ПОВСТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ НАПЕРЕДОДНІ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

З 1625 р. Запорозька Січ виступає центром організації повстанських загонів в Україні для боротьби проти соціального, етнічного й релігійного гноблення. Похід козацького гетьмана Марка Жмайла на волості став визначальним для дій запорожців у наступні роки.

А між тим реєстрове військо ґрунтовно готувалося до боротьби з противником, закликавши під свої стяги навіть донських козаків. Про серйозні наміри по­встанців здогадувалися й місцеві власті, які доповідали про це у Варшаву. Триво­гу польсько-шляхетського уряду викликали й відомості про зносини козаків з Московською державою, з якою Річ Посполита перебувала у стані тимчасового перемир’я.

Похід на Подніпров’я супроводжувався розбоями і насильствами жовнірів над покозаченим населенням. До основних сил приєдналися загони шляхтичів Томаша Замойського, Костянтина Вишневецького, Єжи Заславського, Станіслава Потоць- кого, Мартина Казановського, Яна Даниловича, Адама Калиновського, Януша Тиш- кевича. Окремі повстанські загони з Білої Церкви, Фастова, Василькова почали відхо­дити в напрямку Черкас. До цього міста йшло із Запорожжя козацьке військо на чолі з Марком Жмайлом, який організував поблизу Крилова укріплений табір, куди 19 жовтня 1625 р. прибули королівські комісари з ультимативними вимогами.

Спроба штурмом оволодіти повстанським табором не увінчалася успіхом. У ніч на 21 жовтня Жмайло відійшов до Курукового озера і зайняв вигідні оборонні позиції. Болотиста місцевість не дозволила шляхті наступати широким фронтом, і після кількох невдалих атак Конецпольський запропонував розпочати переговори.

Два дні в таборі повстанців ішло бурхливе обговорення кожного з пунктів догово­ру. Особливе незадоволення викликало прагнення шляхти обмежити кількість реє­стрових та вимога видати на розправу організаторів повстання. Зрештою козацьку булаву козаки знову передали Михайлу Дорошенку, який і підписав угоду зі Стані­славом Конецпольським.

Згідно з Куруківським договором створювалися шість реєстрових полків за тери­торіальним принципом — Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Чигиринсь­кий, Черкаський і Переяславський, по 1 тисячі козаків у кожному. Перебуваючим на королівській службі призначалася щорічна плата в 60 тис. злотих. Водночас ко­заки зобов’язувалися не втручатися в релігійні справи в Україні, а також відмови­тись від морських походів і стосунків з іноземними державами.

Виконання умов договору фактично означало ізоляцію Війська Запорозького від інших соціальних верств, у тому числі й людей, які давно вважали себе козаками. Козаки, які залишилися поза реєстром, так звані «випищики», з цього часу почали зорганізовуватись у власні структури, обирати старшину і ватажка. Саме нереєстро­ве козацтво стало в майбутньому найбільш боєздатною і організованою силою виз­вольного руху в Україні.

Неодноразові затримки платні за службу, свавілля королівської адміністрації і ок­ремих шляхтичів викликали і в наступні роки зростання невдоволення серед реєст­рових козаків. Під різноманітними приводами уряд відмовлявся задовольнити про­хання козаків, тому не випадково невдалою виявилася спроба комісара в козацьких справах Томаша Шклінського завербувати на війну зі Швецією двохтисячний ко­зацький загін.

Улітку того ж року путивльські воєводи повідомляли в Москву, що реєстрове ко­зацтво не бажає більше нести службу польсько-шляхетському уряду, «а как де их не мера будет, и они де пойдут служить государю царю и великому князю Михаилу Федоровичу». Спільно із запорожцями реєстрові нерідко без згоди властей ходили в походи на Чорне море, що викликало напруженість у польсько-турецьких стосун­ках і гнів магнатів та короля. Особливо помітним був козацький похід на Крим під проводом Михайла Дорошенка 1628 р., коли під загрозою опинилася ханська столи­ця Бахчисарай.

З метою попередження народних рухів в Україні наприкінці 1629 р. уряд Речі Посполитої після закінчення війни зі Швецією направив у Київське воєводство значну частину кварцяного війська. Посли київського митрополита Йова Борецького Андрій, Григорій та Йосип розповідали путивльським воєводам (1630 р.), що лише в районі Києва налічувалося близько 8000 жовнірів. Автор Львівського літопису вказував на розташування окремих загонів «за Дніпром». Уперше правлячі кола шляхетської Польщі наважилися зайняти військами велику територію, населену переважно ко­заками і незакріпаченими селянами.

У цей же час селяни і міщани Подніпров’я активно протистояли введенню ново­го оподаткування — подимного. Вони виганяли збирачів податків, а разом з ними і представників місцевої адміністрації, громили шляхетські маєтки. Цю ситуацію вдало використало нереєстрове козацтво, очолюване Тарасом Федоровичем. Пред­ставники родини Федоровичів — овруцьких ординських слуг, а потім замкових зе- м’ян — здавна належали до еліти Війська Запорозького. Гурко Федорович як слу­га князя Костянтина Острозького одержав маєток на Волині у довічне володіння. Козацький полковник Сасько (Сашко) Федорович як посол запорожців їздив з Ері- хом Лясотою (1594 р.) до німецького імператора Рудольфа ІІ, відзначився також як сподвижник Семерія Наливайка та Григорія Лободи. У поході під Хотин (1621 р.) один із козацьких полків очолював Тиміш Федорович, а посланцем до Варшави від реєстрового війська (1625 р.) виступив Ілляш Федорович. Тарас зафіксований тоді ж літописцями корсунським полковником, а згодом був відомий під іменем Тараса Козака, Тараса Трясила. Регламентована державна служба не йшла ні в яке по­рівняння із запорозькою вольницею. Похід під Перекоп навесні 1629 р. через відсутність координації дій з реєстровими завершився невдало. Однак це не по­хитнуло віри запорожців у досвідченого ватажка. Уже в грудні того ж року, коли постало питання про виступ проти коронного війська, козаки знову обрали гетьма­ном Тараса Федоровича.

Навесні 1630 р. Тарас Федорович очолив козацьке повстання на Подніпров’ї. Зав­дяки широкій агітації козацькому гетьману вдалося мобілізувати на боротьбу проти коронного війська десятки тисяч чоловік.

З реляції коронного гетьмана Станіслава Конецпольського на варшавському сеймі дізнаємося, що повстанці повидавали «універсали, що справа за віру йде, щоб зби­ралися всі, хто був колись козаком і хто хоче ним бути: обіцяли їм усілякі воль- ності давні». У цих лаконічних положеннях універсалу чітко простежується гли­бина усвідомлення козацькими ватажками завдань і перспектив боротьби.

Автор Львівського літопису відзначав, що населення активно відгукнулося на звернення Тараса Федоровича — «почали ся купити зевсюд». Тисячі селян, жителів міст і містечок Подніпров’я, Брацлавщини, Лівобережжя, Волині приєднувалися до повстанського війська. Навіть шляхта Галичини записувала протестації до актових книг гродських судів на своїх підданих, які втікали на Подніпров’я, де вливалися до загонів народних месників. На початку квітня путивльські воєводи Михайло Бу- турлін і Василь Ляпунов доповідали в Москву, що із Запоріжжя прийшло близько десяти тисяч повстанців. Вони ж підкреслювали визвольний характер народного руху: «Збираютца изо всех городков козаки, которые гроши мали (реєстрові), и вы­писные козаки, что были выписаны. А собрався де, выгонять им из Киева и изо всех городков после Великодня поляков».

Швидко стягнути в район Бара, де знаходилася резиденція коронного гетьмана, загони кварцяного війська виявилося нелегкою справою, адже вони навмисне роз­квартировувалися на значній відстані один від одного, щоб запобігти їх об’єднанню і виступу у зв’язку з тривалою затримкою платні. Конецпольський звернувся також з універсалом до шляхти, в якому йшлося про великий розмах повстання на По­дніпров’ї і містився заклик негайно приєднуватися до війська зі своїми загонами.

Про події в Україні він одночасно повідомив також короля. Сигізмунд III зі свого боку надіслав листи до українських магнатів з наказом виступати на допомогу ко­ронному гетьману. Враховуючи масштаби народного руху, Конецпольський прий­няв рішення про мобілізацію до війська кількох тисяч «вибранців», тобто рекрутів із селян і міських жителів.

Основні повстанські загони, вийшовши з Січі, оволоділи Корсунем, звідки Федо­рович направив посольство до Бара, де перебував коронний гетьман, з вимогою ска­сування Куруківської угоди та покарання реєстрових, які були при коронному війську, як зрадників.

Попереду основного війська Станіслав Конецпольський послав відомого ката і бу­зувіра коронного стражника Самуїла Лаща. На шляху до Переяслава він влаштову­вав жорстокі розправи над мирним населенням. Загони Лаща, за словами літопис­ця, «до Києва шедши, Лисінку містечко на самий день Великодній вшистко вистинал, як мужов, так і жон, так і дітей, в церкві будучих». Така ж доля спіткала і жителів Димера, Івниці та інших сіл і містечок. А 6 квітня 1630 р. з Бара виступило коронне військо і рушило через Вінницю та Білу Церкву до Києва. На цьому шляху до нього приєднувалися численні магнатські загони.

Під час переправи на південній околиці Києва, коли головні сили вже перебували на лівому березі Дніпра, на коронного гетьмана з його свитою напав великий загін повстанців. Деякі шляхтичі під час панічного відступу потрапили в полон. Автор Львівського літопису стверджує, що тоді ж мало не піймали Станіслава Конецпольсь- кого. Під Переяслав прибуло близько восьми тисяч жовнірів, а разом із магнатськи­ми загонами та частиною реєстрових козаків чисельність польсько-шляхетського війська досягла двадцяти тисяч. На відміну від повстанців шляхетські вояки були добре озброєні, мали в обозі як легку, так і облогову артилерію.

З початку травня протягом трьох тижнів тривали кровопролитні бої під Переяс­лавом. Зустрівши відчайдушний опір, коронний гетьман визнавав зростаючий опір повстанців, незважаючи на одчайдушні штурми їх табору, і неодноразово звертався до короля по допомогу. Становище коронного війська ускладнювалось і активними діями невеликих повстанських загонів по всьому Подніпров’ю. Вони громили ок­ремі жовнірські частини на шляху до Переяслава, блокували переправи ворога на лівий берег Дніпра. Лише в районі Києва, за свідченням Львівського літопису, по­встанці «байдаков 50, а чолнув без лічби спалили, жеби ся поляци не міли чим пере­везти на тамтую сторону до гетьмана».

У ніч на 20 травня невеликий козацький загін проник у табір коронного війська. Штаб Станіслава Конецпольського охороняла так звана «золота рота» (назва походи­ла від золотого кола на її прапорі) чисельністю близько півтори сотні шляхтичів із знатних родів, яка була повністю знищена.

Ці події яскраво відобразив Тарас Шевченко:

Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки — Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали!

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали...

Відсутність підкріплень та людські втрати поставили коронне військо у скрутне становище. Крім того, як зазначав літописець, жовніри хотіли покинути поле бою через невиплату їм за службу. Очевидно, саме тому ініціатором переговорів висту­пив коронний гетьман. У декларації, надісланій Станіславом Конецпольським до табору Тараса Федоровича під назвою «Спосіб заспокоєння гніву Його Королівської Милості за провини Війська Запорозького», він пропонував припинити військові дії на таких умовах: а) збереження Куруківського договору; б) видача Тараса Федоро­вича; в) визнання старшого, якого призначить король; г) об’єднання реєстрових, які брали участь у боях з обох сторін; д) розпуск нереєстрового козацтва; е) повер­нення полонених жовнірів.

Пропозиції викликали неоднозначну реакцію у стані повстанців. Частина козаць­кої старшини, враховуючи критичне становище коронного війська, прагнула вико­ристати момент для закріплення своїх прав і привілеїв. Окремі козацькі ватажки, в тому числі і Тарас Федорович, не бажали йти на угоду зі шляхтою, тому вони з час­тиною козаків відійшли на Запорожжя. Подальші переговори від імені повстанців повів Антон Бут. Він прийняв в основному пропозиції коронного гетьмана, що й було зафіксовано в Переяславській угоді 8 червня 1630 р. Її підписали також Тиміш Орен- даренко, Іван Бачинський, Михайло Минковський і писар, очевидно, Сава Бурчевсь- кий. Присягу на вірність королю Речі Посполитої проголосили старшини: Іван Ку­лага, Василь Сокол, Костянтин Вовк, Олександр Світницький, Попович з Корсуня, Микола Манойленко, Станіслав Яблонський, Філон з Переяслава, Гаврило Калущен- ко, Захаріяш із Чигирина, Іван Туровець, Федір Бабиченко.

Фактично угода була спрямована проти інтересів основної маси учасників — «ви- пищиків», селян і міщан, які мали повертатися в панські маєтки. Реєстрове козацт­во не було покаране за виступ проти урядових сил. Навпаки, король пішов навіть на певні поступки — реєстр збільшувався з 6 до 8 тис. осіб. Це зумовлювалося рядом причин, зокрема складним становищем у рядах коронного війська через затримку платні та наближенням терміну Деулінського перемир’я з Московією.

Питання про становище в Україні розглядалося варшавським сеймом 1631 р. У звіті королівських комісарів про наслідки повстання, очолюваного Тарасом Федоро­вичем, містилася характеристика його рушійних сил: «Річ Посполита має таки зро­зуміти, що так само важливо було приборкати слободи і хлопів власних, аби не мали змоги шаліти, як і тримати в порядку самих козаків, бо ні хлопи без козацького титулу і поради, ані козаки без хлопської сили не змогли б вистояти». Отже, власті розуміли небезпеку об’єднання зусиль селян, міщан та козаків, прагнення одержа­ти козацький «титул», «порад», які йшли від козацьких ватажків і зачіпали інтере­си польських властей в Україні. Сигізмунд ІІІ звернувся до сенаторів із закликом знову розташувати коронне військо в Україні.

Прибуття нових жовнірських загонів на Київщину вже в лютому 1631 р. викли­кало нове піднесення козацького руху. Незважаючи на наказ властей про заборо­ну населенню постачати продовольство запорожцям і підтримувати з ними стосун­ки, мешканці Ніжина «тех запороских козаков в город к себе пустили, и кармы им давали, и стояли против их (коронного війська) с козаками заодно». За словами очевидця Назара Сахнова, жовніри тричі приступали до штурму міста, але городя­ни і козаки на чолі із запорожцем Іваном Балиловцем мужньо відбивали атаки про­тивника. Безуспішна облога тривала кілька тижнів. Водночас Тарас Федорович розіслав із Січі на волості заклики про продовження боротьби, на які відгукнулося близько 15 тис. козаків, що зібралися в Черкасах, Переяславі, Каневі, Лубнах, Острі. Проте Станіслав Конецпольський через своїх агентів обіцянками і підкупа­ми реєстрової старшини зумів відмовити перебуваючих на державній службі від підтримки «випищиків». Саме через суперечності в рядах козацтва справа до по­встання не дійшла.

Про події в Україні було відомо далеко за її межами, і протиборство між козаками та урядом Речі Посполитої намагалися використати країни антикатолицької ліги, зокрема протестантська Швеція. У маніфесті шведського короля Густава-Адольфа (1611-1632 рр.) від 25 червня 1631 р., підготовленому його радником Жаком Руссе­лем, так зверталися до запорожців: «Благородні і вільні лицарі, мужі хоробрі, воло­дарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької ста- ринної завзяті оборонці...» А восени в Україну прибули шведські посли Пєр Ладмірал і Жан де Грева з пропозицією перейти на службу до шведського монарха. Проте стар­шому реєстру Івану Кулазі вдалося заарештувати шведську депутацію і відправити до Варшави.

Кількісне зростання козацтва й успіхи у протидії польській владі приводили до поступового усвідомлення необхідності боротьби за створення автономії в межах Речі Посполитої. Яскравим прикладом цього може слугувати рішення Корсунської ради у жовтні 1632 р., на якій було декларовано, що при наступі поляків козаки «учнут за свою веру стоять по Днепр». Уперше козаки висунули ідею відстоювання своїх прав на певній території, а саме Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утво­рення власної козацької республіки. Від старшинства було усунено Івана Кулагу, а на його місце обрано соратника Тараса Федоровича — Андрія Діденка.

Список старшини Війська Запорозького постає із свідчень учасника наступної козацької ради. Це були, зокрема, полковники: Данило Білоцерківець, Тарас Фе­дорович, Оліфер Голуб, Роман Пащенко, Лаврін Писаренко, Михайло Пивоваренко, військові судді Яцина Лютренко та Іван Гиря. Саме цей склад старшини формулю­вав положення інструкції на елекційний сейм, а потім з жалем сприйняв рішення про відмову козакам брати участь у виборі короля: «Прикро і те нам чути, що пани визнали нас через комісарів куруківських членами тіла Речі Посполитої, а тепер при обранні короля Його Милості зволите нас віддаляти».

Разом з тим уже наприкінці 1632 р. козацькі загони взяли активну участь у польсько-російській війні. На чолі полків реєстрових козаків були Тиміш Оренда- ренко, Яків Острянин, Ілляш Караїмович, Іван Сорока, Іван Гиря, Оліфер Голуб, Самошка, Корогизький, Білецький, Філоненко, які відзначилися під час походів на територію Московської держави.

Завдячуючи військовим зусиллям українського козацтва, в 1634 р. був підписа­ний Поляновський мирний договір, згідно з яким Чернігово-Сіверщина, Стародуб- щина та Смоленська земля остаточно перейшли до Речі Посполитої. Припинення військових дій на східних кордонах останньої зумовлювалося зростаючою загрозою для країни з боку Османської імперії. Турецький султан Мурад ІѴ настійно вимагав від польського короля Владислава ΓV повного знищення українського козацтва, яке перешкоджало реалізації агресивних планів Стамбула. Разом з тим повернення в Україну козацьких контингентів не передвіщало спокійного життя шляхетським властям. На їх прохання сейм (1635 р.) прийняв постанову «Про припинення ко­зацького свавілля». Серед основних її пунктів було збільшення жовнірських гарні­зонів на Подніпров’ї, заборона морських походів запорожців та сприяння їм з боку українських шляхтичів, будівництво Кодацького замку. Створення нового форпос­ту колоніального режиму в Україні свідчило про недовіру уряду Речі Посполитої до реєстрового війська та його залоги на Запорожжі.

Місце для фортеці було обране на правому високому березі Дніпра, де він, повер­таючи на південний захід, значно звужується. Це дозволяло вести спостереження не лише за рікою, але й за протилежним берегом. Таким чином контролювався шлях із Запорожжя на волості і навпаки. Розуміючи значення Кодацького замку, після повернення з чергового морського походу козаки вирішили його знищити. Очолив козацький виступ авторитетний на Січі ватажок Іван Сулима.

Коріння шляхетської родини Сулим відноситься до західноукраїнського регіону. У ХѴІ ст. вони володіли маєтностями в Кременецькій волості на Волині. З часом Михайло Сулима був серед засновників нових поселень на Подніпров’ї. Очевидно, саме в с. Рогощі Любецького староства в його сім’ї й народився син Іван, якому в майбутньому судилося здобути гетьманську булаву. Молоді роки Івана Сулими про­ходили традиційно для людини його стану. Одержавши певну освіту, він пішов на службу до Станіслава Жолкевського. За історичними джерелами, в 1615 р. Сулима був управителем магнатських маєтків на Переяславщині, де й одержав у нагороду села Лебедин, Кучаків та Сулимівку. Однак у наступні роки його життя різко зміни­лося. Можливо, через конфлікт з Жолкевським Іван Сулима опинився на Запорожжі і вступив до січового товариства.

Козацькі експедиції не завжди завершувалися успішно — цим можна пояснити зникнення на деякий період у тогочасних часописах і хроніках імені Івана Сули- ми. Траплялося, що запорожці в результаті невдалих битв потрапляли в полон, де їх використовували гребцями на турецьких галерах. У щоденнику литовського князя Альбрехта Радзивілла є свідчення, що Іван Сулима мав золотий портрет римського папи Павла V Боргезе, одержаний від глави Ватикану за подарованих йому три сотні турків. Оскільки запорожці під час своїх походів не досягали дале­кого Апеннінського півострова, то це могло трапитися під час повстання невільників на турецькій галері в Середземному морі. Свідчення про аналогічні випадки для першої половини XVII ст. не поодинокі. Одне з найвідоміших відноситься до 1642 р., коли турецьку галеру захопили невільники на чолі з Іваном Симоновичем. Більше двохсот чоловік з Речі Посполитої і сімдесят з інших країн визволилися з каторги. Водночас козаки захопили сорок турків і чотирьох багатих єврейських купців. Цілком вірогідно, що й Івана Сулиму не минула участь невільника, якому довелося пізнати злигодні бранця і тріумф переможця в далекому морі, а потім повернутися додому.

Лист на ім’я литовського князя Христофора Радзивілла від 29 грудня 1628 р. був підписаний «запорозьким гетьманом» Іваном Сулимою. У ньому містилося прохан­ня допомогти козацьким послам Захарію Остелецькому, Григорію Малькевичу і Кузьмі Капусті заручитися підтримкою короля на сеймі. Це свідчило про обрання гетьмана на Січі всупереч Куруківській угоді 1625 року, де зазначалося, що старшо­го над Військом Запорозьким мали призначати власті.

Водночас ім’я козацького гетьмана Івана Сулими більш відоме в народі завдяки його виступу в 1635 р. проти затвердження польського панування в Україні. По­відомлення про цю неординарну подію швидко поширилося не лише в Речі Поспо­литій, але й у країнах Західної Європи. Зокрема паризька «La да2еПе» розмістила цілу статтю про подвиг запорозького лицаря. І це не випадково, адже в Європі точи­лася Тридцятирічна війна і представники обох ворогуючих блоків намагалися залу­чити на свій бік українське козацтво.

На початку серпня запорозьке військо під проводом Івана Сулими виступило з Січі. Частина козаків піднімалася по Дніпру на чайках, інші просувалися в напрям­ку Кодака степом. Підійти непомітно до фортеці було майже немислимо, тому запо­рожці зупинилися за кілька верстов (біля Гострої могили) і провели ґрунтовну розв­ідку. Водночас козаки рубали чагарники, готували в’язки хмизу та драбини для штурму замку. Іван Сулима зі своїми найближчими соратниками Павлом Бутом, Іва­ном Сорокою, Кіндратом Бурляєм узгоджували деталі задуманого плану.

У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р., прикриваючись темрявою та гомоном порога, запорожці непомітно оточили фортецю. За умовним сигналом (крик пугача) вони накидали у рови хмизу для швидкої переправи під мури і пішли на приступ. Водно­час кілька козаків несподівано напали на вартових жовнірів і відкрили ворота замку.

По приставних драбинах запорожці вдерлися з різних боків на територію фортеці. Раптова поява повстанців викликала страшенну паніку серед жовнірів. Вони не зумі­ли організувати оборону, тому через кілька годин майже вся залога була знищена. Врятувалося лише п’ятнадцятеро чоловік, які знаходилися в той час у роз’їзді. За наказом Сулими всі дерев’яні споруди спалили, а вали зруйнували, «щоб біля на­ших рідних порогів і згадки не лишилося про поляків».

Окремі фрагментарні факти не дозволяють детально відновити подальший хід по­встання. Є відомості про просування Сулими до Кременчуга, там він закликав селян і міщан до боротьби з панством. Проте з’ясування місця наступних боїв свідчить, що Сулима не одержав підтримки і змушений був повертатися на Запорожжя. Шлях­тич Обухович занотував у своєму щоденнику про організацію повстанського табору на «дніпровському острові», а автор Львівського літопису охарактеризував його як «окоп барзо потенжний». Отже, найвірогіднішим місцем розташування повстанців був один з островів на Запорожжі.

Відхід за пороги зумовлювався також відомостями про намір властей організува­ти велику каральну експедицію. Вісті про здобуття Кодацького замку швидко по­ширилися по Україні. Адам Кисіль, який тимчасово заміщав коронного гетьмана, разом з переяславським старостою Лукашем Жолкевським взявся до підготовки походу. Насамперед мобілізували реєстрових по всіх полкових містах і запросили підмогу в Конецпольського. І вже наприкінці серпня об’єднаними силами рушили на запорожців.

Зі свого боку повстанці укріпили табір і були готові до тривалої оборони. Іван Су­лима розраховував також на підхід нових сил з волостей. Неодноразові приступи реєстровими табору запорожців спочатку не увінчалися успіхом. Повстанці стійко обороняли свій останній рубіж. Тоді за планом Киселя до них було заслано реєстро­вих під виглядом утікачів від татар. Підозрюючи неладне, повстанці спочатку їм не повірили, але після присяги прийняли. З настанням холодів відчутною стала в та­борі нестача продовольства і палива, зростало незадоволення й серед запорожців. Цими обставинами і скористалися зрадники, які схопили козацького ватажка з його найближчими соратниками і видали Киселю, сподіваючись одержати винагороду. На знак своєї вірності шляхетському уряду реєстрові спалили чайки Сулими перед очима королівського комісара. Проте їхні старання були марні. Вкотре через брак грошей у казні видачу платні перенесли на майбутнє. Існує також версія, що реєст­рові умовили Сулиму погодитися на переговори з Киселем, під час яких козацького ватажка по-зрадницькому схопили.

За рішенням сейму гетьмана і трьох його сподвижників стратили на центральній площі столиці Речі Посполитої. Очевидець подій литовський князь Альбрехт Ра- дзивілл розповідав, що під час суду Сулима намагався врятувати життя через прий­няття католицької віри. Коли ж зрозумів, що судді невблаганні, то попросив покла­сти в труну золоту медаль, подаровану йому папою римським. «Сумним явищем постає те, — відзначав Радзивілл, — як змінюється фортуна: цей чоловік, що стільки разів наставляв свою шию ворогам і рука ворожа його не діткнула, тепер мусив протягти шию катові». Справу Івана Сулими продовжили його сини Степан, Северин і Федір у роки Визвольної війни.

В історії Речі Посполитої випадки скасування рішень сейму траплялися зрідка, особливо якщо стосувалися бунтівників. Таким винятком із правил було, зокрема, звільнення засудженого до страти за участь у козацькому повстанні 1635 р. Павла Бута, більше відомого в народі під іменем Павлюка. Існують різні думки щодо при­чин скасування рішення сейму: клопотання турецького посла, деяких вищих уря­довців. Проте є всі підстави припустити, що, звільняючи Бута, власті прагнули ви­користати його авторитет для придушення козацького руху в Україні. З цією метою навесні 1636 р. Бута було призначено на королівську службу в Чигиринський полк (очевидно, на посаду сотника).

Досвідченому ватажку для організації нового виступу вистачило кількох місяців. Спочатку Павлюк знайшов однодумців серед реєстрових, а згодом уста­новив тісні контакти з «випищиками» (козаками, виписаними з державної служ­би). Неважко зрозуміти причини його успіху, адже цей уродженець Чигирина вже у 20-х рр. XVII ст. брав участь у козацьких походах на турецькі фортеці Чор­номорського узбережжя. Сучасники характеризували Павла Бута як «мужа хоч і простого, але сміливого». На початку 1630-х рр. він у складі козацького загону бився у війську кримського хана, котрий прагнув здобути незалежність від Ту­реччини. Спільними силами вони вели боротьбу з вождем Буджацької орди Кан­темиром, полчища якого часто спустошували Правобережжя та Поділля. У листі підканцлерові Речі Посполитої Петру Гембіцькому від 12 червня 1637 р. корон­ний гетьман Станіслав Конецпольський відзначав, що 1630 р. Павло Бут з гру­пою козаків перебував у полоні в татар. На Маслоставській раді в серпні того ж року Павлюк після втечі з-під Ізмаїла розповів про турецько-татарські сили на Дунаї. Влітку 1635 р. він став одним з організаторів виступу запорожців з метою знищення Кодацької фортеці.

На початку 1636 р. вальний сейм Речі Посполитої прийняв постанову про відбудо­ву в найкоротший строк Кодацького замку. Король Владислав IV надіслав універса­ли місцевим урядовцям, вимагаючи застосування дієвих заходів для попередження можливих народних виступів в Україні. Не остання роль у реалізації цих планів відво­дилась і реєстровому війську, тому коронний гетьман через своїх комісарів уважно стежив за настроями в його рядах.

На козацькій раді в урочищі Маслів Став наприкінці липня 1636 р. значна кількість реєстровців, обурена затримкою королівської платні, запропонувала захо­пити артилерію і відійти на Запорожжя. Виписані з реєстру закликали до негайного повстання проти шляхти. Загострення суперечностей між цими двома угрупован­нями призвело навіть до розколу ради й захоплення «випищиками» та частиною реєстрових атрибутів гетьманської влади — булави, бунчука й прапора. Королівсь­кому комісарові Адаму Киселю з великими труднощами вдалося умовити старшину затягнути переговори з «бунтівниками», хоча згодом він отримав повідомлення, що в Чигиринському полку сірома переважила над старшинами, а головним організато­ром бунту став Павло Бут.

Приготування повстанського війська не залишалися непомітними для польсько- шляхетської адміністрації. У квітні 1637 р. уряд доручив Адаму Киселю і польному гетьманові Миколі Потоцькому провести ревізію реєстру. Запис нових козаків на королівську службу відбувався лише за рекомендаціями підстарост і старост. Спеці­альна платня передбачалася реєстровій старшині як гарантові спокою у війську. Чистка реєстру завершилася прийняттям присяги на вірність королю згідно з Ку- руківською угодою. На обурення козаків черговою спробою урядовців принизити їх гідність Потоцький погрожував розправою. Він заявив, що знищить не лише їх, але й саме ім’я козацьке: «Нехай краще цей край перетвориться в пустелю, ніж бачити йому народний бунт». Королівські комісари поспішали впоратися зі своїм завдан­ням, бо з Січі надходили тривожні повідомлення.

Наприкінці травня Павло Бут на чолі козацького загону вийшов із Запорожжя на волості й захопив у Черкасах артилерію реєстрових. Одночасно він мав намір підбу­рити останніх до спільних дій проти коронного війська. Через кілька днів Бут звер­нувся до старшого реєстру Василя Томиленка з листом із закликом до об’єднання, «щоб козаки складали одну компанію». Дійти згоди їм не вдалося, проте, за словами магната Станіслава Любомирського, в той час на реєстрових уже годі було розрахо­вувати як на надійних союзників коронного війська.

У першій половині липня 1637 р. на Січі зібралася козацька рада. Гетьманом Війська Запорозького на ній обрали Павла Бута, полковниками — Карпа Скидана, Семена Биховця, Григорія Лихого, Дмитра Гуню, Філоненка, Сачка. Серед інших козацьких ватажків джерела називають Дороша Кучковича, Романа Поповича, Чер­няка, Сахна, Курила, Чечугу, Цехриню, Каїрського, а також військового писаря Стефана Догоринського. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський писав Вла­диславу IV про масове розповсюдження по містах і містечках Подніпров’я універ­салів Павлюка та його соратників. Вони містили заклики до всього «поспільства» вступати до лав повстанського війська. Універсали знаходили широкий відгук серед населення. Селяни й городяни тікали на Запорожжя, про що з тривогою сповіщали уряд місцеві власті.

Наприкінці липня козацьке військо виступило з Січі на волості. Передбачалося насамперед знищити реєстрових старшин і закріпитися на Лівобережжі до підходу туди королівських військ. Під час зупинки у Крилові Павлюк вирядив до Переясла­ва двохтисячний загін під керівництвом досвідчених полковників Семена Биховця і Карпа Скидана. Жителі Переяслава підтримали повстанців, спільними зусиллями заарештували більшість реєстрових старшин і відправили їх до Павлюка. Туди ж прибула й частина реєстровців.

Зростання масштабів козацького повстання в Україні непокоїло правлячі кола шляхетської Польщі. 24 вересня 1637 р. С. Конецпольський видав універсал, яким звертав увагу всіх урядників, старост і державців на необхідність ужити заходів, щоб не допустити поширення повстання на нові райони. Коронний гетьман особливо відзначав перехід до війська Павлюка великої кількості реєстрових козаків. Протя­гом двох тижнів їх треба було повернути в полки, а при неможливості — позбавляти вольностей і привілеїв.

Звістка про новий похід на Подніпров’я напередодні зими також не передвіщала коронному війську нічого доброго. Жовніри, навчені гірким досвідом кровопролит­них боїв поблизу Курукового озера і під Переяславом, розуміли, що боротьба з по­встанцями буде нелегкою. Через затримку платні й розташування окремих загонів далеко від Бара збір коронного війська розтягнувся майже на три місяці. У той же час, здобувши Черкаси, повстанці продовжували розсилати по Україні свої універ­сали й грамоти. Характерним був заклик полковника Війська Запорозького Карпа Скидана від 1 жовтня 1637 р., в якому, зокрема, зазначалося: «Вороги християнсь­кого руського народу, нашої давньої грецької віри, а саме ляхи, задумавши проти нас злий замір і забувши страх Божий, ідуть в Україну за Дніпро, хочуть перетвори­ти в прах як військо (реєстрове), так і князівських панських підданих». Отже, в документі йшлося про необхідність загальнонародної боротьби проти соціального, національного й релігійного гноблення. Вперше в козацькій історії К. Скидан підпи­сав свої універсали як «старший над усією Україною», тим самим претендуючи на верховну політичну владу.

У відповідь, за словами військового капелана коронної армії Шимона Окольсько- го, «чернь, селяни-гультяї, не внесені до списків та непокірні із реєстровців, корис­туючись ситуацією, швидко організовували загони, які нападали на шляхетські бу­динки, міста і замки, підбурювали селян проти їхніх власних панів, ображали урядовців, а тим селянам, котрі коли-небудь перебували в козаках, наказували зно­ву вступати в їхні ряди». Так, у маєтках чернігівського підкоморія Адама Киселя боротьбу з визискувачами вели його піддані на чолі з Мурком і Носком, в Остерсько- му старостві — загони Івана Коростеля та Пирога. Великий козацький загін під керів­ництвом київського сотника Богдана Кизима громив шляхту на Переяславщині, а загін його сина Матвія Кизименка — на Лубенщині. Переяславський підстароста доповідав у Варшаву про зосередження 2 тисяч повстанців у Гадячі та стількох же в Полтаві, очолюваних Яковом Острянином.

Тим часом коронне військо на чолі з польним гетьманом Миколою Потоцьким чо­тирма колонами підійшло до Білої Церкви. Першорядним у планах магната було роз’­єднання повстанських сил. З цією метою він видав 16 листопада у Білилівці універ­сал до реєстрових козаків, у якому закликав їх до покори й просив розшукати з-поміж себе учасників розправи над старшинами, заарештованими після зайняття повстан­цями Переяслава. Крім того, М. Потоцький наказував допомагати старостам та їхнім намісникам затримувати «бунтівників». Відокремлення нереєстрових козаків від тих, котрі перебували на державній службі, він уважав найефективнішим засобом придушення народних повстань.

Підхід коронного війська викликав хвилю протестів у містах і селах Подніпров’я. Так, більшість мешканців Білої Церкви покинула місто, попрямувавши до Черкас. Лише близько 200 реєстрових козаків вийшло зустріти Миколу Потоцького. Всіх їх нагородили охоронними грамотами на майно і звільнили від жовнірських постоїв. Корсунський підстароста сповіщав польного гетьмана про боротьбу реєстрової стар­шини з покозаченим населенням Канева й Стеблева, яке згодом приєдналося до ко­зацького війська. 1 грудня 1637 р. у Рокитному до регулярних частин урядових сил приєдналися магнатські загони з артилерією, що зумовило остаточне узгодження наступу шляхти.

Польські загони зупинилися в с. Нетеребках, розташованому понад Россю на схід від Корсуня. 4 грудня основні сили Потоцького переправилися через Сахнів міст на правий берег Росі й зайняли бойові позиції на південно-східній околиці с. Кумейки. Коронний стражник Самуїл Лащ рушив через Білозір’я до Мошен з наміром захопи­ти місто, проте після жорстокої сутички з повстанцями змушений був повернутися назад.

У джерелах є різні відомості про чисельність військ, які зустрілися під Кумейка- ми 6 грудня 1637 р. Коронних воєначальників здивувала висока дисципліна козаків, які йшли табором, вишикуваним у шість рядів, чітко розподілившись на полки й сотні. Повстанці рухалися з прапором, під грім гарматних пострілів, що, зі слів Ш. Окольського, «являло собою досить вражаюче видовище». Авангард шляхетсь­ких сил прикривало болото, тому Павлюк прийняв рішення атакувати противника з правого флангу — на рівній, відкритій місцевості. Водночас козацькі розвідники підпалили в тилу ворога Кумейки, щоб дим перешкоджав йому орієнтуватися на полі бою. Коли відстань між противниками скоротилася до кількасот метрів, М. Потоць- кий сильним артилерійським вогнем примусив повстанців зупинитися й організу­вати оборону. Тричі шляхетські війська робили відчайдушні спроби заволодіти табо­ром Павлюка, вводячи в бій свіжі сили. Під час чергового штурму жовніри дісталися до обозу повстанців і підірвали порох, а шляхетська кіннота вдарила з тилу. Жорсто­ка січа тривала протягом кількох годин. Становище в оточеному таборі ставало де­далі скрутнішим. Для поповнення боєприпасів — насамперед пороху — Павлюк з невеликим загоном пробився крізь вороже кільце і рушив до Чигирина, де були се­літряні варниці. Керівництво козацьким військом він доручив полковникові Дмитру Гуні. Повстанці протрималися до настання темряви, а потім, захопивши з собою дві гармати, відступили через Мошни до Боровиці.

10 грудня М. Потоцький одержав повідомлення від корсунського підстарости про збір повстанських загонів між Криловом і Чигирином, а також про те, що до Боро- виці із Січі йдуть на підмогу запорожці. Польний гетьман сповіщав С. Конецпольсь- кого, що Павлюк відрядив посольство до Криму з проханням про допомогу. Козаць­ке військо (близько 2 тисяч осіб) стало табором у містечку Боровиці, на південь від Черкас.

Плани повстанців, очевидно, були відомі й М. Потоцькому. Він послав у напрям­ку Черкас полк свого брата С. Потоцького, який наздогнав відступаючих лише в Боровиці. Незабаром жовніри блокували підходи до табору Павлюка й відрізали шлях до води. Нестача боєприпасів і продовольства позначилася на бойовому дусі оточе­них. Скориставшись ситуацією, польний гетьман запропонував розпочати перего­вори. Після тривалих дискусій колишні реєстровці умовили Павла Бута погодитися на зустріч з представниками М. Потоцького. Та як тільки повстанці вийшли з табо­ру, їх відразу ж схопили жовніри. Павла Бута, Василя Томиленка, Григорія Лихого і Курила закували в кайдани і відправили до Варшави.

14 грудня 1637 р. відбулася козацька рада, на якій А. Кисіль відібрав у повстанців прапор, гетьманську булаву й бунчук. Реєстровим призначалися нові полковники, осавули, суддя і військовий писар. Остання посада дісталася Богдану Хмельницько­му. Виріс він у сім’ї чигиринського зем’янина Михайла Хмельницького, який зай­мався осадництвом на Подніпров’ї. Поблизу Чигирина йому належав хутір Суботів. Син Богдан одержав добру освіту в єзуїтському колегіумі у Львові. Очевидно, в ролі пахолка магната, оскільки реєстрові козаки не залучалися до експедиції, разом з батьком він виступив у складі коронного війська до Молдови на Цецорські поля (1620 р.). Після дворічної турецької неволі повернувся до Суботова. Польський шля­хетський історик Веспасіан Коховський називав Богдана Хмельницького сподвиж­ником Тараса Федоровича. Документальні свідчення про це відсутні, хоча цілком можливо, що вже з початку 1630-х років Хмельницький вступив на королівську служ­бу. Це припущення має реальне підґрунтя, адже за незначний період козаки не зай­мали провідні посади в реєстрі. Виступаючи представником Війська Запорозького, він проявив неабиякі дипломатичні здібності у стосунках з властями.

У березні 1638 р. варшавський сейм прийняв постанову під назвою «Ординація Війська Запорозького реєстрового, яке перебуває на службі Речі Посполитої». Нею скасовувалися привілеї для реєстрових козаків та встановлювалась блокада між За­порожжям і волостями, де розгорталося велике народне повстання. Два реєстрових полки мали постійно перебувати на Запорожжі, аби не допустити збору там збіглих селян і міщан, про що постійно доповідали у Варшаву місцеві власті. Реалізація уря­дової постанови здійснювалася дуже оперативно. На Січ виступило каральне військо, очолюване старшим комісаром Казимиром Мелецьким, до складу якого, крім шлях­ти, входили й чотири полки реєстрових козаків під проводом Ілляша Караїмовича. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський вручив Мелецькому спеціальну інструкцію, що зобов’язувала його негайно повернути до своїх панів кожного, хто не був записаний до реєстру, а також спалити всі запорозькі чайки для запобігання несанкціонованим урядом морським походам. У разі збройного опору Запорозька Січ на Базавлуці підлягала знищенню.

Вагомих причин до проведення аналогічних акцій у попередній період не вини­кало, хоча покінчити із запорозьким козацтвом прагнули не лише польські магнати та шляхта. Неодноразово такі вимоги ставили перед королем Речі Посполитої ту­рецький султан та кримський хан, які бачили в запорожцях серйозну військову силу, що стала на перешкоді їхнім агресивним прагненням. Разом з тим тривала боротьба з Московською державою та Туреччиною змушувала уряд Речі Посполитої не вдава­тися до радикальних заходів проти запорожців.

Завдання перед Казимиром Мелецьким було не з простих, тому він відрядив на Січ делегацію з пропозицією скласти «новий» реєстр на базі існуючих шести полків. Провести такий захід після Смоленської війни, у якій брало участь більше десяти тисяч козаків, означало поповнити лави виписаних з реєстру («випищиків»), кількість яких дедалі збільшувалася, і розколоти середовище запорожців. Отож, шляхетське посольство повернулося з відповіддю про недоцільність таких переговорів. Спроба штурмом оволодіти Січчю на Базавлуці не дала бажаних результатів, при цьому знач­на кількість реєстрових перейшла на бік запорожців. Мелецький пояснював свою невдачу небажанням козаків вести міжусобну різню. У листі до польського магната й урядовця С. Потоцького він скаржився, що воювати за допомогою козаків «проти їх же народу — як вовком орати». Реляція реєстрових — учасників походу до брац- лавського воєводи також містить цікаві свідчення про причини невдачі експедиції. Зокрема в документі йдеться про спробу взяти Січ приступом силами кінноти, що мала добиратися туди по воді. Це, звичайно, було пов’язано з великими трудноща­ми, тому важко було без човнів запорожцям щось заподіяти. Отже, острівне розта­шування Базавлуцької Січі серед Великого Лугу ускладнювало її здобуття ворогом навесні 1638 р.

Тим часом гетьманом на Запорожжі козаки обрали Якова Острянина і розпочали підготовку до виступу на волості. Вихідець з остерського боярства, Яків Острянин ча­сто зустрічається в літературі під іменем Яцька, Степана, Стефана. Цілком імовірною здається перша згадка про нього в 1621 р., зважаючи на традицію спільних дій запо­рожців і донських козаків проти турецько-татарської агресії. Участь Якова Остряни- на в експедиціях запорожців дозволила йому здобути не лише військовий досвід, але й авторитет серед козацького товариства. У 1625 р. він згадується разом із Ілляшем Ка- раїмовичем та Дацьком Гордієнком як посол Війська Запорозького до Варшави.

Під час Смоленської війни 1632-1634 рр. полк Якова Острянина діяв на території Московської держави в районі Білгорода, Севська і Валуйок. На початку 1634 р. го­ловна увага уряду була зосереджена на організації сил під Смоленськом, але звісток про участь у цій кампанії Якова Острянина немає. Мабуть, причиною його повер­нення в Україну стали незгоди із фактичним керівником сіверського напрямку польсько-шляхетських військ князем Яремою Вишневецьким — наймогутнішим магнатом Лівобережжя. Як наслідок — участь Якова Острянина у виступах проти місцевої влади на Полтавщині взимку 1634-1635 рр.

Разом з Дмитром Гунею, Карпом Скиданом, Мартином Незнанським Яків Остря- нин розповсюджував листи і грамоти майже по всіх українських землях, навіть у віддалених місцях Поділля, Волині, Покуття. З проханням про допомогу із Січі на Дон вирушило козацьке посольство.

10 березня 1638 р. Я. Острянин видав універсал, у якому звернув увагу на поси­лення соціально-економічного визиску і релігійного гноблення народних мас Украї­ни з боку шляхти та магнатів. У документі підкреслювалось, що головною метою виступу козацького війська із Запоріжжя є визволення «народа нашего православ­ного от ярма, порабощения и мучительства тиранского ляховского, и для отмщения починенных обид». Досить чітко лунала пересторога про небезпеку, яка загрожува­ла повстанню з боку реєстрової старшини. Тому підготовку до виступу рекомендува­лось вести таємно, читати листи і грамоти під присягою. Універсал закликав до ліквідації польсько-шляхетського панування та боротьби проти наступу католициз­му й уніатства.

На території Подніпров’я, Лівобережної України, Поділля активно організовува­лись повстанські загони, готувалися боєприпаси і провізія; в Трахтемирові козаки влаштували шпиталь. У деяких містах відбувалися збройні виступи бідноти і «випи- щиків» проти реєстрових, які брали участь у каральній експедиції Мелецького.

У другій половині березня 1638 р. козацьке військо виступило із Запоріжжя. Повстанці планували відрізати розташовані на Лівобережній Україні шляхетські загони від Правобережжя і розгромити їх до об’єднання. З цією метою вони розділи­лися на три частини. Головні сили на чолі з Я. Острянином рушили лівим берегом Дніпра. У напрямку Чигирина по Правобережжю направилися загони К. Скидана із завданням охорони підступів до Дніпра із заходу, звідки могли з’явитися шля­хетські підкріплення. Кілька сотень повстанців під керівництвом Д. Гуні піднімалися вгору по річці на човнах для захоплення головних переправ.

Відомості про рух козацького війська через реєстрових швидко дійшли до Ніжина, де перебував полковник С. Потоцький. Він негайно сповістив польного гетьмана, якого заміщав на той час, про початок повстання в Україні й розпочав підготовку до карального походу. С. Потоцький поспішав, оскільки мав намір зу­стріти Я. Острянина до його вступу в густонаселені райони Подніпров’я. Повстанці швидко підійшли до Кременчука, Максимівки, Пиви, Чигирин-Дубрави, а потім рушили у глиб Лівобережжя на Хорол та Омельник. Незважаючи на перші успіхи, повстанці вирішили зупинитися в Говтві і дочекатися підкріплення. Вони укріпили міський замок, насипали високий земляний вал між берегами річок, установили гармати.

Коронне військо на чолі з С. Потоцьким силами німецької піхоти і реєстрових козаків намагалося оволодіти мостом через Псел проти головних воріт міста, але було зупинено шквальним артилерійським вогнем. Наступного дня частина піхоти по­всталих оточила ворожий табір. С. Потоцький почав відступ до Лубен, який пере­творився на панічну втечу. Український літописець відзначив безславну загибель понад 3,5 тис. жовнірів і реєстрових. Однією з причин невдалого початку експедиції коронного війська Ш. Оскольський називав недооцінювання сил повстанців, на яких дивилися як на пастухів і робітників, проте, підкреслював військовий капелан, «се­ред них знайшлись би люди називатись рівними по хоробрості Цинцинату, який від плуга бул закликаний у диктатори, або ж Фемістоклу».

Вирішальний бій проти коронного війська Я. Острянин мав намір провести під Лубнами до підходу туди полчищ Я. Вишневецького і М. Потоцького з Правобереж­жя. Однак противник зумів пробитися за міські мури й організувати оборону. Три­мати облогу Лубен після двох виснажливих битв повстанці просто не мали сил. Гос­тро відчувалася відсутність боєприпасів, а також свіжих сил, які так і не підійшли вчасно.

Зупинившись між Яблуновим і Лубнами, Я. Острянин знову відправив закличні листи, універсали і грамоти в міста і села Подніпров’я. Дізнавшись про наближення нових сил шляхти, він розіслав повсюди сторожові загони, щоб перекрити шляхи від Бикова, Пирятина і Переяслава до Лубен. Запорізький козак Григорій Кудря розповідав у Путивлі, що з п’ятнадцяти тисяч чоловік козацького війська на р. Слі- породі з гетьманом лишилася тільки половина. Цим відразу ж скористався С. Потоць­кий, до якого 19 травня підійшов Я. Вишневецький. Об’єднане військо шляхти рап­тово напало на табір Я. Острянина. Оборона табору тривала до настання сутінків, коли загін повстанців відійшов до Жовнина.

Переслідуючи виступаючих по правому берегу р. Сули, кіннота С. Потоцького з ходу атакувала нові позиції козаків. Перевага коронного війська стала очевидною, тому, втративши надію на успіх, Я. Острянин на чолі тисячного загону залишив табір під Жовнином. У ніч на 31 травня вони переправилися через р. Сулу і пішли на територію Московської держави.

Згодом повстанців очолив новий козацький ватажок Дмитро Гуня, який зумів переправитися з основними силами через Сулу й організувати оборонні позиції. Де­сятки разів карателі йшли на штурм, але безуспішно. Зрештою М. Потоцький відрізав повстанців від можливої допомоги зовні і розпочав бомбардування облоговими гар­матами. Частина козацької старшини почала агітувати за перемир’я з коронним геть­маном, тому Д. Гуня, зважаючи на результат переговорів під Боровицею, залишив табір і відійшов на Запорожжя. Переговори з М. Потоцьким вели Роман Пешта, Іван Боярин і Василь Сакун. Їх результатом стала здача повстанцями артилерії, визнан­ня старших, призначених урядовим комісаром, і відправка селян, які брали участь у повстанні, до панських маєтків. Водночас карателі здійснили рейд по Лівобережній Україні, де ще діяли окремі козацькі загони, а на Запорожжя відправився К. Ме- лецький на чолі кварцяного війська та реєстрових. У другій половині серпня 1638 р. великими силами вони підійшли до Базавлуку і штурмом здобули Січ. Остання опи­нилася під жорстким контролем властей, хоча потреби оборони південного прикор­доння усе ж зумовили збереження козацької залоги. Місцем її розташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитин Ріг, де здавна існував перевіз че­рез Дніпро.

На Маслоставській комісії 24 листопада 1638 р., яка реалізувала «Ординацію Війська Запорозького», окрім старшого Петра Коморовського осавулами козаків, що перебували на королівській службі, було призначено Левка Буднівського та Ілляша Караїмовича, полковниками — Яна Гижицького (черкаським), Станіслава Олда- ковського (переяславським), Амвросія Секержинського (канівським), Кирила Чижа (корсунським), Станіслава Калевського (білоцерківським), Яна Закревського (чиги­ринським), полковими осавулами призначили Каленика Прокоповича, Леська Мокі- євського, Якова Андріяновича, Івана Нестеренка, Мусія Коробченка, Романа Пеш- ту. Сотниками були обрані: в Черкаському полку — Григорій Себастянович, Сава Іванович, Мартин Грицькович, Онисько Заєць, Богуш Барабаш, Прокіп Лазенко, Данило Городченя, Мусій Опара, Богдан Топига, Себастян Богуславський; у Пере­яславському — Василь Сакун, Михайло Ворона, Северин Мокієвський, Мисько Паш­кевич, Федір Лютай, Григорій Ворона, Михайло Залеський, Захарій Юхотинський, Михайло Куша, Остап Лісович; у Канівському — Іван Боярин, Андрій Лясота, Пет­ро Маркович, Лукаш Криштофович, Матвій Кожушенко, Данило Дробистенко, Андрій Гунько, Ілько Бут, Яцько Костенко, Федір Дукаренко; у Корсунському — Михайло Манойлович, Максим Мастеренко, Павло Гайдученко, Іван Ющенко, Андрій Балаксієнко, Микола Вояновський, Яцько Якубенко, Сасько Демидович, Богдан Щисковський, Мисько Іваниченко; у Білоцерківському — Яцько Кліша, Яцько Сверченко, Сахно Керичник, Данило Гима, Степан Семченко, Яцина Лют- ренко, Савка Москаленко, Матвій Половський, Гаврило Гроленко, Тишко Кліша; у Чигиринському — Богдан Хмельницький, Федір Якубович, Дорош Кучкович, Пав­ло Смітка, Степан Якимович, Василь Мацкович, Григорій Нужний, Андрій Муха, Федір Вешняк, Семен Василенко; отаманами при сотниках: у Черкаському — Гав­рило Ганус, Андрій Лясота, Дмитро Трохимович, Ярош Золотоновський, Мисько Петрович, Гринеч Шухад, Семен Пулвіка, Оліфер Дзьоболда, Іван Лобаченко; у Пе­реяславському — Іван Гладкий, Михайло Болдко, Іван Зборовський, Яцько Румані- ка, Лонецький, Мисько Батояка, Михайло Янейко, Гаврило Калущенко, Нехойд Берчанин; у Канівському — Грицько Щербиненко, Тарас Онуфрійович, Гаврило Гру­дина, Яцько Борисенко, Олекса Гришкович, Андрій Станкевич, Гнат Тичина, Матвій Глуд, Борис Оношенко; у Корсунському — Лесько Гайдзевич, Семен Москаль, Про­цик Унішенко, Яцько Голубицький, Нестор Костенко, Яхно Лівінський, Михайло Скиба, Федко Брасуленко, Федір Жолудь, Кузьма Череваненко; у Білоцерківсько­му — Мисько Оледоха, Грицько Куриненко, Данило Писаренко, Іван Селіван, Стець­ко Гуршенко, Іван Голеник, Харко Народенко, Васько Путивлець, Іван Кривда, Вась- ко Блабла; у Чигиринському — Онисько Бут, Костянтин Занкович, Васько Гайдук, Конрад Бартул, Микола Потерацький, Трохим Боровицький, Бузан Кізарченко, Яцько Тараненко, Сташко Медведовський, Іванішовський.

Цей перелік подано повністю для того, щоб хтось із читачів віднайшов тут прізви­ще і своїх далеких пращурів.

Окрім суворих заборон щодо Війська Запорозького королівський уряд вирішив на місці зруйнованої у 1635 р. козаками Івана Сулими Кодацької фортеці збудувати нову. Головне завдання її гарнізону, як і підрозділу попереднього укріплення, по­лягало в тому, щоб закрити доступ на Січ усім охочим поповнити лави запорозько­го братства.

Будівництво другого Кодака влітку 1639 р. розпочав великий коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конецпольський, який, отримавши з королівської скарб­ниці досить велику суму грошей, прибув до Кодацького порога на чолі чотиритисяч­ного війська. На цей час сюди з околиць Черкас, Чигирина, Канева і самого Києва зігнали «робітних людей». Загалом на будівництві під охороною коронного війська працювало близько трьох тисяч українців. На думку дослідників, нова фортеця була втричі більшою за зруйновану і знаходилася трохи на схід від старого місця. Фортечні укріплення проектували інженери з Франції та Швеції Г.-Л. Боплан і Ф. Гектант.

Другий Кодак мав форму квадрата, кожна із зовнішніх сторін якого дорівнювала тридцяти метрам. У кутах було зведено високі бастіони, що видавалися вперед. На­вколо фортеці насипали величезні земляні вали. Навіть за тогочасними західноєвро­пейськими зразками нова фортеця була доволі потужним укріпленням, що забезпе­чувало контроль за пересуванням у напрямку Запорожжя не лише водним шляхом, а й суходолом.

Одна з легенд розповідає, що на початку серпня 1639 р. коронний гетьман С. Ко- нецпольський оглядав новозбудовану фортецю. Інженери, які зводили її, перекону­вали високого польського державця у неприступності фортечних мурів, на що при­сутній при цьому чигиринський сотник Війська Запорозького Б. Хмельницький за­уважив, уживши крилатий латинський вираз: «Manus facti, manus destruit!» («Ру­кою будується, рукою й руйнується»). У такий спосіб майбутній гетьман України дипломатично нагадував про знищення Кодака козаками у 1635 р., натякаючи вод­ночас на можливість повторення подібного у майбутньому.

Майже одночасно з будівництвом другого Кодака здійснювалося укріплення Ми- китинської Січі. Як стверджують історики, у середині 1640-х рр. Микитин Ріг пе­ретворився на справжнє місто. У ньому проживало від 2 до 5 тисяч запорожців, існу­вали ремісничі квартали з кузнями та різноманітними майстернями. Тобто, окрім військових, Микитинська Січ виконувала функції великого торгівельно-транзитно- го та ремісничого центру.

За свідченням сучасників Січ на Микитиному Розі заснували козаки на чолі з Федором Линчаєм, який став її першим кошовим отаманом. Облаштовуючи Мики- тинську Січ, козаки, очевидно, побудували тут і невеличку церкву. Тогочасні дже­рела не зберегли свідчень про те, якою вона була — постійною чи тимчасовою (по­хідною). Однак факт її існування на Микитиному Розі не викликає жодних сумнівів, адже за спогадами багатьох очевидців у цій церкві в 1648 р. молився сам Богдан Хмельницький.

На жаль, про перші роки існування Микитинської Січі маємо небагато відомос­тей. Дещо про неї розповідає історик Микола Маркевич. У його «Історії Малоросії» йдеться, зокрема, про боротьбу козаків Микитинського Коша, очолюваних Іваном Полежаєнком, з чисельно переважаючими відділами поляків і реєстровців. У 1639 р. запорожці з Микитинської Січі знову турбували Високу Порту в Очакові та Кінбурні, а також на Чорноморському узбережжі Румелії.

У 1643 р. запорожці напали на турецьке посольство, яке поверталося з Москви. За твердженнями московських послів у Константинополі, запорожці з Микитинсь- кої Січі здійснили цей «злочин», щоб пересварити великих государів — турецького султана й московського царя. Наступного року близько 400 низовиків брали участь у поході коронного гетьмана С. Конецпольського на Крим і 30 січня 1644 р. непо­далік Охматова завдали поразки татарському війську під керівництвом Тугай-Бея, Муртази-аги та Імар-аги.

Восени 1645 р. чигиринський сотник Б. Хмельницький у Варшаві двічі зустрі­чався з французьким послом графом де Брежі, який вів з ним переговори про те, щоб найняти козаків до французької армії для боротьби з іспанцями. Переговори продов­жились у квітні 1645 р., коли Б. Хмельницький та один з отаманів Микитинського Коша виїздили до Фонтенбло (Франція), де після їхньої зустрічі з представниками французького командування була досягнута домовленість про наймання на військо­ву службу 1600 козаків. Можливо, що в жовтні близько 2500 реєстровців та запо­рожців були перевезені морем із Гданська до Кале (Франція), де вони взяли участь в облозі й здобутті іспанської фортеці Дюнкерк.

Восени 1647 р. комендант Кодацької фортеці Гродзицький почав помічати якісь таємні приготування та неспокій серед мешканців Низу і сповістив про це М. По- тоцького. У жовтні коронний гетьман особисто прибув з Крилова до Кодака для спо­стереження за Микитинською Січчю. Тут він одержав достовірні відомості від польської розвідки про те, що Б. Хмельницький бунтує козаків, адже перед тим чи­гиринський сотник за допомогою своїх товаришів утік із в’язниці в Бужині й опи­нився на Запорожжі.

Спочатку втікачі від коронної влади зупинилися на острові Томаківка, після чого Хмельницький встановив зв’язок із запорожцями та реєстровцями Микитинської Січі. Січовики відразу ж підтримали повстанців. Козаки реєстрового Черкаського полку, що перебували на Січі як залога польських властей, також без вагань пере­йшли на бік Хмельницького. А здобуття прибічниками Б. Хмельницького наприкінці січня 1648 р. Микитинської Січі, де він був обраний гетьманом, і звільнення майже всієї території Запорожжя від польських залог ознаменувало початок революційних подій середини XVII ст., що стало переломним етапом вітчизняної історії.