Резюме
здійснений нами екскурс у праісторію дає можливість краще зрозуміти появу і формування людських рас, етнолінгвістичних і культурно-історичних спільнот, що стали згодом носіями різних релігійно-міфологічних систем.
Проблема походження людини, як і раніше, є предметом найжвавішого наукового інтересу і невпинних дискусій. Прихильники креативної теорії, тобто надприродного і спеціального створення людини вищими істотами, переконані в істинності віровчень і священних переказів про створення першолюдей Богом (при цьому, як ми бачили, наприклад у Біблії, існує кілька варіантів чи етапів такого творення) або про заселення Землі представниками космічних цивілізацій, причому наявні расові відмінності пояснюються тим, що заселення відбувалося з різних ділянок (планет і зоряних систем) Космосу. Прихильники еволюційної теорії, за якою поява першої людини є природним результатом тривалого розвитку живої матерії в умовах Землі, вбачають у передісторії людства поетапну зміну різних, дедалі досконаліших людських видів і типів, наприклад: австралопітеки —» пітекантро- пи-архантропи —» неандертальці-палеоантропи —» кроманьйонці-неоантропи —» середземноморці —» індоєвропейці. При цьому, на думку багатьох вчених, унаслідок глобальних катастроф ситуація, що сприяла появі першолюдини, могла повторюватися, тобто людина, можливо, з’являлася в різний час неодноразово (що певною мірою підтверджується й біблійними текстами). Відповідно до цієї точки зору схожість морфології архаїчних людей пояснюється не вдосконаленням організму спільного людиноподібного предка, а законом збереження форми, відповідно до якого однотипна форма тіла є оптимальною для певної системи. Тому всі відомі людські види хоч і з’явилися в різний час, мають схожу форму, а їхні нові риси обумовлюються, ймовірно, різноманітними мутаціями, що супроводжують глобальні катастрофи (наприклад, радіоактивним випромінюванням). Звідси випливає, що першою людиною, безперервний розвиток якої привів до сучасного європеоїдного типу, міг бути спільний предок, який виник в епоху «неолітичної революції» близько 6 тис. років тому [15, 24-25], що загалом відповідає часові створення світу в багатьох релігійно-міфологічних системах різних народів.Первісна поява європеоїдів, як ми бачимо, сягає глибин доісторичних епох, де приблизно на рубежі ХХІІ-ХХ тис. до н. е. (з настанням зодіакальної епохи Козерога, що символізує знак Землі) відбувається формування відомих нині великих людських рас і водночас з ними — гіпотетичних мовних макросімей (на зразок ностратичної і сино-кавказької). Близько XV- ХІІ тис. до н. е. в основному завершується диференціація внутрішньорасових відмінностей, коли в кожній великій расі з’являється по дві основні гілки (в європеоїдів — південна і північна) і велика кількість метисних груп, а мовні макросім’ї розпадаються на великі прамовні спільноти. ХІІ-Х тис. до н. е. — це епоха гігантських природних змін, пов’язаних, можливо, з коливаннями нахилу земної осі, що спричинили танення величезних масивів криги і відповідні кліматичні метаморфози, а також загибель платонівської Атлантиди, точна дата якої, можливо, зафіксована у протописемності Кам’яної Могили — 11582 р. до н. е. Очевидно, до цього періоду може належати й «занурення» під землю нещодавно відкритих у Криму пірамід, які, за повідомленнями багатьох ЗМІ, мають висоту до 45 м і довжину сторони основи 72 м, але перебувають нині нижче поверхні землі на 5-10 м, що, на думку їх дослідників, свідчить про земні катаклізми, які сталися від 3 до 12 тис. років тому. Не виключено також, що носії цієї стародавньої цивілізації належали до архаїчного середземноморського антропологічного типу (його західного варіанта), який почав своє поширення від берегів Атлантики уздовж північноафриканського і південноєвропейського узбережжя і надалі став основою для формування високих культур і великих цивілізацій давнини (зокрема, мальтійської і трипільської, створених, як ми бачили, за активної участі середземноморського компонента, що проникав у Європу й у значно раніші епохи — наприклад, на територію сучасної України, де вже в пізньому палеоліті чітко вирізняються дві культурні зони: праєвропейська і середземноморська).
Очевидно, обом цим етнокультурним зонам на певному етапі розвитку був властивий матріархальний устрій життя, що підтверджується археологічними свідченнями життєдіяльності і протоєвропейських кроманьйонців, і стародавніх середземноморців (наприклад, мальтійців). Відомі нині залишки мегалітичних споруд округлої форми приписують носіям матріархальної землеробської культури архаїчних епох, у надрах якої з часом (можливо, з настанням зодіакально-солярної епохи Лева і гіпотетичною загибеллю Атлантиди) виокремлюється переважно патріархальний сонячний культ, фалічним символом якого був вертикально поставлений менгір (присутній, як ми бачили, і раніше, але завжди — на «других ролях»). Менгір в епоху давньоєгипетської цивілізації трансформувався в обеліск (символ бога сонця Ра), навершя якого і стало формою повсюдно поширених на Землі пірамід, які належать, імовірно, до солярного культу. Можливо, остаточне роз’єднання «чоловічих» і «жіночих» культур відбулося саме в серед- земноморців, серед яких уже на ранніх етапах етногенезу вирізняються західний і східний варіанти. При цьому припускається, що давньосередземноморський антропологічний тип (насамперед його східний варіант) сформувався в Передній Азії і Закавказзі (можливо, на рубежі мезоліту-неоліту), після чого його носії поширилися на південь (в Африку) і на північ (у Європу) [180, 248]. Походження західносередземноморського типу, очевидно, треба шукати в районі Атлантики, де в переказах племен так званої білої Африки (території, переважно зайнятої нині пустелею) збереглися навіть перекази про Атлантиду, а їх етногенез пов’язують здебільшого з корінними жителями Канарських островів (гуанчами), про яких уже йшлося в першому томі нашого видання (с. 321).
Особливості двох різних світів виявляються з давніх-давен насамперед у релігійно-магічній сфері, де з XVIII-XV тис. до н. е. вже помітна наявність двох типів обрядів (і, очевидно, двох культів — «правої і лівої руки»), які пов’язують переважно з мисливською магією і культами родючості, що, можливо, вказує на дуже ранній поділ духовних світів архаїчних мисливців і збирачів, які живуть іще за законами матріархату.
Ситуація змінюється саме близько X тис. до н. е., з поширенням середземноморців, коли виникають нові міфопоетичні уявлення про «зле начало», відбувається поділ жрецького і шаманського комплексів, розвивається хліборобсько-скотарська економіка, здійснюється перехід до патріархального суспільного устрою, з’являються два різних типи культів: жіночого і чоловічого божества. Цими особливостями в основному характеризувався період відходу епохи кроманьйоїдного матріархального населення і настання епохи середземноморських народів з їхнім хліборобсько-скотарським господарством і багато в чому ще дуальним (чоловічо-жіночим) духовним світом, що знайшов своє відображення в мегалітичній архітектурі.Надалі гегемонію перебирають на себе індоєвропейські народи з яскраво вираженим патріархальним устроєм життя, внаслідок чого вже в енеоліті (V-III тис. до н. е.) значно знижується роль жіночих божеств і поширюється культ бика, а бронзовий вік (III-II тис. до н. е.) характеризується загально поширеним сюжетом боротьби світлого (уранічного або солярного) начала з темним, водно-хто- нічним, перемога над яким символізує, очевидно, завершення колишнього космічного циклу і початок нового, «післяпотопного». Приблизно в цей самий період (2000-1500 рр. до н. е.) спостерігається суперництво бога сонця і бога грозовиці, внаслідок якого в середині II тис. до н. е. (час появи монотеїзму) перемагає останній. Прикметно, що саме в цей період завершився перший повний цикл «стихій» (знаків вогню, води, повітря і землі) у межах зодіакального 26-тисячолітнього кола (тобто минули зодіакальні епохи Лева, Рака, Близнюків і Тельця, загальна тривалість яких становить 8640 років) і настав на початку II тис. до н. е. наступний — Овна (стихія вогню).
8640 років чотирьох зодіакальних епох, які охоплюють повний цикл «стихій», — це значно зменшене число «доби Брахми», що становить, як зазначалося, 8640000000 років і також може бути поділена на чотири періоди: ранок, день, вечір, ніч (тобто дві зодіакальні епохи становлять «світлу» і дві — «темну» сторони одного внутрізодіакального циклу «стихій»).
Тоді й «день Брахми», що дорівнює 4320000000 років, має, очевидно, поділятися на «ранкову» і власне «денну» фази, кожна з яких рівно в мільйон разів перевищуватиме тривалість відомих нам зодіакальних епох і дорівнюватиме десятьом галактичним рокам, або п’ятистам махаюгам. Очевидно, і структура давньоіндійських махаюг підлягає цій «парній» закономірності, де кожна наступна частина (кріта-, трета-, двапара- і каліюга) менша від попередньої на 432000 років, які рівно в сто разів перевищують тривалість двох зодіакальних епох. Можливо, це вказує на знання нашими далекими предками-індоєвропейцями не тільки сонячного, а й «вселенського» зодіаку, що давало їм змогу оперувати ще в глибоку давнину гігантськими числами космічних циклів.Розвиток європеоїдів — і фізичний, і духовний — є наслідком тривалих і постійних взаємовпливів носіїв різних антропологічних типів і культур. Так, уже в епоху пізнього палеоліту на території сучасної України сусідять два відмінних один від одного людських типи — негро-австралоїдний (можливо, пізньонеандер- тальський) і протоєвропейський кроманьйоїдний, а в наступну мезолітичну епоху в результаті змішування двох антропологічних типів (давньосередземноморського, пов’язаного, очевидно, з названим пізньонеандертальським, і протоєвропейсько- го) з’являється новий, третій антропологічний тип, що створив кукрекську мезолітичну культуру.
Отже, антропологічні відмінності сучасних європеоїдних рас обумовлені ранніми етногенетичними процесами, в яких брали участь носії різних морфологічних типів. Так, основним населенням Європи епохи палеоліту були довгоголові і середньорослі неандертальці, що прийшли на зміну (можливо, як результат тривалої асиміляції) своїм попередникам-архантропам, а в пізньопалеолітичний період з’являється короткоголове і переважно високоросле кроманьйоїдне населення, яке, очевидно, також асимілює неандертальське, породжуючи нову антропологічну ситуацію, котра зумовила утворення трьох основних європеоїдних груп. До того ж у двох протилежних групах — південній (темнопігментованій) і північній (світлопігментованій) — фіксується присутність обох расоутворюючих компонентів (довго- і короткоголовість, високий і низький зріст), а в середній між ними — здебільшого брахікефалія і середньоінтенсивна пігментація, що, найвірогідніше, вказує на її більш пізню появу від змішування представників двох перших груп.
Цікаво у зв’язку з цим зазначити, що до носіїв мегалітичної матріархальної землеробської культури антропологи зараховують довгоголовий антропологічний тип, тобто ймовірно більш архаїчний, а до кочових племен, що з’явилися пізніше, — брахікефальний (перший з них прийшов, як зазначалося, з півдня — можливо, з атланто-середземноморського регіону, а другий — зі сходу). Прикметно, що найактивніше процеси взаємозмішування двох основних типів Європи відбувалися на початку післяльодовикової епохи, тобто в період різкого танення льоду, коли могло бути затоплено багато обжитих ділянок суходолу, населення яких масово мігрувало вглиб материків.Наслідком такого морфологічного і культурного взаємовпливу могла стати і трипільська працивілізація, основою якої, напевно, були місцеві матріархальні племена кроманьйонців-протоєвропейців, що прийняли згодом у своє середовище давньосередземноморський (іберійський) компонент. На це вказують і археологічні свідчення, згідно з якими ранній і середній етапи трипільської культури (тобто найголовніші — формування і розвитку) представлені в основному масивним протоєвропейським типом, пов’язаним з автохтонними неолітичними племенами і лише пізній (період занепаду) — із давньосередземноморським. Прийшлий середземноморський компонент трипільської передцивілізації пов’язують із західним (тобто іберійським) варіантом, а не зі східним (переважно семітським). Наслідком змішування протоєвропейського і давньосередземноморського типів стали, очевидно, і виниклі дещо пізніше різні групи індоєвропейського населення, частина якого належить до індо-середземноморської (індоіранці) і балкано-кав- казької рас (більшість корінного населення Кавказу, а також Балканського півострова і Дунайського басейну). При цьому географічна межа між власне середземноморською расою і балкано-кавказькою проходить між південними і північними частинами Франції, Італії, Греції, що, очевидно, вказує на певну єдність походження всіх південних європеоїдів, які з’явилися на етапі найбільш ранніх контактів між протоєвропейським і давньосередземноморським (радше, мабуть, атланто- середземноморським) антропологічними типами.
Можливо, не випадково (і відповідно до біблійних традицій) перший, ще спільний, європеоїдний тип називався кавказьким. Він може бути найповніше ототожнений з відомими іберійсько-кавказькими народами, з якими пов’язують створення ряду давніх цивілізацій (серед них шумерської і крито-міной- ської), які, ймовірно, були своєрідною сполучною («допотопною») ланкою між представниками гіпотетичної сино-кавказької мовної макросім’ї і носіями но- стратичних мов (насамперед семіто-хамітських та індоєвропейських). Інакше кажучи, іберійсько-кавказькі народи, можливо, відіграли для європеоїдів ту саму засадничу роль, що й свого часу австралоїдна раса для наступних людських рас, ставши необхідним підґрунтям для формування нових расово-лінгвістичних підрозділів.
Як ми пам’ятаємо, частина носіїв мов сино-кавказькоїмакросім’ї, виокремившись з гіпотетичної палеоєвразійської єдності приблизно в епоху палеоліту — початку мезоліту, почала поширюватися в кількох напрямках: одні вирушили на захід, де зустрілися з носіями ностратичних мов в ареалі Кавказу й прилеглих до нього з півдня областей (давньосхідні й північнокавказькі мови), а також на заході Європи (баскська мова, носії якої опинилися тут раніше від стародавніх індоєвропейців) і в районі Середземномор’я (носії так званих середземноморських мов); інші пішли на схід і північний схід, започаткувавши раннє населення значної частини Середньої Азії (так само, як і в Європі, випередивши тут носіїв індоєвропейських, тюркських і уральських ностратичних мов), Китаю, а також сім’ї на-дене, яка перебралася згодом на Американський континент; нарешті, ті, що залишилися в центральноазійському ареалі, стали носіями частини тибе- то-бірманських мов і вимираючого бурушаскі [80, 610-612].
Носії ностратичних мов з часом поділилися на дві первинні групи — захід- ноностратичну (охоплює афразійські, індоєвропейські і картвельські мови) і схід- ноностратичну (у якій вирізняють урало-алтайську спільність Північної Азії і віддалено споріднену з нею дравідійську сім’ю, яка поширена на частині території
Індії, Пакистану, Афганістану, Ірану й виявляє родинні зв’язки з мертвою елам- ською мовою — однією з найдавніших мов Передньої Азії). Картвельські (або пів- деннокавказькі) мови, що приналежні до західно-ностратичної групи, за деякими припущеннями, споріднені з північнокавказькими й утворюють з ними іберійсько-кавказьку сім’ю (враховуючи й баскську мову). Афразійська (або семіто-хамітсь- ка) сім’я мов залишилася, ймовірно, на місці формування ностратичної єдності в Західній Азії, згодом поширившись також у Північну Африку. Праіндоєвропейська спільність почала розселятися з Передньої Азії (або, за іншою версією, з циркум- понтійської, тобто «білячорноморської» зони) до Північного Причорномор’я і Прикаспійської області, спершу поділившись, очевидно, на два основних осередки, перший з яких об’єднав носіїв праіндоіранської, прагрецької і правірменсь- кої мов (до цього осередку, можливо, належали також зниклі індоєвропейські мови Малої Азії — хетська, мідійська і анатолійські: палайська і лувійська), а другий став підґрунтям для розвитку «давньоєвропейських» мов (з яких, імовірно, раніше за інші виокремилася пратохарська мова, що проникла згодом далеко на схід). Приблизна схема поширення носіїв ностратичних і сино-кавказьких мов з палеоєвразійської єдності наведена на рис. 27. Отже, представники сино-кав-
Рис. 27. Приблизне схематичне відтворення поширення носіїв ностратичних і сино-кавказьких мов (палеоєвразійська єдність)
казьких прамов опинилися на місцях свого подальшого розселення в Європі та Азії дещо раніше від праіндоєвропейських (наприклад, на Кавказі індоєвропейське населення асимілювало місцеве, яке розмовляло на одному з північнокав- казьких діалектів, що, імовірно, вказує на більш давнє походження представників сино-кавказької етнолінгвістичної спільноти). Етнокультурними ознаками індоєвропейців виступають курган, шнур в оформленні кераміки, вохра в поховальному ритуалі, клейноди (скіпетри, булави, сокири), а згодом і віз на колесах [180, 30], що дають можливість археологам і нині ідентифікувати відбитки їхнього розселення на величезних просторах Євразії. Початкова хронологія європеоїдів наведена в табл. 9.
ПОЧАТКОВА ХРОНОЛОГІЯ ЄВРОПЕОЇДІВ
Таблиця 9
| Дати | Події |
| 1 | 2 |
| Верхній палеоліт | |
| 40-30 тис. років тому | Завершення неандертальської епохи і поява неоантропів-кроманьйонців. Змішування місцевих і прибулих груп населення. Поруч живуть два різних антропологічних типи: негро-австралоїдний і кроманьйоїдний |
| 30-10 тис. років тому | Початок етнічної диференціації. На території України формується п’ять найхарактерніших археологічних груп, чотири з яких належать до європейської прильодовикової зони, а одна (степова) — до північної периферії середземноморської |
| 24 тис. років тому | Поширення найдавніших символів влади (так звані жезли начальників) і «палеолітичних венер» |
| XII тис. до н. е. | Поява перших свідчень протописемності в найдавнішому святилищі Євразії — Кам’яній Могилі. Поширення протоєвропейського антропологічного типу, що поступово витісняє давньосередземноморський |
| ХІІ-Х тис. до н. е. | Можливий розпад ностратичної і сино-кавказької мовних макросімей. Розвиток свідерської археологічної культури в північно-європейському регіоні |
| Мезоліт | |
| Х-ІХ тис. до н. е. | Початок утворення так званої євразійської, або бореальної мовної макроспільноти між Балтикою і Карпатами. Поширення свідерської культури до Криму й Балкан (можливо, також у Малу Азію) |
| 8213 р. до н. е. | Білінгенська катастрофа, внаслідок якої стався прорив льодової греблі, що розділяла Балтику й Атлантику. Кінець льодовикової епохи і початок голоцену |
| ХІІІ-ХІІ тис. до н. е. | Поява першого відомого протоміста Єрихона і наступне захоплення його свідер- цями. Формування (можливо, під іберійсько-кавказьким впливом) натуфійської культури. Період існування ранньоіндоєвропейської єдності |
| VII тис. до н. е. | Початок поширення з Балтики на південь і південний схід мезолітичної культури маглемезе («сусідки» свідерської). Поява в Малій Азії великого протоміста Чатал-Хююк, яке деякі археологи вважають центром тахунівської археологічної культури, утвореної внаслідок асиміляції свідерцями натуфійців. Поява перших «сюжетних» записів Кам’яної Могили |
| УІІ-УІ тис. до н. е. | Формування кукрекської культури на території Криму й інших південних областей України як наслідок змішування протоєвропейського і давньосередземноморського антропологічних типів. Ця культура має деякі паралелі з натуфійською. Внаслідок антропологічного змішування співіснують три основних типи: давньосередземно- морський, протоєвропейський і похідний від них (наявний також австралоїдний домішок) |
| Неоліт | |
| VI тис. до н. е. | Під впливом близькосхідного імпульсу в Балкано-Дунайському регіоні складається велика культурна спільність (Кереш, Старчеве, Каранове та ін.), що потім поширюється на північний захід, північ і північний схід Європи. Поява балкано-дунайських протошумерських написів |
| ХІ-Х тис. до н. е. | Формування ранніх індоєвропейців з місцевої північно-європеоїдної спільності в умовах певного антрополого-культурного впливу південноєвропеоїдного населення, яке прийшло із землеробських центрів Подунав’я. Розпад у передньоазій- ському регіоні північно-кавказьких мов на дві гілки: західну (хатська мова) і східну (хуритська і урартська) |
| Від 62176003 рр. до 4231 р. до н. е. | Період існування першої міфічної династії правителів божественного походження, відомої в дофараоновому Єгипті, в Шумері, а також у давньогрецьких міфах |
| На постмаглемезькій основі формується група культур (Ертебле, німанська, дніпро-донецька та ін.), які започатковують стародавні індоєвропейські спільності: середньоостогівська і ямна на сході (від дніпро-донецької); культури лійчастого посуду, кулястих амфор і шнурової кераміки на заході (Ертебле) | |
| Енеоліт | |
| Кінець V — початок IV тис. до н. е. | Носії неолітичних традицій Малої Азії поширюються до Альп і Карпат, беручи участь у формуванні культур лінійно-стрічкової кераміки Центральної Європи, а також буго-дністровської і трипільської культур Молдови і Правобережної України |
| тис. до н. е. | Розквіт буго-дністровської культури, лінійно-стрічкової кераміки, тиської культури (їх носіями вважаються південні європеоїди — стародавні середземноморці), дніпро-донецької (у середовищі якої, на думку деяких дослідників, бере свій початок праслов’янська спільнота). Занепад землеробського неоліту Балкан і поява нової, синкретичної культури, що шириться на захід Європи, у Малу Азію, Грецію і Середземномор’я |
| Початок VIII тис. до н. е. | Послідовна зміна культур лійчастого посуду, кулястих амфор і шнурової кераміки, а також середньоостогівської і ямної, від яких походять основні гілки індоєвропейців: північна (кельти, германці, балти, слов’яни), південна (іллірійці, фракійці, греки, хети, вірмени), східна (індоіранці) |
| 3 4231 р. до 3452 (3111) р. до н. е. | Період існування другої міфічної династії Стародавнього світу |
| 4100-2500 рр. до н. е. | Період мегалітичної храмової культури на о. Мальта |
| 4000-2350 рр. до н. е. | Існування трипільської передцивілізації — вершини розвитку енеолітичних землеробських спільнот Європи |
| VI тис. до н. е. | Відокремлення скотарства від змішаної землеробсько-скотарської економіки і розпад пізньоіндоєвропейської прамови в південних регіонах сучасної України. Розвиток колісного транспорту і приручення коня, встановлення патріархальних порядків (середньоостогівські племена кіннотників, які відтіснили дніпро-донецьку спільність і від яких згодом бере походження ямна культура) |
| VI-III тис. до н. е. | 3 індоєвропейської спільності виокремлюється давньоєвропейська гілка, що дала кілька груп, які згодом поділилися на слов’янську, балтську, німецьку та ін. Поширення мегалітичних споруд на узбережжі Атлантики, Середземномор’я і Чорномор’я (Кавказ), виникнення стародавніх цивілізацій в Єгипті, Шумері та на Криті |
| Бронзовий вік | |
| III тис. до н. е. | Період існування афанасіївської культури Південного Сибіру, спорідненої з ямною. Поява хетського клинопису. Куро-аракська (хуритська) культура з південних областей поширюється на Північно-Східний Кавказ. До кола передньо- азійських культур зараховують і Майкопську культуру Північно-Західного Кавказу |
| II тис. до н. е. | На зміну ямній спільності послідовно приходять іраномовні катакомбна (кіммерійці) і зрубна (скіфи) культури (з останньою споріднена андронівська, поширена між Південним Уралом і Єнісеєм). Східна гілка «ямників» (індоіранці) заполоняє Середню Азію, просуваючись в Індію та Іран. Поява письмових гімнів Ригведи |
| XVIII-XVI ст. до н. е. | Створення Хетського царства і Мітаннійського царства хуритів |
| XV-XIII ст. до н. е. | Розквіт сабатинівської культури і культури Ноуа, пов’язаних із фракійським світом. Демографічний вибух у Центрально-Східній Європі, що спричиняє масову міграцію, в тому числі рух «народів моря» до Єгипту |
| XIII-XII ст. до н. е. | Населення Надпричорномор’я (сабатинівська культура) приєднується до «народів моря», що рушили з Балкан у Малу Азію і Східне Середземномор’я. Загибель Трої і Хетського царства. Давньоіранські племена переселяються на Іранське нагір’я |
| XII-VIII ст. до н. е. | Збереглися відомості про розселення в цей період (можливо, з «народами моря») племен венетів (одна з назв слов’ян) від Прибалтики і Вісли до Адріатики (Венеція і Етрурія) |
| ІІ-І тис. до н. е. | Поява однієї з найяскравіших культур Старого Світу — кобанської (творцями її є північнокавказькі народи). Початок змішування кавказомовного й іранського населення |
| Епоха раннього заліза | |
| І тис. до н. е. | Виокремлення з давньоєвропейської мови (прагермано-кельто-балто-слов’янсь- кої) пратохарської, яка поширилася до Туркестану і Китаю. Розвиток хліборобської чорноліської культури і культури скіфів-орачів (протослов’янська спільність) |
| ХІІІ-ХІ ст. до н. е. | Військові походи скіфів і кіммерійців у Передню Азію та на Кавказ. Населення Північно-Західного Кавказу — меоти (абхазо-адигська група) — співіснує зі скіфами, а пізніше — із сарматами. Період поширення численних народів, що мають уже власні назви в письмових джерелах |