ЗАНЕПАД ГЕТЬМАНЩИНИ ТА ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ. КОЗАЦЬКО-ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ У ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Правління гетьмана Івана Скоропадського у Лівобережній Україні протягом осені 1708-1722 рр. хоча й було автономним, але значною мірою маріонетковим, адже силь­но залежало від політики російського монарха Петра І.

Перебуваючи під враженням від жорстоких допитів та страт мазепинських при­хильників, які відбувалися в Лебедині, а також під безпосереднім тиском з боку Пет­ра І та його урядовців 8 грудня 1708 р. І. Скоропадський видав універсал, у якому звертався до всіх станів тогочасного українського суспільства. Документ, що мав ви­разно контрпропагандистський зміст, був відповіддю на розповсюджені в містах і селах Українського гетьманату універсали Мазепи й оголошував про «зрадницькі» наміри колишнього правителя. Натомість Скоропадський висловлював свою безмеж­ну вірність московському царю та закликав «малоросійський народ» і надалі бути прихильним до «єдиновірного монарха, Його Царської Величності».

Протягом листопада-грудня 1708 р. в Глухові та Лебедині, а також навколо них концентрувалися підрозділи українського козацтва, які визнавали владу І. Скоро­падського та царя Петра І. Відомо, що 23 грудня промосковський гетьман отримав наказ від фельдмаршала Б. Шереметєва організувати пошту від Полтави до Сум, що було спричинено запланованим розміщенням у Сумах головної штаб-квартири ро­сійської армії. Незважаючи на великі матеріальні труднощі, Скоропадському все ж таки вдалося налагодити дієву поштову службу.

На початку січня 1709 р. «альтернативний» гетьман скаржився Г. Головкіну, що царські війська чинили свавільства у Ромнах та пограбували жителів. Російський урядовець відповідав, що винних буде покарано, та наказував Скоропадському у разі вступу до України військ короля С.

9 січня 1709 р. Головкін наказав гетьману пересуватися разом зі своїм військом поближче до Ромен. Аналогічний наказ Скоропадський отримав і від фельдмаршала Б. Шереметєва. А 13 січня Головкін запропонував Скоропадському призначити на­казного гетьмана для управління козацькими полками у Правобережній Україні. 22 січня Головкін надіслав до гетьмана 150 друкованих грамот Петра І для розсилки їх по всім полкам Лівобережної України. Ще Головкін пропонував ознайомити усіх українських жителів з перехопленим листом І. Мазепи до короля С. Лещинського, який, на його думку, засвідчував «запродання» України «в неволю» Речі Посполитої.

Відомо, що наприкінці грудня 1708 р. І. Скоропадський відправив до Кримського ханства свого посланця І. Черняка з проханням до хана не підтримувати Карла ХІІ та І. Мазепу. Невдовзі гетьман отримав наказ передислокуватися до Ніжина, що він і зробив у січні 1709 р. Це було зроблено, як засвідчував Головкін, для того, щоб «малороссийский народ, что при вас войска, был в доброй надежде; тако же и непри­ятель имел пострах». 1 січня Скоропадський надіслав листа до Меншикова з про­ханням сприяти козакам Стародубського полку, що на той час перебували у містах Бихові та Чаусові. 26 січня 1709 р. Г. Головкін писав до І. Скоропадського, що «ест- ли неприятель еще здесь в Украйне замешкает и завеснует, то чаем, что не без труд­ности ему будет в провианте и в фураже, и принужден будет для того иттить и в половодье за Днепр™ и то извольте, ваша вельможность, по располении Днепра при­казать изводить к Киеву». 21 лютого Б. Шереметєв наказав промосковському геть­ману відправити своїх розвідників на Січ для вивідування політичних настроїв запо­рожців.

У період з лютого до квітня 1709 р. козаки Скоропадського брали участь у локаль­них сутичках зі шведами поблизу Лохвиці і Голтви. Також у березні гетьман отри­мав від Б. Шереметєва наказ перекрити заслонами лінію Манжаліївка — Поток — Кременчук — Омельники, щоб не дати можливості запорожцям учинити раптовий напад на російську армію. Одночасно І. Скоропадський наказав корсунському пол­ковникові А. Кандибі пильно слідкувати за тим, як поводить себе правобережний полковник Самусь, а також вислати розвідників до Січі із завданням дістати інфор­мацію про наміри запорожців.

Невдовзі лівобережному гетьману царське командування поставило завдання пе­рекрити Карлу ХІІ сполучення з Річчю Посполитою й розташуватися у районі між річками Псел та Сула. 24 травня І. Скоропадський отримав наказ рухатися з підлег­лими йому полками до містечка Сорочинці для кращого зв’язку з основними війська­ми Петра І. До того ж козакам наказувалося знищувати всі запаси провіанту і фура­жу на шляху пересування шведів, а також виставити вздовж річки Псел «роз’їзди та караули». Наприкінці травня Скоропадський отримав наказ від Головкіна оголо- сити усій старшині та жителям Лівобережної України указ Петра І про «зраду» за­порожців та зруйнування російськими військами Запорозької Січі. Крім того, ро­сійський урядовець зазначав, що «ради лутчаго о том известии всему малороссий­скому народу велено тех универсалов несколько сот напечатать, и пришлю оные для розсылки во весь малороссийский народ к вашей вельможности вскоре».

8 червня 1709 р. головні сили Скоропадського знаходилися поблизу містечка Бо­гачки, а незадовго до Полтавської битви вони перемістилися у район Будищ та Ре- шетилівки й підійшли до села Жуки. Відомо, що перед початком вирішальної битви зі шведами під Полтавою Петро І, не маючи довіри до гетьмана І. Скоропадського, писав до своїх воєначальників: «...а что атакованіе неприятеля от нас будет, не объяв­ляй (І. Скоропадському), дабы не пронеслось, но секретно сіе дело держи». Більшість із майже 8 тисяч козаків І.

Цікавим фактом залишається те, що з табору І. Скоропадського в розташування шведського штабу напередодні вирішальної битви надійшла записка з пропозицією підтримати короля Карла ХІІ Густава і гетьмана Мазепу. Очевидно, передбачаючи такий розвиток подій і не довіряючи «зрадливим черкасам», Петро I залишив полки Скоропадського в ар’єргарді своєї армії та наказав 6 драгунським полкам на чолі з А. Волконським здійснювати за ними спеціальний нагляд.

Отже, під час Полтавської битви лівобережні козаки Скоропадського знаходили­ся поза межами головного театру бойових дій. Разом з тим вони брали участь у пере­слідуванні розгромлених військ Карла ХІІ, коли ті відступали до Дніпра в район Пе- револочної, отже, брали участь у сумнозвісній Полтавській битві. Адже згідно з теорією і практикою військової справи битва складається не лише з «генеральної баталії», але й з підготовчого та заключного етапів. До речі, завершальний етап ува- жається не менш важливим за два перших. Відомо, що 10 липня 1709 р. цар Петро І запросив гетьмана І. Скоропадського разом зі старшиною у свій похідний намет і нагородив їх золотими медалями та пожалував 100 тисяч рублів на «разделение вой­ска». Перед тим, 3 липня, граф Г. Головкін звертався з розпорядженням до Скоро­падського направити листа до чигиринського полковника Галагана та брацлавсько- го полковника Іваненка з наказом «переловити» шведського короля Карла ХІІ та гетьмана Мазепу.

Перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала можливість Петру І відки­нути декларовану турботу про збереження українських «прав і вольностей» та юри­дично закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів. Згідно з царською інструкцією від 18 липня 1709 р. вони мали такі права: по-перше, конт­ролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана І. Скоропадського і не дозволяти йому призначати старшин на українські уряди без згоди з царем; по-друге, слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; по-третє, нейтралізувати агітацію прибічників І. Мазепи. Царський резидент при гетьманському уряді А. Ізмайлов також отримав таємну інструкцію від свого монарха, де йому ставилося в обов’язок «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине, и в полковнике ни­какой шатости к измене и возмущению народа... не было, и разведывать того на­крепко всякими способы.» Одним із найголовніших завдань, яке поставив перед І. Скоропадським московський цар Петро І, було «верстать» українських козаків у російські драгуни.

Сучасники лівобережного гетьмана І. Скоропадського неодноразово говорили про його маріонетковість, тобто повну залежність від Москви.

З цього часу у військовій справі гетьман І. Скоропадський став виконувати нака­зи не лише царя Петра І, але і Д. Голіцина. У 1710 р. цар Петро І наказав гетьману І. Скоропадському надати 6 тисяч козаків «ради строения фортеции» на печерських пагорбах у Києві. У січні наступного року за розпорядженням канцлера Головкіна лівобережний регіментар додатково надав у розпорядження київського військового губернатора Д. Голіцина 2 тисячі козаків для рубки і привезення на фортечні потре­би лісу. Певна кількість городових козаків у той же час допомагала укріплювати фортечні мури в Глухові.

У зв’язку зі вступом у Північну війну на стороні Шведського королівства Османсь­кої імперії на початку 1711 р. І. Скоропадський підготував кілька полків (близько 2000 козаків) для відправки до Приазов’я для охорони кордонів Російської імперії від нападу турків, а сам з основними силами та російськими військами генерала Бу- турліна виступив у пониззя Дніпра в напрямку Криму, щоб протидіяти татарським військам. Також 4-тисячний загін на чолі з миргородським полковником Д. Апосто­лом влився до російської армії на чолі з Петром І, яка готувалася до походу вглиб Молдавського князівства. У той же час І. Скоропадський за наказом царського уря­ду намагався протидіяти спробам наступника Мазепи гетьмана П. Орлика оволодіти Правобережною Україною. У квітні 1711 р. в листі до Д. Голіцина Скоропадський пропонував переселити на лівий берег Дніпра жителів Корсуня, Чигирина, Кальни- болота і Лисянки.

З огляду на підписання Прутського трактату та у зв’язку з підтримкою правобе­режним українським населенням П. Орлика, у вересні 1711 р. Петро І видав указ, який зобов’язував козацьких полковників «Задніпровської України» зі своїми пол­ками перейти в «Малу Росію». У зв’язку з цим наприкінці грудня 1711 р. — на по­чатку січня 1712 р. І. Скоропадський видав кілька універсалів про переселення на Лівобережжя жителів Правобережної України. Незважаючи на такі дії лівобереж­ного гетьмана, московський цар так само як і під час Полтавської битви не довіряв І. Скоропадському, підозрюючи, що той може об’єднатися з П. Орликом. Саме тому до місць дислокації основних сил лівобережного козацького війська у Гадячі, Соро- чинцях, Золотоноші та Чигирині були введені російські підрозділи.

Протягом 1712-1713 рр. основні сили лівобережної частини Українського геть­манату були підтягнуті до Києва. Тут вони перед загрозою ймовірного походу Ос­манської імперії на місто укріплювали захисні споруди й Печерську фортецю, а та­кож готувалися для відсічі нападу військ гетьмана П. Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У цей час лівобережний регіментар І. Скоропадський ви­конував розпорядження фельдмаршала Б. Шереметєва, який з приводу підготовки походу проти татар у 1713 р. писав до гетьмана: «Дабы в оном походе были вся стар­шина и реєстровьіе козаки сами, а наемщиков отнюдь никто за себя не посылали...» Слід зазначити, що російський воєначальник мав право безпосередньо давати нака­зи українським старшинам. Зокрема восени того ж року лубенському полковнику В. Савичу наказувалося ретельно охороняти переправи вздовж Дніпра, а переяславсь­кий полковник С. Томара мав «разъезды, пасы и форпосты по реке Днепру и в про­чих местах, где есть опасность от неприятеля, содержать обще в крепком осмотре­нии». Одночасно протягом 1713-1714 рр. близько 12 тисяч козаків були задіяні на будівничих роботах з укріплення фортець у Глухові, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Полтаві. Як зазначали історики, перемога Московської держави у Полтавській битві спричинила «радикальну зміну поглядів військових діячів Петра І на військо­ве значення та здібність військових кадрів — спеціально в справі використання ко­заків на незвичних фортифікаційних роботах».

Незважаючи на те, що після російсько-турецького миру 1714 р. напруга на півден­них кордонах Московської держави та Лівобережної України зменшилася, україн­ське козацьке військо продовжувало брати участь у багатьох воєнних подіях. Так, у 1715 р. гетьман І. Скоропадський отримав наказ від Петра І зосередити свої підрозділи поблизу Києва. Наступного року вони передислокувалися до Гадяча, який оберігали від нападу кримської орди. В очікуванні нових набігів татар у 1716 р. лівобережному гетьману наказувалося розташувати козацькі полки «в пристойных местах» і узгод­жувати свої дії з губернатором Д. Голіциним. У лютому 1718 р. за царським наказом Скоропадський вислав 6 тисяч козаків на Дон у підпорядкування бригадира Кропо­това, що готувався до походу проти татар.

У 1716 р. козацький загін на чолі з генеральним хорунжим І. Сулимою було відправлено у донські степи будувати укріплення проти вторгнень ногайців Кубансь­кої орди. Протягом 1718-1721 рр. українські козаки Скоропадського вели будівельні роботи з прориття водного каналу між Доном та Волгою, зведення фортець в Астра­хані та Царицині. У листопаді 1718 р. вийшов царський наказ про направлення на будівництво Ладозького каналу поблизу Петербурга (з’єднував річки Волхов та Неву) козаків із Київської губернії — по одному чоловіку від семи дворів. Через два роки, 17 грудня 1720 р., Петро І уже наказував гетьману І. Скоропадському направити на будівництво Ладозького каналу 10 тисяч українських козаків. У 1721 р., в останній рік Північної війни, з метою оволодіння південним узбережжям Каспійського моря українські козаки під проводом наказного гетьмана Д. Апостола були відправлені до берегів річки Сулак у т. зв. Терський похід.

На початку 1720-х рр. у Київському, Чернігівському, Переяславському, Ніжинсь­кому, Прилуцькому, Стародубському, Лубенському, Миргородському, Гадяцькому та Полтавському полках нараховувалося 55 тисяч 241 козак (із них 16 тисяч 540 піших та 38 тисяч 701 кінних), хоча кількісний склад задіяного у подіях Північної війни 1700-1721 рр. козацького війська був набагато меншим і не перевищував 25 тисяч воїнів. Найбільш активно у воєнних діях брали участь 5 найманих полків, у кожному з яких нараховувалося від 600 до 1000 козаків.

Слід також зазначити, що якщо протягом 1708-1714 рр. російський монарх Пет­ро І ще використовував (хоча й дуже обережно, доручаючи контроль над ними ро­сійським підрозділам) козацькі війська гетьмана Івана Скоропадського під час бойо­вих дій, то в міру зменшення військової небезпеки цар став дивитися на козацтво Лівобережної України лише як на допоміжне військо та робочу силу й в основному почав використовувати козаків на фортифікаційних і канальних роботах.

Підсумовуючи, відзначимо, що цар Петро І з огляду на успішний для нього розви­ток Північної війни зрадив своїм монаршим зобов’язанням, які він привселюдно да­вав усьому «малоросійському народові» та його новообраному правителю гетьманові І. Скоропадському у своїх грамотах від 1 та 6 листопада 1708 р. («А Мы, Великий Государь, Наше Царское Величество, обещаем вам, верным нашим подданным, тому вольными гласы новообранному гетману, тако ж и генеральной старшине, полков­никам, ясаулам, сотникам и всей полковой старшине, и всему Войску Запорожско­му, Нашим, Царского Величества, словом все вольности, права и привилегии, кото­рые вы от времени принятия блаженные и достохвальные памяти отца Нашего, Великого Государя, Царя и Великого Князя, Алексея Михайловича всея Великие, и Малые, и Белые России Самодержца, под свою великодержавную руку, гетмана Богдана Хмельницкого, с Войском Запорожским и со всем малороссийским наро­дом, и потом при Нашем, Царского Величества, государствовании, гетманы и все войско имели, свято, ненарушимо и цело содержать...»).

Недотримання монарших зобов’язань стосовно «прав і привілеїв» українського гетьмана та станів Лівобережної України, як уже зазначалося, проявилося відразу ж після Полтавської битви, коли до Скоропадського було приставлено царського стольника А. Ізмайлова (пізніше його замінив на цій посаді стольник Ф. Протасьєв). Останній, згідно з наданими йому від царя «явними статтями» і «секретними пунк­тами», мав не тільки доповідати Петру І про все, що робили гетьман та генеральна старшина (тобто виконувати контрольні щодо української адміністрації функції), але й разом з І. Скоропадським «управлять с общего с ним совету». Ф. Протасьєв протя­гом 12 років резидування при гетьмані цілком свідомо брав на себе гетьманські функції. Тобто, згідно з царськими розпорядженнями, починаючи з кінця червня 1709 р. в Лівобережній Україні всупереч позиції місцевої адміністрації фактично встановлювалося двовладдя.

За наказом Петра І від 22 січня 1715 р. про новий порядок заміщення старшинсь­ких «урядів» козацькі полковники в Лівобережній Україні стали призначатися із двох-трьох наданих І. Скоропадським кандидатур лише за царським дозволом із Санкт-Петербурга.

Отже, Петро І як суверен Лівобережної України, по-перше, остаточно ліквідував принцип гетьманської юрисдикції у керівництві полками як адміністративно-тери­торіальними та військовими одиницями гетьманату; по-друге, в українців відбира­лася ще одна дуже важлива «вольність», яку перед тим обіцяв захищати своїм «мо­наршим словом» російський цар, — урядування українських полковників. Розпо­чалася практика прямого призначення на полковницькі посади російських урядовців, тобто представників не «Малоросії», а «Великоросії». Такими діями російський мо­нарх Петро І зраджував не тільки гетьмана, але й усіх вищих урядовців, які пред­ставляли політичні інтереси тогочасного українського суспільства — «запорозьких полковників, осавулів, сотників, отаманів і всю полкову старшину, і все Військо За­порозьке».

Після поразки шведсько-українських сил у Полтавській битві 27 червня 1709 р. Український гетьманат став розглядатися російським урядом уже не як васальна союзницька держава, а як одна з провінцій (хоча і з залишками багатьох автоном­них ознак), що дісталася Москві на правах переможця у Північній війні 1700-1721 рр. І хоча маріонетковий уряд гетьмана Івана Скоропадського все ж таки намагався відстоювати «старовинні вольності» козацької України, однак з часом вона почала поступово перетворюватися на обтяжливий «бюрократичний додаток» до державно- політичної системи зміцнілої Російської імперії.

Оскільки у січні 1722 р. гетьман Іван Скоропадський відбув до Москви, він зали­шив Павла Полуботка наказним гетьманом у Лівобережній Україні. Наприкінці чер­вня того ж року Скоропадський повернувся до України, а Полуботок 1 липня звіту­вав йому про свою діяльність у Глухові. Однак через два дні Скоропадський, що був гетьманом Лівобережної України багато років, помер, і постало питання про його наступника. У зв’язку з цим усім полковникам було розіслано універсал, що був підписаний генеральною старшиною, про продовження наказного гетьманства Пав­ла Полуботка до того часу, як буде обрано «повночинного» володаря булави згідно з українською владною традицією. Одночасно старшина звернулася до російського уряду з проханням призначити час і місце виборів нового гетьмана. Сенат від імені царя прислав у відповідь грамоту, в якій взагалі не було жодного слова про мож­ливість виборів, а Полуботок називався чернігівським полковником.

Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане!

А хто ж тобі гетьманськую Булаву дістане?

Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти підіймешся За козацьку волю?

Полуботку-Полуботку, Рідная дитино! —

так уже набагато пізніше, у ХІХ столітті, видатний український поет Степан Ру- данський оцінював тогочасну складну ситуацію.

Петро І призначив президентом Малоросійської колегії Єтепана Вельямінова й відправив його до України з великими владними повноваженнями. Однак головним завданням російського урядовця був нагляд за діями наказного гетьмана Павла По­луботка та української старшини. Перша суперечка між представником Петербурга і гетьманським урядом виникла стосовно податків: Вельямінов хотів збирати на ко­ристь царя великі хлібні та грошові збори, а Павло Полуботок не бажав цього робити. При цьому наказний гетьман посилався на те, що від часів правління Богдана Хмель­ницького такої практики не було. Більш того, Полуботок видав універсал про скасу­вання податків, які запроваджувалися Малоросійською колегією. Це було дуже сміливим кроком з його боку, адже він протистояв не тільки президенту колегії Вель- ямінову, але й самому царю Петру І. Тим же універсалом наказний гетьман запро­ваджував у Лівобережній Україні новий судовий устрій.

28 грудня 1722 р. цар повернувся з Астраханського походу до Петербурга. Павло Полуботок наказав скликати делегатів від усіх полків та значного військового това­риства до Глухова, щоб скласти відповідний лист-прохання (чолобитну) від їхнього імені та відвезти його Петру І. 30 січня наступного року до Москви, де перебував цар, відправилася поважна делегація на чолі з В. Кочубеєм та Г. Грабянкою. Вони мали погодити термін обрання нового гетьмана та прохати царя скасувати указ про впровадження спеціальних російських комендантів в українських містах тощо.

23 квітня 1723 р. російський цар видав указ про обмеження прав наказного геть­мана за рахунок збільшення повноважень Малоросійської колегії. Через це в Ук­раїні почалися заворушення, які підтримувалися старшиною та Павлом Полубот­ком. 22 травня наказний гетьман разом з найближчим оточенням виїхав до Петербурга, де подав «чолобитну» цареві з проханням відновити старовинні «права і вольності» Українського гетьманату. У відповідь Петро І наказав заарештувати сміливців, їх почали допитувати із застосуванням тортур. Саме тоді серед українсь­кого народу стали поширюватися чутки, що гетьмана допитував сам Петро І. Народ, а за ним і поети вкладали у вуста Полуботка такі слова, які він начебто промовив у відповідь (інтерпретація С. Руданського):

Знаю й бачу тепер, царю,

Що ти без причини

Підійнявся на погибель

Мої України.

І всі царськії укази

Хочеш попалити,

І всі вольності козацькі

Хочеш потопити.

І козаків, як худобу,

На роботу гониш,

І над ними «Вічну пам’ять»

По болотах дзвониш...

І гетьмана обирати Нам не позволяєш,

І судити судців своїх

З Москви посилаєш!

І нас судять без закону,

Без всякого права;

Чи вже ж тобі за то, царю,

Буде яка слава?

Але нехай мені буде Вільно і сказати,

Що нічого тобі, царю,

З України ждати.

Україна — не дитина,

Вона волю має,

А вільного не неволя —

Правда пригортає.

Тепер кажи мені, царю,

Хоч залізо терти,

Хоч у тюрмі холоднії

Із голоду мерти;

Усе їдно мені, царю, Тілько б не видати, Як та бідна Україна Буде пропадати!..

18 грудня 1724 р. Павло Полуботок помер від тортур, фізичного виснаження і за­гострення хвороб у в’язниці Петропавловської фортеці. Його поховали на кладовищі поблизу церкви св. Сампсонія Прочанолюбця на Виборзькій стороні (зараз — Самп- сонівський собор). 17 лютого 1725 р. у головному соборі тогочасної української сто­лиці місті Глухові була відправлена панахида за наказним гетьманом.

Однією з легенд, які почали супроводжувати замученого гетьмана після його смерті, став міф про існування «бочок із золотом» Павла Полуботка. Вони начебто на початку 20-х років XVII ст. опинилися в одному з банків Лондона, де й були зали­шені під великий річний відсоток. Можливо, що цей скарб і справді існує, але... не в далекій Англії, а у нас — в Україні.

Взагалі скарби на території України існували з давніх-давен. Очевидно, проблема приховування найціннішого, а потім його пошуків хвилювала людство вже з часів його виникнення. Про те, чому одні українці ховали скарби, а інші їх шукали, дуже цікаво написав у книжці «Скарби знайдені і незнайдені» відомий вчений Михайло Брайчевський. «Хто в своєму житті не чув про таємничі скарби, заховані невідомо ким в заповітному місці; скарби, що становлять собою незліченне багатство і тільки чекають, аби хтось сміливий і винахідливий знайшов їх і повернув до життя?» — запитував історик. І це дійсно так. Хіба у вашому селі чи місті не переповідають з покоління в покоління старовинні легенди про захований десь там («у криниці», «на кладовищі», «в підземеллі», «у фундаменті», «під дубом», «поблизу церкви», «на острові», «на болоті») якийсь неймовірний скарб, що складався з історичних коштовностей («бочки із золотом та сріблом», «скрині з діамантами», «старовинних пергаментів», «дорогоцінної зброї»), які тільки може уявити собі людський розум.

Українські етнографи та історики у ХІХ ст. записали чимало народних легенд і переказів про численні козацькі скарби. Серед цих оповідок, уміщених вже у наш час у збірнику «Савур-могила», бачимо такі назви: «Скарб на острові Таволжано­му», «Золотий глек», «Скарби на острові Кухарському», «Льох із козацьким скар­бом», «Скарби на островах Пуринових», «Як невістка забрала свекрів скарб», «Скарб на могилі Гострій», «Чим дістають скарб із землі», «Кому давався скарб», «Як Ни­чипір вільхівський скарб шукав», «Чарівна скриня», «Скарби на могилах високих», «Вовки охороняють скарб» та багато інших, які свідчили про існування незнайде- них величезних скарбів.

Під час конфіскації майна у Полуботка (а він був одним з найзаможніших людей України!) було вилучено дуже багато золотих і срібних речей. Цей факт і породив чутки, що потім перетворилися на легенди про «золото Полуботка». Вони переказу­валися з покоління в покоління і доповнювалися все новими і новими фантастични­ми подробицями. Правдоподібності додавало те, що частину золотих монет, прикрас та посуду наказний гетьман і справді міг заховати — швидше за все за козацьким звичаєм закопати у малодоступному місці. А легенда про переховування багатства у лондонському банку Ост-Індської торгівельної компанії народилася вже в середині ХІХ століття. До речі, останній прямий нащадок гетьмана по чоловічій лінії помер у 1752 р. — це був один з його племінників.

На початку 1720-х рр. Павло Полуботок був одним із найбільших землевласників в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Полуботку належало близько 2 ти­сяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівці, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упо­рядкував коротку «Хроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452-1715 рр. Він також був благодійником і покровителем чернігівського Вознесенського собору.

Влітку 1727 р. уряд Петра II, зважаючи на зростаючу напруженість російсько- турецьких відносин і підготовку до нової війни, прагнув залучити на свій бік козаць­ку старшину. Царський уряд ліквідував першу Малоросійську колегію і дозволив обрати у Лівобережній Україні нового гетьмана.

1 жовтня 1727 р. на Генеральній раді у місті Глухові 73-річного козацького полко­водця Данила Апостола було обрано гетьманом. За проведенням виборів наглядав таємний царський радник Федір Наумов.

У 1728 р. новообраний гетьман їздив на коронацію нового імператора Росії Пет­ра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березне­вих статей 1654 р. У відповідь на гетьманське звернення російський уряд видав так звані «Рішительні пункти» 1728 р. Вони значно обмежили гетьманську владу і полі­тичну автономію Лівобережної України.

Одним з перших кроків Данила Апостола на гетьманській посаді стало реформу­вання судової системи. 13 липня 1730 р. була обнародувана спеціальна інструкція судам, яка розділяла обов’язки полкових, сотенних і сільських судів. Розпочалася також складна робота з укладення єдиного зводу законів Українського гетьманату. За мужність, відвагу й на відзнаку таланту полководця російський уряд удостоїв Данила Апостола у 1731 р. однієї з найпочесніших нагород імперії — ордена Олек­сандра Невського. У 1732 р. за наказом з Петербурга гетьман відправив до Польщі 11-тисячний козацький корпус, який мав підтримати сходження на королівський трон сина Августа ІІ. На початку 1733 р. 10 тисяч козаків і 10 тисяч селян під ко­мандуванням сина гетьмана Петра Апостола працювали на будівництві Української укріпленої лінії, що простягалася від Сіверського Дінця до Дніпра.

Весною 1733 р. гетьман переніс інсульт, у результаті якого в нього паралізувало ліву руку і ногу. За короткого покращення здоров’я гетьман знову почав займатися державними справами, однак хвороба і поважний вік призвели до його смерті на по­чатку 1734 р. Похований був у містечку Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Мир­городського району Полтавської області) у зведеній за його кошти церкві Преобра­ження Господнього.

Період з 1708 р. до 1782 р. в історії козацтва називають «Глухівським», бо протя­гом цього часу столицею Гетьманщини було місто Глухів. Минуле столичного міста неможливо уявити без активної діяльності тут протягом 1727-1734 рр. гетьмана Данила Апостола. У Глухові знаходилися важливі державні інституції: Генеральна військова канцелярія, перша Малоросійська колегія, правління Гетьманського уря­ду, а також друга Малоросійська колегія. У цей час у Глухові були збудовані величні православні храми, серед яких Троїцький собор, Спасо-Преображенська, Вознесенсь- ка, Анастасіївська та інші церкви.

За гетьманування Данила Апостола Глухів продовжував розбудовуватися, в ньо­му зводилися нові адміністративні будівлі та православні храми. Як дослідили істо­рики, гетьманська резиденція займала цілий квартал у південно-східній частині Глухівської фортеці. Після смерті гетьмана Апостола у 1734 р. російський царат знову скасував гетьманський уряд в Україні, але козацька старшина продовжувала напо­легливо відстоювати свої права. Протягом кількох років у Глухові працювала спе­ціальна правнича комісія, яка у 1743 р. виробила самобутній вітчизняний правни­чий кодекс під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

У XVIII ct. в столичному Глухові існували поважні освітні установи, велика бібліо­тека, театр, хор, оркестр тощо. З містом назавжди пов’язані імена таких видатних культурних діячів нашої країни, як філософ Яків Козельський, історик Петро Симо- новський, письменник і вчений Федір Туманський, композитори Максим Березовсь- кий та Дмитро Бортнянський, поети Семен Дівович та Опанас Лобисевич, мемуари­сти Микола Ханенко та Яків Маркович, художники Антон Лосенко та Григорій Стеценко, ботанік Григорій Соболевський, етнограф Іван Кульжинський та багато інших.

5 лютого 1734 р. у Спасо-Преображенській церкві з великими почестями похова­ли гетьмана Данила Апостола і з того часу її стали називати «гетьманською усипаль­ницею». Цей величний храм був кам’яним і складався з трьох престолів — цент­рального, в ім’я Преображення Господнього, північного — Покрови Пресвятої Богородиці, південного — Животворящої Трійці. Підлога у церкві була залізною і складалася із кованих квадратних плит. У храмі знаходився багато оздоблений су­сальною позолотою різьблений з дерева іконостас. Справа від іконостаса на боковій стіні висів різьблений з дерева й пофарбований у декілька кольорів гетьманський герб Данила Апостола.

У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна видала указ про відновлення геть­манського уряду. В умовах абсолютистської Російської імперії на центральному майдані Глухова у лютому того ж року за участю представників усіх станів Лівобе­режної України відбулися вибори нового гетьмана, у результаті яких правителем автономії став Кирило Розумовський, а 13 березня 1751 р. російська імператриця вручила йому владні гетьманські клейноди — булаву, прапор, бунчук, печатку та литаври. У Петербурзі за відносини з Українським гетьманатом стала відповідати Колегія іноземних справ Російської імперії. Однак у 1756 р. українців знов підпо­рядкували Сенату.

Своє гетьманування Кирило Розумовський розпочав з того, що скасував різні об­тяжливі збори з населення Лівобережної України. Він ліквідував митниці між Ук­раїною та Росією, що полегшило життя купців, але зменшило доходи до скарбниці Українського гетьманату. Великою пільгою для козацької старшини став гетьмансь­кий дозвіл на виробництво горілки.

Однією з найголовніших справ Розумовського на гетьманській посаді стало ре­формування судового устрою України. В універсалі від 17 листопада 1760 р. Кирило Розумовський впровадив виборність членів Генерального суду (до нього мали входи­ти виборні представники від старшини кожного полку). Генеральний суд став та­кож вищою апеляційною установою та почав наглядати за місцевими судами. Пол­кові суди перетворювалися на гродські (тобто міські, обласні), а в кожному полку запроваджувалися ще й підкоморські (розглядали земельні справи) та земські (цивільні) суди.

У 1760 р. за дорученням Кирила Розумовського було підготовлено проект засну­вання в столичному Батурині університету за європейським зразком. Однак імпе­ратриця Катерина ІІ заборонила впровадження цього навчального закладу, так само як і не дозволила перетворити Києво-Могилянську духовну академію на світський університет. Більш того, імператриця навіть хотіла віддати гетьмана до суду за те, що він хотів просвіти для своїх земляків.

Окрім впровадження університетів Кирило Розумовський опікувався навчанням здібних юнаків з України та всіляко підтримував їх у подальшій кар’єрі. Зокрема так трапилося, коли у 1760 р. за поданням М. Ломоносова з Петербурзького універ­ситету хотіли виключити Семена Дівовича та Опанаса Лобисевича. За наказом Ки­рила Розумовського як президента Академії наук українців було поновлено у на­вчанні. У лютому 1761 р. Семен Дівович був призначений перекладачем до Генеральної канцелярії в Глухові, а наступного року він написав знамениту політичну поему під назвою «Разговор Малороссии с Великой Россией». У ній він висунув прин­ципову на той час ідею — Україна (Мала Росія) не увійшла до складу Росії як її підлег­ла складова частина, а зберегла свої давні «вольності» і залишалася рівноправною з нею країною. При цьому вона визнавала владу царя як спільного монарха:

Знаю, что ты Россия, да и я так зовусь. Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрюсь. Не тебе, государю твоему поддалась, При которых ты с предков своих и родилась. Не думай, чтоб ты сама была мой властитель. Но государь твой и мой общий повелитель. А разность наша есть в приложенных именах. Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах...

У цій поемі, що розійшлася в списках серед впливових українських родин, була викладена історія України від найдавніших часів до середини XVIII ст. Семен Діво- вич написав її під впливом розмов з гетьманом Кирилом Розумовським, а можливо, і за його дорученням. Твір цей «козакоцентричний», адже героїзував історію україн­ського козацтва, починаючи від 1516 р. (діяльності Преслава Лянцкоронського) й закінчуючи 1750-ми рр., коли гетьманську булаву отримав Розумовський. У поемі доводилося, що українська старшина має такі ж права на різні привілеї, як і російсь­ке дворянство.

Поему було написано у формі полеміки між Україною («Малою Росією») та Ро­сією («Великоросією»). Остання ставить ряд запитань «Малоросії», метою яких є применшення ролі українців та показ їхньої державно-політичної неспроможності. А Україна гідно відповідає про свою окремість, рівноправність з Росією, заслуги пе­ред імперією та законність її історичних, правових і моральних обґрунтувань само­стійності. Переможцем у цьому непростому диспуті залишається Україна. Тому не­випадково під час розповсюдження списків поеми Дівовича серед української та російської інтелігенції начальник жандармської канцелярії Дубельт написав на од­ному з копійованих рукописів: «Якби я був цензором, не допустив би цього друкува­ти, тому що тут є образа Росії, образа й Україні: перша ставить дурні питання, а друга вихваляє себе, як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма!»

Но как ты, так и я вместе соединялись, Каждая из нас своими полками бивались; А к иным местам посылана я и одна, Текли где с кровью лето, осень, зима, весна, — Видели много четыре те года части, В какие гнала я неприятелей страсти. Не отнимаю сих от тебя воинских хвал, Сорван тобой не один неприятельский вал, И что к твоим принадлежит силам, то твое, А что к моей воинской славе, то тож мое.

Такими словами вихованець Петербурзького університету протестував проти цен­тралізаторської політики Російської імперії, яка нівелювала військово-політичні здо­бутки українців. Видатний український історик Михайло Грушевський називав військових канцеляристів доби гетьмана Кирила Розумовського, серед яких виді­лявся зокрема Семен Дівович, козацькою інтелігенцією, яка готувала національне українське відродження ХІХ століття.

Дуже велику увагу Кирило Розумовський надавав розвитку господарства. У Ба- турині та Глухові були зведені цегляні та лісопильні заводи, у Почепі — пороховий завод, у Батурині і Нових Млинах — текстильні фабрики. Тоді ж в Україні запрацю­вали заводи з виробництва листового срібла і золота, кінний завод, а також свічні, миловарні, дзеркальні та керамічні фабрики.

У 1762 р. Кирило Розумовський на чолі Ізмайлівського гвардійського полку взяв активну участь у двірцевому перевороті, в результаті якого імператрицею Росії ста­ла Катерина ІІ. З наступного року гетьман почав проводити в Україні військову ре­форму: у козацькому війську запроваджувалися регулярні частини, а для козаків уводився одноманітний стрій. У вересні 1763 р. гетьман скликав у Глухові велику старшинську раду. На ній було представлено по двоє старшин та по двоє сотників від кожного полку (всього 40 осіб). На раді також були присутні і мали право вирішаль­ного голосу 56 бунчукових товаришів і 38 військових товаришів. Було вироблено та затверджено документ під назвою «Прохання шляхетства і старшин разом з гетьма­ном про відновлення різних старовинних прав Малоросії». Після цього було складе­но ще окрему чолобитну на ім’я Катерини ІІ, де йшлося про запровадження спадко­вого гетьманства в Україні — після смерті Кирила Розумовського козаки повинні були обирати гетьмана лише з його прямих спадкоємців. Чолобитну до цариці підпи­сали майже всі полковники та сотники, а також генеральний писар Василь Тумансь- кий, генеральний підскарбій Василь Гудович та генеральний суддя Олександр Дуб- лянський.

Відразу чолобитну підписали 130 старшин. Однак збір підписів у полках Україн­ського гетьманату тривав і після від’їзду Розумовського до Петербурга. Зокрема тільки у Лубенському полку було зібрано 87, у Гадяцькому — 91, Київському — 41, Миргородському — 66 підписів. Ось що було написано у відповідній відозві козацтва і шляхетства Лубенського полку до російської імператриці Катерини ІІ про встанов­лення в роді Розумовських спадкового гетьманства: «Всепресветлейшая Державней- шая Великая Государыня Императрица Екатерина Алексеевна, Самодержица Все­российская, Государыня Всемилостивейшая. Бьет челом Малороссийского Лубен- ского полку полковник з полковою старшиною и сотниками и протчими того полку чинами... От начала благоприсоединения Малой России ко Всероссийской Вашего Императорскаго Величества державе от всех всероссийских монархов утверждено малороссийский народ по узаконенным правам и прывилегиям управлять гетман­ской особе. Как же в сие гетманское достоинство после гетмана Богдана Хмельниц­кого избрание чинилось всегда нових персон, то до гетмана Скоропадского несколь­ко таких гетманов было, чрез которих не токмо внутре самого малороссийского на­рода частия несогласия в делах, замешательства, и разныя другия происходили не­спокойства, и оттого найпаче малороссийский народ великия претерпевал разоре­ния, но и самой Российской империи причинялись затруднения; к тому же те самие прежние гетмани пры своем гетманском правлении, к чувствителному народному неудоволству, найпаче о собственной своей, нежели об общей всего народа ползе ста­рания прылагали...»

Глухівська рада та чолобитні українців про запровадження спадкового гетьман­ства в Україні викликали величезний переляк у Петербурзі, й саме тому російська цариця Катерина ІІ своїм указом від 10 листопада 1764 р. остаточно скасувала поса­ду гетьмана. Однак козацький устрій продовжував існувати до кінця XVIII ст.

Один з перших біографів Кирила Розумовського Дмитро Бантиш-Каменський відзначав, що «услуги, оказанные Малороссии достойным начальником, останутся неизгладимы в летописях этого края: избавление украинцев от тягостных работ крепостных, внутренних пошлин, разных сборов, разорительных для народа; раз­решение свободной торговли между Великою и Малою Россиею; сокращение прово­лочки в делах, от многих переносов происходившей; уничтожение табачного и дру­гих откупов, стеснявших торговлю; излишнего винокурения, истреблявшаго лесные угодья, удерживавшаго успехи земледелия и скотоводства; возстановление судов земских, гродских и подкоморских, уничтоженных Богданом Хмельницким, кото­рый подчинил гражданские дела военным чиновникам, — плоды мудрого и попечи­тельного его управления!»

За наказом і при допомозі Кирила Розумовського в Україні було збудовано чимало православних церков, зокрема у Козельці протягом 1752-1763 рр. було зведено ве­личний храм Різдва Богородиці за проектом італійського архітектора Б. Растреллі. У Києві й до цього часу височіє Маріїнський палац, збудований Растреллі для про­живання там графів Розумовських. У Петербурзі на річці Мойці і зараз знаходиться палац Розумовських. Величні палаци родини Розумовських були збудовані в австрій­ському Відні та українському Батурині. Кирило Розумовський довгий час відбудову­вав спалений росіянами у 1708 р. Батурин. Там він постійно проживав з 1794 р. та помер 15 січня 1803 р.

Гетьмана Кирила Розумовського поховали у склепі в церкві Воскресіння Христо­вого, що була збудована перед тим на його кошти. Над похованням установили па­м’ятник Кирилу Розумовському з написом, де не згадувалося про його гетьмануван­ня: «Здесь покоится тело его сиятельства господина генерал-фельдмаршала, сенатора, действительного камергера и орденов российских святого апостола Анд­рея Первозванного, святого Александра Невского, польского Белого орла и голстин- ского святыя Анны кавалера графа Кирилла Григорьевича Розумовского, родивше­гося в 1728 году марта 18 дня, скончавшегося в Батурине в 1803 году генваря 9-го, в семьдесят четыре года, девять месяцев и двадцать два дня». Вже у наш час була встановлена спеціальна меморіальна дошка біля входу до Свято-Воскресенського храму в Батурині: «На цьому місці в Свято-Воскресенському храмі-усипальниці по­хований великий син свого народу, останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський. Народився 18. ІІІ. 1728 р. в с. Лемеші. Помер 9. І. 1803 р. в м. Бату­рині. Храм побудований його коштом».

Від часів правління Богдана Хмельницького Кирила Розумовського відділяло рівно сто років. Начебто й не дуже багато з історичної точки зору. Але наскільки різними були ці два гетьмани та наскільки сильно змінилася країна, якою вони правили! Звичай­но, що гетьман Хмельницький хоч і визнав над собою «високу руку» московського царя, але, по суті, був незалежним правителем і діяв вільно на зовнішньополітичній арені. Натомість Кирило Розумовський хоча й здійснював ряд реформ у політичній, судовій, економічній та освітній сферах Українського гетьманату та намагався запро­вадити спадкове гетьманство, все ж таки був надзвичайно залежним від рішень Пе­тербурга. Це засвідчив і указ Катерини ІІ про скасування гетьманського уряду в 1764 р., що, однак, не означало зникнення з карти світу козацької України.

У ХѴІІІ ст., після закріплення на берегах Балтійського моря, Російська імперія з новими силами почала воювати з Османською імперією за право бути одним з госпо­дарів Чорного моря. Війна з Туреччиною 1735-1739 рр. відзначалася тим, що до скла­ду російської армії безпосередньо включалися козацькі полки з Лівобережної Украї­ни (Гетьманщини), Слобожанщини та Запорозької Січі. Згідно з військовим реєстром 1739 р. українців нараховувалося 32 тисячі осіб. Хоча ця війна закінчилася невда­чею для Санкт-Петербурга, однак було здобуто цінний досвід, адже під час бойових операцій російські війська діяли на території Криму.

Саме запорозькі козаки у травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом І. Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду одного із заступників кримського хана й за­хопили його прапор, бунчук і булаву. Під час цього бою загинуло близько 200 січо­виків, а всього протягом війни полягло майже 1500 українських козаків. Зокрема під час здобуття Гезлева (теперішня Євпаторія) у червні 1736 р. було смертельно поранено миргородського полковника Павла Апостола. Також у боях за Крим заги­нув відомий український літописець, гадяцький полковник Григорій Граб’янка.

16 червня 1736 р. корпус генерал-майора Рєпніна, у складі якого перебувало близь­ко тисячі запорожців, навіть завоював татарську столицю Бахчисарай. От як високо російський командувач Б. Мініх оцінював дії українців: «...понеже они в марше в неприятельской земле всегда впереди имелись». У наступні роки Запорозька Січ виконувала роль прикордонного форпосту Російської імперії у протистоянні зі Стам­булом за Крим. Крім того, запорожці проводили постійну розвідку боєготовності ту­рецьких і татарських збройних сил та доповідали про це київській і петербурзькій владі. Велику участь українці також узяли і в російсько-турецькій війні 1768­1774 рр., яка, власне, й завершилася укладенням відомого Кючук-Кайнарджийсь- кого миру.

14 жовтня 1768 р. Туреччина оголосила війну Росії, а вже 31 жовтня президент Малоросійської колегії (її організували замість скасованого у 1764 р. гетьманського уряду) П. Рум’янцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевсько- му «.все войско свое устроить. в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению». Згідно із сучасними дослідженнями, у ході цієї війни ук­раїнський елемент складав 25 % від складу 2-ї російської армії, яка діяла у Північному Причорномор’ї, Приазов’ї і Криму, та 10 % від складу діючої на турецькому фронті 1-ї армії. Головним завданням запорожців була форпостна служба, що передбачала проведення розвідувально-диверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запо­розька флотилія захопила десятки турецьких суден різного типу, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів; козаки знищили і захопили в полон тисячі турецьких вояків.

У боях за Крим відзначилася козацька піхота, якою безпосередньо керував кошо­вий отаман. 5 січня 1771 р. П. Калнишевський за успішні дії проти турків був наго­роджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці. Разом з ним було нагороджено ще 16 українських старшин.

У цій війні, що привела до укладення Кючук-Кайнарджийського миру, українські ресурси використовувалися ще з більшим розмахом, ніж у попередній. Генерал- фельдмаршал П. Рум’янцев з початком воєнних дій у Криму відразу ж узяв із Мало­російського скарбу (аналог сучасного міністерства фінансів) 100 тисяч рублів аси­гнаціями на «татарські витрати». Нагадаємо, що один паперовий рубль тоді прирівню­вався до срібного. Гроші величезні! На початковому етапі війни канцелярія Малоро­сійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії 95 тисяч 337 рублів 52 копійки на потреби «шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку». Після цього військова машина імперії ще неодноразово використовувала українські фінанси.

12 червня 1770 р. Малоросійська колегія видала указ про виділення 4 тисяч руб­лів для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. А через два роки, 22 березня, імператриця Катерина ІІ звеліла українській владі у черговий раз вида­ти на потреби армії 100 тисяч рублів.

Згідно з указом Сенату українці були зобов’язані надавати необхідні кошти для транспортування до театру бойових дій артилерії. З Малоросійського скарбу також постійно видавалися гроші російським офіцерам, які з командами рекрутів рухалися до місця збору основних сил. Треба відзначити й те, що Україна фінансувала придбан­ня для армії Російської імперії великих партій волів, коней та возів. Протягом 1768­1772 рр. зусиллями військової експедиції Малоросійської колегії зібрано «для армій (1-ї та 2-ї) по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2500 фур». Крім того, на потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли і 422 фури загальною вартістю 30 тисяч рублів. Для імперської артилерії українським коштом було закуплено у насе­лення 1269 пар волів з возами вартістю 22 743 рублі 68 копійок. В останній рік війни для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 рублів 50 копійок. Гроші з українського бюджету також використовувалися для винагороди за успішні бойові операції. З цією метою 23 900 рублів було видано особисто П. Рум’янцеву.

Крім грошей з населення України збирався провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар. Неодноразово мирних селян залучали до фортифікаційних робіт, переве­зення у діючу армію провіанту і фуражу, організації переправ російських військ че­рез водні перешкоди тощо. Десятки тисяч українців сушили сухарі та заготовлюва­ли для діючої армії сіно. Постійні побори російського командування змусили козацьку старшину на своєму з’їзді ще наприкінці 1768 р. висунути вимогу до імперської вла­ди «О заплате долгов малороссийскому народу».

«Пункты вечного примирения и покоя между империями Всероссийскою и Пор­тою Оттоманскою» — саме так називався мирний договір між Росією і Туреччиною, що був укладений 10 (21) липня 1774 р. в невеличкому селі Кючук-Кайнарджа непо­далік від міста Силістрії. З російського боку його підписав генерал-фельдмаршал П. Рум’янцев (до речі, у тексті договору він має титули «Колегии Малороссийской президента» та «малороссийского генерал-губернатора»), а з турецького — верхов­ний візир Мусун-заде Мегмет-паша. Договір складався зі вступу, 28 статей і секрет­ного доповнення. Уже в преамбулі вказувалося на те, що договір має припинити дов­голітню війну між двома державами. Чому ми на цьому наголошуємо? А тому, щоб у читачів не склалося враження про добровільність переходу під владу Російської імперії тих чи інших земель (про це трохи нижче). Усі територіальні поступки Ту­реччини на користь російських монархів були зроблені у результаті локальних військових програшів.

Якими ж були ці поступки? Насамперед це «крепости: Еникале и Керчь... с их пристаньми и со всем в них находящимся, тож и с уездами, начиная от Черного моря и следуя древней керченской границе до урочища Бугак и от Бугака по прямой линии кверху даже до Азовского моря, остаются в полное, вечное и неприкосновен­ное владение Российской империи». Також до володінь Російської імперії відходили замок Кінбурн та місто Азов з навколишніми землями. Ось і всі територіальні над­бання, які здобула Росія після виснажливих шести років війни.

Що стосується Криму, то він оголошувався «вольною и независимою областью», якою мала володіти «татарська нація». «Российская империя оставит сей татарской нации™ все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, ору­жием ее приобретенные», — відзначалося в третій статті договору. Великою пере­могою російської дипломатії було й те, що Туреччина відмовлялася мати на території Криму свої фортеці та військові гарнізони. Таким чином, згідно з положеннями Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Кримське ханство оголошувалося незалеж­ною державою.

Звичайно, що найголовнішим наслідком російсько-турецького договору 1774 р. стала відмова Османської імперії від протекторату над Кримським ханством, який вона здійснювала з 1475 р. Проголошення Криму «вольною и независимою облас­тью» було лише вдалим дипломатичном задумом Росії. Це робилося лише заради того, щоб, по-перше, дати можливість Туреччині гідно вийти з війни й одночасно відмови­тися від Криму; по-друге, повністю оволодіти ханством, яке залишалося без турець­кої підтримки у майбутньому.

А між тим одним із наслідків укладення між Російською і Турецькою імперіями мирного договору у селі Кючук-Кайнарджа стала ліквідація Катериною ІІ Запорозь­кої Січі. Проекти знищення або перенесення в інше місце цього українського «ост­рівка свободи» виникали у придворних колах ще з середини ХVΠІ ст. Однак військова сила запорожців ще була потрібна для боротьби з турками. Коли ж загроза з боку Стамбула зникла, то відразу ж гостро постало питання і про скасування Січі. Це й було зроблено на початку червня 1775 р. за допомогою 40-тисячного російського війська під командуванням генералів О. Прозоровського і П. Текелії, які повертали­ся з театру бойових дій.

Цікавим залишається і той факт, що в маніфесті Катерини ІІ про зруйнування Запорожжя поряд з провинами козаків, основна з яких полягала в розбудові ними «посреди Отечества области совершенно независимой под собственным своим неис­товым управлением», відзначалася й велика роль запорожців у перемозі Росії над Туреччиною — «немалая же часть Запорожского Войска в минувшую ныне сколь славную, столь и счастливую войну с Портою Оттоманскою сказала при армиях на­ших отличные опыты мужества и храбрости™» Однак заслуги українського козац­тва у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. не стали перешкодою для руйнуван­ня Січі та ув’язнення її керівництва. Чверть століття відбув у Соловецькому монастирі кошовий отаман П. Калнишевський, військовий писар І. Глоба помер на засланні у Туруханську, а запорозький суддя П. Головатий — у Тобольську. Так віддячила Російська імперія українцям за їхню участь у боротьбі з турками і татара­ми за право володіння Кримом. Одним з наслідків Кючук-Кайнарджийського дого­вору стало закріпачення українського селянства, ліквідація останніх залишків са­мостійності та особливостей політичного устрою України.

Очевидно, що підписаний у селі Кючук-Кайнарджа договір став першим міжна­родно-правовим документом, який свідчив про намагання Російської імперії оволо­діти Кримом. Але лише у квітні 1783 р. Катерина ІІ підписала рескрипт про його включення до складу імперії. Підкоряючись військовій силі росіян, у липні того ж року зрікся престолу останній кримський хан Шагін-Гірей. Кримське ханство пе­рестало існувати як держава, а на його землях утворилася Таврійська область Ново­російського краю. До її складу увійшли Кримський і Таманський півострови та землі між Дніпром, Кінськими Водами і Бердою.

Після завершення війни за Крим Росія продовжувала використовувати українські людські й матеріальні ресурси для утвердження там своєї влади. У лютому 1780 року Катерина ІІ наказала «відпустити із прибутків наявних, що у відомстві Малоросійсь­кої колегії знаходяться, у диспозицію нашого генерал-поручика і флоту генерала- цехмейстера Ганібала на будівлі, необхідні по флоту нашому чорноморському, 208 640 рублів». Ці гроші, які збиралися головним чином з українського населення, були використані при будівництві морського порту в Севастополі. Десятки тисяч селян та колишніх козаків з України використовували під час різноманітних буді­вельних робіт у Криму.

Російська імперія, скориставшись під час війни за Крим у 1734—1739 рр. військо­вою силою українців, невдовзі скасувала гетьманський устрій, що призвело до втра­ти Лівобережною Україною політичної автономії та перетворило її на звичайну провінцію. Так само імператриця Катерина ІІ діяла й після завершення війни 1768— 1774 рр., коли була ліквідована Запорозька Січ, що брала активну участь у боротьбі з турками і татарами. До речі, війни за Крим між тогочасними супердержавами про­довжилися і в ХІХ столітті. Згадаймо хоча б сумнозвісну Кримську війну 1853— 1856 рр., під час якої у складі російської армії знову воювало чимало українців.

Через примусові переселення під час Північної війни 200 тисяч козаків та членів їхніх родин українці Київського, Брацлавського та частково Подільського воєводств, яких на початку XVIII ст. було приблизно 2 мільйони 500 тисяч осіб, втратили свою колишню еліту — козацьку старшину. Другу за чисельністю етнічну групу у цих воєводствах на той час становили поляки, яких налічувалося близько 270 тисяч осіб. Вони разом з євреями (приблизно 220—250 тис. осіб) після довгих років війн та існу­вання на Правобережній Україні протягом 1648-1712 рр. інститутів державної вла­ди Гетьманату стали визначати політичне та економічне життя найбільш східних воєводств Корони Польської. Згідно з підрахунками історика А. Перковського, на той час місцева шляхта становила на Правобережній Україні 7,7 % від усього насе­лення, духівництво — 1,5; купці — 0,14; міщани-християни — 1,7; міщани-євреї — 3,5, селяни — 78,7. Одночасно серед селян близько 20 % продовжували вважати себе козаками.

Після скасування владних інститутів Українського гетьманату на Правобережжі представники польського шляхетського стану, за невеликим винятком, зайняли усі вищі державні та земські уряди в Київському та Брацлавському воєводствах. Саме цей факт поряд зі штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель породив т. зв. гайдамацький рух, який розгорнувся на цих землях на почат­ку XVIII ст. і тривав тут близько 90 (!) років. Його учасники, незважаючи на сеймові постанови центральної влади та ухвали місцевих сеймиків, продовжували вперто називати себе козаками. Про це, наприклад, свідчив відомий «Маніфест козаків воє­водств Київського і Брацлавського», який згідно з усталеним порядком був записа­ний до вінницької гродської книги від 11 березня 1769 р. й підписаний не гайдама­ками, а козаками з Київщини, Вінниччини та Черкащини. Цей «Маніфест» власноручно підписали немирівський козак Олексій Попейко, ваховський осавул Хведько Пузайський, Семен Немирівський з Тульчина, уманський козак з Поланки Роман Романенко, уманський козак з Рижанки Савка Лісовенко, козак з Дашова Яків Семененко тощо. Згідно з проведеною коронними урядниками у 1765 р. люст- рацією у Київському повіті однойменного воєводства проживало 1262 козаки, в Білій Церкві — 354, Чигирині — 296, Черкасах — 132, Каневі — 110, Корсуні — 88 ко­заків. А в 1789 р. у Чигирині проживало вже тільки 38 козаків, а в Богуславі непо­далік Білої Церкви — 93 козаки.

Козацькі заворушення активно підтримували й представники найнижчого «по­сполитого» стану — селяни. Сільське населення східних воєводств Речі Посполитої було залежним від пана-«дідича», хоча й мало мінімальне право на самоуправління, але воно було під постійною загрозою скасування з боку землевласника. Під час існу­вання тут державної системи Українського гетьманату розвиток займанщини, гро­мадського та сябринного землеволодіння привів до створення нових форм самоуп­равління. Колективні форми землеволодіння заклали основи організації сільських громад, на які великий вплив здійснювали козацькі традиції управління Україною- Руссю. Звільнившись від «лядської кормиги» у 1650-х рр. та відчувши себе неза­лежним від шляхетської влади, українське селянство потрапило у сферу впливу но­вих суспільних еліт — козацтва і духівництва.

Гайдамаччина як явище спротиву польській владі у XVIII ст., очевидно, виникла не в 1717 р., а мала своє коріння ще у повстанні 1702-1704 рр. на чолі з козацькими ватажками Самусем і Палієм. Відомо, що т. зв. друга Хмельниччина була спричине­на османсько-польським Карловицьким мирним договором 1699 р., за яким до Польщі відійшли правобережні території України, а також постановами Варшавсь­кого сейму 1699 р. про скасування козацтва на Київщині та Східному Поділлі. А завершилася тогочасна «гайдамацька революція» вже наприкінці XVIII ст. із дру­гим поділом Речі Посполитої (1793) та переходом українських земель «з правого боку» Дніпра під владу Російської імперії.

Уже в одному з перших козацько-старшинських документів ідеологічного спря­мування, який розповсюджувався на початку повстання 1702-1704 рр., вказувало­ся на мотивацію цього збройного виступу: «...через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них (польської шляхти), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути». А в листі наказного козаць­кого гетьмана Самуся до жителів Поділля від 7 вересня 1702 р. місцеві селяни, міщани та духовенство закликалися повставати «за весь народ православний український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Ук­раїні не розпоряджалися.» Отже, як бачимо, поруч з економічними («через пан­щину») та соціальними («бо вже всім ярмо на шиї») причинами висувалися й мотиви релігійного («за весь народ православний»), ранньонаціонального («ляхи з отчизн наших українських відійшли») та політичного («вже більше на Україні не розпоряд­жалися») змісту.

Після «великого згону» козацтва з Правобережжя на Лівобережжя у 1712 р. протягом кількох десятиліть соціальний склад «гайдамаків» становили маси розо­рених (інколи просто злюмпенізованих) козаків, селян і міщан. Саме тому в «коза- куванні-гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжниць­кий і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищу­ючи шляхту та найнятих нею орендарів і посесорів, які були переважно єврейсь­кого походження.

Та чи не найбільш поширеною формою соціального протесту у Правобережній Україні були втечі з панських маєтків та скарги селян на своїх власників, а також посесорів, орендарів, економів тощо. У скаргах до різних адміністративних та судо­вих інстанцій відображалося тяжке становище жителів сіл української частини Ко­рони Польської та висловлювалося прохання зарадити їхньому лиху. Наприклад, волинські селяни зверталися до судових органів з тим, що їх «...якщо хто не піде на відкладену панщину, адміністратор зараз же його кладе і б’є, через що не лише мо­лоді хлопці, а й наші діди утриматися не можуть. Якщо не буде полегшення, то й нам самим тяжко витримувати». Зазвичай селянські скарги залишалися без уваги, й тому селяни переходили до більш рішучих форм соціальної боротьби — повстань.

Період безкоролів’я після смерті Августа II Саса, протистояння нових претен­дентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, зверну­лося до магнатських «армій» — підрозділів так званого надвірного козацтва (пере­важно формувалося з українців) — з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С. Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І. Верлан розпочав збирати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівли­вого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всі вас своїми податками і зборами і захопили у вас усе те, що було у вас і що повинне було належати вам по праву. Об’єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів.» — звертався до селян один із тогочасних ватажків козацький сотник М. Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного строю, де гарантувалася б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина, проектувалася саме на ко­зацький стан.

Очевидно, що саме до середини XVIII ст., коли у 1750 р. знову вибухнуло велике повстання гайдамаків, слід віднести відому народну пісню, яка була вперше записа­на на території Володимирського повіту між 1814 р. та 1819 р. видатним польським етнографом З. Доленгою-Ходаковським (А. Черноцьким). У ній були й такі промо­висті рядки:

Добре було нашим батькам на Вкраїні жити, Доки не знали наші батьки панщину робити... Цілий тиждень на панщині, толоку в суботу. А в суботу на толоку, в неділю на варту,

Ой дай мені, орендарю, горілки хоч кварту. А в неділю із полудня усі дзвони дзвонять, Осавула з козаками на панщину гонять...

Пам’ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомість не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського й частко­во Волинського і Подільського воєводств, але і селянства. Яскравим свідченням цьо­го виступає повідомлення ігумена Христонопільського монастиря К. Срочинського за 1766 р. Зокрема він відзначав, що поблизу села Ольшани «обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись учинив Хмельницький, і зараз усі се­ляни озброїлись... Селянин, який забрав з церкви гармату з святим таїнством, те переховував у своїй хаті, щоб вона, розуміється, не дісталася в руки уніатів.»

Іноземці, які проїжджали через українські землі Речі Посполитої, неодноразово відзначали жорстоке поводження магнатів з народом. У відомому документі, т. зв. маніфесті «Селянської конфедерації, на ринку в Торчині (Тульчині) знайдений про­ект після ярмарку 1767 р.», закликалося відновити збройну боротьбу доби Хмель­ниччини й стати на захист права «успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу». Разом з тим невідомий автор цього маніфесту погод­жувався: відпрацьовувати панщину 3 дні на тиждень з господарства; виконувати «підводну» повинність (два рази на рік ходити на відстань до 12 миль); платити з робочого коня не більше 3 злотих; отримувати право вільного переходу з помістя в помістя лише за умови, що будуть залишати замість себе іншого господаря. У Тор- чинській Супліці 1767 р. висувалася і важлива політична вимога — мати право пред­ставляти нижчі стани у сеймі Речі Посполитої.

У 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного ко­зацтва І. Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини. Воно продовжи­ло традиції попередніх визвольних змагань українців. «Понєваж не за майно ста­раємось, тільки щоб віра християнська. більше не осквернялась і щоб не було во­рогів на державу», — заявляв пізніше один із ватажків повстанців С. Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.

Походження терміна «Коліївщина» бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означає несення надвірної козацької служби при магнатсь­ких помістях — «sluzba kolejna».

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників Барсь- кої конфедерації, що поширилася на території Руського, Белзького, Волинського, Подільського, а також Київського та Брацлавського воєводств. Конфедерати розси­лали універсали до місцевої шляхти і навіть селян (відомий документ під назвою «Універсал до хлопів, що закликає до повного підданства», який вийшов з табору конфедератів у 1768 р.), які закликали про перехід у їхнє підданство, але у разі не­покори у багатьох випадках силоміць примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Крім того, як свідчили сучас­ники, релігійні гасла маршалка К. Пуласького відштовхували від себе не тільки пра­вославних, але й уніатів (греко-католиків).

Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били і калічили. «...Від початку Барського шляхетського збурення зазнали великих утисків», — відзначалося у «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». Канівсь­кий міщанин Сидір Іванович свідчив, що «конфедерати нападали на православних, погрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбива­ли».

Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєн­них дій проти барських конфедератів породили у частини пригнобленого люду ілю­зію щодо ймовірної допомоги з боку росіян. На той час серед українського населення ходили чутки, що «ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються». З іншого боку провідники по­встання, очевидно, були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які роз­повсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Кате­рини ІІ.

У містах і селах Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської створю­валися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Згідно з реляцією сучасника тих подій шляхтича С. Крушельницького, Максим Залізняк написав листа, в якому зазначав, «що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер, витяти жидів, Січ наново утворити і в той самий спосіб звільнити козаків від панського ярма». Додаткового дослідження потребує згадування шляхтичів Ту- чабського і Квасневського про обрання повстанцями «гетьманом і князем Смі- лянським» Максима Залізняка, «полковником і князем Уманським» Івана Гонту, «радцею Уманщини» козака Уласенка. Сучасники також стверджували, що на пев­ному етапі повстання 1768 р. його керівництво «почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів, а по других селах по­ставили отаманів, які слідкували за тим, щоб хлопство господарювало і працювало на козаків, щоб на них збиралися з хлопства прибутки і щоб увесь отримуваний від них провіант і фураж вчасно доставлявся у військо». За показаннями на допиті за­порозького козака Лавріна Кантаржея, «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб усі його наглядом були. і за всім виходячим від нього порядком залишалися під його владою, а тих, хто не слухаєть­ся, жорстокими штрафами лякав».

Повстання 1768 р. відзначалося широкою соціальною базою, високим рівнем орга­нізації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю. Чи не найголовнішим гаслом повсталих було питан­ня відновлення повноцінного функціонування православної віри. Масовими були випадки, коли козаки і селяни примушували католиків, уніатів та іудеїв перехре­щуватися у «свою віру». Один із учасників повстання І. Байрацький 9 серпня 1768 р. на допиті в Києві розповідав, що він воював «за те, що поляки в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його, не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили й іншим благочестивим монастирям руйнування чинили».

«Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків! Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Згля­нувся Бог з високого неба на важку долю, почув ваші сльози і стогін і послав вам захисників, які помстяться за злочини, які заподіяли вам пани. Отже, йдіть на поміч тим, хто хоче вас звільнити, зберегти вашу свободу. Зараз прийшов час розплати за всі ваші муки, побої, вбивства, а також за нечувані знущання, які ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до вас керівників, яким ви повинні вірити і за якими повинні йти зі зброєю — хто яку має. Залишайте свої хати, дружин і любих дітей. Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, право­вірним, перемогу, і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто ваших панів, які до цього часу п’ють вашу кров...» — проголошував «Універсал до польських селян», який був виявлений під Смілою. Як бачимо, провідними ідеями цього документа був не лише заклик до «розплати», але й питання відновлення «сво­боди» задля того, щоб бути «вільними панами».

Вражений розмахом повстання у східних воєводствах, сейм 1768 р. ухвалив дві постанови: про відібрання права у магнатів карати своїх підданих та про покарання смертю для шляхтича за вбивство селянина.

Серед причин Коліївщини шляхта називала й «королівську тиранію», що, зокре­ма, прозвучало у Маніфесті конфедератів від 9 серпня 1770 р.: «.зміцніла і затвер­дилася тиранія, свідком того піднятий бунт України». Наприклад, Т. Шевченко порівнював Коліївщину з революційними подіями у Західній Європі і так оцінював дії козаків і селян у 1768 р.: «.В чому іншому, а в цьому відношенні мої покійні земляки анітрохи не поступалися перед будь-якою європейською нацією, а в 1768 році Варфоломіївську ніч і навіть першу французьку революцію перевершили. Одне, в чому вони різнилися від європейців, — у них (українців) усі ці криваві тра­гедії були справою всієї нації і ніколи не розігрувалися з волі одного якого-небудь пройдисвіта, подібного до Катерини Медічі, що допускали нерідко у себе західні лібе­рали».

Повстання козацтва Корони Польської в 1768 р. не було останнім у XVIII ст. У 1789 р. великі заворушення розпочалися у Волинському воєводстві. Показовим був факт захоплення у квітні 1789 р. в полон одного з «волинських гайдамаків». У пере­ліку «речей», які вилучили у затриманого, були «кінь мишастий з кульбакою і че­реслом», палаш, пістолет, ніж турецький, ладівниця з ладунками, два жупани, свит­ка, пояс, накидка, шаровари, чоботи, шапка, сорочка та 20 золотих грошима. Цікаво порівняти цей опис спорядження гайдамаки з записами аноніма про події Коліївщи­ни 1768 р.: «Кожний господар [в Україні] був козаком і давав до міліції козака з цілим обладунком козацьким: рушниця, спис, пара пістолетів, порох та кінь». Того ж року в одному з повідомлень на сеймі Речі Посполитої відзначалося, що піддані селяни в Київському воєводстві погрожують бунтом, а «два ченці у Богуславі схоплені, у яких знайдений список — 160 підданих, які підписалися до бунту». Мешканці села Бо­рове Овруцького повіту на Київщині тоді ж заявили польським урядовцям: «Якщо можна з тих країв усіх панів-ляхів вигнати, а в першу чергу пана підкоморія Київсь­кого, то знову було б усе добре».

Під час вибуху визвольного повстання українців східних воєводств Речі Посполи­тої у 1768 р. владна еліта країни згадала про Гадяцьку угоду 1658 р., тобто через 110 (!) років після її укладення. Саме тоді у Варшаві великим накладом було надру­ковано, а потім і розповсюджено на українських землях брошуру під назвою «Доку­менти прав і вольностей обивателів Корони Польської і Великого князівства Литовсь­кого релігії грецької східного вірування слугуючих, порядком років укладених», де наводилися витяги щодо забезпечення функціонування православної церкви та її віруючих не лише з тексту Гадяцької угоди 1658 р., але й відповідні уривки з її сей­мової ратифікаційної постанови 1659 р.

Збройні виступи представників визнаних, напіввизнаних та невизнаних станів (козаки, православне духовенство, міщани, селяни) українського населення Коро­ни Польської мали в основі глибинні релігійні, соціальні, економічні, політичні, міжнародні, національні, світоглядні та інші історичні причини. Козацькі повстан­ня у межах Київського, Брацлавського й частково Подільського і Волинського воє­водств Речі Посполитої мали своє коріння у попередньому столітті, коли на теренах від «Дніпра до Случі» виник і довгий час існував «альтернативний» владний устрій у вигляді Українського гетьманату.

Після поразки союзницької шведсько-української армії у Полтавській битві та укладення так званих Решетилівських статей гетьманом Іваном Скоропадським з російським царем Петром І козацьке військо було включене до військово-оборонної системи Російської імперії. Незважаючи на це, воно протягом майже усього KVm ст. продовжувало зберігати певну самодостатність у комплектуванні, внутрішній органі­зації, системі забезпечення та командуванні. Козацькі полки як складова нерегу­лярна частина російської армії підлягали загальноімперській Військовій колегії. Після відновлення у 1750 р. інституту гетьманства гетьман Кирило Розумовський хоч і формально, але вважався командуючим українською армією. З 1764 року вона підпорядковувалася президенту Малоросійської колегії П. Рум’янцеву. Серед нере­гулярних частин російської армії, загальна кількість яких на той час була 121 тися­ча 101 особа, українське козацьке військо було найчисельнішим — воно нараховува­ло 55 тисяч 214 осіб (з них 38 701 кінних і 16 540 піхоти). Виконуючи безпосередні військові обов’язки, українські полки взяли активну участь у двох російсько-турець­ких війнах 1735-1739 та 1768-1774 рр.

Територіальний принцип комплектування та мобілізації козацького війська збе­рігався і у XVIII ст. Однак набір козацьких полків проходив значно повільніше, ніж за доби Богдана Хмельницького, що спричинювалося великою кількістю інстанцій, через які передавалися накази (ордери) російського уряду. Так, наприклад, підго­товка 25-тисячного війська Українського гетьманату до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. тривала понад три місяці. Вимагалося, щоб запланована кількість виборних козаків, «до служби придатних», була укомплектована «в ружю, пороху, пулях, свинцю, провіантом і двома кіньми». Для організації контролю за здійснен­ням набору полкова адміністрація відряджала до сотень своїх представників, які перед відправкою мали оглянути підрозділи і перевірити їх бойову готовність. І лише після цього козацькі війська відправлялися на фронт.

Поступове приєднання всіх інститутів Українського гетьманату до державних структур Російської імперії спричинило певні зміни у його військовій культурі. Од­ночасно відбулася стратифікація військових чинів та введення (на зразок російсь­ких) спеціальних рангів. «Ведомость о порядке следования генеральных, полковых и сотенных старшин и др. чинах» за 1756 р. подає 55 чинів козацького війська, поді­ляючи їх на 12 рангів. Зокрема до військового уряду у цей час належали такі чини: генеральний обозний (1-й ранг), генеральні осавул, хорунжий і бунчужний (3-й ранг), полковник (4), бунчуковий товариш (5), полкові осавул і хорунжий (7), сот­ник (8), значковий товариш (9), сотенні осавул і хорунжий (10), курінний отаман (11), виборний козак (12). У зв’язку з ліквідацією згідно з царським указом за 1783 рік збройних сил України козацько-старшинські чини зрівнювалися з російськими військами табельними чинами та в залежності від попередньої посади отримували той чи інший офіцерський чин армії Російської імперії.

Окреме козацьке військо утворювали п’ять слобідських полків — Харківський, Сумський, Остроградський, Охтирський та Ізюмський. Хоча кожний з них і очолю­вав український полковник, однак безпосереднє командування над ними здійсню­вав російський бригадний командир, який підлягав командуючому спеціальної Ук­раїнської дивізії російської армії. Протягом 1729-1732 рр. відбулося реформування слобідських полків, у результаті чого при кожному полку утворювалися регулярні роти по 160 осіб, які складали Слобідський драгунський полк. Через деякий час для слобідських козаків був установлений зразок єдиного військового мундира. 1765 р. слобідські козацькі полки було перетворено в однойменні гусарські частини, а в 1783 р. замість гусарських полків було сформовано 10 легких кінних полків по шість ескадронів кожен.

Після того як на Лівобережну Україну у 1712 р. перейшла більшість населення правобережних козацьких полків, на Правобережній Україні поширився повстансь­кий гайдамацький рух. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, експлуатація селян, що, наростаючи, поєднувалися з релі­гійним фанатизмом польської шляхти, протягом 1720-1780 рр. живили діяльність повстанських загонів. Нагадаємо, що у 1768 р. під керівництвом запорожця Макси­ма Залізняка та сотника надвірного козацтва Івана Гонти розпочалося одне з най­більших повстань у Східній Європі. У звільнених містах і селах Правобережної Ук­раїни створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного устрою Українського гетьманату. Ідея об’єднання українських земель, поділених чужоземними державами, все більше оволодівала козаками-гайдамаками, однак уліт­ку 1768 р. Коліївщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після жахливих тортур були страчені.

Після придушення козацько-гайдамацького повстання на Правобережжі російські війська розгромили Запорозьку Січ. Це відбулося на початку спекотливого червня 1775 р., коли загартований у багатьох боях відважний кошовий отаман Петро Кал- нишевський чомусь заборонив козакам битися з регулярною російською армією, що прийшла на Запоріжжя за наказом імператриці Катерини ІІ. В одному з народних переказів знищення Січі описувалося так: «Сподобалася цариці Катерині запорозь­ка земля. От вона й задумала звести з неї запорожців. Задумала та й прибігла сюди аж із самісінького Петербурга, та й стала отут саме, де стоїть у Капулівці млин, — на горі. Стала й давай закликати до себе запорожців, начебто в гості... Приходять запо­рожці прямо до цариці, віддають їй чолом, чи як там треба, а вона зараз і питає їх:

— А чи всі ви, дітки, прийшли?

— Усі, мамо!

— І нікого на Січі не лишили?

— І нікого, мамо, на Січі не лишили, окрім хіба тих, що криві, або сліпі, або вбогі.

— Ну помоліться ж тепер Богу та попрощайтесь зі своєю Січчю, бо більше вам її не побачити. Не з тим я прийшла до вас, щоб панькатись, а щоб руйнувати.

Як тільки вимовила цариця оці слова, зараз же кинулися до запорожців москалі, позаковували їх у кайдани, повідбирали в них худобу та й порозсилали кудись світ за очі».

Можливо, Петру Калнишевському й справді не хотілося проливати християнсь­ку кров, адже на Новій (Підпільненській) Січі на той час перебувало не більше ніж півтисячі запорожців — інші розійшлися на відпочинок по зимівниках. А може, він згадав розгром царськими військами Чортомлицької Січі у 1709 р., коли, незважаю­чи на багатоденний збройний спротив запорожців, росіяни все ж таки знищили осер­дя козацької вольниці, яке невдовзі відродилося з попелу.

Між тим трагічною помилкою стало рішення кошового отамана зберегти життя собі та своїм побратимам. Імператриця Катерина ІІ не взяла до уваги попередні ве­ликі заслуги українського козацтва у російсько-турецьких війнах та завоюванні Криму й не прислухалася до прохань старшини щодо їхньої подальшої вірної служ­би. Протягом 1775 р. було ув’язнено і заслано до Сибіру майже всіх запорозьких ватажків. Отже, народний переказ про «заковування в кайдани» січовиків був прав­дивий.

Про самого січового отамана Калниша в Україні ніхто нічого не знав аж до другої половини ХІХ ст. Лише влітку 1862 р., перебуваючи на засланні в Архангельській губернії, український вчений-народник Петро Єфименко (чоловік відомої вченої-істо- рика Олександри Єфименко) «правдами і неправдами» потрапив до архіву Архангельсь­кого губернського правління, де ознайомився зі справою під назвою «Дело по сообще­нию государственной военной коллегии конторы об отсылке для содержания в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского. Июля 11-го дня 1776 г.». Лише тоді стало відомо, що останній отаман Запорозької Січі був ув’язнений на дале­ких Соловецьких островах, де довгий час протягом багатьох століть (аж до 80-х років ХХ ст.) діяла найстрашніша каральна установа Російської імперії, а потім Радянсько­го Союзу. Але перед тим як розповісти про нелегку долю Петра Івановича Калнишевсь- кого на Соловках, поговоримо про його насичене різними подіями життя.

Майбутній кошовий отаман Петро Калнишевський народився наприкінці ХѴІІ — на початку ХѴІІІ ст. в селі Пустовійтівка поблизу містечка Ромни на Слобожанщині (нинішня Сумщина). Козацька родина Калнишевських, очевидно, переселилася сюди з Правобережної України десь перед роками буремної Хмельниччини. Петро мав молодшого брата Семена, який був священиком у містечку Смілому, що непо­далік від Пустовійтівки. Поки що не вдалося відшукати документів, які б розкрили життєдіяльність Петра Калнишевського до 1750 року, коли той записався козаком Кущівського куреня Новопокровської січі. Відомо, що з 1754 до 1762 року він пере­бував на посаді військового осавула, а в 1759 та 1761 рр. був похідним полковником Війська Запорозького Низового. У 1762 р. запорожці обрали його кошовим отама­ном. Через те що він був мудрим військовиком і політиком, а також через визначні особисті якості Петро Калнишевський близько десяти разів переобирався на най­вищій посаді Запорозької Січі й був беззмінним отаманом у 1762-1775 рр.

Під час свого отаманування Калнишевський перетворив запорозькі землі на жит­ницю не лише всієї України, але й Росії. Тоді на території сучасних Запорізької, Донецької та Дніпропетровської областей до вже існуючих додалося ще близько 4000 хуторів-зимівників, а населення «вольностей» Війська Запорозького Низового зросло більше ніж на 50 тисяч козаків-хліборобів. Люди нижчих станів тікали сюди з центральних районів України, де вже запроваджувалося кріпацтво. Січовий уряд узяв народну колонізацію під свій контроль, не дозволяючи представникам російсь­кої влади втручатися у цей процес. Саме у 60-х — першій половині 70-х років XVIII ст. тут з’явилося багато нових містечок і сіл. Серед них — відоме до цього часу село Петриківка (територія нинішньої Дніпропетровщини), яке було назване на честь запорозького отамана Петра Калнишевського. З архівних документів відомо, що 20 лютого 1772 р. отаман мав розмову з Київським митрополитом про відкриття та освячення у новому селі церкви.

В умовах наступу Російської імперії на автономні державні права Запорозької Січі П. Калнишевський тричі на чолі козацьких делегацій вів переговори з урядом імпе­ратриці Катерини II у Санкт-Петербурзі. У північній столиці він добивався скасу­вання мита на товари запорозьких купців; вимагав повернення під січову юрисдик­цію земель, що були захоплені Військом Донським; вирішував питання фінансування українських козаків та їхньої участі у воєнних операціях російської армії тощо. Ко­шовий отаман також неодноразово зустрічався з урядовцями і дипломатами Османсь­кої імперії і Кримського ханства, відстоюючи міжнародний статус Війська Запорозь­кого Низового.

Окремо треба відзначити велику меценатську діяльність кошового отамана у справі підтримки православної церкви в Україні. На його кошти були збудовані церква Святої Трійці у рідному селі Пустовійтівка (1773 р.), церква Святої Покрови в місті Ромнах (1770 р.), церква Святих апостолів Петра і Павла в Межигірському монастирі (1768 р.), церкви у Лохвиці (1763 р.) та Петриківці (1769 р.). Також він фінансував будівництво багатьох церков на Запорожжі. Особливо він опікувався Межигірським монастирем. Відомо, що П. Калнишевський під час свого отаманування відправив багаті дари для храму Гробу Господнього в Єрусалимі.

На чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським близько 11 тисяч українсь­ких козаків узяли активну участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., де відзначилися під час узяття Очакова і Кінбурна. Також Калнишевський вміло орга­нізував розвідувальну систему на території Кримського ханства, що дозволило уря­ду та військовому командуванню Російської імперії вчасно отримувати необхідну інформацію про настрої в татарському війську та пересування турецької армії. За військову доблесть козацька старшина була нагороджена Катериною ІІ золотими медалями на Андріївській стрічці, а Калнишевському було присвоєно звання гене­рал-лейтенанта російської армії. Але все це, як бачимо, не допомогло кошовому ота­ману та його побратимам зберегти не лише державну автономію Запорозької Січі, але й власну свободу.

«Всемилостивейшая государыня! Вашему Императорскому Величеству известны все дерзновенные поступки бывшего Сечи Запорожской кошевого Петра Калнышев- ского и его сообщников судьи Павла Головатого и писаря Ивана Глобы, коих веро­ломное буйство столь велико... которые по всем гражданским и политическим зако­нам заслужили по всей справедливости смертную казнь. Но как всегдашняя блистательной души вашей спутница добродетель побеждает суровость злобы крот­ким и матерним исправлением, то и осмеливаюсь я всеподанейше представить. от­править на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого — в Соловецкий, а прочих — в состоящие в Сибири монастыри.» — таке подання направив 14 травня 1776 р. до російської імператриці її фаворит протягом багатьох років Г. Потьомкін. Відповідь Катерини ІІ була короткою: «Быть по сему». Отже, саме так царський уряд «віддячив» запорожцям за довгі роки сумлінного служіння — участь у російсько- турецьких війнах, завоювання Кримського ханства, охорону південно-західних кор­донів імперії тощо.

Умови ув’язнення козацького отамана Петра Калнишевського в Соловецькому монастирі були дуже жорстокими. Документи і свідчення сучасників говорять про те, що отаман перебував у камері-«мішку», начебто заживо замурований. Узимку його каземат охороняли три, а влітку — чотири солдати. В той же час усіх інших арештантів «оберігали» лише по одному вартовому. Згідно з переказами місцевих жителів, його виводили на подвір’я лише три рази на рік у великі свята — на Пасху, Преображення Господнє та Різдво Христове.

Ось яким було місце ув’язнення грізного ватажка запорізьких козаків: «Це пече- роподібне приміщення довільної форми від 2 до 4 аршинів завдовжки і від 1,5 до 3 аршинів завширшки. Кам’яна лавка (місце для сидіння і спання) — вся її обста­новка. В’язень не міг лягти, витягнувшись на весь зріст, він повинен був спати у напівзігнутому стані. У приміщенні стояла вічна напівтемрява, було вогко і холод­но.» Згодом старого Калнишевського перевели до кращого «приміщення» — одно­го з казематів Головленківської тюрми в Архангельській башті. Добував свій неза- служений термін він уже в келії № 15 Прядильної башти, а потім у Білій башті в невеличкій добудові під назвою «Сушило».

Могила козацького отамана П. Калнишевського, який чверть століття страждав у жахливій тюрмі, знаходиться на головному подвір’ї Соловецького кремля перед Свя- то-Преображенським собором. Лише у 1856 році за наказом настоятеля монастиря тут була встановлена надмогильна плита з таким написом: «Здесь погребено тело в

бозе почившего кошевого бывшего некогда Запорожской грозной Сечи казаков ата­мана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокой­ствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доб­рою».

Наприкінці ХѴІІІ ст. козацькі полки Лівобережної України було реорганізовано у карабінерні підрозділи. Утворення карабінерних полків, що базувалися за місцем проживання, стало перехідною стадією до повного злиття українського козацького війська з російською армією в 1789 і 1791 рр., коли їх було розподілено між кіра­сирськими, кінно-єгерськими, гусарськими і драгунськими частинами. Окремий корпус малоросійських стрільців, сформований із колишніх піших козаків, існував у 1790—1796 рр. А перший рекрутський набір до російської армії був проведений в Україні у грудні 1797 р. Так поступово уряд Російської імперії повністю скасував не лише політичну, економічну та соціальну окремішність Української козацької дер­жави, але й утворене на національній основі козацьке військо.