Основні етапи етногенезу на території України
Згідно з академічною працею «Етнічна історія Давньої України», виданою Інститутом археології НАН України, етноісторичний процес на українських землях відбувався так [180, 3-5, 242-276\:
• епоха пізнього палеоліту (40-10 тис.
років до н. е.) у межах сучасної України характеризувалася, як уже зазначалося, створенням кількох локальних культурних зон, котрі свідчать про формування окремих етнічних спільностей. Водночас простежується рухливість пізньопалео- літичного населення, яка зумовила створення нових етнокультурних груп. Територія України в цей період була заселена вже досить щільно: загальна чисельність населення становила не менше 60 тис. осіб, і на сьогодні відомо близько 800 верхньопалеолітичних знахідок. У цей період, як свідчать матеріали розкопок, тут сусідять принаймні два різні антропологічні типи: один характеризується ознаками доліхокефалії, широконісся і прогнатизму, що загалом відповідає екваторіальному (негро-австралоїдному) антропологічному типу; другий — вищим зростом (понад 165 см), широким і низьким обличчям, що відповідає кро- маньйоїдному типу верхньопалеолітичних людей Європи. Інакше кажучи, антропологічний склад неоантропів Східної Європи вже в період верхнього палеоліту був неоднорідним, що, очевидно, обумовлювалося ранніми міграціями перших людей з досить віддалених територій, змішуванням прибульців і місцевих груп населення, серед яких, мабуть, були і нащадки неандертальців. Наприкінці палеоліту в лісостеповій і степовій зонах України поширилися вихідці з Верхнього і Середнього Дніпра, які, очевидно, мали риси протоевропейського типу. Вони витіснили з Надпоріжжя місцеву спільноту — носіїв культури Східного Гра- вета Надчорномор’я, яким був властивий давньосередземноморський тип. У пониззі Південного Бугу, на Інгулі й у Приазов’ї прибульці змішалися з місцевим населенням. Наслідком цих процесів, пов’язаних із формуванням кукрекської мезолітичної культури, стала поява нового антропологічного типу, що характеризується доліхокефалією, помірно широким обличчям, середньої ширини носом;• мезолітичний етап (Х-VI тис.
до н. е.) характеризується автохтонним етногенетичним процесом, який лише на кінець цього періоду зазнає впливу зовнішніх міграцій мезолітичного населення. Мезоліт за часом збігається з початком нової геологічної епохи — голоцену, що триває і нині. На території України відомо понад 300 мезолітичних знахідок. Дослідження поховань у Криму показали, що жителі тієї епохи характеризувалися доліхокефалією, широким обличчям, різко виступаючимносом. Ці риси загалом були властиві носіям протоєвропейського, або пізньокроманьйонського типу. Водночас у зовнішності цих людей (із кримського грота Фатьма-Коба) збереглися деякі ознаки, характерні для єв- ро-екваторіальної (євро-австралоїдної) стадії розвитку людей сучасного антропологічного типу. За матеріалами колективних некрополів Над- поріжжя Дніпра видно, що небіжчиків здебільшого ховали з підібганими ногами, на боку, з піднятими до обличчя руками (поза «адорації»), головою на південний схід або схід. Судячи з археологічних даних, серед мезолітичного населення відбувалися часті військові зіткнення, що зумовлювалось, очевидно, неоднорідністю його етнічного складу. Нині вважається доведеним існування у Дніпровському Надпоріжжі мезолітичної епохи трьох антропологічних типів: давньосередземноморського, протоєвропейського і змішаного, котрий утворився внаслідок їх метисації. Давньосередземноморський тип представлений, наприклад, у найдавнішому могильнику поблизу с. Волоське (довга, вузька й висока черепна коробка, досить високе, вузьке й чітко профільоване обличчя з різко виступаючим носом і високими очними орбітами). У будові деяких черепів із цього могильника помітна також австралоїдна домішка (прогнатизм, широкий ніс, нижчі орбіти).
Протоєвропейський тип властивий останкам з могильників Василів- ки, де небіжчики поховані з підібганими ногами (характеризуються високим зростом, доліхокефалією, значним розвитком м’язового рельєфу, широким обличчям). Аналогічні варіанти були поширені серед мезолітичного населення Центральної і Північної Європи, генетичні витоки якого сягають пізнього палеоліту середньої смуги Європи.
Процес формування антропологічного складу мезолітичного населення Подніпров’я тривав протягом кількох тисячоліть, зазнавав різноманітних міграцій і завершився домінуванням протоєвропеоїдного (або північ- ноевропеоїдного) типу в цьому регіоні України;• неолітична епоха (УІ-ІУ тис. до н. е.) залишила відбитки формування на території України понад десяти регіональних етнокультурних спільнот, з яких найпомітнішою була так звана Маріупольська культурно-історична область, що простяглася від Уральських передгір’їв до басейну Дніпра. Дослідники ототожнюють цю культуру зі скотарською індоєвропейською етнічною спільнотою, прабатьківщиною якої, очевидно, були степові й передгірні простори Східної Європи. Найпомітнішими археологічними культурами цього періоду на території України були: а) землеробсько-скотарські — буго-дністровська, тиська, лінійно-стрічкової кераміки; б) мисливсько-рибальські — ямково-гребінцевої кераміки; в) змішані — сурсько-дніпровська, дніпро-донецька і кримська. У дніпро-донецькій спільності (в межах якої вирізняють кілька археологічних культур і до якої належить великий Маріупольський некрополь) небіжчиків ховали на спині, з витягнутими, щільно стуленими ногами і злегка зігнутими руками, густо обсипаними червоною вохрою. Місце поховання позначалося невисоким земляним горбком. Населення цієї культури характеризувалося загальною масивністю, дуже сильним розвитком м’язового рельєфу, переважно великими розмірами черепа доліхо-мезокефальної форми, досить широким, середньої висоти, іноді злегка сплющеним обличчям, чітко окресленим носом. Дніпро-донеччани були найбільш довгоногими з усіх сучасних народів, а їхня середня вага становила 75,5 кг при середньому зрості близько 174 см. Джерела цього особливого протоєвропейського типу (надпорізько-приазовського) треба шукати, на думку сучасних дослідників, на півночі Європейського континенту, звідки близько 8 тис. років тому мисливсько-рибальські племена вирушили на південний схід і схід (приблизно з району Західної Балтії) і досягли Подон- ня, Поволжя і Приаралля.
Нині вважається доведеним, що антропологічний склад дніпро-донецької культури сформувався переважно за участю двох морфологічних компонентів: доліхокефального, із широким, чітко профільованим обличчям і мезокефального (навіть мезобрахіке- фального), з іще ширшим, трохи плескатим обличчям. До того ж перший з них, генетично пов’язаний із місцевими мезолітичними племенами, переважав на ранніх, а другий — на пізніх етапах формування цієї культурно-історичної спільності (очевидно, прибульці з півночі поступово витіснили чи асимілювали своїх попередників). На думку деяких дослідників, у середовищі племен дніпро-донецької культури варто шукати витоки слов’янської спільності [15, 70]. Племена тиської, буго-дністровської і культури лінійно-стрічкової кераміки характеризувалися переважно рисами давньосередземноморського (південноєвро- пеоїдного) типу, а носії культури ямково-гребінцевої кераміки мали, очевидно, певну монголоїдну домішку;• енеолітичний період (ГУ-ІІІ тис. до н. е.) характеризується могутнім колонізаційним потоком з Балкано-Дунайського регіону, що досяг Середнього Подніпров’я. Саме це хліборобсько-скотарське населення брало участь у формуванні високої трипільської культури, яка хронологічно збігається із завершальним етапом існування індоєвропейської мовної спільності. У цей період на Дніпровському Правобережжі й у деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини проживало трипільське населення (його чисельність в окремі періоди перевищувала 400 тис. осіб), у лісостеповій і частково степовій зонах Лівобережжя — племена середньоостогівської культури, у степовому Причорномор’ї і в Криму — кемі-обинської археологічної культури. У ранній і середній етапи трипільської культури (А і В) переважає протоєвропеоїдний тип, а в пізньотрипільський — західний варіант давньосередземноморського типу південних європеоїдів (доліхокефали середнього зросту), що був поширений серед енеолітичного населення Балкан і деяких регіонів Центральної Європи. Водночас у них виразно простежується вплив протоєвропейського компонента. Загалом пізньотрипільський період характеризується двома морфологічними складниками — протоєвропей- ським і давньосередземноморським.
Носії скотарської середньоосто- гівської культури, яких немало сучасних дослідників вважає першими індоєвропейцями на території України, частково асимілювали, а частково відтіснили на північ дніпро-донецьку спільноту. Між середньоосто- гівськими і трипільськими культурами існували тісні контакти. Походження племен кемі-обинської культури (середина ІІІ тис. до н. е.) багато дослідників пов’язує з Південним Кавказом (характеризувалися яскраво вираженою доліхокефалією, розвиненим м’язовим рельєфом, вузьким високим обличчям, що було властиво стародавньому населенню Закавказзя, Близького Сходу, Середньої Азії, де в V-ІІІ ст. до н. е. поширилися носії різних варіантів східносередземноморського антропологічного типу). Носії ямної культури, яка була поширена на величезній території від Волги до Дунаю і мала різні місцеві варіанти, а також представники культури кулястих амфор, що жили на Волині наприкінці енеолітичної епохи, належать до протоєвропейського типу. Загалом у фізичному типі мезолітичного, неолітичного і енеолітичного населення України (насамперед, Лівобережної) простежується генетична спадкоємність, а в його формуванні в епоху енеоліту брали участь: масивний протоєвропеоїдний тип, пов’язаний з автохтонними неолітичними племенами; різновиди дав- ньосередземноморського типу, виокремлені серед різних груп південних європеоїдів; помірно масивний варіант, поширений у Центральній Європі;• бронзовий вік (ІІІ-ІІ тис. до н. е.) характеризується на території України подальшим заселенням степу скотарськими народами, які прибували зі сходу. На думку дослідників, саме тоді на історичній арені з’являється народ аріїв, або індоаріїв (катакомбна культурна спільність). Південна і Західна Україна були заселені племенами прагермано-балто-слов’янської мовної спільноти, що залишили після себе археологічні культури шнурової кераміки. На цьому етапі, на думку ряду дослідників, вже чітко простежується окремий праслов 'янський етнічний масив, що ототожнюється, зокрема, із тщинецько-комаровською культурною областю — прямою спадкоємицею культури шнурової кераміки, яка в межах України займала поліський і лісостеповий регіони між Дніпром і Карпатами.
На думку сучасних дослідників, морфологічні особливості ранніх племен катакомбної спільності склалися на основі антропологічних типів населення ямної і кемі-обинської культур, а пізніх — за участю носіїв північ- нокавказької культури Калмикії і Передкавказзя. У XVІІ-XVІ ст. до н. е. степову і лісостепову зони між Доном і Прутом заселяли індоіранські племена культури багатоваликової кераміки, які мали риси одного з варіантів давньосередземноморського типу: середній зріст, доліхокефалію, вузьке й високе обличчя, вузький ніс. У XVІ ст. до н. е. на територію Лівобережної України вторглися зі сходу іраномовні племена зрубної культури, які асимілювали або відтіснили на захід носіїв культури багатоваликової кераміки й захопили простори від Дністра до Уралу, від Ками й Оки до Криму і прикаспійських степів. Сабатинівська культура північно-західного Причорномор’я XV-ХІІІ ст. до н. е. і сусідня з нею культура Ноуа лісостепового Подністров’я були пов’язані, мабуть, із фракійським світом. А носіїв бондарихинської культури, поширеної в поліській і лісостеповій зоні Лівобережної України в ХІІІ—УІІІ ст. до н. е., пов’язують із фінно-уграми, нащадками місцевих неолітичних племен ямково-гребінцевої кераміки. Отже, в епоху бронзи на території України активно взаємодіяли представники основних етнічних масивів Східної Європи: східної гілки індоєвропейців (індоіранців і індоаріїв), прафракійського, фінно-угорського і праслов’янського;• І тис. до н. е. відзначено в етнічній історії України появою народів, що мають власні назви в письмових джерелах: кіммерійці, скіфи, алазо- ни, будини, гелони, неври, меланхлени, сармати. Степові простори населяли іраномовні племена кіммерійців, скіфів, пізніше - сарматів, які були скотарями-кочівниками. У лісостеповій зоні в передскіфський період проживали хліборобські племена чорноліськоїкультури, що належать, на думку багатьох дослідників, до протослов’янської мовної спільності, а в скіфський період — племена, названі Геродотом скіфами-орачами, які також, мабуть, були протослов’янами. Поліські племена неврів і мелан- хленів належали до балтської етнокультурної спільності. З кіммерійцями, можливо, пов’язана білозерська культура ХІІ-ІХ ст. до н. е., носії якої характеризувалися високим зростом (171 см), переважно витягнутою формою голови, вузьким і високим обличчям, досить широким носом, що властиво одному з варіантів давньосередземноморського типу. Скіфи в основному мали середній зріст (167 см), довгасту форму черепної коробки, середнє за шириною, чітко профільоване ортогнатне обличчя з виразно окресленим, середніх розмірів носом, тобто типові європеоїдні риси. Між скіфськими і сусідніми фракійськими племенами існували тісні зв’язки, наслідком яких було змішання антропологічних типів. Сармати, що прийшли з Приаралля, Південного Уралу, Поволжя на зміну скіфам у Причорномор’я, характеризувалися коротшою, ніж у скіфів, черепною коробкою (брахікефальною) і ширшим обличчям, тобто європеоїдними рисами з певною «східною» домішкою. Припускають, що всі групи сарматів походять від населення андронів ської культури епохи бронзи, поширеної на території Казахстану й у Західному Сибіру;
• межа нашої ери характеризується дальшим розвитком слов’янського світу. Археологічно з ним ототожнюється в межах України зарубинець- ка і черняхівська культури, а також корчаківська і пеньківська (І тис. н. е.). Перший період слов’янської історії умовно називають венедським (за назвою слов’ян у римських авторів), наступний — антським (так називали слов’ян у ранньовізантійських джерелах). Крім слов’ян, на території України протягом І тис. н. е. проживали сармати, гуни, готи, болгари, авари, балти і деякі інші народи. Визначальною тенденцією цього історичного етапу, на думку сучасних дослідників, була поступова асиміляція осілими хліборобськими племенами слов’ян ірано- і тюркомовних кочівників, а також представників скандинавських і фінно-угорських етносів. Внаслідок цих процесів східні слов’яни середніх віків характеризувалися доліхомезокефалією, вузьким або середнім за шириною обличчям із досить широким, помірно або сильно виступаючим носом, що властиво європеоїдам. Водночас серед населення середньовічної Русі-України вирізняли чотири морфологічних варіанти, носії яких були нащадками літописних полян, сіверян, волинян, а також древлян, ти- верців і уличів (останні три належали до одного варіанта). Це розмаїття пояснюється, по-перше, тим, що морфологічні особливості праслов’ян формувалися на дуже великій території (від Західної Двіни на півночі до Дунаю на півдні, від Вісли на заході до Дніпра на сході), розташованій на стику ареалів північноєвропеоїдної довгоголової світлопігменто- ваної і південноєвропеоїдної короткоголової темнопігментованої рас, а по-друге, розселяючись територією Східної Європи, слов’янські племена асимілювали місцеве дослов 'янське населення, що спричинило певні зміни їхнього фізичного типу (контакти з фінно-, ірано- і тюркомовними племенами) [180, 3-5, 242-276].
Археологічні свідчення про формування праслов’ян на стику двох великих підрозділів ранніх європеоїдів дуже цінні, оскільки вони, з одного боку, підтверджують походження індоєвропейців (і, зокрема, слов’ян) від північних рослих доліхокефалів, яких антропологи недавнього минулого називали північною, або нордичною расою, з другого — вказують на південних короткоголових брахікефалів, ототожнюваних, як ми знаємо, з носіями балкано-кавказького (а не власне середземноморського) антропологічного типу, поширеного нині в Центральній і Південній Європі (особливо серед населення країн Балкансько- го півострова і Дунайського басейну). Інші ж жителі Південної Європи (більшість населення Португалії й Іспанії, а також Франції, Італії, Греції, островів Середземномор’я) належать переважно, як і більшість семітських народів, до доліхокефальної середземноморської раси, що вказує на різні варіанти етногенезу південних і північних європеоїдів, а також антропологічних типів, що походять від них.