АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМ СОЦІАЛЬНОЇ СТОРІЇ І НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ДЛЯ ГУМАНІТАРНИХ ФАКУЛЬТЕТІВ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Орлова Т. В., канд. істор. наук

У статті підкреслено актуальність такого напрямку, як соціальна історія і висвітлено роботу кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка у його вивченні.

The article emphasizes the current importance of the field of social history and highlights the input of the department of history for humanitarian faculties of Kiev National Shevchenko University into its investigation.

Навесні 1990 р. у конференц-залі Київського інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук [1] на трибуну для виступу з лекцією вийшов американський вчений і громадський діяч Дж. Мейс. Поруч став перекладач. Однак незабаром доповідач з роздратуванням буквально відштовхнув його і сам перейшов на українську мову. На подібні дії його змусила очевидна реакція нерозуміння з боку аудиторії. По-перше, перекладач не міг зміркувати, про що йдеться, і тому зазнавав крайніх труднощів. По-друге, слухачі теж ніяк не могли зрозуміти, про що виступ. Темою лекції був голод в Україні 1932-1933 р. Зараз у це важко повірити, але тоді майже всі присутні в залі здивовано переглядалися і запитували один в одного: «Про що він говорить?!» Про український голодомор вони почули ВПЕРШЕ. Автор статті, на той момент вже кандидат історичних наук і доцент, повернувшись додому під сильним враженням від почутого, буквально з порогу вигукнула: «Мамо, ти уявляєш, нам сьогодні читали лекцію про страшний голод 1932-1933 років! Невже таке було?» Відповідь була: «Так, тоді померли всі мої молодші сестри і брати, крім Івана». «Так чому ж ти про це ніколи не розповідала?» «Якби я про те хоча б щось казала, то де була б я і де була б ти?» Опускаючи всі міркування, що спали тоді на думку професійному історику, відзначу лише розуміння тієї наполегливості, з якою у дитинстві мама навчала мене знаходити і відрізняти їстівні трави.

У цій життєвій історії, як у краплині води, відбилося дуже багато чого, зокрема: історія соціальна, історія повсякденності, мікроісторія, історія ментальності, усна історія, а також таке поняття, як соціальний габітус [2]. Усе перераховане для української історичної науки є майже новаціями, хоча певні напрацювання існують, що може стати темою окремої історіографічної статті. Однак розвиток світової науки і внутрішня логіка поступального руху вітчизняної науки вимагають, щоб зазначена тематика розроблялася не епізодично, не фрагментарно, а систематично і більш концентровано. Узагальнену вимогу часу сформулювала доктор історичних наук Л. Таран: «Зараз однією з найважливіших проблем, що стоять перед українською історіографією, є її методологічна переорієнтація, діалог з найбільш перспективними напрямками світової науки» [3].

У своїй книзі «Історіографія в ХХ столітті: від наукової об’єктивності до постмодерністського виклику» (1997 року видання) відомий американський історіограф Г. Іггерс виділяє в цій еволюції дві основні тенденції. Перша пов’язана з трансформацією традиційної нарративної, подійнісної історії у нові форми історичного дослідження, орієнтовані на підходи соціальних наук. Це так звана модерністська тенденція. Вона в історичній науці виявилася по-різному: від квантитативних підходів соціології й економіки, структуралізму школи «Анналів» до марксистського класового аналізу. На відміну від традиційної історіографії ці напрямки підкреслювали важливість вивчення соціальних структур і процесів соціальних змін. Другу тенденцію Г. Іггерс пов’язує з постмодернізмом [4].

Комплексний аналіз постмодернізму виходить за межі репрезентованої статті. Наразі доцільно підкреслити тільки ті його аспекти, які пояснюють наявні у світовій історіографії процеси, а також «виклики», що встають перед вітчизняними фахівцями. «Серйозні зміни в зв’язку з формуванням постмодерністської парадигми в історіографії, - пише доктор історичних наук, керівник Центра інтелектуальної історії Інституту загальної історії РАН Л.

Протягом довгого часу в історії домінував «подійнісний» погляд: історичний процес розглядався у вигляді «найважливіших подій», пов’язаних, як правило, з діяннями правителів, війнами, заколотами, тобто тим, що сьогодні називається «політичною історією». У світовій історичній науці, а найбільше у радянській, суттєві впливи були з боку марксизму, який стояв на тій позиції, що події політичної історії тільки заважають роздивитися справжній, глибинний сенс історичних процесів. Зміст марксистської концепції полягав у зведенні останніх до конфліктів між розвитком продуктивних сил і відстаючими виробничими відносинами, що має долатися шляхом соціальних революцій. Дослідники, які стояли на «єдино вірних наукових позиціях», приділяли увагу тим історичних фактам, що підтверджували задану схему. Абстрагуючись від тенденційності подібного підходу, у цілому можна погодитися з думкою відомого російського дослідника А.

Деякі історики часто зближують і навіть ідентифікують поняття «мікроісторія» та «історія повсякденності» Для «історика повсякденності» мікроісторія може виступати як метод.

Як встановила російська дослідниця феномена історії повсякденності Н. Л. Пушкарьова, у його визначенні між фахівцями немає згоди: співіснують розуміння його і як такого, що реконструює ментальний макроконтекст подійнісної історії, і як такого, що реалізує прийоми мікроісторичного аналізу [11]. Загальним для обох підходів виступило нове розуміння минулого як «історії знизу» чи «зсередини», що дало голос «маленькій людині», і незвичайній, і пересічній. Два підходи поєднує також міждисциплінарність (зв’язок із соціологією, психологією, етнологією, демографією та ін.). Сама ж Н. Л. Пушкарьова пропонує такий варіант: «Історія повсякденності … - нова галузь історичного знання, предметом вивчення якої є сфера людської щоденності в множинних історико-культурних, політико-подійнісних, етнічних і конфесіональних контекстах. У центрі уваги історії повсякденності – комплексне дослідження способу життя і його змін у представників різних соціальних прошарків, їхньої поведінки й емоційних реакцій на життєві події» [12]. Слід особливо зазначити: виконана за підтримки Російського Державного наукового фонду, публікація відрізняється докладністю змісту і чіткістю форми. З неї можна скласти чітке уявлення про загальнотеоретичні джерела історії повсякденності; її виникнення і підходи у її реконструкції; сучасний стан, предмет, відмінності від етнографічного дослідження побуту; методи вивчення історії повсякденності та ін.

У розумінні предмета соціальної історії в умовах постмодернізму також немає єдності. Історики різних шкіл і напрямків мають з цього питання різні підходи. Наприклад, англієць Д. М. Тревельян, відкинувши історію подій або політичну історію і не надаючи особливого значення історії класів та інших соціальних груп, у свій час (його монографія «Англійська соціальна історія» вийшла друком в Лондоні у 1942 р.). поставив знак рівності між соціальною історією й історією повсякденності. Однак з такою точкою зору важко погодитися, тому що остання відрізняється більшою «заземленістю», більшою конкретністю, деталізацією. Деякі дослідники, розглядаючи соціальну історію як проміжну галузь між економічною і політичною історією, обмежували її завдання вивченням соціальної структури у вузькому розумінні слова, тобто вивченням історії соціальних чарунок, груп, інститутів, рухів. Інші ставили за мету осягти людське суспільство в його цілісності, досліджуючи соціальні зв’язки між індивідами. У деяких працях спостерігалося зрушення інтересів до ментальних уявлень, цінностей, звичаїв, моделей поведінки, тобто від соціологічно орієнтованої історії до історії орієнтованої антропологічно. На початку 1980-х років соціальна історія за кордоном виразно проголосила свій особливий статус, інтегративну функцію у системі історичних дисциплін. Один з провідних британських соціальних істориків К. Райтсон зауважив: «Суспільство є процес. Воно не буває статичним. Навіть його удавані найбільш нерухомі структури виражають рівновагу між динамічними силами. Для соціального історика головна з усіх задач полягає в тому, щоб уловити цей процес, одночасно виявляючи довгострокові зрушення в соціальній організації, у суспільних відносинах і в тих поняттях і цінностях, у яких ці соціальні відносини втілюються» [14]. Тобто, продовжує Л. П. Рєпіна, на порядок денний було поставлене питання про «практичне застосування у конкретно-історичному дослідженні комплексного методу соціального аналізу, що спирався на послідовну комбінацію системно-структурного і суб’єктивно-діяльнісного підходів» [15]. Навіть на поверховий погляд, наявна вітчизняна історіографія демонструє чимало праць, у назві яких присутні слова: «соціально-економічний», «соціально-політичний», «соціокультурний». Пояснення тому дає в передмові до своєї двотомної монографії «Соціальна історія Росії періоду Імперії» доктор історичних наук Б. Н. Миронов. Він пише, що соціальна історія не може бути чисто соціальною, як економічна чисто економічною, політична – чисто політичною і культурна – чисто культурною, тому що всі дії людей мають економічний, соціальний, культурний і політичний аспекти [16]. Спадає на думку висновок про соціальну історію як історію всеосяжну, що досліджує життя і діяльність людей і на рівні індивідуальному, і на класовому. Визначальним принципом виступає антропоцентризм. Таким чином, одним з аспектів «антропологічного повороту» вбачається піднесення соціальної історії у всьому різноманітті її складових.

Загальна картина розвитку сучасної історіографії показує неухильну тенденцію зростання інтересу до соціальної історії. Це так чи інакше відбивається на індивідуальному виборі окремих дослідників, при тому, що вони найчастіше вільні у своїх вподобаннях. Зазначена тенденція досить виразно виявляється в науковій роботі кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Протягом останніх 10 – 13 років практично всі викладачі, на чолі з професором Г. Д. Казьмирчуком [17], опублікували свої роботи з тих чи інших напрямків соціальної історії [18]. Аналіз тем, обраних у той же період аспірантами кафедри для своїх дисертаційних досліджень, також свідчить про превалювання проблематики соціальної історії [19]. У розмаїтості тем прослідковуються деякі загальні напрямки, а саме: соціально-економічний розвиток регіонів України, дослідження історії національних меншин на її території, локальна історія (історія міст, сіл), вивчення окремих соціальних інституцій, а також верств, спроби гендерних студій, історія повсякденності (побуту, ментальностей), інше. Особлива увага приділяється біографічним розвідкам. Пам’ятаючи про наявність певних досягнень, доречно висловити побажання, аби в працях, які ще готуються до оприлюднення, у вступі актуальність визначалася з більшою реалістичністю. А в основній частині відчувалися б нові підходи в дослідженні, що відбивають віяння часу у світовій історіографії. Зокрема, мається на увазі міждисциплінарний підхід. Він може не тільки додати нових відтінків та «стереоскопічності» загальній історичній картині, але і підняти рівень наукової розробки в цілому. На жаль, пошукачі, які обрали темою своїх студій життя того чи іншого діяча, часто забувають, що найбільш істотне у будь-якому біографічному матеріалі – це співвіднесеність приватного існування людини з ходом історичних подій. Часом все обмежується простим переказом подій і переліком опублікованих праць. Складається парадоксальна ситуація: мова йде про «Людину в історії», але «людина» начебто є, а історії навколо неї – немає. Підходи соціальної історії, історії повсякденності певною мірою допомагають виправити подібну ситуацію [20].

Сфера соціальної історії взагалі, й історії повсякденності зокрема, є надзвичайно перспективними, бо, як помітив у своїй дуже корисній у пізнавальному й організаційному плані статті академік РАН Ю. А. Поляков: «…усі галузі сучасного життя з роками переходять у компетенцію історії» [21] Автор показує не тільки величезну різноманітність проблематики в рамках основних напрямків, але і відкриває безмежність джерел вивчення повсякденності, соціальної історії.

Особливо широкі можливості відкриваються перед дослідниками ХХ століття. Вони можуть спертися на так звану «усну історію» [22], тобто розширити свою джерельну базу за рахунок інтерв’ю з іще живими учасниками і свідками подій. Дослідник військової історії, начальник Музею прикордонних військ України О. М. Филь (колишній аспірант кафедри) до 65-ої річниці початку Великої Вітчизняної війни готує до видання книгу-збірку інтерв’ю з безпосередніми її учасниками – Героями Радянського Союзу, Повними кавалерами ордену Слави та іншими. Свої матеріали О. М. Филь використовує для підготовки публікацій з урахуванням перспективних напрямків, якими, окрім усної історії, є, на думку іншого українського історика А.Лисенка, історія військового побуту і повсякденності, військова антропологія й інші: «Вченим слід знайти “золоту середину”, збалансувати висвітлення питань соціальної історії на макро- і мікрорівнях. Перспективним є вивчення так званих “малих соціумів”, або “малих життєвих світів” – армійського, партизанського, робітників, службовців, науково-технічного персоналу, творчої інтелігенції, - які знаходилися в евакуації, окремих груп населення окупованих територій, військовополонених і т. Ін.; основні форми самоорганізації і громадської самодіяльності громадян республіки в умовах воєнного стану. Окремими векторами наукових зусиль мають статі гендерна історія, а також сім’я як найменша ланка воєнного суспільства, доля неповнолітніх, інвалідів, сиріт та інших категорій населення України, найбільш постраждалих від війни” [23]. У наведеній цитаті закладено ще дві важливі ідеї. По-перше, наявність величезного поля досліджень соціальної історії, історії повсякденності, історії ментальностей, гендерної та ін. Історій РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ [24]. По-друге, саме мікроісторія, історія повсякденності звернули особливу увагу на виживання людини в екстремальних умовах, яких у нашій історії було чимало (революції, війни, голод, терор, руїна і т.д.). На сьогоднішній день актуальною стала переоцінка джерельної бази. Насамперед, це розширення кола джерел з різних відомств і різних рівнів, а також затребуваність нових масивів архівних документів, що допомогли б фахівцям “новими очима” подивитися на вже давно відомі події з позицій історії повсякденності і повсякденної свідомості сотень простих людей. Особливу цінність здобувають так називані «его-документи» – біографії, мемуари, щоденники, листи. Однак робота з ними є дуже непростою і вимагає особливих підходів [25].

Переосмислення власних підходів вимагає також і та обставина, що криза історичної науки дала про себе знати, окрім усього іншого, падінням інтересу серед читачів. Можна припустити, що високотеоретичні розмірковування, засновані на макропідході, з ігноруванням головної діючої особи історичних процесів – людини, до того ж викладені важкою для сприйняття науковою мовою, залишаються «річчю в собі», якщо можна так висловитися. Тобто дуже небагато людей читають подібні книги і статті. У той же час великою популярністю користується, наприклад, запущена московський видавництвом «Молода гвардія» серія книг з повторюваними в кожній назві словами «Повсякденне життя» (трубадурів, лицарів, ченців, Версаля, Монпарнаса, Людовика ХІІІ, Голландії часів Рембрандта, Берліна при Гітлері, сталінської Москви та ін. Зрозуміло, наукові праці відрізняються від науково-популярних. Однак, можливо, що ті, хто пише про нову соціальну історію, мають право на іншу стилістику. З одного боку, сьогодні багато хто виступає про необхідність діалогу з читачем, що наче втягує в процес дослідницької роботи. Деякі автори називають цей метод «оповідальною історією», «історією-розповіддю», тобто близькою до літератури за стилістикою і методами – з переважанням опису в роботі науковця. З іншого боку, дослідник, працюючи в галузі історій повсякденності, ментальностей, біографіки, має спробувати вжитися в описуваний світ, намагатися відчути його, тому його текст може відрізняти небайдужість, емпатія, співпереживання (при тому, що вимогою справжньої науковості залишається об’єктивність).

Нам потрібно звикати до думки, що колишня історія себе вичерпала, а тому колишню фактуру необхідно переглядати. У світовій історичній науці виділилися нові напрямки: вивчення еволюції людини, суспільств і цивілізацій, людина в історії, історія повсякденності і деякі інші. І треба у світове співтовариство вписуватися. Загальновідомо, що одним з головних завдань університетських кафедр є розробка концепцій, що відповідають сучасним знанням. Кафедра історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету визначила для себе новий напрямок наукової праці – «СОЦІАЛЬНА ІСТОРІЯ», що відкриває широкі можливості для організації дослідницької роботи викладачів, аспірантів, прилігентів, студентів. Виходячи із особливої актуальності соціальної історії у світовій науці, а також перспективних змін у зв’язку з приєднанням України до Болонського процесу, можна припустити, що серед студентів і аспірантів історичних факультетів знайшлося б чимало бажаючих спеціалізуватися в даній сфері. Їм можна було б запропонувати участь у здійсненні таких дослідницьких проектів, як, наприклад: “Людина в історії”, «Людина в повсякденності», «Нова локальна історія», «Усна історія», “Історія ментальностей”, “Гендерна історія” і т.п. Успішність роботи у зазначених напрямках зумовлена, зокрема тим, що небачено розширюється джерельна база, а також тим, що у вітчизняній історіографії не так багато праць подібного спрямування.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Інститут, який мав всесоюзне значення, не існує уже майже півтора десятка років.

2. У понятті «габітус» схоплюється нероздільність соціального й індивідуального. Габітус – соціальність та історія, вбудовані у тіло і мову людини. Це міцне, стійке, проте вкрай еластичне соціальне утворення // Элиас Н. Общество индивидов. – М., 2001. – С.292. Саме поняття дозволяє уявити взаємозалежність індивідуального і соціального в процесі соціального змінювання. Особливо є цікавим та актуальним випадок радянського суспільства.

3. Таран Л. Поки історія на стане наукою //Дзеркало тижня. – 1998. - №8.

4. Див. Детальніше: Новая и новейшая история. – М. – 1998. - №5. – С. 3 – 4.

5. Репина Л. П. «Новая историческая наука» и социальная история. – М., 1998. – С. 226.

6. Шутова О. М. Устная и гендерная история в свете антропологизации историографии //http://www.genderstudies.info/sbornik/vozmoj/3.htm

7. Гуревич А. Я. Историческая наука и историческая антропология // Вопросы философии 1988. - №1. – С. 2.

8. Цит. За: Этнографическое обозрение. – М., 2004. - №5. – С. 7.

9. Таран Л. Поки історія не стане наукою //Дзеркало тижня 1998. - №8.

10. Кнабе Г. С. Древний Рим – история и повседневность. – М., 1986; Оболенская С.В. «История повседневности» в современной историографии ФРГ // Одиссей: Человек в истории. 1990. – М., 1990; Ястребицкая А. Л. Повседневность и материальная культура средневековья в отечественной медиевистике // Одиссей. Человек в истории. – М., 1991; Її ж: Междисциплинарный диалог и изучение истории повседневности и материальной культуры в Центральной Европе // Доклад на конф. «Межкультурный диалог в историческом контексте» М., 30-31 окт. 2003 г. //http://www.igh.ru/conf/tesis/jastreb.htm; Зубкова Е. Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945-1953 гг. – М., 2000; Поляков Ю. А. Человек в повседневности (исторические аспекты) // Отечественная история – М., 2000, №3; Голикова С. В. Дневниковые записи как источник по изучению повседневной жизни Екатеринбурга на рубеже XVIII – ХІХ веков // Уральский город XVII – начала ХІХ вв.: история повседневности. – Екатеринбург, 2001 // http://atlasch.narod/ru/; Актуальные проблемы социальной истории. Сб. науч. Ст. – Новочеркасск, 2002. Козьякова М. И. История. Культура. Повседневность. Западная Европа: от античности до 20 века. – М., 2002; Кулешова Н. Ю. Красная армия в конце 1930-х годов: проблема боеспособности с точки зрения истории повседневности // Отечественная история – М., 2003, №4; Пушкарева Н. Л. Предмет и методы изучения «истории повседневности» // Этнографическое обозрение – М. – 2004. - №5 и др.

11. Див. Детальніше: Пушкарева Н. Л. Предмет и методы изучения «истории повседневности». – С. 9.

12. Там само. – С. 3.

13. Там само. – С. 12.

14. Цит. За: Одиссей. Человек истории. Личность и общество. – М., 1990. – С. 171.

15. Репина Л. П. Социальная история и историческая антропология: новейшие тенденции в современной британской и американской медиевистике // Там же. – С. 171.

16. Миронов Б. Н. Социальная история России периода Империи (XVIII – начало ХІХ вв.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – М., 1999. – Т.1. – С. 5.

17. Казьмирчук Г. Д., Соловйова Т. М.., Щерба Т. Соціально-економічний розвиток Правобережної України в першій чверті ХІХ ст. – К., 1998; Казьмирчук Г. Д. Благодійність, санітарія та медичне обслуговування населення як аспект практичної діяльності органів міського громадського управління Правобережної України в другій половині ХІХ ст. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Історія. – Вип.55. – К., 2001; Казьмирчук Г. Д. Листи П. Х. Граббе до П.Г.Галагана // Декабристи в Україні: дослідження і матеріали. – К., 2003; Його ж: Декабрист з роду Міклашевських // Проблеми історії України : програма і матеріали конференції, присвяченої 60-річчю Перемоги над фашизмом / День науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Секція кафедри історії для гуманітарних факультетів. 13 квітня 2005 року. – К., 2005; Казьмирчук Г. Д., Казьмирчук М. Г. Село Кальник: поступ від феодального до промислово-технічного суспільства (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) – К., 2005.

18. Гусєв В. І. Історія Гапонового життя, дописана після нього // Україна, 1992, №37; Його ж: Україна першої половини 20-х років ХХ століття: мачуха чи земля обітувана для євреїв? – К., 1997; Його ж: “Віротерпимість”, “Дисидент”, “Капіталізм”, “Народність”, “Тиранія”, “Тріумф” та ін. // Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навчальний посібник / В. М. Литвин, В. І. Гусєв., А. Г. Слюсаренко та ін. – К., 2002; Гусєв В. І., Калінцев Ю. О. Видатні постаті в історії України ІХ – ХІХ ст. Ст. Короткі біографічні нариси і портрети. – К., 2002; Гусєв В. І. Оповідь про князя Михайла Воротинського, нащадка князів Чернігівських, російського воєводу, героя битви за Москву // Історичний журнал. – К., 2003, №4 – 5 та ін.; Казакевич Г. М. Кельтська теорія походження Київської Русі С.Шелухіна в світлі сучасних етнолінгвістичних досліджень // Проблеми історії України …; Калінцев Ю. О. Життя і діяльність М. Х. Бунге в Україні – К., 1998; Капелюшний В. П. З історії заселення Південної України в другій половині ХVІІ – першій половині ХІХ ст. // В кн.: Донбасс и Приазовье: Проблемы национального, социального и духовного развития. – Мариуполь, 1993; Капелюшний В. П., Буяшенко В. В. Ментальність: спроба історико-філософського аналізу // Наукові записки з історії України. – Вип. 4. – Кировоград, 1995; Їх же: Ментальність і національний характер: спорідненість і відмінність // Наукові записки з історії України. – Вип. 6. – Кировоград, 1997; Капелюшний В. П. Українська дипломатія в постатях // Україна дипломатична. Вип. 3. – К., 2003; Мінгазутдінов А. Ф. Роль військової преси в мобілізації воїнів на визволення України від фашистських загарбників // Матеріали науково-практичної конференції “Україна в роки другої світової війни 1939-1945 рр.”. – К., 1994; Роль військової преси в викритті ідеології і злодіянь фашизму // Друга світова війна і Україна. Матеріали наукової конференції 27-28 квітня 1995 р. – К., 1996; Його ж: Гірка і страшна правда (Про в’язнів фашистських таборів смерті в Україні // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Історія. – Вип. 51. – К., 2001; Орлова Т. В. Культура побуту населення Європи ХVІІІ ст. – К., 2000; Її ж: “Буржуазія”, “Емансипація”, “Селянство”, “Суфражизм”, “Фемінізм”, “Чорна смерть” та ін. // Історична наука: термінологічний і понятійний довідник; Ее же: Новые возможности изучения движения декабристов с точки зрения истории ментальностей // Декабристи в Україні: дослідження і матеріали. – Т.3. – К., 2003; Її ж: Сексуальна революція: причини і наслідки // Дзеркало тижня. – 2003. - №44; Соціальні наслідки Другої світової війни для сучасної України // Проблеми історії України …; Черевичний Г. С. Стан і розвиток кадрового потенціалу вищої школи України у другій половині 1980-х рр. // Історія науки на межі тисячоліть: Зб. Наукових праць. – Вип. 6. – К., 2002; Його ж: Вища освіта в Україні на зламі епох. – К., 2002; “Сегрегація”, “Урбанізація” // Історична наука: термінологічний і понятійний довідник; Сучасний досвід розвитку системи вищої освіти розвиненої країни (на прикладі держави Ізраїль)” // Проблеми історії України… та ін.

19. Авраменко Л. М. – «Переяславщина в другій половині XVII – XVIII ст.”; Вербовий О. В. – “Життя та наукова діяльність професора Київського університету В. М. Базилевича”; Власенко С. І. Аграрна політика німецьких окупаційних властей на території військової зони України (1941-1943 рр.); Губицький Є. В. Купецтво Правобережної України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.); Дмитрієв В. С. Серби в Україні (ХVIIІ – початок ХХ ст.); Дудко О. О. Громадсько-політична діяльність Олександра Лотоцького (1900-1939 рр.); Клочко О. П. Київ в умовах фашистської окупації в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1943 рр.); Крикуненко О. А. Громадсько-політична діяльність С. Єфремова; Левінець Р. П. Науково-педагогічна та громадська діяльність професора університету Св. Володимира Шульгіна В. Я.; Набока С. В. Діяльність мирових посередників в проведенні селянської реформи 1861 р. на Правобережній Україні (1861-1881); Обметко О. М. Діяльність земств в Україні (1864-1894); Павлюк С. П. П. Г. Лебединцев – український церковний, громадський та науковий діяч; Петриченко К. В. Отаманщина в Київській губернії (1917-1921 рр.); Піскіжова В. В. Грецька національна меншина України в період з 1985 по 1996 рр.; Раєвський С. М. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.; Филь О. М. Іван Данилович Черняховський: життя та діяльність; Шеліхова В. В. Селянські промисли 60-х – 70-х рр. ХІХ ст. На Слобожанщині та ін.

20. Як приклад див.: Судьба ученого как объект истории повседневности (на примере жизни и деятельности академика Б. В. Литвинова) //http://www.unk.org.ru/conferen/archive/worklist.asp?catid=6&cseid; Индивидуальная биография как опыт исследования истории повседневности //http://www.distedu.ru/files/13947/rtf.

21. Поляков Ю. А. Человек в повседневности (исторические аспекты). – С. 130.

22. «Усна історія» зародилася у деяких країнах у 1930-тих роках, зазнала забуття протягом кількох десятиліть, знов відродилася наприкінці 1960-х. У 1967 р. у Сполучених Штатах Америки було створено Асоціацію усної історії США. Аналогічні центри з’явилися в інших країнах. В Росії уже п’ятий рік поспіль історико-просвітницьке і правозахисне товариство «Меморіал» проводить серед старшокласників конкурс «Людина в історії. Росія – ХХ сторіччя». Масштаб залучення зростає з року в рік: якщо у 2001 р. було надіслано 1800 учнівських праць, то на останній (2005 р.) – 11 тисяч. Молоді люди записують спогади старших, потім шукають документальні підтвердження цих розповідей, намагаються відтворити історичний контекст подій, іноді відтворюють історію вулиці, села, покинутого кладовища, старої фотографії. Історія постає зовсім в іншому світлі, ніж офіційно прийнятий на сьогодні варіант.

23. Лисенко А. Невирішені проблеми історії Великої вітчизняної і другої світової війн : до 60-річчя визволення України від гітлерівських окупантів // Дзеркало тижня. – 2004. - №44.

24. У Росії останнім часом таких праць стає все більше : Советский простой человек: Опыт социального портрета на рубеже 90-х. – М., 1993; Андреевский Г. В. Москва 20-30-ые годы. – М., 1998; Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: Нормы и аномалии. 1920-1930 годы. – СПб., 1999; Зубкова Е. Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность, 1945-1953 гг. – М., 2000; Кулешов С. В. Советский менталитет как историко-цивилизационной феномен // В кн.: Сталинизм и проблемы развития советского общества. – М., 2001; Прусс И. Советская история в исполнении подростка и его бабушки; Кормина Ж., Штырков С. Никто не забыт, ничто не забыто. История оккупации в устных свидетельствах; Никонова О. Женщины, война и «фигуры умолчания» (проблемы «ненаписанной истории) // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. – М., 2005. - №2-3 и др.

25. Дослідникам було б корисно познайомитися із статтею Козлової Н. Н. Методология анализа человеческих документов //http://www.789.ru/portal/modules.php?name=News&file=article&sid=2916

УДК 94 (364)