СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В СЕРЕДОВИЩІ КОЗАЦТВА ПІСЛЯ ЛІКВІДАЦІЇ ГЕТЬМАНЩИНИ ТА СІЧІ

Політичні та соціально-економічні перетворення на українських землях остан­ньої чверті XVIII ст. (ліквідація Гетьманщини, Запорозької Січі, введення загально- російського управління та устрою, проведення централізаторської політики російсь­кого уряду тощо) обумовили наявність на них значної козацької маси, яка втратила всі попередні традиції.

Одночасно необхідність заселення приєднаних до Російської імперії південних територій, розподіл цих значних земельних масивів серед російського дворянства і місцевої старшини, створення міцної економічної бази для реалізації планів щодо подальшого розширення територій Російської імперії на південь і на захід (так звані «Грецький» та «Польський» проекти) вимагали від влади зваженої політики по відно­шенню до місцевого населення. Однією з таких груп населення було козацтво.

Вихід до Чорного моря, який одержала Росія в результаті Кючук-Кайнарджийсь- кого миру 1774 р., виявився могутнім поштовхом для заселення й освоєння степово­го Дніпро-Бузького межиріччя. Уряд Катерини ІІ, зацікавлений у закріпленні до­сягнутих успіхів, усіляко сприяв масовому переселенському руху. Створюючи сприятливі умови для колонізації південних районів, російська адміністрація разом з тим розуміла, що заселення краю ще не гарантувало справжнього закріплення стра­тегічних позицій Росії на Чорному морі. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти провокаціям Туреччини у прикордонних ра­йонах (зауважимо, що війна 1768-1774 рр. показала значні переваги турецько-та­тарської кінноти над російською). Утримання ж тут значної кількості регулярних військ через розтягнуті комунікації та загальну невпорядкованість краю було по­в’язане з великими труднощами і вимагало величезних витрат.

Отже, російською адміністрацією мали бути вироблені такі форми взаємовідно­син із козацьким населенням українських територій, які б задовольнили обидві сто­рони. Одним із виходів з даної ситуації, що склалась на українських землях, могло стати залучення козаків до військової служби і зокрема створення нерегулярних формувань. Таким чином, виникнення штучних нерегулярних «козацьких військ» з українського населення (а саме таку назву отримали ці формування в історичних джерелах та літературі) стало наслідком збігу інтересів різних соціально-політич­них сил.

Особливу увагу на реорганізацію і збільшення місцевих військових контингентів звернув князь Г. О. Потьомкін — генерал-губернатор Новоросійського краю і пре­зидент Військової колегії, а з січня 1790 р. «Великий гетьман». За його ініціативи активно розгорнулось формування нерегулярних козацьких частин. Невдовзі на Півдні сформували Бузьке, Катеринославське, Чорноморське козацькі війська, ос­нову яких складали колишні козаки; було організовано ще декілька формувань з греків, албанців, татар, росіян — Грецький (Албанський) і Таврійський національні дивізіони (Кримське татарське військо), що існували на правах і становищі козаць­ких військ; паралельно було розпочато організацію нерегулярних козацьких час­тин на Слобідській та Лівобережній Україні.

Виникнення Бузького, Катеринославського та Чорноморського козацьких військ безпосередньо було пов’язане з підготовкою до російсько-турецької війни 1787­1791 рр., але кожне з них пройшло попередній період становлення й оформлення. Так, виникнення Бузького війська безпосередньо пов’язане з Нововербованим козацьким полком, сформованим у 1769 р. генералом О.

12 лютого 1785 р. через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини ІІ з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1500-й козацький полк, який у 1785-1786 рр. офіційно називався Бузьким. Полк одержав печатку за зразком старих козацьких із зображенням у центрі воїна, який тримав списа з прапором, по краях ішов напис «Печать Бугского казачьего войска».

Створення Катеринославського козацького війська також пов’язане із загострен­ням відносин між Російською і Османською імперіями. Наказом від 3 липня 1787 р. однодворці, поселені у Катеринославській губернії по колишній Українській лінії, переводились у козацьке звання і складали особливий козацький корпус за зразком Війська Донського.

Чорноморське козацьке військо серед усіх створених в останній чверті XVIII ст. займало особливе місце, адже формувалось безпосередньо із колишніх запорозьких козаків, отже, мало значний бойовий досвід.

На початку 1780-х рр. в оточенні князя Г. О. Потьомкіна виникла думка створити волонтерські відділи з колишніх січовиків. Запрошення козаків до вступу було ого­лошено 1 липня 1783 р. За планом князя Потьомкіна колишні запорозькі старши­ни — Сидір Білий, Захарій Чепіга, Антон Головатий — мали сформувати з козаків кінний та піший полки кожен по 500 осіб неподалік від російської фортеці Кінбурн і турецької Очаків. Наприкінці жовтня 1783 р. у розпорядженні С. Білого вже пере­бувало 800 запорожців. Між тим до початку російсько-турецької війни кількість ко­заків у командах була незначною через невизначеність статусу нового формування, небажання запорожців нести службу у ролі волонтерів і погане фінансування.

Слід зауважити, що в адміністрації Потьомкіна в цей час ще не було прийняте остаточне рішення щодо форми організації та можливого використання даного фор­мування.

Наказ про створення «Війська вірних козаків» (на противагу «невірним» турець­ким запорожцям), яке з квітня 1788 р. отримало офіційну назву «Чорноморське ко­зацьке військо», був підписаний Катериною ІІ 14 січня 1788 р. Після цього значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись і отрима­ти обіцяні урядом пільги — звільнення від податків, постоїв, служба під проводом колишніх запорозьких старшин, право покращити своє соціальне становище, навіть одержати дворянство, грошове та харчове утримання від уряду тощо. Одним із ціка­вих моментів процесу формування нового війська, на яку звернув увагу історик Та­рас Гончарук, є вимоги Катерини ІІ про те, щоб козаки обов’язково були одружені та мали родини. З цього приводу вона писала Григорію Потьомкіну: «Щоб з вашого боку були вжиті необхідні запобіжні заходи, аби зі згаданих колишніх запорожців не було заведено товариство неодружених людей, ще й на їхньому старому підґрунті». У відповідь князь засвідчував, що козаки вже вірні, сімейні та покірні; він схилив ко­заків, що колись служили в Коші, негайно шукати наречених та поспішати запису­ватися до чорноморців. Кожному такому козаку та його нареченій Григорій По- тьомкін надсилав від себе подарунок. Намагання одружити якомога більше козаків не є випадковим, адже козак, який має родину, менш мобільний та схильний до різноманітних мандрів. У даному випадку це давало ще сподівання на те, що сімейні чорноморці не зможуть при нагоді приєднатися до задунайських запорожців. Подібні вимоги щодо сімейного статусу спостерігаємо і в майбутньому при формуванні інших козацьких військ. Так, формуючи Дунайське козацьке військо у 1828 р., полковник Семен Чолобітчиков уважав за потрібне одружити значну кількість козаків-«бур- лак». Він пояснював це тим, що людина, яка не має дружини, дітей та оселї, «не може бути корисною для суспільства».

Визначення назви для нового війська виявилось справою набагато складнішою, ніж у попередньо створених, які отримували назви за географічним або етнічним принципом (Донське, Терське, Астраханське, Оренбурзьке, Амурське, Грецьке (Ал­банське), Ставропольське, Калмицьке, Башкирське та ін.). Проблема полягала в тому, що в маніфесті від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі знищувалась сама назва запорожців, а її відновлення могло призвести до «всіляких мрій та ду­мок, ніби виявилось за необхідне відновити чи саму Січ, чи її назву™» — писала Ка­терина ІІ. Врешті-решт наказ про створення «Чорноморського козацького війська» був підписаний Катериною ІІ, як уже сказано було вище, 14 січня 1788 р. Козакам передали військову печатку, прапор, литаври та булаву кошового отамана — головні атрибути утвореного козацького війська. Станом на 30 листопада 1791 р. до складу війська входило 12 620 осіб, з них на дійсній службі — 7500.

Протягом свого існування всі перелічені вище козацькі війська зазнали низки реорганізацій своєї структури. Так, 6 червня 1786 р. Бузький полк був поділений на два — 1-й і 2-й Бузькі козацькі полки. Командиром 1-го призначався підполковник І. Касперов, командиром 2-го — майор П. Скаржинський. Полки зайняли кордонну лінію по Бугу від Мертвоводу до Інгулу. Для збільшення військових контингентів на Півдні бузькі козацькі полки були приєднані до складу Катеринославського ко­зацького війська, де вони зберігали військову самостійність. У січні 1792 р. до Кате­ринославського війська входили різні регулярні й нерегулярні частини, крім Бузь­ких полків: Чугуївський і Конвойний козацькі полки князя Г. О. Потьомкіна, Малоросійський регулярний полк, полки полковників Мартинова і Бузіна тощо. За списками на цей рік у полках нараховувалось 11 196 осіб.

За дещо іншими принципами визначалась структура Чорноморського війська. Воно складалось із двох основних частин — кінних загонів та піших козаків на чов­нах, поділялось на 38 куренів, які у разі необхідності об’єднувались у полки.

У 1790 р. з чорноморців створили кінний полк «Булави Великого Гетьмана», до нього зарахували «достатню кількість старшин справжніх» і «кращих з усього війська» у складі 500 козаків. Наказано було також «обрати гідних бунчукових то­варишів дванадцять чоловік». За функціями полк нагадував особисту гвардію україн­ських гетьманів — сердюків або компанійців. Першим керівником полку був при­значений полковник армії капітан Семен Письменний. Відновлення бунчукових то­варишів (скасованих, як відомо, після ліквідації автономії Гетьманщини у 1764 р.) мало на меті утримувати їх при Г. Потьомкіні для виконання доручень, що нагадува­ло ситуацію за гетьманів першої половини XVIII ст.

Озброєні кінні чорноморці мали шаблю, рушницю, два пістолі та піку, у бузь­ких і катеринославських козаків пістолів не було. Піші чорноморці мали спис, руш­ницю та ніж на зразок ятагана. При цьому слід зазначити, що шаблями були озбро­єні лише колишні запорожці. Бузькі козаки були одягнені в білі куртки і зелені штани, катеринославські — у форму блакитного кольору (на зразок донців), крім козаків Чугуївського і Конвойного полків, які носили червоні мундири з блакит­ними кантами, білі жилети та сині штани. Одяг чорноморців не був уніфікований. Основна маса зберігала в цьому плані запорозькі традиції, але за часів війни, щоб відрізняти їх від турецьких запорожців, чорноморцям пов’язували на праву руку білу хустку.

Полки усіх козацьких формувань брали активну участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр. Чорноморські козаки разом з бузькими, катеринославськими склада­ли авангард армії під час підходу до турецької фортеці Очаків, при здобутті Кінбур- ну, брали участь у штурмі фортець Хаджибей та Ізмаїл, битві при Мачіне тощо. Ко­заки складали особисту охорону князя Г. О. Потьомкіна та його канцелярії, супро­воджували транспорт, забезпечували кур’єрський зв’язок, охороняли кордони дер­жави. Чорноморський і Бузький полки брали участь в облозі і штурмі Аккермана, Кілії, разом з частинами Донського війська полковника Ісаєва та чорноморцями ота­мана З. Чепіги воювали під Бендерами, Тульчею, Ісакчею тощо. Серед козацьких військ, які були створені Г. О. Потьомкіним на півдні України, саме військо чорно­морських козаків було найбільш боєздатним і зберегло багаті військові традиції за­порозького війська. Не випадково в офіційних документах і приватних листах ви­щого командування російської армії до назви Чорноморського війська вживався еп­ітет «безцінне».

Під час війни російський уряд і Кіш Чорноморського війська проводили політи­ку, спрямовану на повернення задунайських турецьких запорожців під протекто­рат Росії. З російського боку надходили фінансування, гарантії нагород і пільг, у той же час емісари від Чорноморського війська проводили переговори з задунайцями, збирали інформацію розвідувального характеру про дислокацію та кількість турець­ко-татарських військ тощо. Втім, незважаючи на всі спроби уряду і Коша, пересели­ти основну масу «турецьких» запорожців до Росії під час війни 1787-1791 рр. не вдалося.

По закінченні війни козаки почали виконувати службу прикордонної варти. Бузь­кий полк стояв у Молдавії на р. Серет, а у вересні 1792 р. був переведений у Польщу. Згідно із затвердженим у листопаді 1793 р. штатом, козакам наказано було нести митну службу на нових кордонах Російської імперії, тому вони зайняли прикордон­ну лінію по Дністру і Чорноморському узбережжю від Ягорлика до Очакова.

Території військ не утворювали окремих адміністративних одиниць і відповідно не мали чітко визначених кордонів. Це створювало низку незручностей у землеко­ристуванні козаків і веденні господарства, призводило до соціальної напруги, ви­кликаної знущанням місцевих поміщиків і чиновників. Крім того, це вказувало на невизначеність питань щодо організації та статусу подібних формувань. Так, до те­риторії, де поселили Нововербований полк і арнаутів, у 1790 р. зарахували 3179 ук­раїнських селян із красносільських маєтків Єлисаветградського повіту, куплених Григорієм Потьомкіним у поміщиків для збільшення кількості військ. Це, безпе­речно, посилило військо українським елементом з давніми козацькими традиціями. Наказом Г. Потьомкіна населення цих територій розподіляли таким чином: «Ук­раїнців — у козаки, приєднавши їх до бузьких, а великоросіян приписати до адмі­ралтейства, у теслярі». Новим місцем поселення бузьких козаків адміністрація ви­брала Красносілля, куди їх, незважаючи на опір, почали переселяти восени 1787 р. У 1792 р. у 27 селищах, приписаних до полку бузьких козаків, проживало 3495 осіб. Зауважимо, що прийом до бузького козацтва був дуже обмежений, а зарахування селян категорично заборонялося. Приймати до війська дозволялось лише осіб іно­земного походження. Тому значна частина селян-утікачів змушена була найматися до старшин і заможних козаків, інша частина втікачів вирушала за кордон і, повер­таючись, приписувалась до війська під виглядом чужинців. Під час оселення рядові козаки одержали лише 37 405 десятин землі, в той час як старшини і офіцери — 72 тис. десятин. Нерідко старшина не лише використовувала працю найманих се- лян-утікачів, але й удавалась до прямого тиску, примушуючи рядових козаків пра­цювати у своїх господарствах.

Окремої території для поселення Катеринославського війська також не надава­лось. Приписані до війська міста, містечка та селища ставали станицями, чотири господарства повинні були утримувати на військовій службі одного козака та комп­лектувати полки. У випадках, коли будь-який полк не мав приписаних за ним посе­лень, він не міг утримуватися належним чином. Серед населених пунктів, у яких комплектувалися полки, були м. Чугуїв, села Печенігівка, Мартове, Хотомле, Ку- цовка, Молодове, П’ятницьке, Базалервка, Мохначиха, Шелудонівка, Терново-Крас- нополяна, Запорожне, Веденське, Злинки, Рівне, Покровське, Привольське, Крас­ноярське, Калинівське, Нікольське та ін. У 1794-1795 рр. їх кількість складала 115 міст, містечок, селищ і 7 фортець із загальною кількістю населення близько 50 562 осіб обох статей. Так, Чугуївський полк комплектувався в м. Чугуєві, його окрузі і російських губерніях із козаків, колишніх однодворців, міщан і казенних поселян, яких у 1792 р. в 11 полках і 2 командах було 14 445 осіб. Конвойний полк (князя Григорія Потьомкіна) комплектувався у селищах і слободах козаків Слобо­жанщини — Печенігівка, Мартове, Хотомле, Куцівка, Молодове та ін., де прожива­ло 11 247 осіб.

За складом населення зазначені вище війська були поліетнічними: українці, ро­сіяни, поляки, молдавани, болгари та ін., але основу їх складали українці. Різни­лось населення й за вірою.

Незважаючи на те, що Чорноморське військо було, безперечно, «улюбленим діти- щем» князя Г. Потьомкіна, питання з його оселенням вирішувалось довго. На час створення війська у князя був проект переселення цього формування з території Південної України і поселення козаків на новому російсько-турецькому кордоні біля Дунаю або на Кубані. Протягом 1790-1792 рр. близько 1759 родин (9482 особи) чор­номорських козаків та понад 2000 родин молдаван і волохів почали осідати на лівобе­режжі Дністра, створивши Подністровське окружне правління з центром у селі Сло- бодзеї та ще два правління — Березанське та Кінбурнське, що нагадували колишні паланки запорожців. Правління очолювали призначені Кошем старшини і полков­ники. Чорноморцями були заселені села Тернівка, Сугаклея, Карагач, Чеборці, Глинне, Коротне, Яски, Калаглія, Біляївка та ін. Незважаючи на оселення козаків між Бугом і Дністром, військо фактично не мало власних земель. Про новий кордон по Дунаю мова ще не йшла, але території рибних ловів на Дунаї на час війни чорно­морцям були надані. Свідченням того може бути існування відведених чорномор­цям чотирьох гардів вище і одного гарду нижче міста Кілії, з яких вони віддавали п’яту частину лову «чинам гребного флоту». Наглядав за гардами хорунжий Гри­горій Дубчак.

Основою господарства військового населення залишалось землеробство і скотар­ство. У бузьців господарство складалось під впливом національних особливостей, традиційних виробничих навичок і потреб. Так, у козаків Нововербованого полку переважало характерне для України хліборобство з плугом і ралом, в арнаутській частині провідне місце займало городництво, садівництво і виноградарство. Однак з часом у міру зростання економічних зв’язків господарська діяльність бузьких ко­заків стала більш різноманітною і продуктивною. У катеринославських козаків пе­реважало скотарство і похідні від нього промисли, дрібна торгівля.

Традиційне господарство зберігали чорноморські козаки — скотарство, рибаль­ство, соляний промисел, бджільництво тощо. Водночас збільшилась роль землероб­ства, розвивалось виноградарство, городництво.

Між тим створені військові формування зіткнулись ще з низкою проблем, які не визначались питаннями організаційного характеру, але так чи інакше були з ними пов’язані. Втечі через тривалу службу, занепад господарства, зловживання офіцерів владою, крадіжки, затримання виплати козакам грошей за службу тощо. Так, чор­номорці скаржились на російських офіцерів, які примушували їх копати траншеї, завантажувати та розвантажувати кораблі, заготовляти ліс. Часто траплялись ви­падки, коли козаки вмирали від голоду та виснаження. Наприклад, з команди ма­йора Євстафія Дощова 45 осіб дезертирувало, 25 померло, і залишилась усього 261 осо­ба. Майор вимагав негайної сплати жалування й надання провіанту. Про подібне незадоволення козаків у січні 1790 р. в різкій формі повідомляв полковий осавул Осанчук. Він заявляв про те, що у чорноморців немає провіанту — «лише одна мука надто гнила (а крупів немає)», від чого «значна кількість козаків померла і захворі­ла, а то і розбіглася»; він підкреслював, що «якщо такий негодний провіант відпу­щено буде, чекати потрібно від козаків загибелі і немалої кількості втеч, і нарешті все військо розійтися може». Частими були випадки втеч чорноморських козаків, зайнятих на тяжких роботах із заготівлі лісу і в побудові військових кораблів у Соро- чанському і Оргєєвському повітах Молдавського князівства. Ці роботи проводились у 1790-1793 рр. Чорноморським адміралтейством. Улітку 1791 р. з «робіт на човнах, що будувалися, втекла група, яка нараховувала 210 осіб», а у квітні 1792 р. знов утекло понад 140 козаків.

З підписанням мирної Ясської угоди 1791 р. з Туреччиною російський уряд втра­тив потребу в значній кількості кінноти і війська як бойової сили. Крім усього іншого численне військове населення користувалось пільгами і не сплачувало багатьох з ус­тановлених податків, а «покозачені» селяни були загрозою для стабільності в регіоні.

Наказ Катерини ІІ від 30 червня 1792 р. закріплював за чорноморськими козака­ми землі на Кубані («в області Таврійській острів Фанагорію з усіма землями, що знаходяться по правій стороні річки Кубань, від гирла її до Усть-Лабінського реду­ту, таким чином, щоб з одного боку річка Кубань, з другого — Азовське море до Єйського городка були кордоном військової землі»), підпорядковував військо кав­казькому генерал-губернатору і губернаторам Катеринославської та Таврійської гу­берній, які мали визначити кордони між Чорноморським та Донським військами, підтверджував за Чорноморським військом старі пільги, збільшував кошти на його утримання тощо. Як зазначав В. Голобуцький, цей захід диктувався, крім усього іншого, близькістю Забужжя і дністровського кордону до Задунайської Січі, куди часто відходила козацька сірома. Територія, що була зайнята військом, стала ніби своєрідним мостом для втікачів — українських селян, які йшли за Дністер. Пересе­ляючи чорноморців, уряд переслідував ще одну мету: замінити регулярні військові частини, що там служили і важко переносили суворі умови тамтешнього життя, ко­заками, які могли б більш ефективно охороняти кордони від черкеських племен. Переселялись козаки трьома маршрутами: морським (по узбережжю Криму) та су­хопутними (через Керченську протоку та через кордон війська до річки Єя). Групи переселенців вели відомі на той час старшини — С. Білий, З. Чепіга, А. Головатий, К. Кордовський, І. Юзбаші, Ф. Черненко та ін.

Стосовно кількості переселених і тих, хто залишився, існують різні відомості. Так, А. Скальковський зазначав, що 3,5-4 тисячі козаків бажали переселитися. Сучасні дослідники також називають таку кількість переселених лише протягом 1792 р. Однак 3141 особа (чоловіків і жінок) відразу відмовилась від переселення. Серед них 325 козаків, 92 українці, 188 поляків, 13 вірменів, 2523 волохів. Рух пе­реходу на Кубань тривав майже до кінця XVIII ст., і загальна кількість переселених не перевищувала 8000 козаків. За іншими підрахунками протягом 1792-1794 рр. з-за Бугу на Кубань переселилось від 18 171 до 25 000 осіб обох статей. За даними Першого перепису старшин і козаків, які оселились на 21 березня 1794 р., за куре­нями було закріплено 12 645 чоловіків і 5526 жінок.

Проте досить значна кількість чорноморців бажала залишитися у своїх селищах між Південним Бугом і Дністром. У цьому контексті можна цілком погодитися з підрахунками В. Голобуцького, що козаки, які не бажали переселятися на Кубань, складали лише 10 % від загальної маси козацтва. Інші особи були автоматично зане­сені в козацькі списки при переселенні, і їх складали, головним чином, молдавани, які проживали за Бугом ще до війни.

Частина чорноморців оселилась на околицях Одеси і близьких до неї хуторах. Осавул Федір Черненко, направлений за Буг спеціально для набору козаків, уже після основного переселення зібрав близько 700 чорноморців. Та оскільки в них не було коштів для переселення на Кубань, вони були приписані до Чорноморської греб­ної флотилії і використовувались «для улаштування Хаджибею». Між тим втечі ко­заків продовжувались і звідси. Лише за період 1795-1797 рр. із флотилії втекло 357 осіб. Частина козаків шукала долі за Дністром. У липні 1794 р. адмірал де Рібас повідомляв військовому старшині Федору Черненку про те, що частина чорноморців «на правому березі Дністра роботи шукають».

Досить чітке уявлення про тих чорноморських козаків, які шукали щастя за Дністром і Дунаєм, дають їхні свідчення. Дунайський запорожець Дмитро Капінос розповідав, що він разом з батьком і братом вступив у Чорноморське військо, де «ко­шовим отаманом був Харько Чепіга, суддею — Антон Головатий, а військовим писа­рем — Григорій Глубененко». Батько і два брати були відправлені служити у флоти­лію. При штурмі Очакова батько Дмитра був поранений і в Кінбурні помер. «По взяттю Очакова частина козаків пішла на Кубань, а частина не погодилась і пішла в турецькі володіння, і тому що його рідний дядько Іван Капінос мав власний човен, то взяв братів за Дунай». У той час Дмитру було 20 років, а його брату 16. Запорожець Йосип Білий народився в 1759 р. у Харкові. У 1771 р. він з чумаками-запорожцями поїхав на Січ. Після її зруйнування втік до «Херсона і вправлявся там у роботі два роки», а потім перейшов у Станіслав. У 1787 р. «записався до їхнього (запорожців) числа при кошовому Сидорі Білому і служив до кінця війни». Брав участь у штурмі Очакова, де був поранений, а коли чорноморці вирушили на Кубань, він залишився в Галаці і займався рибальством поблизу Аккермана й Ізмаїла з багатьма іншими чорноморця­ми. Козак Олексій Самар розповідав, що у 1792 р. «народився він в Чорноморії від батька Григорія, колишнього чорноморця», який у 1804 р. «зайшов зі мною за Ду­най, де помер», а Олексій продовжував займатись рибальством.

У складній внутрішній та зовнішній ситуації уряд постійно перебував у пошуках вдалого варіанта використання потенціалу козацтва. Про це свідчать проекти рефор­мування і різноманітні трансформації в Катеринославському й Бузькому військах, що відбувались до 20-х років ХІХ ст. Так, 50-тисячне військо, сформоване під час війни, складалось із дуже різнорідних елементів і виявилось нежиттєздатним. 5 черв­ня 1796 р. вийшов наказ про скасування Катеринославського війська. Оцінюючи ситуацію, Платон Зубов писав, що через свавілля донської старшини, яка в розпо­рядженнях не дотримується черги на службу та навмання установлює збір на утри­мання, населення перетворилось із заможного у найбідніше в краї: «Таке ставлення до цих людей взагалі привело їх до відчутного оскудіння та крайнього виснажен­ня... поля їх зробилися майже зарослими від того, що нема кому обробляти через те, що дорослі та міцні знаходяться на службі, а старі та малолітні з жінками, що зали­шились у домівках, маючи опіку про утримання себе та тих, хто на службі, не менш обтяжені внутрішньою роботою.» П. Зубов, розвиваючи думку про звільнення з Ка­теринославського війська усіх бажаючих, уважав, що кількість козацьких військ не повинна зменшитися. Він пропонував сформувати у Вознесенському намісництві (ближче до кордону) нове козацьке військо з 10 полків із кількістю рядових козаків по 600 у полку з 15-річною службою. Цьому війську мали надати землі у межиріччі Бугу та Дністра, що залишились від розподілу, та понад 500 тис. десятин землі мали купити з маєтку князя Любомирського, який знаходився поблизу з територіями бузьких козаків. Кожен обер-офіцер мав отримати від 3 до 500 десятин, а штаб-офі­цер — від 1 до 1500 десятин. Кожному полку мали виділити уділ на 600 родин, за кількістю 600 козаків на створення одного полку. Козаки повинні були нести служ­бу власним коштом, маючи мундир, зброю, коня тощо; перебуваючи на дійсній службі, вони отримували платню за прикладом Донського війська. З колишнього Катеринославського війська мали виключити усіх бажаючих, залишити бузьких козаків (5921 особу), селян князя Любомирського (4500 осіб), а також козаків, що проживали у Лівобережній, Правобережній Україні і в Катеринославській губернії, з переселенням їх на військові землі. Всі ці задуми не здійснились через зміну вла­ди, відсторонення П. Зубова від управління, створення на землях півдня України Новоросійської губернії. Катеринославське військо ліквідували, в 1797 р. Бузьке військо за наказом Павла І розформовували. Козаків переводили на стан державних селян з наступною передачею під юрисдикцію місцевої адміністрації. Зауважимо, що дві сотні бузьців продовжували охороняти кордон по Дністру до 1800 р.

Серед отаманів і керівників вищезазначених військ охарактеризуємо декількох. Першим отаманом чорноморців (14.01.1788-16.07.1788) став Сидір Білий, який по­ходив із дворян Новоросійської губернії і з молодих років розпочав служити в Запо­розькому Війську. Досить скоро отримав звання осавула і виконував найбільш важ­ливі доручення кошового отамана Петра Калнишевського. Після зруйнування Запорозької Січі перебував на посаді предводителя дворянства Херсонської губернії. Мав великі маєтки і землі в Херсонській та Катеринославській губерніях. З 14 січня 1788 р. він став кошовим отаманом чорноморців. Сидір Білий користувався значною повагою серед козаків. Під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. в бою під Очаковом він загинув. Його наступником став Захарій Чепіга (1788-1797), який по­ходив із козацької старшини Чернігівської губернії роду Кулішів. Прибув на Січ, де йому дали прізвисько «Чепіга», і згодом обійняв посаду полковника Протовчанської паланки. Як зазначали сучасники, запорожці «після довгих суперечок між двома партіями Головатого та Чепіги обрали останнього отаманом». На чолі чорноморців він здійснив чимало героїчних подвигів у боях під Хаджибеєм, Бендерами, Ізмаї­лом, Бабадагом. За переказами, Захарія Чепігу вважали характерником, тобто ча­рівником, який міг безперешкодно брати в полон турків і татар. Згодом займався влаштуванням козаків на Кубані. Однак не всі козаки позитивно ставилися до Заха­рія Чепіги, деякі звинувачували його в нехтуванні інтересами чорноморців. Під час перебування Захарія Чепіги у поході до Польщі (1794 р.) його посаду тимчасово обій­мав Антон Головатий, якого після смерті З. Чепіги обрали наступним кошовим ота­маном. Антон Головатий походив зі старшинського козацького роду. Навчався у Києво-Могилянській академії. Захоплюючись розповідями про лицарську службу, вступив до запорозького товариства. Згодом став курінним отаманом і був обраний військовим писарем. Він доклав чимало зусиль для формування Чорноморського війська, командував флотилією козаків. Відзначився в різних бойових операціях під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. — взятті острова Березань, що мало важливе значення для облоги Очакова, взятті Ізмаїла тощо. Щоб зрозуміти ціну того подвигу, що здійснили козаки на чолі з Захарієм Чепігою в боях при Березані, наве­демо характеристику умов, у яких знаходилась на той момент російська армія, про що писав очевидець граф Роже де Дама: «Земля була на два фути вкрита снігом (був листопад 1788 р.), стояли морози 12-15°, до того ж ще буревії з моря часто перевер­тали палатки. Ця обставина... викликала розпорядження по армії князя Потьомкі- на вирити в землі ями, названі землянки, куди солдати йшли на відпочинок. У тих незмірних степах неможливо було отримати ні дров, ні інших припасів. нижчі чини не мали ні вина, ні горілки, ні навіть м’яса, ціна якого була для них занадто висо­ка. Незважаючи на всі заходи обережності, що підказував інстинкт, неможливо було лягти спати в палатці, щоб ранком не проснутися вкритим снігом». Той самий Роже де Дама, який, м’яко кажучи, не жалував козаків гарними епітетами, про події при Березані писав: «18-го князь (Григорій Потьомкін) доставив нам насправді теат­ральне видовище атаки острова Березані запорожцями, ця напівдика орда в декіль­ка тисяч чоловік є гілкою козацького населення, яке керується лише власними ста­тутами та законами; вона має своїх особливих начальників, слідує власним звичаям і не залежить ні від якого цивільного чи військового керівництва. Вони живуть у хатах на березі Дніпра, служать імператриці, коли вона їх викликає, але не підкоря­ються іншому наказу, не підлягають іншим покаранням, крім тих, які властиві їх варварському суспільному устрою. Уряд рахується з ними та користується їх послу­гами, погоджуючись зі звичним їм способом дії. Начальник посадив 1500 чоловік у маленькі човни, ними самими зроблені, відправився від берега, до якого прилягав наш табір, та з загрозливими криками підплив до острова. Всупереч картечному зал­пу, що довелось їм винести, вони здійснили вилазку та змусили турків сховатися в фортеці. Турки почали кричати, що хочуть здатися на капітуляцію». Коли Антон Головатий штурмував острів Березань, одночасно Захарій Чепіга з козаками атаку­вав фортецю Хаджибей. Уряд Росії відразу розглянув та високо оцінив ці дві значні для армії події.

Згодом Антон Головатий керував відправкою чорноморців на Кубань і влаштуван­ням там їхнього життя. Про нього згадував Тарас Шевченко у поемі «Невольник» («Сліпий»), біографія отамана надихнула поета написати послання «До Основ’янен­ка» та ескіз портрета «Антон Головатий біля Неви». В Одесі на честь Антона Голова­того названо вулицю й установлено пам’ятник згідно з описом П. Короленка: «Висо­кий на зріст, гладкий, мав велику голову, постійно оголену, з великим оселедцем. обличчя з величезними вусами».

Серед керівників Бузького та Катеринославського військ відзначимо Петра Скар- жинського та Матвія Платова. Перший з них був сином сотника Лубенського ко­зацького полку Михайла Скаржинського, який походив або з роду польських емі­грантів, або з дворян литовського походження. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. організував козацький полк з молдаван, волохів, болгар, українців, який був об’єднаний з Нововербованим полком і дав початок Бузькому козацькому війську. Брав участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., командував двома об’єднаними полками бузьких козаків.

Петро Скаржинський мав найкращі землі в колишній Бугогардівській паланці. У 1775 р. купив у генерала Петра Текелія село Мигію, яке входило до Ольвіопольсько- го повіту. Разом із селищем придбав 6308 десятин землі та 480 кріпаків. Він пра­вильно розрахував вигідність розташування цієї землі й завів водяний млин, який став одним з перших у краї. Згодом його маєток уважався зразковим у Херсонській губернії, а сам Петро Скаржинський став астраханським губернатором. Син Петра Скаржинського Віктор під час війни з Наполеоном у 1812 р. сформував зі своїх селян ескадрон козаків (188 осіб), зброю якому надав генерал-губернатор Емманюель де Рішельє. Ескадрон узяв участь у переслідуванні французьких військ, здійснив де­кілька успішних рейдів ворожими тилами, відзначився в боях у Білорусі, в закор­донному поході російських військ у Пруссії. Віктор Скаржинський за участь у війні з Наполеоном отримав орден Св. Володимира IV-го ступеня з бантом та орден Св. Ан­ни ІІ-го ступеня з діамантами. 12 воїнів його ескадрону були нагороджені «знаками отличия военного ордена», всі отримали пам’ятні медалі. Героїзм Віктора Скаржинсь­кого був особливо відзначений Михайлом Кутузовим і Михайлом Барклаєм-де-Толлі. В Одесі цьому талановитому військовику та найкращому господарю в південноукраїн­ських землях у 1872 р. встановили пам’ятник.

Матвій Платов — граф, генерал від кавалерії. Народився 6 серпня 1751 р. у Ста- рочеркаську в родині військового старшини. Служив у 1766 р. урядником у Донській військовій канцелярії. З 1772 р. — командир козацького полку свого імені. Перше бойове хрещення одержав у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Відзначився при взятті Перекопської лінії та в битві при Кінбурзі. У 1778-1784 рр. брав участь у походах і боях на Кавказі, де познайомився з О. В. Суворовим і одержав чини майо­ра, підполковника і полковника. На початку російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Матвій Платов у Катеринославській армії Григорія Потьомкіна очолив козацький полк, з яким діяв при облозі та взятті Очакова, Бендер та Каушан, Аккермана, Ізмаї­ла, за що був нагороджений орденами Св. Георгія IV-го і ІІІ-го ступенів. З 1787 р. — отаман Катеринославського козацького війська, згодом (з 1790 р.) і Чугуївських кінних козацьких полків. Відзначився хоробрістю і мужністю вже в наступній війні в бойових діях під Очаковом, Бендерами, Каушанами, Ізмаїлом. Отримав за це чи­сельні нагороди.

Під час російсько-пруссько-французької війни 1806-1807 рр. Матвій Платов ко­мандував козацьким корпусом, який брав участь у боях при Прейсіш-Ейлау, Ландс­бергу, Гутштадті, Гейльсберзі, у Фрідландській битві. У Тільзіті, де був укладений мир, він познайомився з Наполеоном, який у знак визнання бойових успіхів отама­на подарував йому коштовну табакерку й нагородив орденом Почесного легіону, від якого отаман відмовився. На початку 1808 р. Матвій Платов був відправлений до Молдавії на російсько-турецьку війну 1806-1812 рр. Воюючи в армії Петра Баграті­она, захопив Гірсово, відзначився в боях при Рассеваті, при облозі Сілістрії. З почат­ком Вітчизняної війни 1812 р. очолив козацький корпус із 14 полків, що входили до 1-ї армії генерала Михайла Барклая-де-Толлі і прикривали відхід 2-ї Західної армії генерала Петра Багратіона. Як у Росії, так і в європейських країнах був одним з найбільш популярних російських генералів. Брав участь у відомій «битві народів» під Лейпцигом. Після закінчення війни супроводжував царя Олександра I до Лон­дона, де отримав спеціальну почесну шаблю і диплом почесного доктора Оксфордсь­кого університету. Потім повернувся на Дон, де обіймав пост отамана.

Крім вищезазначених категорій населення, що були прямо пов’язані із козаць­ким минулим, у стані нерегулярних військ, близькому до козацького, в цей період знаходились ще декілька формувань на території Південної України, які мали бага­то спільного з іншими козацькими з’єднаннями у своїй організації (Грецьке (Ал­банське) та Кримсько-татарське війська).

Після закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. російський уряд відкликав Балтійську ескадру з Архіпелагу. Багато греків, які боялися відчути на собі турецькі репресії за допомогу росіянам під час бойових дій, звернулись до уряду Катерини ІІ з проханням про надання їм російського громадянства. Від російського уряду вони одержали дозвіл оселитись у Криму біля фортець Керч і Єнікале та на території майбутнього Ялтинського повіту. В обмін на надання земель, матеріальну допомогу та захист Російська імперія одержувала досвідчених у мореплавстві, торгівлі та ремісництві підданих. У війську, як показували наступні переписи, служили не лише представники грецької та албанської нації, але також і українці, вірмени, кримські татари, грузини, італійці. Згідно з «Земським грецьких поселенців уста­новленням» від 28 березня 1775 р. грекам, що бажали переселитись до Росії або вже переселились туди, надавались різноманітні пільги та гарантії.

Процес оформлення так званого «козацького» формування тривав з 28 березня 1775 р. до серпня-вересня 1776 р. Батальйони Албанського війська мали бути сфор­мовані за штатами регулярних відділів російської армії. Водночас командний склад війська був представлений офіцерами з албанців та греків. У мирний час військо підлягало юрисдикції губернатора Азовської губернії, а під час бойових дій знахо­дилось під командою призначених Військовою колегією вищих військових посадо­вих осіб. Комплектація відділів війська передбачала добровільний вступ і вербуван­ня, у разі потреби збільшення його кількісного складу за рахунок людей грецької і албанської нації в російських губерніях та за кордоном. Після демобілізації, частіше за все за власним бажанням, рядові Албанського війська мали повертатись до своїх домівок і записуватись до купецького або міщанського стану. У мирний час військо­вики албанських команд мали нести гарнізонну караульну службу в Таганрозькій фортеці.

Командувачем Албанського війська було призначено майора Анагнаті, а пізніше — майора Чапоні. Одним зі старшин був полковник Ламбро Л. Качіоні, який разом з чином російської служби отримав дачу у 240 десятин землі. Разом з ним до Півден­ної України потрапили Мавроміхайлі, Кокастраті, Коралі, Кандіоті, Геродімато, Мармарікі, Анжіко та представники інших грецьких родів. Майже всі вони воюва­ли разом з російським флотом проти Туреччини під час війни 1768-1774 рр. Так, у письмовому зверненні до Катерини ІІ у березні 1786 р. сержант Костянтин Коралі доповідав, що «під час минулої з Портою війни в Архіпелазі вступив я з грецьких дворян до служби Вашій Імператорській Величності в 1769 р. з 60 волонтерами, яких утримував своїм коштом і знаходився з ними під командою капітан-лейтенанта Олек­сандра Паклецькі. Був у походах і (боях... і в багатьох місцях проти ворога діяв хо­робро...» Далі в своєму листі Коралі просив дозволу переїхати із м. Кременчук до Тав­риди, де він планував оселитись разом з родичами. Також за 16 років бездоганної служби сержант К. Коралі просив дати йому відповідний військовий чин, як це було зроблено по відношенню до інших греків на російській службі.

Після встановлення російського протекторату над Кримом (1774 р.) і приєднання його до Росії (1783 р.) перед урядом постало завдання контролювати місцеве насе­лення та узбережжя Чорного моря. До цього були залучені і команди Албанського війська. Однак більшість цих іноземних переселенців віддавали перевагу цивільним справам: торговельним операціям, ремісництву, садівництву, тваринництву та інко­ли хліборобству. За спостереженнями дослідників, уже наприкінці 1770-х — на по­чатку 1780-х рр. греки, що отримали російське підданство, торгували зі Стамбулом, Ліворно, Марселем та Александрією. Не дивно, що бажання відбувати військову службу у цих греків було відсутнє. Однак вони бажали користуватися пільгами, що надавались воякам Албанського війська. Поряд із частим нехтуванням російською стороною умов і статутів по відношенню до козаків це призводило до частих непоро­зумінь, заворушень і навіть масових втеч козаків Албанського війська і членів їхніх родин.

Розпочате у Херсоні будівництво російського флоту вимагало присутності там добре обізнаних із морською справою греків. Проте це загалом суперечило змісту пільг, наданих 28 березня 1775 р. грецьким переселенцям. У рапорті князю Г. Потьомкі- ну 5 вересня 1781 р. полковник Антон Дмитрієв доповідав, що він не отримав дозво­лу з Петербурга переселити згодних на це греків до Херсона. Вже переселені туди греки продовжували вимагати виконання урядом наданих їм шість років тому при­вілеїв та пільг, і без виконання цих умов не можна було сподіватись на співпрацю з грецьким населенням.

Напередодні війни 1787-1791 рр. під час подорожі Катерини ІІ Тавридою з «бла­городних дружин та доньок балаклавських греків» було створено так звану «Ама­зонську роту» (кінний ескадрон зі 100 жінок під проводом О. Сарандакі (Шидянсь- кої)), який відіграв роль почесного почту імператриці.

З початком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. підвищились і вимоги до несення служби греками та албанцями. Багато з них було зараховано до екіпажів Чорноморського флоту. Команди війська служили на митницях та карантинах, не­сли прикордонну варту на Чорноморському узбережжі, запобігаючи можливим за­ворушенням з боку місцевого татарського населення.

У 1795 р. військо було перетворене на Грецький полк з особливим Албанським дивізіоном, а у 1797 р. — розформоване. Дивізіон оселили поблизу Одеси, а Грець­кий полк, що став піхотним батальйоном, оселили навколо Балаклави. Всі ці заходи російського уряду сприяли більш швидкій інтеграції грецького населення у ділове та громадське життя Російської імперії та України зокрема.

Історія Кримсько-татарського війська — історія бойової служби кримських татар у Росії з часу приєднання Криму. Наказом від 1 березня 1784 р. із татар Таврійсько­го півострова сформували п’ять дивізіонів. Кожен мав по 7 офіцерів і 200 нижніх чинів. Вони отримали назву Таврійського Національного кінного війська. Татари називали ці чини «бесілії» (назва ця вживалась і офіційно). У 1790 р. сформували чотири нових дивізіони, які було направлено на кордони з Річчю Посполитою. Про­тягом 1792-1796 рр. усі дивізіони розформували та відправили по домівках.

Унаслідок суспільних та адміністративних перетворень на Слобідський Україні ліквідація автономії Гетьманщини розпочалася «вписуванням» цих регіонів до ста­новища загальноросійських, більшість населення мала увійти до податних станів Російської імперії. Особливо сприятливими для подальшої уніфікації населення ви­явились 80-ті роки XVIII ст., коли дещо стабілізувалась міжнародна ситуація.

Спочатку відзначимо, що вже у 1765 р. козацькі полки Слобідської України були розформовані, а замість них створювались регулярні — Харківський уланський, Сумський, Охтирський, Острозький та Ізюмський гусарські полки. Особовий склад гусарських полків вербували з місцевих козаків і старшинських дітей. Козаки, які утримували гусарські полки, отримали назву «військові поселенці», а їх поселен­ня — «державні військові слободи». Вони володіли своїми землями на правах особи­стої свободи, але протягом другої половини XVIII ст. це право вільно розпоряджати­ся потомственними козацькими землями почало поступово обмежуватися.

Перетворити козаків на гусар виявилось досить нелегко. Населення поставилося до нововведення відверто вороже, як могло саботувало реформування полків, які воно мало ще й утримувати. Мешканці сотенного містечка Межиріч активно протестува­ли проти скасування козаччини, вимагали, щоб у них була «по-старому козацька служба». Масове заворушення закінчилось арештом групи козаків і покаранням винних нагаями. Від тих, хто все ж таки став «новим гусаром», відвертались навіть батьки та брати, хоча вони — «нові гусари» — впродовж років уперто тримались ко­зацьких звичаїв і демонстративно підкреслювали своє козацьке походження — го­лили голови і довгу чуприну закладали за вухо. З кінця XVIII ст. гусарські полки комплектували вже на загальних засадах із рекрутів. Відбуваючи службу в російській армії, «нові гусари» швидко втрачали «козацькі особливості».

Частина колишньої слобідської та лівобережної козацької старшини могла вийти у відставку або перейти на службу в гусарські полки і замінити свої чини на армійські з пониженням на один чи два чини. Складність даного процесу відображає один ціка­вий факт: на заклик губернатора слобідської губернії Євдокима Щербініна зібрати­ся на огляд у Харкові для подальшого призначення на службу у гусарські полки взагалі ніхто не відгукнувся.

У 1785 р. старшина була зрівняна в правах з російським дворянством. При цьому вона могла залишатись зі своїми правами або перетворюватись на дворянство ро­сійського типу. Як уважають дослідники, досвідчений військовий адміністратор Пет­ро Рум’янцев, зацікавлений у стабільності бази його армії, проводив цілком зважену та помірковану політику, почавши діяти в напрямку нобілітації вже з 1780-х рр. Про документи, які надавала старшина, щоб довести належність до привілейованого ста­ну, дає можливість дізнатися«Відомість про ніжинську шляхту» квітня 1784 р. На­приклад, колезький асесор Михайло Волховський подав «три копии патентов на чины войскового товарища, сотничий та бунчукового товарища», військовий товариш Андрій Годило — «копию патента на чин», бунчуковий товариш Василь Кадигроб «на чины хоружого полкового и обозного предъявил и сообщил в копиях патенты», сини значкового товариша Григорій та Олександр Наливайки, «в чину полковых канцелярист состоящие, приложили копию патента отцу их на чин значкового то­варища из Генеральной войсковой канцелярии данной» тощо.

Українська старшина в цей період могла здобути значну частину привілеїв, на які вона претендувала майже півстоліття, якби стала частиною російського дворян­ства. З претензіями на нобілітацію вона почала відчувати важливість зв’язку між службовим положенням і належністю до панівного прошарку і разом з тим поступо­во формувати бюрократію з характерними рисами бюрократії загальноімперської. Здобувши панівні права, старшина розглядала себе представником «вже не окремої країни, а регіону, включеного до імперської системи» і відповідно мала визначити свою роль у цій системі. Дослідники вважають, що саме «колабораціонізм» козаць­кої старшини з російським урядом став одним із чинників досить швидкої втрати автономії Гетьманщини.

Маніфестом від 3 травня 1783 р. на Слобідській та Лівобережній Україні оголошу­валась заборона вільного переходу зі стану в стан і вводився подушний податок, що узаконювало кріпацтво. За цим документом правом особистої свободи могли корис­туватися лише колишні так звані реєстрові козаки, які були записані в «списки ре­організованої козацької верстви під час ревізії 1782 р.».

Одночасно 28 червня 1783 р. затверджувалось «Положення про регулярну кінно­ту», за яким із представників лівобережного козацтва створювалось 10 регулярних кавалерійських полків, утримання яких ішло за рахунок оброчних платежів, що сплачували козаки. У 1784 р. полки отримали назву карабінерних й увійшли до скла­ду регулярної кавалерії. Вони розміщувались у селах і містах за місцем проживання колишніх козаків і відповідно називались Лубенський, Переяславський, Сіверсь- кий, Чернігівський, Глухівський, Стародубський, Ніжинський, Київський, Со­фійський, Тверський, Полтавський.

Отже, виникли дві проблеми. Перша була пов’язана зі значним опором тих, кого перетворювали на кріпаків (повстання в Турбаях, яке визначило необхідність дотри­муватись обережності в даному питанні). Крім того, розпочалось так зване «шукання козацтва», а саме намагання довести належність до груп населення, яких обійшла кріпацька доля. У свою чергу цей процес мав сприяти пошуку свого коріння з подаль­шою ідентифікацією та поглибленням усвідомлення свого походження. Внаслідок цього кріпосні селяни склали меншість населення Лівобережної України.

Другу проблему створювала та частина населення, яка отримала назву «малоро­сійське козацтво». Уряд мав зважувати на їхні історичні поземельні права, чим ство­рив, як стверджують дослідники, «правову колізію», унаслідок чого «малоросійсь­ке козацтво» отримало частину прав дворян, не належачи до останніх.

У грудні 1796 р. на південноукраїнських землях узаконювалось прикріплення селян до землі, отже, закріпачувались таким чином не лише селяни на поміщиць­ких землях, а іноді навіть жителі казенних поселень. У 1797 р. був проведений пер­ший рекрутський набір лівобережних козаків (по три рекрути від 500 чоловіків). Од­ночасно вийшов наказ про відновлення в Лівобережній Україні устрою та судочин­ства згідно з попередніми звичаями і правом, що дещо затримав уведення нових за- гальноросійських адміністративно-судових структур.

До речі, розпочате з кінця XVIII ст. переселення козаків Лівобережної України на південні землі мало сприяти не лише заселенню цих територій, вирішенню пи­тання про визнання їх повноправними володарями земельної власності і збільшен­ню у них кількості земель, але й переслідувало мету зменшити соціальну напругу. Так, лише в 1796 р. було переселено із Чернігівщини на південь 479 родин (2394 особи) козаків (85 % з яких мали всього 2 десятини землі або були зовсім безземельні). Набагато чисельніші переселення розпочалися вже у ХІХ ст. Зазначимо, що не всі бажали переселятись офіційно, було багато таких, які йшли на південноукраїнські землі самостійно й з родинами.

Таким чином, відновлення штучних козацьких військ і частин не є випадковим. Вони стали формою організації козацького населення українських територій у складі Російської імперії, що сприяла установленню контролю над ним, передбачала ство­рення боєздатної сили для подальших територіальних надбань, захисту й освоєння нових районів, являла собою альтернативу Задунайській Січі. Причиною створення цих військових одиниць став збіг об’єктивних і суб’єктивних чинників, які визна­чили зважену і добре продуману політику високопоставлених осіб й урядової адмі­ністрації. Слід урахувати ще бажання самого козацтва зберегти залишки власних традицій в нових умовах (а представників стихійної народної колонізації, які при­єднувались до козацького населення, ще й легалізувати своє становище). Сподіван­ня їх здебільшого не здійснились. Козацьким військам і населенню надавались лише зовнішні атрибути колишніх традицій, відновлення останніх у повному обсязі було не прийнятним для держави. Досить часто адміністрація не визнавала права козаків на пільги, заперечувала належність до козацького стану. Але важливим у даному контексті є вже той факт, що продовжувала вживатися в офіційних документах на­зва «козак», поняття «козацькі привілеї» та «козацький стан», що впливало на світо­гляд місцевого населення.

Після підписання Ясського миру з Османською імперією і смерті князя Г. О. По- тьомкіна практично усі створені нерегулярні козацькі частини переформовувались, ліквідовувались або були переселені з території України, чим зведено нанівець навіть незначні спроби відновлення або трансформації традиційної військової козацької організації в останній чверті XVIII ст.

На початку ХІХ ст. через нове ускладнення російсько-турецьких відносин ро­сійський уряд знову звернув увагу на укріплення південних кордонів. Зокрема, відновлювались Бузьке козацьке військо, Кримсько-татарські кінні полки (військо), Грецьке (Албанське) військо, Ногайські кінні полки (військо). Війська, що склада­лись з українського козацтва (Бузьке, Чорноморське), мали багато спільних рис з незначними регіональними особливостями. «Знаючи схильність південноруського народу до козацтва, — відзначав один із істориків другої половини ХІХ ст., — уряд у годину зовнішньої війни неодноразово вдавався до виклику козаків з населення південних губерній... Одними з таких є, мабуть, і так звані бузькі козаки, що колись існували в сучасній Херсонській губернії». Ці плани збіглися з вимогами самих ко­заків про відновлення війська. Саме це відстоювала делегація козацької старшини в Петербурзі у 1801 р. Указом від 8 травня 1803 р. Бузьке військо відновлювалось на засадах Війська Донського на повному власному утриманні. На момент відновлення бузькі козаки проживали у 27 селищах, 2322 дворах (бузькі, красносільські та при­єднані болгарські села Щербані і Димовське), у яких проживало понад 12 тисяч осіб. Найбільшими були станиці Красносілля — 1293 особи, Михайлівка — 2304, Соко­ли — 517. Територія поділялась на три округи — два бузьких і один красносільський, які очолювали окружні начальники. Адміністративним центром бузьких козаків стало м. Вознесенськ. Населені пункти в усіх козацьких військах стали називатися ста­ницями і хуторами, де були виборні отамани.

В адміністративному та військовому управлінні Бузьке військо повторювало устрій Донського та Чорноморського козацьких військ, незначна різниця була лише пов’я­зана з меншими масштабами і привілеями. По військовій частині військо підлягало військовому губернатору, по цивільній — цивільному губернському правлінню. Для внутрішнього цивільного та господарського управління вводилась Військова Канце­лярія під головуванням наказного отамана. У складі Канцелярії працювали два штаб- офіцери, асесори, прокурор та секретар. Згодом штат збільшився за рахунок лікаря, поліцмейстера, скарбника та ін.

Козаки отримували форму за зразком Війська Донського. Вони мали темно-сині куртки з білими лямівками та поясами (кушаками), темно-сині шаровари з білою тасьмою.

Серед бузьких отаманів цих військ в зазначену добу, крім уже згаданих, можна назвати таких: генерал-майор Іван Краснов і полковник Микола Кантакузен. Гене­рал-майор Іван Краснов (1803-1806 рр.) і полковник Микола Кантакузен (1806­1817 рр.) відрізнялись різноманітними зловживаннями своїм становищем і практич­но не дбали про своїх підлеглих. Про це є численні спогади сучасників, документи слідчих справ, заведених на цих отаманів, і заворушення серед козацького населен­ня станиць Бузького війська. Зокрема козаки в скарзі на І. Краснова писали про те, що вони не отримали «за 1802 р. рекрутських. грошей, що утримані його превосхо­дительством генерал-майором Красновим, через це опинились у значному виснаженні та, відряджаючи за примушенням з останніх своїх коштів на службу козаків, зовсім себе розорили». Через свої зловживання І. Краснов був звільнений Е. де Рішельє з посади. Однак призначений полковник М. Кантакузен був не кращим. Досить влуч­ну характеристику дав йому О. Ланжерон: «Кантакузен упродовж усієї кампанії (йдеться про російсько-турецьку війну 1806-1812 рр.) перебував у Кишиневі під приводом сушки сухарів для армії, залишаючи козаків і волонтерів битися подалі від себе. У 1788 р. Кантакузен робив вигляд, що служив на війні, в цій війні він навіть і цього не робив. Він дуже погано екіпірував своїх волонтерів, зате збільшив свій кінський завод та стада своїх маєтків». Казнокрадство, хабарництво, свавілля і фальсифікації у наданні звань і посад, утиски козаків і пограбування населення війська — ось у чому звинувачували отамана і вимагали негайної передачі його військовому трибуналу, що й було рекомендовано військовому міністру Барклаю-де- Толлі. Однак у 1814 р. справу було припинено, а М. Кантакузен зберіг свою посаду отамана.

Одночасно у 1803 р. Чугуївський козацький полк (військо) став козацьким регу­лярним полком, до якого було приписано близько 22 тисяч осіб. Дещо інакше скла­лась доля колишніх козаків Катеринославського війська. Протягом 1801-1804 рр. із Слобідсько-Української губернії відбулось переселення на Кавказьку лінію 3655 ко­лишніх катеринославських козаків, які заснували на місці поселення п’ять станиць, серед яких Теміжбекська, Казанська, Тифліська, Ладозька. Вони стали основою Кавказького козацького полку Терського війська і склали 2-й Кавказький козаць­кий полк Кавказького Лінійного війська.

З часом господарювання у бузьких козаків ставало різноманітнішим і продуктив­нішим. Основою його залишалось землеробство і скотарство. Саме бузькими козака­ми була поширена відома порода української (черкаської) рогатої худоби. Займались козаки також рибальством, ремеслами, торгівлею.

Військовий устрій Бузького, Чугуївського козацьких військ визначався за прин­ципом інших козацьких військ Російської імперії. Вони утворювались як збройна допомога армії, і значна кількість козаків у них уже мала військову підготовку та бойовий досвід.

Бузьке військо виставляло протягом свого існування три п’ятисотенних полки. З відновленням війська полки несли прикордонну служби на Дністрі, з початком ро­сійсько-турецької війни 1806-1812 рр. брали участь в облозі Ізмаїла, воєнних діях на територіях Бессарабії, Молдавії, Волощини. Особливо відзначились у боротьбі з чумою в Одесі.

У період війни з Наполеоном бузьці перебували в діючий армії. Відомий герой 1812 р. Д. Давидов відзначав героїзм 1-го бузького полку, який активно діяв у за­кордонному поході, особливо у Франції при Краоні, Ларні, Арсісі, брав участь у взятті Парижа. За свою відвагу козаки 1-го полку 14 січня 1816 р. були нагороджені геор­гіївським штандартом «За хоробрість». 2-й і 3-й полки боролися з французькими військами на Дніпрі, відзначились у складі партизанських загонів О. Фігнера та О. Сеславіна під Дорогобужем, Борисовом. 2-й полк закінчив свою службу у м. Вільно. Після війни козаки продовжували нести прикордонну та митну службу.

Один з перших масових виступів бузьких козаків відбувся восени 1803 р. в зв’яз­ку з тим, що вищезгаданий отаман війська І. Краснов таємно привласнив 63 тисячі карбованців, які належали бузьким полкам. І. Краснов звернувся за допомогою, і до повсталих станиць було введено роту Сибірського гренадерського полку.

Ще більш гострий конфлікт, що перетворився у тривале збройне повстання, ви­бухнув у війську в 1817 р. Поштовхом до повстання були чутки про ліквідацію Бузь­кого війська і перетворення козаків на військових поселенців. Це загрожувало коза­кам найтяжчими формами військово-кріпосницького гніту. Передбачаючи негативну реакцію козаків, у січні 1817 р. військова адміністрація намагалась зберегти Бузьке військо і разом з тим пристосуватися до планів О. Аракчеєва. Наказний отаман М. Кантакузен подав записку «Погляд на перетворення Бузького козацького війська в кавалерійські полки», де пропонувалось збільшити кількість козаків за рахунок сусідніх сіл і створити не один, а два регулярних кавалерійських полки, що мало б скласти 12 діючих і 6 резервних ескадронів, але ця пропозиція не була реалізована.

21 липня 1817 р. генерал І. О. Вітт, маючи доручення влаштувати військові посе­лення, повідомляв, що жителі бузьких станиць, «які звикли здавна до вольності та життя без устрою, і бачачи, що нова їх організація мала тепер інші правила та нові порядки, відкрили зухвалість і непослух». Майже три місяці палало полум’я бо­ротьби в станицях Бузького війська, на придушення його направили чотири полки уланів, в озброєнні яких були гармати. В деяких станицях жінки з немовлятами кидалися на уланів, які мали атакувати їхніх чоловіків. Нових військових поселенців приводили до присяги під жерлами артилерійських гармат: «Нещасні, бачачи запа­лені ґноти й увесь убивчий снаряд, готовий гримнути в них, присягнули». До військо­вого суду було притягнено 93 особи, керівників заслано рядовими до Сибірського окремого корпусу.

Запровадження військових поселень на території України не було випадковим. Одним із моментів в обґрунтуванні улаштування поселеної кавалерії саме на півден­ноукраїнських землях і на Слобожанщині було те, що в регіонах проживали пред­ставники колишнього військового стану — козаки. Їх досвід військової служби та ведення господарства уряд планував покласти в основу системи військових поселень. Кавалерійські поселення почали улаштовуватися в 1817 р. На початку квітня 1817 р. було видано наказ про призначення окремих казенних сіл Слобідсько-Української губернії для військового поселення кавалерії, і розпочалось улаштування поселених округів на основі Чугуївського козацького війська. У 1817 р. військо перебувало у дуже скрутному становищі і постійно отримувало допомогу з казни, що і визначило його подальшу долю. Імператор Олександр І планував поселення таким чином, щоб вони створили єдиний пояс від Чугуєва (Слобідсько-Українське військове поселен­ня) до Південного Бугу (Херсонське (Новоросійське) військове поселення).

Наказом від 8 жовтня 1817 р. Бузьке військо ліквідувалось, а козаки ставали військовими поселенцями. Бузькі станиці увійшли до складу 1-го та 2-го полків Бузь­кої уланської дивізії. В красносільських станицях розташовувався 4-й полк Укра­їнської уланської дивізії. Однак до кінця придушити опір козаків уряду не вдалося. В травні 1818 р. під час проїзду Олександра І через поселення Бузької уланської дивізії знов спалахнуло повстання, яке було жорстоко придушене. Подальше життя бузь­ких і чугуївських козаків було чітко регламентоване, і вони розділили долю інших військових поселенців.

У той самий час чорноморці поступово влаштовувались на Кубані. На межі XVIII і ХІХ ст. вони ще продовжували зберігати традиційний устрій та управління за так званим «Порядком общей пользы». На кубанських землях чорноморці заклали 40 ку­рінних адміністративно-територіальних одиниць. Центральне поселення знаходи­лось в м. Катеринодар. Внутрішнє життя та управління здійснювалось за старим козацьким звичаєвим правом. Найвищою владою залишалась Військова рада, уряд складався з військових отамана, судді і писаря. На зборах курінної ради обирали курінний уряд і вирішували найважливіші справи куреня. Життя козаків на Кубані підлягало більш суворій регламентації з боку уряду. Кіш мав постійно звітувати про ситуацію у війську і розробляти нові статути громадського і військового управління. Вже на початку ХІХ ст. Чорноморське військо низкою урядових наказів переводи­лось на загальні засади для інших козацьких військ імперії. Головні юридичні зміни у стані Чорноморського війська вірних козаків пов’язані з наказом імператора Пав­ла І від 16 лютого 1801 р. В ньому підтверджувалися попередні положення існуван­ня війська від 30 червня 1792 р., але в той самий час воно переводилось на загальні засади для всіх козацьких військ імперії. Замість Військового уряду створювалась Військова Канцелярія з правами губернського правління, до якої входили отаман війська, два офіцери від козаків, «особа» — генерал, призначений імператором, про­курор для «охорони правосуддя». При Канцелярії запроваджувались спеціальні відділи (6 експедицій), які займались розглядом межових, кримінальних, цивіль­них та інших справ. Канцелярія контролювала всі сфери життя війська, а її діяльність підлягала законам Російської імперії. Подальші закони мали уніфікувати управлін­ня козацькими військами для пристосування їх до інтересів імперії.

Козацьку раду було позбавлено права обирати військового отамана — його при­значав імператор із запропонованих кандидатів. Отаман мав бути лише «наказним». Сама козацька рада поступово припиняла своє функціонування. Було створено чо­тири земських розшукних начальства на чолі з начальниками та двома членами. Останні отримали значні повноваження для запровадження «благочинного поряд­ку». Згідно з розпорядженням уряду курінні поселення стали називатися станиця­ми. Участь козацтва у загальних для держави військових операціях (експедиції проти народів Кавказу, участь у придушенні польського повстання 1793-1794 рр., Кас­пійський похід 1796 р.) свідчила про перетворення його на структуру, подібну Війську Донському.

Регламентація позначилась і на введенні загальної для козаків форми, яка ста­ла поширюватись з 1820-х рр. Спроби уніфікації військового одягу розпочалися з 1814 р. Отаман чорноморців Ф. Бурсак клопотав перед херсонським військовим гу­бернатором Е. де Рішельє про розробку зразкового мундира й амуніції. Обґрунту­вав він це в листі від 12 березня 1814 р., в якому писав про необхідність уведення форми єдиного зразка і просив її затвердити: «Соглашаясь с общим желанием чи­нов войска мне вверенного, нахожу нужным по общему о войсках постановлению иметь и в сем войске мундир, который сколько необходим для пользы самой служ­бы, столько и выгоден для всех чинов, особливо нижних; тем более, что оной по предложению состоит из куртика и шаровар только свободных, но вовсе не широ­ких, как ныне многие офицеры одеваются, и будет обходиться несравненно де­шевле длинного одеяния, какое прежде имели, что делает лучшую и необходимую для воина опрятность».

Форму розробили, й Е. де Рішельє наказав її носити козакам уже у 1815 р., але через два роки новий військовий губернатор О. Ланжерон з’ясував, що наказ попе­редника не виконувався. Вже 11 лютого 1816 р. були затверджені зразкові мундири для чорноморців. Коротка куртка темно-синього сукна з прямим коміром-стійкою з окантовкою червоного кольору та чотирма рукавами, два з яких закидались за спи­ну як декоративний елемент, — ця форма виявилась для козаків надто дорогою (близько 100 крб.). Значна кількість офіцерів і козаків узагалі не спорядили собі по­вний комплект обмундирування. Форма з невеликими змінами проіснувала до 1840 р.

Переселення на Кубань поставило чорноморців у скрутне становище. Природні умови були для них новими і дуже несприятливими для оселення, а тим більш для економічного освоєння. Намагаючись колонізувати ці райони і посилити Чорноморсь­ке військо здатними і звичними до військової служби людьми («вели уже колись рід життя», схожий з чорноморцями), уряд удався до переселення на його землі ко­заків і селян зі слобідських і лівобережних районів України. Це давало також мож­ливість зменшити земельний голод в українських губерніях, вирішити питання про визнання українських козаків повноправними володарями їхньої земельної власності. Ще одну досить важливу причину подібних заходів відзначив уже наприкінці ХІХ ст. М. Стороженко. Він писав, що переселенням козаків на Кубань уряд нама­гався, «зменшуючи чисельність козацької верстви, сприяти його становому «зне­особленню» й «асиміляції»... з іншими податними верствами імперії».

При цьому малоросійський генерал-губернатор Я. І. Лобанов-Ростовський радив обирати для переселення ті козацькі родини, де «більше дівчат і вдів, які здатні всту­пати до шлюбу, внаслідок малої кількості жіночої статі в чорноморських військах». Дійсно, у 1794 р. жінки складали близько третини всіх жителів війська — 30 %, у 1801 р. — 28 %, але в подальших переселеннях не завжди дотримувались такого принципу.

Основним завданням війська була військова служба. «Положенням про військо­вий та громадський устрій» від листопада 1802 р. Чорноморське військо мало ви­ставляти 10 кінних і 10 піших п’ятисотенних полків, на останніх покладалась служба при «орудіях» та у флотилії, а у 1810 р. служба у флотилії припинялась. Штат полку встановлювався на зразок Війська Донського: один полковник, п’ять полкових оса­вулів, п’ять сотників, п’ять хорунжих, один квартирмейстер, один писар і 483 коза­ки. Військові старшини дорівнювались до чинів регулярної армії. Козаки, які звільня­лись від дійсної служби, переводились на внутрішню службу.

З початку їхнього проживання на Кубані на чорноморцях лежав постійний обо­в’язок охороняти кордон уздовж р. Кубань. Кордон охороняли по черзі: рік служи­ли на кордоні, два роки знаходились на пільгах, але реально полків на чергу не вис­тачало. Служба на кордоні здійснювалася за спеціальними інструкціями через сис­тему пікетів, кінних застав, вартових на вежах, роз’їздів тощо, які були часто не­ефективними через недисциплінованість самих козаків.

Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. скоротилася кількість стройових козаків і козаків флотилії. До середини першого десятиліття ХІХ ст. закубанські горці не виявляли значної активності, й адміністрація змогла покластися на прикордонну варту, кількість якої подвоювалася. Таким чином відбулась зміна в характері служ­би чорноморців. Уже у 1802 р. 22 % козаків від загальної маси здатних до служби знаходились на службі, а на кордоні служили 2212 (64 %), на флоті — 409 (12 %), по внутрішньому управлінню — 815 (24 %).

Крім служби на кордоні козаки-чорноморці виконували й інші завдання за межа­ми своїх територій. Так, під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр. чорно­морські частини були направлені до Криму, а потім збірний «3-й приморський ко­зацький полк» під командуванням підполковника Паліводи взяв участь у бойових діях на Дунаї, зокрема в облозі фортеці Тульча у квітні-травні 1807 р., яку захищали турецькі запорожці та ізмаїльський паша Ібрагім Пехлеван. Про ці події залиши­лись спогади графа О. Ланжерона (ймовірно, внаслідок перекладу спогадів О. Лан- жерона з французької мови Палівода перетворився в тексті на Палівадова): «...в той момент, коли усі човни поспішали до місця призначення, піднявся раптом страш­ний шквал, що часто повторювався на Дунаї, і розігнав усю флотилію. Один з човнів, що управлявся начальником чорноморських козаків, підполковником Палівадовим, вітром, що налетів, був відкинутий на мілину. Турки зараз же з’явились до нього, взяли його, вбили Палівадова та 40 гренадер Ладозького полку, залишивши живим лише одного сина Палівадова, молодого чоловіка 15 років, якого Пехлеван забрав із собою і ми його вже більше ніколи не бачили». Про ці події писали історики І. Дмит­ренко та П. Короленко: «12 травня 1807 р. вони сіли на мілину, турки побачили ко­зацькі баркаси на світанку, і, незважаючи на відчайдушний спротив, Палівода був убитий, а ті, які залишились живими. взяті в полон». Після смерті Паліводи полк став «9-м пішим» під командуванням Матвеева. Цікаво, що до цього полку керів­ництво армії відмовилось зараховувати турецьких запорожців, які переходили на російський бік через те, що там «таких уже багато». Надалі 9-й піший полк та інші частини чорноморців брали участь у війні з Наполеоном, російсько-іранській війні 1826-1828 рр., російсько-турецькій війні 1828-1829 рр.

Складні умови економічного освоєння нових територій, численні повинності, утис­ки на службі та поза службою з боку офіцерів викликали відкриті (збройний опір) та пасивні (втечі) форми протесту в козацькому середовищі.

Ці процеси позначились і на згаданих вище так званих «інородчеських» форму­ваннях: відновлювались старі й створювались нові.

У 1801 р. визначили статус приазовських ногайців, створивши окреме нерегу­лярне формування, близьке до статусу козацьких військ, — так зване Ногайське військо. Воно мало існувати при річці Молочна й 5 жовтня 1802 р. офіційно отримало свою назву — Ногайські кінні полки. Ногайці користувались правами повної адмі­ністративно-територіальної автономії, не сплачували податків, а мали за це вистав­ляти два п’ятисотенних кінних козацьких полки. Утримувати полки мали Єдич- кульська та Джембуйлуцька орда. Керівником війська став начальник ногайських орд Баязет-бей. Унаслідок внутрішньої нестабільності, конфліктів між мурзами різних орд, руйнацією застарілої ієрархії родів, втратою традиційних зв’язків між ордами у 1804 р. ногайські полки розформували. Намагання зробити ногайське на­селення осілим та поставити під контроль російської влади викликало неодноразові міграції ногайців до Туреччини.

Протягом 1797 р. Грецьке (Албанське) військо реформувалось у регулярну струк­туру армії. Так, Албанський дивізіон розформовувався й оселявся в Одесі, Грецький батальйон — у Балаклаві. У 1803 р. був виданий указ про надання під поселення під Одесою в Олександрівці землі для колишніх чинів Грецького (Албанського) дивізіо­ну з родинами, а разом з тим замість ліквідованого у 1797 р. дивізіону було наказано сформувати Одеський Грецький батальйон, а батальйон у Балаклаві назвати Бала- клавським. Значну частину поселенців двох батальйонів було залучено на службу під час російсько-турецької війни 1806—1812 рр. в Дунайську флотилію, вони брали безпосередню участь у боях під Кілією, Тульчею, у штурмі Ізмаїла, Браїли, Рущука, також вони брали участь у штурмі Анапи та інших фортець на східному узбережжі Чорного моря. Після війни сталися зміни в структурі Одеського батальйону. Значна частина греків, не бажаючи відбувати службу і проживати на території Олександрів- ки, переселялась до Одеси, свої землі віддавали в оренду іншим особам, не зв’яза­ним з батальйоном. Крім того, у 1810 р. вийшов наказ перевести Одеський та Бала- клавський Грецький піхотні батальйони на становище військових поселенців. Це, зрозуміло, ще більше посилило бажання греків з Одеського батальйону та інших уникнути військової служби. До військового поселення відійшли землі від Георгіїв­ського монастиря до м. Балаклава і до Феодосії, зокрема населені пункти Балаклава, Кадикой, Корона, Камара, Алоуй, Кременчук, Аутка, Алупка. Всього до поселення відносилось 385 дворів. Військові поселенці комплектували Балаклавський Грець­кий піхотний батальйон (чотири роти) з греків, які проживали на визначеній тери­торії Таврійської губернії, через інститут кантоністів або наймали на військову службу за контрактом. Балаклавський батальйон займався регулюванням відносин між ро­сійським та татарським населенням Криму, патрулюванням узбережжя півострова від Севастополя до Судака, ніс прикордонну службу під час епідемії чуми у 1829 р. тощо.

1 березня 1819 р. О. Ланжерон запропонував ліквідувати Одеський батальйон як нефункціональний, 24 травня вийшов наказ про його ліквідацію. Ті, хто бажав про­довжувати службу, переселялись у Балаклавський батальйон, інші залишались на землях поблизу Одеси і переходили під цивільне управління. Частини Грецького (Албанського) війська мали сім значків-прапорів та один Георгіївський прапор, на­даний за участь батальону у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. «за взятие Анапы в 1807 году апреля 29 дня».

Кримсько-татарське військо мобілізовувалось уже у 1807 р. З кримських татар, які бажали утримувати на власний кошт ополчення, було сформовано чотири кінних полки, які в кінці року також розпустили. На початку 1808 р., а саме 24 січня, сфор­мували чотири нових полки: Сімферопольський на чолі з підполковником Кімом Беєм Балатуковим, Перекопський на чолі з підполковником Ахмед Бей Кункаловим (Хун- каловим), Євпаторійський на чолі з капітаном Абдулою Ага, Феодосійський на чолі з капітаном Алі Мурзою Ширінським. Полки було відправлено на кордон із Прус­сією.

У 1812 р. перші два полки вступили до складу 1-ї російської армії, Феодосійсь­кий — до 2-ї, Євпаторійський — до 3-ї. Євпаторійський полк був озброєний лише ножами і частково піками, тому активної участі у кампанії 1812 р. не брав. У пропо­зиції таврійського губернатора до новоросійського генерал-губернатора Е. Рішельє йшлося про доцільність включення до полків 21 670 ногайців і киргизів, які були оселені «за Перекопом на Молочних водах і в Дніпровському повіті» і користувались такими самими правами, як і кримські татари. Під час війни з Наполеоном у 1812 р. Перекопський та Сімферопольський полки входили до складу загону М. Платова і брали участь у битвах під Смоленськом, Можайськом, Бородіном, Малоярославкою, Тарутиним. Феодосійський полк воював під Кобрином, Пружанами, Городечною. Після закінчення закордонного походу російської армії 1813-1814 рр. полки розпу­стили по домівках.

Відзначимо також, що в пониззі Дунаю компактно проживали нащадки однієї з груп донського козацтва, а саме некрасівські козаки-старообрядці. Після російсько- турецької війни 1806-1812 рр. частина з них, яка проживала на території Південної Бессарабії (в межах сучасної України), опинилась у складі Російської імперії, а час­тина залишилась у складі Османської імперії. Некрасівці, інтегруючись з іншими групами сільського російського старообрядницького населення Подунав’я (липова- нами), створили замкнуту групу населення з оригінальним козацьким устроєм, збе­рігаючи традиційні (навіть архаїчні) елементи у внутрішньому управлінні, побуті і світогляді.

На початку ХІХ ст. на українських лівобережних землях продовжувала існувати соціальна група, яка в документах називалась «малоросійське козацтво», і козацька старшина, яка намагалась увійти до верстви дворян. З другої половини 90-х років XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини відбувалися зміни через неординар­ну політику Павла І, які частина дослідників схильна вважати «бажанням діяти всу­переч Катерині ІІ», а інші вважають, що «імперія з дворянської починає трансфор­муватись в абсолютистську». Так чи інакше, але указ «О восстановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правилам и поряд­кам» від 30 листопада 1796 р. дещо затримав уведення нових загальноросійських адміністративно-судових структур і стабілізував ситуацію серед різних станів насе­лення. Історик Олександр Кухарук припускає, що у намірах Павла І під час військо­вого реформування могло бути зокрема і «поєднання посади київського (малоро­сійського) військового губернатора (командуючого військами (армією)) на частині території України з козацьким гетьманством». Однак реформи наштовхнулись на протидії з боку самої колишньої Гетьманщини. Зокрема з боку тих, хто вже встиг скористатися своїм вигідним становищем унаслідок отримання матеріальних благ, у тому числі й колишніх козаків, які стали дворянами.

На початку ХІХ ст. відбулась низка перетворень, які мали в подальшому інтегру­вати колишню Гетьманщину до імперії. Малоросійський генерал-губернатор Олексій Куракін дивився на підлеглі йому території як на щось дивовижне. Цікавий епізод, що відбувся з ним, описала відома дослідниця Валентина Шандра: «Зустрівши у Конотопі миловидну дівчину в звичному українському вбранні, він настільки зами- лувався нею, що навіть подарував їй 10 рублів на стрічки». Принаймні це засвідчува­ло, що було багато ще над чим працювати у нівелюванні специфічних рис регіону.

У 1801 р. імператор Олександр І своїм наказом, підтверджуючи пільги козацтву, в той самий час ліквідував «устрій та судочинство згідно з попередніми звичаями і правом» й увів корпоративні дворянські установи, що викликало небезпідставне за­непокоєння у козацької старшини. Справа в тому, що дворянські зібрання губерній мали право надавати представникам старшинських дрібних родів дворянство, однак протягом першої третини ХІХ ст. більшість із представлених на дворянство стар­шин його не отримала (мова йде про старшин, які служили в адміністративних уста­новах колишньої Гетьманщини). Серед них рід сотників Віленських, Бачинських, Круковських та ін. Вищі геральдичні установи, які мали підтвердити надання дво­рянства, відмовили їм у цьому, аргументуючи це тим, що в документах, на підставі яких надавалось дворянство, немає положення про те, що «малоросійські чини при­рівнювались до офіцерів, які служили на дійсній військовій службі і яким лише на­давалось право користуватися дворянством». Однак ті зі старшин, які отримали офі­церські звання після ліквідації реформування малоросійських полків у 80-х рр. XVIII ст., теж не могли скористатися правом отримати дворянство через те, що точ­но не визначалось, які саме «малоросійські чини відповідають яким табельним офі­церським». Ця невизначеність створила проблеми для значної кількості лівобереж­ної старшини, яка не мала інших доказів на своє благородне походження, ніж «своєї і предків своїх служби в козацьких старшинських чинах», і закривала їм можливість отримати не лише матеріальні привілеї, але й право служити в державних устано­вах, відповідно виховувати дітей та ін. Вбачаючи в цьому зневагу до власних патріо­тичних почуттів, дворянські установи Чернігівщини і Полтавщини звернулись до урядових установ зі скаргою про «приниження національних чинів». Рішення щодо цього питання було прийняте лише у 1835 р. В наказі точно роз’яснювалось, які саме чини «старої малоросійської служби» могли отримувати спадкове й особисте дворянство, а ті зі старшинських родів, що не змогли представити відповідних доку­ментів, переводились до козацької верстви.

Зазначимо також, що були й деякі позитивні моменти у відмовах геральдичних установ надавати дворянство. Зокрема, вони підняли цілу хвилю так званих істори- ко-правових «Записок» представників української еліти, в яких обґрунтовувались права та гідність старшини попереднім історичним розвитком і традиціями, форму­лювались перші концепції історії України, формувалась гордість за свою історію, поширювались у суспільстві ідеї, що дослідження власної історії є важливим обо­в’язком інтелектуальної еліти. Врешті були введені в науковий обіг численні актові джерела, почали створюватись перші приватні архіви тощо.

Поряд з козацькою старшиною роз’яснення свого становища потребувала ще одна група козацького населення Лівобережної України. Після оформлення кріпацтва у 1783 р. правом особистої свободи користувалися лише так звані реєстрові козаки, а ті з козаків, які не були внесені до списків реорганізованої козацької верстви під час ревізії 1782 р., мали стати поміщицькими підданими. Саме в останніх після наказу 1801 р. з’явилась надія переглянути своє становище, і вони масово почали подавати клопотання про повернення в козацтво («иски о казачестве») до відповідних уста­нов. Дана ситуація змусила звернутися малоросійського генерал-губернатора кня­зя Олексія Куракіна до Сенату з пропозицією чітко визначити, кого вважати коза­ком. Надії були перекреслені сенатським наказом від 28 червня 1803 р., за яким право вийти з кріпацької залежності надавалось лише тим козакам, предки яких були записані до реєстру і випадково були закріпачені. Для підтвердження свого походження козак мав надати письмові докази, а за їх відсутністю слід було зверну­тися до свідків з дворян, козаків або міщан. На початку ХІХ ст. за неповними дани­ми кількість козаків складала понад 170 тис. За даними ревізії 1816 р. кріпосні коза­ки і селяни в Чернігівській губернії становили 38 %, у Полтавській — 44 % від усього населення.

Одночасно цим наказом надавалось право на володіння, купівлю і продаж земель «малоросійським козакам» за умови збереження мінімальної земельної ділянки у 8 десятин. Останнє пояснювалося необхідністю стимулювати переселення козаків на південні землі, щоб зменшити соціальну напругу і розв’язати проблему малозе­мелля в регіоні. У південноукраїнських регіонах козаки «розчинялися» у загальній масі інших переселенців і переймались уже спільними з ними проблемами влашту­вання. Як зазначають дослідники, «козаки досить неохоче переселялись під конт­ролем відповідних державних структур, переселенських контор, водночас претен­дували на отримання державної допомоги. Характерно, що здебільшого вони оселя­ються вже у відомих їм місцях, а не в нових слободах».

Переселення мало здійснюватися на добровільних засадах з дозволу генерал-гу­бернатора. У першу чергу переселялися ті родини, які були вільні від недоїмок, по­винностей і боргів. На відміну від них козацтво переселялось за власний рахунок, а кошти мало отримати, продавши свою ділянку землі. Внаслідок цієї політики на південні землі України переселилось близько 7 тисяч козаків.

У подальшому положенням від 17 березня 1808 р. передбачалось переселити на Кубань 25 тис. козаків Полтавської і Чернігівської губерній та визначались умови цього переселення. З метою надати переселенцям матеріальну допомогу і тим самим покращити перші враження малоросійських козаків від нових місць проживання Чорноморське козацьке військо підготувало необхідну кількість хліба, будівельного лісу, збіжжя для посіву. Переселенцям надавалось трирічне звільнення від служби для можливості завести власне господарство. Переселення «малоросійських козаків» почалося навесні 1809 р. До кінця року на Кубань з Полтавської і Чернігівської гу­берній переселилось 20 910 осіб обох статей. У наступному 1810 р. з цих самих гу­берній переселилось ще 24 групи чисельністю 7237 чоловіків і 6144 жінки, а в 1811 р. — 1417 чоловіків і 1199 жінок. У цілому з 1809 р. по 1811 р. з Полтавської і Чернігівської губерній в Чорноморію переселилося 41 635 осіб обох статей.

Період війн з Наполеоном на початку ХІХ ст. призвів до зміни у ставленні урядо­вих структур до козацтва й одночасно пожвавив надії на формування нових військо­вих одиниць. За наказом від 30 листопада 1806 р. розпочалась організація так звано­го «земського війська», і на території Малоросійського генерал-губернаторства усіма верствами було зібрано 26 тисяч ополченців, активно надходили продукти до ар­мійських магазинів. Потреби в додаткових коштах змусили розповсюдити на Ліво­бережну Україну систему відкупів і збільшити акцизи на горілку, що викликало знач­ний протест з боку козацтва.

Війна 1812 р. спричинила декілька проектів створення нових козацьких військ. Одним з них став реалізований проект організувати з козацького населення Київсь­кого генерал-губернаторства (Київська, Волинська і Кам’янець-Подільська губернії) кінне козацьке військо на правах ополчення. Під час набору до війська передбачало­ся надання пільг (один козак зараховувався за двох рекрутів під час наступного на­бору). Оголошення монаршої волі в українських землях отримало значний суспіль­ний резонанс. Бажаючих вступити до війська було досить багато, і щоб відібрати найкращих, доводилося проводити відбір у декілька етапів. Імператор чітко й одно­значно обіцяв зарахованим до майбутнього козацького війська: «Коли минеться в українських полках потреба, всі вони будуть розпущені по своїх домівках, але вже назавжди залишаться належними до війська і за першою вимогою зобов’язані бу­дуть з’явитися на службу і скласти знов свої полки, задля чого вони повинні трима­ти в задовільному стані зброю, одяг і коней, утримуючи все за власний кошт і звільня­ючись за це від усіх інших державних повинностей. Діти їх, народжені після зарахування до війська, також належатимуть до нього. Тим із них, кого поміщики не вважатимуть за потрібне прийняти назад у свої маєтки, будуть відведені для зас­нування власного господарства ділянки на державній землі, про що буде винесена особлива постанова». Отже, влада мала намір організувати щось подібне до нерегу­лярних частин або військ.

Козацький полк мав складатися із 1347 рядових і офіцерів. Загальна кількість усіх чотирьох полків повинна була дорівнювати 5388 особам. Крім зазначених стро­йових чинів до складу кожного полку потрібно було зарахувати ще близько 60 не­стройових (лікарі, фельдшери, ковалі та ін.). Цікавим є те, що однією із проблем комплектування стала відсутність офіцерського складу. Дослідники пояснюють таку ситуацію тим, що представники переважно польської за етнічним походженням шляхти Правобережної України, які повинні були добровільно займати офіцерські посади, не виявили особливого патріотизму до Росії і не поспішали йти на службу; не підтримали таку ініціативу й офіцери та унтер-офіцери Полтавщини і Чернігів­щини. Для початкової організації ескадронів до кожного з них було направлено по одному кадровому офіцеру з регулярних кавалерійських полків. Командири полків затверджувалися імператором з подання Івана Вітта. Українське козацьке військо перебувало у відомстві військового міністра на однакових правах з Донським, Чор­номорським, Бузьким та іншими військами. Проте, вони суттєво відрізнялися від нерегулярних п’ятисотенних донських полків як за штатом, так і за характером служби, і це наближало їх до регулярних полків легкої кавалерії.

Для формування чотирьох полків козацького війська відводилася територія 12 повітів Київської і 4 — Кам’янець-Подільської губерній. Козацькі полки Київської і Кам’янець-Подільської губерній офіційно називалися «Українська кінно-козацька дивізія». У кінці липня 1812 р. Українська кінно-козацька дивізія була сформована і нараховувала близько 4800 козаків. Генерал Фабіан фон дер Остен-Сакен, прийма­ючи до свого корпусу козацькі полки під командування, відзначав, що вони знахо­дяться в задовільному стані, незважаючи на швидке їх формування. В липні 1812 р. ці полки увійшли до армії під командуванням генерала Олександра Тормасова, що дислокувалася на Волині. Після звільнення Росії від французьких військ і перене­сення театру воєнних дій на територію Центральної Європи в 1813 р. кожний полк отримав поповнення у кількості 270 осіб з поселян Київської, Подільської і Волинсь­кої губерній. Для цього в зазначених губерніях було проведено додаткові набори до козацького війська з числа державних селян за аналогічними умовами, що і влітку 1812 р.

Швидкість формування козацьких полків у Київському генерал-губернаторстві, їх чудовий стан, ентузіазм населення, викликаний їх створенням, підштовхнули російське військове командування спробувати повторити експеримент тепер уже на території колишньої Гетьманщини, а саме в Полтавській і Чернігівській губерніях, де проживало в 1813 р. 460 905 осіб козацького походження. У Полтавській губернії вони становили 83 %, у Чернігівський — 71 % від загальної чисельності державних селян цих губерній. У лютому 1812 р. козаки були зрівняні у виконанні поземель­них повинностей з державними селянами.

На початку Вітчизняної війни 1812 р. малоросійський генерал-губернатор Ло- банов-Ростовський оголосив проект створення Малоросійського козацького війська разом з обіцянками значних пільг і привілеїв. Невдовзі після видання «Попередніх вказівок для створення Українського козацького війська» 25 червня 1812 р. мало­російському генерал-губернатору князю Якову Лобанову-Ростовському надійшов «Височайший рескрипт» імператора, в якому зазначалось, що з «малоросійських козаків» у довірених йому губерніях на нього покладається завдання організувати кінно-козацькі полки. Передбачалося, що вони могли б стати альтернативою рек­рутського набору, який планувалося провести восени. Кількість полків мав визна­чити генерал-губернатор, «знаючи, наскільки потрібне збільшення кількості військ проти ворога багаточисельного і небезпечного». Це надихнуло козаків до вступу у військо. Внаслідок цього в Полтавській і Чернігівській губерніях не лише сформу­вали 15 нерегулярних козацьких полків, але й розпочалося створення земського ополчення (не дивлячись на те, що ці губернії не були включені до переліку адміні­стративних одиниць, де формували ополчення). «Малоросійські кінно-козацькі полки» — таку офіційну назву отримали новоутворені полки, чисельність яких складала 18 000 вершників. Формування полків розпочалося з другої половини липня 1812 р. швидко і завзято. Вступити в козацьке ополчення міг кожен. Вони озброювались, обмундировувались і утримувались за власні кошти. Кожен козак до призовного пункту повинен був з’явитися у власному суконному жупані, су­конних шароварах, у шапці з овечих смушок, мати пару полотняних онуч, дві пари чобіт, три сорочки, чорний суконний галстук, баклагу для води, аркан, сакву, на­гайку і маленьку суконну валізу. У такому обмундируванні козак розпочинав служ­бу і відбував її до того моменту, коли у полкових швейних майстернях закінчува­лось пошиття обмундирування за офіційно затвердженими зразками. На обмундирування війська збиралося по 1 крб. 50 коп. з кожної ревізької особи. Ко­жен козак був зобов’язаний прийти з конем, на купівлю якого асигнувалося 100 крб., що вносила козацька громада. Щодо збруї, то вона також поставлялася козаками, кожен мав прийти зі своїм сідлом. Зброю козаки мусили мати власну: холодної було вдосталь, вогнепальної не вистачало. Головним критерієм було вміння їздити верхи. У Полтавській і Чернігівській губерніях спочатку планувалось про­водити набір з розрахунку від кожної сотні ревізьких осіб по одному козаку (як під час рекрутських наборів), але земськими комісарами з ініціативи самих козаків кількість добровольців, яка вступала до війська, установлювалась у чотири рази більша, тобто, один вершник з кожних 25 чоловік козацького стану. В деяких по­вітах Чернігівської губернії демографічна ситуація і майновий стан населення не дозволяли спорядити на службу більше двох козаків з кожної сотні.

Письменник Іван Котляревський, який брав активну участь у формуванні 5-го Полтавського полку, писав: «Люди, яких я прийняв, гарні, старих немає, і моло­диків мало; більша частина козаків вступають з задоволенням, завзяттям і без най­меншого суму; всі з піками і шаблями, але багато є шабель, які перероблені з кіс; є й рушниці з пістолетами, але ця зброя в неналежному стані. Коні невисокі, але до служ­би здатні, одяг весь новий, але потрібно буде привести до єдиного зразка...» Відсутність теплого зимового одягу і через це переохолодження призводили до за­хворювань.

Пізніше, після осінньої кампанії 1812 р., усі Малоросійські кінні козацькі полки були зараховані до регулярної армії і після цього отримали нове обмундирування. Рядові Чернігівських полків мали темно-зеленого кольору короткі козацькі куртки з червоною опушкою і жовтим номером полку на погонах, такого ж кольору шарова­ри, чорні овечі шапки з червоним верхом і чорним вовняним султаном та замшеві рукавиці. Козаки Полтавських полків були одягнені в сині козацькі куртки з черво­ним коміром і обшлагами, сині шаровари з червоними лампасами; носили замість шкіряного пояса вовняні червоні кушаки, овечі чорні шапки з червоним суконним верхом, чорним султаном з кінського волосу.

Козацькі та ополченські полки, які не були відправлені до регулярної армії, пре­красно проявили себе в кампанії 1812 р. Вони сформували разом з місцевим насе­ленням багатокілометровий охоронний кордон, що не дозволяв проникнути на те­риторію Київської і Чернігівської губернії французьким і союзним їм польським збройним загонам, цим звільняли значні сили регулярних військ. Кінні козацькі полки Наддніпрянщини застосовувалися військовим керівництвом переважно в запіллі, для залогової і лазаретної служби, охорони комунікацій, конвоювання по­лонених, здійснення поліцейських функцій та ін. Деяким полкам випадала наго­да продемонструвати своє знання військової справи і з успіхом застосувати свій багатий бойовий досвід під час виконання відповідальних завдань на передовій. Зокрема, відзначилися в боях під Малоярославцем і Красним, при звільненні міст Речиця, Рославля, Чечерська, захисті Калуги, Брянська, при облогах фортець Замостя, Модліна, Торна, Рославля, здійснюючи летючу пошту від Борисова до Вітебська, несучи на території герцогства Варшавського залогову службу, звільняю­чи Дрезден і Гамбург, у «битві народів» під Лейпцигом 3-й Чернігівський полк та частини Українського війська, які дійшли до Парижа. Справжнім героєм став ко­мандир 2-го Українського кінного козацького полку майор Храповицький. За осо­бисту хоробрість, відданість і талант воєначальника в ході закордонних походів він був нагороджений орденом Святого Володимира 3-го ступеня і підвищений у званні до полковника.

Після завершення закордонних походів 30 серпня 1814 р. 1-му, 2-му і 3-му Ук­раїнським козацьким полкам була видана почесна нагорода — срібні труби з напи­сом: «В подяку за відмінні подвиги, здійснені в минулій кампанії».

Використати українське козацтво у подіях 1812 р. мали намір і зі сторони против­ника Російської імперії, а саме Франції. Протягом певного часу в уряді Наполеона ретельно вивчали історичне минуле козацтва, його становище на початок ХІХ ст. Інтерес таких досліджень був, як твердить В. Ададуров, «насамперед військово-стра­тегічним», в основі лежала оцінка ступеня відданості козаків Російській імперії, а через це й можливості залучення козаків як на службу проти Франції, так і навпа­ки — проти Росії. Особливо в цьому питанні відзначались польські представники, посилаючись на досвід взаємодії з козаками проти Росії наприкінці XVm ст. у відсто­юванні польської державності. Вони пропонували в разі спільної перемоги над Ро­сією створити «нації» козаків державу під назвою «Наполеоніда». Однак французь­кий уряд був більш реалістичний щодо перспектив залучення козаків у війну з Росією, що й визначили подальші події 1812—1814 рр.

У 1814 р. Олександр І мав намір навіть реорганізувати армію, взявши за зразок малоросійські козацькі полки, розміщені на західному кордоні, але намір не був ре­алізований. Дислоковані у Варшавському герцогстві Полтавські і Чернігівські ко­зацькі полки повернулися услід за ополченням у свої губернії. З 10 800 козаків де­в’яти Полтавських полків, що з самого початку вступили на бойовий шлях, у свої домівки повернулися 7600, а з 7200 козаків шести Чернігівських полків — 4854.

У червні 1816 р. козацькі полки розпустили і планували переселити в повному складі на Кавказ, але це наштовхнулося на значний спротив козаків, і у переселенні брала участь тільки незначна частина на добровільній основі. Через декілька місяців уряд реорганізував і чотири Українських кінно-козацьких полки, що 26 жовтня 1816 р. склали Українську уланську дивізію.

Незважаючи на всі спроби «вписати» «малоросійських козаків» до інших груп населення, вони продовжували користуватись правом власності на землю, яке вва­жалось монополією дворян. Козаки були досить численними для простої «лікві­дації» — фізичного або суспільного асимілювання, до того ж чинник колективної свідомості, належності до «гонорової» та «вільної» верстви козацтва міг відіграти «злий жарт» з подібними занадто активними спробами уряду. У нестійкій міжна­родній ситуації це було б украй небажаним. У зв’язку з цим дослідники простежу­ють розбіжність в обіцянках уряду щодо збереження козацьких полків після закін­чення бойових дій.

Про стабільне бажання частини урядовців інтегрувати малоросійських козаків у загальноімперський порядок, надавши їм статус війська, свідчить збереження ко­зацьких полків після війни 1812-1814 рр. та скасування додаткових податків для них, ураховуючи значні витрати козацьких господарств Полтавської та Чернігівсь­кої губерній під час війни. Однак уже з 1819 р. на них знову повною мірою лягає податковий тягар.

Малоросійський генерал-губернатор князь Микола Рєпнін-Волконський розумів, що запорукою процвітання і стабільності у регіоні є збереження традиційного укла­ду життя і господарства провідної верстви місцевого населення — козацтва, і в зв’язку з цим відстоював формування козацького війська. Йому довелося вступити в гостру полеміку з міністром фінансів Російської імперії Дмитром Гур’євим, який наполя­гав на тому, що наявність козацького війська має значні витрати для бюджету. Гур’є­вим було поставлено під сумнів і право козаків на володіння землею та пільги на не­сплату податків, що не дозволяло перевести їх у стан державних селян. Колишня козацька старшина також виступала проти створення козацького війська, що могло призвести до перерозподілу земельного фонду в регіоні.

Обґрунтовував невиправданість створення окремого козацького формування і граф Іван Вітт. Він був одним з тих, хто нещодавно розформовував Малоросійські кінні козацькі полки і впроваджував систему військових поселень на землях бузьких ко­заків, отже, чудово орієнтувався у настроях у козацькому середовищі. В травні 1817 р. Іван Вітт зазначав, що за його підрахунками з 452 183 осіб малоросійських козаків близько 45 тисяч складають безземельні або неімущі. Саме вони не в змозі будуть скористатися новим становищем, потраплять у залежність від більш заможних ко­заків або поміщиків, що може призвести до соціального вибуху. Навіть якщо припу­стити, що найбідніші козаки (які не мали родин і господарства) в більшості стануть до військової служби, після неї, як показав досвід розформування Малоросійських полків, вони, «оставшись праздными, подали пример многих беспорядков». Унаслі­док цього Іван Вітт пропонував оселити таких козаків на вільних землях Херсонсь­кої, Катеринославської губерній або Бессарабії для охорони кордонів за прикладом чорноморців.

Міністр фінансів Дмитро Гур’єв на початку 1820-х рр. не знаходив місця україн­ському козацтву в політичній і соціальній структурі Росії і прагнув фактично при­рівняти козаків до державних селян або військових поселян. У 1821 р. Микола Рєпнін- Волконський опротестував правомірність заборони міністром фінансів права козаків продавати свої спадкові землі, вбачаючи в цьому порушення їхніх «природних прав».

У першій половині 20-х років ХІХ ст. влада ініціювала нову хвилю переселення козаків Лівобережжя до Чорноморського козацького війська. Так уряд намагався розв’язати проблему козацького малоземелля, адже землі тих козаків, які брали участь у переселенні, мали відійти до тих, які залишилися. В свою чергу пересе­ленці повинні були отримати достатньо землі на нових місцях проживання. Ще од­нією з причин, за висловом історика Миколи Стороженка, було прагнення царсько­го уряду «вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях» після закінчення періоду пільг, наданих козакам на декілька років як вдячність за участь у боротьбі з Наполеоном.

Чергове переселення 25 тисяч козаків з Лівобережної України вирішено було прове­сти на підставі положення від 17 березня 1808 р., за яким здійснювалася перша велика хвиля переселення у 1809-1811 рр. Людей переселяли великими групами по кілька десятків, а то і сотень сімей. Загалом у 1821 р. на Кубань прибуло 5300 сімей, в наступ­ному 1822 р. ще 3150 сімей. Протягом 1823-1825 рр. міграція мала ще менші масштаби. За приблизними підрахунками Федора Щербини, у 1821-1825 рр. до Чорноморського козацького війська переселилося з Лівобережної України 8623 сім’ї (48 392 осіб).

Процес організованого російським урядом переселення українських козаків і ча­стково селян з України на Кубань тривав і протягом 1826-1847 рр., однак не був інтенсивним.

Одночасно з переселенням на Кубань відбувався офіційний та нелегальний рух з переселення козаків у південні українські губернії. Так, у 1823 р. в урядових колах обговорювався проект намісника Бессарабської області графа Михайла Во­ронцова про заселення території Південної Бессарабії селянами з внутрішніх гу­берній. У лютому 1824 р. він був затверджений як положення Комітету міністрів «Про влаштування в Бессарабській області 20 тис. казенних селян з внутрішніх губерній». За цим положенням передбачалось переселити по п’ять тисяч селян з Чернігівської, Полтавської, Орловської, Курської губерній, згодом через велике прагнення селян було дозволено переселення з Харківської, Таврійської, Тамбовсь­кої, Рязанської, Тульської, Калузької губерній. З 1826 р. до другої половини 1830-х років прибув основний контингент переселенців і освоївся на нових місцях. Проте подальше влаштування селян було призупинено через оселення «задунайських переселенців» та Дунайського козацького війська і продовжено лише через кілька років.

Отже, протягом 1790-х — 1820-х рр. на Півдні і Лівобережжі України накопичи­лось чимало проблем, пов’язаних із перебуванням на цих територіях значної маси населення з козацькими традиціями життя. Намагання вирішити ситуацію без соці­альних вибухів та протестів вимагало від урядових структур виважених компроміс­них рішень, що проявлялись у різних формах при різних керівниках Російської імперії: зміна адміністративної системи, організація тимчасових не завжди визна­чених за статусом і майбутнім козацьких військ, перетворення частини козаків на військових поселенців, масові переселення. Всі ці заходи не давали можливості ос­таточно розв’язати складну ситуацію відразу, а лише утримували її під контролем через довгі, інколи хворобливі для козацького населення зміни.