УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО НАПРИКІНЦІ XVII — НА ПОЧАТКУ XVIII ст.

17 червня 1672 р. на Генеральній раді в Козацькій Діброві під Конотопом прави­телем лівобережної частини Українського гетьманату було обрано генерального суддю Івана Самойловича.

У лютому 1673 р. гетьман запропонував московському цареві йти походом на Крим або розпочати заходи щодо підкорення правобережного гетьмана П. Дорошенка. Цар не погодився розгорнути військові дії проти татар, але дав згоду наступати на Пра­вобережжя. Проте перед майбутнім походом Олексій Михайлович висунув Дорошен­кові певні умови підданства, які були виписані в спеціальній грамоті й відіслані І. Самойловичу для доставки за адресою.

Наприкінці січня 1674 р. лівобережні козацькі полки під проводом самого Самой­ловича та московські війська на чолі з боярином Г. Ромодановським переправилися через Дніпро й почали відвойовувати в П. Дорошенка (а також іншого правобереж­ного гетьмана М. Ханенка) «тогобічні» міста й селища. 17 березня в Переяславі відбу­лася об’єднана Генеральна рада, на якій полковники семи правобережних (Білоцер­ківського, Брацлавського, Канівського, Корсунського, Паволоцького, Тарговицького та Уманського) та представники всіх лівобережних полків за рекомендацією бояри­на Г. Ромодановського висловили бажання «зробити гетьмана Івана Самойловича на обох сторонах Дніпра єдиним гетьманом над усім Військом Запорозьким» та щоб мос­ковський цар прийняв їх у підданство «на таких же статтях», як і Лівобережну Ук­раїну. Тут також було укладено Переяславські статті, які в основному повторювали положення Глухівського й Конотопського договорів України з Росією. У першій статті відразу ж уточнювалося, що «окрім царя і його дітей, у турецького султана й у кримсь­кого хана, й у жодного з сусідніх монархів у підданстві не бути». Г. Ромодановський від імені свого монарха запевнив правобережців, що вони будуть «в підданстві у ве­ликого государя на колишніх правах і вольностях, і нічим їх права і вольності по­рушені не будуть». Але фактично Самойлович і не встиг повністю оволодіти Право­бережжям, а його населення — «задовольнитися» царською протекцією, оскільки за допомогою багатотисячних військ Османської імперії ця частина гетьманату зно­ву опинилася під владою П. Дорошенка. Крім того, на правобережні землі вступила армія Речі Посполитої, що активно протистояла не лише заходам султана та царя, але й діям обох українських гетьманів. Та коли в 1675 р. московський цар запропо­нував польському королеві об’єднати свої війська для боротьби проти Дорошенка, Самойлович відрадив його це робити з огляду на небажання виникнення більш тісного союзу між Польщею та Росією.

Повернення собі «втраченої» частини гетьманату стало одним з головних завдань зовнішньої політики уряду І. Самойловича. «Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить», — неодноразово заявляв він протягом свого гетьманування іно­земним володарям, усвідомлюючи своє правонаступництво на володіння правобереж­ними землями, що стали ареною військової боротьби між Варшавою, Москвою та Стамбулом. У листі від 18 вересня 1676 р. до охотницького полковника І. Новицько- го він писав: «...Богу від усіх нехай буде благодаріння, понєваж Отчизну нашу роз- торгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент у з’єднання». Ці слова були визначальними для всього періоду правління І. Самойловича.

Одержавши звістку про можливий наступ турків на Правобережжя, гетьман з осені 1676 р. розпочав активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті чого були укріплені найбільші південні міста, а також дві тогочасні столиці Украї­ни — Київ та Чигирин. Унаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон із 7 тисяч козаків і 5 тисяч московських солдатів. Це допо­могло невдовзі у серпні 1677 р. витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім- паші. Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом з підроз­ділами Г. Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії коло Бужина, що спричинило відхід турків з-під Чигирина, оборона якого трималася з останніх сил.

У листопаді 1677 р. стольник Карандєєв запропонував І. Самойловичу «поради­тись зі старшиною про військові й інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед.

Одночасно з дипломатичними заходами І. Самойлович дав наказ своїм полковни­кам розпочати підготовку до війни з турками. У січні 1677 р. польський резидент Свідерський скаржився московському уряду на те, що Самойлович іменує себе «геть­маном обох сторін Дніпра» й займає «Дорошенкові міста», на які претендувала Річ Посполита. Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, гетьман ураховував прагнення «князя Малої Русі-України» Ю. Хмельницько­го взяти під свій контроль правобережний регіон), І.

У червні 1679 р., відповідаючи на запит царя про вибір міжнародного партнера, Самойлович писав до Москви про неприйняття лівобережним урядом ідеї московсь­ко-польського союзу. Гетьман настійливо радив укласти мирний договір з Османсь­кою імперією. У розмові з дяком Є. Українцевим він говорив, «щоб цар з султаном і ханом захотів мирний договір становити». Одночасно він відмовляв російських уря­довців від пропонованого Варшавою спільного походу з польськими військами у ра­йон Дунаю: «...хоча би ми разом з поляками над неприятелем і перемогу отримали, то поляки стануть цю перемогу й славу приписувати собі».

Між тим у цей час серед частини козацької старшини були й прихильники проти­лежної зовнішньополітичної лінії, які схилялися до союзу з Польщею.

І. Самойлович усе-таки зумів переконати не тільки свою старшину, але й мос­ковський уряд у доцільності союзу з турками. Для укладення мирного договору з Портою і Кримським ханством у листопаді 1680 р. до Бахчисарая в складі російсько­го посольства вирушив представник гетьманського уряду С. Ракович. Раніше стольник В. Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся в Батурині, вислухав про­позиції гетьмана Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Ук­ладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р. можна вважати зовнішньопо­літичним успіхом саме гетьманської адміністрації, отже, лівобережний гетьман І. Самойлович, по суті, був його творцем.

Однак після отриманого «списку» Бахчисарайського договору в серпні 1682 р. лівобережний гетьман висловив незадоволення цими постановами. Він відверто пи­сав до Москви: «Зі списку з затвердженої султанової грамоти. чиниться нам дуже досадливо і шкідливо. що султан турський дозволяє між ріками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх у тому боці мати хоче, а посли ваші мали наказ, щоб між тими ріками людей не селити». Невдовзі посол Тяпкін звітував перед царями: «Гетьман Самойлович просив нас, щоб донесли Його Царській Величності. замість задніпровських пустих сторін, які нині за перемир- ними договорами учинилися за султаном турським, пожалував би великий государ його, гетьмана, за чисельні його вірні і безперестанні служби і за відняття честі його обох сторін Дніпра, яка честь від нього тепер відійшла в сторону султана турського, указав тому всьому народу бути єдиним під його гетьманською владою і булавою».

Відносна поразка на дипломатичному фронті змусила гетьмана застосовувати інші засоби для того, щоб не дати Туреччині й Польщі оволодіти Правобережжям. На за­клики супротивної сторони до населення Лівобережної України переходити на пра­вобережні землі І. Самойлович відповів укріпленням кордонів та виданням універ­салів, де під загрозою «нещадного карання на горло» заборонялося переходити через Дніпро. Реагуючи на звернення Яна ІІІ Собеського з пропозицією до українців «з обох сторін» Дніпра переходити на його сторону для боротьби з турками, лівобереж­ний гетьман у травні 1682 р. видав універсал до всього козацтва, в якому говорилося: «.поляки. переваблюють і заохочують наших людей. на життя в тогобічну по­рожню Україну, а особливо на військові звитяги, оманливо обіцяючи (бо ніколи того не учинять) велику свою уважливість і давні вольності, щоб... не слухали нестатеч­них звідців і розкольників миру». Але не тільки Польща переманювала на свій бік лівобережних козаків — у березні 1683 р. Самойлович з обуренням повідомляв у Москву, що до нього приїхав посол від кримського хана Мурат-Гірея з проханням надати 10-тисячне військо. Одночасно ханські закличні листи розповсюджувалися в усіх лівобережних полках. Щоб захистити свої володіння від досить частих пере­ходів, І. Самойлович виставив прикордонні застави «від Запорогів по Київ і по Бату­рин міцні». Протягом лише 1684 р. за гетьманським наказом було страчено двад­цять козаків, а до Москви було відправлено в кайданах переяславського полковника Войца-Сербина, який хотів перейти на службу до польського короля. Самойлович заарештував навіть жінку правобережного гетьмана А. Могили, що проживала на Лівобережжі.

У свою чергу, гетьман і його старшина неодноразово зверталися до правобереж­ного козацтва з пропозиціями переходити на їхній бік. Київський полковник К. Со­лонина пропонував «тогобічним» козакам, щоб «під регімент пана гетьмана підда­лися. і не за польське достоїнство, на якім багато ошукано, але за власну свою і предків своїх Вітчизну милу Україну». «.То є вже безчестя над безчестям — так очевидно відривати від нас наших підданих», — скаржився польський посол мос­ковським царям на дії лівобережного полковника. Наприкінці 1683 р., знехтувавши міжнародними угодами, І. Самойлович зробив спробу відсунути західні кордони ліво­бережної частини Українського гетьманату поблизу Києва, а влітку 1684 р. намагав­ся оволодіти Богуславом. Лише завдяки тому, що комендант польського гарнізону спалив місто і знищив міст через Дніпро, гетьман був змушений відвести свої війська.

У той же час гетьманський уряд продовжував надавати необхідні консультації московському цареві щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейсь­кого регіону, зокрема і щодо російсько-турецьких переговорів, які після укладення Бахчисарайського миру між державами з метою уточнення окремих його положень тривали у Стамбулі. Звичайно, найбільше І. Самойловича турбувало питання про ста­тус українських земель. Він подав на розгляд російського монарха чотири статті, які б, на його думку, «виправили» ряд бахчисарайських домовленостей щодо Украї­ни. По-перше, відзначалося, що не «обережено» Запорожжя; по-друге — «.затвер­джено, щоб як на тій стороні Дніпра, яка туркам залишається, так і на цій стороні, яка у високій державі залишається, міст знову не будувати. [Це] до тих договорів не належало»; по-третє — гетьман писав, що турецький султан захотів робити свої поселення між Бугом і Дніпром, а «посли ваші мали указ, щоб між тими ріками лю­дей не селити і татарам не ночувати»; по-четверте — Самойлович звертав особливу увагу свого сюзерена на те, що султан «хитрістю бусурманською постановив», аби населення Лівобережжя без перешкод могло переходити на Правобережжя, а тому гетьман вимагав, щоб російський посол П. Возніцин «міцно настояв» на тому, щоб це положення не було вписано до ратифікаційної султанської грамоти. Отже, як відзначали вітчизняні та зарубіжні дослідники цього питання, у цей час лівобереж­ний гетьман говорив, що можна укладати «вічний мир», але за умови відмови Вар­шави від Києва, Правобережної України та Запорожжя, а також ведення спільних військових дій проти Криму. Очевидно, що такі пропозиції Самойловича були не­здійсненними й, мабуть, саме тому він їх запропонував російській стороні.

У червні 1683 р. московський цар надіслав Самойловичу записи переговорів з ав­стрійськими послами Я. Жировським і С. Блюмберком, які, протегуючи Речі По­сполитій, домовлялися з російським урядом про укладення «вічного миру». Про­аналізувавши попереднє бачення московської й віденської дипломатії, наприкінці року гетьман відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських пред­ставників на засідання московсько-польської комісії в Андрусові та Каджині. «За милість монаршу премилостиву вам, великим государям, уклінно дякуємо. Але ж, одне для малого часу також і для труднощів наших, тих осіб послати не встигли», — дипломатично відписував Самойлович до Москви 27 грудня 1683 р. Вважаємо, що це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою. Крім того, з досвіду попередніх переговорів в Україні було добре відомо, чим закінчуються такі «запро­шення» — польська сторона відмовлялася з «хлопами» разом засідати. Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передав царсь­ким послам: 1) Київ обов’язково повинен залишатися під гетьманським регіментом; 2) кордон поблизу Києва потрібно відсунути західніше; 3) територію Засожжя необ­хідно передати Українському гетьманатові; 4) наступні переговори можуть відбути­ся лише за умови рівноправної участі в них українських представників; 5) про «комісійні з’їзди» треба повідомляти завчасно. Власне російсько-польські перегово­ри 1683 р. і були зірвані з огляду на позицію Самойловича відносно «сожського» питання, адже царські та королівські дипломати так і не змогли дійти згоди щодо цієї проблеми.

У другій половині 1684 р. гетьман І. Самойлович переконував князя В. Голіцина й царівну Софію, що вступати в союз із Річчю Посполитою не можна, а якщо і всту­пати, то лише на основі «вічного миру», який би передбачав відхід від Польщі Право­бережжя й Запорожжя. Гетьманський уряд попереджав свого сюзерена щодо мож­ливості укладення сепаратного миру Австрії й Польщі з Туреччиною, що оберне «всю вагу війни на Російське царство». Також І. Самойлович повідомляв Москву про сер­йозну небезпеку з боку Франції, яка могла завадити в майбутньому планам розгор­тання війни проти Туреччини. В листопаді, під час розмови з дяком Є. Українце- вим, гетьман нагадав росіянинові про ставлення поляків до чергової владної «смути» в Москві навесні-влітку 1682 р., коли польський король «цьому радів... султана і хана умовляв на війну проти государів.» А тому це, на його думку, могло повторитися і в майбутньому. Окрім того Самойлович говорив про неможливість довіряти полякам через їхню постійну зрадливість, надавав інформацію щодо малочисельності військ європейських союзників Речі Посполитої, згадував про труднощі оборони Чигирина від турків та відзначав неможливість швидкого завоювання Криму, загострював ува­гу на проблемі віросповідання православних у Польщі тощо. «На цесарі і королі польському яку присягу взяти, що вони великих государів у цій війні не видадуть і особливого миру не укладуть», — говорив гетьман російському представникові й про­понував вислати посольство до Франції, щоб узяти з короля Людовіка XIV «певну відомість» щодо його ставлення до Австрії й Польщі. Під таким тиском гетьмансько­го уряду московський цар у зверненні до польського короля від 9 червня 1684 р. як аргумент висунув тезу про те, що ще Б. Хмельницькому були віддані не тільки міста й містечка поблизу Києва, але і вся територія по Случ і Горинь. Разом з тим про участь українських послів у переговорах у Батурин було повідомлено: «...що робить­ся на комісії, дамо знати».

Та незважаючи на офіційне схвалення московським урядом намагань гетьмана повернути втрачені території під свою владу, проблема Правобережної України не вирішувалась належним чином. Саме тому І. Самойлович потай від царів змушений був підтримувати зовнішні відносини з Кримським ханством і навіть своїм давнім ворогом — Річчю Посполитою. 8 квітня 1684 р. лівобережний гетьман наказав пол­ковнику І. Новицькому: «.хочемо, щоб про виправу цих посланих (до кримського хана) мало хто відав». Негативно на Лівобережній Україні сприйняли звістку про виїзд до Москви великого посольства К. Гжимультовського для підписання «вічного миру». Українська політична еліта розуміла, що такий мир міг бути досягнений лише за рахунок поділу її держави. Одержавши звістку про польське посольство, Самой­лович звернувся до царя зі спеціальним меморіалом, у якому пропонував московсь­кому уряду вимагати від короля не тільки подніпровські землі, але й Поділля, Во­линь, Підляшшя, Червону Русь та Засожжя. На початку березня 1684 р., з огляду на те, що коронна армія на чолі з С. Яблоновським вирушила до молдавського кордо­ну, син гетьмана Семен Самойлович на чолі Стародубського полку зайняв частину Засожжя включно з Гомельською, Чечерською, Пропойською та Кричевською волос­тями. Це був своєрідний демарш Українського гетьманату, застосований усупереч зовнішньополітичній позиції Москви, яка не хотіла розгортати жодного територі­ального військового конфлікту з Варшавою.

На початку 1685 р. до московської столиці з Батурина вирушив український по­сол Л. Кочубей. Він мав просити царя, щоб той добивався від поляків повернення території на лівому березі р. Сож, а також обговорити питання відносно майбутнього об’єднання лівобережної частини Українського гетьманату з Правобережжям та усією Західною Україною, «.яких славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заславль, Корець.»

Незабаром у листах до стольника С. Алмазова, окольничого Л. Неплюєва та дум­ного дяка Є. Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти укладення московсько-польського договору. У січні 1686 р. він вислав до Москви своїх пред­ставників Г. Самойловича та І. Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монар­ху. Поштовхом до цієї поїздки стала отримана в гетьманській канцелярії звістка щодо можливого виїзду польських комісарів з Варшави до Москви. «Проти того учинення союзу винародилося у нас поняття і роздуми.» — говорилося в інструкції українсь­ким послам. Однак, коли б усе ж таки «вічний мир» передбачалося укласти, то, на вимогу української сторони, справу «тогобічного Дніпра» потрібно було відкласти і не розглядати її на переговорах. У випадку ж її розгляду посли мали вимагати роз­ширення кордонів на захід і південь від Києва та клопотатися про забезпечення прав православних на території Речі Посполитої. Українські науковці зазначали, що, про­понуючи такий варіант укладення «вічного миру», І. Самойлович свідомо розрахо­вував на затягування часу, а вимоги українського гетьмана були найважливішими під час переговорів у Москві.

Одночасно гетьманський уряд створив більш ґрунтовний проект, згідно з яким цар як протектор Лівобережної України не повинен був укладати мирний договір з польським королем. Документ, що отримав назву «Статті Івана Самойловича», з’я­вився 27 січня 1686 р. у результаті наказу московського уряду та переговорів І. Са­мойловича з представником царя воєводою Л. Неплюєвим. У «статтях» гетьмансь­кого уряду відзначалося, що українське керівництво ще задовго до тогорічного польського посольства К. Гжимультовського виступало проти укладення договору між Москвою і Варшавою: «...в недавне прошлых летех колико кратно, по указу Их Царского Величества, присланным ко мне, о польских желаниях людем говорил я, і статьями им великим государем доносил, что без вечного миру, і без договору, о какой особой прибыли, Их Царского Пресветлого Величества стороне, с стороною польскою против бусурман в союз всупати неприлично.» Окрім того викладалося багато причин неможливості, на думку лівобережного гетьмана, ухвалення чергово­го російсько-польського миру: 1) він би порушував попередні мирні домовленості царя з султаном (очевидно, йшлося про Бахчисарайский договір 1681 р.); 2) поляки до­тримуються іншої віри, з огляду на що не будуть дотримуватися мирних постанов; 3) у Речі Посполитій завжди порушувалися права православних, отже, вони не бу­дуть дотримуватися і після «вічного миру»; 4) може розпочатися війна з Османсь­кою імперією; 5) важко було б організувати пропонований поляками похід на Крим; 6) якщо польському королю відійде Правобережна Україна і Запорожжя, то Польща заявить усім про слабкість московського царя; 7) Правобережна Україна раніше була відвойована у поляків Військом Запорозьким, яке добровільно піддалося царю; 8) гроші, які б мала виплатити Москва Речі Посполитій як компенсацію за володін­ня Лівобережною Україною, за умови неукладення миру стали б у великій пригоді цареві; 9) Польща не надала допомоги цареві під час оборони українсько-російськи­ми військами Чигирина; 10) можливо, що польська сторона готується до укладення сепаратного миру з турками і татарами, а їхня готовність підписати «вічний мир» з росіянами є лише відволікаючим маневром; 11) у разі зриву підписання договору українські війська разом з царською армією зможуть протистояти польським похо­дам на Україну; 12) цар не повинен втягуватися у довголітню і виснажливу війну європейських країн з турками; 13) протягом минулих війн на стороні Польщі воюва­ло багато українських та донських козаків, багато з яких загинуло; 14) Річ Поспо­лита не знала великих нападів турків на свою територію; 15) поляки разом з австрій­цями ведуть лише оборонну війну проти султана, а царю пропонують організувати обтяжливий похід на Крим.

Разом з тим гетьман І. Самойлович наводив переконливі аргументи щодо переваг укладення «вічного миру» саме з Османською імперією: 1) турецький султан, незва­жаючи на війни проти нього, залишається сильним у військовому плані; 2) фран­цузький король, який є союзником австрійського цісаря та польського короля, а та- кож венеціанського дожа, не виступає разом з ними проти Османської імперії; 3) незважаючи на існування християнської «Священної ліги» європейських держав (куди входить і Польща), вони не є єдиними і не бажають успіху Австрійській імперії у боротьбі з турками; 4) Річ Посполита ослабла і вже не в змозі вести велику війну з турками.

У разі наполягання польської сторони відносно термінового укладення миру ук­раїнський правитель пропонував цареві все ж таки на деякий час затриматися з його підписанням і подивитися, як діятимуть польський король та австрійський цісар: чи будуть вони наполягати на продовженні війни з турками з огляду на позицію Франції? Одночасно з українсько-російськими консультаціями польський король хотів через митрополита Четвертинського вплинути на І. Самойловича, щоб той «не зава­жав» порозумінню між Польщею та Росією. Однак гетьман не тільки не прислухав­ся до побажань Яна ІІІ Собеського, але й ще більше радикалізував свої вимоги. Ре­зультатом активного втручання гетьманської влади в переговорний процес став запис у сьомій статті «Вічного миру» про відкладення на невизначений термін питання щодо належності правобережних земель «від містечка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольне, Черкаси, Бо- ровиця, Бужин, Воронков, Крилов і Чигирин», а також пункту щодо захисту поль­ським королем православної віри на землях Польщі та Великого князівства Литовсь­кого.

Московські посли Б. Шереметєв, І. Чаадаєв, П. Волков та І. Волков, які вируши­ли до Яна ІІІ Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори щодо проблеми належності правобережного Подніпров’я. «І нині бив чо­лом нам (великому государеві) гетьман І. Самойлович, щоб ми зволили про домаган­ня тих пустих земель наш указ до вас послати...» — говорилося в інструкції царсь­кому посольству на чолі з Б. Шереметєвим, яке вирушило до Польщі в липні 1686 р. Воно одержало письмову інструкцію від царя, де відзначалося, що, за настійливими вимогами гетьмана І. Самойловича, потрібно всілякими засобами добиватися повер­нення «пустих земель». Крім того російські посли мали вимагати від уряду Речі Посполитої, щоб «козаки Війська Запорозького, котрі нині в Польщі на службі Його Королівської Величності затримані, а уродженці вони цього боку Дніпра (Лівобереж­жя), і дружини, і діти їх і нині живуть у помешканнях своїх у наших Царської Ве­личності малоросійських містах, і ті були б звільнені, і дана їм свобода, за договора­ми». Наприкінці серпня московські царі звернулися до своїх посланців у Польщі з тим, щоб вони, згідно з вимогами І. Самойловича, вимагали у короля заборони А. Мо­гилі титулуватися «гетьманом Війська Запорозького», а також вимагали більше не приймати втікачів із земель «Царської Величності». 22 грудня 1686 р. польський король, перебуваючи у Львові, ратифікував польсько-російський договір, але справа долі подніпровських земель була відкладена.

Зі свого боку український гетьман також звертався до короля Речі Посполитої з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна ІІІ Собеського він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана і було здо­буте його сином Семеном у «турецького» гетьмана Ю. Хмельницького, внаслідок чого з’єдналося з рештою території України. В іншому документі під назвою «Пункти від Самойловича гетьмана» лівобережний правитель переконував польського короля: «А як на тій чигиринській стороні Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозь­кого... всі і дальші края за перших гетьманів належали до булави Війська Запорозь­кого, які одвіку були в міць нашу, однак з сьогоднішнього мирного трактату, як доз­волили нам пани господарі наші, їх в сторону Його Королівської Милості уступивши, так ми без спору й учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать». Тому Самойлович вимагав у короля, щоб «перелічені власні землі наші при нас були залишені, які хоч в пустці, а нехай будуть наші». Він аргументував це тим, що «та праця наша (війна з турками і татарами). й для захисту країв Корони Польської». Гетьман писав про те, що правобережні землі України, включаючи Білу Церкву, здавна належали україн­ському народу й Війську Запорозькому («ми тоді, гетьман з Військом Запорозьким і з усім народом нашим малоросійським, засвідчуємо, що не тільки тих міст на слобо­ди названих здавна Війську Запорозькому приналежних не маємо в сторону королів­ства Польського відпускати, але й усіх тих земель, якими ми, почавши від Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, володіли, в якій лінії і Біла Церк­ва...»), і запитував: «то для чого б ґрунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?»

Оскільки всі ці протести української сторони ігнорувалися польською владою, І. Самойлович почав проводити воєнні операції, метою яких було зайняття всієї те­риторії Правобережної України. «Рубіж собі далі по Случ шукає і займає», — по­відомляли сучасники. Коронний канцлер М. Огінський писав до Москви, що «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем». Ян ІІІ Собесь- кий скаржився царю, що лівобережний гетьман, перебуваючи під його зверхністю, не дотримується польсько-російських домовленостей і «якусь собі удільність як дру­гий Хмельницький. вживає». При цьому король посилався на особисті звернення Самойловича до Варшави. Крім того, польські урядовці звинувачували українського гетьмана в зустрічах із кримським ханом, метою яких повинне було стати укладен­ня військового союзу проти Речі Посполитої й Московської держави. Заходи І. Са­мойловича, спрямовані на повернення правобережних територій, так перелякали поляків, що змусили їх скликати навіть спеціальну сенатську комісію з цього пи­тання. Там, зокрема, відзначалося, що гетьман «бажає забрати собі всю Україну», «не тільки не йде воювати татар, але є новини, що з Кримом підписував трактати».

Цілеспрямована правобережна політика І. Самойловича, що розходилася з праг­ненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Са­мойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду, в чолобитній до царя від 7 липня 1687 р. старшина відзначала, що Іван Самойлович «про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно». Однак несприятлива міжнародна ситуація завадила возз’єднатися двом частинам Українського гетьма­нату в єдину державу — Лівобережжя залишалося під протекцією московського царя, а Правобережжя перебувало під владою турецького султана і польського коро­ля.

Після скинення з правління І. Самойловича відразу ж постало питання про об­рання нового гетьмана. Однак серед козаків і старшини не було єдиної думки щодо кандидатури нового керманича Лівобережної України. Серед претендентів на геть­манську булаву обговорювалися такі впливові на той час старшини, як генеральний обозний В. Борковський, полтавський обозний П. Левенець, чернігівський полков­ник Я. Лизогуб. Серед названих був також і генеральний осавул І. Мазепа.

Коли козаки переобирали гетьмана на Лівобережній Україні, на Правобережжі активно діяв полковник Семен Палій, який у 1680-1690 рр. відродив тут козацький устрій. С. Палій народився в м. Борзна на Чернігово-Сіверщині у міщанській родині Гурків. Під час Української козацької революції 1648-1676 рр. був козаком Ніжинсь­кого полку, потім служив у війську гетьмана П. Дорошенка. З кінця 1670-х рр. пе­ребував на Запорозькій Січі, де отримав прізвисько «Палій». Відгукнувся на закличні універсали короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського та влітку 1683 р. на чолі підроз­ділу запорозьких козаків вирушив на допомогу європейській коаліції до столиці Австрійської імперії міста Відня. Взяв активну участь у відбитті в Османської імперії Парканської, Естергомської та Сеценської фортець на території Угорщини і Словач­чини. У березні 1684 р. був кандидатом на гетьманську посаду козацтва Правобе­режної України. Того ж року отримав привілей Яна ІІІ Собеського (який у своїх ли­стах називав Палія «богатирем з-під Відня») на формування охочекомонного (нерегулярного) козацького полку на Київщині. Опираючись на постанову сейму Речі Посполитої, 1685 р. разом з наказним гетьманом А. Могилою, полковниками А. Абазином, С. Самусем, З. Іскрою розпочав реколонізацію спустошених війнами земель на Правобережжі. 25 серпня 1685 р. С. Палій видав свій універсал з Білої Церкви, в якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією його полку, про введення мита на користь місцевої козацької адміністрації. Збирав «медову» данину, «борош­но» на військо, запровадив податки для населення та купців на контрольованій ним території.

Козацький полковник брав участь у війні Священної ліги (Австрія, Польща, Ве­неція, Ватикан) з Османською імперією 1684-1699 рр. та російсько-турецькій війні 1686-1700 рр. У складі польсько-литовсько-українського війська С. Палій у 1685 р. вирушив у похід на Молдавське князівство, де 1 жовтня був поранений у битві з турками під Боянами (Буковина). У 1686 р. відзначився під час зайняття армією Речі Посполитої молдавської столиці м. Ясси, яка перебувала під владою Османів. Разом з коронними військами правобережні козаки воювали проти турків і татар на Західному Поділлі, зокрема поблизу м. Кам’янець-Подільський. Обороняв від татарсь­ких нападів Немирів (1688), Умань (1689), Білу Церкву (1687, 1690), Смілу (1693), Фастів (1690, 1693, 1695). Очолював воєнні операції правобережних козацьких полків, а також спільні походи з лівобережними у володіннях Османської імперії та Кримського ханства у Північному Причорномор’ї та Молдавії: березень, 1688 р. — у районі Дністра; липень-серпень, 1690 р. — поблизу Кази-Кермена (Газі-Кармен) та в околицях Очакова (Озю) і Білгорода (Ак-Кермен); жовтень того ж року — Кілія, Буджак; квітень, 1691 р. — урочище Пересип під Очаковим; вересень, 1691 р. — фортеця Сороки на Дністрі, де знищили турецькі переправи; жовтень-листопад того ж року — Білгород; березень, 1692 р. — передмістя Очакова; серпень того ж року — поблизу фортеці Сороки в Молдавії; березень, 1693 р. — Ягорлик, Кази-Кермен; ли­пень того ж року — Бендерська фортеця (Тягиня) та Білгород; вересень того ж року — р. Кодима, Бендери; березень, 1694 р. — Кази-Кермен; серпень того ж року — око­лиці Очакова; вересень-жовтень того ж року — Сороки, Бендери, Білгород; серпень, 1695 р. — Дубосари в Молдавії, Бендери, Очаків та ін. До компутів (реєстрів) Війська Запорозького на утриманні польського уряду у 1694 та 1695 рр. входило від 200 до 500 піших та кінних козаків С. Палія. Однак кількісний склад його полку на кінець XVII ст. досягав 5-6 тис. осіб. Неодноразово надсилав він полонених турків, татар і ногайців до Варшави, Москви та Батурина. Інформація про військову діяльність ук­раїнського полководця С. Палія лунала у «летючих листках» Австрії, Венеції, Гол­ландії, Німеччини, Польщі, Франції та ін.

Полковник С. Палій не підкорявся правобережним гетьманам від імені польсько­го короля А. Могилі (1684-1689) та Г. Гришку (1689-1692), але налагодив співпра­цю з С. Самусем (1693-1702). У першій половині 1689 р. намагався відвоювати геть­манську резиденцію Правобережжя м. Немирів. Це поряд з іншими причинами (бажання перейти під зверхність Москви, зв’язки з Батурином та Запорожжям) спо­нукало Варшаву тримати Палія в ув’язненні протягом вересня 1689 р. — червня 1691 р. Після виходу з в’язниці за королівським розпорядженням він знову отримав дозвіл на осідання у м. Фастові (а перед тим йому пропонувалося осісти в м. Чиги­рині) під Києвом, де знаходилася його полкова резиденція. У 1693 р. у зв’язку з наступом польських військ великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Ябло- новського та королівського регіментаря Б. Вільги хотів перейти з Фастова до Умані. У цей час царський та лівобережний уряди пропонували Палію оселитися у Василь­кові чи Трипіллі. Протягом 1690-х рр. зустрічався з І. Мазепою, зокрема в Баришівці під Києвом, Батурині та Києві. Лівобережний гетьман на власні кошти купив йому двір у Києві на Подолі, де з 1690 р. проживала дружина Палія з дітьми. Спільно з іншими полковниками Війська Запорозького поширював свою владу на велику те­риторію Північної і Південно-Східної Київщини та Східної Брацлавщини в межах колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Кор- сунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського (правобережна частина), Чи­гиринського, Тарговицького й Могилівського полків Української козацької держа­ви. Восени 1692 р. козацькі сотні знаходились у містечках південно-східної Волині — Любарі, Лабуні, Полонному й Грицеві, а західний кордон «Палієвої держави» про­ходив по лінії Демидів — Литвинівка — Бородянка — Радомишль — Коростишів. Північний кордон володінь фастівського полковника Палія окреслювався річками Прип’ять і Словечна, які межували з Великим князівством Литовським. У 1696 р. правобережні козаки поширили владу на Горностайпільську, Бородянську й Каза- ровицьку волості Литви. У 1702 р. війська С. Палія та А. Абазина приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де прикордонними південними містами стали Калюс і Могилів. Палій проводив політику витіснення польської шляхти та погрожував, що відвоює Правобережну Ук­раїну не лише по р. Случ, але й по р. Віслу на основі Гадяцької угоди 1658 р. гетьмана І. Виговського з Яном ІІ Казимиром. У 1690-1702 рр. воював з польськими підрозділа­ми С. Яблоновського, Б. Вільги, коронного референдаря С. Щуки, комісара С. Друж- кевича, козацьких полковників П. Апостола-Щуровського та Я. Гладкого. Очевидно, що за розпорядженням С. Палія влітку 1692 р. було вбито пропольського гетьмана Г. Гришка. Довгий час лавірував між Варшавою, Москвою (зокрема Батурином) та Бахчисараєм. У 1691 р. відмовився перейти у підданство до кримського хана, а в 1694 р. склав таємну присягу на вірність російським царям Івану та Петру, а також лівобе­режному гетьману І. Мазепі. В тому ж році присягнув польському королю Яну ІІІ Со- беському та вислав посольство до королівської резиденції в м. Жовква. У відповідь ко­роль оголосив С. Палія «стражником поліським». Після смерті Яна ІІІ Собеського підтримував французького принца Конде як кандидата на польський трон, але у 1698 р. визнав владу нового польського монарха Августа ІІ Саксонського та отримав від нього 3 королівські корогви і полковницький пернач. Не погодився з рішеннями сейму Речі Посполитої 1699 р. про заборону козацтва на Правобережжі.

Вереснем 1685 р. датується перший лист С. Палія до короля Яна ІІІ Собеського, з яким він вів активну переписку. Також листувався з його наступником королем Августом ІІ Саксонським, московськими царями Іваном та Петром (згодом — тільки Петром І), молдавським господарем К. Дукою, великим литовським князем М. Ра- дзивіллом, великим литовським гетьманом К. Сапєгою, белзьким воєводою А. Се- нявським, мінським воєводою К. Завішею, коронним підстолієм Ю. Любомирським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким, київським католицьким єпископом А. Залусь- ким, московськими воєводами в Києві князями М. Ромодановським та П. Ховансь- ким тощо. З 1693 р. при дворі К. Сапєги у литовській столиці Вільно (Вільнюсі) пе­ребував спеціальний представник правобережного полковника. Відомі також листи С. Палія до інших урядовців Польщі, Литви, Росії та Криму. Польський магнат Ф. За- мойський у 1694 р. порівнював Палія з курфюрстом Бранденбурга, а в 1701 р. відзна­чав, що той ішов шляхом гетьмана Б. Хмельницького та «мав у голові удільне пан­ство (державу)». Усупереч умовам російсько-польського Вічного миру 1686 р. проводив політику об’єднання Правобережжя та Лівобережжя, у зв’язку з чим підтримував тісні стосунки з І. Мазепою. Неодноразово надсилав до Батурина розві­дувальні дані та написані до нього листи польських урядовців. У 1688, 1691, 1692, 1693, 1699, 1700 рр. звертався з проханням до царів Московської держави про прий­няття Правобережжя під їхню зверхність. З 1692 р. намагався підштовхнути Моск­ву та Батурин до війни з Польщею. 1693 р. розглядався козаками Запорозької Січі як претендент на загальноукраїнське гетьманство. У 1699 р. — першій половині 1700 р. схилявся до переходу разом з козаками свого полку на Лівобережжя. На початку Північної війни (1700-1721 рр.) близько тисячі козаків Палія допомогли Августу ІІ Саксонському у боях під латвійською столицею Ригою. 22 серпня 1700 р. уклав перемир’я з С. Яблоновським. 25 січня та 4 травня 1702 р. вийшли королівські універсали про ліквідацію правобережного козацтва у Київському і Брацлавському воєводствах та Фастові. Після проведення козацької ради на початку березня 1702 р. С. Палій публічно відмовився від протекції польського короля, оголосив Правобе­режжя «вільною козацькою областю» та заявив про присягу царю Петру І й гетьма­ну І. Мазепі. Протягом 1702-1704 рр. разом з С. Самусем очолював повстання («дру­га Хмельниччина») на Київщині, Брацлавщині, Поділлі й Волині проти панування Польщі. 26 жовтня 1702 р. повстанці розгромили коронні війська Х. Любомирсько- го та частини польських військ Я. Потоцького й Д. Рушиця під Бердичевом, а у жовтні-листопаді того ж року відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та ін. З

2 вересня до 10 листопада 1702 р. на чолі 10-тисячного українського війська спільно

3 С. Самусем керував облогою Білоцерківської фортеці, яка була відвойована у польського гарнізону. У грудні 1702 р. та в лютому 1703 р. московський цар Петро І пропонував С. Палію звільнити завойовані міста на користь Польщі. Був одним з го­ловних фігурантів Нарвського мирного договору 1704 р. між Москвою та Варшавою. На виконання ст. 4 договору в лютому 1704 р. цар Петро І надіслав Палію листа з вимогою звільнити усі зайняті правобережними козаками міста на користь короля Августа ІІ Саксонського. У травні підрозділи полковника С. Палія приєдналися до 40-тисячного війська І. Мазепи під час «польського» походу. З огляду на невико­нання царського наказу, а також зважаючи на контакти Палія з прихильниками шведського короля Карла ХІІ (Любомирським та Сапєгою) за згоди російського уря­довця Ф. Головіна та за розпорядженням І. Мазепи полковник Палій був арештова­ний наприкінці липня 1704 р. Перебував у Батуринській в’язниці до червня 1705 р. На вимогу Петра І відправлений до Москви, звідти за царським наказом від 21 серп­ня 1705 р. — до сибірського м. Тобольськ. До московської казни з конфіскованої власності полковника надійшло 2 тис. 144 червоних золотих, 5 тис. 709 єфимків та 40 левків, зокрема 29 кг сріблом. Перебував на засланні до весни 1708 р., звідки повернений на прохання київського полковника А. Танського за царським наказом від 28 листопада 1708 р. Брав участь у Полтавській битві 1709 р. у складі військ ліво­бережного гетьмана І. Скоропадського. Повернувся на Київщину, де знову очолив Білоцерківський (Фастівський) полк.

С. Палій видавав універсали щодо оборони монастирів та надання маєтностей пра­вославній церкві на Правобережній Україні: Київському Михайлівському Золотовер­хому монастирю від 4 грудня 1700 р., Онуфрійському скитському монастирю побли­зу с. Мала Салтанівка від 14 жовтня 1709 р., Липниківському скиту поблизу с. Княжичі від 31 грудня 1709 р. Побудував на власні кошти церкву у Фастові, був благодійником Свято-Покровського Межигірського монастиря та кількох православ­них храмів Києва. Козацький полковник С. Палій мав власний герб і печатку. З сер­пня 1688 р. володів кількома селами у Романівському старостві на Київщині (нині с. Романівка за 21 км на південний схід від Фастова). У 1692 р. в Борзні проживала мати Палія, а також брат Федір. Мав також брата Василя, який проживав у Бату- рині, а потім Фастові. Рідну сестру забрали у полон до Кримського ханства, де вона побралася з татарським мурзою. Перша дружина Палія Марія була донькою козака із с. Зазим’є (теперішній Бориспільський район Київської області). Друга дружина Феодосія (одружився близько 1688 р.) теж походила з козацького роду. Від першого чоловіка вона мала сина Семашка, який став найближчим соратником Палія. Окрім пасинка мав синів Матвія та Самійла. Донька Марія стала дружиною полковника А. Танського. У поминальльнику Козелецького Георгіївського монастиря залишив­ся синодик з іменами членів родини Паліїв — Танських. Збереглася копія прижит­тєвого портрета Феодосії Палій початку 1710-х рр., де вона зображена з внуками Фео­дором та Іваном Танськими. Через рід Танських нащадком С. Палія був всесвітньо відомий письменник Микола Гоголь.

С. Палій помер своєю смертю у січні 1710 р. та похований з почестями у Свято- Покровському Межигірському монастирі під Києвом. До 1797 р. у церкві Сходжен­ня Святого Духа монастиря знаходився портрет Палія (нині існує копія невідомого художника першої половини ХІХ ст.), його пернач зі срібла, шабля, оправлена в срібло, дві срібні чарки, килимок та подароване полковником Євангеліє, видане у 1650-х рр. У кінці XVIII ст. частина речей С. Палія на прохання Чорноморського козацького війська була передана на Кубань.

„.Наприкінці липня 1687 р. поблизу річки Коломак зібралася рада козаків Ліво­бережної України, яка мала обрати чергового володаря булави. Майдан, де відбува­лася рада, був оточений московським військом, усередині якого встановили шатро російського князя В. Голіцина. Він і керував проведенням цієї неординарної ради, на яку було допущено лише близько 2000 козаків. З кандидатурою гетьмана визна­чилися вже під час проведення старшинського зібрання, яке відбулося у князівсь­кому шатрі. Тут, очевидно, за пропозицією В. Голіцина старшина погодилася ви­знати своїм провідником І. Мазепу. Сучасник тих подій шотландець П. Гордон так описав цю подію у своєму щоденнику: «Старшини козаків таємно справилися про те, хто був би як гетьман найбільш до вподоби генералісимусу (Голіцину). І коли вони почули натяк, що цією людиною був би Мазепа, то усі вони з огляду на це таєм­но того ж вечора підписали листа».

Чому саме на Мазепі зупинився вибір одного з вищих російських урядовців, який на той час разом з царівною Софією управляв Московською державою? Очевидно, що це стало результатом попереднього знайомства та неодноразового спілкування під час перебування Мазепи перед тим у Москві як посла від гетьмана Самойловича. А зблизило їх те, що князь Голіцин, як і Мазепа, був людиною високої освіченості й хотів зробити у Росії певні перетворення, які б наближували її за своїм розвитком до європейських країн. Саме тому йому потрібно було мати в Україні своїх політичних однодумців, а тим паче на гетьманській посаді. З усього кола козацької старшини чи не найкраще на цю роль підходив І. Мазепа з його знанням багатьох європейських мов та вмінням орієнтуватися у тогочасній міжнародній обстановці.

Після досягнення попередньої домовленості старшини разом з московським кня­зем вийшли до козацького кола, де Голіцин голосно вигукнув питання, кого б ук­раїнці хотіли бачити своїм гетьманом. З натовпу почулися вигуки: «Мазепу, Мазе­ну... Борковського!» У зв’язку з тим, що пролунало два прізвища, Голіцин ще раз повторив питання, після чого, за свідченням сучасника, «всі однодушно відповіли — Мазепу». Далі все відбувалося за козацьким звичаєм обрання свого вождя.

25 липня 1687 р. на козацькій раді були також прийняті т. зв. Коломацькі статті, які регулювали стосунки між Українським гетьманатом та Московським царством. За цими статтями лівобережна частина гетьманату мала існувати під протекцією мос­ковського царя «в попередніх своїх правах і вольностях, чим пожалуваний був ко­лишній гетьман Б. Хмельницький». Крім того, у цих статтях І. Мазепа йменувався гетьманом «обох сторін» Дніпра, отже, він разом з козацькою старшиною сподівався за допомогою «високої руки» Москви повернути під владу свого уряду втрачену пра­вобережну частину гетьманату.

Статті являли собою двосторонній договір між українським гетьманом І. Мазе­пою і старшиною з одного боку та московськими царями Іваном і Петром та царівною Софією — з другого. Одні статті (1, 4-6, 9, 22) містили пропозиції українців, інші (2, 10, 12-15, 18-20) — пропозиції росіян, а решта (3, 7-8, 16-17, 21) — побажання гетьмана та контрпропозиції царів. Більшість із Коломацьких статей, так само як і попередні Батуринські 1672 р. та Переяславські 1674 р., мали за основу Глухівські статті 1669 року, й лише п’ять з них були новими. Договір передбачав зміну його положень лише за згодою обох сторін. У Коломацькому договорі, втім, були лише елементи двосторонньої угоди, бо відчувалася різниця в статусі сторін, які домовля­лися: Москва «вказувала», а Батурин «бив чолом». Разом з тим, в «Очерках русско­го государственного права» (Санкт-Петербург, 1911) написано, що за доби Мазепи незалежність гетьманської посади визнавалася Москвою, а Україна «мала свої орга­ни влади, свій бюджет і підкорялася своєму праву».

Порадившись з князем В. Голіциним, гетьман відразу ж призначив генеральну старшину. Генеральним писарем став В. Кочубей, генеральним бунчужним — Ю. Ли- зогуб, генеральними суддями — М. Вуяхевич і С. Прокопович, генеральними оса­вулами — В. Сербин і А. Гамалія. Ще один претендент на гетьманську булаву й один з головних організаторів змови проти І. Самойловича, генеральний обозний В. Бор- ковський, зберіг за собою попередню посаду. Були також призначені й полковники: київським став К. Солонина, чернігівським — Я. Лизогуб, ніжинським — С. Забі­ла, переяславським — Р. Дмитрашко, лубенським — Г. Гамалія, стародубським — Т. Олексіїв, полтавським — Ф. Жученко, прилуцьким — І. Стороженко.

Після призначення генеральної старшини І. Мазепа розпочав видавати універса­ли на маєтності полковій та сотенній старшині, що стало одним з перших його кроків у проведенні внутрішньої політики. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, уже на третій день після обрання, 27 липня, володар гетьманської булави віддав село Мильці полтавському полковому обозному П. Левенцю. Згодом ним було підписано ряд документів, якими підтверджувалися наявні володіння або ж надавалися нові з фонду вільних військових володінь та конфіскованих у І. Самойловича. Лише протя­гом серпня — листопада 1687 р. Мазепою було видані такі універсали: 7 серпня ко­лишньому військовому осавулові М. Миклашевському надавалися у власність село Зазірки, слобідка Новосілки, гута і млини; 21 серпня старшині Стародубського пол­ку П. Гудовичу — с. Івантенки у Погарському ключі; 25 серпня писареві Чернігів­ського полку І. Скоропадському — села Вихвостів і Моровицю, слобідку Дроздови- цю; 6 вересня глухівському сотнику В. Яловицькому — с. Банківське; 10 вересня значковому товаришеві І. Ломиковському — с. Верба; 12 вересня комонному пол­ковникові І. Новицькому — с. Нехаївку; 4 жовтня хорунжому Т. Улізку — с. Рох- манів; 21 жовтня Р. Ракушці — с. Новосілки; 17 листопада військовому товаришеві М. Борсуку — с. Припутні тощо. Ці та інші старшини невдовзі склали основу най­ближчого оточення І. Мазепи. Такими заходами, поряд з проведенням регламен­тації роздачі рангових (військових) маетностей, гетьман змінював економічне ста­новище країни та бажав створити заможну й освічену верству аристократії, на яку б опирався державний устрій.

Як і його попередники, що завжди ревно дбали про захист православної віри, І. Мазепа від початку гетьманування став опікуватися українськими православни­ми монастирями. Він видав ряд універсалів, які підтверджували старі або надавали нові маєтності для монастирів. Так, 9 жовтня 1687 р. І. Мазепа надав право При­луцькому Густинському монастирю на село Дейманівку і млин у селі Валках, а уні­версалом від 10 жовтня зобов’язав жителів сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці і Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того ж року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастирю, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастирю; 10 листопада видано універсал на володіння новими селами Гадяцькому Красногірському монастирю; 27 листопада — Макошинському Покровському мона­стирю; 9 грудня — Кам’янському Успенському монастирю; 18 грудня — Ніжинсь­кому Красноострівському монастирю; 19 грудня — Лубенському Мгарському мона­стирю; 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільськогосподарського виробництва та сприяло укріпленню господар­ства Українського гетьманату.

Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами містам Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив старовинне Маг­дебурзьке право. До того ж Мазепа заборонив козацькій старшині втручатися у діяльність міського самоуправління, а полковникам і сотникам заборонив чинити кривди магістратам і ратушам. Так, наприклад, у гетьманському універсалі від 5 жовтня 1687 року говорилося: «...аби в місті Стародубові майдебурское право било заховано и всякіе справи тим правом отправовалися». Згідно з цим документом місту Стародубу також надавалися два села і п’ять млинів. Отже, політика гетьманського уряду була направлена на посилення ролі міст у житті козацької держави. А це, в свою чергу, позитивно впливало на розвиток ремісництва та забезпечувало існуван­ня стабільної торгівлі, яка велася в основному на міських ярмарках.

З часом гетьман І. Мазепа перейнявся й тяжким становищем найнижчих верств козацької України — селянства і рядового козацтва. Він видав ряд універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Ще гетьман намагався так реформувати си­стему податків та «оренд», щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволялося подавати до суду скарги на своїх панів. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, яку ті колись «шаблею й кровію своєю завоювали».

1 листопада 1687 р. в гетьманській резиденції у Батурині відбувся розподіл кон­фіскованого в І. Самойловича майна. Поряд з козацькою старшиною на чолі з І. Ма­зепою під час цього акту були присутні московські урядовці Л. Неплюєв та М. Же- денєв. Це було спричинене тим, що половина багатства попереднього гетьмана, згідно з досягнутими на Коломацькій раді домовленостями, повинна була надійти до царської скарбниці. Після проведених підрахунків виявилося, що до російської столиці мало бути відправлено 2458 золотих червоних, 23 725 єфимків, 1145 левків, 1907 рублів дрібних грошей, срібного посуду вагою 15 пудів тощо. Це було значно менше поло­вини, тому що частина грошей Самойловича була віддана безпосередньо В. Голіцину та Л. Неплюєву. Як свідчив до Малоросійського приказу вже після зміщення Голі- цина у Москві сам Мазепа, він віддав князю «денег готовых червоных золотых ко­пійками и ефимками на 11 000 рублев. Серебра в розных посудах на 3 пуда, 12 фун­тов. Серьги алмазные на 1200 р. Другое зарукавье алмазное на 400 рублей. Перстень алмазный на 200 р. Перстень яхонтовый на 50 р. Ковш золотой на 100 червонных. Ложка золотая, да пара ножей с яхонты червчетыми, в ковцежці на 120 р. 3 сабли турские, в том же числе 2 сабли изумруды, з саблею червчетыми яхонты на 900 р.». Такою була подяка Мазепи князю В. Голіцину за дієву допомогу в обранні його геть­маном.

Але Москва була далеко, а становище Мазепи на початку його гетьманування було не дуже міцним. Серед старшин він мав чимало ворогів, які, щоб вислужитися пе­ред царським урядом, постійно писали на нього доноси та ініціювали різні інтриги. Серед селянства і рядового козацтва поглиблювалося невдоволення козацькою вер­хівкою, яка прагнула до збагачення й обтяжувала своїх підданих і підлеглих усе більшими повинностями. Щоб забезпечити себе надійною охороною, гетьман надав маєтності старшині компанійських і сердюцьких полків, одержавши, таким чином, їхню прихильність. Зокрема, компанійському полковнику І. Новицькому він надав у володіння села Кліщинці, Литвяки, Хорошки і Гробище, а також слобідку Галиць­ку. Рядовим компанійцям і сердюкам від гетьманського імені була видана грошова винагорода по 4 злотих на козака, тканина для одягу тощо. Через це козаки назва­них полків без заперечень виконували накази Мазепи щодо придушення народних заворушень в Україні, які розпочалися після обрання його гетьманом й були направ­лені проти свавілля місцевої козацької старшини.

Будучи мудрим політиком, у 1688 р. Мазепа позбавив важливих посад своїх ко­лишніх соратників і головних учасників змови проти І. Самойловича. Він розумів, що у разі потреби вони могли б організувати аналогічний заколот і проти нього. З посади генерального осавула було знято В. Сербина, полковницьких урядів поз­бавлено К. Солонину, Г. Гамалію, Р. Дмитрашку. Як не дивно, але у той же час геть­ман наблизив до себе правобережних старшин, які ще у 60-х рр. XVII ст. перебували на засланні у Сибіру й були налаштовані проти Москви. Серед них — М. Вуяхевич, З. Шийкевич, П. Грибович, С. Гречаний, Г. Зарудний. З цього приводу історик Іван Крип’якевич відзначав, що своїм політичним хистом і культурою І. Мазепа відразу ж підніс авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави не­розривно пов’язана з силою володаря: «Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака», — говорив Мазепа, по­вторюючи услід за класичним висловом Макіавеллі.

Стосовно міжнародної діяльності уряду І. Мазепи у Коломацьких статтях було записано так: «...щоб від навколишніх государів листи прочитавши, до великих го­сударів (російського царя) відсилати. а від себе чи проти тих листів ні до кого нічого не писати.» Зважаючи на попередню політику Самойловича щодо російсько- польського мирного договору, обумовлювалося ставлення нового гетьмана до Вічно­го миру 1686 р.: «... мир і союз, укладений з королем польським, тримати міцно і задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступленні в сторону польську не вступати, й до порушення договорів ніяких причин не давати». Разом з тим, незважаючи на обмеження міжнародних стосунків гетьманату, І. Мазепа міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відноси­нах і таким чином формувати зовнішню політику свого уряду. Як свідчать докумен­ти, Мазепа підтримував певні відносини не лише з окремими урядовцями Речі По­сполитої, але й Османської імперії, Кримського ханства, Молдавського та Волоського князівств. Відомо, що про всі контакти з іноземними володарями гетьман повідом­ляв до Москви, однак історики не виключають, що вже від початку 90-х рр. XVII ст. гетьман вів і таємне листування.

Відразу ж після свого обрання на виконання угоди з царем Мазепа писав до ко­ронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського: «.не тільки приналежністю рубежів, але і договором вічного миру, на помсту загального всього християнства неприятеля бусурманина, по присяженному союзу між найяснішими монархами, Їх Царською Пресвітлою Величністю, і Його Королівською Величністю, до того при­лучені є, щоб обопільно мали собі щастя і добру поведінку, що я істинно з своєї особи обіцяю. щоб зі сторони регіменту мого не було в ній перепони, тоді як я рубежів в договорах вічного миру потрібних зберігаю».

Щоб вчасно повідомляти московський уряд про міжнародну ситуацію у Західній та Центрально-Східній Європі, гетьман Мазепа підтримував тісні стосунки з верхів­кою Речі Посполитої та правобережною старшиною. Так, наприклад, 20 листопада 1688 р. він посилав Я. Глуховця до польського коронного гетьмана С. Яблоновського. Після повернення свого посланця (до речі, Я. Глуховець протягом кінця 1680-х — початку 1690-х рр. неодноразово за дорученням Мазепи перебував у Яблоновського) до України гетьман відправив його до Москви для розповіді про перебування в Польщі з листом від польського урядовця на ім’я лівобережного регіментаря. Невдовзі в геть­манській канцелярії отримали листа від правобережного полковника Семена Палія з інформацією про воєнні дії між поляками і турками, про розміщення польських підрозділів на Волині та похід кримського хана до Угорщини. Про це Мазепа негай­но повідомив московських царів, додаючи, що, на його думку, правобережний пол­ковник не надто переймався протекцією короля Речі Посполитої.

Восени 1688 р. на переговорах з російським послом Ф. Шакловитим гетьман І. Мазепа обговорював можливість російсько-українського підкорення Кримського ханства. Але коли похід на Крим в 1689 році закінчився невдачею, Мазепа таємно відправив улітку наступного року до Білгорода свого посланця, який мав запропону­вати Кримському ханству підписати мирну угоду з Росією (адже Бахчисарайський мир 1681 р. був скасований після вступу Москви до Священної ліги). Ініціатива ук­раїнського гетьмана опиралася на фальшиве повідомлення про те, що татари відмов­ляються обороняти Кам’янець-Подільський і, боячись наступу козацьких полків Лівобережжя, відразу ж погодяться на мир з Московською державою.

У той же час гетьманський уряд І. Мазепи розпочав будівництво фортець-«го- родків» на півдні України, які слугували б надійним захистом від постійних ординсь­ких набігів. Ці фортеці мали також стати опорою під час підготовки воєнних походів на Крим, що планувалися у рамках антитурецьких планів європейської коаліції дер­жав, які входили до Священної ліги. Використовуючи знання інженерної справи, які він здобув під час навчання у Нідерландах та Франції, Мазепа особисто очолив будівництво укріплень. До виконання робіт він залучив запрошених з-за кордону фахівців, а також 20 тисяч козаків і переселенців із Правобережної України. І хоча такі дії українського гетьмана й викликали певне невдоволення на Запорозькій Січі, він усе ж таки зумів звести систему оборонних «городків», найголовнішою серед яких стала Новобогородська фортеця.

Підводячи підсумки перших років гетьманування Івана Мазепи, треба відзначи­ти, що вони були досить нелегкими з огляду не тільки на внутрішньополітичну, але й міжнародну ситуацію, в якій опинилася на той час Україна. Лівобережна частина козацької держави перебувала у залежності від московських царів, що з кожним ро­ком усе більше хотіли обмежити її «права і вольності». Правобережна Україна опи­нилася у вирі запеклої боротьби між Москвою, Варшавою і Стамбулом. Незважаючи на це, новообраний гетьман проводив гнучку політику щодо повернення втрачених земель. З огляду на зобов’язання перед Російською державою, Український гетьма­нат перебував у стані постійної військової мобілізації. Однак це не завадило І. Мазепі стабілізувати економічне становище в країні, опікуватися її культурою та налагоди­ти таку систему правління, яка була типовою для багатьох європейських держав раннього модерного часу. «Вітчизна мила Україна, край тогобічний», — саме так неодноразово говорив гетьман Іван Мазепа про Правобережну Україну. Як відомо, ця частина колись єдиної козацької держави на той час перебувала під владою іно­земних володарів і довгий час була розділена міжнародними договорами між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією. Повернення «краю тогобічного» під гетьманську булаву всупереч Коломацьким статтям 1687 року з Ро­сією стало визначальним для всього періоду правління Івана Мазепи.

З початком Північної війни та участі козацьких полків лівобережного Українсь­кого гетьманату у воєнних діях проти шведів та їхніх союзників на теренах Ест- ляндії, Ліфляндії, Корони Польської, Великого князівства Литовського та Саксонії розпочалися спорадичні таємні і напівтаємні переговори між українською старши­ною та прихильниками шведського короля Карла ХІІ. Очевидно, що тут насамперед треба звернути пильну увагу на результати спеціальної місії стародубського писаря Опанаса Покорського, який у 1703 р. за дорученням гетьмана Мазепи проводив контррозвідувальну діяльність на території Великого князівства Литовського. О. По- корський начебто від імені полковника Михайла Миклашевського вів таємні перего­вори з троцьким каштеляном Михайлом Казимиром Котєлом заради вивідування прав­дивої інформації про зміст розмов, які велися під час неодноразових зустрічей між литовським урядовцем та козацьким полковником. Нагадаємо, що тоді козацькі війська під проводом стародубського полковника і наказного гетьмана М. Микла- шевського проводили воєнні дії на території Литви проти прихильників шведського короля Карла ХІІ. Виявилося, що Котєл пропонував Миклашевському агітувати Мазепу та його оточення повернутися під владу «дідичного пана» — польського ко­роля, тобто, мова йшла про перехід Лівобережної України до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцької угоди 1658 р.

Наданий за результатами поїздки О. Покорського гетьману І. Мазепі документ складався з 17 пунктів. Для того щоб краще зрозуміти процес визрівання ідеї відмо­ви від царської протекції у середовищі української еліти початку XVIII ст., звернімо увагу на ті «пункти Котєла», які засвідчували наявність серед козацької старшини думки про перехід Українського гетьманату під зверхність польського короля. При цьому зауважимо, що даний документ став відомим Мазепі наприкінці 1703 р., тоб­то відразу після прибуття писаря Покорського до Батурина.

Отже, вже у 1-му пункті йшлося про те, що М. К. Котєл з «польського боку» та М. Миклашевський з «українського боку» домовлялися про те, «щоб Україна в такій же вольності процвітала, як Корона Польська та Велике князівство Литовське». У 4-му пункті відзначалося, що литовський урядовець пропонував гетьманському уряду звернутися до Москви з проханням, «щоб цар Його Милість позволив на козацьку вольність, подібно до польської». Якби Петро І, ішлося у 5-му пункті цього докумен­та, «не хотів добровільно погодитися на вольність українську, подібну до польської, а почав би то заперечувати і забороняти, тоді милість ваша (І. Мазепа), маючи на нас, поляків, надію, стане при всій готовності проти царя Його Милості війною, а ми з військом коронним і литовським будемо поблизу...» У 6-му пункті зазначалося, що «вольность українська буде така, як Річ Посполита коронна і литовська, і така ж буде Річ Посполита третя українська, і скільки сенаторів із Литви і з Корони, скільки осіб гідних впевнених, стільки ж місць сенаторських засідати мають в Україні. шляхта при своїх вольностях. Чин духовний, міщани при своїх вольностях.»

Незважаючи на те, що про зміст розмов між Миклашевським і Котєлом Мазепа відразу ж повідомив до Москви (а стародубського полковника зняв з посади), засвід­чуючи тим самим перед Петром І свою вірність, переконані, що саме з того часу геть­ман почав серйозно замислюватися про можливість здобуття для Лівобережної Ук­раїни більших «прав і вольностей», також і за допомогою поступового «залякування» царського уряду можливістю переходу під зверхність іншого володаря, що посилю­валося змінами міжнародно-політичної ситуації в умовах Північної війни.

Про те, що Мазепа саме на межі 1703-1704 рр. розпочав складну і хитромудру дипломатичну гру зі своїм сюзереном, переконливо засвідчила його розмова з при­сланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І. Ни- кифоровим. Вона відбулася один на один у «гетьманських покоях» у Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олек­сійовичу. Насамперед І. Мазепа просив повідомити царя, що частина польської маг- нетерії хоче посадити на королівський трон замість проросійського Августа ІІ Сак­сонського сина Яна ІІІ Собеського Александра, а потім на чолі з ним рушити війною на «богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію». А тому, зазначав український гетьман, «якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і поч­нуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння і утримання України Царській Величності буде».

Таке своєрідне політичне «залякування» Петра І малоймовірною можливістю відкриття «другого фронту» проти Москви підсилювалося поясненням складної внут­рішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи, полягала: по-перше, в тому, що «народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється»; по-друге, «що не тільки у Січі Запорозькій, чи в полках горо­дових малоросійських, але і в самих його найближчих гетьманських людях, самої істинної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Велич­ності» немає. Щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської вла­ди, гетьман Мазепа пропонував Петру І тримати українців у покорі та вірності за допомогою проявлення «людськості й ласки», під чим розумілася необхідність відсут­ності в діях царя «озлоблення і суровості» проти «народу вільного».

Наприкінці вересня 1705 р. Мазепа прийняв у себе представника короля С. Ле- щинського шляхтича Станіслава Вольського, при якому була дипломатична інструк­ція з 7 пунктів. У її 3-му пункті говорилося, що Вольський має оголосити гетьману про «всіляку вольність, яка йому від маєстата і Речі Посполитої буде надана, визво­лення з-під влади тиранської.» Якщо І. Мазепа пристане на такий «секретний трак­тат», то Лещинський обіцяв Мазепі отримати «гваранції» шведського короля Кар­ла ХІІ та добитися того, щоб в укладеному майбутньому мирному договорі між Шве­цією та Московською державою першим був записаний пункт про українсько- польський союз та підпорядкування України владі польського короля. Після озна­йомлення з польськими пропозиціями гетьман арештував С. Вольського та відправив його до Петра І. До речі, 4 жовтня 1705 р. гетьман Мазепа писав до О. Меншикова, що «елект» С. Лещинський «оферует мне князство Малороссийское, а войску Запо­рожскому вдвое вольностей прибавку».

Продовжуючи задумане щодо здійснення своєрідного політичного тиску на Мос­кву з метою збереження українських «прав і привілеїв», у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру І таємні намагання іно­земних володарів перетягнути його на свій бік і таким чином відірвати від Московсь­кого царства. Першою такою спробою, засвідчував гетьман, була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна ІІІ Собеського й хотів перетягнути українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримсь­кого походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І нарешті останньою підступною спробою, як повідомляв Ма­зепа Петра І, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольсь- кого з пропозицією перейти на бік Шведського королівства.

Як бачимо, про всі «інспірації» іноземних урядів, що були направлені на зміну політичного підпорядкування Українського гетьманату, Мазепа відразу ж повідом­ляв до Москви та заарештовував тих, хто прибував до нього з такими місіями. Так трапилося і з представником С. Лещинського шляхтичем Вольським, якого гетьман відіслав у кайданах до царя. Однак в останньому випадку Мазепа перейнявся вигід­ними пропозиціями до нього з боку прошведського короля Речі Посполитої. Про це переконливо свідчило одне з його висловлювань (слова Мазепи відтворив згодом П. Орлик), яке було емоційно вимовлене ним після отримання чергової скарги на брутальне поводження російських воєначальників з козацькими старшинами: «Якого ж нам добра згодом сподіватися за наші вірні служби, і хто ж би був такий дурак, як я, щоб під цей час не приклонитися до противної сторони на такі пропозиції, які Станіслав Лещинський до мене прислав?»

Очевидно, що хтось із гетьманського оточення працював на московську розвідку, адже про «пропольські» настрої І. Мазепи стало відразу відомо Петру І, який у листі до володаря булави від 24 жовтня 1705 р. висловив обурення поведінкою свого васала (далі мовою оригіналу): «Я зело удивляюсь, что вы еще имеете в себе старое мнение и во искушение приемлете воровские инвенции, которым иначе делать невозможно по слову Христову: не может древо зло плодов добрых творити, ибо сей Лещинский, яко изменник и воров сын, к вам с сим подослал...» У грудні 1705 р. цар Петро І наказував Мазепі, який перебував у Дубні й очолював український військовий «кон­тингент» у Речі Посполитій, залишити замість себе наказного гетьмана та негайно повертатися до Лівобережної України.

Як засвідчував пізніше (на допиті у 1716 р.) схоплений у Гамбурзі гетьманський небіж А. Войнаровський, його дядько задумав перейти на бік шведів та прошведсь- кого короля Речі Посполитої саме під час перебування похідної гетьманської канце­лярії в Дубні у 1705 р. Також зі слів Войнаровського можна було зрозуміти, що впер­ше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час перебування у Києві взимку 1706-1707 рр.: «.Були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: «Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зро­били».

«.І на тому присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих го­норів, не для більшого збагачення, а не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, під владою і регіментом моїм перебуваючих, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї Отчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського, і для підвищення і розширення прав і вольностей військо­вих хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і Вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони, не загину­ли», — з такою патріотично-патетичною промовою звернувся вересневої ночі 1707 р. до канцеляриста Пилипа Орлика гетьман Мазепа, обґрунтовуючи своє бажання відмовитися від сюзернітету Москви. Восени 1707 р. Мазепа сказав Орлику: «...од­нако верность мою к Царскому Величеству доти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинский) к границам украинским прий- дет и якие будут войск шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого и имеем сами и погибель не­сти, и Отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой...»

Однак на той час позбавитися царської опіки Мазепа ще не міг з огляду на такі вагомі причини військово-стратегічного, зовнішньо- та внутрішньополітичного ха­рактеру (їх чітко роз’яснив сам гетьман у таємному посланні до короля Лещинсько- го): по-перше, Київ та інші українські фортеці осаджені чисельними російськими гарнізонами; по-друге, основні сили Петра І знаходяться хоча й на території Польщі, але все ж таки ближче до України, ніж армія Карла ХІІ; по-третє, українське сус­пільство є політично роз’єднаним організмом («не в єдиномисленній суть згоді, і одні хочуть протекції московської, другі схильні суть до протекції турецької, треті сма­кують собі побратимство татарське, чинячи те з вродженої до поляків антипатії»); по-четверте, на Правобережній Україні продовжують бути сильними антипольські настрої; по-п’яте, що кілька тисяч регулярного російського війська завжди перебу­вають «при боці» гетьмана й не дадуть йому змоги вільно розпоряджатися своїми силами; по-шосте, Річ Посполита й сама потребує консолідації, адже є роз’єднаною на два політичних табори.

Незважаючи на це, у жовтні 1707 р. І. Мазепа, якщо довіряти записам капелана короля Карла ХІІ Нордберга, надіслав таємного листа С. Лещинському з пропози­цією допомогти шведам знищити «шість чи сім тисям московитів, які були в Ук­раїні». Ще швед Нордберг передав такі висловлювання українського гетьмана: «...ко­заки нічого так не бажають, як мати можливість позбавитися від володарювання царя, на яке вони дивляться, як на нестерпне іго. Правда, вони самі його на себе наклали, але це відбулося в той час, коли вони були засліплені обіцянками, що вони збережуть свою свободу і що їм нададуть великі переваги, якими, однак, вони не скористалися».

Вступ шведського короля до України повинен був викликати необхідність для геть­мана Мазепи та його оточення визначатися у війні між Росією і Швецією, чию сторо­ну займати, а це, як стверджували сучасники, не зовсім відповідало мазепинським планам. Досить інформативною й переконливою з огляду на перебування в українсь­ко-шведському таборі та спілкування з багатьма козацькими старшинами та із самим гетьманом І. Мазепою виглядає запис сучасника, словацького просвітителя Данієля Крмана, у «Подорожньому щоденнику» щодо висвітлення мотивацій українського правителя та членів гетьманського уряду відносно зміни протектора для своєї держа­ви: «Скликавши між тим приблизно тридцять надійніших полковників, він [Мазепа] у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їхні вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинсь- кого (?) воєводства (тут, очевидно, йшлося про полки Правобережної України). На­впаки, від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхнім вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карл ретельно дотри­мує свого королівського слова... Після цього всі з великою відповідальністю приєдна­лися до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли.»

Перебуваючи у першій половині листопада 1708 р. у Бахмачі, Мазепа відправив свого посланця Нахимовського до С. Лещинського. Той мав передати польському королю лист з проханням терміново надіслати військову допомогу. «Консистенція» для польських підрозділів призначалася в Переяславському, Київському та Ніжинсь­кому полках. Як засвідчував Данило Апостол, саме тоді І. Мазепа ознайомив гене­ральну старшину зі змістом універсалу польського короля С. Лещинського та листів до нього воєводи Руського воєводства Корони Польської С. Яблоновського і підканц- лера Великого князівства Литовського С. Щуки. Зокрема у королівському універ­салі, за твердженням очевидця, йшлося про надання «Україні вольностей як в Ко­роні Польській, так і в Великому князівстві Литовському».

Під час дислокації похідного штабу шведського короля у Ромнах на виконання попередніх українсько-шведських домовленостей гетьман І. Мазепа видав універ­сал до полковника, старшини та жителів Лубенського полку про надання для потреб армії Карла ХІІ Густава «24 тисяч возів, 40 тисяч свиней, 60 тисяч осьмачек муки та 40 тисяч осьмачек пшениці». Перебуваючи в середині листопада у Гадячі, Мазепа видав ряд універсалів до сотників та війтів Полтавського полку з наказом прибути до нього «для певних справ».

Перебуваючи в Ромнах, на початку грудня Мазепа написав листа до С. Лещинсь- кого, в якому від імені «всієї України» просив польського короля надіслати необхід­ну військову допомогу. З цим посланням до Речі Посполитої гетьман відправив свого посланця, роменського міщанина Ф. Хлюса. Той мав передати королеві гетьмансь­кий лист з проханням якнайшвидше прийти на допомогу йому та Карлу ХІІ Густа­ву. Однак мазепинський посланець на початку січня 1709 р. був схоплений поблизу правобережного містечка Лисянки солдатами Д. Голіцина й відправлений до Г. Го- ловкіна. Останній запропонував Скоропадському використати лист Мазепи до Ле- щинського як доказ «запродания малороссийского народа в тяжкую неволю польскую» й ознайомити з його змістом усіх жителів Лівобережної України.

Протягом другої половини листопада військо Карла ХІІ перебувало поблизу міста Ромни, 18 листопада 1708 р. гетьман Мазепа «пошол на Гадяч и намерение имеет воровское, чтоб ему забунтовать запорожцами». Наприкінці листопада штаб Кар­ла ХІІ перемістився до полкового Гадяча. Цікаво, що тут шведський монарх-протес­тант у день святого Миколая відвідав службу в одному з православних соборів міста. Про це залишив запис у своєму щоденнику Д. Крман. З-під Гадяча компанійські козацькі підрозділи здійснювали виїзди у напрямку містечка Сміли та інших насе­лених пунктів Полтавщини.

16 грудня 1708 р. шведський король Карл ХІІ видав універсал до українського народу, в якому йшлося про те, що він як монарх-сюзерен «гетьмана, Військо Запо­розьке і народ малоросійський в оборону нашу приймаю, яко теж публічним цим універсалом же прийнялися оголошуєм, з тим наміром, як його і їх від неправого і недружнього московського панування, при допомозі Божій, боронити хочемо і доти охороняти і захищати обіцяємо, поки пригноблений народ, скинувши ярмо московсь­ке, до давніх своїх не прийде вольностей...» При цьому Карл ХІІ вказував на злочин­не порушення московською стороною «прав і вольностей» Війська Запорозького та закликав українців бути вірними йому та гетьману Мазепі.

Відомо, що певна частина населення найбільших на Лівобережній Україні Ніжинсь­кого, Гадяцького та Полтавського полків підтримала заклики шведського короля та українського гетьмана, але з огляду на присутність там російських військ не могла відкрито перейти на бік нового володаря. Підтвердженням цьому, зокрема, було по­відомлення В. Долгорукого до Петра І: «Полтавский полк велми скуден провиантом и пробавитца им нечем, а к нынешней шатости запорожцев опасен от них. Тебе, госуда­рю, известно, каковы полтавцы шатки и близки к запорожцам.., опасно зело, чтоб они не пристали к их воровству и пущей бы пакости не наделали». А жителі Лохвиць- кої сотні перед російськими урядовцями засвідчували, що, незважаючи на перепони, їхній сотник разом зі старшиною подалися до табору Мазепи: «. самих начальних [старшин] наших тут нема і самі про них не відаємо, де знаходяться».

Слід зазначити, що переконливі воєнні перемоги короля Швеції Карла ХІІ на по­чатковому етапі Північної війни, капітуляція законного короля Речі Посполитої Августа ІІ Саксонського на користь шведського ставленика Станіслава Лещинсько- го, невдоволення в середовищі українського козацтва закордонними походами та бу­дівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату на «балтійському фронті» Північної війни — ці та інші причини, що по­силювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього про­тектора й сюзерена — російського царя Петра І (поступове обмеження ним владних повноважень гетьмана-регіментаря, політичної та економічної автономії, спроби ре­формування і підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана І. Мазе­пу спочатку до кореляції усталеної орієнтації лівобережної частини гетьманату лише на Москву, а з 1708 р. і до її кардинальної зміни вже на чолі об’єднаної на той час Козацької держави.

Відзначимо вмотивованість такого вчинку українського гетьмана з точки зору політико-правових відносин, які існували на той час у Центрально-Східній Європі. На той час між державами-суверенами та державами-васалами існував суспільний договір, який складався із взаємних прав та обов’язків і передбачав, що в обмін на «захист і пошанування правителів» з боку своїх протекторів підлеглі обіцяли їм «по­кору, службу і вірність». Такі домовленості передбачали взаємні добровільні зобов’я­зання, а їхніми основними елементами з боку європейських суверенів — королів та імператорів — були повага та забезпечення старовинних «прав і привілеїв» своїх підда­них, необхідність їх військового захисту тощо. У випадку невиконання протектора­ми своїх обов’язків щодо протегованих держав їхні правителі — князі, графи, баро­ни, курфюрсти, господарі, гетьмани та ін. — мали законне право на виступ проти володаря або ж зміну свого патрона на більш лояльного.

Отже, з огляду на кардинальну зміну міжнародної ситуації в умовах Північної війни 1700—1721 рр. гетьман Іван Мазепа продовжив традицію полівасалітетної полі­тики стосовно оточуючих монархічних дворів, яка почала впроваджуватися ще за доби Богдана Хмельницького та його наступників на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка своїх протекторів протягом кінця 50-х — 70-х рр. XVII ст. була неможливість забезпечення об’єднання Українського гетьманату під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хи­тання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями Європейського й Азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії або правителем Шведського королівства (а саме у цьому чотири­кутнику, головним чином, відбувалося «блукання» гетьманів від однієї до іншої про­текції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» усіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства, тобто тих складових, які утворювали ранньомодерну Ук­раїнську державу.

Головною причиною відмови правителя Українського гетьманату Івана Мазепи від зверхності Московської держави були тиранські дії з боку царя Петра І. Про це переконливо свідчить аргументація гетьмана в його листі до стародубського полков­ника І. Скоропадського від 30 жовтня 1708 р. (нагадаємо, що Мазепа перейшов на бік шведів 26 жовтня за старим стилем): «...А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито віда­ючи, що нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Війська Запорозького, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запро­вадити в тиранську неволю, ім’я Війська Запорозького згладити, а козаків у драгу- нію та солдатів перевернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство. І коли б не Господь поміг од тиранських їхніх рук врятуватися, то, певне, й той би їхній намір ворожий дійшов би до здійснення, адже ні для чого іншого Олександр Меншиков та князь Дмитрій Голіцин зі своїми військами до нас поспішали, ні для чого іншого. тільки щоб нас усіх могли забрати у тяжку неволю (а не дай Боже!) і на тиранські муки. Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Ойчизну нашу Малоросійську.»

Отже, у тексті цього невеликого за обсягом листа у чотирьох випадках уживають­ся словосполучення з епітетом «тиранський», а саме: «тиранська неволя», «тиранські їхні (тобто, московські) руки», «тиранські муки» та «московське тиранське іго». Що ж вкладав гетьман Мазепа у таке гучне означення «тиранський» і чи збігалося воно із розумінням цього поняття у європейській політичній думці того часу?

То чи ж були причини в довголітнього васала московського царя назвати його дії «тиранськими», отже, оголосити його тираном, що хоче «народ же малоросійський навіки віддати у рабство?..» Адже у маніфесті московського монарха Петра І від 1 листопада 1708 р. читаємо, що «.гетман Мазепа. изменил Нам, Великому Госу­дарю, без всякой данной ему в том причины и переехал к королю шведскому.» Тоб- то російський цар начебто не бачив ніяких мотивацій відмови свого довголітнього васала від його монаршої опіки та в односторонньому порядку оголошував його дії «зрадою». Однак проведений аналіз українсько-російських відносин початку XVIII ст. дозволяє стверджувати, що московський цар як суверен Українського геть­манату першим зрадив попереднім двостороннім домовленостям, які гарантували вільне існування козацької автономії під владою Москви. А тому вагомі причини переходу правителя Лівобережної та Правобережної України на бік Шведського ко­ролівства все ж таки існували, а більшість з них мали не тільки глибоке історичне коріння, але й системний характер.

По-перше, Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя. Проблема роз’єднання/ об’єднання козацької України дісталася І. Мазепі у спадок від гетьманування І. Са­мойловича. Ідея з’єднання «двох берегів» Дніпра, незважаючи на розриваючий їх російсько-польський Вічний мир 1686 р., існувала у мазепинському уряді вже з са­мого початку його функціонування й чи не вперше проявилася на практиці зі спро­бою Мазепи та правобережного полковника С. Палія схилити Москву до відкритого протистояння з Річчю Посполитою у другій половині 1692 р. Додатковим аргумен­том щодо прагнення бачити Правобережну та Лівобережну Україну об’єднаними є присилка з Батурина до Фастова від імені Мазепи полкового прапора та трьох сотен­них значків, що мало означати визнання влади лівобережного гетьмана над правобе­режною старшиною. Цікаво, що на цих клейнодах не було жодних написів, а найго­ловніше — герба московських царів, що було зроблено для того, аби не спричинити міжнародного конфлікту. Хоча згодом польська сторона все одно означувала дані прапори як «московські» та обвинувачувала С. Палія у службі на користь Росії.

Після початку Північної війни у 1700 р. гетьман Мазепа вважав за можливе по­ширення своєї влади на Правобережну Україну за допомогою військової сили і дип­ломатично підштовхував до цього московське керівництво. Це не виключало і спільного обговорення між Мазепою та Палієм проблеми об’єднання Українського гетьманату.

Незважаючи на це, до Нарвської угоди Речі Посполитої з Московською державою 30 серпня 1704 р. внесли пункт, у якому відзначалося, щоб Палій «повернув добрим або злим способом» Польщі усі зайняті козацьким військом правобережні фортеці. З огляду на розвиток воєнних подій, лише 7 жовтня 1707 р. гетьман отримав листа від царя Петра І з пропозицією «о возвращении будто Белой Церкви и Украины сегобоч- ной в посессию Речи Посполитой Польской». На це Мазепа відповів, що Правобе­режну Україну «неможливо їм в посесію віддати», хіба що цар видасть спеціальний указ з цього приводу. У листі від 10 грудня 1707 р. до графа Головкіна гетьман за­значав, що зайняття Правобережжя польськими військами здійснити неможливо, адже в Брацлавському і в Київському воєводствах «мало не всюди козаки живуть». У той же час Мазепа, не чекаючи вказівок від Петра І, віддав наказ правобережним полковникам не допускати польських жовнірів на зимовий постій.

Отже, саме невирішення царським урядом проблеми об’єднання України стало однією з головних причин, що спонукали гетьмана ще у 1707 р. задуматися про вихід з-під влади Москви. А пізніші угоди між царем Петром І, королем Августом ІІ та султаном Агмедом ІІІ відносно політико-правового статусу українських земель Пра­вобережжя засвідчили, з одного боку, правильність курсу І. Мазепи щодо віднов­лення єдності Козацької держави, а з іншого — продовжили політику оточуючих держав щодо розділення України.

По-друге, цар Петро І та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права українського гетьмана. За свідченням генерального писаря П. Орлика, кня­гиня А. Дольська в одному зі своїх листів до гетьмана Мазепи наводила слова гене­рала Рена, які той промовив під час зустрічі з нею та московським воєводою Шереме- тєвим у Львові в 1706 році: «Пожалься, Боже, того доброго і розумного Івана! Він бідний і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) яму під ним риє і хоче, його відставивши, сам в Україні бути гетьманом». Як згадував очевидець, прочитав­ши цю інформацію, Мазепа з гіркотою вимовив: «Знаю сам дуже добре, що вони й про вас думають, і про мене: хочуть мене уконтенувати княжінням Римської держа­ви, а гетьманство взяти, старшину всю вибрати, міста під свою область відібрати і воєвод чи губернаторів в них постановити...» Крім того, сучасники стверджували, що Мазепа дуже ображався на те, що цар Петро І, перебуваючи в Києві у 1706 році, дав наказ російським та українським військам рухатися у напрямку Волині, а керів­ництво над об’єднаною армією доручив Меншикову й таким чином підпорядкував гетьмана московському князю.

У 1707 р. до гетьманської канцелярії випадково потрапив лист Меншикова до ук­раїнського полковника Танського. Йому в обхід гетьмана наказувалося на чолі свого полку рухатися на з’єднання з московською армією. Прочитавши це, гетьман роз­сердився, що князь без його відома «ординанси до людей мого регіменту розсилає», й сказав, що, якби Танський виконав таке розпорядження, то він наказав би його «як пса розстріляти». «.Уже нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і увесь Війська Запорозького провід, уродженими своїми закидами хочуть до рук при­брати, в тиранську свою неволю запровадити.» — писав Мазепа у листі від 30 жовт­ня 1708 року до Скоропадського.

По-третє, Москва почала радикальні зміни адміністративного устрою Українсь­кого гетьманату. 18 грудня 1707 р. Петро І видав указ про заснування Київської гу­бернії, яка б охоплювала територію радіусом у «ста верстах» від Києва. Київська гу­бернія ставала однією з восьми нових адміністративних одиниць, серед яких також були: Московська, Інгерманландська, Смоленська, Архангелогородська, Казансь­ка, Азовська, Сибірська. При цьому до утвореної Київської губернії мали належати такі міста: Переяслав (центр Переяславського полку Українського гетьманату), Чернігів (центр Чернігівського полку), Ніжин (центр Ніжинського полку), Новобо- городицький (Новобогородицька фортеця), Сергіївська (Новосергіївська фортеця), Камінний Затон, а також ряд міст і містечок Слобідської України та Південно-Захід­ної Росії разом з Курськом і Севськом. Повноваження київського губернатора були такими: «велено им в тех губерниях о денежных сборах и о всяких делах присмат­риваться, и для доношения ему, Великому Государю, о тех губерниях готовым быть». Невдовзі російським губернатором Київської губернії було призначено Голіцина. У цитованому вище «закличному листі» до Скоропадського гетьман Мазепа так оці­нював зміни в адміністративному устрої Українського гетьманату на користь Мос­ковського царства: «...коли без жодної з нами згоди почала [Москва] міста мало­російські в свою область відбирати.»

Цар Петро І виношував плани укладення миру зі Швецією за посередництвом Англійського королівства. Відомо, що в 1707 р. російський монарх дав принципову згоду на визнання англійського герцога Мальборо князем Московського царства та надання йому на вибір кількох «князівств», серед яких значилося і Київське кня­зівство.

По-четверте, московський уряд урізав права гетьмана у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині. Саме з початком Північної війни Петро І намагався перебрати на себе від гетьмана Мазепи досить важ­ливу функцію надання земельних маєтностей (т. зв. рангових) козацькій старшині. Так, наприклад, на початку 1701 р. київський полковник К. Мокієвський повідом­ляв Мазепі, що під час його перебування у Москві в складі посольства його вмовля­ли, щоб він прийняв царську грамоту на право володіння землями в Україні. На це полковник відповідав царському урядовцю, що «без відома вельможного пана мого (гетьмана) не можу і не маю права брати і мені й без маєтностей вільно взяти у добро­дія». До того ж 20 лютого 1704 р. Петро І видав грамоту до «всього Війська Запорозь­кого» про запровадження на українських землях тільки російських грошей, хоча до того тут довгий час користувалися різновидами європейської монети.

По-п’яте, Москва всіляко обмежувала політико-адміністративні повноваження української старшини. Під час перебування Петра І та його урядовців у Києві у 1706 р. Меншиков вимагав від гетьмана Мазепи обмежити владні повноваження генераль­ної та полкової старшини. «Іване Степановичу, пора тепер прийматися за тих во­рогів», — неодноразово говорив московський князь гетьману, розуміючи під «воро­гами» козацьких полковників. Після того як цар зі своїм почтом поїхав з Києва, Мазепа повідомив старшину про ці спроби Меншикова, які, очевидно, робилися не без відома його патрона. Реагуючи на це, представники української еліти відповіда­ли: «.По указу Царської Величності, без всякого спротиву, вірним і послушним сер­цем, козаки своїм оброком служать далекими і довготривалими походами, з остан­ньої худоби розорюються, кров свою проливають, і на різних містах, то в Інфлянтах, то в Польщі, то в Литві, то в Казанській державі, то в Донських городах, гинуть і зменшуються, а за ті служби і за попередні, за турецької війни (1686-1700 рр.), і за цьогочасні не тільки жодної немає милості, але і ще лають нас, і зневажають, і неро­бами називають, і вірної нашої служби в полушку не ставлять, а на кінець і про поги­бель нашу промишляють».

По-шосте, Петро І розпочав «реформування» козацького війська, а його урядовці почали керувати українськими воєначальниками. У 1705 р. з-під Гродна козацький старшина І. Черниш прислав до Батурина копію царського указу про направлення до Пруссії кожного п’ятого козака Київського і Прилуцького полків «для навчання й улаштування їх у регулярні драгунські полки». Крім того, пізніше П. Орлик свідчив, що Мазепа отримав «указ Царської Величності про улаштування козаків, подібно Слобідських полків, у п’ятаки (тобто вибори кожного п’ятого козака у регу­лярне військо (компанійські полки) й переведення інших у статус підпомічників), який так настрашив і розсердив був усіх полковників і старшину, що вони ні про що не говорили, тільки, що той вибір п’ятаків є для улаштування їх у драгуни і солда­ти». Саме тоді верхівка козацької старшини задумалася над питанням переходу Ук­раїнського гетьманату з-під зверхності царя до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького трактату.

А в 1706 р. за наказом Петра І було утворено спеціальне військове формування — Українську дивізію, яка була з’єднанням «городових» та охотницьких полків Ліво­бережної та Слобідської України. Командуючий цією дивізією призначався царсь­ким указом і під час походів брав на себе стройове та польове управління всіма ко­зацькими полками та російськими підрозділами, що перебували на території України. В травні 1708 р. на посаду командира Української дивізії було призначено майора лейб-гвардії Преображенського полку Долгорукова, якому наказувалося «быть со всеми москвичи, с столники, с стряпчими, с дворяны, с царедворцами, и со всеми городовыми и всяких чинов ратными людьми, и с конными драгунскими, и с пеши­ми салдацкими, и з слобоцкими черкасскими, и с кумпанейскими полками, и гет­манскими многими региментами на Украйне командиром». А загальне керівництво над Долгоруковим та усім українським військом мав здійснювати київський російсь­кий воєвода Голіцин. Під його владу в листопаді 1707 р. Мазепа передав «ново- устроєну» Печерську фортецю разом з козацьким гарнізоном.

Загрозою традиційним формам політико-військового устрою України на початку XVIII ст. її еліта небезпідставно вважала втрату контролю над військом та перетво­рення його у складову російської армії. «...Ім’я Війська Запорозького згладити і ко­заків в драгонію і солдати перевернути», — писав з цього приводу сам Мазепа.

По-сьоме, Московське царство не забезпечило належної оборони України від шведського наступу. Під час військової наради у Жовкві в 1707 р. гетьман Мазепа попросив Петра І надати йому для оборони кордонів України 10 тисяч російських солдатів. На це сюзерен відповів своєму васалу, що «не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете, самі бороніться». Цар наголосив на тому, що вис­нажуватиме армію Карла ХІІ неприйняттям вирішального бою та відступом своїх військ углиб Московського царства. При цьому на шляху шведів мали знищуватися поселення, харчові припаси для солдатів та фураж для коней. Передбачаючи мож­ливий напад на Київ шведсько-польських військ у другій половині 1707-1708 рр., Петро І наказував у 4-му пункті, щоб «во время неприятельского прихода, осадя и управя Печерский монастырь, уступить за Днепр, а старый Киев оставить пуст».

Відомо, що гетьман Мазепа через присланого до царя генерального осавула Д. Мак­симовича висловив свою незгоду з тим, що «всі наші війська в далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити України буде нікому». Постійний відступ російської армії і вимотування ворога локальними сутичками породжували невдоволення серед козацької старши­ни та українського населення. Цим почав оперувати Мазепа, зазначаючи зокрема в універсалі від 15 листопада 1708 року, що «Москва. не може дати відсічі; а зараз і сама до своїх границь від військ шведських відступає, залишивши нас і Малу Росію безборонну і безпомічну».

По-восьме, російські воєначальники та солдати здійснювали свавілля щодо ук­раїнців. Один з перших листів до Петра І від Мазепи, в якому гетьман скаржився на свавілля російських підрозділів щодо українського населення Лівобережжя, датуєть­ся 16 червня 1703 р.: «^вже неодноразово як від старшини військової з товариством, так і від рядових міщан з усім поспольством, громадян міста Ніжина приходять до мене скарги і великі дошкульні їм неправди утиснення і побої від ратних ваших го- сударських людей...»

Протягом 1705 р. в Західній Білорусії перебували Київський та Прилуцький пол­ки на чолі з наказним гетьманом Д. Горленком, які здійснювали спільні військові операції разом з російською армією. У листі до Мазепи Горленко скаржився на «чис­ленні образи, поношення, приниження, досади, грабунок коней і смертні побої ко­закам від великоросійських начальних і підначальних». Дійшло навіть до того, що наказного гетьмана підступно «з коня зіпхали і насильно з-під нього і з-під інших йому підлеглих начальних людей коні і підводи забрали».

У 1706 р. розпочалося активне будівництво Печерської фортеці в Києві, і козаць­ка старшина неодноразово скаржилася до Батурина на те, що московські «пристави у тієї справи фортифікаційної козаків палками по головах б’ють, вуха шпадами (шпа­гами) обтинають і всіляке поругання чинять, що козаки, залишивши хати свої, ко­совицю і жнива, поносять на службі Царської Величності тяготу днів і вар, а там великоросійські люди хати їхні грабують, розбирають і палять, жонам і донькам їхнім насилля чинять, коні, бидло і всіляку худобу забирають, старшину б’ють смертни­ми побоями».

Очевидці стверджували, що у відповідь на такі образи з боку московських уря­довців Д. Горленко говорив Мазепі: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім’я його блажим, що Україну від іга лядського свободив, так противним способом і ми, і діти наші у вічні роди душу і кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй в такій неволі [московській] зоставиш». Також Горленко погрожував гетьманові, що якщо той не буде відстоювати їхні права, то він особисто буде «до Царської Величності писати і чолом бити, щоб права і вольності наші непорушні були».

По-дев’яте, московський цар переобтяжував козацьке військо постійними військо­вими походами. З 1700 р. українське військо щорічно активно використовувалося Москвою у далеких походах на землі Прибалтики, Саксонії, північної частини Росії, Литви, Польщі, Білорусії, Казані та Дону. Російська війна за Балтику виходила за сферу національно-українських інтересів. Маємо свідчення, що у червні 1706 р. до гетьмана Мазепи звернулися жінки козаків Стародубського полку з проханням по­вернути своїх чоловіків додому, адже вони вже більше п’яти років перебували у воєн­них походах проти шведів. З огляду на це Мазепа просив Петра І видати відповідний указ про повернення Стародубського полку до України на відпочинок.

Ганебна поведінка російських військ в Україні призводила до її спустошення. Сам цар у грамоті до гетьмана від 24 червня 1707 р. писав: «.Что Войску Нашему Запо- рожскому од непрестанных нынешних трудных служб и походов, так наипаче жи­телям Малыя России от переходов Наших Царского Величества великороссийских и низовых, от провозу на Киев и сюда, в главное войско, всяких военных припасов и казны, наносятся немалыя тягости...»

По-десяте, каральні дії армії Московського царства в Україні спричиняли розо­рення і нищення її населення. Україна у 1708-1709 рр. стала навіть об’єктом своє­рідного геноциду з боку московських військ: «Отходившие к югу русские войска выжигали территории, прежде всего, днепровского Правобережья. При этом унич­тожались населенные пункты, запасы продуктов у населения и лесные массивы не только на пути шведов, но широкими (по 40-45 км) полосами справа и слева от их предполагаемого маршрута. Кроме того, сжигались города, заподозренные в под­держке казаков-сторонников Мазепы, а их жители подверглись тотальной ликвида­ции. Эти карательные меры стоили украинскому народу огромных жертв». Такі висновки підтверджуються щоденниковими записами шведського солдата Гассма- на, який у 1708 р. писав: «На 40 миль пути все деревни были сожжены, все съест­ные припасы и фураж испорчены, так что мы не нашли там ничего, кроме голой пустыни и лесных пространств, в которых [уже] погибло великое множество людей и бесчисленное количество лошадей и другого скота. Мы находились в опустошен­ной стране».

Таким чином, від початку Північної війни 1700-1721 рр. питання функціонуван­ня автономної Української козацької держави Московським царством уже не роз­глядалося згідно з положеннями попередніх двосторонніх угод у рамках відносин «протектор-протегований». Петро І як суверен України не вважав за потрібне вико­нувати монарші зобов’язання щодо захисту «прав і вольностей» своїх українських підданих. Хоча, як стверджує документ, цар усе ж таки усвідомлював існування договірних стосунків між Москвою і Батурином. Адже, дізнавшись про перехід геть­мана Мазепи на бік шведського короля, відразу ж наказав своїм чиновникам віднай­ти тексти попередніх російсько-українських «статей». У зв’язку з цим Петру І по­клали на стіл «две книги, из которых в одной списки с постановленных статей гетманов Юрья Хмельницкого 168-го (1659 р.), Ивана Брюховецкого 171-го (1663 р.), в другой книге список же с статей Мазепы 195-го году (1687 р.), данной ему ж Мазе­пе на права и вольности.» Порушення російським монархом «прав і вольностей» України трактувалося гетьманом І. Мазепою як тиранські дії з боку царя, отже, згідно з політико-культурними традиціями, які склалися на той час у Центральній та Східній Європі, він мав повне право на відмову від його зверхності. Поряд з причина­ми, які характеризували недотримання Петром І своїх монарших зобов’язань щодо української автономії, у гетьмана Івана Мазепи були й інші мотивації, що спонукали його до переходу на бік шведського короля Карла ХІІ.

Насамперед, це уявлення Мазепи про військову спроможність ворогуючих сторін. Ось як український гетьман оцінював силу шведської армії: «.Удалисмося за согласіем и общим з панами енералними особами, полковниками и всего Войска Запорожского старшиною постановлением в непреборимую наяснейшого короля, Его Милости, шведского протекцію. же Отчизну нашу Малороссійскую и Войско Запорожское Его Королевское Величество всегда щастливым своим и непобедимым оружіем от того московского тиранского ига оборонить...» Натомість, на переко­нання гетьманського уряду, московське військо було значно слабшим: «Надто ви- дячи и тое, же потенція московская безсилная и невоенная бегством всегда от не- переоборимых войск шведских убегли.» За свідченнями сучасників, восени 1707 р. Мазепа сказав такі слова: «.але вірність мою до Царської Величності доти буду продовжувати, поки не побачу, з якою потенцією Станіслав (Лещинський) до кордонів українських прийде і які будуть військ шведських в державі Московській прогресса; і якщо не сила наша буде боронити України і себе, то для чого маємо самі і погибель мати, і Отчизну погубляти? І сам Бог буде бачити, що по нужді те учинили ми і, як вільний незавойований народ, старалися про спосіб цілості нашої.» По-друге, і чи не найголовніше, шведський король мав надати для Украї­ни більші «права та вольності», ніж московський цар. З огляду на це Мазепа пи­сав: «.И отнятіе нам права и волности, не тилко привернеть, лечь за общою пол- зою и з несмертелною в потомних век Войска Запорожского славою умножить и розширить, в чем нас и королевским своим никогда не отменяющимся словом и данною на письме ассекураціею упевнил и утвердил».

Також гетьман Мазепа був переконаний у тому, що Османська імперія та залеж­не від неї Кримське ханство обов’язково підтримають у 1708 р. Шведське королів­ство. Такі висновки ним були зроблені на основі донесень його розвідників у Порті. Зокрема, ще у листопаді 1707 р. гетьман писав до російського посла в Стамбулі П. Толстого: «.Порта Оттоманская конечно и непременно намериваетца зачать вои­ну с Его Царским Величеством или сей приходящей зимы чрез татар, или на весне явственно сами собою, не дожидаяся совершенства мирными договоры утвержден­ных и определенных лет, для чего под видом амуницыи и гварнизону велено в Бен­дер двести пушек припровадить, и войска по тысяче и по две тысячи туда ж часто прибывает.» Російський історик В. Возгрін переконливо довів, що домовленість про спільні воєнні дії між Шведським королівством та Кримським ханством була досяг­нута навесні 1708 р., коли в Бахчисараї Каплан-Гірей І приймав посла від Карла ХІІ. Відомо, що з середини 1708 р. Крим активно готувався до війни з Росією. Однак наприкінці листопада того ж року в османському уряді взяли верх прихильники мирних стосунків з московським царем, у результаті чого 28 грудня великий візир підтвердив Константинопольський мирний договір 1700 р. з російським послом у Стамбулі Толстим. Разом з тим, на початку 1709 р. хан Девлет-Гірей ІІ запевняв Карла ХІІ, що він може надати для його потреб 40 тисяч вершників. Цю інформацію донесли гетьманському уряду українські посланці до хана.

Однією з важливих причин відмови від «високої руки» Петра І, на думку Теодора Мацьківа, стало розуміння Мазепою того, що у разі перемоги царя та його союзника польського короля Августа ІІ Сильного у Північній війні Український гетьманат зно­ву буде розділений між ними. У разі перемоги шведів козацька Україна як московсь­кий союзник була б віддана на поталу полякам. У зв’язку з цим 21 листопада 1708 р. прусський посол у Москві Кайзерлінг писав, що «.козаки є дуже незадоволені з царського уряду, який жорстоко з ними поводиться та часто порушує їх вольності».

Історики вже неодноразово звертали увагу на те, що виступ українського гетьма­на Івана Мазепи проти свого патрона був надзвичайно типологічно подібним до по­встань залежних правителів «малих держав» проти своїх володарів наприкінці KVII — на початку XVIII ст.: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 р., угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703-1711 рр., молдавського господаря Ди­митрія Кантемира проти Османської імперії у 1708 р. та ін. Очевидно, цей ряд мож­на продовжити, проаналізувавши ситуацію в інших країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. На нашу думку, український правитель хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Пруссії Фрідриха І Вільгельма (1640­1688), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik.

Підтримуємо думку тих дослідників, які вивчають події 1708-1709 рр. з точки зору ситуації, яка склалася на той час у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі у рамках стосунків «сюзерен/протектор — васал/протегований» і наклада­лася на систему міжнародних відносин ранньомодерної доби. Вони полягали в існу­ванні т. зв. суспільного договору між монархами і васальнозалежними правителями й концентрувалися у правовій формулі ранньомодерного часу In dominium suum rex imperator est. На практиці це означало обіцянку суверена/сюзерена в обмін на поко­ру та військову допомогу з боку свого васала захисту і пошанування його «прав і вольностей». При цьому, якщо договір порушувався з боку монарха, ображений ва­сал мав право повстати проти свого володаря та розірвати попередні домовленості у випадку тиранії з його боку. Чи був тираном московський цар Петро І для України? Очевидно, що це питання є риторичним.

У зв’язку зі смертю Івана Мазепи 21 вересня 1709 р. в Бендерській фортеці його політику щодо участі Українського гетьманату у Північній війні 1700-1721 рр. про­довжив новообраний володар булави, а перед тим генеральний писар Війська Запо­розького Пилип Орлик. Уже саме обрання його на гетьманство відбулося за активної підтримки шведського короля Карла ХІІ Густава, а тому ні в кого з сучасників не викликав сумніву факт «вимагання» П. Орликом у цього північноєвропейського мо­нарха гарантій щодо протекції над Україною, поки з неї не буде зняте «московське ярмо» і вона не повернеться до своїх давніх «вольностей». 10 травня 1710 р. Карл ХІІ надав такий гарантійний документ гетьману. Він мав назву «Diploma a Ssecuratiorium pro duce et exercitu zaporoviensi». За влучним висловом історика Бориса Крупниць- кого, цим актом король Швеції не тільки підтверджував права та привілеї Війська Запорозького, а також ставав гарантом незалежності України та її кордонів.

Під час «елекційної» козацької ради поблизу Бендерської фортеці, яка відбулася 5 квітня 1710 р., між новим гетьманом та козацькою старшиною було укладено уго­ду, яка в оригіналі мала назву «Договор і постановлєніє прав і вольностєй Войска Запорожского и всего народу вольного малороссійского между ясновельможным па­ном Пилипом Орликом, новообраным гетманом Войска Запорожского, и между ене- ральной старшиной, полковниками, а также помянутым Войском Запорожским, на общой раді, совокупившися по давным обыкновеніям и по правылам войсковым. Единогласною всіх обрадою и ухвалою утвержденные, вольными голосами узако­ненные и формальною присягою пререченным гетманом, его вельможностью под­твержденные року от Рождества Христова 1710, апреля 5 дня, в Бендері». Латино- мовний текст цього документа було написано для короля Швеції Карла ХІІ, він мав певні відмінності від українського варіанта, а також коротшу назву — «Pacta et Contitutiones legum IibertatumqueExercitusZaporoviensis» («Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького»). Цей важливий у розвитку вітчизняної політич­ної думки документ складався зі вступу-преамбули, 16 статей та присяги новообра­ного гетьмана.

Разом з П. Орликом у складенні «Пактів...» брали участь кошовий отаман Запо­розької Січі Кость Гордієнко, а також представники генеральної старшини Україн­ського гетьманату — Федір Мирович, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Андрій Войнаровський та Іван Максимович. Також, очевидно, що у текст «Пактів.» були закладені ідейні напрацювання гетьмана Війська Запорозького І. Мазепи.

Як новий протектор і суверен України за угодами 1708 р. та 1709 р. шведський король Карл ХІІ своїм актом під назвою «Confirmatio horeem Pactorum a Rege Sueciae» затвердив «козацьку конституцію», яка була укладена між гетьманом П. Орликом і старшиною на зразок Pacta Conventa між новообраними польськими королями та шляхтою і мала конституційний характер для Речі Посполитої.

Отже, П. Орлик продовжив курс свого попередника, гетьмана І. Мазепи, на виз­нання шведської протекції. Про це свідчили й самі «Пакти та Конституції» Війська Запорозького, де зокрема відзначалося: «.Осиротіле після смерті свого найпер­шого регіментаря [Мазепи] Запорозьке Військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого ко­роля, Його Милості, щведського. і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, Королівської Величності Шведської, обрати собі нового геть­мана. Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спро­можного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при про­текції Найяснішої Королівської Величності.» Також у преамбулі цього документа вказувалися й причини переходу Українського гетьманату під монаршу владу Кар­ла ХІІ: «.Запорозьке Військо вдалося під протекцію Найяснішої Королівської Ве­личності Шведської і тепер її міцно й непорушно тримається ні для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових». Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних воєнних дій реалізація положень «кон­ституції Орлика» 1710 р. була досить обмежена, однак, очевидно, протягом де­кількох років (1711-1713) їх частково намагалися запровадити на теренах Право­бережної України.

Відомо, що серед козацько-лицарських чеснот, які існували на Запорозькій Січі, завжди були визначальними мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра сла­ва, здатність до самопожертви, патріотизм, оборона Вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням лицарської гідності в козацькому середовищі вважала­ся воєнна поразка, втеча з поля бою, зрада, неповага до старших, крадіжка тощо. Для кожного українського козака завжди святим було поняття товариства. Воно оз­начало насамперед побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах військової солідарності та взаємо­допомоги. Дмитро Яворницький зазначав, що козаки Запорозької Січі у своєму по- всякденому житті та під час воєнних походів керувалися не писаним законом, а тра­диціями. На думку видатного вченого, ці традиції були «очевидно, привнесеними із України в Запорожжя та передавалися із уст в уста і були освячені багатьма віка­ми». Козацьке право являло собою не стільки механічну суму обов’язкових норм, скільки варіативну та гнучку модель правової поведінки і мислення, співвідносного з нормами моралі та віри, а тому не могло бути механічно втиснуте в рамки тради­ційного законодавчого зводу ранньомодерного суспільства.

Слід відзначити, що протягом історичного періоду існування Січі у XVI-XVIII ст. були унормовані чіткі традиції та механізми реалізації колективної волі козацької спільноти. Найповажніша роль у зазначеному контексті відводилася загальнокозаць- ким січовим радам, які були не лише найвищим законодавчим та адміністративним органом, але й головною інстанцією, яка розглядала найважливіші політичні (підпи­сання міжнародних угод, відправка чи прийняття послів), військові (ухвалення рішення про похід, визначення кількості підрозділів та ін.), цивільні (розподіл землі, угідь, майна тощо) та кримінальні (важкі злочини та засудження важливих зло­чинців) справи. Періодичність зібрання січових рад чітко узгоджувалася із козаць­кою християнською обрядовістю, а тому найважливіші ради козаки приурочували до головних православних свят. Процедура січового парламентаризму відбувалася за козацьким звичаєм методом т. зв. акламації (від лат. «acclamatio» — вигук), тоб­то, не через підрахунок голосів, а за вигуками та репліками учасників зборів (в окре­мих випадках до гори підкидалися шапки), які у такий спосіб схвалювали чи відхи­ляли оголошене рішення. При цьому не згідні з думкою переважної більшості змушені були скоритися рішенню останньої, оскільки в противному разі меншості загрожу­вало побиття або інше покарання. Найважливіші моменти ради при цьому супровод­жувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм та литавр, барабанним боєм. Як зазначав один з провідних сучасних дослідників козацтва Петро Сас, це було викликане тим, щоб «мобілізувати чуття корпоративної лицарської ідентичності січового товариства».

По суті, на Запорозькій Січі у класичний період її існування застосовувалася сис­тема прямого правління, за якою уся козацька громада у сукупності її окремих пред­ставників була таким собі колективним законодавцем. Поряд з рівністю історики та філософи також відзначають наявність у запорозьких козаків інших елементів де­мократії, серед яких — громадянська дисципліна, вільне волевиявлення думок, по­дання голосу в громадському зібранні, дотримування принципу інституційної пер­шості запорозької козацької громади порівняно з вищими владними інститутами (гетьмани, кошові отамани) тощо.

Ось що про козацький звичай перевиборності та звітності козацької старшини в Запорозькій Січі повідомляв кошовий отаман Олексій Білицький: «Після зборів у перший день січня старшини старики й отамани курінні при розгорнутому велико­му знамені й бунчуках ввійшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки подяку­вати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових — писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Івановича — відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися». На Січі отаман та старшина постійно звітувалися перед козацьким товариством тричі на рік — на свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня (за новим стилем), на Різдво Христове 7 січня та на Воскресіння Христове у квітні-травні.

Традиційно у Запорозькій Січі козаки спілкувалися лише українською мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами (латиною, турецькою, татарською, польською, російською та ін.). Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноземних новобранців було опанування ними місцевої мови. Як зазначав Д. Яворницький: «Ви­магалося, щоб прибулий на Січ. забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто малоросійською [українською] мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувала­ся». Зазначимо, що територія Війська Запорозького Низового у XVIII ст. сягала розмірів набагато більших за острівну Англію разом з Голландією й охоплювала межі сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорозької областей, а також частково Херсонську, Кіровоградську, Луганську та Миколаївську області. Але найбільшою історичною заслугою запорозького козацтва стали його демократичні цінності, яки­ми захоплювалися і ставили у приклад для громадян своїх країн видатні європейці- просвітителі Вольтер, Гюго, Мюллер, Гессе, Байрон, Меріме, Словацький та інші мислителі, філософи, історики, митці, письменники та поети.

Значний розвиток козацькі звичаї демократичного існування одержали в утво­реній під час ранньонаціональної революції середини XVII ст. на чолі з Богданом Хмельницьким Козацькій державі — Українському гетьманаті. На той час Україна продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлю­валися крізь місцеві умови провідні культурні, правові та суспільно-політичні ідеї Центральної та Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку інозем­них держав, роз’єднаність українських земель національна політична культура про­довжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу. Адже вже у перших своїх вимогах до польського уряду, які були складені у козаць­кому таборі під Зборовом на Тернопільщині, гетьман Б. Хмельницький серед іншого заявив королеві Яну II Казимиру одні з найголовніших звичаєвих принципів козаць­кої демократії: «Щодо давніх прав і вольностей наших. як раніше було, так і тепер, де б не знаходились наші козаки, і хоч би їх було три, два повинні судити одного; а також всі вольності повинні бути збережені». Те ж саме відстоювалося і в Переяс­лавсько-Московському договорі між Українським гетьманатом та автократичним Московсько-Російським царством: «В начале изволь, Твое Царское Величество, по­твердити права и вольности наши войсковые, как из веков бывало в Войске Запо­рожском, что своими правами суживалися, и вольности свои имели в добрах и в су­дах; чтоб ни воєвода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарышество сужены были: где три человека казаков, тогда два одного должны судити».

І українські гетьмани, і кошові отамани Запорозької Січі вимагали від своїх про- текторів-монархів захисту прав та вольностей, однією з найголовніших складових яких був демократичний принцип «де три людини, там двоє судять третього». Тобто не якийсь самодержавний цар чи генеральний секретар якоїсь партії мав вирішува­ти за українців, а їхня більшість мала вирішувати, що робити меншості! Поруч з цим важливим елементом козацької демократичної системи були вільні вибори володаря держави — гетьмана. Цей пункт постійно і наполегливо відстоювався у відносинах Козацької держави з польськими королями, турецькими султанами та московськи­ми царями.

Коли ж самодержавна Москва почала порушувати ці та інші основні засади ко­зацької демократії, гетьман Іван Виговський на чолі козацького війська виступив проти порушення царем прав та вольностей українців і переміг багатотисячну ро­сійську армію під Конотопом. Тоді ж він направив до урядів європейських країн спе­ціальний «Маніфест» з обґрунтуванням свого виступу: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї сво­боди. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні великому князеві [московському], але нас змусили стати до зброї».

Боротьба гетьманів Козацької держави за «права та вольності» тривала і в наступні десятиліття — і не лише з Московським царством, але і з тим же Польським королів­ством та Османською імперією. У 1710 р. перед загрозою іноземного поневолення козацька старшина на чолі з гетьманом Пилипом Орликом звернулася по допомогу щодо захисту своєї державності до шведського короля та ухвалила знамениті «Пак­ти і Конституції» Козацької держави, яка окремими своїми положеннями на багато десятиліть випередила європейські та американські аналоги.

У преамбулі до Конституції Українського гетьманату пояснювалися причини пе­реходу українців під монаршу владу Карла ХІІ й вказувалося, що це було зроблено «тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей». Та найбільшим досягненням однієї з перших ранньомодерних демократичних Конституцій Європи була виписана законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосуван­ня на представницькому загальностановому органі влади — «публічних» радах: «Над те з кожного полку мають бути до загальної ради генеральні совітники, по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радни­ками має радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілість Вітчиз­ни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити. Тому тепер, при гетьманській елекції, за одноголосною всіх радою й ухвалою призначаються три генеральні в кожному році ради... А коли б щось було б помічено в ясновельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого пра­вам та вольностям військовим, тоді та ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами, чи то приватно, чи, вкаже на те належна і невідправна потреба, публічно, на раді його вельможності виказати і з’явити про порушення прав та вольностей вітчизняних.» За своїми повноважен­нями рада могла відібрати владу у кожного урядовця, але лише за згодою гетьмана.

Гетьман Орлик і його оточення мали собі за мету «збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі і Москви». У свою чергу російський дослідник Володимир Артамонов відзначав, що кордони «незалежної Української Речі Посполитої», яка перебувала під протекторатом Швеції та використовувала за­хист, союз і військову допомогу Османської імперії й Криму, повинні були охоплю­вати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також усю Правобережну Україну з тра­диційним кордоном по р. Случ. До того ж українському гетьманові мали підпоряд­ковуватися донці-некрасівці й області Війська Донського.

Український елекційний (тобто, виборчий) акт 1710 р. мав широке застосування, адже визначав взаємовідносини між головними суб’єктами політичної системи Ко­зацької держави — гетьманом і козацькою старшиною. Одночасно він став маніфес­том до міжнародної спільноти, який post factum публічно оголошував про причини відмови Українського гетьманату від політичної зверхності Московського царства та вказував на мотивації її переходу під протекторат Шведського королівства. З точки зору історії права цей документ можна назвати ще й зводом узаконених та звичає­вих норм, що у разі відвоювання Лівобережної (включно із Запорозькою Січчю), Правобережної України відповідно в Росії та Польщі регулював би діяльність дер­жавної влади, в т. ч. конституював (узаконював) територіальний, політичний, еко­номічний, фінансовий, правовий, судовий та церковний устрій об’єднаної країни, а також визначав права та обов’язки її станів.

Звичайно, що безпосередніми політичними джерелами «Пактів і Конституцій законів і вольностей Війська Запорозького.» стали оригінали та копії текстів до­говорів (їхні проекти, дипломатичні «інструкції», а також окремі універсали) геть­манів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Івана Брюховецького, Павла Дорошенка, Івана Самойловича й особливо Івана Мазепи з монархами Речі Посполитої, Московського царства, Османської імперії, Кримського ханства та Шведського королівства. Однак творці документа керува­лися не тільки вітчизняною традицією та військово-політичною необхідністю, але й відштовхувалися від теоретичних напрацювань та практики тогочасного консти­туціоналізму європейських країн. При цьому Пилип Орлик та його сподвижники зважали на провідні філософсько-політичні теорії Фоми Аквінського, Нікколо Ма- кіавеллі, Жана Бодена, Френсіса Бекона, Юстиніана Ліпсія, Йогана Альтузія, Джона Локка, Гуго Гроція, Фернандеса Суареса, Самуїла Пуфендорфа та інших мислителів того часу, які так чи інакше використовували ідеї античних філософів Платона та Арістотеля.

Отже, козацький проект ідеальної держави складався зі вступу-преамбули, 16 ста­тей та присяги новообраного гетьмана. За окремим законом, який вписувався до «Пактів та Конституцій законів і вольностей Війська Запорозького...», проголошу­валася станова республіка у формі гетьманату. Виборна Генеральна рада та обраний на ній правитель-гетьман ставали одночасно законодавчим, контрольним і розпоряд­чим вищими владними органами. Кримінально-судові справи відходили до компе­тенції Генерального військового суду, фінансові — Генерального скарбу.

Козацька конституція 1710 р. відображала світоглядні цінності вітчизняної інте­лектуальної та військової еліти на зламі XVII-XVIII ст. Її укладення засвідчило праг­нення українців унормувати життя за власними звичаями, традиціями і законами. Разом з тим вона враховувала інтереси не лише козацтва (гетьман; старшина — ге­неральна, полкова та сотенна; генеральні «радники»; реєстрові, низові та прості ко­заки; козацькі дружини, вдови та «осиротілі сім’ї»; сердюки та компанійці; дворові гетьманські та старшинські «слуги») як провідної верстви Українського гетьмана­ту, але й регламентувала життєдіяльність інших станів — духовенства, міщанства, купецтва та селянства. Усі ці категорії населення тогочасної України творцями до­кумента об’єднувалися у поняття «народ».

Через досягнення Божественності, Справедливості та Волі автори «Пактів і Кон­ституцій законів і вольностей Війська Запорозького.» бачили втілення головного політичного та ідеологічного й, на жаль, ілюзорного проекту свого життя — ство­рення ідеальної держави на сході Європи. Між тим ідеї та ідеали, що продукувалися тогочасними козацькими інтелектуалами, продовжували жити і в наступні роки. Вони знайшли відгук у ряді документів пізнішого часу, зокрема в «анонімній записці» (т. зв. Мала Конституція) 1720-х рр. з канцелярії лівобережного гетьмана Івана Скоропадського, політичних виступах Григорія Полетики, політико-філософсь- ких ученнях Якова Козицького та Григорія Сковороди, «Історії Русів», а також в інших філософських працях, політико-правових проектах та публіцистичних трак­татах XVIII-ХІХ ст.

Незважаючи на поразку під Полтавою у 1709 р., король Карл ХІІ виношував пла­ни щодо відновлення втрачених позицій й відвоювання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом з турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Дев- лет-Гірея і Ю. Потоцького — представника «опозиційного» польського короля С. Ле- щинського, на якій було узгоджено майбутню військову операцію з оволодіння Ук­раїною.

У зв’язку з цим Орлик розпочав активну діяльність у двох напрямах. По-пер­ше, він послав в Україну своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали із закликом визнати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від російського протекторату й переходу під Шведську Корону. По-друге, гетьман провів переговори з ханом Дев- лет-Гіреєм і відправив своїх послів до Османської імперії, де ті за допомогою фран­цузького резидента у Стамбулі Дезаєра добилися у султана Ахмеда ІІІ оголошення війни Росії.

Дипломатичні заходи гетьмана мали також завершення в укладеному 23 січня 1711 р. українсько-татарському договорі. У першій статті попереднього проекту до­говору (поданому козацькими дипломатами 19 січня) говорилося про те, що, незва­жаючи на укладений військово-політичний союз між Україною та Кримом, «мало­російський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності короля Швеції». Таким чином, уперше гетьманським урядом у перего­ворах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла ХІІ. Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв’язок з татарами як рівноправний — «хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підко­рення України». Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Дев- лет-Гіреєм, не згадувалося про захист України шведським монархом, проте визна­валося, що «хай вона [Україна] буде вільним народом». Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному по­ходу П. Орлика, Девлет-Гірея та Ю. Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня.

Перед тим як вирушити у похід, Орлик заручився підтримкою свого протектора, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, стверджувалося: «... підступні ворожі плани (Москви) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель». Наприкінці січня 1711 р. об’єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана К. Гордієнка, близько двох тисяч поляків С. Потоцького і більше двадцяти тисяч буджацьких і білгородських татар, перейшли Дністер. У середині лютого під контролем П. Орлика опинилася велика територія між Немировом, Вінницею та Брацлавом.

Неприступною залишалась тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравали важливе значення у військово-стратегічних планах гетьмана. 25 берез­ня його війська розпочали штурм добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпо­рошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське на­селення, плюндрувати міста і села, захоплювати полонених. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П. Орлик із запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він залишив Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах.

Завдяки своїм попереднім заходам та підтримці шведського сюзерена Орлику під час першого етапу походу (лютий — квітень 1711 р.) вдалося заручитися підтрим­кою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро І, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся «задніпровсь­ка» Україна. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Право­бережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку Андрій Кандиба, пол­ковник Уманського полку Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Си- тинський. Цьому сприяли листи-універсали П. Орлика до «войовничого малоро­сійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня 1711 р. під час перебування в Лисянці. Універсали Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь Переяславського полку.

Перебуваючи під враженням від успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив королеві Карлу ХІІ, що його військо зросло більш ніж уп’ятеро. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союз­ників нараховували близько 3 тисяч козаків, то на кінець квітня, якщо вірити свідчен­ням гетьмана, вони збільшилися до 15 тисяч осіб. Орлик також намагався залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звернувся до нього з про­позицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російсь­кої присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, мали допомагати шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася «вільною Річчю Посполитою».

Після уважного ознайомлення зі змістом листа П. Орлика до Скоропадського можемо стверджувати, що в ньому була закладена програма-максимум політичних бажань наступника Мазепи, а саме — використати зверхність Стокгольма й Стам­була лише як засіб до удільності України. «Не йміть віри тим, — звертався Орлик до лівобережного гетьмана, — що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панува­ти над Україною. Ні, Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність...» Звичайно, опоненти можуть заперечити: мовляв, Ор­лик задля того, щоб перетягнути на свій бік лівобережні козацькі полки, міг ска­зати й не таке. Однак зважимо на те, що протягом наступних десятиліть П. Орлик неодноразово висловлювався в такому дусі у зверненнях до багатьох тогочасних монархів Європи.

На жаль, І. Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань більш молодого гетьмана, а, навпаки, вислав на Пра­вобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польських союзників (у першій половині березня під Лисянкою ці полки були ними розбиті), проте в процесі продовження походу між ними почали виникати протиріччя. Якщо П. Орлик зі старшиною хотіли повністю оволодіти правобережними землями, то Ю. Потоцький бажав рухатися на захід — до кордонів з Польщею. У зв’язку з цим гетьман поскаржився королю Карлу ХІІ на поляків. Другою проблемою для українського гетьмана (яку він так і не зміг вирі­шити) була поведінка татарських «братів», які на початку квітня після довготрива­лої облоги Білої Церкви та одержання звістки про надходження російських військ залишили союзницький табір і почали плюндрувати навколишні міста й селища, забираючи звідти полонених.

П. Орлик усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спо­чатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського догово­ру, де йшла мова про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчаків, він указав Девлет-Гірею на його обіцянку, дану Карлу ХІІ, що в полон братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило вра­ження на татар — вони і далі продовжували свою традиційну справу. А тому Орлик знову (вже вкотре!) звернувся з протестом щодо такої політики татар до свого про­тектора — короля Швеції. Одночасно він повідомив про неправомірні дії татар ту­рецькому султану Ахмеду ІІІ. Той пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх узяли.

Зрада татар спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому П. Орлик, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня вирішив залишити територію України. Карл ХІІ намагався всіляко стримати цей процес. 19 квітня він послав сво­го представника до правителя Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й триматися до приходу турецької армії. 24 квітня король у листі звернувся до гетьма­на та київського воєводи Речі Посполитої Ю. Потоцького з вимогою не залишати Правобережної України, а П. Орлику наказував стати під командування польського воєначальника. Але це не врятувало ситуацію — саме в той час війська Орлика і По- тоцького вже переходили Дністер у районі Бендер.

Таким чином, протекція шведського короля та військова підтримка татар і по­ляків не допомогли П. Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя. Більш того, саме намагання Орлика у 1711 р. повернути під свою владу ці землі змуси­ли царя Петра І та лівобережного гетьмана Івана Скоропадського протягом 1711­1712 рр. здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя. Як писав 10 березня 1712 р. сам Орлик у листі до великого візира Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену». Отже, справа об’єднання право­бережної та лівобережної частини Українського гетьманату вже вкотре зазнала відчутного удару. Ця невдача спонукала П. Орлика до пошуку нових союзників та продукування інших зовнішньополітичних комбінацій, тепер уже за безпосередньою участю іншого монарха — султана Османської імперії Ахмеда ІІІ.

Влітку 1711 р. війська Орлика брали участь на стороні султана в битві між турець­кою та російською арміями на р. Прут поблизу містечка Станілешти. Українські козаки відіграли досить суттєву роль у перемозі турків над росіянами, яких очолю­вав сам Петро І. Поразка Московської держави в Прутській кампанії 1711 р. змен­шила не тільки її тріумф від Полтавської битви, але й міжнародне значення Північного союзу. У зв’язку з цим Петро І був змушений терміново евакуювати свої військові бази з Білої Церкви, Немирова й Вінниці, в результаті чого Правобережна Україна відійшла під зверхність Османської імперії та Шведського королівства, володарі яких у 1711-1712 рр. погоджувалися віддати її під владу гетьмана П. Орлика. Разом з тим очевидці засвідчували, що, дізнавшись про умови Прутського договору, Орлик швидко виїхав з Бендер до Ясс умовляти великого візира Мегмет-Баталджі, щоб той просив султана не ратифікувати договір, адже гетьман сподівався на отримання влади над усією територією козацької України. Саме тому Орлик вимагав, щоб царські війська не лише покинули всі українські землі, а також повернули законному володарю (тобто собі) забране «майно». Ставлення до російської присутності на українських землях було однозначним: «...щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували Україну».

У зв’язку з укладенням Прутського трактату та відмовою царя від Правобереж­ної України на користь султана наприкінці жовтня 1711 р. Орлик вислав до Стам­була делегацію з метою вплинути на процес ратифікації положень договору. Україн­ське посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генераль­ний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трак­тату, що стосувався України й був досить неясно сформульований. Загалом гене­ральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Порті необхідно визнати су­веренітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами; 3) Порта не може самовільно зміщу­вати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має збері­гатися; 7) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії, і вони якраз і є головною причи­ною, яка перешкоджає укладенню миру», — відзначав Шафіров у листі до свого царя.

Таким чином, українські дипломати повинні були укласти договір з Портою про перехід України під управління гетьмана П. Орлика за султанської протекції. У той самий час посольство мало з собою три варіанти інструкцій: у першому наголошува­лося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської Корони; у дру­гому висловлювалося бажання одержати заступництво султана; третій варіант не розголошувався, і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І. Макси­мович, який мав оголосити побажання Орлика лише за певних обставин. До речі, підтримка тісних відносин одночасно з обома монархами (по суті, гетьман відроджу­вав полівасалітетну модель у зовнішній політиці гетьманату) поставила П. Орлика в незручне становище перед ними. Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Пор­ти. «Він (Карл ХІІ) наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його нака­зам, які суперечили моїм інтересам», — згадував Орлик у 1719 р. під час свого пере­бування в еміграції. В особистому зверненні до гетьмана король Швеції вказував на причини такої заборони: «...Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьків­щину від московського ярма. вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона (Україна) має повернутися до свого давнього стану». Проте в листо­паді 1711 р. українська делегація прибула до Туреччини, де розпочала активні пере­говори щодо вироблення умов, на основі яких уряд Орлика мав володіти Українсь­ким гетьманатом.

Унаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Ахмедом ІІІ. Перший з них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 р. як султанська грамота типу «nisanfy», за­безпечував П. Орлику владу над «козаками обох боків Дніпра». Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим (вони саме в той час перебували у Стамбулі) і, найголовніше, виконання Петром І прусських домовленостей змусили Ахмеда ІІІ переглянути цей проект договору в новому варіанті від 16 березня 1712 р. Він був оформлений як султанська грамота «пате», і в ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя.

Текст договору, який зберігся в латинському перекладі, мав назву «Privilegij Imperatoris Turcarum, quod dutam est Duci Zaporoviensium Philippo Orlik in possesionem ab hac purte Borysthenis Ucrainae». Його найголовнішим положенням було: «.Ми (турецький султан) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєн­ного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованованому гетьма­нові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащад­кам, гетьманам українським і запорозьким. під нашою непереможною протекцією». Таким чином, опираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала Правобережжя України («Ucrainum ab has parte Borysthents») у «повне володіння» гетьмана П. Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобереж­жя дала змогу Ахмеду ІІІ укласти нове перемир’я з Петром І терміном на чверть століття, яке було підписано у Стамбулі 3 квітня 1712 р.

Укладений мир між Російською державою та Османською імперією викликав бурх­ливий протест українського гетьмана. Він знову звернувся до турецького візира, намагаючись якнайґрунтовніше аргументувати свою позицію і при цьому посилаю­чись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобе­режну, але й сам гетьман Мазепа ні для чого іншого з’єднав зброю Війська Запорозь­кого з зброєю війська. шведського короля і разом з Його Величністю пішов під про­текторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну.» Окремо П. Орлик турбувався про долю Києва, який, згідно з турецько-російським договором, переходив до володінь Московської держа­ви. «Ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка ко­ристь з голови без тіла чи з тіла без голови?» — наголошував гетьман у зверненні до найвищих урядовців Османської імперії.

Як ніхто інший Орлик розумів, що віддання йому згідно з грамотою Ахмеда ІІІ Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це перекон­ливо свідчили не лише наслідки походу 1711 р., але й тогочасна міжнародна ситуа­ція. Адже на Правобережжя, крім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якби Орлик навіть і затвердився в цьому регіоні, ці дві сильні держави не дали б волода­рювати йому тут довго. Також не вирішувалася головна проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, з початку 60-х рр. XVII ст., — питання про об’єднання України під єдиною булавою.

Задля виправдання перед шведським королем П. Орлик зробив спробу подати українсько-турецьку угоду не як прийняття османського сюзеренітету, а як рівно­правний союз, що був дуже вигідний для України. Також він намагався переконати Карла ХІІ в тому, що посольство на чолі з Д. Горленком не дотримувалося його наста­нов і не повинне було приймати привілей султана. Після розмов зі шведським патро­ном Орлик вирішив звернутися до Порти із заявою, що не буде вступати на Правобе­режну Україну, поки султан не врегулює це складне питання з королем Речі Посполитої Августом ІІ Сильним.

Ситуація, в яку потрапив Орлик у цей період, була дуже важкою, адже виступи­ти в похід на Правобережну Україну гетьмана примушував кримський хан. Водно­час Карл ХІІ попереджав гетьмана, що в такому випадку він позбавить його своєї протекції. Згодом гетьман пояснював свої дії у 1712 р. тим, що Порта не захотіла скористатися із сприятливої нагоди перемоги над росіянами коло Пруту й змусити останніх покинути Україну, отже, султан порушив свої зобов’язання перед гетьма­натом. Натомість П. Орлик разом зі старшиною «заприсяглися не покидати заступ­ництва Його Величності шведського короля, доки Україна не буде визволена» від російської присутності.

Треба наголосити на тому, що при всій своїй «заангажованості» султаном україн­ський гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема під час підготовки турків і татар до штурму табору Карла ХІІ у Варниці. Хан Девлет-Гірей направив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він буде підтримувати — короля чи султана з ханом? На таке питання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведсь­кої протекції. «...Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погроза­ми, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я. не прийму заступництва турків», — писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі декількох десятків козаків гетьман як вірний васал свого госпо­даря бився разом з трьома сотнями гвардійців Карла ХІІ проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у варницькому таборі 11-12 лютого 1713 р. Після насильної депор­тації короля з території Османської імперії Орлик, хоча й змушений був номінально визнавати зверхність султана, однак був на нього дуже ображений з багатьох при­чин. У листі до шведського радника Міллєрна він писав: «.було б мило Богові й відпо­відало б сподіванням. якби Священна Королівська Величність уклали мир з моско­витом, з’єднавши з ним своє військо, і вдарили проти ворога імені християнського (Порти)». Оскільки гетьман втратив надію за допомогою шведського короля відвою-

вати в росіян Україну, він запропонував протекторові об’єднатися зі своїми одвічни­ми ворогами. Орлик закликав Карла ХІІ укласти договір з польським королем: «Якщо Його Величність король шведський укладе з Августом ІІ мир, щоб я, військо та Ук­раїна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське раб­ство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною». Разом з тим, незважаючи на невигідні умови султанського привілею й турецько-російських домовленостей, П. Орлик почав виконувати їхні умови й у зв’язку з тим, що в листо­паді 1712 р. Османська імперія знову оголосила війну Росії, вислав на Правобережну Україну підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д. Горленка. Цього разу гетьманські війська мали відвойовувати її у Польщі. Проте 4 грудня під Уманню ор- ликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М. Любомирським. Однак згодом вони все ж таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 р. І хоча Карл ХІІ вже знаходився далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до його канцелярії постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади «на правому березі» Дніпра. На жаль, ця акція гетьмана знову закінчилася невдачею. Причиною поразки була не лише військова неспроможність Орлика та його союзників (1 серпня 1713 р. на Правобе­режжі перебувало 10 тисяч козаків, 12 тисяч турків і 30 тисяч татар), а й позиція міжнародної дипломатії.

Поступово Орлик у своїй політиці відійшов від орієнтації на військову підтримку Османів. Він продовжував триматися Карла ХІІ, який ще перебував у Бендерах. Доки існувала надія, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустоше­ну Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками й та­тарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи зі шведським королем. Та як тільки така можливість була втрачена, він звернувся за допомогою до польського короля Августа ІІ. У вересні 1713 року козацькі підрозділи знову вирушили на пра­вобережні землі — Орлик дуже хотів добитися від уряду Речі Посполитої диплома­тичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. Османська імперія підписала договір з Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український геть­ман змушений був вивести свої війська з Правобережжя.

Через складну міжнародну ситуацію та позбавлення підтримки турецького сул­тана, а також несподіваний від’їзд Карла ХІІ з Бендер до Стокгольма гетьман П. Ор­лик та генеральна старшина змушені були виїхати з Бендер до Швеції. Слід зазна­чити, що в умовах Північної війни, основні події якої після 1714 р. перемістилися з Південно-Східної Європи до Прибалтики, еміграційний уряд Українського гетьма­нату робив усе можливе для допомоги шведам у боротьбі з росіянами. З огляду на відсутність у своєму підпорядкуванні значних військових сил П. Орлик розвинув бурхливу дипломатичну діяльність у напрямку відновлення південного фронту та залучення до нього Кримського ханства і Запорозької Січі. Це робилося заради віднов­лення інтересу Шведського королівства та його союзників до «української справи». Та активний наступ військ Петра І на позиції шведів у Північній Європі, невтішні результати «полтавсько-бендерського періоду» війни та внутрішньополітична ситу­ація у Швеції не сприяли поверненню дипломатії Карла ХІІ до проблем міжнародно- політичного статусу козацької України.

Незважаючи на раптову смерть Карла ХІІ під час облоги норвезької фортеці Фре- дерістен (шведський монарх був убитий 30 листопада 1718 р.), надії П. Орлика та його оточення на перемогу Швеції у Північній війні відновилися з укладенням 5 січня 1719 р. Віденського миру між австрійським імператором Карлом VI, курфюрстом Ганновера Георгом І та курфюрстом Саксонії і одночасно королем Речі Посполитої Августом ІІ. Найважливішим у цьому союзі було те, що польський король, який пе­ред тим був найбільш сильним і вірним союзником Петра І, переходив на бік країн — прихильниць Швеції.

З огляду на зміни у міжнародній ситуації та чутки про відновлення активних воєн­них дій тепер уже Швеції, Австрії, Польщі, Саксонії та Ганновера проти Росії геть­ман П. Орлик вислав своїх представників до запорозького отамана Малашевича та кримського хана Саадет-Гірея з пропозицією підтримати у разі потреби воєнні дії Стокгольма та його нових і старих союзників у їхній війні з Петром І. Відомо, що на початку 1719 р. козацька старшина, яка перебувала у Швеції разом з Орликом, ак­тивно готувалася до участі у нових битвах на «східному фронті» Північної війни.

У цей час наступник Мазепи розпочав дипломатичне листування з Августом ІІ Сильним та його урядовцями. Зокрема у своїх посланнях до короля Речі Посполи­тої Орлик наголошував на тому, що разом із запорозькими козаками зможе допо­могти Польщі у разі її виступу проти Росії. Також еміграційний український геть­ман переконував польського короля у необхідності відновити військово-політичний союз з Османською імперією та Кримським ханством і пропонував налагодити сто­сунки з казанськими татарами й таким чином створити «мусульманський пояс» війни з Петром І. Така пропозиція була частиною великого (й значною мірою аван­тюрного) плану гетьманського уряду щодо великого наступу на Російську імпе­рію, в якому були такі пункти: 1) турки мали наступати на Росію зі сторони Кавка­зу; 2) під час цього походу до османської армії мали приєднатися поволзькі татари; 3) війська Орлика та Запорозької Січі повинні були з’єднатися з Буджацькою ор­дою і вступити до України з Півдня; 4) з Заходу на росіян мали наступати війська Австрійської імперії та Речі Посполитої; 5) шведи відновлювали активні воєнні дії на Півночі.

Щоб запевнити нового шведського короля Фредріка у можливості втілення тако­го грандіозного плану, гетьман Орлик разом з оточенням у жовтні 1720 р. виїхав зі Швеції у напрямку до Польщі. З огляду на перемоги Петра І у ході Північної війни та переорієнтацію учасників Віденського союзу на мир з Росією уряди Варшави, Стамбула та Стокгольма відхилили амбіційні пропозиції П. Орлика. Але король Швеції все ж таки надав рекомендаційні листи гетьману для австрійського імпера­тора, польського короля, турецького султана і кримського хана.

Відомо, що під час поїздки зі Швеції до Польщі гетьман обговорював свій військо­вий план з першим міністром Ганноверського курфюрства бароном А. Фон Бернс­дорфом та представником короля Речі Посполитої Флемімінгом. Зрозумівши, що дов­голітня Північна війна йде до завершення, а колишні вороги Петра І хочуть укласти з ним мир, П. Орлик звернувся з пропозицією до російського царя про визнання його влади та своє повернення (за умов надання йому колишніх маєтностей) до Ук­раїни. Не отримавши жодних гарантій від Петербурга, гетьман знову переїхав на територію Османської імперії, де до своєї смерті у 1742 р. проживав під захистом турецького султана.

З підписанням у 1721 р. Ніштадтського мирного договору між Стокгольмом і Пе­тербургом, який завершив довголітню війну між Росією і Швецією, наступник Івана Мазепи гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик та його сподвижники на пев­ний час припинили активні дипломатичні дії на теренах Європи щодо відновлення свого колишнього владного статусу.