СТАНОВИЩЕ КОЗАЦТВА ТА ОДИНИЧНИХ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ В УКРАЇНІ У МЕЖАХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ХІХ ст.

ХІХ ст. визначається значними змінами у становищі українського козацтва. По- перше, вони обумовлені перетвореннями в структурі власне козацького середовища, а саме: природним зменшенням представників-носіїв старих козацьких традицій і поповненням козацької верстви представниками інших соціальних груп — селяна­ми, солдатами, іноземними поселенцями.

Останні, хоча і продовжували підтримувати «імідж козацького середовища», але при першій нагоді могли поступитися ним. Став неактуальним безпосередній за­хист українських територій від нападів таких ворогів козацтва, як татари та турки. Це все призводило до зміни стратегічної мети і завдань існування козацтва, транс­формації культурно-побутових традицій при збереженні традиційного стереотипу наявної необхідності «козацької волі». Крім того, передача козацьких звичаїв зали­шалася тепер лише в усній традиції і не могла бути підкріплена безпосереднім досві­дом «козакування», що впливало на свідомість та виховання дітей козацького по­ходження.

По-друге, сталися зміни у відношенні Російської держави до козацького населен­ня. Ліквідація Задунайської Січі завершила перебування компактно розміщених груп козаків за межами Росії, знявши одну з головних проблем уряду останньої чверті XVIII — початку ХІХ ст. Тепер стратегічним завданням уряду стало поступове впи­сування козацького населення у соціальну структуру імперії, залишаючи ілюзорне поняття вольності, козацького устрою і традицій, контролюючи козацький «войов­ничий дух», який при нагоді можна було б використати в чергових воєнних операці­ях. Питання заселення та економічного освоєння територій на південноукраїнсь­ких землях для держави відходили на другий план, а на перший виходили нова організація військової справи та утримання армії.

Кінець 20-х — 30-ті рр. ХІХ ст. визначались складною міжнародною ситуацією для Російської імперії. Першочерговим завданням уряду стало збереження існую­чої системи, яке не виключало контрольованих реформ.

Кінець 20-х років ХІХ ст. ознаменувався для колишніх запорожців створенням двох козацьких військ. Сталося це під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. У травні 1828 р. відбувся перехід частини задунайських козаків Дунавецької Січі на чолі з отаманом Йосипом Гладким на бік російської армії (про це було написано вище). З них сформували Окреме Запорозьке військо. Воно відрізнялося від усіх інших військових формувань Російської імперії тим, що зберігало традиційний поділ на курені та право внутрішнього самоуправління. Бойовою одиницею новоствореного козацького формування став п’ятисотенний піший Дунайський полк, прикоманди- рований до Дунайської флотилії. Цивільне задунайське населення Окремого Запо­розького війська після карантинного терміну було передане у відомство Головного попечителя колоністів Південного краю генерал-лейтенанта Івана Інзова і прожива­ло спочатку в Добруджі, а згодом було переведене на тимчасові військові квартири до Таврійської та Катеринославської губерній. У 1830 р. Окреме Запорозьке військо — Дунайський козацький полк і невійськове задунайське населення — на­раховувало 2306 осіб обох статей.

Протягом п’яти років Окреме Запорозьке військо залишалося без конкретного місця поселення, чітко визначених військових функцій та статусу. Тривалий по­шук місцевості для поселення задунайців увінчався успіхом лише у 1831 р. Їм було запропоновано оселитися на Бердянській пустоші, що в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме сюди на початку 1832 р. було переведене Окреме Запорозьке військо і згідно з «Положенням про оселення запорозьких козаків у Но­воросійському краї» реорганізоване за зразком інших нерегулярних козацьких фор­мувань Російської імперії.

Майже одночасно з переходом задунайців Йосипа Гладкого в липні 1828 р. ко­лишні чорноморські, усть-дунайські та задунайські козаки, які оселились у ме­жиріччі Дністра і Дунаю після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. і неоднора­зово подавали прохання та проекти відновити козацьке військо, знов подали пропозиції щодо створення з них козацького війська. За допомогою начальника Ба- бадазької області генерал-майора С. Тучкова вони отримали дозвіл на формування двох Дунайських п’ятисотенних полків. Зараховувати до війська можна було лише тих козаків і волонтерів з греків, сербів, болгар, албанців, молдаван, волохів (служи­ли в добровольчих частинах російської армії), які оселились у краї до початку ро­сійсько-турецької війни 1828-1829 рр. Після завершення воєнних дій Дунайські ко­зацькі полки разом з невійськовим населенням у кількості 2912 осіб обох статей розмістили в Аккерманському повіті Південної Бессарабії.

Азовське і Дунайське війська були створені незаплановано Військовим міністер­ством Російської імперії в структурі нерегулярних формувань. Однією із причин цього стала необхідність контролю над «неблагонадійним» населенням з боку військового і цивільного відомств. Більшість населення під час формування Азовського і Дунайсь­кого військ становили запорозькі, задунайські, чорноморські групи, однак кількість їх в обох військових формуваннях була надто малою, щоб вони могли і надалі існува­ти як окремі військові з’єднання. Саме тому уряд протягом 1830-1840-х рр. попов­нював козацьке населення за рахунок інших категорій. Так, до Азовського війська приєднали петровських міщан, новоспаських державних селян, липовансько-некра- сівське населення із Добруджі, колишніх запорозьких козаків із Катеринославсь­кої, Херсонської, Таврійської губерній, «малоросійських козаків» із Чернігівської губернії. До Дунайського війська протягом 1830-х рр. приєднали волонтерів із бол­гар, сербів, греків, які брали участь у російсько-турецьких війнах кінця XVIII ст.

За ці роки Азовське військо збільшилося вдвічі і нараховувало у 1849 р. 8748 осіб обох статей, а Дунайське збільшилось майже в чотири рази і у 1840 р. нараховувало 8213 осіб обох статей. Далі населення збільшувалось переважно за рахунок природ­ного приросту, якому сприяв рівень добробуту, зокрема у азовських козаків. На­прикінці 1850-х років землі азовців були найзаселенішими у Катеринославській гу­бернії. Незважаючи на зростання кількості населення, обидва війська і надалі залишалися найменшими козацькими формуваннями Російської імперії. Наприкінці існування військ азовців нараховувалось 10 911 осіб, дунайців — 13 151 особа.

Разом із жителями приєднувались і населені пункти, де вони проживали, — так уряд заощаджував державні кошти на створення нових адміністративних центрів. У середині 40-х рр. ХІХ ст. територія Дунайського війська складалась із 10 станиць і хуторів загальною площею майже 64 тисячі десятин землі, а для забезпечення не­обхідними ділянками офіцерів і козаків необхідно було не менше 105 тисяч десятин. Центр управління військом мав розміщуватися в найбільшій ст. Волонтирівка. Та оскільки в цій станиці не було необхідних приміщень, Військове правління до 1856 р. знаходилося в Аккермані. Після придбання с. Миколаївка-Новоросійська Правлін­ня переїхало до цієї станиці.

Територія Азовського війська складалась із 5 станиць і 60 хуторів загальною пло­щею понад 74 тисячі десятин (за необхідної кількості понад 97 тисяч). Правління і штаб знаходились у ст.

В адміністративному та військовому плані усі згадані війська повторювали устрій Донського та Чорноморського військ, незначна різниця була пов’язана з меншими масштабами в привілеях і чисельністю. Спочатку козацькі війська мали керуватися статутами та положеннями вже існуючих козацьких військ, а згодом їм надавались окремі «Положення», що регулювали військове управління, службу й різні сфери життя. Для Азовського війська «Положення» існувало з 1832 р., а для Дунайського вводилось у 1844 р. За прийнятою в Російській імперії системою управління Азовсь­ке та Дунайське формування безпосередньо підпорядковувалися новоросійському генерал-губернатору як у цивільних справах, так і у військових, Бузьке військо у військових справах підпорядковувалося військовому губернатору, у цивільних — цивільному губернському правлінню. Через генерал-губернатора війська підлягали

Військовому міністерству. Питання, які не могли бути вирішені Військовим міністер­ством, передавалися до Сенату, а його рішення, апробовані імператором, набували сили закону.

Для внутрішнього цивільного та господарського управління в азовців запровад­жувалась Військова канцелярія, а у дунайців — Військове правління, в яких голо­вували наказні отамани. Військова канцелярія і Військове правління вищезазначе­них військ як органи внутрішнього управління відали військовими, цивільними та військово-судовими справами. Штати Військової канцелярії і Військового правлін­ня відрізнялись лише своєю кількістю. До складу мали обов’язково входити не­одмінні особи, асесори, секретарі, канцелярські службовці.

Для підтвердження законності своєї влади наказні отамани, Військова канцеля­рія, Військове правління керівництво кожної станиці одержували уніфіковані з інши­ми козацькими військами печатки. Дунайське військо мало ще й булаву, що була запозичена «зі старовинних козацьких звичаїв і тепер вводилася як знак, що зобо­в’язував людей поважати суд і порядок» — зазначалось у примітках до «Положення про Дунайське козацьке військо».

Серед отаманів 1830-1850-х років можна відзначити таких: Азовського війська — генерал-майора Йосипа Гладкого і генерал-майора Костянтина Решитілова, Дунайсь­кого війська — генерал-майора Станіслава Василевського і генерал-майора Олексан­дра Шостака.

Йосип Гладкий перебував на посаді отамана з 1832 р. до 1851 р. (до цього був ота­маном Задунайської Січі, його біографія подана вище). Він був «середнього зросту, дуже кріпенький, широкогрудий, натоптаний; лице йому округле, округла, неначе обточена, голова, вуса вниз по-запорозьки». Зарекомендував себе як суворий, спо­кійний та розсудливий отаман, який не забував дбати і про власні матеріальні інте­реси. Козацьке населення було вдячне йому за повернення на батьківщину, за опі­кування добробутом, розширення земельних володінь війська, але до кінця життя Йосипа Гладкого так і не забуло йому те, що після переходу в межі Росії за Дунаєм було вирізано багато турецьких запорожців та їхніх родин.

Генерал-майори Станіслав Василевський та Олександр Шостак були типовими військовиками першої половини ХІХ ст., що зробили непогану кар’єру. Вони не були пов’язані з козацьким минулим, мали кошти, майно, землі. С. Василевський, на­приклад, походив із польських православних дворян; як зазначалося в його послуж­ному списку, він був «досить гарних здібностей, дуже моральний та гарний госпо­дар». Обидва отамани брали участь у російсько-турецьких війнах 1806-1812 рр., 1828-1829 рр., війні з Наполеоном і пов’язаних з нею кампаніях 1813-1814 рр. Перш ніж стати наказними отаманами Дунайського війська, і Станіслав Василевський, і Олександр Шостак були одеськими поліцмейстерами та надовго запам’ятались оде­ситам своїми «здібностями»: перший — невтомною роботою вдень і вночі, розкрит­тям кримінальної справи про вбивство архітектора Джовані Фраполі, установлен­ням порядків на ринках, у громадських місцях. Другий — своєю «гарною, моло­децькою фігурою, добротою, сердечною люб’язністю, ввічливим поводженням з пуб­лікою», що чарувало усіх. Однак дорікали йому одесити й козаки через дві слабкості: любов до азартної картярської гри та полювання. Перебуваючи на посаді наказного отамана Дунайського війська, С. Василевський (1836-1846) і Олександр Шостак (1847-1854) намагалися всіляко поліпшити життя козаків: звертались до генерал- губернатора з проханням розширити територію війська за рахунок сусідніх тери­торій, місць рибних ловів, лісів; займалися розбудовою станиць, відкриттям шкіл, шпиталей тощо. Саме за часів їхнього керівництва було сформовано всі основні лан­ки управління у війську. Члени Військового правління Дунайського війська, як і отамани, не змінювались на своїх посадах по декілька років і були позбавлені таких вад, як свавілля і знущання над козаками.

Військове керівництво опікувалось усіма сторонами життя війська: дотриманням законів, порядків, добробутом та безпекою осіб, майна, побутом, сімейно-шлюбни­ми відносинами, чергами на службу, військовими підрозділами тощо.

Цікаво, що до козацьких військ намагались записатися державні і поміщицькі селяни. Причини такого прагнення чітко висловив один із збіглих селян. Так, за­писавшись до Дунайського війська під чужим прізвищем, житель селища Дальник під Одесою Лаврентій Соколовський так пояснював свій вчинок: він уважав, що «на­віки залишиться вільним у козацькому званні і відведуть йому землю з усіма вигода­ми». На думку Бессарабської казенної палати, «з однієї лише уявної вільності при­стати і записатися до козаків» вирішив у серпні 1828 р. і селянин Іван Тищенко з села Гасан-Аспага Ізмаїльського повіту. Проте незабаром вона ж і уточнила, що суть цієї «вільності» складалася, перш за все, в переконанні: «як пристав уже до козаків, то використовувати його в громадських повинностях і вимагати казенних податків не мають права».

Новий рух серед селянського населення краю за включення до складу Дунайсь­кого війська мав місце в 30-х рр. ХІХ ст. Пов’язане це було зі значним погіршенням становища державних селян. Часті посухи та голод, епідемії холери, падіж худоби призвели до розорення селянського господарства. Накопичувались недоїмки, місцева адміністрація вимагала невідкладного розрахунку з казною. Розпочата в цей час ревізія-перепис породила чутки про посилення податкового гніту. Все це загостри­ло соціальні протиріччя в селі. Намагання «покозачитись» було спробою селян поз­бавитися від тяжких податків і зборів, сваволі земської влади.

Спочатку цей рух охопив селища Татарбунарської волості. У вересні 1834 р. серед її жителів поширились чутки, що «нібито на прийняття казенних поселян у козаць­ке звання надійшов від вищого начальства наказ». Селяни почали натовпами прибу­вати до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключи­ти з податкового реєстру.

У 1835 р. до цього руху приєдналися також селяни багатьох сіл Аккерманського повіту, в тому числі Тудорово, Коркмази, Гура-Роша, Каплани, Молдавка, Карагаса- ни, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскаци. Значну роль у розвитку цього руху відіграв урядник ст. Старокозачої Баранов, який, «роз’їжджаючи дністровськими селищами, схиляв мешканців до погодження на вступ до Дунайського війська». Селяни відмовлялись сплачувати податки і відбувати різні повинності. Подолати цей рух до «козацтва» адміністрації вдалося лише в кінці року.

Керівництво Азовського війська також зіштовхнулось із втікачами відразу після оселення в Катеринославській губернії. У березні 1832 р. місцева адміністрація по­відомляла, що в місцях розташування війська заарештовано понад 300 втікачів. Полі­ція неодноразово звертала увагу Військової канцелярії на те, що козаки переховува­ли втікачів. За це були заарештовані та ув’язнені козаки брати Яків і Степан Волови­ки, Іван Назаров, Євген Харченко та ін. Однак в Азовському війську спостерігаємо й інші процеси, де різнорідні в соціальному плані елементи, які його створювали, зок­рема міщани, так і не сприйняли козацьких традицій і не бажали з іншими азовця- ми переселятися на Кубань до чорноморців у 60-ті роки ХІХ ст. У 1833 р. в Азовсько­му війську знов відбувались заворушення через неврожай та утиски старшини. Стар­шині вдалось приборкати це незадоволення. Частина керівників заворушення втек­ла до Чорноморського війська, а частина була заарештована і відправлена до Одеси і Херсона.

Військовий устрій Азовського та Дунайського козацьких військ визначався за принципом інших козацьких військ Російської імперії, зокрема Донського й Чорно­морського. Вони утворювались як збройна допомога армії, і значна кількість козаків у них уже мала військову підготовку та бойовий досвід. Не дуже велика кількість воїнів в Азовському та Дунайському козацьких військах порівняно з іншими війська­ми імперії не завадила їм брати участь майже в усіх війнах, що вела Російська імпе­рія у 30-50-х рр. ХІХ ст. Під час бойових дій порушувалась козацька традиція вою­вати окремими бойовими одиницями, замість цього воїнів розпорошували по різних військових частинах російської армії.

Військова служба поділялася на внутрішню та польову. Польова служба полягала переважно в охороні кордонів держави. Строк служби козакам установлювався в 30 років: 25 — польова і 5 — внутрішня. Штаб- і обер-офіцери служили 25 років. З 1866 року строки служби у дунайців були скорочені: 15 років — польова і 7 років — внутрішня.

Структура частин козацьких військ змінювалась залежно від завдань служби. Майбутнє Азовське військо взяло участь як Окреме Запорозьке військо у російсько- турецькій війні 1828-1829 рр. Козаки як окремий Дунайський полк служили у Ду­найській флотилії, брали участь у здобутті фортеці Ісакча тощо.

Розселення Азовського війська у Катеринославській губернії на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території дуже ускладнювало виконання азовцями такого роду служби. На перших етапах існування цього козацького формування на­казний отаман Йосип Гладкий неодноразово порушував питання перед керівницт­вом про залучення козаків на військову службу для того, щоб запобігти «байдику­ванню», «бешкетуванню» і «пиятикам». У 1837 р. із азовських козаків для охорони східного узбережжя Чорного моря з метою припинення зв’язків турецьких контра­бандистів з гірськими народами Кавказу було сформовано 10 патрульних команд по 20 осіб кожна. Для патрулювання азовськими морськими командами Чорноморсь­кого узбережжя були збудовані баркаси особливої конструкції — на зразок маль­тійських човнів. У 1845 р. азовські команди поділялись на 2 відділення і мали пат­рулювати чітко визначені ділянки східного узбережжя Чорного моря. Для несення служби у військових установах та у війську азовці формували окрему команду, а та­кож у 1862 р. ще одну паромну команду для служби на переправі через гирло Берди. Як писав історик Прокопій Короленко, «азовці на гребних човнах з давніх-давен були відмінними моряками. Їх не лякали ні темні ночі на хвилях моря, ні жахливі морські буруни... При вмілому лавіруванні страшенні морські вали не покривали азовців, ве­ликий досвід старих запорожців та вміння їх передавати свою самовіддану хоробрість і відвагу всім іншим молодим козакам допомагали їм боротися і з сердитим морем, і з озброєним ворогом. Звичним поглядом вони здалеку помічали ледь помітну точку, з якої потім зростали контрабандні човни, що рідко не потрапляли до рук козаків». Лише ця служба і підтримувала козацький дух і відвагу, а ще сиві запорожці прига­дували свої молодецькі роки. Все інше нагадувало більше «невеличкий повіт з ци­вільним населенням, ніж самостійне козацьке військо, а тим паче Січ».

Дунайське військо складалося спочатку з п’ятисотенних кінного та пішого полків, а згодом з двох шестисотенних кінних полків. Постійно в строю мало перебувати не більше третини служилого складу війська. Змінювали його один раз на три роки в квітні. На діючу службу мали брати одночасно не більше третини служилих козаків, але в строю весь час знаходилось близько половини. Насправді у зв’язку з нестачею козаків у полках цей порядок у Дунайському війську, як і в інших військах, систе­матично порушувався. У 1858 р. у зв’язку з цим Військове правління відзначало: «Військо майже ніколи не могло відпускати зі служби половини своїх людей для влаштування свого господарства, знаходячись у постійних відрядженнях». Полки дунайців несли внутрішню і прикордонну службу на території Бессарабії і Херсонської губернії, тримали залоги в містах Одеса, Ізмаїл, Аккерман. Виконували козаки й інші завдання: у 1828—1830-х рр. входили до складу протичумних, протихолерних карантинів у Бессарабії, Одесі; у 1831 р. несли охоронну службу в Балтському повіті Подільської губернії через повстання в Польщі. Цікавий випадок трапився з козака­ми під час несення цієї охоронної служби: дві сотні кінного полку дунайців охороня­ли кордон у Херсонській губерніїї по р. Кодима, чотири сотні — з іншого боку річки, тобто в Подільській губернії. У липні 1831 р. п’ятеро козаків виїхали до містечка Криве Озеро на чолі з сотником Василем Пироговим для обшуку в будинку лікаря з приватною практикою, який підозрювався у листуванні з «польськими повстанця­ми». Козаки нічого у лікаря не знайшли, крім спирту, і напідпитку виїхали до місця дислокації. По дорозі один з козаків упав з коня у річку і втонув. Інший козак, який кинувся його рятувати, втопив свого коня. Внаслідок цього інциденту керівництво записало, що втратило одну бойову одиницю (козака і коня), і заборонило їздити ко­закам «на подібні розслідування» без відповідних структур поліції.

У 1833 р. частини війська перебували у Молдавії та Волощині через кризу в Ос­манській імперії. Кінний полк у складї російського допоміжного сухопутного заго­ну був відправлений на допомогу Османській імперії, яка воювала проти єгипетсько­го пашї Мухаммеда Алі. Козаки перебували на території князівств Молдавії та Волощини і в разі необхідності повинні були перейти Дунай та йти до Константино­поля. Цей похід було відкладено, але Дунайський козацький полк залишався нести службу в м. Бухаресту а також в особистому конвої уповноваженого намісника Мол­давіи та Волощини генерала Павла Кисельова. Звідти козаки повернулися до Бесса- рабії влітку 1834 р. з подякою та нагородами за службу.

У 1847-1856 рр. чотири сотні дунайців входили до складу Окремого Кавказького корпусу. Вони перебували у фортеці Грозній, брали участь у боях на лівому фланзі Кавказької лінії.

Одним із випробувань для Азовського і Дунайського полків стала Кримська війна 1853-1856 рр. Як писалося в літературі ХІХ ст.: «Найбільша тяжкість війни припа­ла на козацькі війська». Десять козацьких військ Російської імперії виставили 75 % штатного складу козаків, за три роки їх військовий контингент збільшився на 78 582 особи. Лише в Дунайському війську чисельність тих, хто мобілізувався, зросла на 2017 осіб, якщо в січні 1853 р. один служилий приходився на 7,7 особи усього чоло­вічого населення війська, то в січні 1856 р. — на 2,2.

У період Кримської війни в Дунайському війську був сформований полк № 3, що проіснував до її закінчення. Козаки несли аванпостну службу на Дунаї і вздовж Чор­номорського узбережжя до Дніпра; входили до складу гарнізонів Ізмаїла, Тульчі; здійснювали набіги на турецькі позиції на Дунаї в районі островів дельти і на Баба- даг; відзначилась у боях кіннота дунайців. Козаки полку № 2 захищали Одесу 10­11 квітня 1854 р. від нападу англо-французької ескадри, брали в полон екіпаж анг­лійського фрегата «Тигр». У 1856 р. у зв’язку з відходом від Росії придунайської частини Бессарабії Дунайське військо несло прикордонну службу на лінії Болград- Татарбунари і далі по Чорноморському узбережжю й було перейменоване на Новоро­сійське.

Зауважимо, що саме під час війни над дунайськими козаками нависла загроза перетворення на військових поселенців. У 1855 р. під час Кримської війни 1853­1855 рр. очікувалось оголошення Австрією війни Росії і вторгнення ворожих військ у Бессарабію, де знаходились козацькі станиці Дунайського війська. Військове прав­ління Дунайського війська почало підготовку до евакуації козаків за Буг у села Хер­сонського військового поселення. Командування тримало в таємниці намір оселити дунайців у Новоросійському військовому поселенні, де вже були підготовлені місця для родин дунайських козаків. Наказний отаман Іван Гангардт у бесіді з головноко­мандуючим Південною армією Михайлом Горчаковим зазначав, що «козаки жаха­ються і самої назви військового поселення; якщо б вони уявили, що їх намагаються повернути в регулярне військо, вони б усі повтікали. Куди? За Дунай!» На захист дунайців став наказний отаман, який змалював жахливу картину в разі їхнього пе­реселення, адже 12 % родин були на межі виживання, інші мали досить скромне господарство, і в разі переселення їм загрожувало повне розорення: «Родини ці зовсім розорені через постої і переходи військ, а також через відрядження господарів на Кавказ, де вони служили значно більше визначеного Височайшим положенням стро­ку і де багато з них уже померло від хвороби або вбиті в боях проти горців, не мають ніяких коштів придбати вози і волів, а в разі переселення змушені були б іти з мало­літніми дітьми пішки та нести свою одежу і хліб на собі». Переселення так і не відбу­лося. А розповідаючи про історію Дунайського війська, той же отаман писав з горді­стю: «Плем’я козаків злилося в єдине тіло, отримало військовий розвиток і дух, що не поступався духові Кавказького лінійного війська. Набіги на Бабадаг і безперерв­не зняття кордонів за Дунаєм, молодецький склад та відвага ракетної команди в князівствах, вперте відстоювання лісових вантажів при Коблевій, молодецькі джигі­тування при фортеці Грозній, щоденні перестрілки в гирлі, на островах Леті і Четал та інших узбережжях доводять, що військо Дунайське необхідне». Далі він підкреслював, що бойові заслуги дунайців високо оцінювали граф Михайло Ворон­цов, один з командуючих військами на Кавказі генерал-ад’ютант Микола Реад, ко­мандуючий військами на Дунаї генерал-лейтенант Олександр Лідерс, командуючий військами в межиріччі Дністра і Бугу барон Дмитро Остен-Сакен, командир Дунайсь­кого віддлу генерал Олександр Ушаков.

Азовське військо в роки Кримської війни виставило на службу 1920 козаків — практично все доросле чоловіче населення. Був сформований морський і піший ба­тальйони, що охороняли узбережжя Азовського моря. Після війни військові підроз­діли азовців продовжували на човнах патрулювати східне узбережжя Чорного моря.

Служба Азовського та Дунайського військ була гідно оцінена. За період свого існу­вання вони були нагороджені прапорами та грамотами. Перший прапор формування майбутнього Азовського війська отримало 6 грудня 1831 року «за хоробрість і зав­зяття, виявлені при переправі через Дунай 27 травня 1828 року». 1 липня 1844 р. воно було нагороджене прапором «за хоробрість і завзяття при переправі через Ду­най російських військ у 1828 р., постійну відданість і відмінну службу». За Кримсь­ку війну Азовське козацьке військо отримало Георгіївський прапор з надписом: «За хоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англійців і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 рр.». За мужність та героїзм Дунайські полки № 1 і № 2 були нагород­жені штандартами «За хоробрість», а також отримали права та привілеї армії. Крім цих прапорів кожна сотня мала сотенні значки (малі штандарти).

На початку створення козацьких військ уніфікованої форми не було, козаки но­сили традиційну для себе одежу. Згодом після змін та уніфікації козаки отримали форму за зразком Війська Донського з іншими кольорами. Азовські — темно-сині куртки з малиновою облямівкою і темно-сині шаровари, літні куртки — малинового кольору; дунайські — куртки та шаровари темно-сині зі світло-синіми облямівками і лампасами. Однак повної відповідності обмундирування, озброєння згідно зі стан­дартами так само, як у чорноморців, довгий час не вдавалося досягти. Полковник Вейс, який інспектував у вересні 1855 р. Дунайське козацьке військо, зазначав, що «зброя неоднакова і несправна, зокрема рушниці різного калібру та системи; набої не підходять за розміром дул, шаблі деякі коротші, інші довші і ширші, у деяких клинки спаяні та ефеси розхиталися, одежа й амуніція неодноманітні і не підігнані як слід». Після такого висновку були вжиті заходи до поліпшення обмундирування, заміни кремінної та різнокаліберної зброї на нову ударну. Для ремонту озброєння військом наймався майстер з-за кордону.

Рівень економічного розвитку Азовського та Дунайського військ, форми і методи господарювання продовжували історичні традиції козацтва Південної України. При­єднання до військ нових земель і жителів сусідніх населених пунктів стимулювало розвиток козацьких господарств, звертало увагу задунайців на переваги місцевості та окремих галузей виробництва. Наближеність військових земель до морських портів, особливо азовських, жвава торгівля навколишнього населення переконали їх у перевагах відведеної їм під поселення території. Господарство козацьких військ було поділене на військове та власне козацьке. Основними галузями стали землероб­ство, тваринництво і суміжні з ними сфери. У кожному з військ ці напрямки госпо­дарської діяльності визначались особливостями території і традицій регіону оселен­ня. Так, азовці не займалися вівчарством, а у дунайців вівці складали 25,5 % від усього поголів’я худоби. А от успіхи азовців у хліборобстві були визнані не лише місцевими жителями, а й на найвищому рівні (Радою Імператорського товариства сільського господарства Південної Росії), і навіть за кордоном — на Лондонській Всесвітній виставці виробів сільського господарства та промисловості в 1851 р. У той же час у дунайців розвиток хліборобства можна визнати як посередній через загаль­но низький рівень агрокультури, який посилювався стихійними лихами та довго­тривалою військовою службою козака-господаря.

У азовців та дунайців були поширені найрізноманітніші промисли: рибальство, виготовлення черепиці та цегли, ремонт сільськогосподарських знарядь праці тощо. Однак промисли у козацькому формуванні не мали товарного напрямку. Вони були зорієнтовані на задоволення потреб козаків та війська. Особливе значення для еко­номічного розвитку мала торгівля. В межах військ велася періодична, стаціонарна та відкупна торгівля.

У процесі господарювання козаки показали не лише свою економічну життє­здатність, а й створили господарства, які сміливо могли конкурувати з господар­ствами державних селян та іноземних колоністів.

Соціальний склад військ протягом усього періоду їх існування був досить неодно­рідний. До складу козацького війська входили представники значної кількості ста­нових категорій Російської імперії: офіцери дворянського походження, особи духов­ного звання, козаки, державні та поміщицькі селяни, міщани та ін. Різні соціальні категорії населення визначали мету перебування у військах баченням своїх перс­пектив. Безперечно, мав значення і традиційний психологічний стереотип прагнен­ня до «козацької волі», що звільняла від феодально-бюрократичного гноблення місце­вої адміністрації, але це був не єдиний і не головний чинник. Між тим далеко не всі зуміли здійснити свої цілі. З перших років існування козацького формування в При- азов’ї задунайська старшина, отримавши офіцерські звання, зосередила в своїх ру­ках значну кількість майна та нерухомості, наділялася значно більшими, ніж коза­ки, земельними ділянками. Зокрема рядові козаки мали отримувати по 30 десятин землі, а реально їх ділянки становили від 7 до 10 десятин землі, що визначалось як «пропорція досить недостатня для хліборобства і сінокосу». Але значна частина бузь­кого та дунайського козацтва не могла скористатися навіть цією землею через не­стачу робочої худоби і реманенту. В Азовському війську ситуація хоча й була дещо кращою, але не набагато. Козаки користувались ділянками від 8 до 15 десятин.

Військова адміністрація постійно зверталась до урядових установ з проектами збільшення території війська, але не завжди їй ішли назустріч. Разом з тим неза­можним козацьким родинам військова адміністрація надавала матеріальну і грошо­ву допомогу і таким чином сприяла поліпшенню становища збіднілих родин. Однак не в усіх формуваннях це вдавалось зробити. Так, постійне піклування наказного отамана Азовського війська про такі родини мало позитивні наслідки — розорених козацьких господарств у війську не було. Але в Дунайському війську у 1855 р. на­казний отаман Іван Гангардт писав, що козаки «ледь мають хліб навіть у врожайний рік. Однак ця бідність перетворюються у справжні злидні, коли трапляються посу­хи, сарана, пошесті або довге перебування господаря на службі». Таких козацьких господарств нараховувалось майже 12 %. Додаткові побори з боку військової канце­лярії на утримання поштових станцій, обмундирування тощо призводили до розо­рення козацьких господарств. Через це військова адміністрація Бузького війська змушена була створювати спеціальні «військові хутори», де велось хліборобство лише для користі війська і продажу неімущим козакам. Та все одно основу військ станови­ли козаки середнього рівня статку. Їх господарства і визначали рівень добробуту козацького формування. Саме вони забезпечували загальновійськовий добробут, влаштовували станичне життя, вели прибуткове господарство і були тим середньо- статистичним козацтвом, яке й визначало сутність та інтереси війська.

Заможна верхівка використовувала в своїх господарствах найману працю сіроми, орендувала ділянки у козаків, неспроможних їх обробити. Проте козацькі господар­ства не могли використати всієї кількості вільної робочої сили. Частина збіднілих козаків через це наймалась у вільний від служби час у господарства поміщиків і за­можних колоністів.

Невиправдання сподівань завести власне господарство і позбавитись феодального гноблення, довготривала служба — усе це викликало невдоволення своїм станови­щем незаможної частини козацтва. Найбільш характерними для війська формами протесту були втечі козаків зі служби, але інколи мали місце і відкриті форми опору. Такі тенденції спостерігались в Азовському і Дунайському військах. Так, в Азовсь­кому війську втечі у Туреччину розпочались ще під час його перебування на тери­торії Південної Бессарабії. До втеч були схильні козаки-задунайці, які залишили свої родини та майно в Туреччині або просто втомились від невизначеності свого ста­тусу протягом 1828-1831 рр. Так, у 1880-х роках, коли за Дунаєм побував відомий український етнограф Федір Вовк, колишній козак Корній Білий розповідав, що «приїздив від Гладкого людей набирати в азовські козаки пан Рачковський. Так ось і ми пішли. А як прийшли туди та як побачили, що там діється, так подумали та й знов сюди повтікали. а там же питаєте, що?.. Відомо що. в москалі (солдати) повернули.» В Азовському війську найбільшу кількість цивільно-судових справ було порушено в 1837 р. — аж 21. Під слідством перебувало 27 осіб — за конокрадство, крадіжки, підмову поміщицьких селян до втечі тощо. Серед старшин, які привлас­нювали військові гроші, примушували працювати на себе рядових козаків, знуща­лися над ними, особливою жорстокістю відрізнялись осавул Іван Кодурський, хо­рунжий Савелій Меткий, доглядач Нестор Чорноморченко. Їхня жорстокість теж сприяла втечам з війська.

У Дунайському війську особливо стурбувала адміністрацію втеча за Дунай у 1844 р. 38 козаків, викликана перевіркою прізвищ козаків, бо багато з них (переважно селя- ни-втікачі) потрапили до війська під чужими іменами. Для сприяння видачі втікачів Міністерство іноземних справ Росії навіть звернулось до турецької влади. Ця пере­вірка призвела до значних втеч з війська до Одеси, Ізмаїла і навіть за Дунай до Ос­манської імперії. Так, той самий Корній Білий пригадував: «А тоді ще раз перевірка була: генерал Василевський був над дунайськими козаками™ ну, й перебирали всіх — хто панський був, так панам відправляли, голови голили наполовину, а хто стара лю­дина, то і півбороди голили. Багато тоді народу сюди, в Добруджу, перейшло™ А я вже тоді був одружений: так забрав дружину, дітей та сюди і прийшов».

У 1857-1858 рр. у Військово-судовій комісії дунайців на розгляді знаходилось 9 справ про втечі козаків зі служби, в тому числі справа козака Самійла Тищенка, що тікав чотири рази і був засуджений до каторжних робіт, та справи Максима Швачки і Григорія Фонарія за другу втечу. Наприкінці 1860-х рр. за всіма полками, стани­цями і хуторами Дунайського війська нараховувалось 255 утікачів.

У 40-х роках XIX ст. невдоволення службою, утисками, зловживаннями і гноб­ленням з боку старшини вилилися в рух за вихід із Дунайського війська. Особливо загострився він у 1842-1844 рр., коли козацька сірома відмовилася коритися військовій адміністрації нести службу і виконувати повинності, вимагаючи виклю­чення з війська. Однією з причин цього було нехтування військовою адміністрацією способами життя і традиціями циган. Подібного роду заворушення відбувалися у війську і в 1849 р., і в 1855 р. Одним з наслідків було виключення з Дунайського війська циган, які не осіли на військових землях та кочували по Бессарабії.

Козацькі війська були сформовані з досить різних як в етнічному, так і в побуто­вому плані елементів. З одного боку, це продовжувало традиції колишньої Січі, куди приймались незалежно від етнічної приналежності, соціального статусу тощо, а з іншого, збільшення подібних замкнутих військових формувань з незначною кількістю населення, що додержувалося козацьких або українських традицій, мало призвести до поступового «нівелювання» «ненадійних козацьких елементів». Од­нак, незважаючи на поліетнічність військ, український елемент у них переважав. Зокрема, наказний отаман війська Станіслав Василевський писав: «Незважаючи на те, що верстви Дунайського козацтва різноплемінні, треба зазначити на користь в їхній вдачі працьовитості та сталості. Більша частина людей цих — малоросіяни, працездатність яких почали наслідувати молдовани, греки і серби». Характерні риси козацьких звичаїв простежуються в прізвищах, домобудівництві, намогильних хре­стах. Пов’язували з козацьким минулим і запорозькі зачіски, довгі вуса та взагалі зовнішній вигляд. Небажання станичників позбутися цих звичок дуже непокоїло військову адміністрацію. Це занепокоєння спричинило навіть спеціальний наказ отамана Дунайського війська про зобов’язання підстригати волосся за «русским простонародным обычаем в кружок, усы и бороды не ниже рта» і заборону «палити люльки на вулицях». Важливим моментом дотримання традиційної козацької куль­тури були поділ на буденні і святкові дні і ритуали, пов’язані з польовими роботами (їх скорочені варіанти або відсутність). Зберігались «старі» звичаї сімейно-шлюб­них відносин — «родини на довіру»; застосовувся звичай, коли молодий викрадав наречену в разі відмови батьків погодитись на їхній шлюб тощо. Церква всіма захо­дами намагалася запобігти таким фактам.

Спостерігався серед населення козацьких військ, здебільшого козацького поход­ження, неабиякий гонор. Зокрема є свідчення, що навіть у 1880-х рр. козаки не йшли слугувати при значній скруті свого господарства: «Поденної праці соромили­ся: я, кажуть, урядник козацький, — приказний і кавалер ордена, мені служити та працювати у інших невигідно й соромно; і згодні скоріше терпіти скруту, ніж іти слугувати».

Рідна мова зберігалася у побуті та культурі. У побуті українське населення роз­мовляло українською мовою, але російська мова була офіційною для адміністрації, діловодства, церкви. Обов’язково знати російську мову вимагалося від козаків для відбування служби. Військове правління вживало спеціальні заходи для її поши­рення. Так, наказний отаман генерал-майор Станіслав Василевський запросив до найбільш національної станиці Волонтирівка священика з Володимирівської губернії Олександра Оранського, щоб той відкрив для козацьких дітей школу «на суто ро­сійському діалекті».

Кажучи про життя у війську, не можна обійти поширене серед козаків пияцтво. Наказні отамани та священики усіх козацьких військ неодноразово звертали на це увагу, видавали відповідні розпорядження щодо ліквідації цієї звички та покарання офіцерів, які були помічені у нетверезому стані, серед таких Новгородов, Запоро- жан, Мунтянов, Валах, Романовський. Один зі священиків писав, що пристрасть до розгулу та пияцтва у козаків «є пристрасть видатна. Усі домашні розваги та свята супроводжуються великими п’янками». Так, за 10 років, з 1848 по 1858, у Дунайсь­кому війську до суду за пияцтво було притягнуто 22 особи.

Цікавим є побутування в козацьких військах традиції «невидачі з Січі» у азовців, на що звернула увагу Людмила Маленко. Подібне спостерігалося і в дунайських ко­заків. Як уже було написано вище, внаслідок того, що «багато козаків поступили під чужими прізвиськами та іменами», їх перевіряли і відновлювали їхні справжні прізвища. У багатьох козаків і у нелегального елемента, який ховався в станицях і сусідніх з ними селищах, ця перевірка викликала зрозуміле обґрунтоване занепо­коєння. Поповзли чутки про те, що втікачів будуть повертати колишнім господарям або на старе місце проживання, але жодного із 77 виявлених козаків така участь не спіткала.

Поповнення козацьких військ різними в соціальному, етнічному і побутовому плані елементами, їх спільне проживання, спільна трудова діяльність сприяли по­стійним контактам різних груп військового населення, їх взаємовпливам у побуті, звичаях, культурних традиціях. Сприяла таким явищам і поява нових традицій, пов’язаних із загальновійськовим життям і службою: регламентація внутрішнього життя козаків, планова забудова станиць, поширення нових форм землекористуван­ня, поява нових військових свят, уніфікація одягу і зовнішнього вигляду тощо. В таких умовах дотримуватись дідівських традицій ставало дедалі важче.

Отже, козацькі війська, розташовані на території Південної України, пережива­ли більш-менш подібні події у своєму розвитку й вирішували майже однакові про­блеми, пов’язані з військовим реформуванням, уніфікацією різних сфер життя і вза­галі втягуванням їхнього населення у загальноросійські процеси. Тут можна звернути увагу на декілька тенденцій, що спостерігались у війську Чорноморсько­му, яке перебувало вже не перший десяток років за межами України. Протягом 1830­1840-х років Чорноморське військо пережило кілька адміністративно-територіаль­них перетворень. Останнє з них пов’язане з виданням 1 липня 1842 р. «Положення про Чорноморське козацьке військо». З цього часу військо мало підпорядковуватись Департаменту військових поселень Військового міністерства. Військове управління здійснювали командир Окремого Кавказького корпусу і командувач військ на Кав­казькій лінії й у Чорноморії, який опікувався і цивільним управлінням.

У липні 1842 р. територія війська поділялась на Таманський, Катеринославський та Єйський округи. В кожному діяло окружне правління на чолі з земськими на­чальниками. Для військового управління створювались військові чергування, комісії військового суду і станичні начальства.

У 1840-х роках ввели нове обмундирування для Чорноморського козацького війська — темно-синього кольору на зразок лінійних козаків. Тоді війську надава­лась також уніфікована з російською армією зброя.

З 40-х років ХІХ ст. внаслідок захоплення російською армією значної території по р. Кубань поряд із назвами «запорозькі», «чорноморські» та «донські» козаки почала використовуватися назва «кубанці», яка автоматично була перенесена на все козацтво Кавказького регіону.

Протягом першої половини ХІХ ст. на Кубань організовано переселили за розпо­рядженням уряду за різними даними від 100 до 120 тисяч козаків і селян із Харків­ської, Чернігівської, Полтавської губерній, задунайців та азовських козаків. У 1801­1808 рр. — 5000, 1809-1811 рр. — 42 258 (724 задунайці), 1820-1825 рр. — 53 072, 1834-1845 рр. — 185, 1848-1849 рр. — 14 218 осіб обох статей. Одночасно з офіцій­ним відбувалось і стихійне народне переселення на Кубань, куди тікали від кріпац­тва і рекрутчини поміщицькі та казенні селяни, військові поселенці. Уряд знав, що чорноморці приймають вихідців з різних станів і маргінальні елементи, і у 1847 р. дозволив зараховувати до війська втікачів-бродяг як чоловічої, так і жіночої статі. До 1850 р. було прийнято до 15 тисяч подібного роду людей, а у 1857 р. уряд дозво­лив приймати «людей стороннього звання». Переселенців з українських земель, поки землі не були розмежовані на нові курені, розміщували в північній і центральній частинах Чорномор’я, здебільшого у старих куренях.

Як відзначають дослідники, склад Чорноморського війська був поліетнічним з переважанням українського елементу, дуже влучно було визначено, що чорноморці мають одне обличчя «малоросійське», говорять українською мовою, що «добре збе­реглася», і «збереглися під їхньою військовою кавказькою оболонкою риси малоро­сійської народності у манерах, звичаях, повір’ях, у побуті домашньому і громадсь­кому».

Основним завданням війська продовжувала бути, і це природно, військова служ­ба. За «Положенням» 1842 р. чорноморці зобов’язані були виставляти 12 кінних полків, 9 піших батальйонів, 3 кінно-артилерійські батареї, лейб-гвардії Чорноморсь­кий козацький дивізіон і гарнізонну артилерійську роту. Кінний полк збільшував свій склад до 867 осіб, з яких 750 становили козаки, до полку приєднували і 13 сур­мачів. Дітей офіцерів записували на службу в 16 років, а дітей козаків — у 17 років. У 20 років їх приводили до присяги, а у 21 — переводили на польову службу. Офіце­ри служили 25 років, а козаки — 30 (25 років польова служба та 5 років внутрішня).

До 1847 р. в комплекті війська нараховувалось 22 280 осіб. У 1859 р. змінювалась кількість стройових частин: 9 кінних полків, 12 піших батальйонів, 3 артилерійсь­ких дивізіони, і всі розподілені на три черги відповідно по 3 кінних полки, 4 піших батальйони. Змінювався термін служби офіцерів до 22 років, а козаків — до 25 років, з них 3 роки становила внутрішня служба. Весь тягар охорони кубанського кордону лягав на чорноморську козацьку піхоту, і тут, як правило, служили найбідніші ко­заки.

На відміну від Кавказького Лінійного війська, яке спеціалізувалося внаслідок географічного розміщення на службі переважно в кінноті і виробило тип першоклас­ного вершника, чорноморці стали першокласними пластунами — в плавнях Кубані несли сторожову і розвідувальну службу проти кавказьких горців. Перші штатні команди пластунів з 96 осіб при кожному полку й батальйоні були утворені у 1842 р., а у 1870 р. піхотні батальйони були перейменовані на пластунські.

Досить влучно охарактеризував пластуна-чорноморця Володимир Голобуцький: «Чорноморський пластун, що змінив у свій час запорозький жупан на черкеску і що збрив у свій час по велінню начальства запорізьку чуприну, сприйняв, зберігав і в нових військових умовах культивував видатні бойові якості запорізького сіромахи. Найманий робітник на козачому хуторі або рибальському заводі і найманець у пол­ках був творцем і носієм бойової слави козацтва. У ньому, представнику трудового козацтва, таїлася невичерпна сила мужності і бойової відваги. За його спиною, за цією живою загородою кубанського кордону проходило мирне господарське життя краю: поширювалось скотарство, розвивалося землеробство, рибальство».

До речі, 12 липня 1828 р. група чорноморських козаків була направлена за розпо­рядженням начальника Головного штабу Івана Дібіча для формування нового Ду­найського козацького війська в Південну Бессарабію. Серед них військовий стар­шина командир кінного полку Іван Герко, який у 1830 р. обійняв посаду командуючого Дунайським військом. Іван Герко походив зі штаб-офіцерських дітей і був зарахований на службу у 1800 р., мав значний досвід служби, неодноразово брав участь у боях із «закубанським горним народом» та служив у прикордонному караулі в артилерійській кінній півроті, Лейб-гвардії козацькому полку в Санкт-Пе­тербурзі, був поліцмейстером в м. Катеринодарі, брав участь в облозі та штурмі ту­рецької фортеці Анапа у 1828 р. На чолі Дунайського війська Іван Герко служив на прикордонній дунайській лінії протягом 1829—1830 рр., брав участь у боротьбі з епі­демією чуми в Бессарабії, у 1833 р. перебував з кінним Дунайським полком у складі сухопутного загону на території Молдавського князівства для допомоги Туреччині.

Управління станицями новостворенного Дунайського війська також доручалось чорноморцям: Філату Заблоцькому, Івану Зайковському, Івану Мазану. Прикоман- дировані чорноморські старшини були козацького походження, вони мали досвід бойових дій на Кавказі та у війні 1812 р. з Наполеоном. Серед них осавул Данило Голобородько, хорунжі Філат Заблоцький, Василь Пирогов, Потап Калесников, Мак­сим Немиря, сотники Прокіп Гудзя, Гнат Чернишов, Олександр Білий. Перебували вони у Дунайському війську до 1832 р., потім були відправлені на місця попередньої служби. Замість них управління військом прийняла старшина Донського війська, однак уже з 40-х років ХІХ ст. Дунайське військо почало поповнювати старшинсь­кий склад власними кадрами, в тому числі козацького походження: Олександр Жан- танов, Іван Толмачевський, Федір Пустовойтов, Євдоким Чернявський, Павло Ку- ницький, Олексій Губенко та ін.

З початком заселення Кубані у Чорноморському війську стало розвиватися військове і козацьке приватне господарство. Військове складали рибальські заводи, солепромис­ловість, згодом з’явилися цегляний, кінний заводи, суконна фабрика та військова друкарня. Серед галузей приватного господарства протягом усього дореформеного періоду перше місце займало тваринництво — скотарство, конярство, вівчарство і ри­бальство. Скотарство продовжувало вестися «прадідівськими засобами»: тварини зна­ходилися на підніжному кормі, а взимку часто задовольнялися незначною кількістю заготованого сіна, що призводило до значної загибелі худоби. Переважала худоба чор­номорської породи, привезеної на Кубань із південних районів. Розведення худоби мало торговий характер і відповідно було пов’язане з ринком.

Землеробство виконувало допоміжну функцію і мало суто споживчий характер. У 1830 р. орні землі разом із садибами і вигонами складали лише 6,2 % від загальної площі землі. У 60-ті рр. ХІХ ст. козак орав старим дідівським плугом, запрягаючи в нього чотири і навіть шість пар биків. Однак зазвичай один господар мав лише одну пару і змушений був об’єднуватися («спрягатися») з іншими господарями. За та­кою системою кожен господар отримував відповідно і свою частку врожаю. Якщо врахувати ще перебування козака-господаря на службі, наприклад, у період зби­рання врожаю, то треба було або брати найманців із внутрішніх губерній, або вихо­дило так, що один господар сіяв, а збирала або дружина, або інший господар за час­тину врожаю. До 50-х рр. ХІХ ст. у війську припадало на одну людину в середньому 2,23 чверті зернових культур, що вважалось межею прожиткового рівня. З перших років поселення чорноморців на Кубані розвивалась торгівля з горцями. В 40-х рр. ХІХ ст. щорічно відбувалося близько 30 ярмарків.

Протягом першої половини ХІХ ст. спостерігався процес майнового та соціально­го розшарування, свідченням чого є розвиток хуторських господарств, чисельність яких постійно зростала. У Чорноморському війську продовжував існувати принцип заміни відбування козаками служби, що був започаткований ще в Новій Січі, але протягом першої половини він змінив свої форми. В той самий час військове найман­ня залишалось досить розповсюдженим.

Поповнення станиць українськими вихідцями посилювало зв’язок чорноморсь­ких козаків з Батьківщиною, сприяло розвитку традиційної матеріальної та духов­ної культури. Представники українського суспільства Тарас Шевченко, Микола Костомаров тощо підтримували тісні зв’язки з кубанською інтелігенцією. Зокрема Т. Шевченко листувався з кубанським письменником, істориком, етнографом, на­казним отаманом Азовського і Чорноморського козацьких військ Яковом Кухарен­ком. Останній був автором п’єси «Чорноморський побут на Кубані» (на її основі Ми­кола Старицький та Микола Лисенко створили оперу «Чорноморці»), низки етнографічних нарисів та історичних записок про Чорноморське військо, в яких показав життя, характер і звичаї козацького населення Кубані. В середовищі чорно­морців народилися талановиті архітектори Іван і Єлисей Черніки, живописець Пав­ло Шамрай.

У 30-х роках ХІХ ст. на Лівобережній Україні завершився процес оформлення окремого стану «малоросійських козаків» і української козацької старшини в ро­сійське дворянство з подальшим включенням обох станів у соціальну структуру дер­жави. Останні нарешті у 1835 р. отримали пояснення, які саме чини «старої малоро­сійської служби» могли отримувати спадкове і особисте дворянство; ті зі старшинських родів, що не змогли представити відповідних документів, переводи­лись до козацької верстви. Цікавим прикладом того, де застосовувала свої сили «ви­знана і невизнана» старшина, є списки керівного складу Дунайського і Азовського козацьких військ. Так, у 1830—1850-х рр. заступником отамана дунайців був підпол­ковник Петро Шкляревський із дворян Чернігівської губернії, командуючим Ду­найським полком № 2 — осавул Фелікс Богданович із дворян Полтавської губернії, командиром 5-ї сотні Дунайського полку № 1 — осавул Василь Педашенко із дворян Полтавської губернії, урядником — Семен Салімовський із дворян Лохвицького по­віту Полтавської губернії; в Азовському війську секретарем Військової канцелярії служив Дмитро Тимченко із дворян Полтавської губернії та ін.

На початку 1830-х років уряд продовжив традицію використання козацтва як військової сили, вважаючи, що таким чином це регіональне соціальне середовище можна зберегти в інтересах Російської імперії. Під безпосереднім керівництвом уряду у 1831 р. було оперативно сформовано 8 «Малоросійських кінно-козацьких полків» для участі у придушенні польського повстання. Ці полки на зразок легкої кавалерії увійшли до резервної армії, яка мала прикривати тил діючої армії, охороняти шляхи сполучення та в разі появи повстанців ліквідовувати їхні загони.

Спочатку всі вісім козацьких полків були направлені до Мінська у розпоряджен­ня головнокомандуючого резервною армією генерала від інфантерії (піхоти) графа Петра Толстого. Кожен полк складався з чотирьох дієвих і двох резервних ескад­ронів. Серед командирів були майор Курляндського драгунського полку Краснокутсь- кий, майор Олександрійського піхотного полку Бобохов, полковник Лейб-гвардії уланського полку Лизогуб, підполковник Інгерманландського гусарського полку Сакун, підполковник 2-го Українського уланського полку Гайворонський та ін. Офі­церські посади в полках посіли вибрані з середовища дворян Лівобережної України відставні офіцери, а також державні чиновники, які отримали офіцерське звання в залежності від чину цивільної служби. Для багатьох молодих дворян Полтавської і Чернігівської губерній, які не мали відповідної військової освіти, але прагнули роз­почати престижну військову кар’єру, служба в нерегулярних козацьких полках була слушною нагодою це зробити.

Малоросійський кінно-козацький полк загалом мав складатися з 1099 козаків та офіцерів. Це були переважно неодружені чоловіки віком від 20 до 40 років. У 1831 р. до війська не набирали надто юних (від 16 років) та досить зрілих за віком козаків. У 1831 р. в обмундируванні та озброєнні козаків відбулися деякі зміни порівняно з 1812-1814 рр. З цього часу військова форма козаків зводилася до єдиного зразка і більше не відрізнялася між собою в залежності від губернії. Полтавські і чернігівські козаки мали темно-зеленого кольору куртки з червоною опушкою на комірі й обшла­гах, шаровари також темно-зелені з червоними лампасами.

У серпні 1831 р. козацькі полки вирушили в похід до Північно-Західних губерній Російської імперії, де і була розміщена переважна більшість козацьких контингентів. Наприклад, 8-й Малоросійський полк увійшов до залоги Бобруйська, 5-й розквар­тировувався в районі м. Білосток, 2-й — у м. Ковно. Козакам досить часто доводило­ся брати участь в операціях з оточення і знешкодження невеликих повстанських загонів та решток розбитої польської армії, вони мали охороняти державний кордон по річці Неман, також супроводжували й охороняли в’язнів та військовополонених.

Козацькі команди разом з поліцейськими і працівниками судових органів актив­но залучалися до організації облав, розшуків, допитів тих, хто співчував або допома­гав повстанцям, брали участь в «екзекуціях для найбільш швидкого заохочення оби­вателів до сплати державних податків» тощо.

Полки впродовж 1832 р. залишались на службі у різних повітах Курляндської губернії, Віденської, Мінської губерній і в м. Мінськ: несли конвойну службу, охо­роняли і супроводжували до Росії інтернованих на території Пруссії повстанців, здійснювали рейди по населених пунктах з метою вилучення зброї у населення, роз­шукували призовників-дезертирів — білоруських і литовських юнаків, які намага­лися уникнути рекрутчини.

Крім того, 1-й і 2-й Малоросійські козацькі полки продовжували свою службу як охоронці порядку та як допоміжні підрозділи митної варти у Віленській і Кур­ляндській губерніях. Самим козакам до січня 1832 р. дозволялося вільно пересува­тися по обидва боки кордону. Однак після того, як з’явилася підозра, що у возах з сіном із Польщі козаки можуть за хабарі самі провозити контрабанду, ризький військовий губернатор генерал-лейтенант барон Матвій Палєн заборонив під будь- яким приводом їм з’являтися на польському боці кордону.

У підрозділах спостерігалася несвоєчасна поставка харчів, фуражу для коней та ін., висока смертність через погане медичне обслуговування, замерзання через відсутність теплої одежі. В зв’язку з цим, імовірно, були скарги населення на ко­зацькі загони, які безцеремонно ставилися до місцевих жителів, а інколи вчиняли й протиправні дії. Так, через це 30 листопада 1831 р. командир 2-го полку майор Бобохов звертався до командира 1-го полку майора Краснокутського: «...козаки ввіреного вашому високоблагородію полку, що розташовані на кордоні ріки Неман, вимагають від господарів, у яких квартируються, поставлення їм свічок, соломи, дров, крупів, картоплі. крім того забирають силою для коней фураж, за який роз­раховуються не за домовленістю, а на свій розсуд, а також безцеремонно залуча­ють для різних потреб обивательські підводи без будь-якої навіть мінімальної ви­нагороди. В усіх вищезгаданих діях головним ініціатором виступає корнет. Дя­ченко». Бобохов нагадував своєму колезі, що нижні чини повинні задовольнятися лише приварком разом з господарями і не мають права вимагати від них більшого.

У полках спостерігались випадки порушення дисципліни з боку козаків та офі­церів, особливо через пияцтво. Наприклад, козак 2-го ескадрону 1-го Малоросійсь­кого полку Яким Нарва 29 жовтня 1831 р., «виїхавши на кордон у караул, покинув його, поїхав у корчму і там, залишивши свого коня й амуніцію [без нагляду], став пиячити». В такому стані на другий день Нарва був знайдений козаком Бульбехою. Останній забрав у Якима зброю, а верхового коня відвів у місце розквартирування ескадрону. Однак козак продовжував пиячити й повернувся на службу лише через місяць.

У січні 1832 р. козаки та офіцери відпускалися по домівках, але за умови, що у разі потреби знову негайно стануть на військову службу. Офіцерам заборонялося виїздити за межі Полтавської і Чернігівської губерній без дозволу генерал-губерна­тора, а козаки ставали на особливий адміністративний облік у земських судах. Коза­кам дозволялось залишати собі військові мундири за умови збереження їх у належ­ному вигляді до майбутньої служби.

Козакам після завершення служби були надані пільги: земля закріплювалася довічно з правом продажу, узаконювалось право торгівлі спиртними напоями, ска­совувалися недоїмки, зменшувався оброчний податок — податок, який накладався на козаків і приблизно дорівнював податку від державних селян (за винятком зе­мельної ренти).

Генерал-губернатор Микола Рєпнін-Волконський звертався до уряду з проектом відродження українського козацтва, детально обґрунтовуючи його корисність для держави, але складений ним проект не зацікавив урядовців. Причини залишались ті ж самі: значні державні витрати на військо і небажання місцевої еліти перегляда­ти земельний фонд. Після отримання офіційної відмови від уряду на пропозицію збе­реження Малоросійських козацьких полків розчарований генерал-губернатор зу­стрівся з козаками одного з полків у Лубнах. Вишикуваних у шеренги козаків він запитав, де вони бажають служити. Після довгої паузи, яка була викликана таким несподівано відвертим запитанням, один з рядових сказав, що в козаках. М. Рєпнін відповів: «Ех, ти!.. в козаках!.. заборонено в козаках». Саме з його ім’ям дослідники пов’язують завершення процесу формування (з колишніх козаків Гетьманщини та вихідців з інших верств населення) специфічного стану малоросійських козаків, що проходив на фоні складних соціальних зрушень.

Уже у жовтні-листопаді 1832 р. частина Малоросійських кінно-козацьких полків (шість із восьми) зазнала переформування. На їх основі були створені 2 кінних пол­ки для продовження служби і поселення на Кавказьку лінію. Вони заснували ста­ниці Владикавказького і Горського полків — Архонська, Ардонська, Пришибська, Урухська, переселялися в станиці Олександрівську, Андронівську, Владикавказь- ку, Котляревську, Миколаївську, Приближну, Змейську, Прохладну, Солдатську та ін. У 1839 р. другий сформований Малоросійський полк був перейменований на Владикавказький, а у 1842 р. до нього приєднали перший полк і зарахували їх до Кавказького лінійного козацького війська. За списками 1845 р. у Владикавказько- му козацькому лінійному полку нараховувалось 1072 осіб, усього оселених 655 ро­дин. Полк мав понад 58 тис. десятин землі. Керівниками полків на Кавказі стали колишні командири малоросійських полків полковники Олександр Рашевський, Іван Стоцький, Василь Шостак та ін. Як стверджують дослідники, саме тут, у Терській області, малоземельні українські козаки отримали достатню кількість родючої землі, привілеї тощо.

Частина особового складу полків, яка не переселялась, увійшла до регулярних армійських і гвардійських кавалерійських частин. Інші полки (два із восьми) були розподілені між підрозділами митної варти — козаки служили в Ізмаїльському, Скулянськоу, Юрбурзькому, Радзивілівському та Одеському митних округах. Роз­формуванням Полтавських і Чернігівських полків було покладено кінець сподіван­ням «малоросійських козаків» на створення постійного війська в Лівобережній Ук­раїні.

Козаки продовжили захищати інтереси імперії вже в складі інших нерегулярних та регулярних частин російської армії.

У 1834 р. була створена Головна господарська контора для малоросійських ко­заків. Вона займалася справами козацьких землеволодінь, оподаткування, призову до війська та еміграції. На місцевому рівні козаки могли навіть обирати деяких чи­новників того департаменту. Сучасник відзначав, що «...у них тепер не має числа начальників: члени земського суду, члени контор, волосні урядники — усі один пе­ред іншим гноблять та кривдять козаків». Наприклад, із 14 тисяч козаків, які про­живали в Попеченській та Мглинській сотнях Мглинського повіту, було незаконно стягнуто понад 10 тисяч карбованців. Предводитель дворянства Полтавської губернії Іван Капніст у доповіді міністру внутрішніх справ графу Олександру Строганову в 1841 р. зазначав, що в 20-30-х роках ХІХ ст. стягнення податків з «малоросійських козаків» супроводжувалося численними зловживаннями і жорстокістю. «Рухоме майно, худоба, вівці і нарешті одяг поселян продавалися з публічного торгу на база­рах і ярмарках, а самих поселян піддавали жорстоким тілесним покаранням. Про­тягом цього жахливого часу бідність козаків досягла такої межі, що на дев’ять гос­подарів припадала одна пара волів, а землі лишалось не більше 21/2 десятин на особу; виникло і поступово збільшилось число козаків цілком безземельних.» Це пород­жувало серед українського козацтва незадоволення своїм становищем, створювало в його середовищі дух колективного протесту і підносило гордість за своє минуле. Так, у 1835 р. козацтво рішуче виступило проти формування зі своїх представників сол­датських, а не козацьких полків. Повстання козаків було жорстоко придушено, а керівники — забиті шпіцрутенами.

До причин зубожіння новий генерал-губернатор Василь Левашов відносив зокре­ма і витрати козаків під час формування козацьких полків 1812 р. і 1831 р. Після війни 1812 р. уряд позбавив козацький стан права на торгівлю сіллю, бо установлю­вався на неї високий акцизний збір. До того ж з козаків стягнуто було нові податки, що потягло за собою зростання недоїмок. Левашов пропонував свій вихід із ситуації погіршення матеріальної забезпеченості козацького стану: переселити всіх малозе­мельних козаків, згідно з ухвалою громад, на відведені урядом землі. Переселенські витрати мали б покладатися на заможних козаків, які в майбутньому вже не сплачу­вали б недоїмки за зубожілих. Таким чином потрібно було скасувати кругову пору­ку, яка була гарна лише для тих селян, що мали громадську колективну власність, а козаки в Лівобережній Україні здавна володіли кожен своєю землею на індивідуаль­них началах. Через таку ситуацію неодноразово селяни, а разом з ними й частина козаків переселялись в інші райони імперії. Проводячи в життя один з таких про­ектів, вихідці з «малоросійських губерній» разом з «харківськими поселенцями» з 1832 р. оселялись у районі Анапи у так зване «Закубанське поселення», наприкінці 1840-х рр. вони були зараховані до Чорноморського козацького війська.

З 1837 р. козаків підпорядкували Міністерству державного майна, яке контро­лювало державних селян (до цього часу вони підлягали різним структурам, що зай­вий раз свідчить про невизначеність їхнього статусу, — київському генерал-губер­натору, Міністерству фінансів, Департаменту військових поселень, Військовому міністерству). Однак це не означало злиття козаків з державними селянами, вони залишили за собою права землеволодіння, пільгові податки та військову службу. Як стверджують дослідники, перебування під однією юрисдикцією з державними се­лянами перекреслювало всі питання про особливий козацький статус. Для імперсь­кої влади козаки стали особливою групою державних селян, що передбачалось зро­бити ще у 1802 р. Відчуття спільного козацького походження і станової особливості, посилені бойовими традиціями, — те важливе, що також відрізняло козаків від дер­жавних селян, але разом з тим могло створити певну небезпеку для російської вла­ди. Посилювало соціальну напругу і незадоволення тим, що влада не відзначила як слід заслуг козацтва перед державою, зокрема і в земельному питанні. У 1839 р. безземельними вважались 39 тисяч сімей (105 тисяч козаків чоловічої статі). Так, земельна ділянка козаків Чернігівської губернії у 40-х рр. ХІХ ст. сягала від однієї десятини до 4,3 десятини, що було менше мінімальної норми. При цьому слід ураху­вати і те, що в губернії лише 1/3 орних земель вважались родючими, 2/3 — з низь­кою урожайністю, а дохідність землі в середньому забезпечувала витрати лише 60 %. Надалі ситуація ще більш погіршилась, і за даними місцевих палат Державного май­на в 1850-х роках середня ділянка державних селян складала у Чернігівській гу­бернії 2,5 десятини на ревізьку особу, а в Полтавській — 2,7 десятини.

Указ 1845 р., роз’яснюючи права українських козаків Лівобережної України, вже чітко проводив межу між землями спадковими і тими, що були придбані на основі попередніх царських дозволів. Так, перші назавжди закріплювались за козацьким станом. Їх можна було продавати і передавати у спадок лише козакам; землями, що були придбані в інших станів, можна було вільно розпоряджатися без будь-яких об­межень. У 40—50-х роках ХІХ ст. «малоросійські козаки» продовжували користува­тися рядом станових пільг і прав, що були визнані державними законами. Юридич­но було оформлено і регламентовано право вільного винокуріння зі сплатою мита. Термін військової служби для рекрутів залишався 15 років.

Вирішити складну ситуацію зі зростаючим малоземеллям уряд уважав можли­вим, переселивши козаків і селян в інші губернії, зокрема в південні. Так, у 1844 р., щоб забезпечити мінімальною 5-десятинною ділянкою землі, потрібно було висели­ти 184 600 козаків і селян Полтавської та 92 857 козаків і селян Чернігівської гу­берній. У цілому за підрахунками дослідників лише на Кубань за розпорядженням російського уряду протягом 1809-1849 рр. було організовано переселення 108 934 осіб обох статей козацького стану Лівобережної України. Міграції на Кубань з Пол­тавської і Чернігівської губерній, ініційовані урядом, були значно масштабніші, ніж стихійні народні переселення. Якщо врахувати, що у 1850 р. козацька група скла­дала 82,9 % в Полтавській і 64,9 % в Чернігівській губернії від усіх інших груп дер­жавних селян, то переселення зачепило більшість козацьких родин.

Кількість козацького населення на території Лівобережної України у ХІХ ст.

Щоб дати вихід войовничому козацького духу та енергії народних низів, російсь­ка влада спрямовувала козацтво не лише на переселення, але й на боротьбу з зовніш­німи ворогами, виступаючи співучасником і керівником цього процесу. Так, уже під час Кримської війни 1853-1855 рр., виконуючи положення про державне опол­чення від 7 травня 1855 р. про формування козацьких кавалерійських полків, мало­російський генерал-губернатор Сергій Кокошкін мав сформувати 2 полки з козаків Чернігівської губернії і 4 — з Полтавської. Ці кінні семисотенні козацькі полки одер­жали загальну назву — Малоросійські. Полкових командирів призначав імператор за поданням генерал-губернатора, а останній одержував звання корпусного коман­дира і «главнозаведующего» полками. Одна тисяча козаків виставляла до полків 12 осіб. Серед них були такі, що на початку 1830-х років служили у Малоросійських полках і в регулярних армійських частинах.

Обмундирування та утримання козаків здійснювалось за кошти громади. На час служби козаки звільнялись від сплати податків. Крім козаків до полків залучались державні і поміщицькі селяни, з яких формувалось ополчення ратників. У гро­мадській думці по-різному трактувалось бажання населення вступати до полків, деякі звертали увагу на активну участь козаків і селян і «зростання патріотизму», а деякі, навпаки, не бачили у населення особливого натхнення. Так чи інакше, проіснував­ши майже рік, Малоросійські полки були розформовані 5 квітня 1856 р.

Аналізуючи та порівнюючи козацький контингент, що був створений у 1831­1832 рр. і 1855-1856 рр., дослідники відзначають, що зросла частка старших від 30 років з 12 % до 20,5 %. Кількість добровольців при цьому скоротилась з 45 до 15­20 %. Серед прізвищ козаків, що служили у 1831-1832 рр. та 1855-1856 рр., є до­сить чудернацькі, які, можливо, були колись прізвиськами — Михайло та Стефан Кикало, Федір Булава, Тимофій Сіроштан, Василь Химочка, Степан Нелюба, Мой- сей Голокіз, Павло Сивокінь, Терентій Рябокінь, Іван Невливаха, Клементій Дуля та ін.

Одночасно з російським урядом скористатися «схильністю козацтва» до військо­вої служби вирішив один із противників Росії в Кримській війні — Османська імпе­рія. Мова йде про сформоване Михайлом Чайковським, польським письменником і громадським діячем, який проживав з 1841 р. у Стамбулі, «Оттоманське козацьке військо». Михайло Чайковський, відомий ще під ім’ям Чайки і Садик-паші (Мех­мед Садик-паша), по лінії матері походив з гетьманського роду Брюховецьких. Він спрямував свою діяльність на підготовку в Україні антиросійського повстання і відновлення Гетьманщини. Ще у 1831 р. він сформував два козацьких загони, на чолі яких брав участь у так званому польському повстанні, після чого був проголо­шений «небажаною» персоною в Російській імперії. Отже, перед початком Кримсь­кої війни Михайло Чайковський, який уже встиг прийняти іслам, сформував на те­риторії Добруджі в Османській імперії козацькі полки. Дослідники по-різному визначають їхній склад: поляки, колишні запорозькі козаки, що залишились у Доб- руджі після ліквідації Задунайської Січі, некрасівці, що не перейшли до Росії або не переселились углиб османських територій, татари, ногайці, молдавани, угорці та ін. Усі вони були об’єднані під назвою «добруджанські козаки». Так чи інакше, але створення війська було підтверджене фірманом султана Абдул-Меджида в 1853 р. «Оттоманське військо» нараховувало 1400 вояків і складалось із двох полків. Пер­шим командував сам Садик-паша, другий очолював його друг Владислав Замойсь- кий. Офіцерський склад представляли здебільшого поляки — ветерани повстання 1831 р. і друзі Михайла Чайковського з України. Військо воювало на території Поду- нав’я і увійшло до Бухареста, коли його залишили російські війська. Проіснував цей козацький підрозділ до початку 1870-х років у складі регулярної турецької армії.

Висловимо припущення про те, що в цьому війську колишніх задунайських запо­рожців могло бути дуже мало, або їх там узагалі не було. Українське козацтво після ліквідації Задунайської Січі перейшло на сторону Росії, а основна маса козаків-не- красівців або вчинила так само, або пішла углиб Османської імперії. На думки про обмежену кількість задунайців в «Оттоманському війську» наводять кілька моментів: по-перше, розповідь самого Садик-паші, в якій він пояснює, з кого складались «доб- руджанські козаки»: «Обмаль серед них було липован — були то найманці цигани, волохи, євреї, навіть і бродяги різних народів, яких не хотіли приймати навіть до Запорозької Січі». В подальшому тексті опублікованих спогадів Михайла Чайковсь- кого також не згадуються задунайські козаки як основна частина його козацьких полків. По-друге, у спогадах самих задунайців не зафіксувався факт служби в цьо­му війську, на відміну від некрасівців і липован, по-третє, у 1840-1850-х роках в Османській імперії «старих» запорожців майже не залишалось через перехід части­ни до Росії або через віковий фактор. Ті ж, які ототожнювали себе з представниками колишнього задунайського козацтва, цілком легально служили в складі турецької армії або займались господарською діяльністю і не потребували зміни свого станови­ща через вступ до «Оттоманського козацького війська». Між тим дані факти потре­бують ще подальших досліджень. Зауважимо, що створене військове формування не уникнуло тих різних порушень дисципліни та зловживань, що й описані вище ко­зацькі частини в Російській імперії. Так, знаємо про «прояви непокори» команди­рам, неякісне харчування козаків, пияцтво, хвороби тощо.

Досить цікавим є те, що саме Михайло Чайковський записав свідчення задунайсь­ких козаків у Добруджі 1840-х років ХІХ ст. Названі ним інформатори — Семен Без­верхий, останній курінний отаман Платнірівського куреня, який проживав у с. Сей- мени, Степан Заремба, останній січовий осавул Запорозької Січі, який проживав у Караормані, запорожець Завільський з с. Дунавець та колишній кошовий отаман Василь Смик, який проживав у с. Каліка. Їхні свідчення багато в чому є міфологізо- ваними, легендарними, і не лише для вчених, що відзначалось уже дослідниками ХІХ ст. — 20-х років ХХ ст. Більше того, вони є певною мірою тенденційними, адже зображують задунайців здебільшого в постійних п’янках, непорядних та антимо­ральних діях. На таку оцінку могло вплинути спілкування Садик-паші з керівника­ми некрасівських козаків. Адже з ними він був знайомий уже з 1840-х років, деякі з них увійшли до «Оттоманського козацького війська». А між тим інформація, зібрана Михайлом Чайковським, є одним з небагатьох джерел про існування задунайських козаків у 1840-х роках ХІХ ст.

Таким чином, усі вищезазначені козацькі формування виникали під час назріван­ня чергового військово-політичного конфлікту і брали активну участь в усіх війнах, які проводила Російська імперія протягом першої половини ХІХ ст. як на європейсь­кому, так і на кавказькому театрі бойових дій. Офіцери і нижні чини були нагород­жені орденами і медалями, підвищені в званнях, зрівняні в правах і привілеях з армійськими чинами, загальновійськові нагороди визначались врученням полкам георгіївських і простих штандартів, срібних труб тощо.

У першій половині ХІХ ст. українське козацтво складало значний прошарок ук­раїнського суспільства, мало власні особливі права і привілеї. Виникнення більшості козацьких формувань, як і наприкінці XVIII ст., стало можливим унаслідок збігу інтересів, з одного боку, влади, яка в такий спосіб збільшувала військові континген­ти й знімала соціальну напругу в регіонах проживання козацтва, з іншого — інте­ресів самих козаків, адже за військову службу вони сподівались отримати певні при­вілеї та пільги.

Створення південноукраїнських нерегулярних військових козацьких частин відбувалось на дещо інших засадах, ніж у XVIII ст., і кожне військо — Азовське і Дунайське (Новоросійське) — пройшло два етапи в своєму розвитку. На першому етапі козацьке населення військ зберігало традиції управління і життя попередніх часів, що може вказувати на невизначеність політики російського уряду щодо цих формувань. Створювались вони, в першу чергу, з політичних і воєнних міркувань, а згодом починався розгляд їх використання і влаштування, бо об’єктивно військова структура Росії потребувала подібних формувань лише тимчасово, а не на постійній основі. На цьому ж етапі війська штучно поповнювались за рахунок категорій насе­лення некозацького походження, що було пов’язано з необхідністю збільшення слу­жилого складу, зменшення і поступового «розмивання» козацького елементу. На другому етапі усі козацькі війська отримували спеціальні «Положення», які узако­нювали їх існування і регламентували усі сфери життя та діяльності козацького населення, беручи за зразок організаційні засади Війська Донського та Чорноморсь­кого. На цьому етапі створювались окремі адміністративно-територіальні одиниці, проводилась уніфікація військової та управлінської структур, обмундирування та озброєння, системи повинностей і організації господарства, змінювались системи ціннісних орієнтацій, світогляду населення, вироблялись спільні загальновійськові традиції життя.

Лівобережне козацтво проживало в дещо інших правових і юридичних умовах, ніж козацьке населення південних регіонів. Політика російського уряду визнача­лась постійними змінами їхньої системи повинностей та оподаткування в залежності від державних потреб, зокрема у поповненні армії боєздатними контингентами на­передодні і під час проведення численних війн. Обмеження козаків у правах врешті- решт завершилося формуванням у них і вихідців з інших верств населення специфіч­ного стану «малоросійських козаків». Існування цього стану вважається дослідни­ками одним з чинників збереження «малоросійської ідентичності», незважаючи на те, що «будь-яка спроба відновити козацтво як вільне воїнство старої України зазна­вала поразки через спротив імперії та економічний занепад самого козацтва».

Друга половина ХІХ ст. пов’язана з проведенням на території всієї Російської імперії реформаційних процесів 60-70-х рр., що мали перетворити суспільство на безстанове. Реформи торкнулись усіх сфер життя й усіх верств населення, звичай­но, не обійшли вони й українське козацтво. Особливе значення для цієї верстви на­селення мали підготовка і проведення двох реформ — селянської і військової. На­слідком їх стала ліквідація останніх козацьких нерегулярних формувань на півдні України, поступове злиття козацтва з іншими верствами суспільства (принаймні офіційно), часткове збереження козацького світогляду та звичаїв на території Над­дніпрянської України і за межами сучасних українських територій у вигляді Ку­банського козацького війська.

«Положення про селян, які перебували в кріпацтві» від 19 лютого 1861 р. звільняли їх від особистої залежності і мали регулювати подальші земельні відносини. За по­міщиками закріплювалось право власності на всі належні їм землі. Селянам виділя­лись садиби й польові ділянки, за які вони повинні були внести викуп. Норми діля­нок установлювались залежно від місцевості та якості землі. Там, де земля давала низькі прибутки, розміри ділянок були більші, на місцевості з високими прибутка­ми — менші. До переходу селян на викуп вони перебували в тимчасово зобов’язано- му стані, виконували повинності на користь поміщика. В губерніях Лівобережної України діяло спеціально розроблене «Малоросійське положення», за яким кріпа­кам, у тому числі і козацького походження, земля надавалась усій громаді і потім закріплювалась у сімейне спадкове користування. Установлювалось три види діля­нок: піші, садибні, додаткові, за кожний з яких селяни мали нести особливу по­винність. Першими наділялись усі селяни відповідно до установлених для кожної місцевості розмірів. При складанні «Малоросійського положення» редакційні комісії змушені були зважати на значну кількість малоземельних і безземельних селян, що дещо збільшувало обсяг ділянок, якими наділялись усі селяни. Однак це не виріши­ло складну ситуацію, і питома вага безземельних селян і козаків зросла протягом впровадження реформи з 17,6 до 20,8 %. Так, наприклад, у Полтавській губернії за визначеним положенням вищий розмір пішої ділянки визначався чотирма десяти­нами, але реально більшість колишніх кріпаків одержала в середньому лише 1,7 де­сятини, в деяких поміщицьких маєтках губернії селяни втратили понад 47 % землі, якою вони користувались раніше. В середньому ж селяни Лівобережної України втра­тили до 28 % їх дореформеного надільного землеволодіння. Усе це призводило до селянського опору і заворушень. Так, наприклад, у 1861 р. у Полтавській губернії вони охопили поміщицькі маєтки в 11 повітах, а в 1863 р. в Чернігівській — 44 має­тки. Зокрема самі селяни описали суть того, що відбувалося, таким чином: «Да, в панів, звісно, найкраща земля нарізана: тим-то й родить краще нашої! Чом панам не жити, як до їх усі гори одійшли, а в нас — низи, да солонці, да куп’є, да місця, де вовки тільки виплоджуються!»

Дещо в іншому становищі перебували «малоросійські козаки» і державні селяни. На основі «Загального положення» для поміщицьких селян наказом від 24 листопа­да 1866 р. установлювались загальні основи поземельного устрою державних селян. Згідно з цим наказом усі землі та угіддя державних селян, залишаючись власністю держави, закріплювались за громадами в безстрокове общинне чи подвірне користу­вання, за що селяни повинні були вносити до казни щорічний платіж під назвою «державна оброчна подать». Наказ передбачав перегляд через 20 років (у 1886 р.) розмірів у бік їх збільшення в міру зростання доходів земельних ділянок. Громадам або окремим господарям надавалось право звільнятися від оброчної податі або її час­тини, для чого вони повинні були внести до казни капітал, відсотки з якого дорівню­вали б сумі оброчної податі. Внаслідок проведення селянської реформи становище козаків-державних селян виявилось кращим за становище козаків-колишніх кріпаків. Державні селяни отримали майже вдвічі більші ділянки землі, ніж колишні кріпаки, і сплачували меншу кількість платежів. Так, у Чернігівській губернії пла­тежі з колишніх кріпаків перевищували платежі з колишніх державних селян на 10 %, у Полтавській — на 45-47 %. Внаслідок проведення селянської реформи на території Лівобережної України виникло так зване аграрне перенаселення. Надли­шок сільського населення, яке розорялось та убожіло, ставав зайвим на селі, але в той самий час досить слабко забирався промисловістю. Так, надлишок робочої сили на селі серед дорослого чоловічого населення в Полтавській губернії складав 28,8 %, в Чернігівській — 34,5 %. Щоб зменшити соціальну напругу, що виникла внаслідок такої ситуації, уряд вдався знов до переселенської політики. Переселення, як і рані­ше, проходило як офіційно, тобто централізовано, так і самовільно. Селяни виїжджали тепер не лише на Кубань, але й у Сибір і Середню Азію. Протягом 1861-1902 рр. лише з Полтавської губернії виїхало 350 тисяч осіб, з Чернігівської губернії протя­гом 1888-1897 рр. за офіційними даними виїхало понад 21 тис. козаків, що станови­ло 37,5 % від усіх інших переселенців, при цьому найбільша імміграція спостеріга­лась у 1892-1897 рр. (цікаво, що за 10 років (1888-1897) приїхало до Чернігівської губернії лише 73 козаки). За 20 років (1886-1905 рр.) з Лівобережної України до Сибіру переселилось 77,35 % від усіх переселенців з України, деякі, не влаштував­шись на цих землях, повернулись назад.

Незважаючи на значну кількість переселенців, у лівобережних губерніях зали­шалась численна група «малоросійських козаків». У 1862 р. вони становили 33 % від усіх жителів Чернігівської губернії і 65 % — від державних селян губернії, у Полтавській — відповідно 46 % і 88 %. Працездатного, активного у соціально-гос­подарському плані населення від 18 до 60 років у даній групі нараховувалось 48,7 %. Характерною особливістю козацького населення було також те, що кількість жінок перевищувала кількість чоловіків — 51,8 % і 48,2 % відповідно. Причина даного факту — вихід значної кількості чоловічого населення на заробітки в інші губернії внаслідок малоземелля і неприбутковості господарства. Один із сучасників тих подій залишив нам досить цікаву характеристику господарювання козаків Чернігівської губернії в 1860-ті рр.: «Населення Чернігівської губернії не відрізняється схильні­стю до промислової діяльності. Найголовніший і повсякденний промисел — це хлібо­робство, але і воно ведеться рутинно, без уведення будь-яких удосконалень, крім деяких поміщицьких маєтків, у яких можна зустріти незначні корисні нововведен­ня... Крім того, жителі північних повітів, як малоземельні державні селяни, так і козаки всієї взагалі губернії, йдуть щорічно під час покосів значними партіями на заробітки, переважно на Дон, а заможні чумакують, тобто займаються перевезен­ням на волових підводах своєї і чужої поклажі».

Зауважимо, що серед лівобережного козацтва зустрічались і найзаможніші пред­ставники. Згадаймо відому родину Терещенків, які походили з козаків-торговців м. Глухова. На початку ХХ ст. у шістьох із дев’яти українських губерній їм належа­ло понад 150 тисяч десятин, цукрові і лісопильні заводи, суконна фабрика, ґуральні.

Кількість козацького населення змінювалась протягом другої половини ХІХ ст. Так, у 1858 р. вона складала 436 661 особу або 29,7 %, у 1894 р. — 591 350 осіб, що складало вже 25,29 % від населення Чернігівської губернії. На таку кількість насе­лення припадало близько 115 975 дворів (30,2 %). На 100 чоловіків було в середньо­му 103 жінки.

При цьому наприкінці ХІХ ст. найбільша кількість козаків проживала здебільшо­го у південних повітах губернії: Сосницький — 38,8 %, Ніжинський — 39,6 %, Ко­нотопський — 41,8 %, Кролевецький — 46,4 %, Козелецький — 49,5 %, Борзненсь- кий — 54 %, в усіх цих повітах разом — близько 40 %. Ці повіти були найбільш густо заселеними. Козаки складали понад 30-40 % у деяких районах Остерського, Мглинського, Новгород-Сіверського, Городнянського та Чернігівського повітів.

Уже протягом 1882-1889 рр. козацьке населення складало 984 784 особи обох статей — 496 433 чоловіки та 488 351 жінка, що становило 46,3 % сільського насе­лення губернії. Активна в соціально-економічному, репродуктивному віці група від 18 до 59 років у чоловіків складала 47,8 %, а у жінок — 51,1 %. Козацькі господар­ства складали більшість — 176 400 (46,4 %), тоді як у селян-власників — 148 779 (39,1 %), міщан — 10 351 (2,7 %), державних селян 2590 (0,7 %). На одне господар­ство припадало в середньому у козаків 5,6 особи обох статей, селян-власників — 5,5, державних селян — 5,5, міщан — 5,1.

Розглянемо, в яких населених пунктах проживали родини «малоросійських ко­заків», їх кількісні та складові характеристики.

Серед населених пунктів Чернігівської губернії, що визначені лише як козацькі, існували окремі хутори, де проживало від 1 до 4 осіб, наприклад, хутори козаків Ветра та Деревинського Козелецького повіту, Деренови та Брилевича Кролевецько- го повіту, Кошевного Мглинського повіту, Фоміна Новгород-Сіверського повіту. Існу­вали набагато більші села, як-то Гусавка Чернігівського повіту, де проживало 296 осіб, Ксензовка Кролевецького повіту — 575 осіб, Лески Козелецького повіту — 707, Алтинівка Кролевецького повіту — 1797 осіб, тут знаходились сільське та волосне управління, ярмарок, базари, парафіяльне училище, дві церкви. В Полтавській гу­бернії серед таких хуторів, сіл і містечок можна назвати ось які: Прісковата Могила Кременчуцького повіту, де проживало 10 осіб, Бельмасов та Нечепоренков Зінківсько- го повіту — 16 і 33 особи відповідно, Нелюбівка та Непийновські Полтавської гу­бернії — 30 та 98, в той час як містечка Белики та Царичанка Кобеляцького повіту мали 4861 і 2571 особу, в першому знаходилась церква, волосне та сільське управління, чотири ярмарки, парафіяльне училище, в другому знаходилось чотири церкви, п’ять ярмарків, воскобійня, базар.

В основному населення проживало в пунктах, які визначались як козацькі або козацько-селянські. Серед них Гусавка, Боромики, Стасі, Жуківка, Овдіївка, Сал- тиковка Чернігівського повіту, Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Носівка була сотенним містечком, і козаки залишили в ній старий поділ на курені (райони): Рожевцева, Боришовцева, Зубкова, Калініна, Краткова, Спаський, Вер- бовський. Як бачимо, ці назви не нагадують звичні нам назви куренів у Запорозькій Січі, скоріш за все, вони відбивають історію заселення даного населеного пункту. У 1860-х рр. у Носівці проживало 1458 козацьких родин, з яких 180 (12,3 %) були заможними, 452 (31 %) — середняками, 601 (41,2 %) — бідняками і 225 (15,4 %) — «бездомниками». Подібні назви районів спостерігаємо і в с. Локотки Глухівського повіту Чернігівської губернії, але без зазначення, що це «курені», — Романівка, Колодківка, Соломківка, Гузівка. Їхні назви походили від прізвищ козаків, які засе­ляли першими ці райони, — Романки, Колодки, Гузи, Соломки.

Яке ж побутове життя та світогляд мало козацьке населення в цих населених пунктах? Спробуємо навести окремі характеристики. Проживаючи разом з селяна­ми, козацьке населення чітко відрізнялось від нього, в тому числі збереженням влас­них традицій. Таку характерну особливість помітив священик с. Вишенок Кроле­вецького повіту Чернігівської губернії, де в 1869 р. проживало 1150 колишніх селян-кріпаків княгині Долгорукої, 612 козаків, міщан, солдатів та ін.: «Дивна різни­ця між козаком і селянином. Перший, зберігаючи за собою хвалькуватий гонор, на­силу піддається впливу часу та освітнього начала; розважний, стриманий в домаш­ньому житті, чесний. Селянин, особливо молодий, з бажанням іде назустріч усьому новому, кмітливий, франт, марнотратний. У багатьох випадках виявляє навіть де­якого роду витонченість життя, наприклад, уживання самовара, цигарок та ін.». Зберігалась різниця і у самосвідомості самих козаків. Зокрема, у 1905 р. священик Євтімій Єфремов с. Середняків Гадяцького повіту Полтавської губернії писав, що парафіяни «просто говорять: «ми мужики» — це колишні кріпаки, «ми козаки» — це колишні реєстрові козаки». Про це свідчить і священик Микола Пірський із містеч­ка Переволочна Кобеляцького повіту Полтавської губернії, коли зауважує, що на­віть при дуже скрутному становищі у господарстві в «услужение» наймались рідко через «властиву обивателям містечка козацьку гордість, яка не дозволяє їм іти у батраки».

Саме цих козаків останній раз уряд закликав на військову службу під час польсько­го повстання 1863-1864 рр., коли були організовані три Малоросійських кінних ко­зацьких полки — 1-й і 2-й Полтавські та 3-й Чернігівський. Кожен полк мав склада­тися з семи сотень: шести основних (дієвих) і однієї резервної. Загальна чисельність особового складу мала становити 1075 осіб. У кожній сотні нараховувалося по 125 козаків. На посаді командира Чернігівського полку перебував полковник Рахубо- вич, 1-го Полтавського — полковник Кардашевський, 2-го Полтавського — полков­ник Ерделі.

Козацькі громади повинні були забезпечити полки обмундируванням: суконни­ми куртками (жупанами), шароварами, чорними овечими шапками з суконним вер­хом і кушаками червоного кольору в 1-му Полтавському полку, синього кольору — в 2-му Полтавському полку, світло-зеленого кольору — в Чернігівському полку. Коза­кам дозволялося носити свою звичайну зачіску, вуса і бороди.

Відповідальність за створення полків повністю лягала на Міністерство Державно­го майна. У Полтавській і Чернігівській губерніях формуванням полків займалися губернські палати Державного майна, які до виступу полків з території зазначених губерній забезпечували їх продовольством і фуражем. На офіцерські посади запро­шувалися особи «всіх вільних станів» — в першу чергу ті, що перебували в запасі або служили в Малоросійських козацьких полках у 1855 р.

У полку приблизно лише кожний п’ятий був добровольцем, що значно менше, ніж у попередні часи: серед них Яків Боршенко, Трохим Ухало, Євдоким Нечитай- ло, Кузьма Казка (останній, до речі, був відсторонений від служби «через тупість і безтолковість», визнаний «не гідним до служби»), Давид Свистун, Іван Кішка, Осип Солодовник, Дмитро Білоручко та ін.

Близько 5 % козаків служили у полках ще під час Кримської війни 1853-1856 рр. Порівняно з попередніми прикладами залучення козаків Полтавської і Чернігівсь­кої губерній до збройних сил у 1863-1864 рр. збільшилась кількість юнаків від 16 до 20 років та козаків зрілого віку від 42 до 50 років — 20 %, 74 % служилих були у віці від 21 до 30 років. Одружені складали 61,5 %. При формуванні полків використову­вали й так зване військове наймання, коли заможні козаки виставляли замість себе на службу іншого з необхідним обмундируванням та амуніцією. Таких козаків-най- митів у полках нараховувалося не більше 3-5 %.

Козацькі полки протягом зими 1864 р. перебували на квартирах поблизу Полтави і Чернігова. Навесні вони рушали на місця дислокації у міста Києв та його передмі­стя, Тальне й Чуднів. Козаки охороняли кордон, об’єкти військово-промислового комплексу, виконували поліцейські функції та ін.

Не уникнули Малоросійські полки і втеч зі служби. Наприклад, козак 1-ї сотні 2-го Полтавського полку поїхав отримувати сіно для своєї сотні та назад на службу не повернувся. Знайшли його лише через кілька місяців. Інший козак Полтавського полку 3-ї сотні Тит Кейбал відмовився виконати наказ про переведення у 4-ту сотню і відправився до корчми, де зчинив скандал і бійку. Навіть після того, як його приве­ли до сотенного командира поручика Лисенка, він не заспокоївся і продовжував ве­сти себе зухвало, за що командир полку покарав його 25 ударами різок.

Після придушення польського повстання Малоросійські полки спіткала така ж доля, як і всі попередні, — їх спочатку розформували за положенням від 26 липня 1864 р., а потім ліквідували. Рядові козаки звільнялися у відпустку. Офіцерам нада­валося право або продовжувати службу в кавалерійських регулярних частинах армії, або на вибір стати «позаштатними чиновниками при канцелярії губернатора з ви­платою зарплатні».

Побутове та господарське життя козаків Лівобережної України мало свої особли­вості. Зокрема, вже з кінця ХІХ — з початку ХХ ст. стали розповсюджуватись у сільській місцевості міські традиції, мода та засоби життя. Характерними в цьому плані є свідчення священика с. Оболоння, який записав у 1901 р., що в «одежі жи­телів стало проглядатися в останній час франтівство, міські моди починають епіде­мічно впливати на молоде покоління», а «очевидне франтівство та пристрасть до убран­ня ховають під собою справжнє матеріальне становище нашого жителя — його бідноту. Веселий за виглядом, охайний та задоволений, він завжди бідує». Майже те ж саме писав і священик Леонід Максимович із с. Дептовки Конотопського повіту Чернігівської губернії у 1896 р., жителі якого в більшості були козаками: «Це видно з їх зовнішності, розмови, прізвища та козацького звання, за винятком поміщиць­ких селян. Однак колишній малоросійський тип жителів за останні 30 років значно змінився... На сьогодні у вигляді та одежі чоловіків хоча і збереглося чимало попе­редніх особливостей, характерних для малороса, але в усьому вже помітна якась тяга наслідувати міських жителів. Тепер бачиш чоловіка то з зачіскою волосся в кружок, то з поділом посередині голови (голови вже не голять, як 30 років тому), то в ко­лишніх простих брилях, то у міських картузах, то в гарних пояркових капелюхах.»

У житті козаків, як і інших верств населення, мали місце різноманітні повір’я, забобони, і, на думку священиків, зберігали їх, як правило, жінки. Так, святкували Коляду, Івана Купала тощо, довіряли шептунам та ворожкам, вірили у відьом і ма­вок. Відьми, за свідченням священика вже згаданого с. Оболоння, «неморальні жінки похилого віку, які вміють обертатися на кішок, собак, займаються доїнням чужих корів опівночі», а мавки — «це душі немовлят, які померли нехрещеними». Віру­вання у цих персонажів підтверджують і священики інших сіл. У народі були по­вір’я, що «не можна шити на собі одежу, щоб не зашити свого розуму». На заході сонця жінки не виносили сміття з хати, «щоб господарство не занепало», негарни­ми прикметами вважались «перехід дороги людині чорною кішкою, іншою люди­ною з порожніми відрами», щоб забезпечити гарний врожай, при засівах та інших польових роботах виконувались різні обряди тощо. Залишались у селах і традиції так званих «вечорниць» або «досвіток», де молоді люди мали змогу краще познайо­митись один з одним, перш ніж обрати собі пару.

Одночасно маємо свідчення про шанобливе ставлення до церкви та її потреб. Так, козак Андрій Городницький з хутора Голтви Полтавського повіту пожертвував 1 ти­сячу карбованців на будівництво церкви. Козак Пантелеймон Федорина із с. Федо- рівка Зіньківського повіту купив для церкви два дзвони. Козачка Меланія Зимивце- ва подарувала землю для будівництва храму в с. Великі Кобелячки Кобеляцького повіту Полтавської губернії. В с. Жернокльонівка молодіжне товариство козаків з бажаючих вступити до його складу брало внесок 1 карбованець 30 копійок. На ці гроші купували необхідні для церкви речі. Подібні свідчення є і в інших повітах Полтавської та Чернігівської губерній.

У більшості випадків головним заняттям малоросійських козаків було землероб­ство. Однак через мізерні ділянки козаки неспроможні були прогодувати родину і шукали інші джерела заробітку для годування родини, зокрема у так званому «відхідному промислі», ремеслах та візництві. Так, один із сучасників писав, що козаки «працьовиті, бережливі, люблять свою землю, і не лише найбідніші, але й заможні відмовляють собі в усьому, для того щоб заощадити на купівлю землі. Для більшості жителів купівля землі є заповітна мрія, здійснити яку вони намагаються будь-якими засобами, що від них залежать... багато бідняків майже щорічно відправ­ляються на заробітки в південні губернії, але й там за неврожаю, а також через знач­ну кількість робітників часто не знаходять собі роботи й, витративши свої власні кош­ти, повертаються додому без нічого». Одночасно «відхідний промисел» погіршував становище і місцевих землевласників, бо вони «залишаються без робочих рук у важ­ливий період жнив». Інший сучасник залишив нам такий опис наслідків подібних промислів у 1901 р.: «Відхідний промисел» полягав у тому, що групи людей відправ­ляються до Одеси, Кишинева для виготовлення цегли; деякі йдуть до степових гу­берній (Херсонської, Катеринославської, Таврійської), де випасають худобу й оброб­ляють землю; багато хто проживає там цілі десятиріччя, забувають про родину та звикають до нового місця, заводять нову оселю та назавжди залишаються там жити. Останнім часом там, на Півдні, з’явились вигідні заробітки на кам’яновугільних шахтах, і тому потягнулись туди найкращі, найміцніші молоді сили віком від 18 до 30 років, там вони заробляють значні кошти (25-30 карбованців на місяць)», однак, повертаючись, за спостереженням священика, «ті, хто провів декілька років на шах­тах, стають лінивими та неспроможними до землеробської праці, слабкими здоров’­ям, блідими, кволими і зі схильністю до легеневої чахотки та надають не допомогу батькам, а лише один клопіт». Наслідком таких промислів, на думку деяких свяще­ників, стало розповсюдження «неморальної поведінки» серед парафіян, а саме: «Крім пияцтва помітна значна розпуста серед молоді. Не строго дотримуються заповіді про цнотливість, і в одній лише нашій парафії щорічно народжується 5—12 незаконних дітей. Це є наслідком відходу на заробітки, де молодь проживає разом без усілякого «нагляду», а також сприяє цьому служба на тютюнових плантаціях у місцевих еко­номіях, на які щорічно наймається певна кількість молодих хлопців і дівчат».

Важливим моментом у процесі «вписування» малоросійських козаків у загаль- ноімперське життя було розповсюдження російської мови. Проблемність її вживан­ня відзначали місцеві керівники шкіл та училищ. Так, у звіті про стан Чернігівсько­го духовного училища у 1870-1871 рр. читаємо: «Російська мова сама по собі досить складна для ґрунтовного вивчення, однак вивчення її ще більше ускладнюється для учнів-малоросів, які звикли з дитинства вживати малоруську мову, а також тим, що діти часто вступають до училища з батьківського дому без будь-якої підготовки з російської мови». За свідченням у 1901 р. священика П. Соломахи в с. Оболоння Кролевецького повіту Чернігівської губернії населення, яке складалось з колишніх кріпаків і на третину з козаків, розмовляло «спотвореною мовою, що являла міша­нину малоросійської з польською та слов’янською».

Як відомо, початок ХХ ст. позначився революційними подіями. На них жваво відгукнулось і козацьке населення Лівобережної України. Це позначилось і на став­ленні до церкви. Наприклад, у промові архієпископа Полтавського та Переяславсь­кого Назарія під час відвідування с. Диканьки Полтавської губернії у 1911 р. йшло­ся про те, що «в церкві парафіян було небагато, можливо, через те, що це був робочий день, а можливо, позначились печальні наслідки 1905-1906 рр., коли антицерковна та революційна пропаганда мала особливе місце в с. Диканька та сильно вплинула на населення, довела його до відкритих бунтів та майже невідвідування храму усіма парафіянами навіть у Великі церковні свята та нехристиянської їхньої поведінки».

Але тут обов’язково слід зазначити, що попри всі соціально-економічні трансфор­мації ХІХ ст. українське козацтво зуміло зберегти в пам’яті власні традиції, які ста­ли «при нагоді» вже під час бурхливих подій першої чверті ХХ ст.