Економічна політика в Україні.

Політична і економічна криза в країні змусила більшовицьке керівництво тимчасово відмовитись від політики воєнного комунізму і перейти до непу. У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком.

Поява непу була зумовлена наступними об’єктивними причинами: закінчення громадянської війни, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства; кризовий стан економіки; невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалося у збройні виступи проти існуючої влади; спад світового революційного руху і втрата надії на швидке здійснення світової революції, матеріально-технічної допомоги з боку західного робітничого класу.

Нова економічна політика передбачала систему заходів, що спрямовані на використання товарного виробництва, запровадження ринкових відносин, економічних методів господарювання. Найважливішими з них були: заміна продрозкладки продовольчим податком; денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних концесій (у 1921 р. орендувалось понад 5 тис. підприємств); відмова від натуралізації господарських відносин і запровадження вільної торгівлі (на території УСРР діяло біля 75 тис. приватних торговельних закладів); нормалізація фінансової системи (відновлено у повному обсязі грошовий обіг, банки, кредитні установи, проведено грошову реформу 1922-1924 рр., яка зупинила інфляцію); децентралізація керівництва промисловістю (введення галузевих госпрозрахункових трестів).

Впровадження непу в Україні дало позитивні результати щодо виведення економіки з кризи, відбудови і подальшого розвитку народного господарства, незважаючи на помилки і великі труднощі ліквідовано повстанський рух, бандитизм, досягнута стабільність в Україні.

Завдяки непу було відновлено промислове виробництво, налагоджена робота транспорту, усунуті наслідки голоду, подолана інфляція, проведена грошова реформа і введена тверда грошова одиниця - червонець (8,6 гр. золота). Однак неп не слід ідеалізувати, бо ця політика означала лише тимчасове повернення до ринкової економіки і вона, на жаль, проіснувала лише до 1929 р. Обмеженість і непослідовність нової економічної політики згодом полегшили Сталіну повернення до воєнно-комуністичних методів управління державою.

Отже, неп був реакцією на об'єктивні обставини - кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження нової економічної політики сприяло відродженню приватної ініціативи, поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, а не стратегічною лінією більшовиків.

Водночас не можна ідеалізувати неп, адже подальше проведення непу не могло призвести до значного відставання радянської економіки від західних країн, які мали потужну індустрію. Необхідно було в найкоротший час провести власну індустріалізацію. Для цього, на думку більшовицького керівництва, були потрібні: по-перше, планова економіка що й було реалізовано у формі п’ятирічних планів; по-друге, великі капіталовкладення. У зв’язку з цим постало питання: де взяти гроші? З’ясувалося, що гроші

може дати тільки село: посіяли зерно, зібрали врожай, продали його за кордон - отримали валюту. Далі постало й друге питання: яким чином хліб (гроші) вилучити у селянина? Спочатку була невдала спроба використати метод «ножиць цін», тобто в наказному порядку встановити низькі ціни на хліб і одночасно різко підняти ціни на промислову продукцію.

При проведенні масової колективізації, що розпочалася наприкінці 1920­х рр., було допущено безліч зловживань, головними з яких були неповага до власного народу, ігнорування приватних інтересів селянства, жорстокість методів колективізації, Як наслідок - негативні наслідки політики колективізації. Серед них - голодомор 1932-33 рр., який призвів до загибелі мільйонів селян. У 2006 р. Верховна Рада України визнала голод 1932­1933 рр. геноцидом українського народу. Слід усвідомити причини того, що голодомор був особливо жахливим в Україні, що стало підставою називати його геноцидом проти українського селянства. По-перше, Україна була основною житницею СРСР. По-друге, волелюбні українські селяни-хлібороби чинили найбільш відчайдушний опір політиці колективізації й були здатні зірвати цю політику.

Однак попри великі жертви й складнощі, основна мета колективізації була досягнута: ціною мільйонів людських життів Радянська держава отримала хліб, перетворила його у валюту, створила фінансову основу для проведення індустріалізації. В процесі індустріалізації в Україні було побудовано сотні тисяч великих промислових об’ єктів, серед яких: Дніпрогес, Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорський завод важкого будування, Луганський паровозобудівний завод тощо. На кінець другої п’ятирічки (1933 - 1938 рр.) вартість валової продукції України порівняно з 1913 р. збільшилася в 7 разів, промислова продукція України перевищувала продукцію всієї промисловості дореволюційної Росії.

Варто також відмітити, що політика індустріалізації була б неможливою без масового ентузіазму, самовідданості, трудової звитяги мільйонів людей, чим зловживала більшовицька влада, всіляко експлуатувала найкращі людські якості. У середині 1930-х рр. на Донбасі виник так званий стаханівський рух, названий на честь шахтаря О. Стаханова. Участь у стаханівську русі взяли трудівники всіх республік країни і різних галузей. Зокрема, стаханівський рух на залізничному транспорті започаткував машиніста тепловозу П. Кривоніс.

Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промислово-фінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільського пролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді, замість одних панівних класів сформувався новий - партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично опинилися всі засоби виробництва.

7.1.3.