ЗАПОРОЗЬКІ КОЗАКИ В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ. ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ

Історіографія розглядуваної теми досить невелика. Вивчення історії запорожців у Туреччині та Задунайській Січі сьогодні відбувається досить повільно, що пов’яза­но, насамперед, з невеликою кількістю документального матеріалу.

Історія Задунайської Січі відобразилась також у народних піснях, у літературі та музиці, зокрема образи козаків-задунайців відтворено в опері С. С. Гулака-Артемовсь- кого «Запорожець за Дунаєм».

Відхід запорожців за межі Російської імперії вимагав закріплення на певній те­риторії, визначення свого місця в нових умовах життя, нарешті відтворення власної організації. Відбувалось це не одномоментно, а було тривалим процесом. Спробуємо виділити в цьому процесі окремі періоди, які б, на нашу думку, могли врахувати як ставлення до задунайців владних структур тих держав, на території яких вони пе­ребували, так і реакцію самих запорожців на нові реалії свого життя.

Зруйнування Запорозької Січі 3-5 червня 1775 р. призвело до переходу значної частини запорозького козацтва у межі Очаківської округи, Дністра та пониззя Ду­наю, тобто, території, що належала на той час Османській імперії. Інша частина ко­заків розійшлася південноукраїнськими землями, що перебували на той час у складі Російської імперії.

Території, на яких запорожцям довелось відновлювати свій традиційний спосіб життя, — це землі між Піденним Бугом і Дністром, які називались ще Очаківською землею, Дністром і Дунаєм, що отримали історико-географічну назву Буджак, Півден­на Бессарабія (тепер у складі України), і правий берег Дунаю та Чорноморське узбе­режжя, що мають історико-географічну назву Добруджа (Північна Добруджа тепер у складі Румунії, а Південна — Болгарії).

У XVIII ст. на згаданих територіях простягався дикий цілинний степ, що був продовженням південноукраїнських степів Нижнього Подніпров’я. Степ мав повно­водні річки — Дністер, Прут і Дунай, болотисті береги, гирла і плавні яких були покриті заростями очерету. Дунай мав чотири головних рукави, через які був пов’я­заний з Чорним морем: Кілійський, Сулінський, Георгіївський і Портицький, або Дунавецький. Останній виходив у море через озеро Разелм, створюючи велику зато­ку. У дельті ріки знаходилась ціла група островів, найбільшими з яких були Четал, Леті, Георгіївський, або Великий Четал. Дунайські острови, як і береги, були силь­но заболочені і покриті густими заростями чагарнику, лісами. Берегова лінія Дністер — Дунай та Чорноморське узбережжя мали цілу систему прісних та соло­них лиманів-озер і боліт. Тяжкі враження залишала подорож по степовій рівнині. «Простір Буджака... являє собою пустелю, — писав офіцер Генерального штабу Росії О. Защук, — око подорожуючого марно буде шукати об’єкт, на якому зупинити свій погляд, — ніде жодного деревця, навіть курганів, цих свідків далекого минулого, не видно в цих місцях». У цій пустелі «не було нічого, крім трави і високого бур’яну; в степу випасались величезні табуни диких коней буджацьких татар; оброблених, засіяних полів було дуже мало, і то лише поблизу поселень, — плуг землеробський не перерізав ще незайманого ґрунту, рослини належали тому, хто надумав користу­ватися ними.

Території Буджака і Добруджі у другій половині XVIII — на початку ХІХ ст. вхо­дили до управління Османської імперії, зокрема адміністративної одиниці Сілійстринсько-Очаківського еялета (Озі) на чолі з сілійстринським пашею. У фор­тецях на Дністрі та в Придунайському регіоні — Аккермані, Кілії, Ізмаїлі, Рені, Галаці, Ісакчі, Бабадазі, Мачині, Тульчі та ін. — розміщувались турецькі військові залоги під командуванням офіцерів. За межами фортець були стаціонарні сільські поселення — села, селища, хутори тощо. В них проживало як християнське, так і мусульманське населення. Християнське населення в турецьких округах було ос­манською райєю (підданими). На рівнині між Аккерманською і Кілійською райями кочували ногайські племена, які переселилися зі степів Нижнього Подніпров’я і Побужжя. Вони сформували Буджацьку (Білгородську) орду, яка складалася із різних ногайських племен і являла собою переважно їх територіальне об’єднання. Перебувала орда в залежності від Кримського ханства.

Зазначені землі були обрані запорожцями не випадково, з цією територією вони були знайомі вже з кінця XVII ст. Протягом XVI-XVII ст. козаки здійснювали по­ходи на турецькі укріплення у пониззях Дністра і Дунаю, билися з турецько-та­тарськими загонами на території Запрутської Молдавії та Буджацького степу, по­близу Кілії й Смагла. Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. гетьманський уряд звернув увагу на цей регіон, бо мав відносно нього політичні, дипломатичні і частково економічні міркування. Уже восени 1699 р., готуючись до війни з турками і татарами, сюди відрядили спеціальних лазутчиків із козаків, які повинні були скла­сти опис шляхів і сполучень від гирла Дністра і Дунаю.

Поява запорожців на території Очаківського степу та Придунав’я на початку XVIII ст. була пов’язана, перш за все, з внутрішньополітичними подіями на тери­торії самих українських земель. Поразка повстання С. Палія викликала перехід по- встанців-козаків, часто разом з родинами, в Молдавію і Бессарабію. Ышими причи­нами, що призвели до переселення запорожців на згадану територію, стали погром російськими військами Запорозької Січі у 1709 р., поразка I. Мазепи під Полтавою і походи на Правобережну Україну П. Орлика, а також перехід запорожців на терито­рію Кримського ханства.

Створення на початку XVIII ст. Олешківської Січі на території, підвладній Кримсь­кому ханству, призвело до того, що виходи козаків на заробітки в пониззя Дністра і Дунаю стали звичайним явищем і, безумовно, сприяли переходу на територію Ниж­нього Подністров’я і Придунав’я. Відомі факти, коли жителі міст Придунайських земель самі переходили в Олешківську Січ. Так, у 1724 р. запорожець Панас Дмитрієв, який був родом з Ізмаїла, залишив рідне місто і після блукання по Молдавії прийшов на Січ, де записався до Дерев’янківського куреня.

Знайомство запорожців з цими територіями відбувалось і іншим шляхом. Так, у 1722-1723 рр. під час придушення повстання буджацького султана Адиль-Гірея кримський хан Менгли-Гірей захопив понад 1500 запорожців, яких «у Білгородщи- ну на каторги запродали». У грудні 1727 р. Калга-Салтан (друга після хана особа), нібито за велінням хана, наказав понад двом тисячам запорожців, які рибалили на Бузі, рушити з ним у Буджак воювати проти повсталих мурз.

Через колонізаторську політику Російської імперії, спрямовану на уніфікацію та централізацію системи управління, порядків, соціальної структури в різних части­нах країни, була знищена Нова Запорозька Січ. Степовий кордон, традиційний для запорожців, звузився, втрачаючи типові риси і можливість продовження не регла­ментованих державою способів життя. Тому у другій половині XVIII ст. територія межиріччя Дністра та Дунаю найбільше відповідала умовам степового кордону, що добре був відомий запорозькому козацтву. Ці прикордонні території стали для них районами, де можна було б відновити традиційне господарство та власну організа­цію, втрачену в 1775 р.

Оселенню запорожців на Очаківській землі, у Буджаку та Добруджі сприяла полі­тика самої Османської імперії на цих територіях. У XVIII ст. турецький уряд прово­див специфічну політику щодо досліджуваної території та її населення для закріп­лення своєї влади в регіоні. З одного боку, ця політика характеризувалася прагненням залишити Буджацьку орду в регіоні, з іншого, — намаганням залучити і затримати усіма можливими засобами (пільги, наймання, полон, переховування, продаж тощо) дешеву робочу силу в краї і відповідно у господарствах чиновників та феодалів.

Кількість запорожців, які поступово перейшли в Османські володіння, сягала близько десяти тисяч. Вийти з Січі було непросто, козаки доводили необхідність цього заробітками, зазначаючи генералу П. Текелію, який очолював процес зруйну­вання Січі: «Бач, пане отамане, ма сорочки, ма штанів — одна гола сірома». Він відпус­кав їх, і вони переходили до Очаківської округи, до турецького султана. За леген­дою, складаючи присягу султану, козаки набирали рідної землі у чоботи і промовля­ли: «На чиїй землі стоїмо, тому й служимо». Вже 18 червня 1775 р. Г. Потьомкін повідомляв генерал-поручику П. Текелію, що «запорожці почали селитися і на землі, що належала за трактатом татарам».

У перші роки після зруйнування Січі запорожці не мали власної організації, були розкидані по рибних промислах Очаківщини, Подністров’я, нижнього Дунаю. Че­рез деякий час вони намагалися відтворити власну організацію. Підтвердженням цього можуть бути факти, що пов’язані з приїздом запорожців у 1776 і 1777 рр. до французького консула у Гданську шукати протекції для відновлення Січі на землях Османської імперії. У 1777-1778 рр. до султана і константинопольського патріарха відряджались делегації з проханням прийняти їх у підданство і надати землі під заснування Січі.

Переселення запорожців викликало неабияку стурбованість російського уряду, адже за відомостями прикордонної адміністрації султан схильний був розглядати запорожців як своїх підданих. Таким чином, Оттоманська Порта могла чинити тиск на Росію. По-перше, міжнародною спільнотою як мусульманська держава, що дала притулок православним (за Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія отриму­вала право захисту православного населення Османської імперії, що давало їй мож­ливість втручатися у внутрішні справи Порти); по-друге, османський уряд отриму­вав підтримку у боротьбі з місцевими феодалами, які виступали проти державної влади та її реформ, розпочатих в імперії у 1774 р.; по-третє, запорожці добре знали місцевість і могли в разі війни з Росією скласти ефективне поповнення турецької армії; по-четверте, існування задунайського козацтва в Османській імперії фактич­но декларувало невизнання територіальних надбань Росії і вважалося російською адміністрацією ворожим актом. Це визначило і ставлення російської влади до запо­рожців, що відбилось у їхній назві: в російських документах такі козаки називались «невірними» турецькими або запорожцями з-за Дунаю, в історичній літературі вони отримали ще назву«задунайські запорожці», або «задунайці».

За таких умов стратегічною метою російської політики стало припинення подаль­шого виходу козаків за кордон і перебування запорожців в Османській імперії вза­галі. В цей час російський уряд уживав відносно турецьких запорожців здебільшого тактику «приватних запрошень», не ставлячи питання повернення козаків офіцій­но перед султаном. Уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не роз­глядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли. Проте реальних наслідків не було. Навпаки, колишні запорожці продовжували переходи­ти кордон з Російською імперією й агітували селян, козаків, солдатів переходити до них. Як правило, такими агітаторами були козаки, які пішли в Молдавське князів­ство в монастирі та потім повертались до Росії начебто для збирання милостині, а насправді для «підмови» до втеч за Дунай. За термінологією задунайця Ананія Ко- ломійця ці емісари називались «вожаями». Такими «вожаями» у 1777 р. були ко­лишні запорожці Яків Чорногор, Іван Великий, Петро Чорнозуб. Улітку 1777 р. вони пішли з берегів Дунаю «закликати козаків» приєднатися до турецьких запорожців на чолі з кошовим отаманом Кузьмою Сукуром (Сокуром) на прізвисько Швець. У с. Но­воселиці Я. Чорногор п’яний виголошував про мету свого приїзду і був схоплений російською владою. Після цього був засуджений за свої наміри до покарання батога­ми та п’яти років робіт у Петровській фортеці. Однак не всі «вожаї» були такими невдатниками. В цілому їх агітація знаходила сприятливе підґрунтя в селянському та козацькому середовищі через цілком природне прагнення до позбавлення від фе­одального тиску та приводила до значної еміграції у Подністров’я та Подунав’я.

Тим часом у серпні 1778 р. питання про політичне становище козаків було вирі­шене: султанський уряд, незважаючи на протести Росії, офіційно прийняв козаків під свою юрисдикцію. У вересні 1778 р. полковник П. Репнинський повідомляв про те, що османська влада має намір створити на Дністрі Січ, для чого «місце визначене між Бендерами й Аккерманом», а козакам дають озброєння та коней. Кошовим було призначено полковника Гната (Гнат Чорний), який отримав звання бунчужного паші, але до реального заснування Січі як автономної організації справа так і не дійшла. Беручи до уваги ці події, уряд Катерини ІІ передав послу Російської імперії в Константинополі інструкції, в яких вимагав добиватися у султана видачі запо­рожців як російських утікачів. У разі відмови послу дозволялось запропонувати сул­танському уряду в обмін на визнання за Портою Очаківської області переселити за­порожців за Дунай. Російська пропозиція була прийнята Османською імперією.

За рішенням турецької влади запорожці мали оселятися в Румелії (яка включала в ті часи майже весь Балканський півострів) «у віддалених від чорноморського бере­га селах, від трьох до п’яти чоловік на село». Виконання цього рішення почалось із середини 1779 р. Кошовий зі старшиною мав оселитися в Адріанополі (грецька на­зва міста Едирне, до 1453 р. столиця Османської імперії), їм виділялись кошти на утримання. Козаки звільнялись від сплати подушного податку — харачу, але відбу­вали військову службу. Між тим ці заходи до кінця виконані не були. Хоча частина запорожців була переселена за Дунай, численні групи козаків продовжували і на початку 80-х рр. XVIII ст. перебувати на Очаківщині, навколо Тилігульських ли­манів і в пониззі Дністра.

Російська прикордонна адміністрація протягом 1781-1782 рр. мала відомості про те, що близько восьми тисяч запорожців «проживають у землянках», «починаючи від турецького міста Бєлгорода, що знаходиться за Дністром, до Дністра і вверх ньо­го за Бендери на Балту і звідти по польському кордону Кодимі та по Бугу до Очако­ва». Питання про переселення запорожців за Дунай ставилось російським урядом неодноразово і в подальшому, аж до початку наступної російсько-турецької війни 1787-1791рр.

Умови, в яких опинились задунайські запорожці, а також ряд заходів російсько­го уряду, спрямованих на виклик козаків у Росію (зокрема амністія 1779 р., агіта­ція російських агентів), привели до того, що окремі групи задунайців почали повер­татися на російську територію. Вплинуло на повернення козаків у Росію й оголошення про створення із колишніх запорожців «Війська вірних козаків» (зго­дом Чорноморське козацьке військо).

Через складну ситуацію в турецьких землях спостерігаємо перехід запорожців не лише до Росії, але й до інших територій і країн, зокрема до Молдавського кня­зівства й Австрійської імперії. У Молдавському князівстві вже перебувала частина запорожців. Не виключено, що протягом 80-х років XVIII ст. число українців збільшу­валось не лише за рахунок козаків, але й інших категорій населення. Свідченням того є розповідь у 1791 р. задунайця Байди про те, що наприкінці 80-х рр. XVIII ст. «перебував він для чумацького промислу в Молдавії», а потім «з іншими польськими українцями влаштувався в запорожці, з якими знаходився і понині». В Австрійську імперію запорожці потрапляли через молдавські і волоські землі. Оселялись вони на Військовому кордоні, території, де ще з кінця XV ст. мешкало мілітаризоване насе­лення — граничари, які мали захищати кордони з Османською імперією. 25 квітня 1785 р. австрійський імператор Йосиф II прийняв на службу запорожців і наказав поселити їх по обох берегах р. Тиси, в районі Темишварського Банату та у Бачківській жупанії. Загальна кількість козаків, які вступили на австрійську службу, станови­ла близько тисячі осіб. Вони перебували на службі в складі різних команд (разом з сербами, німцями, угорцями, молдаванами) — кінноти, піхоти та флотилії на Дунаї під керівництвом офіцерів австрійської армії; козаки забезпечувались обмундиру­ванням, провіантом та фуражем. На території розміщення команд козаки прожива­ли в будинках-казармах («куренях»). Однак уже у 1790 р. стала зрозумілою не­відповідність сподівань найманців-запорожців і реалій, запропонованих австрійсь­кою владою. Як зазначає В. Мільчев, «тікали всі: німці, серби, угорці™ Бігли від муштри, від каторжної роботи, від чумних та холерних епідемій, через напівголод­ний пайок та несплату грошового жалування. Зрозуміло для запорожців, які почу­вали себе абсолютно чужими серед чужих для них людей, аргументів для втечі з остогидлої «служби за одежу» було потрібно не багато». Після 1790 р. на службі за­лишились старі літні одинаки. Частина козаків, які вижили після епідемій та участі в бойових операціях, могла втекти до турецьких або російських, молдавських або польських володінь.

Міграції з османських володінь викликали серйозні зміни у ставленні султансь­кого уряду до задунайських запорожців. В умовах підготовки до нової війни з Ро­сією для Османської імперії відхід запорожців був украй небажаним. У зв’язку з цим запорожцям знов дозволялось створити власну військово-адміністративну органі­зацію — Січ, яка мала певну автономію. Ймовірно, вже з середини 80-х рр. XVIII ст. вона знаходилась у с. Катерлез у гирлі Дунаю. Відтепер козаки мали підпорядкову­ватись сілістринському паші, але через його віддаленість від козацької території вони підлягали керівництву браїльського назиря (керівник округи) або начальників інших сусідніх фортець.

У відомих сьогодні документах на період існування Катерлезької Січі, як прави­ло, фігурує інформація або про групи запорозьких рибалок, або про військові части­ни козаків на чолі зі старшинами. Здебільшого це куренні отамани, «гетьмани», пи­сарі, судді, полковники, осавули, «бінбаші» (тисяцькі), хорунжі — Лях, Бахмат, Максим Підручний, Федір Височин, Гнат Чорний, Макар Товстий, Семен Горб, Гри­горій Таран, Сусій Штригель, Степан Писарець, Макар Перебийніс, Іван Іванко, Яків Гончар, Люлька та ін. Протягом 1775-1791 рр. старшини мали звання попередніх часів, незначна їх частина отримала звання, можливо, вже під час імміграції. Ко­лишніх запорожців називали «старими» або «січовиками».

Російський уряд уживав рішучих заходів для боротьби зі втечами селян і козаків у Січ. У вересні 1787 р. Державна рада прийняла навіть спеціальне рішення про вер­бування козаків серед населення Правобережної України, «щоб не приєднувались до очаківських запорожців». Проте ці заходи були малоефективними: дуже приваб­ливою була для закріпачених селян «козацька воля» порівняно з поміщицьким яр­мом.

У період російсько-турецької війни 1787-1791 рр. задунайці та чорноморці брали участь у воєнних діях на стороні різних країн. Російський уряд був стурбований мож­ливою участю задунайців у війні на боці Османської імперії. Підставою для занепокоєн­ня було те, що султан мобілізовував козаків, фірман про це був зачитаний в Адріано­полі «колишнім запорозьким козакам, які тепер займаються переважно рибальством на Дунаї». Для керівництва обрали «одного спритного» і призначили «його господа­рем козацьким». Замість померлого від ран у грудні 1787 р. Герасима Колінки кошо­вим отаманом став Яким Гардовий, який перебував на цій посаді до вересня 1791 р.

З кінця грудня 1787 р. головні сили задунайців отаборились у м. Тузлі. Сюди прибула флотилія із 1 турецького корабля, 14 запорозьких човнів, що підпорядкову­вались кримському ханові Селім-Гірею. Активної участі у воєнних діях запорожці не брали, обмежуючись дрібними сутичками з загонами російських військ і чорно­морських козаків. Під час перемир’я «вірні» та «невірні» козаки часто відвідували один одного, особливо родичі або старі товариші по Запорозькій Січі — «їздять і ком­панію водять», про що доповідав полковий старшина чорноморців Г. Лисенко ро­сійському командуванню. Командування використовувало чорноморців і як «агентів», щоб повернути колишніх запорожців. Їх агітація мала певні наслідки. Так, Г. Чорний повідомляв про делегацію козаків з м. Тузли, що представляла інте­реси 250 інших запорожців, які бажали повернутися на російську службу. Останні після повернення отримали різні нагороди, привілеї та пільги. Проте вже в перші роки існування чорноморці зіштовхнулися з серйозними проблемами, які призвели до численних втеч із військових команд, у тому числі і до задунайських козаків. Втечі чорноморців до задунайських козаків набували настільки значних розмірів, що у серпні 1791 р. керівництво Коша видало спеціальний наказ, у якому козаків попереджали, щоб «від приїжджаючих у міркуванні теперішнього замирення ту­рецьких запорожців віроломів, пустих їхніх тлумачень і самохвальств не слухали, себе не лестили, тому що вони при укладанні миру як дезертири російські будуть вислані на батьківщину».

Після російсько-турецької війни 1787-1791 рр. територія можливого розселення задунайських запорожців у межах Османської імперії зменшилася, адже за умова­ми Ясського договору від 29 грудня (9 січня) 1791 р. кордон між двома країнами був установлений по р. Дністер. Чорноморці, які під час війни оселялись у межиріччі Південного Бугу і Дністра, мали переселятися на Кубань.

Січ турецьких запорожців по завершенні війни продовжувала знаходитися в Ка- терлезі. Більшість колишніх козаків, незадоволених своїм становищем у російських, османських, молдавських, австрійських землях, почали стягуватись навкруги Січі. Збільшення кількості козацького населення поблизу кордону продовжувало непо­коїти владні кола Російської імперії. Використовувались заходи, які були апробо­вані у попередні роки, — «амністії», «приватні запрошення», «засилання агітаторів». Саме із завданням перевести задунайський Кіш у Росію неодноразово їздив до Ка- терлезу єлисаветградський купець Є. Кльонов у 90-х рр. XVIII ст. За свою місію він отримував неабиякі пільги та винагороди від уряду. Є. Кльонов використовував різні прийоми — переговори з кошовим отаманом, священиком козаків, купував ри­бальські заводи, щоб таким чином на човнах перевозити таємно від турецької влади козаків на російський бік, тощо. Козаки за свій перехід вимагали, в першу чергу, гарантії безпеки та землі, зокрема «пусті землі, що знаходяться поблизу міста Оде­си». Внаслідок цих агітацій з-за Дунаю повернулося 42 запорожці. Однак не всі ко­заки з приємністю сприймали пропозиції повернутися. Так, навесні 1794 р. через намір перевести «весь Кіш» до Росії ледь не втратив життя кошовий отаман Трохим Помело, що перебував на посаді з 1791 р. Проти нього виступили козаки протурець- ких настроїв, уночі оточили його будинок і, не знайшовши отамана, який встиг утек­ти, пограбували майно. Т. Помело перейшов до Росії, де за співробітництво отримав звання секунд-майора й грошову винагороду. Після інциденту кошовим обрали вже вдруге Якима Гардового, який також не переймався турецькими настроями.

У процесі заселення та освоєння пониззя Дунаю запорозькі козаки зустріли знач­ний опір козаків-некрасівців, з якими нещодавно разом брали участь у російсько- турецькій війні на боці Порти. Некрасівці були донськими козаками-старообрядця- ми, брали участь у повстанні Кіндрата Булавіна і після його поразки на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань, а в 40-70-х рр. XVIII ст. через внутрішні супе­речки та політику російського уряду вони почали переселятися на Дністер і пониз­зя Дунаю. У 1780-х рр. вони офіційно отримали дозвіл турецького султана на посе­лення у дунайських гирлах. Разом з ними оселялось і російське, переважно селянсько-старообрядницьке населення, яке отримало в Буджаку назву липовансь- ке, або пилипонське. Активна розбудова Січі задунайцями і пов’язаний з нею пере­розподіл земель мали неодмінно призвести до конфлікту з некрасівцями. Перш за все у суперечках між двома групами козаків значення мала вигідна земля у дунайсь­кому гирлі, плавні, рибні лови, але не останню роль відігравали також їхні різні релігійні традиції. Султанський уряд та місцева влада не втручались у конфлікт між козаками, вирішивши, що нехай б’ються собі. Доки турецький уряд не реагував на конфлікт між задунайцями і некрасівцями, стосунки між ними дійшли до кривавих розправ. Турецька адміністрація змушена була втрутитися і наказала задунайцям перейти в район Сеймен Ісакчинської округи (40-50 км вище Гірсова на правому березі Сухого Дунаю, тепер це територія Румунії).

Вплинула на стосунки між запорожцями і некрасівцями й кризова ситуація в ос­манських володіннях у 1780-х — на початку ХІХ ст., пов’язана з реформаторською діяльністю султана Селіма ІІІ та великого візира Алемдара Мустафи-паші (Байрак- тара) в управлінні, економіці, армії. З’явились противники реформ, які не підтри­мували султана і послабляли авторитет центральної влади. Задунайські запорожці боролися в складі турецьких урядових частин з опозиційними феодалами понад вісім років. У свою чергу некрасівські козаки підтримували опозиціонерів. У 1797 р. ро­сійський агент у Галаці повідомляв генеральному консулу в Яссах І. Северину про те, що «турецьких запорозьких військ кошовий» приїжджав до нього і під час цієї таємної зустрічі розповів, що задунайських козаків уже є близько 20 тисяч і внаслі­док розпочатих воєнних дій проти заколотників був відправлений один зі старшин ще збирати козаків униз по Дунаю. Зібрані частини задунайців мали підпорядко­вувались назирю фортеці Браїла.

29 грудня 1797 р. козаки оволоділи фортецею Рущук, що була зайнята опозиціо­нером Пазванд-оглу, але вже в січні 1798 р. керівнику його військ удалося захопити кошового отамана задунайців. Задунайці воювали проти Пазванд-оглу і надалі. Зо­крема, тут воював Василь Мастренко. Він походив із козаків Золотоніського повіту Полтавщини і був завезений дядьком у Кодак, де проживав вісім років, потім з чума­ками перейшов до Ясс, де разом із запорожцями працював на рибних заводах сім років, потім з кошовим Гаркушею відправився до Відіна для боротьби з турецькими феодалами, звідти й перейшов з козаками в Браїлу.

Після кількох років війни та невдалих спроб приборкати Пазванд-оглу султан змушений був у 1799 р. затвердити його пашею і визнати правителем Відінського округу. Однак боротьба продовжувалась і надалі. У 1803-1804 рр. козаки воювали й проти ще одного заколотника — Пеглевана. Внаслідок невдалих дій під Рущуком загони Пеглевана зламали опір турецьких регулярних військ; святкуючи перемогу, вони «виставили сотні голів своїх ворогів» у місті.

Задунайські запорожці зазнавали втрат особового складу через подібні військові операції і намагались поповнити його залученням нових сил із сусідніх українсь­ких, молдавських та російських територій.

У квітні-травні 1804 р. російська прикордонна влада була сильно занепокоєна по­явою в дністровському прикордонні значної кількості задунайських запорожців. Як свідчать донесення російської адміністрації, зосередження задунайців у Буджаку було викликане прагненням останніх поповнити свої ряди за рахунок утікачів із Росії. Херсонський губернатор О. Окулов підкреслював, що з появою поблизу Дністра задунайських запорожців «почали збільшуватися втечі, особливо дворових людей — утікачі, «обласкані» задунайцями, залишаються на проживанні в Молдавії та інших турецького володіння місцях». На думку губернатора, запорожці «задуми свої здійснюють, як думати належить, через приятелів своїх, які знаходяться в межах російських». Надалі О. Окулов писав, що за даними, які одержав він від російського драгомана в Галаці П. Ренського, «кожний день пристають до запорожців, яких зібра­лось уже на цей час близько 15 000 чоловік, нові утікачі із російських кордонів, і навіть дівки, переходячи до них з того боку, виходять заміж за неодружених». «Як тих, так і інших, які втекли із Росії з дружинами, — писав далі П. Ренський, — селять в особливих місцях, недалеко від Коша. Більш того, начебто кошовий їхній дав звістку в Молдавію і в Буджак російським та із колишньої Польщі людям, які сюди зайшли, щоб переходили до них, обіцяючи різні вигоди». Серед таких, кого захопив цей імміграційний рух, був інформатор видатного українського етнографа та історика Ф. Вовка Ананій Коломієць. Він згадував, що у 1802 р. втік зі служби в російській армії, куди потрапив як рекрут, і тут «чутка пішла, що наші за Дунаєм, у Туреччині, що там добре, та й дядько у мене там був™ От я собі думаю: дай мені, Господи, тільки туди!..» З-під Одеси він разом з 15 товаришами пробрався до берега Дністра, там «добрі люди перевезли їх на турецький бік». Після довгих блукань був завербований у задунайські запорожці і Семен Дубина, уродженець Чигирина, підда­ний поміщика Савицького. 1795 р. він відправився «на заробітки в різні місця, запи­сався у бузькі козаки, після знищення їх прийшов до Одеси і найнявся у греків на судно». Зустрів в одному із портів задунайського отамана Гната Коваля і «вступив за його пропозицією в ці ж козаки».

Один із російських розвідників, який повернувся із розвідки у серпні 1804 р., доповів, що каушанський воєвода Мехмет-ага, «збираючи в окрузі Каушанській ро­сійських дезертирів і втікачів, відсилає їх в Татарбунари до кошового, а звідти в Кіш Запорозький». У свою чергу, запорожці, «по кордонах російських роз’їжджаючи, також не залишають підмовляти дезертирів, зваблюючи їх нагородою, через те в короткий час збільшився Кіш їхній більше ніж на 200 чоловік, крім тих, які живуть уже в інших слободах», а задунайський кошовий «завжди хвалиться, що Кіш їхній час від часу збільшується на багато тисяч».

У 1803-1804 рр., поповнивши свою чисельність утікачами з України, задунайці витіснили некрасівців і поновили Січ у Катерлезі. Предводитель дворянства Тирас­польського повіту Туманов 10 квітня 1804 р. повідомляв херсонському військовому губернатору О. Розенбергу про те, що запорожці, які брали участь у боротьбі турець­ких урядових військ із заколотниками Пазванд-оглу, одержали дозвіл султанського двору селитися «по ордах татарських» в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю, «нижче Старої Кілії на острові в житлах некрасівських, звідки браїльський паша вигнав некрасівців і поселив запорожців». За свідченням задунайця Миколи Діброви, «коли Пеглеван не давав їм (запорожцям) спокою, усі запорожці перебрались із Сеймен у Вилкове та Катерлез на землю, визначену їм від браїльського назиря, та проживали тут близько трьох років». Однак довго тут коза­ки не протримались. Некрасівці в складі військ ізмаїльського паші Пеглевана здійснили напад на Катерлез, спалили житла запорожців і багатьох порубали. Вна­слідок таких подій напередодні чергової російсько-турецької війни задунайці зму­шені були перебратися до Браїли під захист паші.

Чи була в Катерлезі Січ у класичному варіанті, за наявними документами досте­менно невідомо. Однак існує багато свідчень про наявність відповідних атрибутів, що пов’язуються з існуванням організуючої інституції та центральної влади. Так, наприклад, задунайський запорожець Й. Білецький у 1803 р. розповідав, що в Ка­терлезі «вони [задунайці] мають свою церкву, курені й існують з рибних ловів». Відомі клейноди задунайської старшини в цей період — байрак (значок-прапор), бунчук та печатка. Печатка задунайців існує з 90-х рр. XVIII ст. Ії поява безперечно засвідчує визначений статус задунайських козаків. Так, згадуваний вище купець Є. Кльонов у січні 1796 р. просив у отамана Я. Гардового «п’ять планкетів з військовою печат­кою для проїзду за кордон».

Землі, які виділялись османським урядом козакам, повинні були, перш за все, мати зручні місця для рибальства, адже «людність їх займалась майже виключно рибальством», одночасно «мати певну кількість твердої землі для поселення й неве­ликого землеробського і скотарського господарства». Січ у Катерлезі розміщувалась ліворуч Георгіївського гирла Дунаю, біля виходу його в Чорне море. З обох боків знаходились великі за розмірами острови Св. Георгія та Дранів і значна кількість маленьких острівців, розділених протоками, лиманами, озерцями. Діставалися на ці землі лише по воді. Як доводять сучасні етнографічні дослідження, й сьогодні колишні запорозькі поселення Катерлез, Караорман, Мурігьоль відвідати можна пе­реважно водним транспортом, та і в самих селах використання колісного транспор­ту велика рідкість.

Козаки вважали більшість територій в гирлі Дунаю своїми і проживали у населе­них пунктах по узбережжю незалежно від того, де в той момент знаходився їхній центр. За словами задунайця А. Коломійця, «в Сейменах запорожці не в одному місці жили — у Сейменах, у Партокалах, під !глицею... Жили у землянках, у бурдіях», «проживаючи в Сейменах, усе ж таки займались рибальством у гирлі Дунаю та кож­не літо виходили в дельту вісімдесятьма, а то й сотнею заводів, тримаючись пере­важно околиць кілійського гирла».

Більшість козаків, які перебували на узбережжі Чорного моря, у лиманах між річками Дніпро, Південний Буг, Дністер та Дунай, складала запорозька сірома. Жила вона в землянках і напівземлянках, у складчину утримувала так звані рибальські заводи, неводи та човни, а виловлену рибу обробляли і продавали купцям, які спе­ціально за нею приїжджали з Молдавії та інших прилеглих земель. Деякі працюва­ли на неводах турків, інші наймались на різні тимчасові сезонні роботи в навколишніх селищах і хуторах.

Таким чином, наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. задунайські запорожці ос­таточно визначили місця свого проживання в Османській імперії, отримали офіцій­ний статус у межах Османської та Російської імперій та досвід перебування в складі різних воєнізованих формувань цих імперій під час розв’язання внутрішніх та зовнішніх конфліктів.

З початком російсько-турецької війни 1806-1812 рр. (у листопаді 1806 р. російські війська перейшли дністровський кордон, а офіційно імперія Османів оголосила війну Росії лише 18 (30) грудня) мобілізовані частини турецьких запорожців знаходились під загальним керівництвом браїльського назиря Ахмет-паші і безпосереднім керів­ництвом кошового отамана Гната Коваля, місцем перебування якого була фортеця Браїла. Гнат Коваль перейшов за Дунай після зруйнування Запорозької Січі в 1775 р., за іншими даними залишився «після взяття Очакова у турків». Подальші відомості про нього з’являються лише з 1803 р., коли він ще як полковник з «почес­ними козаками» прийшов до російського консула в Галаці з’ясувати положення амністії, яку оголосив російський уряд тим, хто зайшов за кордон. З липня 1804 р. Гнату Ковалю російські чиновники надсилали листи через спеціальних агентів для того, щоб «викликати його з іншими товаришами до Росії». Разом з кошовим отама­ном у Браїлі знаходилась старшина, зокрема писар Данило Білий і духівництво. В Браїлі розміщувався задунайський Кіш, а Катерлез продовжував залишатися цент­ром задунайців, хоч і не був відновлений як Січ.

Поповнення запорозької браїльської залоги проходило не лише централізованим шляхом, але й через вербування окремих осіб переважно некозацького походження самими козаками. Прасковій Целіков, кріпак поміщика Сосновського, втік до Мол­давського князівства близько 1778 р., а у листопаді 1806 р. в Ізмаїлі був підмовлений запорожцями і пішов з ними в Браїлу, де записався до Кущинівського куреня. Інший козак, Онисим Губа, походив з поміщицьких селян Полтавської губернії, чотири роки разом з батьком чумакував і з бурлаками зайшов до Аккермана, а потім у Хотин. Після взяття Хотина російськими військами (15 листопада 1806 р.) перейшов до Браїли, де записався в Полтавський курінь. Яків Пономарьов походив із державних селян Полтавської губернії, жив заробітками в Одесі, згодом на рибних ловах в Ак- кермані; дізнавшись про те, що російські війська наступають на Молдавське князів­ство, перейшов до Браїли і записався до запорожців, де служив кухарем у Дядьків­ському курені. У тому ж курені в отамана Лук’яна служив Яків Бойченко — кріпак з Єлисаветградської округи, який проживав у Вилковому, де займався рибальством, а у 1806 р. записався в браїльські запорожці. У Мінському курені служив Василь Прозоренко, кріпак поміщика Островського із Київської губернії, який втік до Мол­давії, на «лимані Разін» займався рибальством, а в 1807 р. записався до козаків Браї- ли.

Уже у листопаді 1806 р. близько двох тисяч запорожців з Ізмаїла були переведені до Браїли. За наказом браїльського назиря стягувались до фортеці й інші задунайські частини, які розміщувались у Кілії, Вилковому, Галаці, Бальчику, Мачині, Рущу- ку, на островах Дунайського гирла. Козаки служили і в турецькій річковій флотилії. Вони відрізнялись високою боєздатністю і, що особливо важливо, знанням зручних переходів через Дунай. За підрахунками О. Ланжерона, який командував корпусом на Дунаї, у фортеці Браїла знаходилося до трьох тисяч задунайців, які могли «зав­давати шкоди більше, ніж турки і татари», він також наголошував на тому, що лише запорожці знали зручні місця плавання по Дунаю, що особливо стало в пригоді при взятті Ізмаїла в 1790 р. російськими військами. Тому російське командування мало вжити всіх можливих заходів, щоб залучити задунайських запорожців на свій бік, обіцяючи їм пільги, якими користуються чорноморці на Кубані.

На початку грудня 1806 р. головнокомандуючий російською армією генерал І. Міхельсон запропонував браїльському назирю здатися. Останній відповів, що вкрай здивований такою пропозицією, адже Османська імперія не знаходиться в стані війни з Росією, тому він буде захищати фортецю. Зрозумівши, що Браїлу не можна зайня­ти так само легко як Аккерман, Хотин, Бендери, російські війська відступили. Од­нак головним завданням керівництва російської армії залишалось «розкласти» зало­гу Браїли, яка, незважаючи на втечі з неї козаків, наприкінці 1806 р. нараховувала понад 1500 запорожців.

Ліквідувати браїльську залогу намагались і через міністерство закордонних справ, і через тих, хто вагався і не наважувався на перехід, використовуючи як таємне листування, так і офіційні заклики. 5 грудня 1806 р. новоросійський генерал-губер­натор Е. де Рішельє відправив у район Кілії колишнього дипломатичного агента в Галаці П. Ренського, який повинен був запевнити «тих людей, що одержать вони всі пільги і будуть переселені з їх братами з Тамані». 13 грудня 1806 р. новоросійський генерал-губернатор Е. де Рішельє звернувся до Гната Коваля: «Превосходительный, високочтимый господин запорожский кошовий атаман, любезний друг мой Игна­тий... Вашему превосходительству и всему единоверному християнскому войску начальства Вашего превосходительства свидетельствую сим мое усердное почтение». Далі губернатор пропонував перейти до Росії і від імені Олександра І обіцяв «на Ку­бані землю, права, привілеї і переваги кожному чину запорозькому» присвоїти. Звер­нення мав передати задунайський старшина Трохим Гайдабура (Майдабура).

Сприяла переходу на російський бік також і агітація російського духівництва. Так, за свідченням задунайця Дмитра Капіноса в Січ прийшли три ченці, відправи­ли в січовій церкві службу та оголосили, що «Росія вступає у війну з турками. хто з запорожців не залишить турецького володіння і не повернеться до Росії, наважить­ся підняти зброю проти Росії, буде проклятий», після чого він з 30 запорожцями наступного дня на човнах прибув до Херсона, «інші запорожці залишились за Ду­наєм та вступили на службу до турків у фортеці й усі майже знаходились при гарма­тах у турецкій армії».

Одним із дієвих засобів російського командування в цьому напрямку стало фор­мування волонтерських команд у складі армії. Стосовно частин добровольців україн­сько-російського населення в грудні 1806 р. кілійський комендант інженер-полков­ник В. Ферстер доповідав, що в нього зібрано «шістдесят задунайських запорожців, в тому числі одинадцять козаків, які втекли з турецького гарнізону Ізмаїла». Заува­жимо, що перехід козаків міг бути спровокований негативним ставленням до них і агресивними діями ізмаїльського паші Пеглевана. Важливе значення для форму­вання із запорожців спеціальної частини мав перехід на російський бік 23 грудня 1806 р. задунайського отамана Трохима Гайдабури зі 103 козаками, а за ними отама­на Івана Губи «з козаками на чотирьох човнах». За наказом Е. де Рішельє Т. Гайда- бурі було присвоєно звання хорунжого.

Враховуючи успіхи у формуванні волонтерського полку із задунайських запо­рожців і збіглого українського населення, командуючий Молдавською армією І. Міхельсон і новоросійський генерал-губернатор Е. де Рішельє запланували ство­рити на Дунаї козацьке військо, «дати йому найменування Усть-Дунайського, пода­ючи надії, що воно може одержати приклад Війська Запорозького, якщо, як чорно­морці, це заслужить».

18 січня 1807 р. І. Міхельсон зробив оголошення, в якому від імені російського уряду звертався до задунайських запорожців із закликом вступити до Усть-Дунайсь- кого Буджацького козацького війська. Центрами його формування призначалися Кілія і Галац. В оголошенні зазначалося, що воно буде створене «за прикладом Війська колишнього Запорозького». Утримання війська — за зразком Чорноморського. Вже 22 січня 1807 р. Е. де Рішельє писав головнокомандуючому Молдавською армією І. Міхельсону, що «за Дунаєм знаходиться понад 2000 козаків-запорожців колиш­ньої Січі, в тому числі у Браїлі при назирі понад 800. Я запросив із них уже понад 130 чоловік. Вони за власним бажанням вступили у волонтерський полк, що фор­мується в Кілії; щоб використати й інших, викликаний був мною один хорунжий, якому доручено від мене написати листа до кошового їх з оголошенням усього того, що лише можливо було обіцяти™ Вони, якщо б перейшли до нас, їх з великою кори­стю можна було б використати на флотилії на Дунаї та навіть на тому боці річки». Того ж дня князь О. Прозоровський, новий командуючий Молдавською армією, пи­сав Е. де Рішельє, що з Браїли в Галац постійно переходять запорожці, передбачаю­чи гоніння від турецької влади, їх збирали в селі Маяки, відправляли до Одеси, а потім у Чорноморське військо, розміщуючи «серед старих чорноморців і під особли­вим наглядом™ начальників».

20 лютого 1807 р. Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було офіційно за­тверджене указом Олександра І.

Занепокоєння в лавах турецьких запорожців розпочалося після запрошення за- дунайців вступати до новоствореного війська. Задунайський запорожець Василь За­вірюха згадував, що писар, який читав цей маніфест, «робив трактування його не в кращий бік. Утім, козаки писарю не повірили і хотіли втекти до російських військ, але зробити цього не змогли, оскільки завжди знаходились під міцним караулом». Поясненням такої поведінки писаря, ймовірно, може бути небажання викликати підозру турецької влади або кошового отамана в проросійській орієнтації, що могло призвести до страти його як зрадника. Всього з лютого по серпень 1807 р. (у серпні військо припинило своє існування) перейшло 348 козаків, серед них задунайський військовий писар Данило Білий та ієромонах Гервасій.

Створенням Усть-Дунайського Буджацького війська російська адміністрація пе­редбачала взяти під свій контроль місцеве українське населення, одержати додатко­вий військовий контингент і, спираючись на нього, завдати рішучого удару заду­найському козацтву. Зовнішній устрій війська нагадував Запорозьке. Управління здійснював Кіш на чолі з кошовим отаманом. Старшина носила традиційні наймену­вання. Військо складалося з куренів на чолі з курінними отаманами. Куренів нара­ховувалося 40, 38 із них мали назви, як у Новій Січі, а 2 називалися Болгарський і Сербський. Кошовому отаману надавався пернач, а війську — прапор і військова пе­чатка. На печатці було таке зображення: у центрі — у вигляді дуги річка Дунай, над дугою хрест та сонце, під дугою — домовина на півмісяці.

На цьому, власне, і закінчувалась подібність між Усть-Дунайським Буджацьким і Запорозьким військами. Новостворене військо цілком і повністю підлягало російсько­му командуванню. Нагляд за ним здійснювався начальником Галацького військового загону генерал-майором П. Колюбакіним. Кошовий отаман і вся інша старшина при­значалися царською адміністрацією, а не обиралися козаками. На керівні посади по­трапляли лише ті люди, які змогли отримати протекцію командування. Так, першим кошовим отаманом було призначено єлисаветградського поміщика Івана Підлесець- кого. Він був прийнятий спочатку у Чорноморське козацьке військо за рекоменда­цією кошового отамана чорноморців Сидора Білого військовим писарем, але вже в бе­резні 1789 р. відсторонений від служби за «многие упущения», хабарництво, ображання козаків і знущання над ними. З посади був звільнений 27 березня 1790 р. Другим кошовим отаманом Усть-Дунайського Буджацького війська став Фома Бучинсь- кий, виходець із чиновницьких кіл; він провадив кріпосну політику, привласнював козацькі гроші тощо. Про те, що подібні дії були неодноразовими, свідчить і скарга усть-дунайців на їхнього кошового Фому Бучинського. Так, усть-дунайці як колишні задунайські запорожці знали, що на рівнині навколо Браїли розташовувались досить заможні турецькі села, процвітання їх О. Ланжерон приписував зваженій політиці браїльського назиря. Група усть-дунайців вкрала у турецького населення Браїли 70 овець, 60 голів рогатої худоби, а Ф. Бучинський разом з осавулом Романом Циган­кою продали всю цю худобу за 246 левів і привласнили гроші.

У військо дозволялося набирати задунайських запорожців, колишніх чорноморсь­ких козаків та інші категорії українського і російського населення, які проживали в Бессарабії, Молдавії і Волощині до 1806 р. Заборонялося приймати лише підданих Росії, які перейшли кордон після початку війни. Однак не допустити проникнення у військо втікачів з 1806 р. було неможливо. Одеський комендант генерал-майор Ф. О. Кобле з обуренням писав, що «в цьому війську різного звання людям чиниться набір на службу, не вимагаючи про їх стан документів, що дають змогу обрати служ­бу. Це тим, які шукають порятунку від повинностей, а також від регулярної служби і невиплачених боргів, дуже сприяє». За відсутності документів власті змушені були використовувати існуючий інститут присяги. Згідно з ним для встановлення особи цілком досить було прийнятих під присягою свідоцтв людей, які могли підтвердити походження даної особи. Про це саме свідчив і кошовий отаман І. Підлесецький, стверджуючи, що ті, які «приходять записуватися на службу в запорожці, оголошу­ють себе завжди вихідцями з-за Дунаю або тими, що вийшли в останню війну (ро­сійсько-турецьку 1787-1791 рр.), російськими підданими, чому важко і неможливо без вірних доказів дійти до істини».

Усть-Дунайське Буджацьке військо мало 15 військових старшин, 13 значкових то­варишів, 40 курінних отаманів, 748 козаків (67 %) служили в піхоті, 216 (21 %) — на Дунайській військовій флотилії і 120 (12 %) — в кінноті. Звернемо увагу на те, що відновлювалось звання значкового товариша, яке було скасоване після ліквідації ав­тономії Гетьманщини у 1764 р. Носили звання значкового товариша Іван Бучинсь- кий, Григорій Звурський, Андрій Мирза, Гаврило Вареник, Климент Домбровський, Данило Базилевський, Ксавелій Чернявський, Сидір Долгорук, Дмитро Потилиця, Григорій Остроух, Дем’ян Чорнобай. Для ведення бойових дій військо поділялося на три частини: перша на чолі з хорунжими Т. Гайдабурою і Д. Половим розташовувала­ся в районі Кілії, друга з хорунжим І. Губою — на флотилії, третя на чолі з І. Підле- сецьким — у районі Галаца, вела бої під Браїлою. Більшість зарахованих до війська вже мала певний бойовий досвід, деякі були потомственними козаками.

Найбільш активну участь у бойових діях брала кілійська група війська, що нара­ховувала до 700 козаків. Входила вона у корпус генерала О. Ланжерона, основним завданням якого було здійснення облоги Ізмаїла. Усть-дунайські козаки несли розві­дувальну і сторожову службу, брали участь в облозі Ізмаїла, бойових операціях у Тульчі та Ісакчі, штурмі турецьких укріплень на дунайських островах.

У квітні 1807 р. відбулася ще одна із сутичок задунайців з їх колишніми товари­шами з Усть-Дунайського війська: внаслідок боїв козаків Івана Губи з турецькими суднами під Ізмаїлом у полон потрапили 32 «турецьких запорожці». В той самий час турки полонили 15 усть-дунайців, які перейшли р. Серет, щоб захопити худобу во­рога, їх «привели до начальника, і він наказав зарахувати їх» до запорозької части­ни в Браїлі.

Проведення кораблів російської Дунайської військової флотилії через Кілійський рукав у кінці лютого — на початку березня 1807 р. здійснили козаки на чолі з Т. Гайдабурою. Під проводом отамана І. Губи вони брали участь у бомбардуванні Ізмаї­ла, десантних операціях у Сулінському гирлі, бойових діях проти турецьких військ у Тульчі, перехоплювали ворожі судна на Дунаї. Частину козаків, що «сведущие художество мастеровые», використовували для ремонту військових кораблів.

Командуючий 2-м армійським корпусом генерал К. Мейєндорф неодноразово відзначав «відмінну, хоробру та мужню» службу козаків флотилії.

Галацька група козаків діяла по р. Серет і біля Браїли. Вони несли розвідувальну і форпостну службу, воювали в тилу ворога. Проте головним їхнім завданням була ліквідація залоги браїлівських запорожців. Тут знаходилося близько 1,5 тисячі за­дунайських козаків на чолі з кошовим Г. Ковалем. Використовуючи усть-дунайців, командування мало військовий успіх.

Створення на Дунаї «Нової Січі», як про це пішли чутки в Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва. Новоросійський генерал-губерна­тор Е. де Рішельє 14 червня 1807 р. писав головнокомандуючому Молдавською ар­мією І. Міхельсону, що селянський рух з переселення в Подунав’я набрав гострих форм і нерідко переходить у збройні сутички між утікачами і земською поліцією.

Масовий похід селян за «козацькою волею» викликав тривогу уряду. За висловом нового головнокомандуючого Молдавською армією О. Прозоровського, всі «бажали перейти в цю «Нову Січ», щоб мати більшу волю і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було» (мається на увазі Запорозька Січ). Питання про це розглядалося на засіданні Комітету міністрів, де підкреслювалося, що втечі «особ­ливо збільшилися після оголошення в 1807 р. про вільний вступ до Буджацького запорозького війська». 20 липня 1807 р. Олександр І в рескрипті на ім’я І. Міхель- сона видав наказ припинити подальше формування війська і вжити всіх заходів для повернення утікачів до Росії.

Для ліквідації війська на Дунай прибула спеціальна каральна експедиція на чолі з начальником Херсонської рухомої міліції генерал-лейтенантом І. О. Нікорицею. Вона повинна була заарештувати всіх утікачів та повернути їх до Росії, а колишніх задунайських запорожців і чорноморців відправити на Кубань. Після того як з війська були вилучені втікачі, 15 вересня 1807 р. І. О. Нікориця доповідав, що ним було за­тримано усть-дунайців 1397 чоловіків, 778 жінок і 458 дітей з майном і худобою. Всі вони, а також 155 козаків Дунайської флотилії були відправлені до Одеси. Цікавим є той факт, що не всі потрапляли до чорноморців. Так, Військова канцелярія Бузького козацького війська повідомляла, що в жовтні 1807 р. до війська були зараховані 20 козаків та 3 жінки з Усть-Дунайського Буджацького війська. Однак за рік до того, 27 вересня 1806 р., Петру Ценоряну, що вийшов із Задунайської Січі і їхав до чорно­морців на Кубань через станиці Бузького війська, було відмовлено у зарахуванні до бузьких козаків.

12 серпня 1807 р. між Росією та Портою було укладено Слободзейське перемир’я, під час якого запорожці Браїли займались рибальством або виконували різноманітні доручення місцевих турецьких чиновників. Частина колишніх задунайських запо­рожців і чорноморців була відправлена на Кубань, частина усть-дунайців почала тікати від царських урядовців — перейшла за Дунай до запорожців або лишилася в Бесса- рабії. Переходили до російських частин протягом війни здебільшого молоді козаки некозацького походження, які недовго перебували в козацтві, а записались до нього внаслідок тривалих блукань по Бессарабії та Добруджі. «Старі» дніпровські запо­рожці та старшина, як правило, переходили на російський бік під час формування Усть-Дунайського Буджацького війська, коли невизначеність становища з Січчю та їх подальшого перебування в Османській імперії змушували шукати для своїх родин землі для постійного оселення. Однак російська адміністрація протягом 1807­1814 рр. не змогла вирішити питання з їх оселенням, наданням обіцяних прав і при­вілеїв, що тимчасово припинило подальший вихід задунайців.

У листопаді 1809 р. взяти Браїлу вирішив князь П. Багратіон, який замінив на посаді головнокомандуючого Молдавською армією О. Прозоровського. На цей час залога Браїли складалась із 5 тисяч осіб. Корпус Ессена розпочав чергову облогу фор­теці, кожного вечора Браїлу обстрілювала російська флотилія.

21 листопада (3 грудня) 1809 р. турецькі війська Браїли капітулювали. Команду­ючий військами паша Абдул-Какман підписав капітуляцію. Разом з назирем пішло 1100 вершників, 4100 піхотинців, 11 300 мусульманських жителів. Росіяни вимага­ли видати дезертирів, але марно. 55 задунайців перейшли на російський бік, хоча могли піти разом з турецькими частинами.

Задунайські запорожці, які залишились у турецькій армії, з Браїли перейшли до фортеці Рущук. Очолив задунайців під час переходу до фортеці Рущук кошовий ота­ман Семен Кальниболоцький зі «старих» запорожців. Він додержувався протурець- кої орієнтації і перебував на своїй посаді приблизно до 1814 р. Як свідчив Ананій Коломієць, 119-річний задунайський козак, який став інформатором з історії запо­рожців за Дунаєм 80-х років ХІХ ст. для відомого етнографа Ф. Вовка, комендант Рущука Омер-паша «жив з ними (козаками) добре», чудово знав їх бойові якості. «Добре знавший і любивший запорожців» Омер-паша разом з С. Кальниболоцьким збільшували перед керівництвом чисельність козаків для того, щоб останні отриму­вали більше платні та провіанту, і за це паша мав від них «грошову подяку». Ви­дається логічним, що для захисту Рущука міг бути запрошений саме С. Кальнибо- лоцький.

У липні 1810 р. становище залоги фортеці Рущук стало досить складним. Після невдалої спроби захопити Шумлу російське командування вирішило оволодіти Ру- щуком. До фортеці підійшов загін генерала О. Засса, а на протилежному березі ро­сіяни установили батарею для обстрілу фортеці. За планом турецького командуван­ня запорожці мали нейтралізувати цю батарею. Але 15 вересня 1810 р. Рущук був узятий російською армією.

Підписання Бухарестської угоди 1812 р. приєднало Бессарабію до Російської імперії. По закінченні війни задунайські запорожці отримали поповнення з Украї­ни і в 1812 р. вирушили на некрасівські поселення, в Катерлезі почали будувати нову церкву, але Січ не поновили.

Після завершення російсько-турецької війни 1806-1812 рр. територія, звична для традиційного життя козаків, ще більше звузилася. За Бухарестським миром 1812 р. кордон проходив по Кілійському гирлу Дунаю; у 1817 р., після спеціальної угоди з Портою, — по Сулінському, острови Леті та Четал ставали нейтральною зоною, звідки мали виселити всіх запорозьких рибалок до Сулінського гирла, де не було для них зручних місць для рибного лову і відомих торговельних міст, як Ізмаїл і Кілія. Уста­новлення кордону в гирлах Дунаю зустріло опір населення як з російського, так і з турецького боку. Так, некрасівські козаки і турецькі запорожці, яким допомагали місцеві жителі Вилкового, з «криками, лайками і глузуваннями» ламали установ­лені прикордонні межі. Територія проживання задунайців стала предметом дипло­матичних суперечок аж до нової російсько-турецької війни 1828-1829 рр.

Задунайські запорожці вирушили на некрасівські поселення і зайняли їх голов­ний центр — с. Верхній Дунавець на Георгіївському гирлі, де і заклали Січ (тепер с. Верхній Дунавець у повіті Тульча (Румунія)). У 1813-1828 рр. саме тут існувала Дунавецька Січ.

Об’єднуючим центром її стали «старі» запорозькі січовики, які прагнули зберег­ти традиції і право, виконували розпорядження турецької адміністрації та станови­ли основний військовий контингент Січі. Також значну групу задунайців складали рибалки. Вони визнавали владу кошової старшини і таким чином отримували пев­ний козацький статус у межах Османської імперії.

Здебільшого нова організація зберігала особливості Запорозької Січі в соціально­му та військовому побуті. В Дунавецькій Січі, як і в Запорозькій, не було кріпацтва. Це стало однією з головних причин частих втеч на Січ селян-кріпаків з України та Росії, солдатів, чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань, тощо. Основну масу населення Січі становили середні й бідні козаки.

Землі Дунавецької Січі включали острови Св. Георгія та Дранів, а також землі від Прислава або Кам’яного лиману до лиману Разін. Січ знаходилась на підви­щенні порівняно з плавнями, поблизу невеликих добруджанських гір Бештепе — «п’ять пагорбів». Січ у с. Верхній Дунавець оточували частково відновлені вали колишньої генуезької фортеці, плавні та обривисті береги річки Дунавець. Посере­дині Січі йшла одна широка вулиця, по обидві сторони якої розташовувались ку­рені, паланка, шинок, титарня, невеличка дерев’яна церква та пристань. Курені являли собою звичайні українські хати. В куренях жили неодружені козаки від двох до п’яти осіб, а інші знаходились на заробітках або в походах. У паланці про­живав кошовий отаман, розміщувалась канцелярія, комори, погріб. У титарні пе­ребували духовні особи.

За різними даними, населення, що підлягало юрисдикції Дунавецької Січі, ста­новило від 15 до 20 тисяч осіб. Навколо Січі розташовувалися селища, де оселялися одружені козаки і взагалі сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Населення в них звалося райя, як і все християнське населення Османської імперії, яке сплачувало податки. Тому і населені пункти називалися запорозькою або ко­зацькою райєю. Січі належали селища: Райя (Козацька), Караорман, Саранасув, Ка- терлез, Озаклія, Іглиця, Нижній Дунавець, Горга, Мурігьоль та інші. Всього в них нараховувалось від 150 до 1000 дворів.

Дунавецька Січ з прилеглими землями мала досить значну автономію. Земля, що відводилась Січі, звільнялась від податків з господарства. Козаки не виконували ні­яких повинностей, крім військової. Османський уряд надавав задунайцям так звані «кормові гроші», що складалися з платні та продовольства. Так, за різними даними курінь одержував 1200-1400 ок (ока— 1,291 кг) провіанту та 200-300 левів (ос­манські гроші — куруш/гуруш), десятину з прибутку від землеробів і рибалок, які підпорядковувались Кошу. Січ одержувала сочевицю, оцет, дерев’яне масло, порох і свинець.

Січ зберігала традиції управління, військового та соціального побуту. Всю адміні­стративну, судову, військову владу здійснювала старшина, виконувала і деякі гос­подарські обов’язки. Вона, як і в Наддніпрянській Січі, була виборною. Вибори ко­шових отаманів дивували керівників Османської імперії, які придивлялись до кожного новообраного січового керманича. «За провину, — розповідав паша, — буває, повалять (отамана)... та бичів 200 й дадуть... А після поскликають козаків, отаманів та іншого виберуть». Султан питає пашу: «Як же вони сміють? Я нагороду тому ко­шовому дав, а вони його скинули!?» А паша каже: «Що ж, у них закон такий: кого схочуть, того й вибирають!» Вибори старшини проходили у жовтні на свято Покрови Богоматері. На таку раду збирались неодружені козаки, райя участі у виборах, як правило, не брала. На майдан виносили стіл, покритий килимом, на нього клали хрест, хліб, військові клейноди, грамоти від уряду, і починався звіт отамана. Як і в Над­дніпрянській Січі, хотіли козаки — залишали того ж кошового, а якщо ні — обира­ли галасом іншого. Після виборів відбувався «обід і гуляння».

До старшини, крім кошового отамана, входили писар, осавул, товмач (перекла­дач). За турецьким регламентом кошовий отаман мав звання двобунчужного. Ціка­во, що в одному з документів зустрічається назва звання кошового отамана, що не вживається у вітчизняній літературі, — «двутульний паша». «Двутульний», «туль- ний» — від трансформованого слов’янського еквівалента турецької назви бунчука як символу влади — Туг. З турецькими чиновниками кошовий мав вести перегово­ри лише через драгомана (перекладача). Кошовий розмовляв українською мовою, навіть якщо знав турецьку. При кошовій старшині знаходився турецький спеці­альний «повірений у справах» або драгоман для повідомлення про рішення турець­кого уряду, нагляду за політичною ситуацією в Січі та збору податків, якщо заду- найці займались господарством за межами козацької території. Драгоман і писар вели листування, видавали білети козакам для виїзду на промисли. Драгоманом міг бути місцевий османський чиновник. Кошовий отаман був під наглядом у сілістринського або тульчинського паші, паша навіть одержав звання козак-баші. Курінна старшина складалася з отамана, значкового товариша або хорунжого й обиралась на курінних радах. Якщо була необхідність у поході або відрядженні, хтось із курінних отаманів обирався полковником, отримував наказ від кошового і пернач як ознаку влади. Після виконання доручення він складав свої повноважен­ня і знов ставав курінним. Курінь складав «одну сім’ю». За згадками А. Коломій- ця, «їли усі разом, хто що принесе, хто що притягне, те й буде — за брать жили! Рибу, було, возили, і кабанів™ і кабаки (тикву), й усе. — На, каже, кухарю! Або нате, пане-отамане, — нехай козаки голодні не будуть. П’ять-шість столів постав­лять у хаті та їдять!»

Клейноди складали бунчук, пернач, топуз (вид кинджала), печатка. Кожен курінь мав свій байрак-значок. У дослідженнях Ф. Вовка на основі свідчень Ана­нія Коломійця визначено, що задунайські козаки взагалі не мали січового прапо­ра, «він замінювався у них турецьким бунчуком™ кожний курінь задунайців мав свій байрак — рід значка з червоного сукна з білим півмісяцем і 6 зірками. У ви­падку смерті будь-кого з козаків перед куренем виставлявся цей байрак як військо­ва почесть померлому». Ф. Вовк пояснює відсутність прапора тим, що на прапорах колишнього Війська Запорозького були християнські емблеми, а задунайські за­порожці перебували під владою мусульманської країни. У свідченнях інших ко­заків кольори прапорів, їхня кількість та походження мають безліч варіацій. Та­кож у працях про «Оттоманське військо» М. Чайковського 1854 р. є свідчення про червоний або червоно-синій колір задунайського прапора з зіркою, півмісяцем та хрестом, який був вилучений у частини козаків у Сілістрі після переходу Й. Глад­кого до Росії.

Здебільшого Задунайська (Дунавецька) Січ зберігала особливості Запорозької Січі в соціальному побуті, як уже було сказано вище. Незаперечним залишалось правило брати в козаки усіх бажаючих. Виняток становили татари, турки і мусульмани вза­галі, яких османський уряд офіційно забороняв приймати. Інших приймали без особ­ливої перевірки та процедур. Ананій Коломієць розповідав: «Прийде чоловік у па­ланку, розпитають його, звідки і як. «Будеш козакувати?» «Буду, пане!» «Ну козакуй™ От рибаль, а на добич не ходи!» «Ходіння на добич», тобто розбій, — зло­чин, що створював серйозні конфлікти з османською адміністрацією, за нього кара­ли дуже суворо: «Задеруть, було, ноги догори та бичами по п’ятах, а то й повісять». Незначні порушення січового порядку і козацьких звичаїв розглядались у куренях отаманами, в райях — зібранням громади. В більш серйозних справах рішення ви­носилося на розгляд кошового отамана, зібрання отаманів або усього січового това­риства. Звичайним покаранням був штраф — «джереме» і покарання бичами — важ­кими кизиловими палицями. Ними карали за крадіжки. За тяжкі кримінальні злочини загрожувала смертна кара, за такі провини відправляли до суду в Браїлу або Галац.

Особа, яка приходила на Січ, легалізувала свій стан через отримання нового прізвища-прізвиська. З одного боку, це унеможливлювало повернення до поперед­нього господаря або способу життя. З іншого, як свідчать дослідники, тут мала місце ініціація, яка означала народження такої людини в новій верстві. Так, з’я­вились прізвища Білуга, Вареник, Вершибала, Губа, Завірюха, Костогриз, Кінська- Шерсть, Люлька, Міняйло, Перебийніс, Пробийголова, Сіроштан, Усатий, Чорно- баїв, Чорнозуб.

Етнічний склад Січі був строкатим: українці, росіяни, болгари, молдавани, воло­хи, греки, серби тощо. Більшість складали українці та росіяни.

Різні шляхи і цілі приводили людей до задунайських козаків. Одні шукали волі, такої, що «...хоч голий ходи!», інші прагнули легалізації і захисту, треті — землі і господарювання. Все це могла дати Січ. Про свої незвичайні блукання по всій те­риторії південного степу розповідав козак-мандрівник Іван Білий. Він проживав «за Дніпром» у селищі Олешки, а у 1791 р. пішов «по чумацькому промислу» на Дон і Волгу, звідти у Бессарабію, де «перебував по різних місцях» і залишився в Ізмаїлі, де перейшов до задунайців. Козаки, які «бурлакували» по Молдавії та Бу- джаку, оголосили себе турецькими підданими і, отримавши від турецьких «комі­сарів» незначні підйомні, зі словами «запорожан — козак — гайда!» були відправ­лені в Задунайський Кіш. Козак Михайло Дубовенко був із селян-кріпаків поміщика Проскурова (Київська губернія, Васильківський повіт), втік від поміщика і жив заробітками в Одесі та Буджаку, в Кілії приєднався до 50 запорожців (усть-ду- найців), брав участь в осаді фортеці Ісакча, де його взяли в полон турки і хотіли відтяти йому голову, але турок Магмет викупив його за 100 левів і взяв до себе служити конюхом; влітку 1808 р. Дубовенко втік до запорожців і прибув з ними в Браїлів, де займався рибальством. Задунаєць Герасим Шатковський з села Лощив- ка (поряд з Богополем, колишня Польща, нині Миколаївська область), підданий графа Потоцького. «Коли російські війська під керівництвом Суворова підкоряли Польщу» (1794 р.), він перейшов у Хотин і служив у молдаванина Іваниці, потім у Бендерах — у турка Ахмета Барактара, рибалив у Білгородському (Дністровсько­му) лимані, де приєднався до запорожців, воював разом з ними, був поранений у праву руку, потім разом із запорожцями проживав у Катерлезі, потім знаходився в Браїлові, звідки супроводжував Юсуф-пашу (з 1810 р. командуючий турецькою ар­мією) до м. Бараджі, потім до Анатолії в м. Харпут (на батьківщину паші), а згодом до м. Белабу, де залишив пашу, пішов у м. Адріанополь, а у 1808 р. повернувся до Браїлова і записався до запорозької команди. Більшість, що записувалась у курені, не залишалась там постійно жити, а йшла на заробітки або рибалити. За словами Ананія Коломійця, в куренях залишались інколи «отаман та кухар, та, може, ще два-три старих козаки, вже не здатних до роботи і змушених кінчати свої дні біля рідного куреня, що замінив їм і родину, і все...»

Поступово механічний приріст населення на Січі став доповнюватися природним. З одного боку, це свідчило про стабільну ситуацію соціальної групи, яка почала себе відтворювати за межами Батьківщини, а з іншого, про можливість продовження хоча б трансформованих традицій козацтва.

На Січі багато козаків, на думку А. Коломійця, «письменні були», Січ мала свою бібліотеку, яка знаходилась у будинку писаря. Зберігали козаки пам’ять про мину­ле, що відобразилось в існуванні історичних пісень про Байду, Нечая, Саву Чалого, Семена Палія, Івана Мазепу. Зберігалась і така важлива складова своєї ідентифікації, як мова. Вона перемішувалась різними говірками утікачів з різних регіонів Украї­ни, а також зазнавала впливу від мов турків, молдаван, болгар та інших сусідніх народів, однак займала міцні позиції в житті козаків.

Існування Дунавецької Січі продовжувало дратувати російській уряд, який вима­гав від Оттоманської Порти переселити задунайців подалі від кордонів, або, як і рані­ше, надавав пільги, оголошував амністію тим задунайцям, які перейдуть на російсь­кий бік. Як і раніше, Росія спричиняла поділ козаків на дві течії — проросійську та протурецьку.

Війна 1812 р. з Францією в російських колах пробудила до життя проект віднов­лення «Вільного Дунайського козацького війська» в Бессарабії, автором якого був штабс-капітан Шостак. За цим проектом передбачалося зараховувати до складу війська колишніх козаків, вихідців з-за Дунаю, вільних іноземних і російських підданих. Війську мали бути передані землі між Дунаєм і Дністром. За організа­ційними засадами воно будувалося на зразок Чорноморського козацького війська. Внутрішній устрій базувався на козацькому самоврядуванні. Козаки мали на влас­ному спорядженні нести прикордонну службу на Дунаї і вздовж Чорноморського узбережжя.

Цей проект був поданий командуючому Дунайською армією адміралу П. В. Чича­гову. Він загалом схвалив проект, виходячи, перш за все, з військових потреб. Од­нак проти відновлення в краї козацтва рішуче виступила місцева адміністрація на чолі з бессарабським цивільним губернатором С. Д. Стурзою. Після цього проект було відхилено, посилаючись на досвід утворення Усть-Дунайського війська, що призвело до активізації селянського руху.

Зацікавлений у швидкому заселенні прикордонної території межиріччя Дністра та Дунаю, російський уряд офіційно дозволив козакам селитися в Бессарабії. За де­якими відомостями в ній уже проживало понад 1300 усть-дунайських, задунайсь­ких і чорноморських козаків. Організацію їх оселення було покладено на колишніх старшин усть-дунайців полкового осавула Романа Согутчевського і значкового това­риша Гаврила Вареника, які одержали право збирати козаків з усього краю. Цим заходом урядова адміністрація розраховувала залучити на бік Росії задунайських запорожців. 30 серпня 1814 р. уряд видав маніфест, за яким задунайцям оголошува­лася амністія і дозволялося селитися разом з колишніми усть-дунайськими козака­ми. У липні 1816 р. його дія була продовжена. Намагаючись надалі стимулювати вихід задунайців у Росію, їм з 1817 р. надавались права іноземних колоністів.

Усі ці заходи істотно вплинули на задунайських запорожців. Тим більше, що уряд досить активно використовував для цього усть-дунайську старшину. Протягом 1815­1817 рр. із-за Дунаю в Бессарабію перейшли декілька груп запорожців, серед них 70 козаків на чолі з курінним отаманом Поповичевського куріня Пилипом Добро- вольським, за якими незабаром вийшли ще 600 чоловік на чолі з курінним отаманом Пашківського куреня Давидом Новицьким. Це був не перший перехід П. Добровольсь- кого. Перед цим він записався в Усть-Дунайське Буджацьке військо, а потім знов повернувся в Браїлу до задунайських козаків. Інша група із 670 козаків одержала землю в Ізмаїльському повіті, де разом з усть-дунайцями в 1818 р. оселилася в с. Дракуля (тепер с. Трудове Кілійського району Одеської області).

У 1820 р. ще одна група усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, не­зважаючи на опір земської поліції, оселилась в Аккерманському повіті, заснувавши село Акмангіт. Серед тих, хто оселився, були задунайські старшини — полковий осавул Р. Согутчевський, значковий товариш Г. Вареник та ін.

Новопоселенці сіл Дракуля й Акмангіт відмовлялися від сплати податків і вико­нання повинностей, рішуче добиваючись створення в Південній Бессарабії козаць­кого війська. За їх проектом його територія мала охоплювати землі між Дунаєм та Дністром. Кіш та Січ розташовувались у селі Акмангіт. Козаки вимагали виключ­них прав на землекористування і рибальство, утворення власних органів самовряду­вання. За ці пільги військо мало нести за власний кошт прикордонну службу на Дунаї і Чорноморському узбережжі на зразок Уральського та Чорноморського козацьких військ. Підставою для створення війська мав бути перехід до Росії інших задунайсь­ких запорожців і колишніх усть-дунайських козаків.

Місцева влада не вважала можливим створити з козаків, які оселилися в Дунайсь­ких степах, окреме військо тому, що вони «неблагонадійні для кордонної варти», бо «єдиноземці їх перебувають у турецьких володіннях біля самого кордону».

У середині 20-х рр. ХІХ ст. ставлення царської адміністрації до козаків у Бесса- рабії помітно змінилося. Із Задунайської Січі в 1824 р. почався масовий перехід козаків у російські межі, що було викликане спробами Османської імперії викори­стати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Відігра­ла свою роль й агітація усть-дунайців, зокрема значкового товариша Ксавелія Чер- нявського. Переважна більшість вихідців селилася в Бессарабії разом з усть-дунайськими козаками, відмовляючись від підпорядкування відомству іно­земних колоній.

Це створило в прикордонні певну напругу. Прагнучи стимулювати подальший перехід задунайців і враховуючи підготовку до війни з Портою, уряд у лютому 1827 р. дозволив задунайським запорожцям селитися разом з усть-дунайцями. Перші звільнялися на 10 років від податків, військового постою та інших повинностей, пе­реселення до колоній іноземних поселень було не обов’язковим, їм надавалось 30 де­сятин землі на родину. Другі звільнялись на 3 роки від сплати податків і на 10 років від військового постою.

Перехід запорожців тривав до початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр. У зв’язку зі збільшенням населення в Акмангіті частина козаків перейшла на нове місце в Аккерманському повіті, де заснувала село Старокозаче (тепер Білгород- Дністровського району Одеської області).

Не лише агітація проросійської старшини та пільги призводили до переходу за- дунайців. Викликала їхнє незадоволення й ситуація, в якій вони опинились в Ос­манській імперії, зокрема військова повинність, що стала обтяжливою. Козаки зо­бов’язані були брати участь у походах турецьких військ, у тому числі каральних експедиціях проти болгар, греків і сербів, які боролись за свою незалежність. Од­нак не всі козаки брали участь у воєнних походах, багато хто займався землероб­ством, промислами та заробітками в пониззі Дунаю. Робота на рибальських заво­дах була досить виснажливою і свідчила про існування на Січі зовсім незаможних козаків — «голоколінчиків» і «безштаньків». Жила сірома в землянках і напівзем­лянках.

Майнове розшарування задунайського населення сприяло соціальній диференці­ації козацького товариства та мирного населення. Саме тому на початку 20-х років XIX ст. на Січі чітко простежувалися дві непримиренні групи задунайців, інтереси яких розходилися як в економічному, так і в політичному плані. З одного боку, це заможна верхівка козацтва та райї, з іншого — старі козаки-бурлаки та сірома — «голоколінчики», «безштаньки». Перші мріяли повернутися на батьківщину та ско­ристатися правами і привілеями, які були обіцяні російським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, бо не вірили обіцянкам російських чиновників і боялися втратити єдине, що мали, — волю. Зауважимо, що за період свого існування Дунавецька Січ поповнювалась здебільшого за рахунок утікачів з України та Росії: колишніх козаків, кріпаків, дезертирів російської армії тощо. По­ступово козацький елемент, який дотримувався запорозьких традицій, зменшував­ся, а це призводило до відповідних змін і суперечок у Січі і до трансформації самої мети та завдань існування козацтва.

Протягом 20-х років ХІХ ст. через кризу в Османській імперії і складну міжна­родну ситуацію султанський уряд планував перенести Задунайську Січ подалі від кордонів, навіть у далеку Анатолію. Це також вплинуло на настрої задунайців через невизначеність їхнього становища.

Одночасно Російська імперія готувалась до нової війни з Портою, і вже з 1821 р. в Головному штабі розроблялися проекти і маршрути руху російської армії на Дунай і Балкани, у 1826 р. ці плани стрімко активізувались через підвищену увагу європейсь­кої спільноти до грецького питання. Однією з проблем, що очікували російських військових керівників, була незначна кількість флотилії, яку вони могли послати на Дунайський театр війни, неможливість її маневрування в дунайських гирлах, відсутність необхідних знань про заплави, протоки та єрики, тобто про місцевість, де планувалось воювати. В той самий час ці знання, а також легкі чайки мали заду­найські запорожці, і, як уважають дослідники, при вмілому використанні їх у складі турецької армії можна було б узагалі заблокувати дії російської армії. Саме це підтвер­джує листування начальника Головного штабу російських військ І. Дібіча з новоро­сійським генерал-губернатором М. Воронцовим у 1826 р. Так, І. Дібіч зазначав, що задунайські запорожці «можуть завдати в тилу армії значної шкоди у випадку руху її до Варни та Шумли», далі він просив надати відомості про задунайців та пропо­зиції щодо заходів «на випадок війни з турками, які можна було б здійснити для винищення чи переселення їх у межі Російської імперії або затримки в своїх будин­ках». На цей запит М. Воронцов відповів: «Ми маємо в Бессарабії та в Одесі таких людей, які можуть значно впливати на турецьких запорожців, і через них уряд на­магається тепер усе більше і більше повернути їх у Росію... Згадані люди стануть нам у пригоді, і в разі війни вони зможуть привернути на наш бік турецьких запо­рожців, які надзвичайно для нас будуть корисні зі своїми дрібними човнами. Запо­рожці вміло ведуть свої човни, і на Дунаї не може бути кращої дрібної флотилії, ніж з їхніх човнів».

Отже, обидві держави — Росія та Османська імперія — напередодні нової війни намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Османський уряд збільшив платню козакам і посилив за ними нагляд. Російський уряд посилив заходи щодо ліквідації задунайського козацтва. Через ізмаїльського градоначальника генерала С. О. Тучкова розпочались таємні переговори з кошовим отаманом Василем Незамаївським і далі з новим кошовим Йосипом Гладким про мож­ливість переходу задунайців. Одна частина козаків прийняла пропозицію про пе­рехід на російський бік. Більшість була впевнена в тому, що під час війни Росія захо­пить землі Січі, тому потрібно переходити на інше місце.

Слід зауважити, що кошові отамани цілком розуміли всю складність ситуації, в якій опинилось населення Задунайської Січі. Кошовий отаман Семен Мороз заува­жував, що коли «кошовий тікатиме, турки знищать усіх запорожців, де тільки хто є»; саме так пояснив своє ставлення до переходу Коша на бік Росії і кошовий отаман Василь Незамаївський: «Тікати?.. Як його тікати! Багато народу запропастимо — турчин повирізує!.. Ні, нехай хто заводив, той і виводить, а я не буду виводити!» Зважився на це лише кошовий отаман Йосип Гладкий. Ставлення до цієї людини серед сучасників і оцінка серед науковців неоднозначні: дехто вважав його авантю­ристом і пройдисвітом, а дехто — легендарною особистістю, героєм. Він не був пред­ставником тих «старих» запорожців, які дотримувались традицій січового життя. При його обранні на посаду кошового значну роль відіграли козаки з райї, тобто ко­зацько-селянського населення, яке записалось до задунайців протягом перших де­сятиліть ХІХ ст., здебільшого це були одружені козаки, які не мали запорозьких звичаїв.

Йосип Гладкий (на прізвисько Бондар) народився у 1789 р. в родині сільського старости на Полтавщині. Батько зміг за сина на службу найняти козака. Блукаючи по заробітках у Південній Україні, Й. Гладкий познайомився з задунайцями, які повернулись до Росії, але в Ізмаїлі перейшов за Дунай. Видавши себе за одинака (хоча був уже одружений і мав чотирьох дітей), він записався до турецьких запорожців, брав з ними участь у поході під Міссолунгу, мав нагороди від турецького уряду і згодом був обраний курінним отаманом Платнірівського куреня. У жовтні 1827 р. його обрали кошовим отаманом. Свої плани щодо переходу на російський бік Йосип Гладкий тримав у таємниці, адже, як і раніше, за подібні наміри на Січі карали на смерть.

На початку нової російсько-турецької війни 1828—1829 рр. султанський уряд ого­лосив мобілізацію козаків і вимагав їхньої передислокації до Сілістри. Частина заду­найців (близько 2000) була мобілізована в турецьку армію і пішла до Сілістри. Зде­більшого це були козаки, які дотримувались протурецьких настроїв. Й. Гладкий повернувся на Січ і в травні 1828 р. перевів іншу частину козаків через Дунай до російської армії. Вони забрали з собою військову канцелярію, похідну церкву, скарб­ницю, прапори, бунчуки, булаву. Це дало можливість говорити про повернення в межі російської держави не окремого підрозділу на чолі з Й. Гладким, а всього ко­зацького Коша. Подія, що сталася, припинила існування Дунавецької Січі і водно­час наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в По- дунав’ї. Частина населення Задунайської Січі була вирізана турками, а частина, яка врятувалась, оселилася в різних містах і селищах Добруджі, навіть служила у зало­гах турецьких фортець. Козацьку Січ султанський уряд категорично заборонив відновлювати. Козаків у Сілістрі турецька влада роззброїла і відправила у в’язницю спочатку до Адріанополя, а потім до Константинополя, згодом звільнила, і вони по­вернулися в Дунайську дельту — на землі колишньої Січі.

Протягом усього ХІХ ст. спостерігаємо перехід із Росії в Добруджу до колишніх задунайців розчарованих своїм становищем їхніх товаришів по козакуванню та іншого незадоволеного населення. Дунайське пониззя залишалось привабливою землею і для наступних поколінь.

Таким чином, після зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. степи межиріччя Дністра і Дунаю дали можливість запорожцям заснувати Дунавецьку (Задунайсь­ку) Січ, в якій вони відновили господарські і державотворчі традиції. Одночасно запорожці продовжували бути тією політичною силою, на яку мали зважати як Османська, так і Російська імперія. Політика останньої по відношенню до заду­найського козацтва мала стратегічну мету — припинити перебування запорожців на території Османської імперії. Різноманітні заходи, що використовувались для її вирішення, можна визнати малоефективними. Проте головними причинами пе­реходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціаль­но-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що прояви­лася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Тому реально вплинути на ліквідацію Задунайської Січі і перехід козаків у російські межі змогли лише че­рез 50 років.

Проведення історико-етнографічних експедицій на території колишньої Заду­найської Січі та наукових конференцій, присвячених її історії, протягом 1998-2008 р. довели, що українське населення цього регіону пам’ятає про колишніх задунайців, багато в чому зберігає у побуті їхні обряди та звичаї, фольклор, історичні та етно­графічні пам’ятки тієї козацької епохи.