Резюме

Дві різні традиції обробки каменю, що простежуються з епохи нижнього пале­оліту, тобто більше 100 тис. років тому, ще за часів архантропів, указують на дуже давнє існування двох різних культур, що визначили, ймовірно, весь подальший ро­звиток людства.

У результаті цих змішувань утворюється вже не два, а три основних типи культур:

1) європейська прильодовикова, що має північно-західне походження;

2) африкансько-середземноморська з південно-східними («атланто-ле- мурійськими») коренями;

3) сибірсько-монгольська, що становить синтез двох названих вище куль­турних традицій.

Наведена схема досить умовна, оскільки різні змішування відбувалися не лише в сибірсько-монгольському регіоні, а й по всій території розселення давньо­го людства. Австралоїди, наприклад, проникали не тільки на Японські острови і береги Амуру, а й у Індостан, Китай, Середню Азію і навіть на землі сучасної України ще в часи Трипільської працивілізації. Ймовірно, дві первісні культур­ні традиції відрізнялися не лише різною технікою обробки каменю, а й різни­ми релігійно-міфологічними уявленнями. Первісним колективам мисливців, з яких згодом формувалися скотарські співтовариства, був властивіший патріархаль­ний уклад життя із сонячно-вогненним культом, тоді як колективи збирачів, що трансформувалися з часом у землеробські співтовариства, поклонялися лунарному, водно-хтонічному божеству матріархальної природи.

Примітно також, що розселення первісного людства відбувалося по висо­когірних хребтах, причому неодноразово, що побічно підтверджує релігійні пе­рекази багатьох народів про кілька глобальних катастроф. Наприклад, заселення Паміру і Тибету відбулося близько Х тис. до н. е., що збігається з легендарною датою загибелі платонівської Атлантиди. Після цього періоду спостерігається розквіт культур Розписної кераміки, зокрема Натуфійської, що має давнє північно- кавказьке походження і пов’язана, здогадно, з цивілізаційними імпульсами Месо­потамії, Єгипту, Ханаану, Ірану, Середньої Азії, Індостану, Північного Причорно­мор’я. Ці культури мали, ймовірно, уже змішане походження, що бере свій початок від двох архаїчних традицій — східної і західної, від ностратичної і сино-кавказь- кої макросім’ї, носії яких формували також своєрідність культур Алтаю, Сибіру, Монголії, Північно-Східної Індії й інших регіонів Євразії.

Результатом такого культурного синтезу стало, вочевидь, зародження земле­робських культур з розвиненим скотарством близько VII тис. до н. е. у Півден­но-Східній Азії, Мезоамериці, Індії, Китаї, на Близькому Сході з перевагою ма­тріархального начала, що знайшло своє вираження в неолітичній землеробській релігії з культом Богині-Матері та її фалічного кореляту. Носіями культур Розпис­ної кераміки були переважно середземноморці, тобто південні європеоїди, що ма­ють європейсько-екваторіальне походження (результат давнього змішування єв­ропеоїдів з австралоїдами або негроїдами).

Так, в епоху бронзи в межах Азії відбулася взаємодія північно-західних ско­тарських культур протоаріїв (Зрубної і похідної від неї Андроновської), пошире­них у Північному Казахстані, Поволжі і прилеглих північних районах, з південно- східними землеробськими культурами (Анау), що були поширені на півдні Середньої Азії, в Ірані, Афганістані, Індії, Месопотамії. Саме в цей час відбувається перехід від материнського роду до батьківського, що пов’язують з посиленням індоєвропей­ського впливу. При цьому перше проникнення індоєвропейців у Середню і Цент­ральну Азію приписують тохарам, що вийшли з Катакомбної культури в III тис. до н. е. Примітно, що тохарська мова має певні зв’язки з дравідійськими мовами, носії яких були поширені в ту давню епоху на території Казахстану, Середньої Азії, Ірану, Афганістану й Індії. Тохарів змінили інші індоєвропейці — давні арії (ін- доіранці), що з’явилися в Азії на межі ІІІ-ІІ тис. до н. е. Примітно, що індоіранська мова була поширена в ХУІ-ХІІІ ст. до н. е. у Північній Месопотамії, Сирії, Па­лестині, що пов’язується з існуванням держави Мітанні. Водночас на зазначених територіях були відомі давньоарійські боги Індра, Варуна, Насатьї та ін. Ще раніше, у ХУІІІ ст. до н. е. у Малій Азії почало своє існування Хетське царство, у пантеоні якого також було багато індоєвропейських богів.

Рух індоєвропейців відбувався, з огляду на викладене, з ареалу поширення Трипільської працивілізації, що й була багато в чому зобов’язана синтезу арійських, північнокавказьких і, можливо, дравідійських культур. Північнокавказькі праетно- си (носії Натуфійської культури) взяли активну участь у створенні Єгипетської і Шумерської цивілізацій, дравіди — у створенні Еламської й Індської. Разом з тим ці цивілізації мають багато паралелей із Трипіллям і давнім святилищем — Кам’яною Могилою. Такі ж паралелі виявляють дравідійські і давньопівнічнокавказькі мови (хетська, хуритська, урартська). Наприклад, одна з еламських держав ІУ-ІІІ тис. до н. е. називалася Адамдун, інша — Аншан, що відповідає іменам шумерських бо­гинь Гатумдуг і Ашнан, відомих із протописемності Кам’яної Могили ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Відома також назва хуритської держави Аррапха, що нагадує кам’яномогильну Аратту й індійську Хараппу. Дравідські народи перебували в тісному зіткненні з хурито-урартськими і шумеро-аккадськими, а також з індоєвропейськими не піз­ніше межі ІІІ-ІІ тис. до н. е. Наприклад, до еламської групи дравідійських мов на­лежали еламіти, лулубеї, кутії, каспії, касити — представники матріархальної ран- ньоземлеробської культури Розписної кераміки. Разом з тим виявляються давні зв’язки каситської й індоєвропейської мов з найменуванням богів у каситському пантеоні включно.

1 Іриклади давніх зв’язків індоєвропейських і північнокавказьких культур — це згадувані вже держави II тис. до н. е. — Хетське царство і Мітанні. Перше з них було хато-індоевропейським, друге — хурито-арійським. Мітанні при цьому займало територію Північної Месопотамії, південь Вірменського нагір’я, частину Сирії і Палестини (аж до європейської навали в Ханаан у XIII ст. до н. е.). Індоєвропей­ські народи вийшли, очевидно, з Північного Причорномор’я на межі Ш-П тис. до н.

Культури Розписної кераміки досягають свого розквіту в ГУ-Ш тис. до н. е. Це культури Самари (Сирія), Убайда (Месопотамія), Анау (Середня Азія), Сузи (Елам), Яншао (Китай), Кавказ і Закавказзя, Трипілля (Україна і Молдова). У Се­редній Азії, наприклад, носії цих культур належали до середземноморського антропологічного типу, а хурити й урарти — до ассироїдного або вірменоїдного (ви­явленого й у трипільських могильниках). Таким чином, цей тип є давнім північ- нокавказьким антропологічним типом і не має відношення до семітських етносів взагалі і до єврейського, зокрема. Середземноморці — це довгоголові південні європеоїди, які жили також на території Ірану й Індії. В Еламі ж був поширений і екваторіальний антропологічний тип, який, імовірно, мав австралоїдне походжен­ня. Австралоїди в архаїчні часи були значно поширені. Наприклад, австралоїдні айни, творці високої керамічної культури «Дзьомон» (XII-X тис. до н. е.) пересе­лилися в VII-VI тис. до н. е. з Японських островів (там вони з’явилися близько XIII тис. до н. е.) на Сахалін і Амур, а малайсько-полінезійські переселенці з Океанії з’явилися там само у III тис. до н. е. Джерела Шумерської цивілізації, відповідно до сучасних уявлень, ідуть (крім Кам’яної Могили) у район гір Загросу VII тис. до н. е., тобто туди, де жили в цей час прапівнічнокавказці — натуфійці й прадраві- ди, які мають як ностратичні, так і австралійські корені.

Праіндоєвропейці і, зокрема, тохари й арії вели своє походження від зміню­ючих одна одну культур У-ІУ і ІІІ-ІІ тис. до н.

Для пантеонів давніх Аріїв характерне, як правило, семибожжя, що скла­дається з трійки і четвірки божеств. Трійка, здогадно, символізувала вертикальну структуру світобудови (верхній, середній і нижній світи), а четвірка — горизон­тальну (сторони світу). При цьому на вищому рівні скіфського пантеону перебу­вала богиня вогню Табіті, що вказує на досить істотну представленість у скіфській релігії матріархальних уявлень, які йдуть, очевидно, із Трипільської працивілі- зації. Рівнем нижче в пантеоні скіфів містилися Папай-Зевс (бог Папайя існував і в хетів), а також богиня Апі-Гея, що символізувало первісну пару Неба-Батька і Землі-Матері, від яких пішли всі істоти. Водночас скіфи ще пам’ятали про те, що ця пара не є Першотворцем, роль якого належить Табіті, яка персоніфікує «космічний жар», «першопричину», з якої і з’являється Небо й Земля, які дають життя всім наступним істотам. Табіті вважалася «царицею скіфів», проте «скіфи царські» поклонялися ще й богові вод Тагімасаду (Посейдону), культ якого запози­чили, очевидно, під час своїх завойовницьких походів у Азію (у тому числі й у Па­лестину). Водну природу мають, імовірно, і нащадки Скіфа — Пал і Нап, імена яких нагадують ведійського й авестійського Апам Напата — «онука вод». Пал і Нап — це родоначальники двох гілок скіфів (радше, двох фратрій). Дружина Папая-Зевса (Юпітера) також часто демонструє водно-хтонічну природу: наприклад, уявляєть­ся іноді німфою з двома зміями, що нагадує образ Критської богині. Разом з тим скіфи і споріднені з ними сармати найбільше шанували вогонь, що вказує на пев­ний дуалізм давньоіранських уявлень.

Нащадками сарматів (зокрема, алан) є, як відомо, осетини, у пантеоні яких «се- мибожжя» (Авд дзуари) належить вже до нижчого рівня, а найпопулярнішим був бог Донбеттир — володар водної стихії. Осетинам був відомий і образ Єдиного Бога-Творця (Хуцау), який знищив могутніх богатирів — нартів (можливо, найме­нування їх походить від космічного закону «арт», «рта», хранителем якого в ін- доаріїв вважався асура Варуна). Не виключено, що нарти асоціювалися з асурами як старше покоління, яке поступилося своїм місцем молодшим. Загалом асурська або нартська релігія є, по суті, релігією богоборчою, оскільки асури і нарти борються з богами (девами). Примітним у зв’язку з цим є образ «пустельного демона» таджи­цьких вірувань, який пропонує людям поборотися, що нагадує біблійний сюжет про боротьбу Ізраїля, що означає буквально «Богоборець».

Матріархальна складова, присутня в давньоіранських віруваннях, похо­дить, очевидно, від довгострокових контактів аріїв із середземноморськими і дравідськими етносами. Наприклад, таджикам, які осіли в давньому ареалі поши­рення культур Розписної кераміки, відомі образи «бабусі-неба» і «матері-неба», а також «бабусі-грому». Разом з тим основою космогонічних уявлень таджиків доіс- ламського періоду були образи Неба-Батька і Землі-Матері, що характеризувало вірування індоєвропейських народів. Те саме стосується і тохарських етносів, що досить рано виокремилися з інших індоєвропейських етнокультурних співтова­риств. Тохарські мови, на думку сучасних дослідників, можуть бути порівняні з хет­ською і обидві, імовірно, походять від досить давньої форми спільноіндоєвропей- ськоїмови, оскільки виокремилися з неї в досить ранню епоху. Тохари, можливо, дали початок відомої орхонської писемності на Єнісеї. До тохарської культури нале­жать також і памірські етноси. Пізніше тохари проживали на території сучасного Афганістану і тісно контактували з індоіранськими народами.

Нащадками індоаріїв в Афганістані є сьогодні нуристанці, релігійні уявлен­ня яких зберегли ще архаїчний шаманізм, а також сліди давнього синкретизму арійських і середземноморсько-дравідських вірувань. Так, у нуристанській релігії багато сюжетів і образів, що мають свої паралелі в ранньоземлеробській релігії. До них належить богиня дітонароджень Нірмалі, богиня рослинності і винограду Крумай, річкова богиня Лунанг, богиня Живуд та ін. Основне місце в ряді богинь належить Дісані, яка пов’язана з водою, родючістю, козлом, деревом і числом 9, тобто майже повним набором водно-хтонічних рис. Боги шанують Дісані як свою матір (за однією з версій, вона народилася з дерева) і вважають її володаркою 7 божеств-убивць (нагадують кабірів з почту малоазійської богині Кібели, на честь якої проводилися містерії). Вигляд Дісані — це коза (відповідає давньому обра­зові протошумерської Інанни). Відомий нуристанцям і образ жінки з великими грудьми, закинутими за плечі (відповідає образові євразійської Албасти — злому жіночому демонові, пов’язаному з водною стихією). З водою, рослинністю і тва­ринами пов’язаний також бог Багішт, якого народила Дісані.

Ім’я Багішт походить від ведійського бога Бхага. Відомий нуристанцям й Індр (Індра), який більше нагадує Діоніса, оскільки саме йому приписується ство­рення виноградників і виноробства. Разом з тим Індр наділений і іншими функ­ціями деміурга, але його перемагають інші боги. Діонісійські риси притаманні також іншим деміургам нуристанського пантеону, зокрема богу Моні, одним з образів якого є бик. Моні нагадує також індійського Шиву. За однією з версій, Моні створив Бог-Творець («перший бог»), після чого створив ще два божества (тут зберігається потрійна модель вертикальної структури світобудови). Бог Моні (Надь) виступає як деміург у парі або з богом Імрою, або з богом Мара. Іноді ж парою деміургі є Імра і Мара. Ймовірно, що вже на ранніх етапах розвитку нури- станських вірувань існувало два верховних боги — Імра і Мара (за типом ведійської пари Мітра-Варуна), один з яких володів божественною (сонячною) сутністю, а інший — демонічною (лунарною). Згодом ці два божества злилися (як в індуїзмі Вішну і Шива) в одну істоту. Імра при цьому виявляв солярні риси й ототожню­вався з Ямою — сином солярного Вівасвата (іноді Імра уявлявся хмарою, що вказує на його не солярну, а радше грозову природу). Як співправителі Імри, крім Моні і Мара, називаються також боги Вушум і Мунджем Малік, що в цілому свідчить про багатошарові синкретичні впливи на релігійні уявлення нуристанців, з одного боку, і про чітко фіксований дуалізм патріархальних верховних божеств — з дру­гого. Зазначений дуалізм простежується практично в усіх системах вірувань ін­доіранських етносів і є, імовірніше, наслідком давнього синкретизму.

Водночас давньоарійським уявленням, як і загальноіндоєвропейським, вла­стивий образ Єдиного Бога-Творця, що персоніфікується, зазвичай, у Небі. Такі уявлення, можливо, йдуть ще в бореальну і попередні їй епохи, про що свідчать, зокрема, схожі образи уральських, алтайських та інших народів Азії, що стика­ються протягом тисячоліть з індоєвропейськими етносами. Наприклад, давнім китайцям здавна були відомі жителі Байміньго (букв. «Царство білих людей»), які були безпосередньо пов’язані з богом землеробства (від них китайці навчилися обробляти просо) і його відповідністю — сонячним богом Янь-ді. Давні арії, як і інші індоєвропейці, особливо шанували Сонце, що вказує на названих «білих лю­дей» як на можливих індоєвропейців. Вищим богом у давніх китайців вважалося Небо, яке вони називали Тянь-діабо Шан-ді. Згодом образи Шан-ді і Тянь-ді злили­ся з образом Юй-ді («Нефритовий володар»), що сформувався, на думку сучасних дослідників, під впливом образу ведійського Індри. На індоіранські паралелі в дав­ньокитайських релігійно-міфологічних уявленнях вказує і переказ про боротьбу бога грози Хуан-ді з солярним богом Янь-ді, який не побажав підкоритися йому, але програв. Хуан-ді при цьому уявлявся драконоподібним божеством, що вказує на його переважно демонічну природу, а Янь-ді був пов’язаний із західними (імовірно, ін­доєвропейськими) племенами. Спорідненими уявляються й міфи про Всесвітній потоп (у китайців він пов’язаний з богом вод Іун-гуном), а також про створення світу, за якими єдина універсальна субстанція розділилася на два начала (Небо і Землю) і породила все живе. Віра китайців припускала існування Єдиного Бо- га-Творця, який ототожнювався з небом і називався Ді — Володар, Господь. Разом з тим у Всесвіті існували й інші деміурги, здатні творити світ і людей іноді навіть проти волі Вищого Володаря-Творця (нагадує сюжети про «світле» і «темне» люд­ство). Таким чином, уявленням давніх китайців також був властивий дуалізм, що виходив із принципу двоєдинства, заснованого на певній рівновазі протилежних взаємодіючих сил (інь та ян). Крім того, давньокитайським віруванням був відо­мий і циклічний закон життя, властивий усьому Космосу (подібний до ведійського рта або авестійського арта).

Розділ ІІІ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗКВІТ ДЕРЖАВНОСТІ ІРАНУ