КОЗАЦТВО У ДОБУ МІЖНАРОДНИХ ТА МІЖУСОБНИХ ВІЙН ЗА УКРАЇНУ

Через чотири тижні після смерті фундатора Козацької держави Богдана Хмель­ницького відбулися його похорони, а згодом і козацька рада. На ній «тимчасовим» («доки возмужає Богданів син Юрій Хмельницький») правителем України було об­рано довголітнього генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського.

Уже 31 серпня 1657 р. в розмові з царським послом В. Кікіним Виговський окрес­лив зовнішньополітичні плани свого уряду: «Я з усім військом зносимо своє прохан­ня до Царської Величності: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів (Польщею або Швецією), то нам здається кориснішим для нього зами­ритися зі шведами, хоч на певне число літ, аніж з королем польським, бо поляки народ віроломний, ніколи в правді не стоять». Таким чином, гетьманом передбачав­ся союз Москви й Чигирина зі Шведським королівством проти Речі Посполитої. 4 ве­ресня 1657 р. гетьман заявив новому царському послові Матвєєву: «...так, як він (Б. Хмельницький) віддав йому (Олексію Михайловичу) вірне підданство і службу згідно з присягою, так і ми повинні Царській Величності служити і за честь його помирати, як вірнопіддані».

У той же час у Чигирині тривали переговори зі шведськими дипломатами. Вони завершилися 5 жовтня 1657 р., коли під Корсунем відбулася Генеральна рада Україн­ського гетьманату.

Одночасно на Корсунській раді було обговорено положення угоди зі шведським монархом Карлом Х Густавом, де українці визнавалися як Liberta gente et nulli subiecta («Вільний народ і нікому не підлеглий»). У тексті договору зі Шведським королів­ством наголошувалося на необхідності здійснення «військової допомоги проти спільних ворогів... за винятком світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов’язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність».

Однак уже тоді гетьманський уряд з вагомих причин поступово почав відходити від орієнтації на московську протекцію. Серед населення козацької України поши­рювалася думка, що «хоче цар наші вольності зламати і привести нас під свою волю. царських воєвод не хочемо — хочемо від царя відступити». Частина козацької стар­шини взяла участь у т. зв. «бунті Лісницького», провідники якого виступали під антиросійськими гаслами. Які ж причини штовхнули І. Виговського та його стар­шину відмовитися від сюзеренітету Олексія Михайловича? Українці боялися того, що цар скасує гетьманське правління, започаткує воєводську управу, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере «привілеї» у старшини, заборонить автономію церкви в Україні тощо.

16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьмана­ту. Майже одночасно з посольством до Польщі Виговський відправив до Москви де­легацію на чолі з полковником Г. Лісницьким. Вона мала запевнити Олексія Ми­хайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті дипломатичної інструкції, яку Лісницький передав московським боярам, відзначалося: «.якщо ми не хотіли бути прямими царю, Його Милості, підда­ними і не під його, Царської Величності, міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві і дає нам прапор, булаву і всі краї польські придати до того обіцяв. Також і колишні березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля польського жалуванням. Але ми для милості самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учи­неної присяги тримаємося». Оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіянам мали подвійну мету. Крім запевнення українців у тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, таки не «зраджують» своє­му московському сюзеренові, слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманату щодо дотримання ним своїх попередніх зобов’язань.

Але замість того щоб гарантувати «права та вольності» козацтва та інших станів України й затвердити Івана Виговського на гетьманстві, московський цар Олексій Михайлович почав розпалювати міжусобну боротьбу серед козацької старшини й спочатку спровокував громадянську війну серед українського суспільства, а потім в односторонньому порядку ввів свої війська для підтримки опозиційних сил на тери­торію України.

В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 р., диплома­тія гетьманського уряду розвивалася у польському, московському, шведському, ту­рецькому та кримському напрямах, кожний з яких був важливий для справи утри­мання здобутків Української революції. 18 жовтня 1658 р. І. Виговський написав листа до шведського короля Карла Х Густава, де висловив жаль з приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні. Одночасно він звернувся до брата короля Швеції герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточен­ня. Підписавши у 1658 р. перемир’я з Москвою, шведи порушили дипломатичні плани українського уряду й позбавили його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами.

Ще на початку 1658 р. І. Виговський уклав військовий союз із кримським ханом Мегмед-Гіреєм IV, згідно з яким кримський уряд зобов’язувався підтримувати Ук­раїну як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набира­ли сили в Козацькій державі. Кримський хан натомість вимагав від гетьмана офіцій­но заявити про вороже ставлення до Росії. Невдовзі татарський правитель надав значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викли­кало невдоволення певної частини козацької старшини. Крім того, як відомо, соро- катисячне кримське військо допомогло Виговському розгромити російську армію під Конотопом у червні 1659 р.

Незважаючи на підписання Гадяцького договору, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнародних відносинах на те­ренах Центрально-Східної Європи. Україна так і не одержала від поляків обіцяної військової допомоги проти росіян. Лише на початку 1659 р. в Україну «прийшли тепер на допомогу™ ляські і німецькі війська» (всього близько 5-6 тисяч чоловік). 16 січня український гетьман написав вдячного листа до Яна II Казимира, але знову ж таки попросив додаткової й більш дієвої допомоги.

Слід зазначити, що одночасно з цими заходами українського зовнішньополітич­ного відомства продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла К. Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й визначали українську державність. Після ознайомлення з пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз». Зауважимо, що саме напередодні Конотопської битви, 12 червня 1659 р., виправле­ний текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигідні- шому для Українського гетьманату варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти російської окупаційної армії.

Окремого й детальнішого розгляду вимагають тогочасні українсько-російські сто­сунки, що призвели до війни між гетьманатом і царством. Згідно з останніми дослі­дженнями, підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, Виговський не праг­нув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей навіть містилося положення про збере­ження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору 17 вересня 1658 р. І. Виговський відпу­стив до Москви російського посла В. Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати Царської Величності указу від цього числа три тижні і чотири дні». Протя­гом другої половини вересня український правитель додержувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності».

Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів був відправ­лений полковник І. Кравченко. У січні 1659 р. царський уряд пішов на деякі по­ступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, уже не пристав на російські пропозиції. «Присягав де він, гетьман, на тому, щоб йому бути у Царської Величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде», — говорив у цей час наступник Б. Хмель­ницького московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство коро­лю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали воєнні дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися І. Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати і татар від нас відмовляти почали».

Царські дипломати запропонували українцям перемир’я на основі пунктів Гадяць- кої угоди, що було фактично лише спритним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами наказного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого насе­лення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме в цей час у Варшаві відбувався сеймовий з’їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому ук­раїнсько-російська війна тривала.

Війна з колишніми союзниками розпочалася у кінці вересня 1658 року, коли на території південно-східної Білорусії зав’язалася боротьба між козацькими полка­ми на чолі з Іваном Нечаєм та росіянами. Нечаю вдалося вибити московські гарні­зони з окремих міст і селищ, після цього 20 жовтня московська армія на чолі з князем Г. Ромодановським перетнула українсько-російський кордон і протягом певного часу окупувала північно-східні райони України. Вона мала за мету скину­ти з гетьманства Виговського, який продовжував державницькі плани Хмельниць­кого.

«Після смерті вічної пам’яті Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозь­кого, вони (росіяни) гадали, що наша Мала і Біла Русь спільно з Військом Запорозь­ким швидко загинуть. Тому й послів наших у Москві затримували довго і з ними поводилися гордовито і на свої прохання ми діставали холодні відповіді. Незабаром і московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським, послане начебто на допомогу, просунулось аж до Переяслава і не побажало підкоритись гетьманові. Коли пізніше на гетьмана був обраний Іван Виговський, що він узяв провід, перебуваючи на посаді Генерального писаря Війська Запорозького, то Ромодановський перший не визнав цей офіційний титул, а за ним зробив те ж саме і великий князь (московсь­кий цар)», — говорилося у «Маніфесті Війська Запорозького», який було укладено 1659 р. козацькою старшиною й відправлено до володарів багатьох європейських держав задля пояснення причин початку війни між козацькою Україною і царсь­кою Росією.

Також у цьому важливому для розуміння тогочасних українсько-російських відно­син другої половини 50-х років XVII ст. документі відзначалося: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабсь­ке ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні великому князеві (московському цареві), але нас змусили стати до зброї». Отже, війна з боку козацької України була справедливою та оборонною й виправданою з точки зору невиконання Москвою взятих на себе у ре­зультаті Переяславської угоди 1654 р. зобов’язань. Адже замість того щоб гаранту­вати «права та вольності» козацтва та інших станів України, цар Олексій Михайло­вич почав розпалювати міжусобну боротьбу, а потім і громадянську війну, що розпочалася після смерті гетьмана Богдана Хмельницького.

До квітня 1659 р. московськими військами були окуповані частини Полтавсько­го, Миргородського, Лубенського, Чернігівського та Ніжинського полків. Про пове­дінку російських солдатів на захоплених територіях красномовно свідчать слова ніжинського полковника Григорія Гуляницького: «Москва наступає безбожна... все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя. священиків і іноків, і інокинь — всіх під меч пускають, а більше того над паннами добрими діви­цями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилуплюють.» І дійсно, росіяни перед тим захопили Ніжин і Борзну й жорстоко вирізали їхніх жителів.

Важливим стратегічним пунктом на шляху просування Ромодановського в глиб України стало місто-фортеця Конотоп, яке було неодноразово атаковано ворожими підрозділами й героїчна облога якого тривала більш ніж два місяці — з 20 квітня до 29 червня 1659 р. Так, наприклад 29 квітня під час штурму міста українські козаки на чолі з полковником Г. Гуляницьким за підрахунками істориків завдали росіянам значних втрат: серед росіян було 514 вбитих, 2 тисячі 594 поранених і 356 покаліче­них.

Щоб звільнити оточений Конотоп і витіснити російські підрозділи за межі Украї­ни, до міста поспішив гетьман І. Виговський на чолі 16-тисячного козацького війська. До нього приєдналося 30 тисяч татар кримського хана Мегмед-Гірея на чолі з Ка- рач-беєм, а також польські хоругви воєводи Анджея Потоцького та наймані сербські і волоські підрозділи (близько 5 тисяч вояків). Треба відзначити, що у складі військ союзницького Кримського ханства на боці української армії воювали не тільки кримські, але й білгородські, ногайські, азовські татари, а також войовничі темрюцькі черкаси.

28 червня 1659 р. гетьман Виговський підійшов до переправи через річку Соснівка поблизу Конотопа, де відбулися перші сутички українців та їхніх союзників з росія­нами, а наступного дня, 29 червня, — вирішальна битва. «.Військо Виговського із татарами Вашої Царської Величності з військом зійшлися під Конотопом в п’яти вер­стах у селі Соснівка, не малий задор і бій за переправою з обох сторін учинили і. ті неприятелі безвісно під’їзд Вашої Царської Величності, з усіх боків обступивши, побили, мало насилу хто втік», — повідомляв про переможні дії гетьмана учасник тих подій з російського боку до Москви.

28-29 червня (8-9 липня за н. с.) 1658 р. відбулася грандіозна битва, у ході якої гетьману Івану Виговському на чолі української армії вдалося отримати перемогу над майже 100-тисячним військом Московського царства, яке окупувало північні території козацької держави. Ця битва стала класичною у плані мистецтва ведення бою, адже багатотисячна російська армія була взята в кільце і повністю розгромле­на. Гетьман Виговський при цьому використав стратегію концентрованого удару, що забезпечувався несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням при­хованого резерву. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська», — зазначав ще у ХІХ ст. з приводу пере­моги українців відомий російський історик С. Соловйов.

Конотопська перемога була одержана українським гетьманом не лише завдяки багаторічній військовій практиці, що набувалася поряд з гетьманом Богданом Хмель­ницьким у багатьох битвах і воєнних операціях протягом 1648-1657 рр., але й з ог­ляду на ознайомлення самого Виговського із значним доробком як зарубіжних, так і вітчизняних теоретиків військової справи. Так, у 1634 р. в Парижі вийшла латино- мовна книга видатного у майбутньому сподвижника І. Виговського Юрія Немирича під назвою «Роздуми про війну з московитами» («Discursus de bello moskovitico»). Аналізуючи історичний досвід багатьох країн, українець Немирич узагальнив ос­новні положення стратегії підготовки держави до війни та стратегії під час неї пол­ководців. Ю. Немирич уважав, що обов’язковим елементом перемоги повинна бути перевага у зброї і виробництві її нових видів. Також він указував на необхідність наявності висококваліфікованих командирів і воїнів. «Відважним зробить воїна хист полководця, тямущим — порядок і послух, мужнім — вибір для себе супротивни­ка», — писав автор «Роздумів...». У книзі Немирич висвітлив власний військовий досвід, адже він брав участь у польсько-російській війні 1632—1634 рр. Ним були розглянуті такі складові тактики, як наступ, польова сутичка, облога. Зокрема вка­зувалося на те, що під час військових походів краще брати ворога у полон шляхом вистежування, засідками та облогами, ніж силою. Праця українського автора збага­тила бойову майстерність козацького війська, його воєнне мистецтво та визначила напрямки його подальшого розвитку з урахуванням національних військових тра­дицій. Вищеназвані теоретичні та ідеологічні основи значно вплинули на розвиток української військової культури під час Визвольної війни середини XVII ст., а та­кож протягом гетьманування І. Виговського, адже Ю. Немирич був його «правою рукою» під час українсько-російської війни 1658-1659 рр.

Сучасні дослідники Конотопської битви відзначають, що спочатку під натиском російських військ (можливо, це було запланованим маневром) гетьман Іван Виговсь- кий почав відступати вздовж лівого берега заболоченого річища Торговиці в напрям­ку до городища Пустої Торговиці. Дочекавшись зручного моменту, коли росіяни були захоплені наступом, татари завдали удару військам московського князя С. Пожарсь- кого з тилу. Росіяни опинилися в оточенні, адже попереду і позаду були українці і татари, а від Конотопа їх відділяла заболочена Торговиця. Зважаючи на великі втра­ти з обох сторін, битва була жорстокою — серед росіян убитих і поранених виявило­ся до 30 тисяч, українці втратили майже 4 тисячі чоловік, а татари — 6 тисяч.

З 30 червня до 2 липня 1659 р. війська гетьмана Виговського здійснювали без­перервні штурми оборонного табору князя Ромодановського, під час яких загину­ло й отримало поранення ще декілька тисяч росіян. 4 липня розпорошені окупаційні війська ледве прорвалися через оточення й зуміли під безперервним обстрілом ук­раїнської артилерії відійти в напрямку Путивля. Поразка основних сил російської армії мала великий деморалізуючий вплив на уряд та всі стани Московського цар­ства. «.У траурному одязі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охо­пив Москву. Удар був тим важчий, що був раптовим; слідував він за такими блис­кучими успіхами. Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царствуючий град затремтів за власну безпеку», — описували російські історики ті й справді жахливі для царської Росії події. Паніка була такою великою, що, як свідчив шведський посол, місцеві жителі почали масово тікати за 100-150 верст від Москви.

Оцінюючи Конотопську битву і перемогу 1659 р. 51-тисячної українсько-кримсь­кої армії гетьмана Івана Виговського над майже 70-тисячним російським військом, треба відзначити, що вона з політичної точки зору засвідчила непереборне бажан­ня українців захистити власну державу, хоча б і від своїх колишніх протекторів та союзників. З військового боку блискуча Конотопська битва стала свідченням висо­кого воєнного мистецтва вітчизняних збройних сил Козацької доби української історії.

За кількістю втрат з обох сторін битва під Конотопом перевершила, наприклад, сумновідому Полтавську битву 1709 р., де загинуло з обох сторін близько 10 тисяч чоловік, а в Конотопській битві побачили свою смерть майже 40 тисяч вояків ворогу­ючих таборів. Військова перемога українців улітку 1659 р. хоч і викликала великий резонанс у Європі, але внутрішньополітична ситуація (проти гетьмана Івана Виговсь­кого виступала сильна опозиція) не дозволила тогочасній Українській державі ско­ристатися з наслідків поразки Росії у війні 1658-1659 рр.

Під час війни з Росією український уряд продовжував дипломатичну діяльність в інших країнах Центрально- та Південно-Східної Європи. У квітні 1659 р. воєвода В. Шереметєв повідомляв у Москву: «...буде до гетьмана Івана Виговського на допо­могу... Стефан, волоський колишній воєвода, з турськими людьми, та угорський но­вий король.» У цей час до Чигирина справді прибули угорський та молдавський посли. Крім того, Виговський направив посольство до Стамбула на чолі з А. Ждано­вичем — на випадок розриву союзницьких стосунків з Польщею гетьман засвідчу­вав готовність прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомо­гу («.Антону велів їхати до турецького султана говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві, й просити в нього наказав людей на поміч»).

Велике посольство на чолі з Р. Гапоновичем та О. Астаматієм перебувало в травні 1659 р. (саме тоді, коли йшов до завершення процес затвердження Гадяцької угоди) у столиці Османської імперії. Метою цього посольства, як дослідив М. Петровський, було приєднання Українського гетьманату до Туреччини на умовах васальної залеж­ності. Чи не найголовнішою умовою уряду І. Виговського в разі підданства султанові було надання Мегмедом IV дозволу кримському ханові зброєю підтримувати свого нового васала. Зміна внутрішньополітичної ситуації в Україні, пов’язана з приходом до влади нового гетьмана Ю. Хмельницького, зупинила українсько-турецькі пере­говори 1659 р.

Одночасно проводилися активні переговори щодо прийняття протекції цісаря Австрійської імперії. Брат гетьмана Данило (за іншими даними, Ю. Немирич) зуст­рівся з представником Відня бароном Ф. Лісолею, якому заявив «із запевненням, що прагне вірності королеві зберегти. аби Польська не впала і Королівство не стало розділене, вважаємо за потрібне шукати на майбутнє доброї протекції. Шукали її раніше у татар, потім у турка, недавно з москалями, зараз залишилася тільки надія в протекції цезаря, і якщо Й[ого] Ц[есарська] М[илість] захоче їх прийняти, зобов’я­зуються, щоб ціле військо Виговського було готове піддатися йому». Навесні 1659 р. українські дипломати мали переговори і з представниками німецького Бранденбурзь- кого курфюрства, де також обговорювалося питання елекції (виборів) Габсбургів у Речі Посполитій. Як відзначали вже сучасники, така багатовекторна полівасалітет- на дипломатія І. Виговського була йому необхідна для того, щоб здобути собі неза­лежне становище («seorsivum statum»).

Після смерті свого наступника у серпні 1657 р. Іван Виговський (спочатку як ре­гент малолітнього Юрія Хмельницького, а потім уже на гетьманській посаді) вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Б. Хмельницького, — «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі шлях до того, щоб «не бути ані під королем, ані під царем». Недотри­мання російським монархом узятих на себе сюзеренних зобов’язань та загроза оку­пації московськими військами північно-східних земель гетьманату змусили уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею.

Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості 1654 р. Водночас пошуки нового сюзерена гетьманським урядом Виговського не об­межувалися тільки стосунками з Варшавою — наступник гетьмана Богдана Хмель­ницького уклав договір зі Шведським королівством та продовжив союзницькі сто­сунки з Трансільванським князівством і Кримським ханством. Не очікуючи впровадження гадяцьких домовленостей, він вів переговори зі Стамбулом та Віднем стосовно прийняття протекцій монархів Австрійської та Османської імперій. Однак складна внутрішньополітична ситуація в країні та наступ російських військ не дали змогу Івану Виговському завершити плани свого великого попередника щодо стабілі­зації зовнішньої політики Українського гетьманату.

Спроби об’єднати право- і лівобережну частини Українського гетьманату розпо­чалися відразу ж після політичного розколу унітарної козацької держави на почат­ку 60-х рр. XVII ст. Це питання було головним під час проведення Генеральної ради в липні 1660 р. Підписання урядом Юрія Хмельницького Чуднівського трактату в жовтні того ж року та визнання ним протекції польського короля Яна ІІ Казимира викликало невдоволення значної частини козацтва Лівобережної України, яке не­вдовзі оформилося в неприйняття нею влади молодшого сина Богдана Хмельниць­кого та започаткування наказного гетьманства над полками Задніпров’я переяславсь­кого полковника Якима Сомка. Очевидно, що такий поліцентризм колись єдиної державної структури не був до вподоби обраному законним шляхом ще на загально­українській Генеральній раді Юрію Хмельницькому. «Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, рівно як і та сторона без нас™» — відзначав на самому початку свого гетьманства Ю. Хмельницький. У середині травня 1662 р. геть­ман також висловлював переконання, що польський король буде «...на батьківсько­му лоні своєму спостерігати за цілістю України.» Відразу ж після укладення Чуднів- ської угоди гетьман вислав до полковника Т. Цицюри (він на той час очолював більшість лівобережних полків і підтримував російського воєводу В. Шереметєва) універсал, у якому повідомляв, що цей договір передбачає збереження усіх «прав і вольностей» Війська Запорозького як на Правобережжі, так і Лівобережжі. Саме тому молодший Хмельницький радив «задніпровським» козакам перейти на бік польського короля й гарантував їм збереження життя та козацьких привілеїв. Однак лівобе­режна старшина на чолі з наказним гетьманом Я. Сомком бажала залишитися у підданстві московському цареві. Сомко навіть закликав у «черкаські міста» бєлго­родського воєводу Г. Ромодановського зі своїми військами.

Саме тому невдовзі Ю. Хмельницький обрав військові засоби як найефективніші в справі повернення під свою владу бунтівливого Лівобережжя. Уже в листопаді 1660 р. за його наказом на чолі п’ятитисячного козацького корпусу туди вирушив полковник П. Дорошенко, який до січня наступного року оволодів містами Зінько- вом, Ромнами та Гадячем. Унаслідок цієї воєнної акції під булаву Хмельницького перейшли Полтавський, Гадяцький, Лубенський та Миргородський полки, а також Охтирський полк Слобідської України. Джерела засвідчують, що поруч із підрозді­лами Дорошенка на Лівобережжі воювали також польські й татарські війська, які були запрошені сюди гетьманом. У результаті таких дій «мало вже чого цілого зали­шилося» з міст і селищ Прилуцького полку.

Однак і цих сил виявилось замало для того, щоб оволодіти великою територією з «лівого берега» Дніпра, а тому Хмельницький на початку грудня вислав до Яна ІІ Казимира посольство на чолі з колишнім генеральним писарем С. Голуховським. Воно мало добиватися від польського короля відновлення дії Гадяцької угоди 1658 р. До того ж українці пропонували «...деякі нові пункти, необхідні для Війська Його Ко­ролівської Милості Запорозького, в заміну тих, котрих Військо Запорозьке з комісії Гадяцької не отримує.» Також наголошувалося на питанні повернення православ­ним відібраних уніатами церков на території Корони Польської та Великого князів­ства Литовського. Серед іншого посли мали вимагати від польської влади, щоб жов­ніри, які проходили службу у Правобережній Україні, «не були тягарем для української людності». Цікаво, що під час цих переговорів козацькі дипломати ви­ступали з пропозицією взяти під королівську протекцію скинутого з господарства волоського воєводу Костянтина Щербана.

Продовжуючи полівасалітетну політику свого батька, Ю. Хмельницький одночасно з переговорами у столиці Речі Посполитої намагався налагодити стосунки з московсь­ким царем. Для цього ще у кінці листопада 1660 р. він написав листи до російських воєвод Ю. Барятинського та І. Чаадаєва. У них він переконував московських уря­довців у тому, що Чуднівська угода не була добровільною, а стала наслідком «приму­су і ситуації безвиході». Тому, засвідчував гетьман, він готовий повернутися до царсь­кої протекції, але за умови надання йому певних гарантій з боку Москви. Також Ю. Хмельницький просив надіслати на Лівобережжя значну кількість царських військ, яку потім можна було б переправити на Правобережжя. Невдовзі у Чигирині відбулися таємні переговори з представником Барятинського і Чаадаєва, які, однак, завершилися безрезультатно.

З огляду на загострення внутрішньополітичної ситуації вже через два тижні після посольства Голуховського до Варшави відправилася дипломатична місія на чолі з сот­ником С. Опарою. Поряд з вирішенням інших питань це посольство мало намір про­сити в короля військової допомоги. Однак вона так і не була надана польським мо­нархом, а тому П. Дорошенко в січні 1661 р. повернувся на Правобережжя. Відразу після його повернення гетьманський уряд намітив новий похід у район Чернігівщи­ни на чолі з новопризначеним наказним гетьманом Г. Гуляницьким. У лютому ра­зом з полками польського воєводи С. Чарнецького й татарами Каммамет-мурзи він виступив проти військ лівобережного наказного гетьмана Я. Сомка й російського воєводи Г. Ромодановського. Численні бої й сутички між ними тривали з перемінним успіхом на землях Чернігівського, Ніжинського, а потім Переяславського й Пол­тавського полків до середини квітня. Зрештою українсько-польсько-татарські війська змушені були відступити, зважаючи на більш успішні дії лівобережно-українських та російських підрозділів.

На початку 1661 р. Український гетьманат уклав певні домовленості з Кримсь­ким ханатом. Про це у січні Ю. Хмельницький повідомляв Яна ІІ Казимира, говоря­чи про «вічну приязнь» з Мегмедом ГУ Гіреєм. Як дослідив В. Горобець, зав’язуван­ня українсько-кримських контактів відбувалося на тлі зростання інтересу Війська Запорозького до налагодження стосунків з Османською імперією. Про такі наміри Чигирина повідомляв представник папи римського у Варшаві нунцій А. Пігнателлі, який відзначав, що український гетьман «на шкоду Польщі» спілкується зі Стамбу­лом. У вересні того ж року січневі домовленості між Хмельницьким і Гіреєм транс­формувалися у Ставищанський договір, який передбачав військову взаємодію між Чигирином і Бахчисараєм та забороняв примусовий татарський «ясир» на Правобе­режжі.

Одночасно з відпрацюванням турецько-татарського напрямку зовнішньої політи­ки Ю. Хмельницький знову звернув увагу на Москву. Це відбулося після того, як на варшавському сеймі у травні українським послам відмовили у багатьох вимогах, се­ред яких найголовнішою була вимога скасування унії. Очевидно, саме тому гетьман звернувся з листом до Олексія Михайловича, у якому висловив бажання відновити своє підданство та скаржився на лівобережну козацьку старшину.

Не полишаючи своїх намірів оволодіти Лівобережною Україною, Ю. Хмельниць­кий у жовтні 1661 р. з метою завоювати тимчасову «тогобічну» столицю Переяслав (вона була резиденцією Я. Сомка) на чолі Уманського, Подільського, Кальницького й Корсунського полків знову перейшов Дніпро. Але ця військова операція, як і по­передні, закінчилася невдачею — у січні 1662 р. молодий гетьман ні з чим повернув­ся в Чигирин. Не допомогли йому й ханські війська, які всупереч чуднівським до­мовленостям жорстоко поводилися з місцевим населенням і тим самим налаштовували українців проти їхнього центрального уряду.

Чергова спроба приборкати «розкольників» відбулася в першій половині березня 1662 р., коли війська наказного гетьмана І. Богуна (за дорученням Ю. Хмельниць­кого) захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та інші придніпровські ко­зацькі міста й селища. Проте вже в середині березня вони знову були витіснені за Дніпро Я. Сомком, якому допомогали московські частини І. Чаадаєва. Це не зупи­нило Хмельницького — вже в травні того ж року він, зібравши 15-тисячне військо, до якого приєдналися півтори тисячі поляків, одна тисяча татар і одна тисяча німець­ких найманців, знову атакував Переяслав. Довготривала облога міста не вдалася, а 16 липня гетьманська армія зазнала відчутної поразки від супротивників поблизу Канева. І хоча на початку серпня Хмельницький одержав сатисфакцію в результаті перемоги поблизу Бужина, де на поміч йому прийшла татарська орда, він уже вкот­ре змушений був відійти на Правобережжя. Востаннє Ю. Хмельницький здійснив спробу закріпитися на лівому березі Дніпра восени 1662 р., але й вона не мала успі­ху, оскільки не надійшла очікувана допомога від Яна ІІ Казимира. Так закінчилися намагання Ю. Хмельницького об’єднати Правобережну Україну з Лівобережною.

Таким чином, протягом 1660—1662 рр. уряд Хмельницького здійснив 5 воєнних походів з метою завоювання Лівобережжя, однак вони не принесли бажаного ре­зультату. Одночасно з діями воєнного характеру гетьманський уряд проводив та­кож і велику дипломатичну роботу. Якщо посольство сотника С. Опари в 1660 р. було першим, яке просило допомоги у свого протектора, то протягом наступних трьох років свого правління Ю. Хмельницький відправив дванадцять козацьких посольств до Яна ІІ Казимира, які запрошували польського монарха втрутитися в перебіг подій в Україні з метою її об’єднання. Крім цього, Український гетьманат брав активну участь у відновленні, а потім і підтримці постійних «братерсько-дружніх» стосунків з Кримським ханатом. Лише протягом квітня—червня 1662 р. до Бахчисарая було відправлено сім козацьких посольств. Головним пунктом інструкцій для всіх них була вимога-прохання до хана надавати боєздатне військо для участі в операціях з метою підкорення Лівобережжя. Невирішення об’єднання України за допомогою польської протекції підштовхнуло Ю. Хмельницького знову до прийняття зверхності московського царя — у лютому 1662 р. він послав до Константинопольського патрі­арха ченця Шафронського з метою, щоб той «звільнив його від присяги Чуднівсь- кої». Він також вів переговори навіть з політичними опонентами короля — литовсь­кими конфедератами. У дипломатичній інструкції послам Великого князівства Литовського відзначалося, що «...після повернення свого посла, відрядженого до Війська Його Королівської Милості Запорозького, про чесноту, вірність і відвагу до Його Королівської Милості і Речі Посполитої і Його Милості пана Юрія Хмельниць­кого, гетьмана Запорозького, і війська, яке перебуває під його регіментом, які для підняття вітчизни з військами Його Королівської Милості військовий і духовний прийняли союз.»

Поряд з військовими й дипломатичними заходами Ю. Хмельницький користу­вався ще й таким засобом — намагався прихилити до себе невдоволених лівобережців, розсилаючи власні універсали, які мали закликати «тогобічних» українців до поко­ри законному гетьману та його «природному сюзерену» — королю Речі Посполитої. Ці універсали розсилалися, як правило, перед походом гетьманських військ на Ліво­бережну Україну. Крім того, Ю. Хмельницький та його старшина зверталися з лис­тами до окремих лівобережних полковників й особливо до наказного гетьмана Я. Сом­ка. З останнім Хмельницький, зважаючи на родинні зв’язки (Сомко був його дядь­ком), неодноразово зустрічався і вмовляв його визнати свою владу. Але ні воєнні опе­рації та дипломатичні заходи, ні розсилання універсалів і листів, ні зустрічі з лівобе­режною старшиною не допомогли уряду Ю. Хмельницького об’єднати всю Україну під єдиною булавою. Хоча такі заходи все-таки невдовзі вплинули на політичну по­зицію Я. Сомка — у першій половині 1663 р. він став налагоджувати стосунки у на­прямку возз’єднання двох частин Українського гетьманату не лише з гетьманським урядом, але і з Варшавою.

Правобережний гетьман П. Тетеря, який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, почав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника. 22 січня 1663 р. гетьман відправив до Варшави посоль­ство Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна ІІ Казими­ра надати Тетері допомогу у відвоюванні Лівобережжя. Також українські диплома­ти повинні були добиватися від варшавського уряду повернення православних церков, які перебували в руках уніатів, і вирішити ряд інших важливих питань.

А 3 лютого новообраний гетьман повідомляв свого польського патрона про склад­ну ситуацію в Україні з огляду на перебування татарської орди: «Важко описати, які безчинства творить орда, залишена в Україні лише для допомоги: вона здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справед­ливість, усупереч дружбі, освяченій присягою». Однак невдовзі Тетеря відіслав до Бахчисарая посольство на чолі з лисянським сотником Деменком, яке мало запев­нити кримського хана у дружніх стосунках.

21 березня 1663 р. гетьман вислав до лівобережних полків універсал, у якому за­кликав підкоритися своїй владі, адже лише в такому разі він зможе захистити їх від ворожих нападів. Крім того, він намагався встановити стосунки з представниками козацької старшини та вищого духовенства «лівого берега» Дніпра. У результаті та­ких дій він ледве не схилив на свій бік «тогобічного» наказного гетьмана Я. Сомка. Досить велику надію покладав правобережний уряд на успішне завершення військо­вих операцій проти «непокірних» лівобережців. На відміну від Ю. Хмельницького, гетьман Тетеря спочатку відмовився від масштабних походів і віддав перевагу так­тиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами. На­прикінці зими 1662 — навесні 1663 р. правобережні полки спільно з татарами оволо­діли Кременчуком, Потоком, Переволочною та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час вони були змушені повернути­ся на Правобережжя, де розгорталося повстання окремих полків, що були невдово- лені як внутрішньою, так і зовнішньою політикою свого гетьмана.

Оцінюючи дуже складну внутрішньополітичну ситуацію, 26 червня 1663 р. П. Те­теря писав до польського короля: «...Тут несподівано застало мене перетворення до­машніх овець на хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику попу підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров’я і, нарешті, нестійку споруду щастя України, дещо уже відновлену мої­ми зусиллями, знову зруйнувало». Розуміючи, що власними силами об’єднати Ук­раїну буде складно, Тетеря в серпні закликав на допомогу кримських татар та нага­дав польському монарху про його обіцянку допомогти в цій справі. Правобережний гетьман разом з військами свого протектора протягом осені 1663 р. — зими 1664 р. здійснив великий похід на Лівобережну Україну. Об’єднана українсько-польсько- татарська армія, очолювана самим Яном ІІ Казимиром (очевидно, його участь у по­ході була спричинена великим бажанням дістати реванш після поразок від Б. Хмель­ницького), нараховувала близько 100 тисяч чоловік. Ця грандіозна як на той час кампанія спочатку спричинила перехід певної частини лівобережних полків (невдо- волених політикою І. Брюховецького), які повірили закличним універсалам П. Те­тері про звільнення з-під московського «рабства». Та ця кампанія не принесла ба­жаних результатів її керівникам. Навпаки, надзвичайна жорстокість її учасників до місцевого населення сприяла консолідації українців Лівобережжя, а також масо­вим виступам правобережців проти гетьмана, який допустив винищення українсь­ких земель польськими й татарськими військами.

Політика гетьмана П. Тетері, яку можна виразити словами «^ми повинні силою зброї Вашої Королівської Милості, пана нашого милостивого, і за допомогою орди, що прибула нещодавно з Селім-Гіреєм, привести в порядок майже всю Україну», зазнала краху. А тому погоджуємося з висновками істориків, що поразка цієї воєн­ної кампанії означала остаточний провал намірів Тетері відновити єдність Українсько­го гетьманату.

Чуднівська кампанія 1660 р. спричинила те, що частина полків Лівобережної України не визнала владу законного гетьмана Юрія Хмельницького (а той, як відо­мо, склав присягу польському королеві) й фактично залишилася під зверхністю мос­ковського царя та наказним гетьманством переяславського полковника Якима Сом­ка. Хотілося б зосередити увагу на тому, що цар Олексій Михайлович, не зважаючи на проросійські настрої Я. Сомка, у 1661, 1662 та 1663 рр. так і не затвердив його на посаді «повноцінного» українського гетьмана, хоча для того були всі підстави. Адже саме Сомко разом зі своїми соратниками утримав більшість населення Лівобережної України від переходу під зверхність Речі Посполитої й постійно закликав ревно до­тримуватися російської протекції.

Велику тривогу в оточенні московського монарха викликали заяви Сомка щодо його бачення політичної моделі взаємовідносин між Українським гетьманатом та Московським царством. Сомко був прибічником побудови авторитарного управління Козацькою державою. Наказний гетьман ще у середині 1661 р. у розмові з російсь­ким урядовцем Приказу таємних справ Ю. Никифоровим наголошував на тому, щоб гетьман, «під рукою великого государя будучи в підданстві», над полковниками мав сильну владу, а не так, як про те було сказано у Переяславських статтях 1659 р. Також Я. Сомко пропонував відмінити судовий імунітет частини козацької старши­ни та заборонити їй напряму («мимо гетьмана») зноситися з царем. Чи не вперше в українсько-російських відносинах висловлювалася думка щодо запровадження при гетьманському уряді спеціального царського резидента. Власне саме те, що у сто­сунках з царем Сомко твердо виступав за дотримання принципів класичної васаль­ної підлеглості, й стало причиною негативного ставлення до нього з боку Москви. А тому царський уряд з великим задоволенням сприйняв пропозиції кошового отама­на Запорозької Січі І. Брюховецького, який для того, щоб стати гетьманом, обіцяв північному сусідові значно обмежити прерогативи гетьманської влади. За влучним висловом сучасного російського історика Тетяни Таїрової-Яковлєвої, цей процес мож­на було означити як «деградацію ідеї Гетьманщини».

Уже восени 1662 р. під час боротьби за гетьманську булаву І. Брюховецький зая­вив, що Україна не потребує уряду гетьмана (?), а Україні необхідно «...князя мало­російського від Його Царської Величності, на яке князівство бажаю Федора Михай­ловича мати.» А восени того ж року Брюховецький оголосив, що усі прибутки, які збиралися в Україні, будуть направлятися в царську скарбницю. До того ж кошовий отаман узагалі відмовлявся від претензій на вищу політичну владу в українському суспільстві: «...У Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман, і полковники, і сотники, й усякі начальні люди міщанами і селянами в містах і в се­лах володіли без привілеїв королівських; тільки, бувало, за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим. по привілеях королівських і во­лоділи...» Зрозуміло, що після таких заяв, як відзначали дослідники цієї проблеми, політичні акції І. Брюховецького в Москві значно зросли. Серед українського насе­лення Брюховецький використовував образ людини, що має підтримку православ­ного монарха — не лише політичну, але й військову. А тому за допомогою російсь­ких воєвод 17-18 червня 1663 р. на «чорній» раді поблизу Ніжина його обрали гетьманом «Війська Його Царської Милості Запорозького».

Восени того ж року в Батурині відбулися українсько-російські переговори, у ре­зультаті яких 21 листопада з певними застереженнями з боку гетьманського уряду було ухвалено т. зв. Батуринські статті, які регламентували взаємовідносини між московським царем Олексієм Михайловичем та українським гетьманом (який по­ширював свою владу на Лівобережжя та Запорожжя) І. Брюховецьким. Вони підтвер­джували та доповнювали Переяславські статті 1659 р. і складалися з п’яти статей. У першій гетьманський уряд брав на себе зобов’язання утримувати за свій рахунок московське військо, яке знаходилося в Україні, а також російські гарнізони в містах Лівобережжя. Друга стаття повторювала 16-й пункт Переяславської угоди 1659 р. й проголошувала, що гетьман має ловити й повертати до Москви збіглих звідти до Ук­раїни росіян. У третій статті говорилося про запровадження козацького реєстру й опису прибутків гетьманського уряду, але козацька старшина відмовилася затверд­жувати це положення. Четверта стаття оголошувала заборону продажу хліба «за Дніпро», крім Києва. Згідно з п’ятою статтею українцям заборонялося продавати росіянам горілку і тютюн.

Таким чином, з цього часу українсько-російські відносини мали опиратися на доповнені у Батурині статті, які були ухвалені ще урядом Ю. Хмельницького у Пе­реяславі. Відразу ж після укладення угоди 1663 р. І. Брюховецький звернувся до московського уряду з проханням надати йому право на ведення самостійної дипло­матії з австрійським цісарем та кримським ханом. Невдовзі він отримав дозвіл з Мос­кви на переговори з Кримським ханством.

Протягом квітня-травня 1664 р. полки на чолі з І. Брюховецьким узяли участь у кількох битвах з військами великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Чар- нецького і правобережного гетьмана П. Тетері, однак не змогли добитися своєї мети, а лише укріпилися в районі Канева. Звідти наприкінці літа — восени вони здійсни­ли ряд безуспішних рейдів з метою оволодіння різними правобережними містами й селищами. Лише в травні наступного року війська Брюховецького разом з російсь­кими й калмицькими підрозділами зуміли здобути перемогу над польською армією С. Яблоновського під Білою Церквою та оволодіти Фастовом, Корсунем і Мотовилів- кою. Однак наприкінці червня 1665 р. перед загрозою надходження багатотисячної татарської орди І. Брюховецький відступив у Лівобережну Україну. А вже у вересні він уперше в українській історії очолив представницьке посольство, що виїхало до Москви для укладення договору з царем. Так завершилася спроба цього лівобереж­ного гетьмана, використавши російську протекцію, об’єднати всю територію Україн­ського гетьманату під своїм правлінням.

Восени 1665 р. між гетьманським і царським урядами у результаті майже місяч­ного перебування української делегації з 535 осіб у Москві було укладено новий до­говір. 11 вересня українці прибули до російської столиці, а вже через кілька днів московський цар поставив перед урядом І. Брюховецького вимогу остаточно вирі­шити справу щодо надходження українських податків до царської скарбниці. Спо­чатку гетьман заперечував проти цього і зазначав, що ніяких грошових коштів з жителів Лівобережжя збирати «отнюдь немочно; да и заводить то ныне ненадобно, потому время воинское и шаткое поставят себе в оскорбление и чаят от того шатос­ти». Та через деякий час Брюховецький погодився, щоб грошові і натуральні подат­ки збиралися українськими урядовцями і передавалися до Москви. Однак тут уже не погоджувалися росіяни — вони вимагали, щоб цією важливою справою займали­ся московські військові воєводи, які перебували у найбільших українських містах. Царський уряд також вимагав від гетьмана погодитися на те, щоб до компетенції воєвод перейшло право управляти некозацьким населенням міст і сіл України. Не- вирішення цих питань призводило до постійних конфліктів між гетьманським уря­дом і воєводами. Останні скаржилися до Москви, що Брюховецький залишає їх «зли­денними, голими й голодними». У свою чергу лівобережний гетьман повідомляв Олексія Михайловича, що київський воєвода І. Чаадаєв не дозволяє йому відібрати у міщан Києва королівські привілеї, а інший воєвода, Г. Ромодановський, погано ви­конує свої військові обов’язки.

Російська сторона під час переговорів у Москві запропонувала Брюховецькому «...ударить челом государю всеми малороссийскими городами». Більшість із полі­тичних ідей Брюховецького про обмеження суверенітету гетьманської влади «див­ним чином» збігалися з поглядами на цю проблему царя та його оточення. У дано­му випадку треба звернути увагу на той момент, що якщо І. Брюховецький у 1665 р. пропонував московському монархові суверенно «володіти» козацькою Україною, то чи не означає це, що до цього часу, починаючи з 1654 р., він не мав на неї таких прав?!

1 листопада, перед укладенням українсько-російського договору, І. Брюховець­кий виголосив промову такого змісту: «.Чтоб великий государь. пожаловал их, велел малороссийские городы принять и с них всякие доходы имать в свою госуда­реву казну, и послать в них своих, великого государя. воєвод и ратных людей.» Московські статті 1665 р. передбачали заборону гетьманському урядові проводити самостійну зовнішню політику. Та чи не найголовнішим обмеженням державних прав Українського гетьманату було положення про підпорядкування Київської мит­рополії Московському патріархатові та висвячення на митрополичу кафедру російсь­кого церковного ієрарха. Очевидно, що ідея російського представництва на кафедрі Київської митрополії належала самому Брюховецькому і була спричинена його протистоянням з колишнім «блюстителем» Мефодієм.

Перед самим від’їздом до України І. Брюховецький уже не тільки як гетьман- регіментар, але й московський боярин подав на ім’я царя пункти-прохання, які не увійшли до Московських статей і включали також ряд запитань до царського уряду: 1) про військову допомогу і кількість московських військ, які прийдуть в Україну, і терміни їхнього прибуття; 2) щоб цар дав йому (а також його дружині та дітям) гра­моту на вічне володіння Шептаківською сотнею у Стародубському полку з усіма се­лами; 3) підтвердив магдебурзьке право м. Гадячу; 4) надати по одному селу переяс­лавському, ніжинському, київському, лубенському, чернігівському, прилуцькому, полтавському, миргородському, стародубському і всім, які «під рукою государсь- кою на цій і на тій стороні Дніпра», полковникам; 5) видати царську грамоту війтам і міщанам, які були членами українського посольства; 6) щоб наданий гетьману двір у Москві «осібно» був; 7) чи будуть постійно належати Війську Запорозькому Низо­вому млини на р. Ворскла?; 8) щоб млин його зятя, який стоїть на Переяславській загаті, належав до гетьманського двору; 9) дати дозвіл на стосунки з Калмицькою ордою; 10) щоб цар наказав розшукати «німчина» Якова Тура і полковника Грана, які чинять побутові розбої у Гадяцькій волості; 11) щоб була вчинена царська милість по чолобитних від козацької старшини і черні, яка перебувала у складі посольства; 12) не посилати з Києва до Переяславського монастиря ігуменів, які мали б призна­чатися за дозволом «гетьмана і Війська Запорозького».

Крім того, лівобережний гетьман подав до Малоросійського Приказу список, де вказувалася потрібна кількість московських «ратних людей» в українських містах: у Києві росіян мало бути 4000 чоловік, Чернігові — 1000, Переяславі — 1000, Ніжині — 300, Новогородку — 300, Острі — 300, Полтаві — 500, Кременчуку — 300, Кодаку — 300, Каневі — 500. А ще при гетьманському дворі мали постійно перебувати 100 рат­ників. Також обговорювалося питання допомоги цих гарнізонів військам І. Брюхо- вецького під час «воєнної нужди». У відповідь цар Олексій Михайлович видав указ, за яким кількість царських військ значно збільшувалася: у Києві, окрім 4000 піших, мало бути ще 1000 кінних, Чернігові — 1000 піших і 200 кінних, Переяславі — 1700 піших і 300 кінних, Ніжині — 1000 піших і 200 кінних, Полтаві — 1000 піших і 500 кінних, на Запорожжі — 1000 чоловік, а при гетьмані — 300 ратників.

20 березня 1666 р. гетьман І. Брюховецький надіслав до Москви «статті», які, на нашу думку, започатковували новий етап у відносинах між українським та царськи­ми урядами. Тепер, незважаючи на існування Переяславських (1659 р.), Батуринсь- ких (1663 р.) та Московських (1665 р.) статей, які окреслювали кардинальні питан­ня взаємовідносин, гетьман звертався до свого покровителя з проблемами більш дрібного та поточного характеру. Можемо стверджувати, що т. зв. «Московські стат- ті-2» висвітлювали новий механізм взаємовідносин між гетьманом і царем, за яким останній перетворювався з протектора на суверена козацької держави і відтепер мав право ухвалювати рішення щодо майже кожного більш-менш важливого питання, яке стосувалося майже усіх сфер життя Українського гетьманату. Інша справа, що такі рішення він повинен був приймати на прохання гетьмана, або ж ставлячи його до відома. Це засвідчувало те, що політична автономія на Лівобережній Україні все ж таки зберігалася.

Уже через місяць у листі до Олексія Михайловича від 15 квітня 1666 р. гетьман Брюховецький дякував за затвердження «Московських статей-2» та присилку до українських міст «ратних людей». Одночасно він відзначав, що московських сол­датів прийшла дуже мала кількість і її не вистачить для відбиття ворожих нападів на прикордонну територію України. Знову наголошувалося на проханні царського ука­зу (п. 11 «Московських статей-2»), за яким Калмицька орда прийде на допомогу козацьким військам, та повторно вимагалося заборонити воєводі Протасьєву (п. 13) чинити «насильства» в Україні. Також Брюховецький скаржився цареві на присла­ного ним для різних судових розслідувань стольника П. Ізмайлова, який, за слова­ми гетьмана, «ніякої ні малої справи не учинив кінця».

Між тим частина козацької старшини не сприймала багатьох ініціатив свого геть­мана. Так, єпископ Мефодій у своїй травневій розмові з воєводою П. Шереметєвим повідомляв, що велике невдоволення діями Брюховецького, який «учал делать своє- нравством», висловлюють на Запорожжі та у Полтавському полку. Зокрема, він при­значив полковників у Полтаві, Переяславі та Миргороді без проведення козацької ради, а миргородського полковника Гамалію, лисянського полковника Височана, військового суддю Незамая, «не сыскав за ними вины», відіслав до Москви. Крім того, до російської столиці без козацького суду відсилалися й інші козаки й старши­ни, а «...в Малоросійських де краях люди таковы, что им легче смерть принять, не­жели их к Москве отсылать». А ще єпископ Мефодій разом з іншими священиками був невдоволений тим, що у Московських статтях був пункт щодо призначення на Київську митрополію росіянина і тим самим українське духовенство начебто визна­валося невірним московському царю.

Опозиція, яка сформувалася до гетьманського уряду І. Брюховецького, в рядах православного духовенства була представлена не лише єпископом Мефодієм, але й впливовим архімандритом Києво-Печерського монастиря Інокентієм Гізелем. Той теж повідомляв у Москву, що козацтво не сприймає владу Брюховецького, заявляю­чи, що «у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и волности наши от нас все отходят, да и приход де к нему стал тяжек».

У цей час лівобережний гетьман виправдовувався перед російським воєводою П. Шереметєвим у тому, що повільно впроваджує податкову систему згідно з Мос­ковськими статтями. Це аргументувалося тим, що «великі побори» можуть викли­кати невдоволення серед українського населення, а тому треба «імати з них по неве­лику».

19 червня 1666 р. гетьман у черговий раз у листі звернувся до Олексія Михайло­вича. Цей лист, очевидно, був викликаний звісткою про початок засідань російсько- польської комісії, яка мала б виробити умови майбутнього мирного договору між Московською державою та Річчю Посполитою. Це стало «мило жаданою новиною» для Брюховецького, і він відкликав свої війська з Гомеля та з інших прикордонних міст. Гетьман також повідомляв про те, що надіслав до Москви курінного отамана Л. Селецького, який мав дізнатися від царя, як у зв’язку з постановами російсько- польської комісії лівобережний гетьман «.мав отчину Вашої Пресвітлої Царської Величності від всіляких неприятелів оберігати.» У листі зазначалося, що гетьман згідно з царськими настановами розіслав у всі міста універсали, в яких українським купцям Лівобережжя дозволялося торгувати і на Правобережній Україні. Крім того, І. Брюховецький писав про прийом російських урядовців, які мали проводити пере­пис у Лівобережній Україні, — їм у допомогу надавалося по два помічники, призна­чених гетьманом. Одночасно Брюховецький скаржився на одного з московських пе- репищиків, стольника К. Хлопова, який його «обезчестив», не прибувши на аудієнцію й приславши замість себе помічника С. Скриплєєва, що передав гетьману царську грамоту з обірваною печаткою.

22 червня 1666 р. московський цар Олексій Михайлович послав до Лівобережної України свого представника «жильця» Я. Болотнікова, а 7 липня — стряпчого І. Свіязєва. Болотніков передав гетьману Брюховецькому дві царські грамоти. У першій з них зазначалося, щоб він не посилав своїх військ проти поляків і литовців (йшлося про проблему Гомеля). Друга грамота містила подяку лівобережному геть­ману за сприяння московському урядовцеві К. Хлопову під час перепису жителів Глухова. А стряпчий І. Свіязєв мав провести переговори з гетьманським урядом щодо недотримання Брюховецьким царських указів та своїх донесень у Москву відносно виведення козацьких військ з Білорусі. 5 липня російські дипломати, що брали участь в андрусівській комісії, спираючись на свідчення польських комісарів, повідомля­ли: «Черкасские полки опять задоры и зацепки почали чинить и подступают под Кричев около Слуцка, Глуска, Турова и Пинска... против великих и полномочных послов с Польскими и Литовскими комиссары договор чинят противно.» Саме тому цар через свого стряпчого наказував українському регіментареві розібратися у цій ситуації і «смертною карою» покарати винуватців. Після цього І. Брюховецькому наказувалося прибути до Андрусова для доповіді про білоруський конфлікт, а також скласти для царя спеціальний «статейний список».

Можливо, що дії українського гетьмана у тій ситуації були свідомо направлені на зрив російсько-польських переговорів, а може й справді він не міг керувати Черні­гівським, Ніжинським і Стародубським полками, які були під Гомелем (перед тим він говорив, що відправив їх до Білорусії, боячись їхніх можливих антигетьмансь- ких та антимосковських виступів), але під час розмови зі Свіязєвим гетьман виправ­довувався й говорив, що свої війська з білоруських земель він відкликав, а натомість на Лівобережжя у цей же час здійснювали напад правобережні козаки Дорошенка разом з поляками і татарами. У зв’язку з активізацією П. Дорошенка та антиро- сійським повстанням у Переяславському полку Брюховецький звертався через ро­сійського посла до Олексія Михайловча, щоб той прислав йому на допомогу «ратних людей».

17 липня 1666 р. гетьман знову скаржився в Москву на дії «зрадника» Дорошен­ка, який переманював до себе лівобережних полковників, а в тому його начебто підтри­мували поляки. Знову висловлювалося прохання про надання військової допомоги у вигляді присилки московських гарнізонів до Переяслава, Кременчука, Канева, Мир­города, Лубен — тих міст, які вже перейшли або збиралися перейти під владу П. Дорошенка. 22 липня у черговому листі до царя Брюховецький вже відвертіше висловлювався про підступність Польщі, яка, на його думку, може укласти мир з Кримським ханатом проти Московської держави. У цьому теж проглядався певний спротив лівобережного гетьмана майбутньому російсько-польському перемир’ю.

На початку серпня, зважаючи на повстання у Переяславському полку, Олексій Михайлович відправив до України І. Леонтьева, який мав передати царські грамоти П. Шереметеву, а також усім московським воеводам в українських містах. Їх зобов’я­зували повідомляти про «всякі козацькі справи» гетьмана (отже, до того вони цього не робили) та надсилати до нього бунтівників. Російський урядовець від царського імені мав такі завдання: подякувати Брюховецькому за дії з придушення повстан­ня; сказати йому, що надалі козакам забороняється жити в Переяславі, й пересели­ти їх за місто — у слободи; щоб лівобережний гетьман написав листа до кошового отамана Запорозької Січі, аби він не хилився до повсталих, а воював проти царських ворогів. Також Леонтьев мав пояснити гетьману невиконання його прохань про при- силку російських гарнізонів та повідомити, що замість воєводи Ф. Протасьева до України присланий Д. Ліхачов з путивльськими «ратними людьми». Ще Леонтьев мав дізнатися, чи не вводилися гетьманом нові податки, адже, як повідомляли царю, про це скаржилися польському королю запорожці. Гетьман у розмові з І. Леонтье- вим відзначав, що поки що неможливо виселити козаків з Переяслава, адже це може викликати повстання в інших полках. «...А се де еще с Малоросійских городов на великого государя податей никаких по се время не сбирано и вновь никаких пода­тей не наложено», — так відповідав Брюховецький на питання щодо введення но­вих податків.

У свою чергу лівобережний гетьман знову скаржився Москві на поведінку ро­сійських воевод і пояснював, що саме через них в українських містах починаються антиросійські повстання. «.Воевода Федор Протасьев и иные начальные люди как сами чинили, так и ратных людей, под начальством их будучих, допускали неправ­ды, обиды, утеснения и насильства и неизносные беды людем, в ключе Гадяцком в городех будучим, чинити.» — писав Брюховецький у листі від 30 вересня 1666 р. до царя Олексія Михайловича. Про це йшлося і в наступному зверненні гетьмана до Москви, де, зокрема, говорилося, що воевода Г. Вердеревський «зятя его (Брюхо- вецького) Михеенка. бить велел, в тюрму сажал безвинно. тот Ивашка (представ­ник російського воеводи Фірсов). несказаные обиды перяславским жителям чи­нит.» Але, незважаючи на це, І. Брюховецький у тому ж листі вже вкотре просив російського монарха терміново посилити гарнізони у багатьох містах Лівобережної України.

Наприкінці січня 1667 р. до Москви прибули українські посли Я. Лизогуб та К. Мі- галевський. Згідно з дипломатичною інструкціею, отриманою ними від гетьмана, було укладено чергові українсько-російські статті, які складалися з 23 пунктів. 15 лютого, відпускаючи українських послів з Москви, Олексій Михайлович дав їм листа до гетьмана та «всього Війська Запорозького», у якому говорилося про вирі­шення більшості обговорених питань. Водночас окремі статті потребували додатко­вого обговорення з українським урядом, для чого до Гадяча висилався стольник І. Телепнев. Аналізуючи статті 1667 р. між лівобережною частиною Українського гетьманату та Московським царством, можемо відзначити, що вони, опираючись на Московські статті 1665 р., регулювали не лише українсько-російські стосунки, але й вирішували багато внутрішньо- та зовнішньополітичних, економічних, соціальних, церковних проблем функціонування автономної Козацької держави.

Стольник І. Телепнєв після прибуття у середині лютого до Гадяча оголосив укла­дені перед тим у Москві статті. Під час його переговорів з І. Брюховецьким останній говорив, що він задоволений царськими резолюціями. Разом з тим він оголосив ще ряд окремих прохань до царя, які не увійшли до затверджених статей. Зокрема, він хотів би отримати дозвіл царя на перенесення гетьманської резиденції з Гадяча до якогось іншого міста. Це аргументувалося великим «опустінням» тогочасної україн­ської столиці. Знову передавалося прохання про якнайшвидшу присилку московсь­ких ратників. У листі, який перед тим, 2 лютого 1667 р., направив до царя лівобе­режний гетьман, він також просив російського монарха не приймати у Москві послів від Запорозької Січі без його відома.

У червні того ж року Брюховецький відіслав до Москви осавула Ф. Донця, який мав звітувати про проведене ним за царським і гетьманським наказом розслідування вбивства запорожцями російського посла до Криму Є. Ладиженського разом з суп­роводжуючими його татарами. Він також передав Олексію Михайловичу лист від гетьмана, в якому нагадувалося про неодноразове прохання щодо військової допомо­ги та зазначалося, що з цього приводу так і не було царського указу. У цьому листі, який датувався 5 червня, вперше зустрічаємо відкрито (хоча й певним чином завуа­льоване) висловлене Брюховецьким занепокоєння щодо результатів російсько- польської комісії в Андрусові. Гетьман начебто виправдовувався перед царем за яко­гось Миколу Сподобу, який «...нестаточные из уст своих плодил речи перед посланым моим канцеляристом войсковым, перед Лаврентием Касперявым, на Москве, будто вы, великий государь, Ваше Царское Пресветлое Величество, через великих и пол­номочных своих послов при учиненьи любезно всем нам пожелаемого с королевским величеством покою, и на том приговорили и тайными статьями закрепили, чтоб с обоих рук Украину разорить.» У відповідь на це у листі до Брюховецького від 26 червня Олексій Михайлович пояснював, що російсько-польське перемир’я було укладено для «избавы народов христіянских», та вже зі свого боку висловлював за­непокоєння подіями в Україні: «Да такіе же преступники в Малоросійских городех злые советы составливают о сборах по переписке денежных и хлебных доходов, и в тягость себе ставят, что на их же оборону наши великого государя ратные люди в городах живут, чем бы им быть сытым, спокойно. А те переписчики были посланы не на раздраженіе в Украине народом». Також цар обіцяв прислати необхідну військову допомогу.

22 липня 1667 р. гетьман І. Брюховецький надіслав чергове «чолобиття» до Мос­кви, яке традиційно було оформлене у вигляді статей, на які мав дати свою резолю­цію російський монарх. У шести статтях були такі пункти: прохання зняти «побо­ри» з полтавських козаків, яких занесли у переписні книги, але вони проживають на Запорожжі; щоб українських посланців не затримували у Москві й вчасно вида­вали укази відносно присланих статей; щоб московський цар пожалів запорожців, які були безпідставно затримані за звинувачення у вбивстві московського посла Ла- диженського; запитання про арештованого переяславського козака, якого вимагає відпустити Дорошенко, а також про козацьку вдову Суховія (батька запорозького писаря Петра), яку помилково записали до переписних книг «мужичкою»; щоб цар видав указ, аби київський російський воєвода П. Шереметєв радився у всіх важли­вих справах з гетьманом. Резолюція відносно цих статей була такою: «Против сих статей о казаках и о казацкой жене Суховееве указ послать, податей с них против реестру, каков прислан он из Полтавы, имать не велено, и беглого человека Переяс­лавского полку казака, Дорошенкову писарю, до указу великого государя не давать».

Невдоволення представників усіх станів українського населення владою І. Брю- ховецького протягом 1663-1667 рр. на початку 1668 р. набуло загрозливих форм і вилилося у невдоволення царською протекцією та конфлікти з московськими воєво­дами. Про це, опираючись на донесення своїх урядовців в Україні, писав 6 лютого Олексій Михайлович до лівобережного гетьмана та звинувачував його у безладді: «...О сборе хлебных и денежных доходов на роздачу нашым служилым людем казаки не дают сбирати. и ты (Брюховецький). от своевольства казаков не сдержываешь.» Щоб не було ніяких чуток і невдоволень, московський цар послав гетьману текст Андрусівського договору. Його, як відомо, було укладено 30 січня 1667 р., а своєму українському підданому Олексій Михайлович послав ці положення аж через рік — 6 лютого 1668 р. Саме це, на нашу думку, й стало основною причиною поступового відходження І. Брюховецького від російської протекції. У лютневому листі цар та­кож виправдовувався, що ніколи не віддасть ворогові Київ (чомусь це були «турецькі бусурмани», а не поляки, яким, згідно з андрусівськими домовленостями, у 1669 р. мало відійти головне українське місто), а також говорив про присилку в Україну військ та дозвіл Запорозькій Січі «случно» розпоряджатися «малоросійськими» по­датками. Однак цей царський лист було відправлено Брюховецькому з великим за­пізненням — лівобережний гетьман на початку лютого вже відмовився від російсь­кої протекції.

10 лютого 1668 р. І. Брюховецький у листі до жителів Новгород-Сіверська підпи­сався як «гетман с вірним Військом Запорозьким», але вже без згадування про на­лежність «царській величності». Тут він виклав причини своєї відмови від зверх­ності монарха Московської держави: «Коли посли московські с польськими коміса­рами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, тобто з Московської і Польської, Україну Вітчизну нашу милую розоряти, пустошити, і ні у що всіх великих і малих на ній жителів вигубивши обернути.» З огляду на вищевикладене лівобережний гетьман вирішив відновити єдність Укра­їни та запропонувати російським військам залишити її: «.від якої на нас задуманої погибелі ми з Військом Запорозьким відійшовши, захотіли з своєю братією давню любов, від якої ми за неприятельською війною відлучені були (тобто російсько- польською війною), і в братолюбний союз знову прийти (об’єднатися з Правобереж­ною Україною), ніж би з Москвою внутрішніми, справді злістю повними ворогами нашими перебувати, яких однак не захотіли єсьми з городів українських шаблею вигнати, але без кровопролиття задумали єсьми до московського рубежа в цілості провадити.» Так кардинально змінилися погляди Брюховецького. Але, як видаєть­ся, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збережен­ня загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до П. Доро­шенка. У даному випадку І. Брюховецький переймав радикальні положення полі­тичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати ще з 1666 р.

У другому листі до жителів Новгород-Сіверської сотні, який був датований 15 бе­резня 1668 р., І. Брюховецький збагатив арсенал власної аргументації щодо відмови від «високої руки» московського царя. Він писав, що «за особливим Божим захис­том, ми взнали і побачили, що москалі з нами хитро поводяться, а з ляхами поми­рившись, з двох рук, се є Московське і Лядське, нас, Військо Запорозьке, і весь на­род християнський український вигубляти і Україну Вітчизну нашу до основи розорювати постановили...» Гетьман повідомляв новгород-сіверців про об’єднання з правобережним козацтвом та намагання населення Слобідської України звільнити­ся від московської влади й закликав до об’єднання всіх українців: «У багатьох містах і селах деякі проживаючі люди таким нашим старанням про цілість України Вітчиз­ни не бажаючи. чи зручна та справа неприятеля у Вітчизні маючи і його єдинодуш- но не виганяючи, між собою один другого воювати і свою єдиноутробну братію, як неприятелів, виганяти.»

Листи подібного змісту також були направлені в Слобідську Україну, зокрема до населення Сумської, Колонтаївської та Суровської сотень. «.На комісії, як на Москві з послами лядськими колишніми, поприсягалися вічним покоєм, оголосивши і об­манувши християн, щоб Україну Вітчизну милу і усіх християн, у слобідських містах проживаючих, однаковим звичаєм, під меч віддати.» — говорилося у гетьмансько­му зверненні до жителів Колонтаївської сотні, яке було відправлене 11 лютого.

Отже, проаналізувавши тексти вищезгаданих листів гетьмана І. Брюховецького, можемо відзначити, що основним мотивом, який штовхав його до розриву з Моск­вою, було укладення російським царем невигідного для України договору з Річчю Посполитою. До цієї аргументації додавалася ще й інша, а саме — «свавільна» пове­дінка в українських містах російських воєвод.

Також у лютому 1668 р. Брюховецький направив листи до всіх царських воєвод, які перебували у багатьох містах Лівобережжя. Московським урядовцям пропону­валося вивести свої гарнізони за кордони України, залишивши гармати і рушниці. «.Понєваж великі людям кривди і незабутні образи вчинили», — писав у цей час Брюховецький до московського воєводи А. Толстого і наказував звільнити Чернігів. У відповідь на такі дії свого колишнього підданого, «холопа Івашки», цар Олексій Михайлович наказував своїм воєводам збирати й негайно відправляти до Москви інформацію про причини поширення антиросійських настроїв серед українців, а та­кож не підкорятися гетьманським універсалам і протидіяти різними засобами на­мірам Брюховецького. Знаючи про фактичне об’єднання правобережного і лівобе­режного козацтва, московський монарх вирішив зберегти під своєю протекцією хоча б запорожців. Для цього він послав кошовому отаману І. Білковському та всьому то­вариству спеціальну грамоту, в якій всіляко хвалив низовиків за вірну службу та відмовляв їх від союзу з Брюховецьким. «И нам, великому государю, ведомо учини­лося, что гетман Брюховетцкой богоотступную свою нехрістиянскую мысль всчав, без всякіе причины, невинное над московскими служилыми людьми, кторые в Га­дяче его же богоотступника оберегали, кроворазлітие учинил и смертоносной свой яд всем явно излил, которым смрадом невинное заповетривает в малоросійских го- родех христіянство и горши бусурманского гонит, Восточную нашу христіянскую церковь хотя в запустеніе предати, а в злых своих отступных делах хочет бусурма- нов себе на оборону взяти™» — у грамоті від 8 березня страхав запорожців володар Московського царства, який перед тим, згідно з положеннями Андрусівського пе­ремир’я, домовився з польським королем про спільну протекцію над Запорожжям. Січовикам посилалося велике «жалування» й наказувалося протидіяти усім «сва­вільникам» та «бусурманам».

Протягом першої половини 1668 р. з багатьох українських міст було вигнано російські військові гарнізони. При цьому неодноразово відбувалися бойові дії. Так під час витіснення з Чернігова ратників воєводи Толстого місцеві козаки на чолі з полковником І. Самойловичем «...в малом городке™ осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно». Гадяцькі козаки на чолі з самим Брюховецьким убили 70 московських стрільців з гарнізону Гадяча, і лише 30 росіянам удалося втекти. Під час цих подій були арештовані со- сницький і батуринський воєводи, а російських урядовців у Глухові та Новгород- Сіверському було вбито.

Для кращої протидії Московській державі гетьман І. Брюховецький звернувся до Війська Донського. У листі від 26 квітня він виклав усі ті причини, які штовхнули його до відмови від зверхності російського царя: «.Таковый обман людцкой и злоба развращенная правоверных бояр едва мене и всего верного и славного Войска Запо­рожского, густо увязанные сети разпростерши, не уловили™ Аще, праведно Моск­ва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, ляха­ми, побратався, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочать мечем выгубить и искоренить, в слободах обрета­ющихся людей таковых же православных захватив, аки скот в Сибирь загнать, слав­ное Запорожье и Дон разорити™ Яко и сего времене те московские царики на нас бедных невинных, которые ему были добровольно без насилія поддалися, не для чего иного, токмо ведаючи его, православного царя, но бояр безбожная лукавая му­чительная злоба усоветовала присвоити себе в вечную кабалу и неволю™» У цій час­тині листа говорилося про згадувані раніше причини антиросійського виступу, які полягали у поганому поводженні московських воєвод та розподільчому характері Андрусівського договору. Брюховецький застерігав донських козаків не вірити мос­ковському цареві, який не дотримав своїх зобов’язань перед Україною, отже, не буде їх виконувати й щодо Війська Донського.

Так велика прихильність Івана Брюховецького до російської влади, яку він де­монстрував разом з Якимом Сомком протягом 1661-1662 рр. на посаді кошового ота­мана та у 1663-1667 рр. у статусі володаря української булави, різко змінилася та­кою ж великою ненавистю до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемир’я та політику Москви щодо Українського гетьманату реа­гував і давній противник Брюховецького, палкий провідник усього російського єпис­коп Мефодій. Зокрема він попереджав свого, тепер уже колишнього суперника, що Росія і Польща «...про нас торгуються», й радив гетьману остерігатися московських військ та укріплювати стосунки із запорожцями.

Розчарування у цареві, який не виконував узятих на себе зобов’язань, спонукало Брюховецького до налагодження стосунків з правобережним гетьманом П. Дорошен­ком та пошуку собі кращого сюзерена. Його він хотів бачити в особі турецького сул­тана. На початку квітня 1668 р. посли від Лівобережної України прибули до Стамбу­ла й заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служитимуть володарю Османської імперії разом з козаками Дорошенка за таких умов: по-перше, постійне перебування на території Гетьманату турецьких військ для захисту від російських воєвод; по-друге, султан не повинен брати з України данину. Монарх Османської імперії Мегмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере І. Брюховецького під свій захист і поси­лає йому на допомогу війська кримського хана. До Лівобережної України було відправ­лене турецьке посольство, яке мало укласти з Брюховецьким договір про піддан­ство. Але на цьому політична кар’єра лівобережного гетьмана несподівано (закономірно?) обірвалася — на загальноукраїнській козацькій раді, яка відбулася на початку червня 1668 р., його було вбито, а гетьманом «обох сторін» Дніпра обрано П. Дорошенка.

Отже, проросійська політика Івана Брюховецького завершилася крахом. Хоч він і погодився передати московському цареві суверенні права на володіння Лівобереж­ною Україною, російський монарх та його воєводи зіштовхнулися з великим опором усіх станів українського суспільства, які не хотіли втрачати своїх революційних здо­бутків. Усвідомивши свою політичну помилку, гетьман, як і його попередники, на­магався знайти для себе іншого сюзерена, який би зміг забезпечити цілісність Ук­раїни та дотримання «прав і привілеїв» Війська Запорозького. Але бажання змінити російського царя на турецького султана не вберегло цього українського правителя не тільки від втрати булави, але й від смерті.

Та найпослідовнішим, на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків, у справі об’єднання двох політичних центрів Українського гетьманату був П. Доро­шенко, який обіймав гетьманську посаду протягом одинадцяти років (1665-1676 рр.). Один з найбільших дослідників життя та діяльності цього гетьмана Д. Дорошенко писав, що, «.коли на сторожі її (України) розірвання стояли обидві сусідні держа­ви — Москва і Польща», досягти об’єднання й незалежності його козацькому пра­щуру можна було, лише опираючись на допомогу третьої держави, якою на той час була Османська імперія.

Майже відразу після свого обрання на гетьманство, 25 жовтня 1665 р., П. Доро­шенко звернувся до полковника Полтавського полку (одного з найбільших полків Лівобережжя) із закликом перейти під протекцію польського короля й визнати його «гетьманський регімент», отже, відмовитись від царської зверхності. Таким чином, спочатку новообраний гетьман сподівався вирішити проблему об’єднання України під своєю владою мирним шляхом. «Було б добре, якби Задніпров’я добровільно підда­лося», — говорив він у той час. У листопаді гетьман надіслав листа до Яна ІІ Казими­ра, в якому просив його розіслати королівські листи в лівобережні полки, щоб ті схи­лялися під його корону та гетьманську булаву.

Протягом першої половини 1668 р. П. Дорошенку ціною великих зусиль все ж таки вдалося оволодіти більшою частиною Лівобережжя й скликати там загальноук­раїнську раду для вибору гетьмана «обох сторін» Дніпра. Вона відбулася 8 червня 1668 р., а її хід та результати (які детально описані істориками) переконливо засвід­чили бажання правобережних і лівобережних козаків жити в єдиній Українській державі. Дорошенка було обрано гетьманом «всього Війська Запорозького». За ре­зультатами ради в листі до великого коронного гетьмана Я. Собеського Дорошенко писав: «...усе Військо вкупі, і Задніпровські обидві сторони під єдиним регіментом у послушенстві мені належати стали». Отже, мрія Дорошенка, хоча й ненадовго, здійснилася. Він нарешті зумів зробити те, що не вдавалося його попередникам Ю. Хмельницькому й П. Тетері, а саме — об’єднати розтерзану сусідніми монарха­ми та внутрішніми чварами Україну.

«За короткий час свого побуту на лівому березі Дорошенко встиг приєднати до себе не тільки козацтво, міщанство і поспільство, але й таку впливову верству, як духовенство», — зробили з цього приводу висновок учені. В усіх українських церк­вах молилися за «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Адже в цей час він видав ряд універсалів про охорону багатьох храмів і монастирів та підтвердив право на їхні маєтності.

Посилення влади Дорошенка дуже налякало верхівку Польсько-Литовської дер­жави, яка переживала, щоб цей український гетьман з регіментаря-васала не пере­творився в «удільного» володаря. Ці побоювання віддзеркалювалися в багатьох то­гочасних листах і документах. Так, наприклад, львівський єпископ Й. Шумлянсь- кий, який за дорученням польського короля у березні 1671 р. проводив переговори з П. Дорошенком, звітував до Варшави: «.ці люди (українці) не хлопи, але народ са­мостійний».

Залишаючи перед наступом польської армії Задніпров’я, П. Дорошенко призна­чив там наказним гетьманом миргородського полковника Демка Ігнатовича (Много­грішного). Призначений Дорошенком гетьманом над «сіверськими» полками, Ігна- тович (це відбулося 8 червня 1668 р.) вже наступного року під тиском російських військ скликав на Лівобережжі Генеральну раду, де й був обраний гетьманом лівобе­режної частини Українського гетьманату та склав присягу московському цареві. Не виключено, що досвідчений Дорошенко залишив Ігнатовича на Лівобережжі з дале­косяжним планом. Розуміючи, що російські війська не залишать у спокої Лівобе­режжя, а «сіверському» гетьманові все одно доведеться визнати московську протек­цію, з огляду не лише на військову силу росіян, а й на статті Андрусівського перемир’я, Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царя. Очевидно, що ним було передбачено укладення Ігнатовичем українсько-російського договору, який би забезпечував широку державну автономію лівобережної частини Українсь­кого гетьманату й «денонсував» положення Московського договору 1665 р. І. Брю- ховецького з Олексієм Михайловичем. Після цього, зважаючи на попередню домов­леність (інша справа, що Ігнатович у силу об’єктивних та суб’єктивних причин на деякий час відійшов від такого плану й навіть воював зі своїм колишнім патроном), обидва гетьмани за сприятливої зміни міжнародної ситуації мали б об’єднати «свої» частини України. Гіпотезу про таку «запрограмованість» гетьманства Д. Ігнатовича частково підтверджують як подальший розвиток подій на «обох берегах» Дніпра, так і окремі документальні свідчення.

Демко Ігнатович, який після відступу гетьмана «обох сторін» Дніпра П. Доро­шенка був залишений наказним («сіверським») гетьманом на Лівобережжі, вже на­прикінці вересня того ж року звернувся до чернігівського архієпископа Лазаря Ба- рановича, щоб той виступив посередником між ним та московським царем. У листі до відомого церковного діяча Ігнатович заявляв, що коли Олексій Михайлович про­стить українців за «свавільство» Брюховецького, то вони згодні знову перейти під зверхність Москви, але за умови збереження за ними традиційних «вольностей» та визнання Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р.: «...Коли великий го­судар наш, Його Царська Пресвітла Величність, нас, своїх підданих, захоче при по­передніх вольностях покійного, славної пам’яті, Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, і всьому Війську Запорозькому, в Переяславлі ухваленими статтями і привілеями підтвердженими, зберегти». Також наказний гетьман про­понував цареві вивести свої гарнізони та відкликати воєвод з усіх українських міст. При цьому Д. Ігнатович називав причини антиросійського повстання, які полягали у «насильстві» воєвод та ігноруванні української державності.

Після отримання через деякий час царської згоди на прийняття лівобережних полків під «високу руку» Ігнатович написав Л. Барановичу, що він готовий це зроби­ти, але лише у разі підтвердження московським урядом українсько-російських до­мовленостей 1654 р., а не «на яких інших статтях». Якщо це буде зроблено, то наказний гетьман обіцяв привести під російську протекцію не лише Лівобережжя, але й Правобережжя, що, мабуть, передбачало попередню згоду між ним та П. Доро­шенком.

Глухівський договір, який було укладено між Українським гетьманатом і Мос­ковською державою 6 березня 1669 р., за оцінкою дослідників, повертав Україну й Росію до правових умов, визначених Переяславськими статтями 1659 р., отже, був набагато «прогресивнішим» відносно збереження «прав і вольностей» українських станів та українсько-російських угод 1663 та 1665 рр. Сімнадцята стаття нового до­говору дозволяла українським дипломатам брати участь у російсько-польських пе­реговорах: «А коли які розмови будуть, що стосуються справ малоросійських міст, і в той час вони, посланці, покликані будуть.» У двадцять сьомій статті йшлося про те, щоб козаки з «обох сторін» Дніпра не ворогували між собою, а спільно боронили українські землі від татарських нападів. Це було б можливим, говорилося далі, за умови визнання гетьманом Дорошенком царської протекції.

Уже з 1670 р. Д. Ігнатовича і П. Дорошенка підозрювали в змові, про що повідом­ляв до Варшави гетьман «Його Королівської Милості» М. Ханенко 18 жовтня: «...До­рошенко і Многогрішний, забувши Бога, між собою присягу вчинили та постанови­ли, щоб ні під Вашою Королівською Милістю, ні під московською, але під турком бути». Протягом 1671 р. лівобережний гетьман дозволяв своїм охотницьким полкам переходити на Правобережжя для допомоги П. Дорошенкові у відбитті наступу польської армії. У липні 1672 р. комендант Білоцерківської фортеці повідомляв до Варшави, що Лівобережжя на чолі з гетьманом Ігнатовичем збунтувалося проти царсь­кої протекції й «Дорошенкові про те знати дали, який їм посилає кілька тисяч ко­заків, і кільканадцять орди...» Далі польський урядовець відзначав, що «з тієї то причини Многогрішний до столиці (російської) взятий, що заодно з ним (Дорошен­ком) розуміти хотів».

На початку 1670 р. П. Дорошенко знову вирішив випробувати міцність московсь­ких військ на Лівобережжі. 19 лютого він звернувся з листом до Я. Собеського, в якому просив надати допомогу для чергового «задніпровського» походу. Крім того, як свідчать записи вітебського воєводи Й. Храповицького, український гетьман 30 березня просив короля Міхала Корибута «Україну Москві не віддавати і пакта Андрусівські відмінити». У листі до білоцерківського коменданта П. Дорошенко зно­ву ж таки вимагав у поляків відректися від андрусівських домовленостей з Московсь­кою державою й висував план відвоювання в останньої Задніпров’я.

Готуючись до українсько-польської мирної комісії в Острозі, Дорошенко в інструкції козацьким комісарам від 10 травня 1669 р., окрім інших, висував і вимо­ги до польського уряду забезпечити право гетьмана Війська Запорозького урядува­ти на «обох берегах» Дніпра. Та небажання Речі Посполитої діяти в потрібному для гетьмана П. Дорошенка руслі штовхнуло останнього до визнання зверхності турець­кого султана Мегмеда IV, яке відбулося протягом 1669-1670 рр.

Найголовнішою причиною такої зміни політичного курсу українського уряду були великі сподівання Дорошенка на те, що Османська імперія забезпечить об’єднання України, на відміну від планів її розподілу між Москвою й Варшавою. У червні 1669 р. султан видав два універсали (берати), які затверджували П. Дорошенка на гетьманстві з умовою поширення його влади на всю Україну — як Правобережну, так і Лівобережну. Через три роки, під час особистої зустрічі з Мегмедом IV у жовтні 1672 р., гетьман висловлював прохання щодо виконання султаном узятих перед цим зобов’язань сприяти йому в об’єднавчій політиці. На це після аудієнції у падишаха великий візир відповів, що невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ, і ціла Лівобе­режна Україна».

Однак надії Дорошенка на турецьку протекцію не здійснилися в силу різних при­чин, серед яких були, по-перше, невиконання османськими воєначальниками своїх зобов’язань перед українським правителем, а також поразка армії Мегмеда IV в битві з польськими військами під Хотином у 1673 р. Поряд з іншими чинниками усе це привело до поступової переорієнтації Дорошенка на тіснішу співпрацю з польським урядом. І хоча про всі свої зносини з королем протягом 1674-1675 рр. гетьман по­відомляв у Стамбул, серед урядовців Речі Посполитої наприкінці 1674 р. ходили чут­ки про відмову гетьмана «Дороша» від турецької зверхності й визнання польської протекції. Правобережні козаки-сердюки під час перебування польського посоль­ства в Чигирині говорили: «Дай, Боже, скоріше миру з королем, тоді всі разом з по-

ляками й ордою підемо на Задніпров’я». У проекті Чигиринських пунктів 1675 р. між Українським гетьманатом і Річчю Посполитою (вони були вислані Дорошенком до Варшави) відзначалося, що «Військо Запорозьке має дістати свою окрему терито­рію з точно визначеними кордонами в межах трьох воєводств: Київського, Чернігів­ського й Брацлавського...» Отже, влада гетьмана мала поширитися на Лівобережну Україну, що складалася з колишніх Чернігівського й частини Київського воєводств Речі Посполитої. Також гетьманському урядові, згідно з проектом українсько- польського договору, мав бути переданий «обсаджений козацькою залогою» Київ. Звичайно, у цьому випадку Польща, зважаючи на те, що за Андрусівським переми­р’ям ці території підлягали під сферу впливу московського царя, не погоджувалася на такі пропозиції П. Дорошенка. Новообраний король Речі Посполитої Ян Собесь- кий взагалі відкинув можливість співпраці зі своїм довголітнім «приятелем»-супер- ником і планував здійснити черговий воєнний похід з метою захоплення Чигирина.

Таким чином, і турецький султан, і польський король, самі того не бажаючи, штов­хали гетьмана Дорошенка до підданства його довголітньому противнику — московсь­кому царю. Але можливе визнання російського сюзеренітету також не змінило би твердих намірів українського гетьмана мати владу над обома частинами України. Про це ще наприкінці 1673 р. він заявляв московському дипломату С. Полховцеву, який прибув до Чигирина вмовляти гетьмана перейти «під високу руку» царя. Влас­не, в результаті довготривалої боротьби за Лівобережжя П. Дорошенко й схилився до останнього варіанта, а саме — забезпечити єдність України під протекторатом московського монарха. Чи не це й було найголовнішим мотивом здачі П. Дорошен­ком гетьманської булави на користь царського регіментаря й лівобережного гетьма­на І. Самойловича у 1676 р.? Тим самим, на думку Дорошенка, мало забезпечувати­ся об’єднання двох частин України. Однак на перешкоді цьому задумові, як і в попередні роки, стояли домовленості між Москвою й Варшавою.

Підсумовуючи діяльність гетьмана П. Дорошенка з об’єднання розтерзаних іно­земними протекціями українських земель, зацитуємо один із «закличних» листів, які направляли представники правобережної козацької старшини до своїх побра­тимів на Лівобережжі. Його зміст, на нашу думку, якнайкраще розкриває мотива­цію вчинків одного з найвірніших послідовників політичної спадщини Б. Хмель­ницького.

«...Пан гетьман Дорошенко, — писали на початку 1670 р. в колективному листі полковники Я. Лизогуб, Г. Гамалія, М. Раєвський, І. Вербицький, І. Шульга та І. Пригара, — особливою поміччю й милістю Божою і своїм щирим старанням привів було всіх українських людей по обох боках Дніпра і Військо Запорозьке до повного бажаного братерства й єдності, так, що всі з тої єдності тішились; того милого От- чизні діла довершив він, не за якимись власними користями ганяючись, але єдине бажаючи добра Україні і Війську Запорозькому. Відайте, що й ті, котрі тепер при­водять до поділу на дві частини, колись дістануть кару за руйнування своєї Отчиз- ни. Нехай собі цар московський і король польський як християнські монархи бу­дуть здорові. Але навіщо нам з вами між собою різнитися? Коли вони яко монархи про заспокоєння своїх держав умовляються, то й нам треба, не різнячись, усім вкупі про свої вольності і про заспокоєння Отчизни нашої України радитись». Саме задля досягнення цієї мети, продовжували полковники, «маємо ми доброго й справедли­вого провідника, пана гетьмана Петра Дорошенка, котрий ні про що інше, як тільки про те, щоб Україна ніколи не була роздвоєна і порізнена, мислить».

Прагнення Петра Дорошенка, як і його попередників Юрія Хмельницького, Пав­ла Тетері, Івана Брюховецького, а також Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного), до об’єднання розділеного на дві частини Українського гетьманату так і не були втілені в життя. Це було спричинене не лише внутрішньополітичною ситуацією в Україні, але й позицією монархічних дворів регіону, які не хотіли поступатися у боротьбі за нові території. Адже протекція над єдиною Козацькою державою того чи іншого династичного володаря (а гетьмани, як бачимо, використовували різні варіанти підлеглості) відразу ж надавала тому значну перевагу в міжнародному розподілі сил у цій частині Європи. Крім того, об’єднана Україна могла б з часом відмовитися від васальнозалежного становища й започаткувати власну традицію монархічного прав­ління.

Після укладення Андрусівського перемир’я відносини між Москвою та Запорозь­кою Січчю значно погіршилися. Після перебування на Запорожжі й спілкування з кошовою старшиною це підтверджував російський стольник І. Телепнєв у своєму звіті від 27 лютого 1667 р. Січовики були незадоволені тим, що у 3-й статті польсько- московського договору подавався такий текст: «...А вниз Дніпра, що йменується Запороги, і місцеві козаки, в яких вони там оборонах, островах і поселеннях своїх живуть, мають бути в послушенстві, під обороною високою, і на спільну обидвом го­сударям великим послугу, від наступаючих, чого Боже позбав, бусурманських сил». У 18-й і 30-й статтях дане положення конкретизувалося записами, де йшлося про обов’язок низовиків разом з росіянами й поляками воювати з кримським ханом і турецьким султаном. Зважаючи на те, що традиційною політикою Січі була гра на протиріччях між Москвою, Варшавою, Бахчисараєм, Чигирином і Стамбулом, її про­відникам не зовсім сподобалася така визначеність положень Андрусівського пере­мир’я.

Слід також відзначити дивовижну подібність того, як сприймали рішення ро­сійсько-польського перемир’я на Правобережній та Лівобережній Україні. Дізнав­шись про конкретику його положень, лівобережний гетьман І. Брюховецький (так само, як і його візаві П. Дорошенко) відразу ж відрядив своїх послів до султана Мег- меда IV. У середині липня 1667 р. вони були прийняті у Стамбулі, де просили захи­сту від польсько-московських зазіхань на українські землі «обох боків Дніпра». Ще перед тим Брюховецький направив листи до всіх старшин і жителів полків Лівобе­режної України із застереженням щодо андрусівських домовленостей. В одному з них від 10 лютого 1667 р. до міщан Новгород-Сіверського гетьман відзначав: «.Коли посли московські з польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, з Московської і Польської, Україну Вітчиз­ну нашу милу розоряти, пустошити».

Порівняльний аналіз текстів засвідчує, що саме орієнтуючись на попередні лис- ти-звернення І. Брюховецького (як, до речі, і П. Дорошенка та його старшини) ви­дав свою знамениту відозву-універсал до «всього старшого й меншого Війська Запо­розького рицарства і всього посполитого християнського в Україні» від 7 жовтня 1668 р. супротивник П. Дорошенка, «татарсько-турецький» ставленик гетьман П. Суховієнко. У своєму універсалі він засвідчив розуміння українською елітою про­блеми міжнародного поділу козацької держави між більш сильними сусідами: «... Нині ж, коли великих оних монархів, Царської Його Пресвітлої Величності і Ко­ролівської Милості Величності, згоди перемир’я, а потім і вічного взяття, присяга­ми закріпленого, в заспокоєння біді України, одна сторона Дніпра від Москви Царсь­кої Величності, а друга від сторони Польської королю Його Милості визначено і зовсім віддано, щоб її тими мирами, сиріч розділами, мало-помалу в міцні тої своєї сторони взявши руки, а потім і усіма силами наступивши, так її уязвити, як людей право­славних християнський народ, особливо Військо Запорозьке старожитним їх місцям славним низовим Запорожжям, жінки і діти і сущі младенці, мечем чи вічним [ми­ром] в тяжку, неначе єгипетську, роботу московську взяттям знести й викорінити полоном разом, а села з церквами Божими зі всіма їх святостями вогню і запустінню сицевому надати, щоб замість міст дикі звірі і всякий гад гнізда свої скоренив.» А тому, з огляду на поділ України відповідно до Андрусівського перемир’я, П. Сухо- вієнко, наслідуючи Дорошенка й Брюховецького, закликав правобережних і лівобе­режних українців до єднання проти зовнішніх ворогів: «... і всьому єдиноутробному, на цьому і тому боці Дніпра проживаючому, християнському народові, об’являю, повідомляю і застерігаю, щоб ви в союзі. милої любові і милості братерської зв’я­зані міцно, твердо і непорушно перебуваючи».

Коли в жовтні 1669 р. андрусівські комісари запросили на своє засідання пред­ставників наступника Брюховецького Д. Многогрішного як споглядачів, які б мали лише бути присутніми на переговорах без права голосу, ті їм відповіли таке: «.на посольському з’їзді обох сторін Царської Пресвітлої Величності короля польського і князя литовського послам і комісарам у посланнях бути Федору Завадському, судді полку Ніжинського, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єремію Єремієву; а на з’їзді їм при польських послах сидіти, тому що Царська Величність їх за служби пожалував дворянською честю; а як вони служили перед цим і польсько­му королю, їм також за служби давано шляхетство і привілеї королівські у них є. а тільки їм не сидіти, і їм за честь свою стояти і того не уступати».

Про своє несприйняття російсько-польського миру неодноразово заявляв гетьман І. Самойлович, що буде висвітлено в наступних розділах.

Отже, лівобережна генеральна старшина погоджувалася брати участь у польсько- московських переговорах, але на паритетних засадах, тим самим перетворюючи пе­реговорний процес у тристоронній. Через два роки уряд Д. Многогрішного налаго­див тісні стосунки з П. Дорошенком, а їхня позиція щодо сприйняття перманентних дипломатичних зустрічей Польщі й Росії почала повністю збігатися й була направ­лена на об’єднання розділених між двома державами українських земель під вла­дою іншого монарха — у даному випадку султана Османської імперії. «Українці ма­ють зараз пана, який буде знати, що з ними робити і як їх стримати», — заявляв полякам під час переговорів 1672 р. в Бучачі представник Порти.

Очевидно, що Андрусівське перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Мос­ковською державою лише de jure розмежувало Український гетьманат на сфери впли­ву польського короля (Правобережжя) та російського царя (Лівобережжя). Осібний статус подвійного підпорядкування отримувало Запорожжя. «...І що та Україна на троє ся розірвала, що дуже зле є.» — відзначалося з цього приводу вже в одному з перших вітчизняних полемічних трактатів, який було написано 1671 р. З іншого боку, положення російсько-польського перемир’я de facto довгий час (включно до 1686 р.) залишалися невиконаними з огляду на їх несприйняття більшістю пред­ставників українських політичних структур. Саме намагання Польщі й Росії підпи­сати мир за рахунок поділу України спонукало її тогочасних правителів шукати підтримки в іншого протектора — турецького султана, який, на їхню думку, зміг би забезпечити цілісність козацької держави та її реальну участь у міжнародних відно­синах Центрально-Східної Європи.

Непроста ситуація склалася на землях Київщини й Брацлавщини після того, як 9 вересня 1676 р. гетьман Правобережної України П. Дорошенко склав присягу на вірність представнику московського царя, стольнику Г. Косачову. Через десять днів Дорошенко разом з двохсоттисячним козацьким підрозділом прибув до табору І. Са­мойловича й боярина Г. Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві бу­лави та інші клейноди, надіслані колись йому султаном. Коли звістка про зраду До­рошенка султану дійшла до Стамбула, вона викликала в турецьких колах велике обурення. Один із турецьких літописців писав, що «цей пройдисвіт, що леліяв у своє­му серці безстидність і зраду, віддався у підданство москалям і віддав у їх руки Чи­гирин, столицю козацької землі». Але султан не думав зрікатися своїх претензій на Правобережну Україну, міжнародно-політичний статус якої мав визначатися Жу- равненським договором 1676 р., укладеним між Туреччиною та Польщею.

Ще влітку 1676 р. Мегмед IV звільнив із в’язниці Ю. Хмельницького, а після офіційного зречення П. Дорошенка проголосив його гетьманом і розпочав підготов­ку до походу на Україну, щоб утвердити там владу новопризначеного володаря. Су­часник тих подій шотландець Патрік Гордон залишив таке свідчення: «Цією весною ми отримали такі відомості: великий султан дуже ображений тим, що цар примусив Дорошенка до покірності, забравши Чигирин у своє володіння, а згаданого Доро­шенка — під зверхність. Оскільки той був васалом [Туреччини], [султан] вирішив помститися і з цією метою послав великі сили, особливо піхоту (яничарську), в Білго- род, а також безліч бойових припасів морем в Килію. Крім того, він звелів патріарху Єрусалиському дати дозвіл Юрасю Хмельницькому покинути монастир, возвеличив його в князі України і в гетьмана, віддав йому всіх полонених, захоплених у 1674 р., коли [султан] захопив Умань і Ладижин. З оними, кількістю 5000, Хмельницький перейшов Дністер і мав отримати гармати і бойові припаси. Передбачалося, що він з’єднається з двома пашами і певною кількістю татар і з цими силами він, за чутка­ми, підійде до Києва або Чигирина, але більшість уважала, що він спочатку піде на Запорожжя, сподіваючись залучити тамошніх козаків на свій бік».

Отже, на початку 1676 р., відразу після отримання звістки про бажання П. Доро­шенка прийняти царську протекцію, султан Мегмед IV присвоїв Ю. Хмельницько­му титул «князя малоруської України і вождя Війська Запорозького». Як засвідчує турецька хроніка Рашид-Ефенді, Хмельницький «був запрошений до великого візи- ря, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями». Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка й письмовий привілей від сул­тана на право володіння правобережною частиною України. Слід відзначити, що пе­чатка Ю. Хмельницького значно відрізнялась від клейнодів попередніх гетьманів. На ній зображувалася постать кінного вершника з булавою у піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір’ям, знаходилось яблуко з мечем, а біля вершни­ка стояв козак з мушкетом, по колу йшов надпис «Печать князівства Малорусько­го». За повідомленнями польського резидента в Стамбулі С. Процького, там був на­пис «Юрій Хмельницький князь удільний руський». Згодом печатка невідомим чином перейшла до І. Самойловича, а той її «при собі затримав».

13 лютого 1676 р. Ю. Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універ­сал, у якому закликав усі стани українського суспільства підкорятися його владі. Цей документ до Правобережної України мав відвезти колишній соратник Б. Хмель­ницького, наказний гетьман Є. Астаматій (по-іншому — Євстафій Гиковський, Ос- таматенко, Стоматенко). Прибувши на Правобережжя, Астаматій розпочав органі­заційну підготовку до приїзду князя у свої володіння. Він також видав універсали від свого імені, де «по Горинь і Димер Україну описав, обидва Константинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув». Навесні Хмель­ницький призначив свого писаря Григорія (?) полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком став Коваленко. У цей час польські урядовці на­магалися не допустити наказного гетьмана Астаматія в Немирів, який він хотів зро­бити резиденцією для Ю. Хмельницького й столицею Українського князівства.

Одним із перших дипломатичних кроків «великого» посольства Речі Посполитої на польсько-турецьких переговорах 1677-1678 рр. у Стамбулі було вручення Я. Гнінським ноти протесту на призначення сина Б. Хмельницького «Dux Cosa- corum». У квітні 1677 р. в новинах з російської столиці повідомляли: «Хмельниць­кий піддався султану, який дав йому титул Dux в Україні». А наступного місяця коронний підканцлер Вармінський у секретній інструкції польському послу в Москві наказував, щоб він у разі звернення Хмельницького до царя вимагав, щоб той «не вживав титулу princeps Sarmatiae».

29 червня 1677 р. Ю. Хмельницький з невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. До скла­ду султанського війська, згідно з повідомленнями полоненого турка Сулеймана Аг- меда, входили підрозділи «14 інших пашів, як-от: Ахмет-паша Єгипетський, Алі- паша Софійський, Афет, Мустафа-паша, Девлет Юсуп-паша, Мурас-паша, Сувиш-паша Константинопольський, Ахмет-паша Корбекитський, Кур-паша, Усе- нин-паша Анатолійський, Емолч-паша, Мустафа-паша, Чурум-паша, Басья-паша. Кінноти було 40 000, яничар та іншої піхоти 20 000, молдаван і волохів 12 000, а також татари...» Турецьке керівництво, бажаючи скористатися відомим прізвищем, розсилало від імені Хмельницького універсали, де відзначалося, що населення по­винне підкорятися султану і його наміснику, а також «жити спокійно, не боячись татарських набігів». На початку серпня турецьке військо підійшло й стало табором під стінами Чигирина. Оволодіння цим старовинним містом розглядалося турками як своєрідний символ влади над усією Україною.

8 серпня 1677 р. оборонці Чигирина отримали універсал Ю. Хмельницького, в якому вимагалося підкоритися його владі. Очевидець П. Гордон свідчив: «Юрась Хмельницький прислав у місто грамоту полковникам, сотникам, козакам, міським головам, чинам і простому люду, переконуючи місто і всю країну підкоритися йому як істинному і законному спадкоємцю його батька — їхньому визволителю. Від імені великого владики (турецького султана) він обіцяв повну свободу, безпеку, підтверд­ження всіх їхніх привілеїв, виплату ополченцям боргів і двомісячного жалування вперед, а також у знак вищої милості по два нових кафтани кожному козаку. Якщо ж вони стануть перечити, хай очікують неминучої погибелі від вогню і меча з усіма бідами, що притаманні війні. Чи дали козаки відповідь і як зокрема відповідали — достеменно невідомо, тільки, за чутками, вони відізвалися, що [турки] (‘,початку си­лою мають взяти росіян («русскіх») у замку, і тоді не буде проблем [з українцями]. Таке цілком можливо, адже за наступні 8 днів турки не випустили по місту жодного ядра і не вели ніяких ворожих дій — чи для того, щоб викликати ворожість між росіянами і козаками, чи тому, що не бажали діймати [українців], повіривши їхній відповіді і сподіваючись на їхню нейтральність, — незрозуміло». Про непрості сто­сунки українців з росіянами у Чигирині залишилися такі свідчення: 27 грудня 1676 р. «дворовий» гетьмана П. Дорошенка лаявся: «Яке де вам діло, москалі скурві діти, на двір і в хату ходити без відома, здоров би був пан гетьман Петро Дорофійо­вич, всім вам москалям скурвим дітям тут в Чигирині не бути». Московський рот­ний писар відповідав: «...Братец хозяин, не бранись ты с нами и он и меня учал бра­нить: якие де вы нам братья, вы де с нами братайтесь, а камень держите в пазухе, здоров де бы наш гетман Петр Дорошенко, а вы де у нас в закладе: буде де што учи- нитца над нашим Дорошенком, вас де мы всех выстинаем и за ноги из Чигирина вытаскаем, станут де вашо мясо псы есть, не усидеть вам будет и в Вышнем замку, вы де начаятесь, что вас много, а нас мало, зараз де и нас будет богато, а москалям де Чигириным не владеть». П. Гордон записав у своєму щоденнику: «Казаки. осуж­дали поведение русских; по их словам, русские не выказывали ни малейшего муже­ства: они едва смели стоять на валу, не говоря уже о том, чтобы предпринимать вы­лазки или чем-либо другим вредить врагу, и не делали попыток в этом направлении до тех пор, пока они (казаки) частью увещеваниями, частью примером не возбудили в них мужества и доверия к себе».

Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи брали козаки Хмельницького участь в облозі — невідомо, знаємо лише, що український гетьман- князь у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном. До того ж Ю. Хмельниць­кий не полишав надії поширити свою владу на Лівобережжя — 14 серпня він розі­слав у Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Гадяцький, Мир­городський, Лубенський і Полтавський полки універсали із закликом визнати його своїм правителем.

Однак такі заходи сина Богдана Хмельницького не спрацювали, а воєнний похід 1677 р. закінчився невдало для Ібрагім-паші й особливо для Ю. Хмельницького. «Три дірки має в грудях, з яких іде кров... Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскера, хіба я винен, що козаки не дотримують слова», — так описували відступ Хмельницького та його небагаточисельних прибічників з України очевидці тих подій. Крім того, повідомлялось, що «турецький» гетьман знаходиться під постійним на­глядом у своїх господарів і не може приймати самостійних рішень.

Більш вдалим для Османської імперії був другий Чигиринський похід (червень — серпень, 1678 р.), під час якого й розгорнулася основна діяльність правителя Україн­ського князівства. У червні Ю. Хмельницький в листі до польського короля Яна ІІІ Собеського з табору турецької армії з-під Бендер писав: «Мій найясніший і найсиль- ніший королю польський! Вітаю з багаторічним пануванням на королівстві Польськім. Притому з волі і наказу Цезаря Турецького присилаємо через нашого пана полковника брацлавського Губаря наші прохання до Вашого маєстату, бо з волі Бога Всемогутнього і Трійці Святої були постановлені пакти під Журавном між по­ляками і турками, тому і посилаю, щоб виконували. Щоб з Кальника і Немирова й інших міст війська вивели. Полк Кальницький нам належить. крім Паволочі і Білої Церкви. Ще раз прошу дотримуватись пактів, які воєвода хелмінський підписав». До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бершадсь- кий, який перед тим отримав призначення в Брацлавський полк. Представником Хмельницького у Туреччині тимчасово став Є. Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського князя й гетьмана, але був дуже незадоволений, одержавши відо­мості про те, що замість двох тисяч обіцяних для турецького війська козаків Хмель­ницький мав тільки «старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка, Апостола» з декількома сотнями людей.

У липні 1678 р. полковник Коваленко був відправлений здобувати Немирів і Кальник. 24 липня загін Ю. Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 ве­ресня сотні Є. Астаматія та І. Яненка-Хмельницького «вогняними кулями місто (Чигирин) і замок запалили». Перед головним штурмом Чигирина турецьке ко­мандування на чолі з візирем Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з коза­ками лівобережного гетьмана І. Самойловича, а має намір лише вигнати зі столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Ю. Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя.

23 серпня в універсалі до жителів Канева руський князь наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І. Яненку-Хмельницькому, а також звину­вачував у спустошенні правобережних земель московські війська. Такий же універ­сал було надіслано 12 вересня з Ладижина жителям Черкас і всьому населенню «за­дніпровської» України. «.Освідчуєм як сьогобічним, так і тогобічним обивателям задніпровським і хто тільки зволить під міць князівства Руського і владу. пана геть­мана нашого наказного думку свою призичити, удаватися із зичливістю своєю, та­ким всяка наша на кожному місці доброчинність», — звертався Ю. Хмельницький до своїх потенційних підданих. Реальність своєї влади правобережний гетьман про­демонстрував у Каневі, знищивши з допомогою турків непокірне місто. Саме тому наказному гетьману І. Яненку невдовзі піддалися Черкаси, Корсунь, Мошни й Жа- ботин.

Активізував свою діяльність на землях Східного Поділля інший наказний геть­ман від імені українського князя Є. Астаматій, який раніше виконував диплома­тичні завдання свого зверхника в Стамбулі. Відвоювавши у поляків Немирів, Бар і Меджибіж, він, як свідчать деякі джерела, відмовився визнавати протекцію турець­кого султана. У зв’язку з цим у жовтні 1678 р. його було власноручно страчено Ю. Хмельницьким у Немирові («.Астаматія рукою власною на 40 кавалків розсік»). У цей же час стратили полковника Вареницю, який перед тим очолював Кальниць- кий полк. На його місце був призначений Г. Негребецький. Найменше постраждав І. Яненко-Хмельницький, якого після повернення з Лівобережжя лише було «око­вано» на деякий час. Ю. Хмельницькому радив карати і страчувати своїх найближ­чих соратників сам великий візир Османської імперії Кара-Мустафа.

Перебуваючи в Немирові, Хмельницький постійно нагадував польському уряду про його зобов’язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщи­ни та всієї Брацлавщини. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління князя-гетьмана. Головним аргументом такої затримки, з точки зору короля, було неправильне титулування Ю. Хмельницького («.до короля польського незвичайні листи пише. щоб таких неввічливих листів не писав, тобто щоб королеві не писався приятелем, гетьманом, братом.»). Зважаючи на протест Яна III Собеського, турець­кий султан невдовзі заборонив своєму підданому «писати неввічливі листи до польського короля, а також претендувати на зайняття Білої Церкви й Паволочі до того часу, поки не відбудеться турецько-польська комісія з розподілу території. Мож­ливо, що наприкінці 1678 р. Ю. Хмельницький був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв із турецької столиці, що українському гетьману «дуже погано тут, навіть житла не має». Щоправда, згідно з даними інших джерел, він у цей час перебував у Немирові.

На початку 1679 р. Хмельницький знову видав універсали до жителів українсь­ких міст і містечок. 1 лютого він звернувся до міщан і козаків Лукомлі: «.не зичив­ши руїни місту вашому. нагадуєм, щоб, узявши любов до нас як пана свого дідично- го, з поклоном і вірним підданством одізвалися до нас, поглядаючи на інші міста, які за рішенням своїм в протекції нашій і ласці батьківській залишаються.» Це звер­нення до жителів Лукомлі було підтримане універсалом кримського калги-солтана: «.і нашим словом направляю до прихилення ясновельможному князю його милості Малої Росії Георгію Гедеону Венжикові Хмельницькому яко дідичові й батькові цієї держави.» У жовтні правобережний гетьман знову вимагав у Речі Посполитої звільнення від польських військ Паволочі й Білої Церкви, про що свідчить його лист до білоцерківського коменданта. «Грозиться, що ті сторони огнем і мечем знесе», — вже вкотре скаржився Ян ІІІ Собеський у Стамбул. Разом з тим восени 1678 р. Ю. Хмельницький прийняв у себе львівського єпископа Й. Шумлянського, який за дорученням польського короля обіцяв йому збереження князівського титулу й за­безпечення автономних прав для України в тому випадку, коли б Юрась прийняв протекцію Речі Посполитої. Але гетьман пам’ятав участь поляків у його «самовідре­ченні» від гетьманської посади в 1663 р. та часи ув’язнення з наказу короля у Марі- єнбурзі. «Краще пити каву турецьку, ніж пиво німецьке», — говорив він з цього приводу. І залишався вірним султанові.

Отримавши значну військову допомогу від татар, Ю. Хмельницький вирішив за­селити спустошені правобережні землі людьми, які втекли або були «зігнані» І. Са­мойловичем на Лівобережну Україну. Ще на початку січня 1679 р. наказний геть­ман І. Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під чернігівських Козельця і Носівки до Корсуня. 26 січня війська Ю. Хмельницького разом із загонами білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Горо­дище, Горошино, після чого гетьман наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Війська І. Яненка оволоділи Пісками, Яблуневим, Золотоношею, а на по­чатку лютого були розбиті під Лубнами.

Боячись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І. Самойлович наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід українського князя й правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протя­гом 1679 р. з Немирова на Лівобережжя ним висилались лише окремі загони для переселення людей і «підпалення лівобережних українських містечок». Під час однієї такої операції до польського короля втік І. Яненко, очевидно, відчуваючи неминучу поразку турецьких планів і згадуючи образу від Ю. Хмельницького, коли той без важливих підстав закував його у кайдани. У липні гетьман уже вкотре відіслав до монарха Речі Посполитої посольство з вимогами дотримуватися Журав- ненського договору.

Відомо, що у квітні 1680 р. Юрій Хмельницький знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною. Один з листів князя Хмельницького до Яна ІІІ Собеського, що датується 20 лютого 1680 р., був відправлений з Немирова. В ньому, зокрема, відзначалося: «...як з королем... стараюся і буду за Божою поміччю, аби між нами мир і згода продовжувалася, так на майбутнє раду добру подаю, аби король не тільки в Білій Церкві християн не страчу­вав, але щоб сам з усім народом польським за Віслу відійшов, як кукіль і полова від пшениці, з вітром і димом і порохом з Русі вивіявся.» Отже, як бачимо, Хмель­ницький все ж таки не прислухався ні до численних протестів польського уряду, ні до заборон турецького султана не посилати до короля «неввічливі» листи й продов­жував (так само, як колись його знаменитий батько, а потім і гетьман П. Дорошен­ко) домагатися виведення військ Речі Посполитої аж «за Віслу».

У червні 1680 р. на службу до Речі Посполитої перейшли дві волоські корогви, що раніше знаходились у підпорядкуванні гетьмана. Однак на допомогу йому поспіши­ли Кримська та Білгородська орди, що йшли «на злуку з Хмельницьким до Чигири­на». Очевидно, протягом року (літо 1680 — літо 1681) Ю. Хмельницький перебував у зруйнованому Чигирині. 9 червня 1681 р. С. Куницький повідомляв, що в Немирові управляв «намісник» Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час за­тримав якогось польського капітана.

На початку червня 1681 р. Ю. Хмельницького, що виявився поганим правите­лем, відкликали до Туреччини. Можливо, що дорогою до Стамбула він помер чи був страчений, хоча існує декілька версій його смерті. Свідчення С. Величка про повер­нення Хмельницького на Правобережну Україну у 1685 р. не підтверджуються до­кументальними джерелами. Після смерті Ю. Хмельницького з політичної арени зник­ли й інститути Руського князівства. Хоча, по суті, вони були уособлені лише в титулуванні його правителя, а всі наявні політичні установи цього «напівкнязівста» дублювали вже усталені перед тим інституції Українського гетьманату.

Українські інтереси Османської імперії у цей час полягали в тому, щоб стабілізу­вати політичну ситуацію на козацькому Правобережжі, якому відводилася роль своє­рідного плацдарму для поширення турецького впливу в Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, «помилившись», підтримавши Петра Дорошенка, зверну­лася до призабутої ідеї створення Руського князівства на чолі з сином Богдана Хмель­ницького Юрієм. Згідно з джерелами, воно було у повній васальній залежності від султана, хоча це, як не дивно, збігалося з прагненням частини козацької старшини не визнавати зверхність ні польського, ні російського монархів задля збереження власних політичних інтересів.

Події Української ранньонаціональної революції 1648-1676 рр. та довготривала боротьба її провідників за державні, політичні, соціальні й інші привілеї з монарха­ми Речі Посполитої, на жаль, так і не змусили останніх задовольнити вимоги «само­вільних» володарів України. Польські королі не змогли змиритися з утратою «дідич- них» Київського, Чернігівського, Брацлавського та Подільського воєводств. Розумі­ючи, що відродити свою владу на українських землях можна лише за рахунок вико­ристання елементів традиційного для них суспільно-політичного устрою, король Ян ІІІ Собеський провів низку заходів щодо реанімації інститутів Українського геть­манату на Правобережжі, які були знищені польською армією під час боротьби з тур­ками і Петром Дорошенком у першій половині 70-х рр. XVII ст. Від свого імені ко­роль Речі Посполитої призначав гетьманами Правобережної України Стефана Ку- ницького (1683-1684), Андрія Могилу (1684-1689), Григорія Івановича (Гришка, 1689-1692), Самійла Івановича (Самуся, 1693-1699), а тому стосовно цього періоду можемо говорити про заснування інституту наказного гетьманства під патронатом Польщі. Такі заходи польського монарха збігалися з процесом самовільної козаць­кої «реколонізації» краю, у зв’язку з чим він намагався підпорядкувати його своєму контролю. З огляду на утворення протягом 1683-1684 рр. антитурецької Священної ліги, варшавський уряд також потребував військової допомоги українського козацт­ва для боротьби з Османською імперією.

До цього часу в історії козацтва залишається маловідомою діяльність гетьмана Правобережної України у 1683-1684 рр. Степана Куницького, який у свій час став відомим військовим діячем не тільки на наших землях, але й у багатьох європейсь­ких країнах. Саме його допомога польському королеві Яну ІІІ Собеському сприяла припиненню просування Османської імперії вглиб Європи. Уже вкотре, починаючи від часів Петра Сагайдачного, українське козацтво показало свою військову силу в боротьбі з турецько-татарською агресією.

А починалося все так. 23 липня 1683 р. на раді козаків Правобережної України була прийнята відозва Війська Запорозького до владних структур Речі Посполитої. У ній зокрема відзначалося: 1) «народ християнський український уже не має змо­ги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султа­ном»; 2) козаки наказували македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю, «аби разом з Польщею йшли проти Порти»; 3) «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються». У зв’язку з цим військовий товариш Степан Куницький, якого правобережні коза­ки обрали за «старшого», просив короля дати згоду на похід козацького війська до Молдавії і запевняв Яна ІІІ Собеського, що він розраховує набрати до 10 тисяч ко­заків для цієї операції.

Польський король Ян ІІІ Собеський у відповідь на це послання правобережного козацтва універсалом від 24 серпня 1683 р. призначив С. Куницького наказним геть­маном правобережного Війська Запорозького, а також послав до Правобережної Ук­раїни холмського каштеляна С. Дружкевича, якого призначив на посаду спеціаль­ного «комісара над козаками». Крім того, король наказав виготовити гетьманську булаву і печатку з «гербом старожитнім України». Наприкінці літа 1683 р. підроз­діли гетьмана Куницького оволоділи Немировим, вигнавши звідти представника мол­давського господаря Я. Драгинича. Отримавши згоду короля на похід до молдавсь­ких земель, С. Куницький почав запрошувати до себе козаків з лівобережних полків та Запорожжя. Набравши близько 5-6 тисяч чоловік, наказний гетьман у жовтні 1683 р. вирушив на боротьбу з «невірними бусурманами». На шляху до Немирова полки С. Куницького спробували захопити Меджибіж і Бар, але це їм не вдалося. Правобережний гетьман свідчив про те, що «... даремно пробували фортуни. Писали до беїв, що піддалися, але жодної відповіді від них не отримали». 13 листопада ук­раїнське військо вже було біля Тягині, неподалік від Кишинева. Там знову відбула­ся козацька рада, яка ухвалила «Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту, попалити і йти на Буджак перед зимою». У листі до короля від 24 вересня Куницький повідомляв, що відправив кілька тисяч козаків у буджацькі степи, а сам з піхотою залишився під Тягинею (Бендерами).

Саме ця воєнна кампанія гетьмана С. Куницького мала великий розголос у євро­пейських країнах і ввійшла до анналів світової історії. Даний похід відбувався у руслі політики християнських монархів Європи з оборони від експансіоністських намірів Османської імперії. Перемігши турецьке військо візира Кари-Мустафи під Віднем (ве­ресень 1683 р.), Ян ІІІ Собеський та австрійський імператор Леопольд І за моральної і матеріальної підтримки римського папи Інокентія ХІ вирішили перейти у фронталь­ний наступ на позиції турків у Південно-Східній Європі. У грудні того ж року Ку- ницький отримав листа від польського короля, де говорилося: «Підеш на Буджак і Білгород і не дозволиш ханові і господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку». Козацькі сили мали стримувати союзників Порти, поки польська армія завершувала післявіденську операцію з витіснення турків зі східноєвропейського регіону.

Наприкінці листопада козацькі полки С. Куницького зайняли м. Нагаї, де зни­щили турецько-татарську залогу, і рушили до Кишинева. Там вони об’єдналися з військом молдавського господаря пропольської орієнтації Ш. Петричейку. Крім того, «на плацу з дітьми і жінками рахуючи до 30 000 військо волоське в Кишиневі при­сягнуло на службу Божу Його Королівській Милості і Речі Посполитій і нам, Війську Запорозькому», — повідомляв український гетьман до Кракова. Ця присяга засвід­чувала бажання певної частини молдавського народу відмовитись від турецького протекторату й перейти під зверхність польського короля та українського гетьмана.

4 грудня (за іншими даними — 5) 1683 р. українсько-молдавське військо здобуло переконливу перемогу над турецько-татарськими силами, які очолював Яла-паша, під м. Кіцканами. У цій битві загинув тягинський бей Алі, старший над Буджаць- кою ордою Алігер-паша та кілька татарських мурз. За свідченнями очевидців, Тя- гинський шлях упродовж чотирьох миль був усіяний ворожими трупами. Згодом С. Куницький відзначав, що у його війську не загинуло жодної людини. Здобувши перемогу, правобережний гетьман рушив углиб ногайських володінь.

Козаки вирішили хоча б раз показати татарам «у їх власних кордонах», як то плюн­друвати чужий край і забирати людей у полон. С. Куницький зі своїми козаками винищив поселення навколо Білгорода та Акермана і дійшов до берегів Чорного моря, завоювавши міста Ізмаїл та Килію. «Понад тридцять тисяч нікчемних гяурів удари­ли на люд ногайський на рівнинній околиці Бендер та Ізмаїла. Руйнуючи житла і забираючи особисті речі люду магометанського, багатьох з них убивали на палі і при­пікали вогнем, а села їхні пускаючи з димом, опанували вони містечко Ізмаїл», — читаємо про ці події в Хроніці Мехмед-Гірея. У своїх повідомленнях Куницький звітував до Варшави про знищення близько трьохсот тисяч (?) ворогів, а також про те, «що старий хан хоче перейти з 5000 татар до Війська Запорозького».

Коли до австрійської столиці надійшли відомості про перемоги козаків у буджаць- ких степах, папський нунцій Бонвічі звернувся до цісаря Леопольда І з пропози­цією вшанувати цю подію у головному віденському соборі. Спочатку мали сумніви, чи можна це робити з огляду на те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога всіх християн, перемог­ло. Король Ян ІІІ Собеський у листі до Ватикану поспішив сповістити західноєвро­пейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значущість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Центрально-Східної Європи.

У 1684 р. австрійський художник Йоган Лерх схематично зобразив зимовий похід козацьких військ у гравюрі під назвою «Зображення нападу козаків на чолі з геть­маном Куницьким спільно з валахами і молдаванами на татар біля Дністра і перемо­га над татарами». На ній зображена битва між козаками і татарами під Кіцканами, а також момент страти полонених татар. Тут бачимо зображення самого С. Куницько- го. Це чоловік близько сорока років, у козацьких військових строях, у його правій руці — гетьманська булава. Він оточений старшиною і козаками, окремі з яких три­мають сотенні прапори з вишитими на них хрестами.

Також досить повно висвітлювали бої С. Куницького з татарами тогочасні євро­пейські газети — польські, італійські, німецькі «летючі листки». Краківське видання «Nowiny z Wegier» за грудень 1683 р. повідомляло про зайняття підрозділами Ку- ницького Білгорода, що над Дністром. «Eigentliche Relation» (Краків,1684) опису­вало битви козацтва з турками і татарами на українських та молдавських землях, а також інформувало про перемогу гетьмана 4 грудня 1683 року. Ту саму інформацію подавав «летючий листок» під назвою «Extraktschreiben des Kosaken» (Краків, січень 1684 р.). Тогочасна німецька «газета», що вийшла у Регенсбурзі 22 січня 1684 року, писала про успішні дії козацтва на землях Бєлгородської орди. Венеціанське видан­ня «Novissima relazione» за 1684 р. свідчило про перемогу козаків Куницького по­близу Тягині та завоювання Білгорода. Про військовий талант козацького ватажка повідомляли «листки», надруковані в лютому 1684 р. в італійських містах Римі та Неаполі. Вони цікаві тим, що гетьмана Правобережної України йменують не інакше як «Generale de Cosacchi». Ось про що зокрема писалося в італійському виданні «Nuova e distinta Relatione...», яке виходило у Неаполі: «...Козацький генерал Ку- ницький завоював Поділля, Валахію і Татарію».

Зважаючи на європейський резонанс цих подій, король Ян ІІІ Собеський нама­гався використати інформацію про оволодіння правобережним гетьманом татарсь­кими територіями на польсько-російських переговорах у Москві, змусивши росіян поступитися в окремих питаннях майбутньої угоди між двома державами.

Наприкінці грудня 1683 р. козацька розвідка повідомила свого гетьмана про на­ближення решток багатотисячної армії турецького султана, що поверталися на бать­ківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджака, українсько- молдавське військо дійшло до Пруту і почало переправлятися на другий берег біля с. Тобак, що на північному сході від м. Рені над Дністром. Саме тут 30 грудня їх наздогнали війська татарського хана Хаджі-Гірея, які нараховували близько 12 ти­сяч осіб. Протягом п’яти діб в оборонному військовому таборі відбивали козаки воро­жий наступ, чекаючи на допомогу польських підрозділів краківського каштеляна А. Потоцького, які перебували в Яссах. Не витримавши ворожого натиску, С. Ку- ницький разом з кінними полками (близько 2 тисяч осіб) зумів переправитися через річку і покинути оборонний табір, у якому залишалися піхотні полки на чолі з пол­ковником А. Могилою (до 3 тисяч осіб). Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман так аргументував свій відступ: «. повтікали за Прут волохи, побачивши це, почали тікати і козаки. Я їх не міг утримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс». У реляції до польного гетьмана Потоцького С. Куницький повідомляв, що йде на Правобережну Україну для розміщення своїх козаків уздовж кордону від Могилева до Ягорлика з метою оборони від татарських набігів. Також він просив надіслати грошей для оплати і набору нових козаків.

С. Куницький під час свого гетьманування (з серпня 1683 р. по березень 1684 р.) на Правобережній Україні від імені польського короля Яна ІІІ Собеського зумів відро­дити у цьому регіоні козацький устрій, який був знищений у попередні роки під тиском зовнішніх факторів. Цьому сприяла українсько-польська військова взаємо­дія, яка протидіяла спробам проникнення Османської імперії до Центральної та Східної Європи. Більш ніж за сто років до відомих перемог російського полководця О. Суворова козацькі війська на чолі з гетьманом С. Куницьким здійснили успішний воєнний похід до Північного Причорномор’я, де оволоділи могутніми турецькими фортецями Кілія та Ізмаїл.

У січні 1684 р. у м. Могилеві на Дністрі відбулася козацька рада, яка відібрала булаву у С. Куницького і поставила на гетьманство героя молдавського походу Анд­рія Могилу. 30 січня рішення могилівської ради були затверджені польським коро­лем. Рішення козацької ради у Могилеві свідчать про існування певних автономних прав козацької військової адміністрації в межах Правобережної України задовго до відомого указу ЯнаІІІ Собеського 1685 р., який дозволяв формування козацьких полків на території Київщини і Брацлавщини. Відродженню української військово- політичної структури на землях Правобережжя сприяло і непевне міжнародно-пра­вове становище цієї території. Адже ні Журавненський мир 1676 р. між Туреччи­ною і Польщею, ні Бахчисарайський договір 1681 р. між Росією і Туреччиною не сприяли укріпленню на цих землях влади одного з монархів.

У 80-х роках XVII ст. Річ Посполита продовжувала провадити рішучу політику щодо посилення свого впливу в Молдавії і Волощині. У зв’язку з цим А. Могила ак­тивно листувався з волоським господарем. У травні 1684 р. український гетьман ви­рушив на допомогу західному сусідові, але цей перший похід Могили у ранзі найви­щого козацького керівника закінчився невдало. Під м. Студеницею його військо зазнало жорстокої поразки від татар. Сам гетьман вийшов з оточення лише з 200 ко­заками. Довідавшись про значні втрати серед товаришів (загальна кількість убитих і полонених становила близько 3000 осіб), козаки «за шию Могиленка волочили», але булави не відібрали. Невдалий похід правобережного гетьмана спричинив масовий перехід козацтва на лівий берег Дніпра, у Переяславський полк. Додатковим по­штовхом до втечі певної кількості козаків з-під влади А. Могили була також невели­ка платня від польського короля.

1 червня 1684 р. Могила написав листа до Яна ІІІ Собеського і як гетьман Війська Запорозького поскаржився, що йому підкоряється не вся козацька старшина, а тому він не має змоги знову йти на допомогу молдавському господарю. Заворушенням у військах Могили і переходу більшої частини правобережних козаків на Лівобереж­ну Україну сприяла політика лівобережного гетьмана І. Самойловича. За його нака­зом переяславський полковник П. Полуботок весною 1684 р. «заслав» до м. Немиро­ва, гетьманської резиденції Правобережжя, бориспільських козаків братів Яковенків «для повернення війська і його самого (Могили)». Після п’ятитижневого перебу­вання у стані гетьмана вони загітували перейти на лівий берег декілька тисяч ко­заків.

Військо Могили наприкінці літа 1684 р. налічувало близько 6 тис. козаків — вони, незважаючи на заборону, переходили під владу гетьмана Правобережної України, сподіваючись, що польський уряд платитиме їм великі гроші. Правобе­режні землі успішно заселялися вихідцями з Лівобережної України та інших ре­гіонів. Могила повідомляв Яна ІІІ, що московський цар заборонив такий перехід під страхом смертної кари, «а границі від Запорогів по Київ і по Батурин міцні», і що вже страчено двадцять козаків. Лівобережний гетьман арештував навіть жінку А. Могили. Виявив бажання перейти на службу до правобережного війська пере­яславський полковник Войца-Сербин, за що і був висланий Самойловичем у кай­данах до Москви. Однак репресивні заходи не стримували козаків та селян — Правобережжя заселялось, у військах Могили з’являлось усе більше досвідче­них воїнів.

Це давало змогу успішно проводити воєнні операції проти турків, татар і козаків, які перейшли на протилежний бік. У листопаді 1684 р. А. Могила неодноразово ви­селяв полонених татар і турків: «...по градах, біля Кам’янця, турків вигнавши, свої­ми військами козацькими гради обложив», — так оцінює цей період діяльності пра­вобережного гетьмана Г. Грабянка. У грудні 1684 р. війська Могили відзначились у битві польсько-українських сил з турками під Цецорою.

Визнанням видатної ролі козацтва в обороні Правобережної України, Речі По­сполитої і всієї Східної Європи від турецької агресії стала постанова вального сей­му від 16 лютого 1685 р., в якій зазначалося, що «всіх козаків низових і українсь­ких, як тих, які побажали признати його, мають осідати на Україні, вернути їм їхні прадавні вольності, свободи і привілеї, що даровані були нашими попередни­ками...» А. Могилі також було доручено набирати полковників не з шляхетського стану, як було досі, а серед козаків. Разом з тим сеймова конституція надавала козацтву землю в межах шляхетської власності, що і стало причиною подальших конфліктів між козаками та польською владою. Відразу ж по цьому на Правобе­режній Україні відродилися чотири козацьких полки — Білоцерківський (Фастів­ський), Брацлавський, Богуславський і Корсунський. Панівні кола Речі Посполи­тої у цьому випадку керувалися принципом «найменшого зла» — перед загрозою турецької агресії козацтво юридично визнавалося за окрему військово-політичну силу, що спричиняє відродження елементів національної державності на правобе­режних землях України.

Наприкінці літа 1686 р. двохтисячний загін Могили прибув до військового табору Яна ІІІ Собеського, який вирушив під Цецору «на допомогу цесарю римському про­ти турків». У вересні об’єднані війська були оточені турецько-татарською армією поблизу Кам’янця. Облога тривала 12 діб.

Під час переговорів щодо ратифікації «Вічного миру», які відбувалися протягом вересня — грудня 1686 р. у Львові, Б. Шереметєв заявляв: «Також би і Могиленка в сторону Царської Величності повернути.» і мотивував це тим, що у Могили на Ліво­бережній Україні перебувають жінки і діти. У відповідь поляки демократично відпо­відали, що «котрі козаки були з сторони Царської Величності в воєнних проти не­приятеля при військах Королівської Величності походах, і тим козакам, також і Могиленку указав Королівська Величність дати волю. Хто захоче в сторону Його Царської Величності повернутися до дружин своїх і дітей, ніхто їм того не заборо­няє, а хто сам не хоче в сторону Царської Величності йти, вислати того неможливо».

Участь правобережних козацьких полків у поході польської армії на Волощину відображено в «Щоденнику кампанії в Волоській землі 1686 р.», що його написав королевич Якуб Собеський, який був безпосереднім свідком тих подій. Правобереж­ний гетьман зумів надати у розпорядження польського командування близько 6000 козаків. До Молдавії військо Речі Посполитої вступило наприкінці липня. Воно хоч і оволоділо Яссами, але в результаті багатьох боїв з турецько-татарсько-молдавсь- кими підрозділами втратило майже третину свого складу й відступило до Польщі.

Незважаючи на невдачу, це дало змогу австрійським військам на початку вересня того ж року оволодіти угорським містом Будою, що стало важливою перемогою ко­аліційних сил «Священної ліги».

Лист А. Могили до Яна ІІІ Собеського від 1 жовтня 1686 р. свідчить про труднощі гетьмана у зв’язку з розташуванням війська на землях Правобережної України. «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді... Суп- рунів Бихів тільки назва від них залишилась», — писав Могила і просив короля, щоб той видав «асигнацію на землі, де були б люди». Зрозуміло, чому у разі відмови гетьман погрожував скласти клейноди, адже козацтво виступало у цьому випадку суто як військовий елемент і не могло існувати без розвинутих господарських струк­тур.

З 18 липня по 3 серпня 1687 р. А. Могила на чолі правобережних полків брав участь в облозі м. Кам’янця-Подільського, де перебувала турецька залога. Тут він особисто відзначився під час одного з багаточисельних боїв. Про це свідчила інформація щодо здобутого ним коня, якого «цінили великою ціною», а також те, що Могила «з вели­кою славою військо привів» до польського табору. У цей час до табору правобережно­го гетьмана на допомогу прибули запорозькі та «сіверські» козаки.

20 жовтня Могила звернувся до С. Дружкевича, який займав посаду комісара над козаками від польського уряду. Він інформував його про можливий напад ханських військ, а також запитував, чи треба затримувати тих козаків, які незадоволені зимо­вою кампанією та невиплатою обіцяних грошей і погрожують покинути Правобе­режжя. Того ж року в Україні почала поширюватися чутка, що А. Могилу козаки Запорозької Січі хочуть обрати кошовим отаманом, але сам правобережний гетьман не давав для цього ніяких підстав.

13 червня 1688 р. гетьман Могила повідомляв короля про свою перемогу над тата­рами в битві поблизу Немирова. Після ознайомлення з цим документом в архіві ви­явлено пошкоджений відбиток печатки Війська Запорозького, якою користувався А. Могила. Вона продовжувала традиції Української держави, що сформувалася за доби Б. Хмельницького, і зображувала відомий образ козака, який тримав в одній руці мушкет. Однак до нього була додана ще одна символічна деталь — у другій руці козак тримав щит, який за своїми обрисами нагадував шляхетський герб «Яніна», що належав Яну ІІІ Собеському. У такий спосіб підкреслювалася залежність право­бережної частини гетьманату від Речі Посполитої. Сам гетьман у цьому та інших листах підписувався так: «Андрій Могила, гетьман Вашої Королівської Милості Військ Запорозьких».

У березні російський резидент у Варшаві П. Возніцин отримав від царів Петра й Івана вказівку вимагати від польських сенаторів, щоб вони домагалися від свого ко­роля заборонити А. Могилі та його майбутнім наступникам називатися запорозьки­ми гетьманами. Москва аргументувала це тим, що згідно з положеннями «Вічного миру» Річ Посполита не має права підтримувати взаємини з городовими і запорозь­кими козаками, а також не повинна «тими уступленими містами і місцями, і Запо­рожжям ні в які держави і нікуди не писатись, і не іменуватись, і з титл бути виклю­ченим». Тут, як бачимо, росіяни робили вигляд, що не розуміли визначення «запо­розький», яке мало відношення не лише до Запорожжя, а й до самоназви правобе­режної частини Українського гетьманату. Однак польський король не погоджував­ся виконати цих не дуже обґрунтованих вимог союзників. Хоча, як відзначають дослідники, саме постійні вимоги московського уряду до Польщі у справі титулу­вання гетьмана Правобережної України призвели до того, що наступники Могили стали вже не виборними, а наказними.

Незважаючи на такі протести московських царів, гетьман Могила продовжував підтримувати стосунки з кошем Запорозької Січі. Наприкінці весни він прийняв у себе в Немирові запорожця, козака Щербатівського куреня Кукшу, та відправив його до низового війська з великою сумою грошей на потреби січової церкви. Цікаво, що у цьому випадку частину грошей на православний храм виділив сам король Речі По­сполитої, який, як відомо, був католиком. 23 червня 1688 р. Могила відіслав до за­порожців свого посланця з листом, у якому цікавився, чи отримали вони надіслані гроші, а також наголошував на прихильності до Запорожжя польського монарха.

Протягом літа-осені московські царі знову неодноразово вимагали від Яна ІІІ Собеського, щоб той заборонив А. Могилі (Мигулі) вживати його титул. Останній привернув до себе увагу московської влади та лівобережного гетьмана І. Мазепи тим, що протягом 1688 р. неодноразово звертався до запорозьких козаків з про­ханням переходити до нього на службу. Він написав листа на Запорозьку Січ до кошового отамана Г. Сагайдачного, в якому запрошував запорожців на службу до польського короля. Лист потрапив до рук Мазепи, який відразу ж переслав його до Москви, чим викликав гнів запорозьких козаків. Наслідок був протилежний ба­жанням царя і лівобережного гетьмана. Незважаючи на великі заслони, що були виставлені І. Мазепою, багато запорожців перейшло до А. Могили на службу.

22 вересня 1688 р. польський король написав листа до старого гетьмана, наказу­ючи йому вирушити до м. Бучача під командуванням коронного гетьмана С. Ябло- новського, а також запропонував скласти компут козацьких полків. У листопаді того ж року делегація, куди входило близько 40 правобережних та запорозьких козаків на чолі з А. Могилою, зустрілася з Яном ІІІ Собеським під Кам’янкою, що за 6 миль від Злочева. Ця зустріч відбувалася в атмосфері надзвичайної секретності, адже пе­реговори польського короля з січовиками порушували умови «Вічного миру». Під час розмови з королем піднімалися різні питання відносно функціонування козацт­ва на Правобережжі та Запорожжі. Зокрема, низові козаки скаржилися на утиски з боку Москви та просили заступництва у Яна ІІІ Собеського.

На початку 1689 р. А. Могила помер.

Степан Куницький та Андрій Могила були тими правобережними гетьманами Війська Запорозького, що зуміли протягом 1683—1689 рр. укріпити козацький устрій Правобережної України, який дуже багато втратив від часу правління П. Дорошен­ка, а особливо Ю. Хмельницького. Головними здобутками козацьких провідників цього часу стали колонізація правобережної частини Українського гетьманату, відродження тут козацьких полків і сотень, захист України, Польщі та усієї Східної Європи від турецько-татарської агресії.