць надійшла відповідь Сигізмунда ІІІ з подякою козакам за готовність іти в похід і обіцянками виконати їх умови. Королівське послання, очевидно, оста­точно не переконало запорожців. Перебуваючи в Молдові, вони направили до Вар­шави нове посольство у складі Якова Осовського, Ждана Серафимовича і Петра Один­ця. В універсалі від 26 вересня 1600 р., підписаному старшим реєстру Гаврилом Крутневичем, акцентувалася увага на необхідності надіслання охоронних листів до української адміністрації, щоб вона не чинила кривд козакам та їх сім’ям і після завершення експедиції.

Про виділення коштів на оплату війська та зняття баніції рішення міг прийняти лише вальний сейм, а восени 1600 р. уряд розпочав підготовку до війни зі Швецією. Як і раніше, козаки не відмовлялися від служби, але в листі, доставленому у Варша­ву Іваном Радкевичем, Андрієм Комишем та Іваном Макаровичем, Самійло Кішка нагадав свої попередні вимоги. У лютому 1601 р. сейм задовольнив більшість з них для учасників походу, в тому числі й гарантію від утисків козацьких сімей. Однак юрисдикція над козаками залишалася в руках місцевої адміністрації, а платня ви­давалася без декларацій королівськими комісарами. Тобто попередні права козацтва відновлювалися лише частково.

У Лівонській кампанії брали участь близько чотирьох тисяч козаків. Служба була надзвичайно важкою, особливо в зимовий період. У листі Самійла Кішки від 2 січня 1602 р. до коронного гетьмана Станіслава Жолкевського зокрема говорилося: «Те­пер земля замерзла, куренів будувати не можна, коням також дуже зле, посилали ми своїх товаришів довідатися про живність — немає ніякої живності і дерев немає, ледь де одна чи дві хати, та й то з лози плетені; нам у такий порожній край нема по що йти, бо решту коней втратимо». В таких умовах багато козаків загинуло у битві під Феліном, в тому числі й Самійло Кішка. Повернувшись в Україну навесні 1603 р., Військо Запорозьке стало на лежах у королівщинах, нагадуючи урядовцям про своє право користуватися «старожитніми вольностями». За словами старшого реєстру Івана Кучковича, «за свої заслуги заслуговуємо не лише того, щоб були заховані в цілості та спокої наші убогі хати й маєтності, часто і густо облиті кров’ю нашою і поганською, а й того, щоб були ми в слушних вольностях і пошануванню від кожно­го стану. Його Королівська Милість, будучи особливим прихильником і оборонцем людей рицарських, маючи в ласкавій увазі державу і сердечні послуги наші, мусив би нас усім тим упривілеювати й обдарувати, признавши нас синами коронними». Черговий раз, покликаючись на заслуги перед урядом, козацтво домагалося визнання не лише власне рицарських доблестей і «вольностей», але й зрівняння себе з «сина­ми корони», тобто зі шляхтою.

Проте внутрішня конфронтація в країні — виступ шляхти проти короля (1606­1608 рр.) та проведення експансіоністської політики — не сприяли вирішенню ко­зацького питання. Тисячі козаків були залучені Лжедмитріями й урядом Речі По­сполитої до московської авантюри, тому нові їх контингенти рушили за здобуттям прав і привілеїв у буревій воєнних кампаній. Знову з’явилися шляхетські скарги на «козацькі свавілля» та фіксація реакції на них у рішеннях різних повітових сей­миків, а також пропозиції підпорядкувати козаків юрисдикції старост. На сеймі 1607 р. останнє положення було узаконене, хоча реалізувати його ставало дедалі важ­че. В ширшому й об’ємнішому варіанті воно зафіксоване в постанові вального сейму від 26 лютого 1609 р.: «Конституцією попереднього сейму обумовлено, що запорозькі козаки, які мешкають у наших маєтках, підлягали юрисдикції наших старост та їх підстарост, а ті, що мешкають у духовних і світських маєтках, підлягали юрисдикції власників цих володінь. Однак усупереч цій конституції і давнім звичаям згадані козаки чинять велике безправ’я і сваволю, не лише не визнаючи влади наших ста­рост і своїх панів, але й маючи своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя, чим утискають наші міста й міщан, перешкоджають владі наших урядників™ Тих же козаків, що перебувають на Низу, (комісари) мусять організувати згідно з по­рядками і прикладом наших предків, призначивши їм старшину і виконавши все, що записано в конституціях стосовно вказаних козаків з урахуванням зазначених там покарань». Така сувора ухвала супроти козацтва звучала вперше після накла­дення на нього баніції в 1596 р. Проти козаків спрямовувалося відразу дві сили: ко­ролівські комісари і місцеві старости, що мало на меті взяти під повний контроль «свавільників» як на волостях, так і на Запорожжі. Крім того, комісарам надавали­ся надзвичайні повноваження — аж до винесення смертного вироку. При потребі передбачалося навіть використовувати кварцяне військо. Комісарські декрети при­писувалося проводити в дію київському воєводі Станіславу Жолкевському.

Відсутність даних про реалізацію урядової конституції пояснюється досить про­заїчно, адже на тому ж сеймі фактично вирішилося питання війни з Московією і було ухвалено виділити кошти для цієї кампанії. Отже, знову виникла потреба набо­ру на службу українського козацтва. Його мобілізація розпочалася вже навесні 1609 р., чим були стурбовані місцеві урядовці. Спроби упорядкувати цей процес за­знали невдачі. У листі князя Януша Острозького до Сигізмунда ІІІ від 6 вересня 1609 р. містилося визнання безсилля перед козацькою стихією, яка діяла нібито від королівського імені. Основні козацькі сили були спрямовані на Сіверщину та Старо- дубщину, і лише невелика частина прибула на облогу Смоленська.

На сеймі 1611 р. знову постало козацьке питання. Окремі магнати виступили проти прийому на державну службу козаків, оскільки, на їх думку, «українська сваволя зростала під приводом королівської служби і чинить великі і незносні шкоди і крив­ди шляхетському стану в його володіннях на королівщинах». Зі свого боку король запропонував мати справу лише із представниками місцевої шляхти, чиї б маєтки служили гарантом поведінки їх козаків. Проте потреба у війську не зменшувалась, а на вербування іноземних найманців бракувало коштів.

Провал московської авантюри змусив короля Речі Посполитої дослухатися до настійних вимог турецького султана «знищити запорожців», підкріплених загро­зою агресії, і надіслати до останніх комісію, очолювану білоцерківським старостою Янушем Острозьким. Королівські комісари прибули в жовтні 1614 р. до Житомира з наміром набрати на службу тисячу козаків, тим самим обмежити реєстр тих, хто мав би користуватися козацькими правами. У поданні урядової комісії від 15 жовт­ня козацьким послам зазначалося, «щоб Військо Запорозьке згідно з давнім зви­чаєм, як повелося за предків Його Королівської Милості, перебувало на традицій­них місцях для попередження про небезпеку і оборони кордону від неприятеля святого Христа; служило Речі Посполитій за платню, яку одержувало б від Його Королівської Милості щорічно, мало старшого, призначеного від королівського імені гетьманом коронним, на місцях своїх старих мешкало, на волості не виходило, ек­сцесів і прикрощів людям жодного стану не чинило. Щорічно за це перебуваючі на королівській службі отримуватимуть 10 тисяч злотих і 700 поставів сукна, що їх видаватимуть на свята у Києві». Крім того, мешкати реєстровці разом з сім’ями могли в королівських і приватних маєтностях лише за дозволом володарів. Трахте- мирівський монастир призначався виключно шпиталем для старих, хворих, пора­нених, скалічених і тих козаків, які доживали свого віку. Суворо заборонялися будь-які козацькі зібрання, без відома короля не дозволялося приймати на Запо­розькій Січі «свавільних людей» і організовувати експедиції проти сусідніх дер­жав. Отже, надаючи козацькі права лише одній тисячі осіб, власті робили цілий ряд застережень, фактично перетворюючи реєстровців на військовий контингент Речі Посполитої. У декларації виявилося відсутнім також підтвердження права на власне судочинство і землеволодіння.

Відповідь козаки мали дати через п’ять тижнів. На цей час кварцяне військо роз­ташовувалося на Правобережжі від Києва аж до Черкас. Тим часом польська дипло­матія всіляко намагалася покращити стосунки з турецьким султаном через козаць­кий напад на Синоп, а також задобрювала кримського хана, боячись ординської агресії.

Сподіваючись на мирне вирішення конфлікту, у петиції до короля запорожці про­сили не виконувати умови, запропоновані комісарами. Однак з Варшави відповіді не надійшло, а на чергових переговорах за участю коронного гетьмана Станіслава Жол- кевського реєстровці змушені були поступитися. Сейм підтвердив комісарську ух­валу і рекомендував козакам дотримуватися її, але про платню за службу у постанові навіть не згадувалося. Тому не дивно, що козаки не зважали на рішення сейму, і вже навесні 1615 р. козацькі чайки підійшли до Стамбула.

З цього часу серед славних запорозьких ватажків помітно вирізняється фігура гетьмана Петра Сагайдачного. Рік його народження невідомий, але окремі біографічні відомості знаходимо у «Віршах на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Кона- шевича-Сагайдачного», написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. Вихідець із православної шляхетської родини села Кульчиці, що на Сам- бірщині, Сагайдачний здобув освіту в Острозькій школі, яка відповідала тогочасно­му вищому навчальному закладу. Прогресивні традиції школи справили благодат­ний вплив на формування світогляду і вибір життєвого шляху молодого шляхтича. Однак цивільна служба не прийшлася до душі талановитому юнакові, і він віддав перевагу лицарському ремеслу.

На Запорожжі Петро Сагайдачний досить швидко здобув авторитет, беручи участь у військових експедиціях січовиків. Під проводом Петра Сагайдачного запорожці здійснювали успішні морські походи на турецькі фортеці Кафу, Ізмаїл, Кілію, Си- ноп, Трапезунд. Згодом він вступив на державну службу, проявивши неабиякі дип­ломатичні таланти у відносинах між реєстровим козацтвом і коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. Визначними успіхами у військових справах Петро Са­гайдачний дав відчути властям силу козацтва і його необхідність для держави. Польський полководець Якуб Собеський зазначав: «Завжди вірний королю і Речі Посполитій, він був суворим у справі придушення козацьких свавільств; часто, навіть не задумуючись, карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його за це і неодноразово вже волею більшості він ледве не був позбавлений керівництва Запо­розьким Військом. Ревний послідовник православного обряду, він був затятим воро­гом тих, хто переходив у лоно римської церкви». Морські експедиції, очолювані Петром Сагайдачним, викликали занепокоєння при султанському дворі, а також впливали на зростання козацьких рядів.

Унаслідок ускладнення зовнішньополітичної ситуації восени 1617 р. король до­ручив Станіславу Жолкевському створити новий козацький реєстр. З-під Вільшани коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, якою заборонялися походи на турецькі володіння і містилася вимога очистити козацькі лави від тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки. Плату за службу отримувала і, відповідно, користу­валася козацькими правами лише 1000 осіб. Основні пункти Вільшанської угоди фактично повторювали аналогічні 1614 р. Заперечення козаків викликав лише ар­тикул урядового проекту про призначення старшого Війська Запорозького. Перебу­ваючі на державній службі бажали обирати ватажка зі свого середовища шляхом го­лосування, щоб його лише затвердив король. Знову обраний гетьманом Петро Сагайдачний від імені всього війська запевнив уряд Речі Посполитої в лояльності козаків, а також просив підтвердити права і привілеї.

Проведення жорсткої політики щодо запорожців цього разу унеможливлювалося також потребою військової сили для допомоги королевичу Владиславу. Претендую­чи на московську корону, він виступив у похід на Москву, але опинився у скрутному становищі під Вязьмою. Тому зрозуміло, чому настанови Сигізмунда ІІІ комісії у козацьких справах мали компромісний характер. Так, констатуючи загрозу сус­пільному спокою від козаків, король заявляв: «Сваволя козацька досягла великого розвитку і так гору взяла, що від неї можна сподіватися збурення значних мас; бо не лише через неї вдома проливається кров, люди в будинках і маєтках своїх не мають безпеки, шкоди великі і нищення творять, але й у сусідні панства їх військові гро­мади з артилерією ходять, шкоди великі чинять союзним з давніх часів панствам». У той же час в універсалі містилася настанова якомога швидше упорядковувати реєстр для виконання козаками служби на благо Речі Посполитої. Для короля важливим також було бачити на посаді старшого людину, лояльну до уряду, яка б мала опера­тивно виступати на допомогу королевичу Владиславу.

Улітку 1618 р. більше 20 тисяч козаків «вибраного війська» вирушили у похід на Москву на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним і 28 липня об’єдналися з королеви­чем. Козаки заволоділи багатьма російськими містами, а 1 жовтня взяли участь у штурмі столичного Кремля. Здобути добре укріплену фортецю не вдалося, але царсь­кий уряд став більш податливим на переговорах. Таким чином з допомогою козацтва Річ Посполита підписала 1 грудня 1618 р. з Московською державою вигідне Деулін- ське перемир’я. Московська держава втратила Смоленщину, Стародубщину і Черні- гово-Сіверщину. Королівська грамота від 23 липня наступного року свідчила, що Сигізмунд ІІІ залишився задоволений діями козаків, за що висловлював подяку Петру Сагайдачному. Тут же містилася згадка про те, що старший реєстру має забороняти ходити запорожцям на море і карати «свавільних». Але через два місяці король ви­дав черговий універсал, у якому пояснював причину непослуху запорожців тим, що «попередні умови не були реалізовані, а козаків дедалі більше прибувало, тому ця сила не лише може розсварити нас з поганами, але й викликати внутрішні хвилю­вання». Відповідно призначалася нова комісія для упорядкування відносин з коза­ками.

Королівські комісари Томаш Шклінський, Тиберій Злотніцький, Ян Білецький, які прибули на Роставицю у супроводі коронного війська, пропонували покласти в основу нової домовленості з реєстровими проект попередньої. Проте в ході перего­ворів змушені були поступитися. До реєстру вписали вже 3000 козаків, місця про­живання яких обмежувалися королівщинами. Всі, хто залишався в панських маєт­ках, підлягав присуду свого господаря. Козацькі човни на Січі знищувалися під контролем реєстрових, а про морські експедиції запорожці мали заздалегідь попе­реджати. У листі до короля від 21 листопада 1619 р. Станіслав Жолкевський скар­жився на складність переговорів, що проходили над Роставицею. Разом з тим на­явність коронного війська в Київському воєводстві, яке кількісно переважало козацьке, «привела до корисного для держави повороту справи».

Після поразки коронного війська під Цецорою (1620 р.) уряд Речі Посполитої мав намір розширити козацький реєстр. У проекті організації оборони, винесеному на засідання сейму в листопаді того ж року, фігурувала цифра 20 000 козаків з річною платою в 100 тис. злотих. Для заохочення запорожців до державної служби Сигіз- мунд ІІІ прагнув також використати посередництво єрусалимського патріарха Фео­фана, який перебував у той час в Києві.

Феофан прибув в Україну 15 березня 1620 р. Уже на кордоні з Московією його зустрів Петро Сагайдачний і супроводжував до Києва. У будинку Богоявленського братства на Подолі єрусалимський патріарх перебував під захистом магістратсь­ких властей і особливою козацькою охороною. Згодом Феофан відвідав козацький Трахтемирівський монастир, Канів та Черкаси, що викликало тривогу польських властей. Для супроводу патріарха по території Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ при­значив пристава Фелікса Почановського. Коронний гетьман Станіслав Жолкевсь- кий грамотою від 5 травня 1620 р. спеціально оповіщав представників адмініст­рації в Україні про місію Почановського і наказував усіляко сприяти подорожі патріарха.

Занепокоєння у Варшаві посилювалося також у зв’язку з обранням гетьманом Війська Запорозького Якова Бородавки. Причиною цієї зміни стало незадоволення козаків Роставицькою комісією та спробами Петра Сагайдачного реалізувати непо­пулярні серед запорожців окремі її пункти, насамперед спалення козацьких човнів (чайок). Станіслав Жолкевський уважав Бородавку найбільш схильним до бунтів і, передбачаючи нові експедиції запорожців на Чорне море, попереджав короля про небезпеку таких акцій для польсько-турецьких відносин. Коронний гетьман пропо­нував також заарештувати Феофана, оскільки тривале перебування патріарха в Ук­раїні здавалося йому підозрілим.

Очевидно, коронний гетьман володів інформацією про прагнення православних відновити власну ієрархію, занепалу після Берестейської унії 1596 р. Право призна­чати єпископів на єпархії було прерогативою виключно королівської влади. Проте, зважаючи на неможливість дипломатичним шляхом добитися заміщення єпископсь­ких посад православними, українське духовенство змінило тактику. В його колах поширювався намір без згоди короля відновити православні єпископії. Це питання стало головним на зборах, скликаних під час храмового свята 15 серпня 1620 р. у Києво-Печерському монастирі. Представники з Волині, Поділля, Покуття, Підляш- шя, Литви разом з козаками, міщанами та православними шляхтичами звернулися з проханням до патріарха Феофана здійснити акт хіротонії. Вагання останнього і побоювання «неприємностей від короля та поляків» розсіяв Петро Сагайдачний, га­рантуючи патріарху безпеку при виїзді з України. Визначальна роль козацтва у відновленні православної ієрархії підкреслена в «Протестації» Йова Борецького: «Люди лицарські та гарячі духом святолюбивим превелебності його (Феофану) ска­зали: «Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христо­вим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митро­полита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів».

У жовтні 1620 р. в приміщенні Братського монастиря патріарх єрусалимський Феофан висвятив Йова Борецького на митрополита київського і галицького та шістьох ієрархів у сан єпископів. Ця подія, безумовно, мала велике значення для православ­них. Водночас вона зачіпала й інтереси уряду Речі Посполитої, який протягом чверті століття викорінював православ’я в Україні, насаджуючи уніатство й католицизм. Однак через складну політичну ситуацію однозначної реакції з Варшави не надійшло. На початку листопада Сигізмунд ІІІ надіслав листа єрусалимському патріархові з проханням посприяти виступу запорожців на війну з Туреччиною. Крім того, він послав до Феофана шляхтича Бартоломея Обалковського з метою примусити козаків виконувати королівську волю. З фактом відновлення православної ієрархії змуше­ний був рахуватися і сейм, оскільки уряд мав намір використати козацькі сили для відсічі турецькій агресії. Автор сеймового щоденника відзначив наполегливість послів Київського воєводства у захисті православ’я. Хроніст пояснював ситуацію тим, що козаки і чимало знатних людей взяли «релігію грецьку» під свій захист і при­сягнули, що не відступляться від своєї мети.

На території Київського воєводства політичні і конфесійні настрої козацтва, міщан­ства та шляхти в багатьох аспектах збігалися, тому цілком імовірно, що серед них існувала угода, можливо, навіть у формі присяги, про відстоювання православ’я. Від імені волинських послів на сеймі виступив чашник Лаврентій Древинський. Гово­рячи про небезпеку турецької агресії, він звернув увагу на необхідність стабілізації політичного становища в державі, насамперед через заспокоєння православних: «У цій війні проти головного ворога Христа Святого сміливо можу сказати, що Ваша Королівська Милість ледве чи не більшу частину контингенту буде жадати від наро­ду нашого руського, а народ цей, коли й надалі не буде задоволений в своїх домаган­нях і проханнях, як може заступати™ грудьми своїми вашу державу? Які може чи­нити старання для спокою від сусідів, коли не має внутрішнього спокою у себе вдома? З яким серцем, з яким почуттям буде гасити своєю кров’ю запалені мури вітчизни, коли не бачить, що погашено внутрішній вогонь запалених домашніх стін? Хто ж, Боже живий, не бачить цього на свої очі, які великі тягості, утиски й неможливі прикрості терпить цей стародавній народ руський?»

У постанові сейму 1620 р. зазначалося про наміри уряду визнати в майбутньому православну церковну ієрархію. Водночас патріарх Феофан направив із Трахтеми- рівського монастиря в січні 1621 р. грамоту до Війська Запорозького, в якій містило­ся прохання стати на захист Речі Посполитої у зв’язку з турецькою загрозою. Про необхідність спільного виступу запорожців з коронним військом патріарх говорив також з козацькими полковниками та сотниками, які постійно перебували при ньо­му. Наприкінці травня патріарх видав спеціальну грамоту, у якій містився заклик до козаків послужити Речі Посполитій, здобути своєму війську славу в боротьбі з «бусурманами».

З 15 по 17 червня 1621 р. в урочищі Суха Діброва відбувалася козацька рада, на якій вирішувалося питання про участь у поході проти турецьких військ. На ній були присутні київський митрополит Йов Борецький, королівський посол Обалковський і ксьондз Оборницький. Козацьким гетьманом на той час був Яків Бородавка, діяльність якого викликала тривогу в польських урядовців. Так, коронний гетьман Станіслав Жолкевський, сповіщаючи київського воєводу Томаша Замойського про зміну козацького ватажка, характеризував Бородавку як найбільш незнатного і найбільш бунтівного. Митрополит виступив на раді з великою промовою, охаракте­ризувавши становище православ’я в Україні, від чого, за словами сучасника, «гнівом сповнилися козацькі серця». Після цього Петро Сагайдачний зачитав грамоту патрі­арха Феофана. Наявність багатотисячного козацького війська змусила ксьондза Обор- ницького відзначити в своєму щоденнику: «Потрібно побоюватися, як би справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Дуже вони тут розхвилювалися, і все більше зростає їх свавілля, коли побачили вони себе в такій чисельності і силі». На раді козаки згодилися послужити королю, поставивши умову — затвердити на мит­рополії і владицтвах ієрархів, висвячених Феофаном.

Нависла загроза над Річчю Посполитою змушувала владу вслухатися в козацькі прохання. З 20 по 31 липня 1621 р. у Варшаві йшли переговори, в ході яких козаць­ка депутація на чолі з Петром Сагайдачним була прийнята королем. Результати аудієнції невідомі, оскільки письмового рішення козацькі посли не отримали, а лише усні обіцянки задовольнити означені вимоги по завершенні кампанії. На початку серпня Петро Сагайдачний вирушив з Варшави під Хотин. Водночас Сигізмунд ІІІ надіслав листа керівнику урядових військ Карлу Ходкевичу, в якому йшлося про усунення від гетьманства Якова Бородавки в будь-який спосіб. Зміст цього послан­ня наводить на думку, що заміна Якова Бородавки на Петра Сагайдачного не обійшла­ся без втручання польської сторони. Офіційною причиною обрання нового старшого Війська Запорозького наприкінці серпня 1621 р. було небажання Бородавки об’єдну­ватися з коронним військом.

Очоливши козацьке військо, П. Сагайдачний на початку вересня 1621 р. вступив у збройне протистояння з турецькими підрозділами яничар, які йшли в авангарді основних сил. Після об’єднання з коронним військом козаки організували укріпле­ний табір під Хотином і здійснювали сміливі вилазки в стан ворога. Їх незначні втра­ти були зумовлені добрим військовим вишколом. Описуючи Хотинську битву, Я. Со- беський відзначав значущість для козацького війська блискучої тактики оборонного бою, яку застосовував П. Сагайдачний. За переказами, при наступі турки інколи поперед себе гнали верблюдів, мулів та іншу худобу, які мали приймати на себе ко­зацькі залпи, а неушкоджені воїни могли навально атакувати противника. Проте запорожці, розгадавши цей план, криками і пострілами лякали худобу, і вона при втечі порушувала бойові порядки турків.

Переконавшись, що наступальними діями здобути перемогу неможливо, Осман ІІ вдався до тривалої облоги коронного війська і запорозьких козаків. Поступово на­ближаючись до противника, турки застосовували потужний артилерійський обстріл і організовували диверсійні акції. Вони спорудили міст через Дністер для кращого підходу до козацького табору. Численні штурми знесилювали атакуючі порядки ос- манів і приносили розчарування султану. Не додавало йому оптимізму й повідомлен­ня про героїзм українських козаків у бою. Великі людські втрати та відчайдушний опір противника змусили Османа ІІ звернутися до королевича Владислава та польно- го гетьмана Станіслава Любомирського з пропозицією про перемир’я. У жовтні 1621 р. були сформульовані статті турецько-польської угоди, ратифікація яких за­тяглася на тривалий час. Незважаючи на провідну роль запорозького козацтва у зу­пинці османської агресії, договір містив статтю, якою заборонялися козацькі похо­ди на територію Османської імперії.

Після тяжкого поранення під Хотином (отруйною татарською стрілою) гетьман Петро Сагайдачний був відправлений на лікування до Києва. Перебуваючи у Братсь­кому монастирі, навіть у передсмертному листі до короля Сигізмунда ІІІ він вислов­лював тривогу з приводу утисків козацтва місцевою адміністрацією: «Покорне и слез- не прошу, дабы тое козакам творимое бедствие и озлобление превысоким и грозным Вашого Найяснейшого Величества мандатом было запрещено и ускромлено. Особ­ливе унея, за милостивым Вашого Найяснейшего Королевского Величества позволе­ньем, теперь з Руси через святейшего патриарха иерусалимского Феофана знесен- ная, абы впредь в той же Руси никогда не отновлялася и своих рогов не возносила». Своє майно Петро Сагайдачний відписав на благодійні цілі. У заповіті гетьмана від 5 квітня 1622 р. півтори тисячі злотих відписувалося на Львівську та Київську братські школи. На думку Касіяна Саковича, гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний являв собою взірець чесного служіння вітчизні.

Після переможної Хотинської битви козаки знову надіслали петицію Сигізмун- ду ІІІ. У цьому документі, доставленому у Варшаву послами Марком Жмайлом, Пав­лом, Супруном і Богушем, була викладена своєрідна програма козацтва, давалася оцінка його місця і ролі в житті тогочасного суспільства. Відзначаючи свої заслуги перед Річчю Посполитою, козаки відмовлялися від походів на Крим та Чорне море, за що просили зберегти «вольності старожитні і данини, кров’ю заслужені», розши­рити реєстрове військо, збільшивши платню з 40 до 100 тис. злотих, яка б, до того ж, вчасно виплачувалася. Важливе значення приділялося місцю проживання ко­заків. Вони прагнули мешкати і користуватися козацькими правами як у королів- щинах, так і в панських маєтках. Козаки добивалися вільного найму на службу (з відома короля) до сусідніх християнських монархів. Увійшли до петиції вимоги ліквідації унії і легалізації православної церкви в Україні, а також заборона розта­шування жовнірських «леж» на території Київського воєводства. Отже, ця програ­ма передбачала визнання урядом Речі Посполитої за козацтвом як окремою верствою населення специфічних прав і привілеїв без його утисків на означеній території з боку місцевих властей.

Відповідь прийшла досить оперативно разом з королівськими комісарами, які прибули на переговори з козаками на початку листопада 1621 р. Урядові послан­ники подякували запорожцям за участь у Хотинській кампанії, але гроші пообіця­ли виплатити після зменшення реєстрового війська до 3 тисяч осіб (а їх було 40 тисяч). Усі інші мали повертатися до попередніх господарів, причому комісари повинні були стежити, щоб козаки сумирно розходилися по домівках «і по волос­тях не бавилися». Водночас уводився чіткий облік записаних на королівську службу із вказівкою імені, прізвища, місця постійного проживання і навіть координат роз­ташування будинку. Реєстр підписував старший Війська Запорозького і передавав до коронного скарбу, а звідти копії розсилалися по містах урядникам. Кожний реє­стровець приносив присягу на вірність королю Сигізмунду ІІІ та його нащадкам. У тексті також було зобов’язання «виконувати всі накази і постанови Його Королів­ської Милості, гамувати всяку сваволю і непослушенство, а саме, щоб ні особисто, ні через когось не виступав проти турецького султана, ні сушею, ні морем, окрім наказу Його Королівської Милості, Речі Посполитої, якби хтось із війська хотів щось подібне вчинити, а я про те дізнався, мушу попередити короля і гетьманів і сам таких буду карати, виконуючи свою повинність». Місця козацьких уходів і ловів узгоджувалися зі старостами. Урядовці вели мову також про недопущення релігійних утисків щодо козаків, залишивши без відповіді питання про унію. Отже, фактично козацькі військові заслуги перед державою не були поціновані. Навпа­ки, комісари намагалися зберегти реєстр у попередніх рамках і закріпити за пере­буваючими на королівській службі поліційні функції. Тому в наступні роки спос­терігалося помітне напруження у стосунках реєстрових з урядом. Козацькі посоль­ства до Варшави були безрезультатними, а їх загони, розташовані в Київському воєводстві, завдавали чимало клопоту місцевій шляхті та урядовцям. Не допомага­ли і звернення короля до козацьких полковників з наказом заборонити «жодні зібрання, до яких прилучалися свавільні люди». Фактично козаки підпорядкову­валися лише власній адміністрації.

Під час чергової ради (1622 р.) на Росаві під Кагарликом без узгодження з польськи­ми властями замість Петра Сагайдачного старшим реєстру козаки обрали Оліфера Голуба, а писарем — Лаврентія Пашковського. Князь Єжи Збаразький дуже нарікав на цей вибір, пророкуючи всілякі нові біди: «Цей народ буйний, бундючний і так цією останньою турецькою війною надутий, що легко важить собі всілякі накази, а тим більше маючи тепер гетьмана з черні, провівши цей вибір проти королівської постанови і зневаживши свою старшину». Затримка платні за службу загрожувала козацькими походами проти татар, чого остерігалися у Варшаві. Зі свого боку коза­ки послали петицію, подібну до підготовленої після Хотинської битви. На першому місці стояло конфесійне питання щодо «заспокоєння грецької віри». Однак Сигіз- мунд ІІІ цього разу рішуче відмовив домаганням запорожців, пообіцявши згодом ви­слати нову комісію. Передбачалося також одночасно розквартирувати на Подніпров’ї кварцяне військо. Королівське рішення було підтримане представниками козацької старшини, які уникали конфлікту з урядом. Цим, очевидно, пояснюється і зміна старшого реєстру. Ним став полковник Війська Запорозького Михайло Дорошенко, авторитетний як серед козаків, так і в польських урядових колах.

Участь козаків у війнах з Московською державою та султанською Туреччиною, безумовно, відволікала їх сили від власне українських проблем. Проте козацтво за будь-яких умов не стояло осторонь визвольної боротьби. Більшість учасників боїв з турецькими агресорами розташувалася в шляхетських маєтках на Київщині. До них приєднувалися місцеві жителі, які теж оголошували себе козаками. Польський маг­нат Якуб Собеський з відчаєм зазначав: «Цілі натовпи втікачів від плуга і ремесел» відмовлялися підкорятися властям. На варшавському сеймі 1623 р. князь Єжи Зба­разький закликав уряд негайно вжити заходів проти непокірних. У листі до короля Сигізмунда ІІІ він писав, що останніх підтримує «мало не вся Київська земля і Біла Русь». Королівська інструкція місцевим сеймикам містила застереження, що коза­ки «створюють собі окрему Річ Посполиту. Вся Україна в їх руках, шляхтич у своє­му домі не вільний, в містах і містечках Його Королівської Милості вся управа, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони так, що інші аналогічні ексцеси не пригадуються».

Для утримання козаків під контролем на сеймі 1623 р. пропонувалося збільшити кількість перебуваючих на королівській службі з 3 до 5 тис. Але відсутність коштів у казні не дозволила реалізувати цей задум. Більше того, їх не вистачало і на оплату кварцяного війська. Тому напруга у відносинах козаків зі шляхетським урядом де­далі зростала.