Як свідчить французький дослідник А. Леруа-Гуран, спираючись на статистич­ний метод [192, 77-152],

ще у верхньопалеолітичному франко-кантабрійському образотворчому мистецтві (і наскельному, і мобільному мистецтві малих форм) існувала разюча одноманітність сюжетів: упродовж 20 тис.

Як свідчать сучасні дослідження [194], верхньопалеолітична знакова творчість, зокрема й франко-кантабрійська, відбиває існування місячного ка­лендаря (О. Маршак) й арифметичної лічби (Б. Фролов), а спорідненість фран- ко-кантабрійської міфології (існування якої передбачає розвиток мови) з мі­фологією середнього і нижнього палеоліту дає підстави припускати, на думку М. Клягіна, що утворення вербальної мови не поступається за давністю нижньо- палеолітичному мистецтву. Тому сучасні дослідники роблять висновок, що ви­никнення міфології, місячного календаря, арифметичної лічби і вербальної мови може бути датоване віком мобільного мистецтва, тобто 730 тис.

Припущення сучасних дослідників про формування релігійно-міфологіч­них уявлень у такій глибокій доісторії дають можливість краще зрозуміти всю складність вивчення витоків вірувань, що віддалені від сьогодення багатьма тися­чами років і не мають достатніх джерел, які роз’яснюють їх еволюцію. Першими відомими нам свідченнями протописемності є згадувані вже протошумерські напи­си в Подунав’ї VI тис. до н. е. (культура Кереш), а також найбільш ранні писемні зображення Кам’яної Могили, датовані XII тис. до н. е., вивченню котрих при­свячена фундаментальна праця А. Кіфішина [62], який переконаний, що поши­рення стародавньої писемності відбувалося з північного заходу на південний схід (з Балкан і Подунав’я до Середньої і Малої Азії) з одного центру, розміщеного в Українському Приазов’ї [62, 57].

Нині є досить вагомі підстави вважати, що протоеламська, середньо- азійська (намазгинська), протошумерська, зрубна і навіть протокитайська писемності мають спільні витоки, що зберігали свою цілісність ще в IV тис. до н. е. Так, зміна стилізованих зображень козлів на реалістичні, потім відтво­рення зображень барсів і, нарешті, виникнення письмових знаків характерні як закономірність для багатьох стоянок Намазги в Південній Туркменії і цен­трально-іранських поселеннях (на зразок Сіалка). Умовно названі «племена барсів», що з’явилися в північно-західному Ірані на зламі V-IV тис. до н. е., на початок III тис. до н. е. досягли Середньої Азії, а до кінця III — початку II тис. до н. е., можливо, і Китаю (на думку, наприклад, дослідника Я. Уленбрука, індо­європейці проникли в Китай за панування міфічного імператора Фу-Сі близько 2850 р. до н. е.). Модель цієї піктографічної писемності відрізняється від ста­родавньої шумерської (III тис. до н. е.) і дуже схожа на протоеламську кінця IV тис. до н. е. (близьку до дравідійських мов творців харапської цивілізації, які, своєю чергою, споріднені з урало-алтайськими), з одного боку, а з друго­го — письмовим знакам Кам’янобалківського могильника, приналежного до епохи зрубної культури.

На думку А. Кіфішина, паралельно до «східного» ареалу праписемнос- ті (шумеро-індоєвропейського і еламсько-протокитайського) мав би існувати «західний» (протоіндійський, протоєгипетський і критомікено-лувійський). Диференціація двох ареалів могла відбутися до V тис. до н. е., після розпаду споконвічно єдиної системи символіко-ритуального письма епохи пізнього палеоліту [62, 31]. Місцем збереження цієї єдиної системи, імовірно, служи­ли високогір’я Центральної Азії, де, очевидно, сформувалася сино-кавказька мовна макросім’я і звідки, здогадно, прийшли предки шумерійців, які пам’я­тали, серед іншого, про «прабатьківщину людства» посередині океану (за­гибель якої, можливо, і привела їх у центральноазійське високогір’я, де, напевно, розвивався шумеро-аккадський сюжет про Всесвітній потоп). Мож­ливо також, що носії споконвічно єдиної системи символіко-ритуального письма поділилися значно раніше, ніж у V тис. до н. е., і їхня наступна зустріч у районі Середземномор’я означала зустріч носіїв «східного» (центральноазій- ського, лемурійського) і «західного» (атлантоїдного) варіантів колись єдиної пра- писемності (на що, зокрема, вказують перші зображення Кам’яної Могили, дато­вані ХІІ тис. до н. е. — ймовірним часом загибелі легендарної Атлантиди).

Судячи з уже згадуваних протошумерських написів балкано-дунайського ре­гіону VІ-ІV тис. до н. е., у ті часи існував ряд культів, позначених присутністю шумерських богів, жерців, ритуалів [62, 48]. У розглянутий період широковідомі імена шумерських богів Ана (бога неба), Енліля (бога вітру), Намтара (бога долі), Уту (бога сонця), Інанни (цариці пекла) та ін., а також деякі їхні епітети (напри­клад, «дракон» Кулла, «найперший» Ану — це «голова козеняти», «владика вітру» Енліль, Інанна — мати країни доброї (зерна та ін.). Уже чітко окреслені розхо­дження між святилищем і храмом, а релігійно-культове життя перебуває на дуже високому рівні розвитку [62, 49—