ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА У 1917-1922 рр. КОЗАЦЬКИЙ СПАДОК У ХХ ст.

У революційному 1917 р. з початком становлення української державності відно­вився і народний рух, який пов’язував свої традиції з козацтвом. Його відродження було підготовлене напруженою багаторічною роботою української інтелігенції ще з другої половини ХІХ ст.

На початку ХХ ст. продовжило популяризувати демократичні ідеї українське то­вариство «Просвіта». Зокрема лише в Одесі у 1906 р. просвітяни опрацювали знач­ну кількість доповідей та рефератів, присвячених героїчним сторінкам історії україн­ського козацтва: «Про запорозьких козаків», «Звідки взялися під Одесою села Яськи та Біляївка, і чого люди звуться в них турбаями», «Про повернення козаків у кріпаків», про ватажків козацтва С. Палія, І. Мазепу, І. Сірка. У 1907 р. були опра­цьовані реферати «Козацтво перед Хмельниччиною» М. Комарова, «Богдан Хмель­ницький — гетьман України» К. Бондаренка та ін. Крім «Просвіти» поширенням демократичної думки, спираючись на історичні традиції, займались українські клу­би, Українське наукове товариство в Києві, українські партії, два десятки українсь­ких часописів. Головним було те, що завдяки їх роботі збільшився контингент свідо­мої інтелігенції, до якої приєдналось чимало видатних громадських діячів, до того часу байдужих до української справи.

У 1914 р. в Західній Україні виникло військове формування — Українські Січові Стрільці, яке після тривалої перерви відновило традиції козацтва, стало також логіч­ним продовженням широкого січового руху на цих землях на початку ХХ ст.

Виникнення Центральної Ради і формування нею державних структур поставило питання і про необхідність організації збройних сил. Було створено як окрему військову організацію Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка, од­ночасно з клубом закладено Український Військовий Організаційний комітет, який мав організувати українські військові частини, а клубу залишав ідеологічну частину національного руху серед війська. Подібні до Українського Військового клубу органі­зації були створені в інших містах, зокрема в Одесі з’явився Український військо­вий Кіш. Першою організацією клубу став Перший Український козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. У подальшому підрозділи українського війська на­зивали на честь козацьких ватажків: П. Сагайдачного, С. Наливайка, І. Богуна, К. Гордієнка та ін.

Серед воєнізованих частин, що були сформовані в 1917 р. і пов’язували своє ви­никнення з козацьким історичним минулим, можна виділити так зване «Вільне ко­зацтво». Цей рух викликав і продовжує викликати неоднозначні оцінки дослідників, розібратися в його діяльності зробили спробу в своїх роботах сучасні українські вчені В. Верстюк, В. Лободаєв.

Вільнокозацький рух розпочався в Звенигородському повіті на Київщині. Одним з перших отаманів цього руху був Никодим Смоктій з с. Гусакове (тепер Звениго­родського р-ну Черкаської обл.). Козацькі курені виконували здебільшого функції повітової поліції. У середині червня 1917 р. в них нараховувалось близько 700 ко­заків. У перші місяці свого існування козацтво не виявляло політичної активності, а подібна організація, навіяна селянам козацькою романтикою, лише збуджувала на­ціональну свідомість. Уже 18-23 червня представник Звенигородського козацтва в запорозькому вбранні, з шаблею вітав делегатів Другого військового з’їзду. У липні- серпні 1917 р. ідея організації подібних до звенигородських загонів козацтва набула поширення і в інших регіонах України.

Зростала анархія, розклад армії набирав усе більших розмірів, цілі загони сол­датів покидали фронт і по дорозі знущалися з цивільного населення. Тимчасовий уряд і далі проводив антиукраїнську політику, анархія посилилась протиурядовими виступами більшовиків у липні та генерала Корнілова у вересні 1917 р., створивши серйозні перешкоди спробам Генерального Секретаріату навести адміністративний порядок в Україні. Найважчим було становище прифронтових територій, тобто Во­лині та Поділля. У цих губерніях здеморалізоване військо чинило справжнє татарське лихоліття. У подібній ситуації почала зростати роль самооборони, адже лише селя­ни могли захистити свої села від пограбувань і погромів та забезпечити лад і спокій в Україні. Прямі надії тут пов’язувались з вільним козацтвом. 24-25 вересня у Хар­кові відбувся з’їзд представників Слобідської України, який ухвалив негайно при­ступити до організації із селянства товариств вільного козацтва згідно зі Статутом та інструкціями Генерального Секретаріату.

У серпні 1917 р. Український військовий генеральний комітет створив відділ з формування Вільного козацтва. Організацією Вільного козацтва, складанням Ста­туту та відповідних інструкцій займався член Президії і керівник комендатури Ко­мітету поручик А. Певний. Як міліцейські підрозділи Вільне козацтво підпорядко­вувалось Секретарству внутрішніх справ.

На початку жовтня 1917 р. існувало 72 зареєстрованих осередки козацтва, в яких перебувало близько 15,5 тисячі козаків. Відомі були також близько 300 незареєстро- ваних осередків, які налічували до 40 тисяч козаків. Найбільшим був рух у Київській губернії — 40 осередків, які включали майже 13 тисяч козаків. Географія вільноко- зацького руху поширювалась на Полтавську, Катеринославську, Подільську, Хар­ківську, Херсонську, Волинську губернії. Восени 1917 р. при Одеській українській Військовій Раді (сформована в квітні 1917 р., в місті її називали Одеським українсь­ким військовим Кошем), яку очолював Іван Луценко, була створена окрема секція вільного козацтва.

Осередки Вільного козацтва здебільшого підтримували політичний курс Централь­ної Ради, про що свідчили тогочасні газети та заяви установчих зборів козацтва. Організація козацтва мала значні проблеми з озброєнням, брак коштів, у неї не було організаційного досвіду.

Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, не маючи в своєму розпорядженні ефективної поліцейської організації, вирішили покласти на козацькі структури підтримку місцевої української влади та боротьбу з анархією. У своїй Декларації від 12 жовтня (29 вересня) вони заявили про розробку законопроекту про Вільне козац­тво. Але з’їзд губернських і повітових комісарів Київської, Волинської, Подільської та Чернігівської губерній, який відбувся 3—4 жовтня в Києві, не підтримав ідею орга­нізації Вільного козацтва, мотивуючи це неорганізованістю та схильністю широких мас іти за демагогічними гаслами, що несли небезпеку і могли лише ще більше спри­чинити безладдя.

Однак одночасно 3-6 жовтня 1917 р. в Чигирині зібрався Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, ініціатива його проведення належала Звенигородському Кошу. На з’їзд прибуло близько 200 делегатів, які представляли 60 тисяч козаків Київщи­ни, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини та Ку­бані.

На з’їзді було обрано Генеральну Раду Вільного козацтва з 11 членів: отаман — генерал П. Скоропадський, командувач 1-го Українського корпусу, майбутній геть­ман Української держави, генеральний писар — В. Кочубей, генеральні осавули — І. Полтавець-Остряниця, С. Гризло, генеральний скарбник — М. Шевченко, гене­ральні хорунжі — Н. Смоктій, К. Шомовський, А. Шендрик та ін. (в подальшому склад змінювався). З кінця жовтня почав виходити козацький щоденний часопис «Вільний козак».

Обраний на Раді отаман Павло Скоропадський походив зі старовинного козацько- старшинського роду. Народився у Вісбадені (Німеччина) в травні 1873 р. Він був на­щадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського. Дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині, вчився в Стародубській гімназії, закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Військову службу почав у Кавалергардсь­кому полку, учасник російсько-японської війни (1904-1905 рр.), з 1905 флігель-ад’ю­тант, з 1906 р. — полковник, з 1912 р. — генерал-майор царського почту й коман­дир Лейб-гвардії кінного полку. Під час Першої світової війни Павло Скоропадський командував бригадою 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії, а згодом 34-м армійсь­ким корпусом у ранзі генерал-лейтенанта. З березня 1917 р. Скоропадський україні­зував 34-й корпус, який був перейменований на 1-й Український корпус. Однією з провідних ідей Скоропадського було повернення в Україну найкращих традицій геть­манства і козацтва. Він високо цінував історію запорожців, національну свідомість козаків як могутню хвилю визвольного руху. Розбудова України, вважав П. Скоро­падський, неможлива без створення власного національного війська, яке має уві­брати в себе козацький рух.

Іван Полтавець-Остряниця народився в с. Балаклія на Чигиринщині (тепер Смілянського району Черкаської обл.). У 1890 р. закінчив Єлисаветградське кінне училище і кадетську школу в Чугуєві. Був офіцером російської армії, деякий час служив на Кубані. Вважав себе нащадком кубанських козаків. Під час Першої світо­вої війни відзначився сміливістю та ініціативністю, за що був нагороджений числен­ними орденами.

Однак Генеральний Секретаріат Центральної Ради негативно поставився до вибо­ру отаманом П. Скоропадського, і для самого П. Скоропадського обрання стало не­сподіванкою, а своє призначення він пояснював ініціативою І. Полтавця, який був

секретарем з’їзду.

Остаточний варіант статуту, ухвалений на з’їзді, отримав офіційну назву «Інструк­ція до формування Вільного козацтва на Україні». У цьому документі наголошувало­ся, що товариства Вільного козацтва засновуються для об’єднання громадян, захис­ту прав, волі та спокою народу. Членом товариства міг стати кожний, хто вважав себе українцем, виступав за передачу землі селянству й установлення восьмигодин­ного робочого дня на підприємствах.

Метою товариств був культурно-просвітницький та політичний розвиток, право­охоронна діяльність і боротьба з контрреволюційними силами. Під час війни голов­ним завданням Вільного козацтва була боротьба з дезертирством, а «при демобілі­зації вживає всіх заходів, щоб не був порушений порядок та спокій населення, охороняє громадян та добро мешканців від знищення і грабування», тобто воно охо­роняло українське населення від злочинних дій звільнених з армії військовослуж­бовців. Отже, прерогативою вільнокозацького руху став захист внутрідержавного порядку та спокою, а боротьба із зовнішньою загрозою покладалася на українізовані полки регулярної армії.

Разом з тим виявились пророчими слова українського історика М. Костомарова, написані до московського слов’янофіла І. Аксакова, про те, що «росіяни помиля­ються, коли думають, що знають український народ: вони не підозрюють, що на дні душі кожного думаючого й недурного українця спить Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинеться, коли настане слушний час».

Основою організації була сотня, що набиралась із громадян одного села, не молод­ших 18 років. Сотні однієї волості формували курінь, курені — полк, а полки однієї округи об’єднувались у Кіш. Старшинські посади були виборними. На чолі усіх ко­шових об’єднань мав стояти генеральний секретар внутрішніх справ або його това­риш, призначений Генеральним Секретаріатом.

Затверджений Статут лише узаконював існування та дії численних козацьких формувань. Таким чином, Генеральний Секретаріат прагнув скерувати стихійний розвиток козацтва і створити з нього силу, яка служила б потребам Української дер­жави. З цього часу почала розширюватися соціальна база Вільного козацтва, до ньо­го вступали не лише селяни, а й робітники, студентство, інтелігенція.

Протягом грудня Генеральний Секретаріат неодноразово повертався до питан­ня використання потенціалу вільнокозацького руху. У зв’язку з наступом ра­дянських військ на Україну 31 (18) грудня 1917 р. Вільне козацтво було визнано за військову організацію і підпорядковане Секретарству військових справ. У січні 1918 р. розпочали реорганізацію козацьких частин у регулярні, вони одержали назву Реєстрове Вільне козацтво й утримувались тепер на державний кошт. На платню козакам і старшині Генеральним Секретаріатом було асигновано 90 тис. карбованців.

Майже одночасно на противагу Вільному козацтву, а також для боротьби з Цент­ральною Радою у грудні 1917 р. під егідою більшовиків розпочалось формування з’єднання радянських військ під назвою Червоне козацтво. Це мало продемонстру­вати зв’язок більшовиків з українськими національними традиціями.

Перший полк Червоного козацтва було створено у грудні 1917 р. в Харкові за дору­ченням керівництва більшовиків. Його очолював Віталій Примаков. Він народився в м. Семенівка на Чернігівщині в січні 1898 р. в родині вчителя. У 1914 р. став членом комуністичної партії, у 1915 р. був засуджений за антивоєнну агітацію на довічне за­слання в Сибір. Повернувшись із заслання у червні 1917 р., він став членом Київсько­го комітету більшовиків. Брав участь у Жовтневому повстанні в Петрограді.

Очолюване ним Червоне козацтво не відрізнялось структурно (бригада, дивізія, корпус) від інших військових з’єднань Червоної Армії. Протягом січня 1918 р. на­раховувалось близько тисячі червоних козаків. Особливо успішно формування про­ходило на території Харківської і Полтавської губерній. Так, на території Харківщи­ни були сформовані Балакліївський український червонокозачий полк, перший партизанський загін Червоного козацтва під командуванням Васильєва, Харківсь­кий загін Червоного козацтва під командуванням Абраменка. В Полтаві створили два загони Червоного козацтва. Одним командував М. Барон, другим — С. Щеглов. Перший полк, створений В. Примаковим, згодом перетворили на бригаду, потім — на дивізію і корпус.

З початком війни між Росією та Україною в складі армій обох сторін воювали відпо­відно Вільне і Червоне козацтво. Протягом грудня 1917 — березня 1918 рр. збройні формування Вільного козацтва вели боротьбу з анархією на місцях, воювали проти більшовицьких військ. Досить добре зарекомендувало себе Вільне козацтво Катери- нославщини, Київщини, Гайдамацький Кіш Слобідської України: зокрема в січні відби­ли на деякий час більшовицький наступ на Олександрівськ; брали участь у трагічній обороні залізничної станції Крути, Києва. Деякі козацькі частини згодом приєдна­лись до Гайдамацького Коша Слобідської України під командуванням С. Петлюри.

Досить ефективно проти більшовицької армії М. Муравйова виступили найкраще організовані й озброєні Гусаківський, Тарасівський і Кальниболотський курені Зве- нигородщини. Саме в цей час сюди прибув Юрій Тютюнник, якого обрали кошовим Звенигородського Коша.

Червоне козацтво брало участь у боях під Полтавою, Крутами, у захопленні Києва в січні 1918 р. й використовувалось для масових розправ з населенням міста. Після підписання Брестської угоди в лютому 1918 р. червонокозацькі загони відступили на Донбас і до вересня разом з полком ім. І. Богуна знаходились у так званій «нейт­ральній зоні» (10-кілометрова територія між кордонами Радянської Росії та УНР по лінії Льгов — Новий Оскол).

5 квітня 1918 р. за наказом військового міністра УНР Реєстрове Вільне козацтво було ліквідоване. Згодом його частини увійшли до Армії УНР, брали активну участь у повстанні проти гетьманської влади й німецької окупації. У вересні 1918 р. німці придушили повстання на Звенигородщині. Понад десять тисяч селян та інтелігенції були вивезені до таборів у Німеччину. Багато козаків пішли в партизани й тримали опір проти німців, а потім — більшовиків аж до середини 1920-х рр.

Тим часом у червні 1918 р. гетьман Павло Скоропадський видав наказ про ство­рення козацтва як окремого напіввійськового стану на зразок кубанських, донсь­ких та інших козацьких формувань. Метою цього було створити з нащадків колишніх козаків Чернігівщини, Полтавщини й Київщини організовану й озброєну верству, на яку могла б спертися гетьманська влада. У лавах козацтва мало об’єднуватися заможне селянство, що, на думку гетьмана, протидіяло б крайнім соціальним течі­ям. Звичайно, що лицарська козацька традиція продовжувала жити у спогадах на­селення. Але ж намагання відновити її, виокремлюючи заможних селян, українсь­ке громадянство зустріло неприхильно. Створення окремого привілейованого стану налаштовувало більшість селян проти гетьмана.

16 жовтня 1918 р. було видано Універсал П. Скоропадського про відновлення ко­зацтва. Козаки однієї губернії формували Кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався гетьману. Всім козацтвом керувала «Велика козацька Рада». В листопаді 1918 р. формування козацтва припинилось через повстання, що розпоча­лось в Україні проти гетьмана П. Скоропадського, ініціатором якого стала Директо­рія.

Козацький рух продовжував залучати до своїх лав нових прихильників. Одним з отаманів був підполковник 31-го Олексіївського полку колишньої російської армії Юхим Божко. Він зі своїми однодумцями Швачкою, Шилом, Рогом, Бульбою та іншими восени 1918 р. в Катеринославі (тепер м. Дніпропетровськ) вирішив відно­вити Запорозьку Січ. Для відродження правил і порядків Січі Ю. Божко звернувся навіть до відомого історика Дмитра Яворницького. У загоні отамана Ю. Божка пе­ребувало близько трьох тисяч козаків і старшин. Керували батальйонами-куреня- ми кадрові професійні військові, українські офіцери, які брали участь у Першій світовій війні. Січ складалась з піхотного, кінного й артилерійського куренів і сотні великокаліберних кулеметів. Козаки Божка носили зачіски й одежу, характерні для січовиків XVII-XVIII ст. Протягом 1918-1919 рр. вони воювали проти загонів отамана Н. Махна та інших повстанських отаманів, денікінців, частин Червоної Армії. Саме в складі останніх проти військ Директорії, отамана Григор’єва і гене­ралів Денікіна, Врангеля протягом 1919-1920 рр. воювали загони Червоного ко­зацтва. За участь у бойових операціях вони отримали від радянського уряду Чер­воний прапор та інші нагороди.

Воєнні дії, що точились майже безперервно протягом семи років (з літа 1914 р.), завдали величезної шкоди народному господарству України. Це була жахлива кар­тина спустошення. Економічна руїна та політика так званого «воєнного комунізму» більшовиків викликали масове невдоволення і збройний опір населення. В Україні розгорнувся повстанський рух (Отаманія), який тривав протягом 1919-1923 рр. Ство­рювались численні козацько-селянські загони, формували їх у тому числі представ­ники колишнього Вільного козацтва. Деякі повстанські загони підпорядковувались уряду і військовому командуванню УНР в еміграції. Вони допомагали у зимових похо­дах військам УНР під проводом генерал-хорунжого Ю. Тютюнника. Проте ці похо­ди виявились невдалими. У складі військ генерал-хорунжого УНР А. Гулія-Гулен- ка проти більшовиків боровся полк Чорних Запорожців та інші козацькі формування.

У 1921 р. в Україні діяли 464 повстанських загони, кожен з яких нараховував від 20 до 500 бійців. Найбільшою була повстанська армія Нестора Махна, яка діяла та­кож у Таврії та на Катеринославщині. Більшість повстанських загонів на Одещині були об’єднані у велике з’єднання, яке мало назву козацького «Чорноморського війська» (або «Наддністрянської дивізії»), і керував ним отаман С. Заболотний. Улі­тку 1921 р. нараховувалось близько трьох тисяч козаків цього війська (за рахунок мобілізації озброєних селян). Козаки-повстанці відбивали конфісковане продзаго­нами у селян збіжжя і худобу, знищували продподаткову документацію, нападали на продзагони і військові об’єкти. Повернення повстанцями зерна та інших конфіс­кованих продуктів селянам зміцнювало підтримку повстанського руху серед насе­лення, який тривав майже до середини 20-х рр. ХХ ст.

Вільнокозацький рух доби Української революції 1917—1921 рр. отримав своє про­довження у створенні повстанських загонів, що діяли в умовах партизанської бо­ротьби з більшовицьким режимом протягом першої половини 1920-х рр. Більшість вільних козаків загинула у війні за незалежність, однак частина опинилася за ме­жами України. Після встановлення більшовицького режиму в Україні багато вояків армій Другого Українського гетьманату та Української Народної Республіки осіли в різних країнах Європи й Америки.

Серед новітніх українських емігрантів був Іван Полтавець-Остряниця, генераль­ний писар уряду Павла Скоропадського. Він перебував в еміграції у Німеччині, де вже у 1923 р. організував та очолив громадську військово-патріотичну організацію на зразок колишнього Вільного козацтва під назвою «Українське національне ко­зацьке товариство», що згодом було перейменоване в «Українське Вільне козацтво». Її головним пріоритетом стало відродження Української держави. У своїй діяльності представники Українського Вільного козацтва використовували традиційні козацькі організаційні форми, принципи та цінності. Головною метою товариства стало згур­тування «лицарськи-національних», активних і творчих емігрантів, виховання свідо­мих борців за волю України. У 1920-х роках товариство видавало в Мюнхені свій друкований ілюстрований щомісячник під назвою «Український козак».

На території Української Радянської Соціалістичної Республіки протягом другої половини 1930-х рр. було репресовано майже весь командний склад Червоного ко­зацтва України, в тому числі і його «гетьмана» Віталія Примакова. На базі корпусу Червоного козацтва створили мотомеханізований корпус. Згадувати про існування червонокозацьких частин у Радянському Союзі тепер було небажано.

Напередодні Другої світової війни на українських землях виникли формування військових частин, назви й організація яких нагадували козацькі традиції. Так, збройні сили Карпатської України протягом 1938-1939 рр. мали козацьку назву «Карпатська Січ». У 1941 р. проти німецьких і радянських військ у волинському Поліссі почала діяти повстансько-партизанська «Поліська Січ» під керівництвом представника уряду Української Народної Республіки у вигнанні Тараса Бульби- Боровця. Одночасно на півночі Чернігівщини та Київської області виникла «Черні­гівська Січ» під керівництвом полковника Стрільця. Своїми назвами ці новітні «Січі» символізували прагнення відродити традиції захисту України доби запорозького козацтва. Інші «Січі» діяли протягом 1940-х рр. у діаспорі — найпотужніша у Че- хословаччині, а також у Сполучених Штатах Америки, Канаді та Німеччині.

Під час Другої світової війни у радянській та німецькій арміях були створені ре­гулярні бойові частини, що також нагадували про козацькі часи. Зокрема, на почат­ку 1942 р. в Краснодарському краї було сформовано Кубанський козацький кавале­рійський корпус, який діяв у Донбаській, Мелітопольській, Одеській наступальних операціях і завершив свій шлях у Чехії у 1945 р. У складі 44-ї стрілецької дивізії дійшли до Берліна колишні «богунівці», тобто вояки полку імені Івана Богуна, сфор­мованого ще у 1919 р.

Більшість військових частин у Червоній Армії називались переважно за геогра­фічним принципом свого формування, що може пояснюватися, з одного боку, стра­тегічними задачами, які на них покладались, а з іншого — намаганням не пробуд­жувати небажану свідомість «радянських нащадків» козацтва.

З початком звільнення території України від німецьких військ Указом Президії Верховної ради СРСР від 10 жовтня 1943 р. був установлений орден Богдана Хмель­ницького. Ним нагороджувалися командири і бійці Радянської армії і Військово- Морського флоту, керівники партизанських загонів і партизани, що проявили особ­ливу рішучість, мужність і самовідданість у боях з ворогом. Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня було нагороджено майже 8,5 тисячі осіб і декілька дивізій Кубанського кавалерійського козацького корпусу.

З 1942 р. представники Українського Вільного козацтва брали участь у створенні українських формувань у складі німецької армії, найактивнішим у цьому плані вия­вилось товариство в Празі. Під його керівництвом у Дніпропетровську, Запорізькій, Вінницькій, Чернігівській, Луцькій областях залучили до боротьби проти більшо­вицьких диверсійних груп Запорозький козацький загін, 1-й козацький загін, 3-й козацький батальйон 57-го охоронного полку, Запорозьку бригаду, Козацький центр «Чорний орел» та інші частини.

Представники німецького командування не підтримували створення великих козацьких формувань за національною ознакою, вважаючи, що козацтво — це пред­ставники військового прошарку населення різних етносів. Саме тому на окупованих територіях ними було створено декілька окремих підрозділів — козацькій відділ № 102 (Донських козаків), 1-ша Кубанська козацька дивізія тощо. У грудні 1942 р. в структурі охоронних батальонів німецьких військ організували козацькі частини, до яких мали рекрутувати мешканців окупованих східних територій, зокрема ко­зацькі батальйони «Шума» № 11, 126, 135, 159, 160 та інші. Багато з них діяли пев­ний час на території України.

У 40-50-х роках ХХ ст. Українське Вільне козацтво продовжило свою діяльність у Німеччині та Австрії.

Протягом цього періоду організація видавала неперіодичний бюлетень «Вільне козацтво» і займалась в основному культурницькими справами. Однак розселення української еміграції після Другої світової війни з європейських країн, згасання мілітаристських ідеологій протягом 1948-1960 рр. зумовили припинення активної діяльності вільнокозацьких центрів у Європі.

Уже у 1960 р. під проводом виконувача обов’язків військового отамана генерала Івана Цапка утворилась перша станиця (осередок) Українського Вільного козацтва в fg?J США. Вона дала початок розширенню осередків у США, Австралії, Канаді, Бразилії та Німеччині. У 1974 р. був затверджений черговий Статут цієї організації. З 1964 ∣⅛i] по 1983 рр. видавався ілюстрований україномовний квартальник «Українське ко- ⅜∣ξ зацтво». Журнал мав переважно науково-популярний характер, інформував читачів Bs про життя Українського Вільного козацтва, діяльність його осередків (станиць, па­ві»' ланок), публікував програмні документи, матеріали з історії України, українського Sss козацтва, статті, присвячені видатним діячам української історії, аналізував стан Ж. українського національного руху тощо. У середині 1980-х рр. Українське Вільне ЕфУ козацтво мало 39 відділів-куренів, 52 осередки (станиці) у 8 країнах світу, куди вхо- ⅛⅜ дила і молода генерація українців. З початком відродження козацтва в незалежній |Ж1 Україні активна діяльність організації була припинена.