ВІЙНА ТА РЕВОЛЮЦІЯ НА ЧОЛІ З ГЕТЬМАНОМ БОГДАНОМ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Однією з найяскравіших постатей козацької історії у середині XVII ст. став геть­ман Війська Запорозького Богдан Хмельницький. Єаме йому після тривалого пері­оду бездержавності нашого народу від часів Київської Русі вдалося заснувати нову державу на теренах України.

Ой Богдане, Богданочку, звільнив ти Вкраїну.

Життя та діяльність великого гетьмана описані в наукових монографіях і стат­тях, романах та повістях, поемах і віршах, оповіданнях та драмах, про нього ство­рені художні та документальні кінострічки, його образ передають скульптури і кар­тини. Ще у XVIΠ ст. один з найгеніальніших мислителів українського народу Григорій Сковорода написав:

Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольності отче, герою Богдане!

Сучасники порівнювали Богдана Хмельницького зі знаменитим античним полко­водцем Македонським, войовничим вождем гунів Аттілою, талановитим карфагенсь­ким воєначальником Ганнібалом, грізним азіатським завойовником Тамерланом, мудрим європейським політиком Макіавеллі, провідником Англійської революції Кромвелем, багатьма іншими світовими знаменитостями. Однак насправді Великий Богдан завжди залишався сам собою — людиною, яка зуміла увібрати в себе усі спо­дівання і прагнення пригнобленого українського люду й очолити його у боротьбі за свободу і незалежність.

Початок Української козацької революції на чолі з Богданом Хмельницьким узим­ку 1648 р. спричинив появу на теренах східних воєводств Речі Посполитої полково­сотенного адміністративного поділу території на козацькі полки. Цей устрій посту­пово змінював польські державні інституції і поширювався на інші українські землі.

Під час козацько-польських переговорів у лютому 1649 р. гетьман Б. Хмельниць­кий заявив, що під його владою повинна бути не лише територія Наддніпрянщини, Волині і Поділля, але й землі по Львів, Галич і Холм. Згодом між ворогуючими сто­ронами було укладене тимчасове перемир’я, яке обмежило прагнення гетьмана ово­лодіти західноукраїнськими землями. Демаркаційна лінія, яка була встановлена між Польщею і козацькою Україною, мала проходити «по ріки Прип’ять і Горинь, а від Подільського і Брацлавського воєводства — по Кам’янець». Однак польська сторона намагалася відсунути розмежувальну лінію у східному напрямі й обмежити україн­ську територію кордоном по лінії річок Случ і Буг, де б прикордонними козацькими містами ставали Бар, Вінниця і Брацлав.

Згідно з рішеннями Зборівської угоди 1649 р. між польським та козацьким уря­дами територія, що знаходилася під владою гетьмана на Правобережжі, мала скла­датися із земель, що контролювалися київським, білоцерківським, канівським, кор- сунським, черкаським, чигиринським, брацлавським, уманським, кальницьким та паволоцьким полковниками. Кордони правобережних українських володінь окрес­лювались таким чином: «...від Дніпра почавши, з цієї тут сторони в Димері, Горной- стаполі, Коростишеві, Паволочі, Погребищах, Прилуках, Вінниці, Брацлаві, а звідти від Брацлава до Ямполя, до Дністра, також від Дністра до Дніпра.» У даному випад­ку гетьман втрачав територію нещодавно утворених Подністровського, Барського, Звягільського, Любартівського, Миропільського та Остропільського полків. Так звана «українська лінія» пролягала у Брацлавському полку через колишній кордон одно­йменного воєводства, захоплюючи такі прикордонні міста: Браїлів, Станіславчик, Мурахва, Пенківці, Копистерин, Шаргород, Садковець, Черніївці, Стіна, Ямпіль.

На Лівобережжі в межах колишнього Чернігівського воєводства Речі Посполитої та правобережної частини Київського воєводства до 1649 р. сформувалися полки — адміністративно-територіальні одиниці Української козацької держави: Борзнянсь- кий, Гадяцький, Іркліївський, Ічнянський, Київський, Лисянський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Прилуцький, Переяславський, Сос- ницький, Стародубський, Черкаський та Чернігівський. До кінця XVIII ст. в ме­жах Гетьманщини збереглися Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чер­нігівський полки. До них входили не лише козаки, але й шляхта, міщани, духовен­ство та селянство, тобто усі стани тогочасного українського суспільства.

Буремні події Української козацької революції не давали змоги стабілізуватись політичній ситуації в Україні. Білоцерківське перемир’я 1651 р. обмежувало територїю адміністративних полків Козацької держави лише кордонами колишньо­го Київського воєводства, але у наступні роки у результаті вдалих воєнних дій по­встанців вона значно збільшилась. Лінія західного кордону Козацької держави у 1653-1654 рр. проходила через Яругу, Черніївці, Мурахву, Красне, Вінницю, При­луки, Самгородок, Паволоч, Макарів, Чорнобиль, Карпилівку. У 1657 р. державна територія козацької України трохи збільшилась — на заході її прикордонними міста­ми стали Видибір, Висоцьк, Степань, Гоща, Острог, Заслав, Старий Костянтинів, Межибіж, Калюс.

За досить короткий проміжок часу гетьману України Богдану Хмельницькому разом зі своїми соратниками вдалося створити боєздатну армію, яка не поступалася європейським аналогам.

Відповідно до завдань війни побудова збройних сил відбувалася за полково-сотен- ним територіальним принципом, згідно з яким Україна поділялася на окремі військо­во-адміністративні округи (полки), що, в свою чергу, складалися з менших одиниць (сотень). Це забезпечувало реалізацію основних стратегічних напрямків концепту­альних засад військових задумів Хмельницького: масового залучення до боротьби проти ворога українського населення, а також утримання війська за його кошти. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для фор­мування військових підрозділів для ведення воєнних дій.

Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони в основному складалися з реєстрового козацтва, що було внесе­не до військових списків — реєстрів і було зобов’язане до постійної служби. На по­чатковому етапі війни (січень — червень 1648 р.) армія Богдана Хмельницького збільшилася вдвічі (з 6 до 12 тисяч). У листопаді того ж року у таборі під Замостям було 20 тисяч реєстровців, а при укладанні Зборівського миру з Короною Польською (серпень 1649 р.) гетьманський уряд погодився на 40 тисяч записаних до реєстру козаків. У 1654 р. Хмельницький задекларував наявність 60 тисяч реєстровців.

Окрім реєстровців, під час багатьох битв з ворогом козацьке командування кори­стувалося послугами так званих «охотників» (добровольців), які хоч і не були вне­сені до військових списків, однак були «добрими молодцями з доброю зброєю». В українському війську служили також окремі іноземні частини, що перебували у ста­тусі найманців і отримували за свою «військову роботу» певну грошову винагороду. Це були загони німецьких піхотинців, що шукали собі заробітку після закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, а також невеликі підрозділи молдаван, волохів, сербів. Вони привносили до мистецтва українських воїнів нові риси, притаманні їхнім національним методам ведення бойових дій. Під час військових походів в обозі по­встанської армії можна було побачити велику кількість невійськових людей, які ви­користовувалися при фортифікаційних і саперних роботах, обслуговували реєстро­вих кіннотників, були ремісниками й погоничами. Так, наприклад, зі 150 тисяч осіб, присутніх у вересні 1648 року під Пилявцями, лише 70 тисяч становили боєздатні підрозділи.

Основу козацького війська Українського гетьманату становили піхотні полки, які за свідченням сучасників відзначалися витривалістю та майстерністю ведення стрільби. Протягом перших років війни гетьман використовував у бойових операці­ях союзницьку татарську кінноту, а згодом сформував власні кіннотні полки. Він також зумів створити сильну артилерію, яка налічувала до 100 гармат і за ефективні­стю дій не поступалася польській. До української армії увійшли також підрозділи, що виконували розвідувальні, прикордонно-сторожові та фортифікаційні функції.

З другої половини XVII ст. всі європейські армії переходили до т. зв. лінійної так­тики. Вона полягала в скороченні глибини шикування піхоти і кінноти та збільшенні протяжності фронту бойового порядку, що дозволяло одночасно вводити у бій вели­ку кількість піхотинців і вершників. Тактичні одиниці стали дрібнішими, що збільшило маневрування військ. Нова тактика давала змогу завдавати потужних (як на той час) фронтальних вогньових ударів як в атакуючому, так і в оборонному боях. При лінійному шикуванні війська більш успішно взаємодіяли піхота, кіннота й ар­тилерія, що висувало підвищені вимоги до командування різних родів військ. Свою концепцію виснажливої війни запропонував і Богдан Хмельницький, який допов­нив стратегію французького воєначальника Анрі де Тюррена використанням на­родних методів боротьби з ворогом (серед яких і т. зв. партизанські дії) шляхом ши­рокого залучення до неї місцевих селян та міщан. Крім того, стратегія українського війська під час Визвольної війни середини ХVІІ ст. була направлена на роз’єднання сил противника та його розгром по частинах.

Гетьман Хмельницький умів зосереджувати головні сили у вирішальному місці (Збараж, Зборів, Батіг). У цьому та інших компонентах військової стратегії він ви­різнявся серед своїх сучасників, а в окремих компонентах і переважав їх. До основ­них стратегічних напрямів Богдана Хмельницького належали такі: по-перше, ма­неврове блокування головних комунікацій противника (фортець, населених пунктів, шляхів сполучення та переправ); по-друге, залучення місцевого населення до про­тидії ворогові та до виконання військово-допоміжних функцій; по-третє, ліквідація оперативно-стратегічної переваги ворожої армії у кавалерії; по-четверте, проведен­ня битви як одного з етапів виснаження та деморалізації ворожих сил; по-п’яте, отримання військової допомоги від сусідніх держав.

Поєднуючи досвідчену козацьку піхоту з висококваліфікованою татарською кінно­тою, гетьман Хмельницький добився значних перемог над польською армією, осно­ву якої складали кінні підрозділи. Оцінюючи дану ситуацію, польські військові істо­рики говорили про кризу польського воєнного мистецтва у 1648-1649 рр. Козацьке військо у той період показало також високі зразки маневрування як на всьому театрі війни, так і на полі бою. Саме такими діями українське командування компенсувало нестачу озброєння й недостатню бойову підготовку власних збройних сих на першо­му етапі війни. Під час війни особливо гостро постала проблема залежності фронту від тилу. Командування армії Речі Посполитої завжди боялося за свій тил і для його забезпечення розпорошувало свої сили. У той же час українське військо, маючи міцний тил, могло здійснювати різні тактичні маневри.

Перша велика битва між українським і польським військом відбулася 29 квітня — 16 травня 1648 року поблизу Жовтих Вод (сучасна Дніпропетровщина). Перемога козацької армії була здобута завдяки застосуванню оперативного й тактичного ма­неврування (з урахуванням просування військ) задля створення вигідних умов для розгрому ворога, зокрема розгрому його по частинах. Надбанням українського воєн­ного мистецтва у Жовтоводській битві стало застосування передового загону, сфор­мованого з кінноти для зупинки противника і прикриття основних сил армії Б. Хмель­ницького при виході їх у район битви.

Реконструювавши похідно-бойовий порядок козацького війська перед Корсунсь- кою битвою (26 червня 1648 р.), історики зазначили, що він мав довжину (глибину) 20 км і ширину 13 км. Крім того, він був побудований за класичною схемою проведен­ня зустрічної битви з ворогом, який від неї ухиляється. Польське військо М. Потоць- кого було розгромлене вщент за 4 години козаками-піхотинцями, які увірвались у розриви похідного оборонного табору, та татарськими кіннотниками, що напали на польських жовнірів з тилу.

Ураховуючи бойові якості польської кінноти, перед Пилявецькою битвою (21— 23 вересня 1648 р.) гетьман Богдан Хмельницький розпочав пошук такого рельєфу місцевості, який би зводив їх нанівець. Щоб утруднити просування противника, геть­ман наказав перекопати пагорби й долини (на південний схід від Старокостянтино- ва на берегах р. Уква), частину сіножатей залити водою, а в хащах розмістити піхо­тинців. Зайнявши рівнину, українці залишили полякам незручну горбисту місцевість. Після цього декілька тисяч козаків на чолі з Данилом Нечаєм були ви­слані назустріч ворожій армії. Побачивши поляків, вони відступили і змусили їх іти за собою у потрібному напрямку. У такий спосіб українське командування реалізува­ло свій важливий тактичний задум. «Страх і жах перед козацьким військом гнали утікачів», — свідчив один з польських шляхтичів після оточення і розгрому його армії.

На відміну від попередніх, тактично програною була битва козацьких полків на чолі з полковником Михайлом Кричевським під Лоєвом (сучасна Білорусь), де за наказом Хмельницького вони мали зупинити наступ армії Великого князівства Ли­товського на Київ. 31 липня 1649 р. Кричевський, не провівши розвідку, після стрімкої атаки почав оточувати ворога з флангів. Однак саме у цей момент у тилу українців з'явилися підрозділи литовських шляхтичів С. Комаровського та А. Пав­ловича. Козацьке військо було розірване і знищене після трьох навальних атак ли­товців, хоча певна частина козаків змогла вибратися з оточення табору. Разом з тим Лоївська битва не була програна у стратегічному відношенні, адже виснажені війська великого князя Я. Радзивілла не змогли йти далі на Київ і повернули до Литви.

При створенні бойового порядку української армії під Берестечком (28-30 червня 1651 р.) Богданом Хмельницьким був допущений ряд тактичних прорахунків, які полягали в тому, що оборонний табір козацької піхоти був дуже близько розташова­ний від ворожого, а її маневрування на правому фланзі обмежувалося заболоченими берегами річки Пляшівки. Унаслідок цього союзницька татарська кіннота не змог­ла отримати вчасної допомоги від козаків і змушена була разом з ханом Іслам-Гіре- єм ІІІ відступити з поля бою, що відкрило шлях для оточення українців польськими військами. Лише завдяки вчасним оперативним заходам полковників Івана Богуна та Филона Джалалія значна частина воїнів Війська Запорозького змогла організова­но вийти з оточення.

Вершиною воєнного мистецтва Богдана Хмельницького та його соратників стала переможна Батозька битва, що відбулася 1-2 червня 1652 р. Перемогу українців по­близу невеличкого подільського містечка Батіг сучасники порівнювали з класичною перемогою античного полководця Ганнібала під Каннами. Саме тут проявилися нові елементи в тактиці оточення ворога. Вони полягали в тому, що дії українського війська до здійснення оточення були розраховані на деморалізацію противника (йому спочатку показали невелику кількість військ, а потім створили фальшиве враження про їхню значну перевагу); маневр з оточення здійснювався на далеких підступах до розташування ворога (т. зв. оперативне оточення), а потім перейшов у повне так­тичне оточення; маневрування козацьких підрозділів мало за мету примусити по­ляків розпорошити свої сили. На завершальному етапі цієї чудово спланованої опе­рації потужний раптовий удар по ворожому табору одночасно з трьох боків призвів до того, що з 26-тисячного польського війська врятувалися одиниці.

Аналіз найважливіших боїв українського війська у середині XVII ст. дозволяє зробити висновок, що основними їхніми аспектами були організація розвідки усіх рівнів; оперативне й тактичне маневрування; використання для проведення вирі­шального бою особливостей і рельєфу місцевості; наявність рухомої легкої кавалерії; висока вогнева озброєність та виучка піхоти; чітка взаємодія родів військ; раптовість атакуючих дій; використання прихованого резерву; недоцільність проведення дов­готривалої облоги сил ворога тощо.

В Українському гетьманаті, цій напіввійськовій державі, кожен полк і кожна сотня мали своє постійне місцеперебування. Полкові уряди переважно розміщувалися в містах і містечках, сотенні — в невеличких містечках і селах. Під час воєнної небез­пеки полковники, які керували місцевими (городовими) полками, отримували геть­манські універсали з наказом готуватися до війни. Окремо надходив наказ про час виступу полків у похід, перед яким усі козацькі підрозділи зосереджувалися в пев­ному місці. Кожен козак повинен був мати при собі зброю та певну кількість про­віанту. На першому етапі Національно-Визвольної війни середини ХVΠ ст. козацьке військо збиралося коло Маслового Ставу, що неподалік від Корсуня. Згодом — під Білою Церквою, яка мала виняткове стратегічне розташування. Зі збірних пунктів військо окремими полками чи більшими з’єднаннями пересувалося на місце фрон­тових дій. Традиційно армія Богдана Хмельницького мобілізувалася лише в теплу пору року, бо взимку важко було будувати земляні укріплення та не вистачало фура­жу для коней.

На Запорозькій Січі для виступу у воєнний похід формувалися окремі бойові заго­ни та команди, які очолював їх «похідний» військовий старшина. Запорозькі коза­ки, так само як і українські (городові), перед виступами в похід проходили військо­вий вишкіл. У цей час вони вчилися мистецтву володіння холодною та вогнепальною зброєю, умінню будувати земляні укріплення та оборонний табір, отримували нави­ки тактичного маневрування й рукопашного бою. На Січі також існував інститут «старинних» козаків, під керівництвом яких проводилося навчання «молодиків». В Українському гетьманаті бойовою підготовкою майбутніх воїнів керували представ­ники козацької старшини. Таким чином забезпечувалася висока боєготовність та дисципліна збройних сил України перед важливими воєнними діями середини XVII­XVIII ст.

Усупереч поширеному міфові, українське козацьке військо у багатьох битвах пе­ремагало завдяки успішним діям своїх піхотинців, а не кіннотників. Сучасники відзначали велику майстерність козацької піхоти в стрільбі з вогнепальної зброї. Венеціанський посол до Богдана Хмельницького Альберто Віміна бачив, як козаки «кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців». Водночас стріляння піхотинців з рушниць чи мушкетів у середині XVII ст. було важ­ким і повільним. Козацький піхотний старшина, перш ніж розпочати стріляти, мав віддати близько тридцяти команд своїм підлеглим. Хоча з часом через удосконален­ня рушничної зброї кількість операцій, що виконувалися перед стрільбою, зменшу­валася. Власне козацька піхота, яка ще з XVI ст. була вишколена у боях з турками і татарами (й тими ж поляками), вже у середині XVII ст. до певної міри відповідала новим формам організації збройних сил у Європі, а її розвиток проходив у руслі кон­тинентальної «порохової революції». Українська піхота була організована на зразок найманих підрозділів, які набиралися лише на період війни. Під час бою піхотинці Війська Запорозького, так само як, наприклад, європейські аркебузери чи мушке­тери, в залежності від своєї кількості шикувалися у стрій від 2 до 6 рядів. Це давало змогу почергово вивести стріляти максимальну кількість стрільців і забезпечити вели­ку вогневу міць. Разом з тим, крім розповсюджених на той час методів стрільби сто­ячи і з коліна, українці часто вели вогонь у лежачому положенні. Козацьких піхо­тинців також відрізняла певна універсальність, зокрема вміння проводити різно­манітні саперні роботи, серед яких швидке зведення земляних та комбінованих (де­рев’яно-земляних) укріплень. Також здійснювався вогонь по ворогу з-за оборонних укріплень, возів, а також із шанців. «Коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жод­на куля їх не влучить», — писав про козаків мандрівник із Сирії Павло Алеппський. У поході козаки-піхотинці носили рушницю спертою на ліву долоню і плече, кулі ховали в чересла, порох — у спеціальну порохівницю чи звичайний ріг. У Західній Європі українську армію називали вогнистим чи рушничним військом, а в народі складали думи про козака:

Він саблю булатную у руки бере, Пищаль семип’ядний на плече кладе, За військом пішки іде.

Зіштовхнувшись під час боїв з мобільною кіннотою кочових татар, козацька піхо­та (що була проявом осілої землеробської культури) змушена була пристосувати влас­ний спосіб ведення бойових дій до раптових татарських набігів і сісти на коней. Од­нак, як показали перші битви українців з поляками, козацька кіннота була значно слабшою порівняно з гусарськими підрозділами Речі Посполитої. А тому Богдан Хмельницький, підписавши договір з Кримським ханством, у найбільших битвах під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і Берестечком користувався послугами татарсь­кої кінноти.

Після розриву з татарами питання створення боєздатних кіннотних підрозділів вийшло на перший план. З 1654 р. у війську Українського гетьманату розпочався поділ на кінні та піші підрозділи. У битві під Животовим (лютий 1655 р.) брало участь 1500 «найкращих кіннотників» українського війська. Однією з важливих тактичних опе­рацій кінноти був масовий наступ «лавою», який полягав в ударі наїжаченого списа­ми кавалерійського фронту по ворожій піхоті. У коло обов’язків кіннотників входили також бойова охорона основних сил на марші і в таборі, переслідування і затримка відступаючого ворога, розвідка, оперативно-тактичне маневрування та інші функції. Складовою військової культури українських вершників були поєдинки з ворожими кіннотниками напередодні важливих битв. Ці своєрідні поєдинки честі («герці») ви­конували функції розвідки боєм та залякування противника й були дуже популярни­ми під час різних війн та воєнних конфліктів у пізньосередньовічній Європі.

Досвід Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. свідчив про те, що забезпечення ар­тилерією ворогуючих армій становило в середньому чотири гармати на одну тисячу воїнів. Майже кожний великий наступ військ Богдана Хмельницького починався з попередньої артилерійської підготовки, яка могла тривати кілька годин. Артилерія козацької армії утворилася з гармат реєстрового та запорозького війська, а також трофейних гармат, що у великій кількості були захоплені у поляків та взяті із заво­йованих фортець під час перших битв війни. Уже влітку 1648 р. у Чигирині нарахо­вувалося 74 одиниці артилерійського озброєння. Загалом, у кожному з полків Укра­їнського гетьманату на середину 50-х років XVII ст. було по 5-6 гармат різного калібру. У цей час українська артилерія зростала не тільки кількісно, але й якісно, постійно вдосконалювалася її організаційна структура. Українською артилерією керував генеральний обозний, що мав при собі гарматних, осавула, писаря та хорун­жого. Підлеглими у них були 80 пушкарів та стільки ж гармашів, 4 шапошники, 12 ремісників, 6 стадників для артилерійських коней, 2 довбники, 1 цирюльник, 2 ко­новали. Для охорони гармат надавався постійний підрозділ із 200-300 козаків.

Роль артилерії у різних видах бойових дій була досить значною. Так, завжди був захищений гарматами козацький табір з возів. Турецький мандрівник Евлія Челебі залишив такий опис: «... вони (козаки) викопали лінію рову й укріпили її 40-50 гар­матами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої 7 тисяч возів і оточили ними свій табір». Козаки могли наступати таборами, ведучи вогонь з гармат малих калібрів з возів на ходу. Інколи для них виготовляли спеціальні лафети на колесах. В окремих випад­ках невеликі гармати встановлювалися на судна для участі у річкових чи морських походах. Однак найголовнішою функцією артилерії була дія гармат під час штурму ворожих фортець або оборони власних укріплень.

Допоміжну роль у військових задумах уряду Козацької держави виконували фло­тилії козацьких суден, що отримали назву «чайок». У середині XVII ст. це був човен завдовжки 20 м, завширшки до 4 м і завглибшки 2,5 м. Однак з часом технологія виготовлення та розміри чайок змінювалися. Козацьке судно, що вміщувало 50­70 осіб, рухалося за допомогою 10-15 весел та вітрила, а його швидкість становила 13-15 км на годину. Якщо порівнювати чайку з європейськими чи азіатськими ана­логами, то вона була вдвічі менша за венеціанську галеру. Разом з тим козацький човен був швидкохідним і більш маневреним, ніж турецькі веслові галери. За геть­манування Хмельницького козацький флот нараховував до 300 суден, згодом їхня кількість зменшувалась. Головним чином козаки виконували функції морського де­санту, атакуючи з моря фортеці противника. Флотилії чайок були добре організовані й раціонально озброєні. Оперативне мистецтво козаків у басейнах Дніпра, Бугу, Ду­наю та Чорного й Азовського морів свідчило про їх здатність нав’язати противникові свої умови ведення воєнних дій. Досвід українського мореплавства збагачувався зав­дяки контактам з багатьма країнами західноєвропейської, ісламської та середзем­номорської цивілізацій.

Опираючись на традиції козацького розвідувального мистецтва кінця XVI — пер­шої половини XVII ст., Богдан Хмельницький при формуванні українського війська надав першочергового значення організації розвідувальної служби. Протягом 1648- першої половини 1649 рр. визначилася її організаційна структура, а також об’єкти, цілі, напрямки, методи й прийоми діяльності, що вдосконалювалися протягом на­ступних років. Уже взимку 1651 р. під загальним контролем українського гетьмана та безпосереднім керівництвом козацького старшини Тарасенка (Стасенка) була про­ведена одна з найграндіозніших у тогочасній Європі розвідувальних операцій — до Корони Польської була направлена велика кількість шпигунів, які збирали найріз­номанітнішу інформацію, проводили диверсійні акти та готували повстання. Біль­шість із козацьких розвідників під час виконання цього важливого завдання вдава­ли з себе жебраків, калік, «пілігримів», мандрівних циркачів, кобзарів, в окремих випадках — священиків, прочан або ченців.

У цей час була створена триступенева структура керівництва розвідагентами — гетьман, керівник розвідслужби, резиденти на місцях. Формувалася низова мережа агентів. Так, наприклад, в одному з регіонів Польщі під керівництвом українського резидента П. Гжибовського перебувало 80 осіб. Б. Хмельницькому також удалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовсько­го — Вільно, яка вчасно передавала необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Після 1654 р. розвідувальна служба Українського гетьмана­ту провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук’яна Гри­горовича (Литвина), що був професійним лікарем, узяли на роботу до Посольского приказу в Москві.

До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного змісту й з інших країн — Туреччини, Криму, Угорщини, Валахії. Українські розвідники успішно взаємодіяли зі шведськими й трансільванськими колегами на території Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Мала місце й перевербовка агентів інших країн.

Використовуючи розвідувальну та контррозвідувальну службу, Богдан Хмельниць­кий шляхом розповсюдження дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічний настрій. У своїх універсалах до населення та інструкціях до розвідників гетьман наполягав на необхідності створення для про­тивників настроїв приреченості, напруги та непевності. Вперше у практиці вітчиз­няного воєнного мистецтва застосовувалися принципи ведення т. зв. психологічної війни. Такі методи були використані у ході битв під Корсунем, Пилявцями та Бере­стечком. Безпосередня (тактична) військова інформація здобувалася шляхом роз­силання спеціальних роз’їздів або за допомогою окремих розвідників, яким доводи­лося долати до сотні кілометрів. Вони узнавали задуми командування противника, його кількість і місцеперебування, напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру передавали «язики» — полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво захоплення полонених, як відзначали сучасники, було одним з найкращих у Європі.

Керівництво українського війська уживало необхідних заходів у сфері захисту своїх інтересів від ворожих дій польської та інших розвідок. Унаслідок контррозві- дувальних заходів козацької верхівки вдавалося зберігати у таємниці військові пла- ни найважливіших кампаній, розкривати змови ворожої агентури проти гетьмана та інших воєначальників, певною мірою протидіяти спробам урядів Речі Посполитої та Московської держави спровокувати міжусобну боротьбу в українському суспільстві.

Арсенал ручної вогнепальної зброї козацького війська відзначався великою різно­манітністю. До нього входили рушниці (ручниці), мушкети, залізні киї, пищалі, яничарки (яниченки), самопали, аркебузи (гаркебуз), гаківниці, півгаки, карабіни (бандолети), гульдинки та пістолі. Предмети, що обслуговували таку велику кількість «стрільби», включали порохівницю (порошницю), ладівницю та чересла (кулечниці). Також в Україні використовувалася зброя як місцевого, так і іноземного виробницт­ва — польського, турецького, іранського, російського, французького, голландсько­го. Досить часто приклади і ложі рушниць та іншого вогнепального озброєння май­стерно орнаментували й інкрустували кісткою або перламутром, срібними чи мідними смужками-обоймицями. Інколи в оздобленні тієї чи іншої рушничної зброї зустріча­лися корали і бірюза. Стволи більш цінних зразків прикрашали золотою насічкою або інкрустували сріблом з емаллю. Про високу культуру використання і збережен­ня рушниць та пістолів у козацькому середовищі свідчила наявність спеціальних «ольстр» — чохлів з різнобарвного сап’яну, сукна або оксамиту, гаптованих золо­тою або срібною ниткою. Велику повагу до рушниці як основної зброї українського війська засвідчує факт використання відомого зображення «козака з мушкетом» на державних печатках та прапорах Українського гетьманату протягом другої полови­ни XVII-XVIII ст.

Козацьке військо мало на своєму озброєнні всі найновіші тогочасні типи гармат, які були поширені в інших країнах Європи. У залежності від калібру, форми та роз­міру вони мали різні назви. Найбільш уживаними були гармати середнього та мало­го калібру — октава, фалькон (сокіл), бастардова кольобрина (кулеврина), серпан­тина, чвертькартавна, фальконет (мала піщаль), мала серпантина, органка, дільце, виватка, шкіряна гарматка. Для стрільби використовувалися різні заряди — ядро, бомба, картеч. Визначними центрами українського відливництва гармат стали Київ, Львів, Глухів та Новгород-Сіверський. Високохудожня праця майстрів Йосипа та Карпа Балашевичів, ^ана Степанова, ^ана Андрійовича, ^ана Полянського та інших стала не лише оригінальною, але й органічною частиною розвинутого на той час ук­раїнського декоративного мистецтва. Гармати, виготовлені ними, були прикрашені різноманітною орнаментикою, гербами, художньо виконаними текстами написів, картушами з ім’ям майстра.

Серед холодної зброї, якою користувалися козаки, головне місце займала шабля (меч). У середні віки та ранній новий час на Заході та Сході вона цінувалася як най- почесніший вид зброї. В Україні шабля також уважалася лицарською зброєю і «чес­ним оружжям». Неодноразово у піснях та думах її називали «шабля-сестриця», «ненька-рідненька», «панночка-молоденька». Значно поширилися серед козацько­го війська шаблі турецького, іранського, сирійського, угорського, російського та польського походження. Однак найбільш цінувався козацький тип шаблі, який ви­роблявся в Україні у Черкасах. Він став вдалим синтезом західних (угорсько- польських) і східних (головним чином турецьких) досягнень у галузі зброярства.

Шаблі прикрашали за допомогою гравірування, карбування, чернення, оздоблення коштовним камінням та емалювання. До холодної зброї козацького війська слід за­рахувати також сокири-чекани, келепи, бойові коси та серпи, списи, кинжали. Ви­користовувалися також дерев’яні ціпи і палиці, булави-колотушки. Метальну зброю представляли лук і стріли, метальні ножі тощо. Таким чином українська зброя, що мала у своєму арсеналі найновіші досягнення тогочасної світової військової техніки виробництва, гідно репрезентувала вітчизняне військове мистецтво на міжнародній арені.

Як засвідчували сучасники, військове вбрання козаків не було одноманітнім. Їхній похідний одяг відрізнявся невибагливістю і простотою, а тому дістав назву «підло­го». А от парадне вбрання запорожців було дуже розкішним і строкатим. Воно не­рідко складалося з елементів трофейного одягу — турецького, татарського, польсько­го чи московського. Незважаючи на іноземні запозичення, запорозький військовий одяг був одним з найяскравіших проявів національної самобутності. У джерелах XVIII ст. згадується, що жупани у запорожців були в основному синього кольору, а вилоги на їхніх рукавах — червоні або зелені. Жупан защібався до самого верху на густо нашиті крючки. Комір у нього був тоненький і защібався на два крючки. По­яси могли бути зеленого, синього чи «буракового» кольорів і привозилися головним чином з Туреччини, Персії чи Угорщини. Вони також оздоблювалися різноманітни­ми металевими накладками. Популярними серед запорожців були гданські чоботи та московські шапки. Усі ці елементи одягу, химерно переплітаючись, створювали особливий неповторний колорит.

Під час участі у війнах та воєнних походах уся повнота влади у козацькому війську належала гетьману або наказному гетьману. При ньому виконавчі функції викону­вала військова або генеральна старшина. Генеральний обозний відповідав за забез­печення армії озброєнням і продовольством, керував артилерією і виконував обов’язки гетьмана за його відсутності; генеральний писар очолював військову канцелярію і контролював внутрішню й зовнішню політику; генеральний осавул відповідав за вишкіл війська, керував окремими частинами української армії; генеральний суддя здійснював суд над тими, хто порушував військовий обов’язок; генеральний підскарбій здійснював контроль над надходженнями до військового скарбу; гене­ральний хорунжий відповідав за використання військових корогв та керував особи­стими частинами гетьмана; генеральний бунчужний здійснював представницькі функції коло гетьмана та керував інститутом бунчукових товаришів. До складу ге­неральної старшини входили також полковники, які безпосередньо керували військо­вими тактичними одиницями — полками. У полку існувала полкова старшина — обозний, писар, осавул, суддя, скарбник, хорунжий, бунчужний. Полк поділявся на сотні, якими керували сотники разом з сотенною старшиною, що була аналогічна полковій. Така жорстка структура військового керівництва українською армією за­безпечувала її ефективне використання.

Якісно новий підхід у культурі національного військового будівництва доби Ук­раїнського гетьманату Богдана Хмельницького збігся з утворенням у Європі абсо­лютистських держав, котрі прагнули надати розрізненим формуванням характеру постійних найманих армій. Одночасно з цим суттєвих змін зазнавали технічні та організаційні засоби ведення війни, а саме — запроваджувалися уніфіковані зразки ручної вогнепальної зброї, вводилися стандартні однострої й амуніція, на регулярну основу ставилися бойова підготовка й навчання військ. А відокремлення військової служби від господарської діяльності покликало до життя нову систему забезпечен­ня збройних сил.

Українські козаки під час польового бою показували методи підготовки атаки руш­ничним та артилерійським вогнем, широкого застосування шанців (окопів) і оборон­них таборів, мистецтва влаштування засідок. Проти земляних укріплень польового типу застосовувалися спеціальні підземно-мінні траншеї, що було новим видом мінної боротьби. Козаки під час битв здійснювали сміливі атаки і контратаки, переслідува­ли ворога, влаштовували засідки, залишали під прикриттям місцевості резерви, за­стосовували під’їзди й оточення, захоплювали язиків і трофеї, атакували позиції противника з фронту, флангів і тилу. Козацька кіннота на той час набула досвіду раптового форсування рік — вона захоплювала плацдарм й охороняла його, удава­ним відступом заманювала ворога в пастку, провокувала воєнні сутички тощо.

Із західним світом козаків поєднували такі елементи лицарства, як родинний принцип організації братства-ордену, морально-етичний кодекс поведінки воїна, спе­цифічне ставлення до жінки, аскетизм, релігійність тощо. Козаки усвідомлювали себе вільними людьми, спосіб життя яких визначали воєнне ремесло й належність до окресленої військової спільноти. Умови боротьби з кочовими народами Сходу ви­робили в українського козацтва адекватні форми військового мистецтва та змусили їх до побудови власних збройних сил, зокрема потужного морського флоту, які мог­ли протистояти будь-якій воєнній агресії.

Середина XVII ст. стала для козацької військової корпорації тим справжнім Ру­біконом, перейшовши який, вона силою зброї здобула собі не лише внутрішньополі­тичне визнання та станові привілеї, але й започаткувала якісно новий етап свого міжнародного утвердження. Гетьман Б. Хмельницький намагався добитися право­вого визнання через оформлення династичного шлюбу свого старшого сина з донь­кою молдавського господаря В. Лупула Розандою. Але в цьому випадку, зважаючи на тогочасні політико-культурні традиції, лише сини Тимоша й Розанди Хмельниць- ких-Лупулів уважалися б «принцами крові» й могли здійснювати свої владні повно­важення щодо тієї чи іншої території. Крім того, формуванню князівської династії Хмельницьких могли завадити і суб’єктивні фактори (наприклад, убивство когось із подружжя або потенційних нащадків), що і підтвердилося невдовзі, коли у 1653 р. було смертельно поранено гетьманича.

Саме тому головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 р., на нашу думку, було утвердження Українського гетьманату як васальноза- лежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Тран­сільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція). Як заявляв у серпні 1649 р. з цього приводу сам Б. Хмельницький, «...я буду триматися того пана (монарха), який мене ласкаво з Божої милості держить у своїй опіці». Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протек­торату когось із іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазна­чених геополітичних напрямках і зумовлювалася специфікою status quo Війська Запорозького (а воно як до, так і після 1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці зовнішньополітичні заходи поступово трансформувалися в концеп­цію полівасалітетної підлеглості новоутвореного під час революційних подій держав­ного організму.

Безумовно, творцем цієї концепції був сам гетьман Б. Хмельницький. Спираю­чись на багаторічні традиції міжнародної діяльності українського козацтва, він зумів, як буде висвітлено нижче, не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, забезпечити входження козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінального васалітету від турецького султана, московського царя й шведського короля. Тим самим у міжнародних відносинах було узаконене право геть­мана Війська Запорозького на володіння Україною, яка досі сприймалася світовими володарями лише як провінція Речі Посполитої.

Уже в одному з перших листів до короля Владислава ZV, що був написаний на початку червня 1648 р., після гучних перемог над коронною армією на Жовтих Во­дах і під Корсунем гетьман Б. Хмельницький окреслив своє васальнопіддане стано­вище як «вірнопідданий» польського монарха. Разом з тим він нагадав сюзеренові про надані ним раніше «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «українних старост і державців», які протягом довгого часу «кривдять і обража­ють» козацький загал. Це й стало причиною збройного виступу Війська Запорозько­го, але не проти короля, а проти польських урядовців, які, на думку гетьмана, не «могли бути добрими приятелями Вашої Королівської Милості Пана нашого Милос­тивого», проте були королівськими підданими. А тому Б. Хмельницький просив Вла­дислава ZV пробачити йому «гріх» порушення сюзеренно-васальних стосунків (він полягав у самовільному збройному виступі проти інших королівських васалів) та за­лишити Військо Запорозьке при «давніх правах і вольностях».

Частково про зміст цих «прав і вольностей» можемо дізнатися, реконструював­ши за допомогою методу «від противного» текст «Інструкції послів від Війська За­порозького» до польського короля, який був доданий до згадуваного вище листа. Тут насамперед ішлося про економічні («майнові») права козацтва на «хутори, сіно­жаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщи- ну» та іншу власність («все, що тільки комусь із панів урядників сподобається»). На другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів ко­заків (щоб за них «чини і всяку повинність» не відбувати) та козацьких вдів. Воче­видь, тут ішлося саме про права українських (реєстрових чи городових) козаків, адже, як сказано на початку «Інструкції...», їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах уже йшлося про забезпечення військових привілеїв (вольно­стей) козаків на Запорожжі («na Zaporoze»). Це можливість здобуття «козацького хліба» в морських та сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з цього чиншу; звільнення від різних видів робіт на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування реєстро­вими полками на Січі.

Крім цього, король мав забезпечити платню, «яку ми (Військо Запорозьке) вже п'ять років не отримуємо», для шеститисячного реєстру (відповідно до «Інструкції...» посли мали просити у Владислава IV збільшити реєстр на шість тисяч осіб й «зали­шитися у числі 12 000») та охорону православною духовенства. Також Владислав IV повинен був підтвердити надані «попередніми польськими королями» privilegia et Iibertates. Лише за відновлення перерахованих умов Військо Запорозьке погоджува­лося вірно служити своєму сюзеренові.

Про це зокрема йшлося і в листах Б. Хмельницького до найвищих достойників Речі Посполитої — великого коронного маршалка А. Казановського (2 червня 1648 р.), князя В.-Д. Заславського (2 і 4 червня), брацлавського воєводи А. Киселя (3 і 7 червня). Треба відзначити, що в першому й другому з них відзначалося, що українське козацтво вже одержало підтвердження власних «прав і привілеїв», нада­них попередніми польськими королями «після перших походів» (тут, очевидно, йшлося про чорноморські походи запорожців 1646 р. — першої половини 1647 р.). Однак у листі до Владислава IV та інструкції послам Б. Хмельницький вимагав по­вторного підтвердження від короля статусу козацтва в соціально-політичній струк­турі Польсько-Литовської держави. А в посланні гетьмана до воєводи Киселя від 3 червня 1648 р. вперше в письмовому вигляді зустрічаємо думку про можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана». Хоча, як можна зро­зуміти з уточнення «.бо знаємо, що не з волі Його Королівської Милості над нами таке королівське беззаконня чинилося», Хмельницький поки що не збирався цього робити, а лише дипломатично натякав польському воєводі про зміну «пана» в разі невиконання королем вимог козацтва.

Однак усі ці звернення творця Українського гетьманату з проханням про підтвер­дження «давніх прав і привілеїв» так і не знайшли відгуку в цього козацького сюзе­рена — невдовзі Б. Хмельницький одержав звістку про смерть польського короля. Зважаючи на це, гетьман відкликав посольство з Польщі та в «цидулі» — додатку до листа Киселю висловив скорботу щодо «осиротіння» Війська Запорозького. А вже 8 червня гетьман уперше висловив офіційне бажання бачити на опустілому троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича: «Зичили бихмо собі самодер­жца господаря такого в своїй землі, яко Ваша Царська Вельможність, православний християнський цар.» Якби цей монарх пристав на таку пропозицію, то все козацт­во в особі Б. Хмельницького погоджувалося на вірні «услуги» новому сюзерену. «.Щоб він (Олексій Михайлович) ляхам і нам паном і царем був.» — конкретизу­валося в листі гетьмана до російського воєводи Н. Плещеєва.

Саме в червні 1648 р. Б. Хмельницький у листах до відомих урядовців Речі Поспо­литої відмовився від згадки у своїй титулатурі про підпорядкування Війська Запо­розького польському королю. Якщо раніше він підписувався як «гетьман» або «стар­ший» і додавав слова «із Військом Його Королівської Милості Запорозьким», то відтепер просто «старший з Військом Запорозьким». На нашу думку, це є ще одним підтвердженням існування моделі «колективного васалітету» українського козацт­ва перед конкретною особою, що репрезентувала монарше управління. Якщо сюзе­рен умирав, то до часу обрання його наступника Військо Запорозьке (як «рицарсь­кий люд») залишалося вільним у виборі протектора.

Зрозумівши, що цар Олексій Михайлович не буде висувати свою кандидатуру на королівський трон Речі Посполитої, український гетьман у листопаді 1648 р. звер­нувся з аналогічним проханням до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці: «^ми одностайно бажаємо мати Твою Найсвітлішу Високість опікуном і ко­ролем Польщі, нашої батьківщини». Як і у випадку із запрошенням царя, одним з головних чинників, яким керувався Б. Хмельницький стосовно протегування кан­дидатури Ракоці на польський трон, було велике бажання якнайшвидше одержати військову допомогу для продовження боротьби з коронною армією. Про важливість цього кроку гетьмана свідчило й те, що для укладення договору до Трансільванії відправилося досить поважне українське посольство на чолі з генеральним писарем І. Виговським.

У період безкоролів’я в Речі Посполитій Хмельницький також відправив посоль­ство до Стамбула, де влітку 1648 р. між Османською імперією та українським геть­маном було укладено угоду сюзеренно-васального типу. Однак ряд учених, серед яких і російський історик Б. Флоря, заперечили факт її існування. Разом з тим на основі даних листа польського шляхтича Л. М’ясковського дослідники зробили вис­новок щодо ведення переговорів козацьким посольством Ф. Джалалія (восени того ж року) в напрямку отримання турецької протекції. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зра­зок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на галери, а також передати у пряме підпорядкуван­ня Османській імперії Кам’янець-Подільський.

Отже, якщо висунення можливих кандидатур московського царя й трансільвансь­кого князя на польський трон засвідчували намагання Українського гетьманату впли­нути на зміну короля-сюзерена в межах однієї держави, то укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією — ведення переговорів щодо прийняття ос­манської протекції) поклало початок формуванню полівасалітетної зовнішньої полі­тики гетьманського уряду Б. Хмельницького. Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Військо Запорозьке одержувало ще й другого династичного зверх- ника — монарха в особі султана Османської імперії Мегмеда IV. Згідно з досліджен­нями М. Костомарова, це відбулося протягом 1649-1650 рр.

Про те, що Хмельницький не відмовлявся від «внутрішньополітичної» протекції Корони Польської, засвідчував осінній похід української армії під Замостя та геть­манський лист до одного з головних претендентів на польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада 1648 р. «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмис­не вирушили з усім Військом Запорозьким (у похід)... Просимо Господа Бога, щоб Ваша Королівська Милість, наш Милостивий Пан зволив бути самодержцем.» — писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І відразу ж потенцій­ному козацькому сюзерену висувалися вимоги щодо забезпечення тепер уже не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на вільне віросповідання: «.і щоб наша грецька віра залишилася недоторканною, як раніше, без унії та уніатів, і щоб ніде ніякої унії не було». Того ж дня до Варшави вирушило посольство на чолі з родичем гетьмана Захарієм Хмельницьким та католицьким священиком, колишнім учителем Б. Хмельницького Андрієм Мокрським. Вони мали запропонувати Яну Казимиру умови-«кондиції», на яких Український гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королю; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір та оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх підданих...»; влас­ний суд на зразок суду литовських татар, «які судяться таким правом, як шляхта». Крім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані ко­зацтву королем Владиславом IV.

Якщо порівняти ці умови підданства з privilegia et Iibertates Війська Запорозько­го, окресленими Б. Хмельницьким у листі Владиславу IV на початку червня 1648 р., то можна побачити повтор лише двох пунктів, а саме: про набір 12-тисячного реєст­ру та підтвердження правового статусу козацтва, надане попередниками короля. Та­ким чином, усі інші пункти можна позначити як inovatio, тобто нові вимоги козацт­ва до верховної влади щодо розширення власних «прав і привілеїв». Зрозуміло, що це було спричинене військовими перемогами армії Б. Хмельницького протягом вес- ни-літа 1648 р.

Уже в статусі короля Ян II Казимир видав універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Він погоджувався бути його протекто­ром, а також визначити комісію для обговорення й прийняття рішення щодо інших вимог козацтва. Крім того, король затвердив на гетьманстві Б. Хмельницького та вислав йому свої інсигнії — булаву та корогву з написом «loannes Casimirus rex». У лютому 1649 р. королівські посли на чолі з А. Киселем вручили їх гетьманові. Однак переговори, що відбулися в цей час між українцями й поляками, з різних причин зайшли у глухий кут. Керівництво Українського гетьманату вже не погоджувалося йти ні на які поступки Польщі, мало того — воно висувало ще ряд вимог до представ­ників Речі Посполитої. Серед них була й така, що найкраще засвідчувала розуміння гетьманом і старшиною свого васальнопідданого становища: «Король королем нехай буде таким, щоб карав і стинав шляхту, і дуків, і князів — аби мав волю: згрішить князь — урізать йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схоче король вільним королем бути — як ся йому видить».

Очевидно, універсал Яна II Казимира не задовольнив Хмельницького як фактич­ного правителя України. А тому він не визнав себе залежним від польського короля, що засвідчувала й гетьманська титулатура, яку зустрічаємо в його універсалах і ли­стах уже після обрання нового монарха Речі Посполитої й підтвердження останнім «рицарських прав» козацтва. Хмельницький продовжував називатися «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості». А тому цілком обґрунтованим було повторне звернення гетьмана до царя Московської держави від 8 лютого 1649 р. про бажання «.Вашу Царську Величність нам, най­нижчим слугам і підданим, своїм государем і царем, яко православне світило і само­держцем за благословенням Божим учинився», а також настійливе прохання при­слати військові підрозділи для допомоги проти «ляхів».

Одночасно в середині лютого український гетьман прийняв послів із Трансільванії і заявив їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя цієї держави як свого протек­тора. Разом з тим Б. Хмельницький погодився скласти присягу трансільванському князю про підданство лише на основі чотирьох із шести присланих пунктів проекту трансільвансько-української угоди. «...Ясновельможний гетьман приймає, не пору­шуючи християнства, чотири перші умови, начебто цілком скріплені присягою, і обіцяє зберігати їх честю, вірою і сумлінням, сам з усіма своїми військами, а не тільки із старшинами (як вимагається в пунктах)».

Під час прийняття трансільванського посольства українське керівництво прово­дило переговори про перемир’я з представниками польського короля на чолі з А. Ки­селем, які були завершені підписанням (уже після від’їзду угорців) мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну ІІ Казимиру була вручена «Супліка Війська Запорозько­го», у котрій викладалися умови, з прийняттям яких українці погоджувалися б виз­нати свій васалітет щодо короля. На початку цього документа так і було заявлено: «.залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені». У першому ж пункті відверто говорилося про те, що, з огляду на «криваві образи», Військо Запорозьке шукало собі «допомоги у чужих панів». Тут, як уже відзначало­ся, йшлося про московського царя, турецького султана й трансільванського князя. «Супліка.» яскраво відрізнялася від попередніх вимог козацтва до польського уря­ду й у правовому відношенні засвідчувала трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі Посполитої в провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді гетьманату.

Відтепер, з точки зору уряду Б. Хмельницького, йшла мова вже не про віднов­лення «дідичних» сюзеренно-васальних стосунків, а про встановлення відносин у рамках «протектор» (Річ Посполита: шляхетський стан на чолі з королем) — «підда­ний» (Український гетьманат: гетьман, «усе Військо Запорозьке» та «руські» ста­ни). Зрозуміло, що король і «стани Речі Посполитої» не могли погодитися з такою позицією Б. Хмельницького, адже в разі невиконання сюзереном-протектором умов українців васальнозалежна козацька держава могла цілком законно відмовитися від захисту польського короля й Речі Посполитої на користь більш вигідного для себе монарха-заступника. Це стало однією з причин того, що в укладеному 24 лю­того 1649 р. Переяславському перемир’ї не було відображено жодної з вимог геть­мана, а лише домовлено про встановлення тимчасового кордону між Польщею та Україною й продовження проведення двосторонніх переговорів. Хоча відтоді Б. Хмельницький, очевидно, з тактичних міркувань, на офіційному рівні вже ви­знав себе «вірнопідданим» Яна ІІ Казимира, про що свідчила прийнята від короля булава та корогва.

Між тим протягом усього 1649 р. гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції — про це свідчили його листи до московського царя (22 квітня, 13 травня, 26 жовтня 1649 р.), продовження переговорів з послами Османської імперії (лютий), переписка з трансільванським князем (14 травня, 25 вересня) та урядов­цями Кримського ханату (10, 11 та 20 квітня). Однак жодна з цих «високих» сторін (крім хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Б. Хмельницького. Вона ж у цей час перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.

У зв’язку з цим український гетьман головну свою увагу зосередив на завершенні переговорного процесу з Короною Польською. 17 серпня 1649 р. він вислав свої чер­гові вимоги до Яна ІІ Казимира, які складалися з 18 пунктів і торкалися майже всіх сфер українсько-польських взаємовідносин. Зокрема, польський король не лише мав підтвердити всі попередні «права та вольності» Війська Запорозького, але й присяг­нути, що буде дотримуватися всіх пунктів «на сеймі з шістьма сенаторами різних вір (католицької і православної)». Ці пункти разом з текстом королівської присяги пропонувалося внести до постанов-конституцій вального сейму Речі Посполитої. В кінці цього важливого документа містилося таке застереження: «А якщо не будуть дотримуватися вищесказаного, то Військо Запорозьке витлумачить це як неласку й неприхильність Його Королівської Милості до нас як до своїх підданих».

Наприкінці літа король видав «Декларацію», що завершувала переговори цент­ральної польської влади з Українським гетьманатом і була відповіддю на вимоги по­даної перед тим козаками «Супліки». Вже в першому пункті цього документа гово­рилося, що «Військо своє Запорозьке заховує Король Його Милість при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями, і на те привілей свій видає разом із сим». Таким чином, за Військом Запорозьким уперше на офіційному рівні у формі «акту милості» сюзерена закріплювався автономний статус державного «колективного ва­сала». Про це свідчили останні десять пунктів королівської декларації, що увійшли до історіографії під назвою «Зборівський трактат». Відразу ж після оголошення дек­ларації під Зборовом король видав окремий привілей для козацької організації та станів «руського» народу, де підтверджувалися їх «давні права і вольності». Отже, з цього часу можна говорити про розмежування значень терміна «Військо Запорозь­ке». Воно, на нашу думку, по-перше, означало «Військо Запорозьке» як державне утворення (Український гетьманат, що, крім козацтва, реперезентувався й іншими станами), по-друге — «Військо Запорозьке» як замкнуту соціально-військову кор­порацію, що включала лише козаків.

Незважаючи на укладення Зборівського трактату й визнання Яна ІІ Казимира своїм патроном, Б. Хмельницький у вересні 1649 р. у листі до трансільванського князя дек­ларував його номінальне протекторство над Українським гетьманатом: «...і себе з усі­ма Військами Запорозькими найохотніше віддаю до всіх послуг Вашої Найяснішої Високості і цілую руку Вашої Найяснішої Високості, щоб вона зволила, як і раніше, оберігати і захищати нас, своїх підданих, у прихильності, ласці, опіці». Те, що наве­дене висловлювання було лише дипломатичною декларацією, засвідчив подальший розвиток українсько-трансільванських відносин: обмін черговими посольствами й не- надання Трансільванією необхідної допомоги. Останнє дуже нервувало Б. Хмельниць­кого, який писав до князя Сигізмунда Ракоці 25 вересня: «Нарешті ж, благаючи Бога, ми готові до крайності, більше заради поваги до Вашої Найсвітлішої Високості, менше заради нашої безпеки. Прохаємо тільки того, щоб Ваша Найсвітліша Високість не поз­бавила нас своєї ласки, під захистом якої ми будемо вважати себе до самого кінця на­шого життя найвірнішими підданими Вашої Найсвітлішої Високості». Але й ці запев- нювання українського гетьмана не знайшли відгуку в угорському князівстві, тому реального підкріплення сюзеренно-васальних домовленостей з династією Ракоці Хмельницький так і не одержав.

Рухаючись у напрямку визнання підлеглості трансільванському князеві й визна­ючи зверхність польського короля, Б. Хмельницький продовжував шукати можли­вості більш широкої легітимації своєї влади на міжнародній арені. Однак це було важко зробити, не узгодивши до кінця стосунки з королівським урядом Польсько-Литовсь­кої держави. Зважаючи на недотримання Яном ІІ Казимиром положень Зборівсько- го трактату, наприкінці листопада 1649 р. гетьман звернувся до депутатів варшавсь­кого сейму з проханням вплинути на короля у справі повторного підтвердження привілею, наданого українцям під Зборовом: «...на нинішньому сеймі вдруге підтвер­дити і видати нам з привілейною печаткою.» Крім того, мали бути підтверджені всі пункти українсько-польського договору 1649 р. Лише після цього Військо Запорозьке погоджувалося «стояти стіною проти нашого ворога і щедро проливати кров за гідність Вашої Королівської Милості і цілість Речі Посполитої». Отже, й тут проглядалися елементи сюзеренно-васальних відносин — сюзерен в особі короля надавав козакам «привілей», а ті у відповідь погоджувалися виконувати військові повинності на його користь.

І хоча Зборівський трактат було ратифіковано на сеймі, король, незважаючи на різні обставини, все одно не міг (та й, очевидно, не хотів) виконувати взяті на себе зобов’язання. У березні 1650 р. Хмельницький уже вкотре відіслав до нього своїх послів, які мали відстоювати перед монархом збереження «прав і привілеїв», нада­них варшавським сеймом, й оголосити Яну ІІ Казимиру десять пунктів своїх вимог. «Зволь, Ваша Королівська Милість, виконуючи декларацію (Зборівську) здійснити своє королівське слово.» — згідно з положеннями наданої гетьманом інструкції повинні були заявити українські дипломати королю Речі Посполитої. Але й прохан­ня щодо виконання однієї з найголовніших чеснот монарха — дотримання даного своєму підданому слова — також не допомогло. Натомість коронні війська готували­ся до рішучого наступу на Український гетьманат, адже, як повідомляли польські урядовці, «Хмельницький робив себе володарем чи князем».

Не відкидаючи перспективу набуття російського протекторату (про що свідчать листи Б. Хмельницького до Олексія Михайловича від 1 липня, 20 жовтня та 11 лис­топада 1650 р.), українське керівництво з огляду на ненадання Московською дер­жавою військової підтримки влітку 1650 р. активізувало свої відносини з Османсь­кою імперією. Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника в Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків з султаном Мегмедом IV. У відповідь турецьким володарем було направле­не до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. Результатом перебування ту­рецького урядовця в Україні став лист Б. Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Український гетьманат по­годжувався на турецький протекторат. Чигирин зобов’язувався «проти кожного неприятеля (султана) стояти»; «у держави Вашої Цесарської Милості не вторгати­ся»; «у згоді перебувати з татарами... навіки в приятельстві ходити»; з відома султа­на і кримського хана свої «військові справи чинити».

Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник А. Жданович, який разом з Осман-агою прибув на початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7—20 вересня послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візирем були визначені основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманату султанській владі. Симво­лом згоди Мегмеда IV взяти козацьку державу під свій захист було вручення Жда­новичу перед від’їздом до України «булави дорогоцінної» для передачі її Б. Хмель­ницькому. Разом з українським послом до Чигирина повернувся й Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Турецький посол був на прийомі у Б. Хмельницького на початку грудня 1650 р.

Козацько-османські переговори завершилися у березні наступного року «формаль­ним визнанням України васальною державою Отоманської імперії». Такий висно­вок можна зробити на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я геть­мана, де йшлося про згоду турецького монарха протегувати Україні. Про конкретні умови протекції свідчив австрійський дипломат І. Шмід, який у той час перебував у Стамбулі й повідомляв 10 березня 1651 р. до Відня про те, що козаки були позбав­лені від данини султану й мали одне зобов’язання — нести військову службу на ко­ристь нового сюзерена. Мегмед IV також надіслав Хмельницькому вишитий золо­том кафтан, що в османській традиції міждержавних відносин означало визнання українського гетьмана за султанського підданого. Однак як тільки дійшло до прак­тичної реалізації цієї угоди, у відносинах між Чигирином і Стамбулом почали вини­кати певні труднощі.

Навесні 1651 р. Б. Хмельницький відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на вимогу передачі Порті Кам’янця-Подільського. Коли ж у червні кримський хан, усупереч своїм попереднім зобов’язанням, не підтримав українсь­ку армію в битві з поляками під Берестечком, гетьман звернувся з проханням до Мегмеда IV «кримським людям учинити. допомогу» українцям. В обмін на наказ султана до хана про підтримку Хмельницького Порта змусила останнього погоди­тися на зміну попередніх домовленостей. Тепер Український гетьманат (так само, як Молдавія та Волощина) був змушений платити данину султану. Крім того, геть­ман мав надати в розпорядження Османської імперії певну кількість війська для її війни з Венецією.

Розуміючи, що Кримське ханство, незважаючи на вказівки зі Стамбула, знову може зрадити, а грошей у військовій скарбниці було не так багато (та й кожен бойо­вий полк перебував на особливому рахунку з огляду на війну з Польщею), Б. Хмель­ницький вирішив укласти черговий договір щодо підданства Українського гетьма­нату Речі Посполитій. Тим більш, до цього спонукала тимчасова військова поразка під Берестечком. Реакція Порти на укладення у вересні 1651 р. Білоцерківського перемир’я між гетьманом і королем була досить різкою, адже тепер плани реального поновлення турецького протекторату над Україною знову відкладалися на невизна- чений термін.

Впроваджуючи свою концепцію полівасалітетної підлеглості, гетьман Б. Хмель­ницький ще в листопаді 1650 р. заявляв, начебто «виправдовуючись» перед Яном ІІ Казимиром за стосунки зі «сторонніми панами» — московським царем, турецьким султаном, трансільванським князем і кримським ханом, що «...рятуючи наші голо­ви і запобігаючи нашому лиху, мусимо шукати собі приятелів (іноземних володарів)». Під тягарем військових невдач української армії в 1651 р. гетьман Хмельницький та генеральна старшина у вересні того ж року склали присягу на вірність «королеві і Речі Посполитій», яка скріплювала укладену між ними Білоцерківську угоду. Од­нак одразу ж після акту присяги український гетьман вислав своє посольство до Москви з листом до царя, в якому, зокрема, говорилося: «... прийняли перемир’я з гетьманами коронними і Річчю Посполитою. і сподіваємось на ласку Господа Бога і на ласку Його Царської Величності».

Після примирення Хмельницького з польським королем під Білою Церквою пер­шому знову потрібно було «виправдовуватися» вже перед іншим династичним воло­дарем — султаном Османської імперії. Основною причиною українсько-польського перемир’я, яку зазначив гетьман у листі до Мегмеда IV від 4 листопада 1651 р., було запізнення татарських орд на об’єднання з козацькою армією перед початком Бере­стецької битви. Але, незважаючи на це, Український гетьманат залишився в «бра­терському» союзі з Кримським ханатом. Крім того, Б. Хмельницький наголосив на своєму бажанні й надалі визнавати зверхність турецької влади: «.також хочемо бути вірнопідданими і Вашої Царської Милості (султана)». Більш того, гетьман знову звер­нувся до султана з проханням дати наказ хану йти йому на підтримку, адже «.ляхи, гарантовані укладеним миром, перейшли на відпочинок за Дніпро; побивши їх, лег­ко примусимо решту піддатися під владу Вашої Царської Милості (султана)». Ці про­хання були повторені й у черговому листі Б. Хмельницького до Мегмеда IV від 27 лис­топада того ж року.

Наступного, 1652 р., коли Ян II Казимир за допомогою не дуже складної політич­ної комбінації змусив українського гетьмана вибирати між польською і турецькою протекцією (у березні він запропонував йому негайно виступити у воєнний похід проти Туреччини), Б. Хмельницький дипломатично відмовив королю. А через де­який час у листі до коронного канцлера А. Лещинського від 24 червня 1652 р. відверто заявив, що якщо король не накаже припинити наступ на землі Українського геть­манату, то він «змушений буде шукати собі іншого стороннього пана і чужої сили, яка зможе нас захищати». Те ж саме було повторене Б. Хмельницьким і в листі до брацлавського воєводи С. Лянцкоронського: «... втративши все, змушені будемо шукати собі іншого стороннього пана».

Невдовзі ці погрози втілилися у відновленні гетьманом більш тісних дипломатич­них стосунків з Османською імперією (про це більш докладно буде розказано в на­ступному розділі). Декларація бажання прийняти зверхність Османської імперії використовувалася Б. Хмельницьким як своєрідний засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха прийняти рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польщею.

Ще з початку 1649 р. гетьман Хмельницький періодично приймав від царя Олек­сія Михайловича «милостиве жалування» на потреби Війська Запорозького. За це російському монархові обіцялося «послуги наші (Війська Запорозького) рицарські™ і голови наші покладати за Твою Царську Величність проти всякого неприятеля хри­стиянського». Активізація українсько-російських стосунків припадає на 1651 р., коли, як припускаємо, Б. Хмельницький остаточно зрозумів безперспективність укладення взаємовигідного договору з королем Яном ІІ Казимиром та усвідомив дек­ларативність пропонованої (у відповідь на прохання української сторони) турецької і трансільванської протекцій. Протягом цього року гетьман тричі особисто звертався до московського царя (9 і 19 березня, 18 липня); двічі направляв посольства до Мос­кви (січень—березень; серпень—листопад); зустрічав царського посла (березень— липень); неодноразово приймав посланців від путивльського воєводи, який був посе­редником між царем і гетьманом (липень, вересень, листопад, грудень); писав лис­ти до білгородського воєводи С. Прозоровського (1 і 8 січня, 20 вересня, 24 листопа­да, 18 грудня), до боярина Б. Морозова (11 березня, 18 липня), до ярославського намісника І. Милославського (18 липня). Квінтесенцією усіх цих заходів українсь­кої сторони були слова Б. Хмельницького у листі до Олексія Михайловича від 19 бе­резня 1651 р.: «...як ми перед тим бажали, так і зараз Твоїй Царській Величності бажаємо, щоб нам государем і царем був, на всі землі царствував». Тенденція прий­няття «царствування», яке означало не що інше, як здобуття собі надійного протек­тора, зберігалася і в наступному році.

Протягом 1652 р. Б. Хмельницький знову тричі безпосередньо апелював до московського царя (9 січня, 24 вересня, 12 листопада), відсилав до нього два посоль­ства (січень—квітень, липень) та посланців від путивльського воєводи (лютий—тра- вень), листувався з путивльським воєводою Ф. Хілковим (21 лютого, 1 і 20 березня, 12 квітня, 17, 24 і 28 травня, 13 і 31 липня, 24 вересня, 18 жовтня). Усе це стало причиною того, що з початку 1653 р. відбуваються значні зміни у відносинах Війська Запорозького як з Московською державою, так і з Річчю Посполитою. Крім того, новий виток дипломатичного протистояння був викликаний надто вже шокуючою пропозицією Б. Хмельницького, який запропонував кандидатуру російського царя у ролі посередника під час перманентних українсько-польських переговорів.

Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосун­ках між королем Яном ІІ Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили московського царя, щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтри­мав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської Милості Війська Запорозького». Це було висловлено у листі до польського короля в березні 1653 р.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв’язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо до цього часу вони велися в основному таєм­но, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Уже з цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде прий­мати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали ось у чому: російський монарх мав забезпечувати військову допомогу проти «ляхів» і не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це», а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві. Коли у листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, гетьман Хмельницький зі старшиною її «раді­сно прочитав». Після цього у листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер’єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків.

Безпосереднім поштовхом до скликання Богданом Хмельницьким Генеральної ради у Переяславі стало укладення мирного договору у грудні 1653 р. між Кримсь­ким ханством та Річчю Посполитою. Потрібно відзначити й те, що напередодні ук­ладення домовленостей з Московським царством у 1654 р. український гетьман уже уклав міжнародні угоди з кримським ханом Іслам-Гіреєм — у 1648 р., польським королем Яном ІІ Казимиром — у 1649 та 1651 рр., турецьким султаном Мегме- дом ІѴ — у 1649 (1650 р. ?) та 1653 рр., з молдавським господарем В. Лупулом — у 1650 р. та, очевидно, зі шведською королевою Христиною — у 1652 р.

На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке по­сольство. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький про­сив султана Мегмеда ІѴ підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків надіслати йому прапор і ба­рабан. Після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке, аналогічно Мол­давському та Волоському князівствам, повинне було розглядатися як частина Ос­манської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «вели­ке» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини трав­ня до кінця червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де говори­лося про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Ще він вручив Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив україн­ське керівництво, що султан Мегмед ІѴ надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістрійського паші й буде постійно захищати козацьку дер­жаву від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького. Тут треба відзначити, що дані положення були вироблені на основі традицій українсько-турецьких переговорів про підданство, починаючи з кінця 40-х років XVII ст.

Обов’язки Війська Запорозького як васальної держави перед султанською вла­дою за пропозицією турецького посольства були такими: 1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського; 2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності. Також Б. Хмельницький разом з усією старшиною мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме — склика­ти Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р., і на ній після довгих суперечок було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й, по суті, положення українсько-турецького договору, який був укладений пе­ред тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. За повідомленнями російсь­ких агентів зі Стамбула, український гетьман при відсиланні турецьких послів го­ворив їм: «...города (Кам’янця-Подільського) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої. тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу».

Причина відмови Стамбулу полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу дум­ку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти урядові кола Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке з 1649 р. намагалося отримати протекцію «православно­го володаря» — царя Московської держави.

Елементом тиску на московський уряд, як уже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османського протектора­ту. У квітні 1653 р. про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй. Саме з цього часу, як дослідив Б. Флоря, з гетьманської канцелярії поча­ли «витікати» тексти турецьких грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським дипломатам. Промовистими були і висловлювання самого Б. Хмель­ницького у розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «не відійти мені бусурманських невірних рук. приводить мені Бог обладану бути і слугою невірно­му царю (султану)». Чи не тому однією з головних аргументацій учасників російсь­кого Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони піддадуться «бусурманам».

Загальновідомим став факт невдоволеності Б. Хмельницького та генеральної стар­шини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену. Адже згідно з усталеними у Західній та Центрально-Східній Європі принципами, він також мав присягнути в тому, що буде захищати «права та вольності» свого добровільного підда­ного. З огляду на добру розробленість питання про політико-правовий зміст Переяс­лавсько-Московського договору, зупинимося лише на його характеристиці з точки зору сюзеренно-васальних стосунків між Московською державою та Військом Запо­розьким.

«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» погоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати». Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві. Затримка із відповіддю російсь­кої сторони (цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно з якими він збирався протегувати Україні) змусила Хмельницького 21 березня звер-

нутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ве­дення переговорів необхідно нагадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права, і віри, і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими». Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька тактика тиску на по­тенційного протектора — «лякати» одного монарха іншим. До того ж українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства (українського), щоб до нього прихилялися». Саме та­ким чином перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції Олексій Михайлович мав поспішити з оформленням васалітетної залеж­ності Війська Запорозького.

Наприкінці березня 1654 р. московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шля­хетському, міщанському станам, а також духівництву були привезені до Чигирина українськими послами. З огляду на те, що зобов’язання новообраного протектора перед «гетьманом з усім Військом Запорозьким» були направлені на обмеження «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило не лише «редагування» московською сторо­ною пп. 14, 15, але й ігнорування деяких інших пропозицій української сторони), Б. Хмельницький зробив усе можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й таким чином відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських послів з Москви із погодженими царем «статтями» протягом квітня—грудня 1654 р. та наступного часу питання щодо скликання Ге­неральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося україн­ським правителем. Отже, сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим з султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, які склалися у середині XVII ст. в Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номі­нальний характер.

Доказом цьому є продовження дипломатичних стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським ханством і, що найголовніше, ряд цілеспрямо­ваних кроків Б. Хмельницького у напрямку прийняття протекторату Шведської Корони. Вони розпочалися ще у 1652-1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа до І. Радзейовського з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої. Перед тим, у лютому (менше ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звернувся до султана Мегмеда IV з проханням про за­ступництво Османської імперії та продовжував обмінюватися посольствами з його васалом — Кримським ханатом. Весною у Стамбулі перебували представники геть­мана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом. Саме тому 16 квітня Б. Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що Військо Запорозьке «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь». Показо­вою також є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття мос­ковської протекції: «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зроби­ли згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (до­мовленостей з Московською державою) робити? Бо краще мати більше друзів...» У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту.

Зупинимося також на основних моментах міждержавних відносин між україн­ським гетьманом та шведським королем, характеризуючи їх через призму поліва- салітетної моделі зовнішньої політики Війська Запорозького. Отже, наприкінці серпня 1655 р., перебуваючи поблизу Кам’янця, Хмельницький у відповідь на при­буття до нього шведського посла Ю. Торквата повідомив у листі до короля Карла Х Густава про свою радість, «що згідно з нашими (Війська Запорозького) давніми проханнями обіцяє (Карл Х) нам довір’я, захист і дружбу». Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем Хмельницьким розумівся процес укладення двостороннього договору, то згадка про «довір’я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Б. Хмельницького визнати протекцію Карла Х Густава. Але коли у жовтні під Львовом розпочалися безпосередні переговори, український гетьман трохи змінив тональність своїх звернень і листів. «.Його Милість шведський ко­роль нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою», — ці слова Хмельницького до львівських міщан засвідчили ту велику напругу у ході україн­сько-шведських переговорів, які виникли через суперечку щодо приналежності західноукраїнських територій.

Ця проблема не була вирішена й протягом наступного року, а тому гетьман вико­ристав випробуваний дипломатичний хід — 12 червня він звернувся до царя Олек­сія Михайловича зі скаргою на Карла Х Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку». Таким чином, не погоджуючись з гетьманом як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар Війська Запорозького висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності».

Уже на початку липня така позиція Хмельницького «дивним чином» стала відо­ма королю Швеції. Очевидно, що це було інспіровано гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для Ук­раїни рішення територіального питання (ці дії були дивовижно схожі на дії україн­ської еліти весною 1653 р., коли Чигирин таким же чином «зіштовхував» московсь­кого царя і турецького султана). У цьому випадку гетьман був начебто «змушений» виправдовуватися перед потенційним сюзереном: «... для підтвердження нашої при­язні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кор­дони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська Величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніко­ли без причини не трубимо сигналу», — писав 13 липня Б. Хмельницький до Кар­ла Х Густава.

Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямками Військо Запорозьке, як уже зазначалося вище, продовжувало дипломатичні стосун­ки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецько­го посла Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня — у червні вели переговори у столиці Османської імперії. Головною їх темою знову було питання щодо прийняття Украї­ною номінальної васальної залежності від султана. У відповідь на лист Мегмеда ГУ, де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому, той наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду ГѴ)».

Можемо стверджувати, що лютнево-березневі домовленості між Україною та Ро­сією у 1654 р. так і не були схвалені на Генеральній раді. А січнева рада, що відбула­ся перед тим у Переяславі, лише дозволила розпочати процес узгодження пропо­зицій до майбутнього українсько-російського договору. Отже, договір 1654 р. не був ратифікований найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української дер­жави згідно з тогочасними вітчизняними політико-культурними традиціями. На нашу думку, можна говорити лише про визнання гетьманом Б. Хмельницьким номі­нальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої полі­тики, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду після 1654 р., що була направ­лена на збереження союзницьких відносин з кримським ханом та визнання про­текції шведського короля і турецького султана.

Особливість оцінки Переяслава 1654 р. полягає у надзвичайній заміфологізова- ності сутності цієї події та її ролі в українській і російській історії. Якщо в Російській імперії ухвала ради офіційно трактувалася як «возз’єднання Русі», то у Радянсько­му Союзі та сучасній Російській Федерації — як «возз’єднання України з Росією». Лише в 90-х рр. ХХ — на початку ХХГ ст. сучасна українська історіографія аргу­ментовано спростувала наукову недолугість даних концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної й політичної єдності Русі. За твердженням багатьох істо­риків, ні українська, ні російська сторона не виконувала більшості з досягнутих до­мовленостей, отже, можна говорити лише про номінальний царський протекторат над Українською державою. А вже після визнання зверхності московського царя у 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький уклав угоди з турецьким султаном Мегме- дом IV у 1655 р., угорським князем Дьордем Ракоці — у 1656 р., бранденбурзьким курфюрстом і прусським герцогом Фрідріхом Вільгельмом — у 1656 р. та шведсь­ким королем Карлом Х Густавом — у тому ж році.

Ґрунтовний аналіз джерел 50-х рр. XVII ст. переконує, що значна частина україн­ського населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлятися від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 19 січня 1654 р. «переяславських міщан гнали до присяги, якій вони дуже опира­лися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви Пречистої Богородиці. Г він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги». А під час присяги 27 січня у Києві найвище україн­ське православне духовенство відмовилося її приносити, а керівники київського ма­гістрату та міщанство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали, як бидло... Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем.» Відмовилася склада­ти присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Пол­тавського й Кропивненського полків узагалі збунтувалося проти присяги й побило представників царя киями. Не приносили присягу із зрозумілих причин жителі за­хідної частини українських етнографічних земель. Не приносила присягу й Запо­розька Січ. Таким чином, одностайного схвалення й сприйняття українським су­спільством російської протекції не існувало, а мали місце відмінні й іноді протилежні дії та оцінки різних верств і груп населення.

Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р., пере­конливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов'язань протектора перед козацькою Україною: у 1656 р. цар підписав Віленський трактат з найбіль­шим тогочасним ворогом України — Річчю Посполитою; у 1659 р. російськими уря­довцями були сфальсифіковані «статті Б. Хмельницького» 1654 р.; у 1665 р. згідно з т. зв. Московськими статтями лівобережна частина Гетьманату мала перетворитися на станову автономію; у 1667 р. Росія уклала Андрусівське перемир'я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення «Вічного миру» 1686 р. оста­точно завершило розподіл України між Москвою та Варшавою. У свою чергу й Ук­раїнський гетьманат також не дотримувався обов'язків васальної держави: укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що суперечило зовнішній політиці Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658-1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка у 60-х — першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо.

Вічний мир 1686 р. між Московським царством і Річчю Посполитою засвідчив ос­таточний крах українсько-московських домовленостей, які передбачали існування єдиного Українського гетьманату під скіпетром російського монарха, не лише 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр. Недотримання Москвою багатьох по­ложень Коломацьких статей 1687 р. та Московських статей 1689 р., що були укла­дені з гетьманом Іваном Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та зни­щення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1708 р. остаточно вирішили проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь усе зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недов­говічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб'єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуа­цію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про возз'єднуваль- ну Переяславську раду та гетьмана Богдана Хмельницького як міфічного об'єднува­ча України з Росією.