Резюм

Багатотисячолітній історії Єгипту відомі різні покоління богів і фараонів, вона зазнала впливів з боку чужоземних завойовників, проте зберегла своєрідність давніх традицій, культів і переказів.

Відомі на сьогодні дані про початок дошумерської, давньоєгипетської, шу- меро-аккадської та інших ранніх космогоній дають змогу побачити в них багато схожих рис, що свідчить про можливу єдність доісторичних релігійно-міфологіч­них уявлень. Зародження Космосу в цих традиціях мислиться як його поява з первозданного водяного Хаосу, уособленого зазвичай в образах архаїчних зміє­подібних істот. Саме ці істоти стають згодом головними супротивниками солярно- уранічних божеств, боротьба котрих між собою образно відтворює космогонічні процеси, суть яких полягає в упорядкуванні Космосу за рахунок постійного і сис­тематичного подолання Хаосу.

У ранніх уявленнях стародавніх єгиптян і шумерів Протосонце з’являється з первинного Хаосу і послідовно створює всі небесні тіла, які уособлюють їх боже­ства і весь відомий стародавнім людям світ. У цих сказаннях наявні «Первинний пагорб» (шумерський Дуку), архаїчні образи змії та птаха, космічного яйця, а та­кож «сімка» перших божеств, яка має свої жіночі та чоловічі паралелі (їх створення в шумерів приписувалося архаїчній Ішхарі, пізніше — Ану, їхні образи зберегли аннунаки, а в малоазійському і давньогрецькому світах — «великі боги»-кабіри, де­монічні дактилі й тельхіни, які оточують Велику Богиню-Матір).

У давньоєгипетській релігії, так само як і в шумеро-аккадській, простежу­ється боротьба двох різних «божественних родів». Якщо у шумерів це боги-деміур- ги Енліль (бог повітря і землі) та Енкі (бог вод), то в давніх єгиптян — Осіріс (та­кож спочатку бог землі) і Сет (бог пустелі, що могла ототожнюватися з морським дном — традиційним місцем проживання морського бога).

Гіксоси були вигнані із Стародавнього Єгипту в Палестину (Стародавній Ханаан), куди вони, ймовірно, перенесли й культ Ваала-Сета. Слідом за гік- сосами (переважно семітами) змушені залишити єгипетську державу і євреї, які оселилися там, очевидно, з часів навали кочівників-гіксосів і застали ще поши­рення у Стародавньому Єгипті монотеїзму Ехнатона. Проте цей монотеїзм був властивий переважно солярній природі, оскільки єдиним богом був оголошений сонячний диск — загальне джерело всього життя в Сонячній системі. А моноте­їзм євреїв мав радше лунарну домінанту, тісно пов’язану з образом бога-громовика (саме громовиком стає, відповідно до однієї з наведених вище давньоєгипетських версій, недобрий бог Сет, ототожнений навіть на більш пізніх стадіях розвитку єгипетської релігії з потворним змієм Апопом). Про лунарну і загалом «непту ніч­ну» природу єврейського монотеїзму, який тільки зароджувався, свідчить, як уже зазначалося, і місце «першого виходу» «праотця» Аврама — халдейський Ур, у якому верховними божествами (з відповідними храмовими комплексами) були лунар- ний бог Нанна і той самий Енкі — володар вод, господар земного простору між поверхнею землі (де правив Енліль) і пекла, де жив Нергал. Можливо, до цього самого ряду належить місячний єгипетський бог Ях (співзвучний давньоєврейсько­му Яхве), який разом з іншим місячним богом Міном (богом-творцем) зливається в єдиний образ Міна-Яха, уподібненого до володаря вод Себека-крокодила, котрий є близькою паралеллю Сета.

Після смерті, заподіяної Сетом, і свого воскресіння Осіріс стає владикою нижнього, підземного світу, залишаючи колишнє панування на землі (де в шуме­рів правив Енліль) своєму синові Гору (до того ж середній земний простір, де жив шумерський Енкі, міг залишатися у володінні Сета). Інакше кажучи, перипе­тії боротьби давніх богів-антагоністів єгипетського і шумерського пантеонів від­буваються в земній, телурично-хтонічній сфері та мають на меті встановлення влади саме на Землі, серед людей, які її населяють. Проте природа цих земних богів різна: одна група має переважно солярно-уранічне походження, інша — лу- нарно-водне. Ця різна природа архаїчних божеств проявляється і при форму­ванні монотеїстичних учень, які тяжіють або до солярної, або до лунарної домі­нанти, що, ймовірно, і визначає їх основний зміст.

Характерно, що після катастрофи солярного монотеїзму Ехнатона незабаром виникає переважно місячний монотеїзм Мойсея, пов’язаний з образом грізного бога-громовержця (ним у єгиптян, як ми пам’ятаємо, стає злий бог Сет), а солярні божества повсюдно близько середини ІІ тис. до н. е. поступаються своїм чільним місцем у давніх пантеонах божествам грому. Це, очевидно, позначилося й на двох перших «божественних» династіях Єгипту, перша з яких походила від бога сонця Ра, а друга — від місячного Тота (поява першої династії, можливо, належить до солярної епохи Лева, другої — до лунарної епохи Рака, потім, зі зміною зодіакаль­них епох, могло відбуватися «чергування» у домінуванні солярної та лунарної складових стародавніх пантеонів).

Загалом давньоєгипетська релігія була за своєю природою переважно соляр­ною і вела свій «родовід» від Сонця-Ра, влада від якого послідовно переходила до божеств земної групи планет: бога повітря Шу, бога Землі Геба, потім до «підзем­ного» Осіріса й Ісіди (Венера), після яких панує їхній син Гор (Марс). На цьому планетарний ряд практично завершується, оскільки спроба Сета (можливо, як і шумерського Енкі, який уособлював планету Нептун) запровадити владу «юпіте­ріанських» божеств зазнала поразки.

Водночас і солярний єгипетський, і лунарний шумерський ряди головних пла­нетарних божеств «обриваються» (в одному випадку Марсом, в другому — Юпіте­ром) у районі «поясу астероїдів», гіпотетичної «п’ятої планети», здогадна загибель якої розцінювалася у стародавні часи, мабуть, як грандіозна спокутна жертва, необхідна для подальшого існування Сонячної системи й Космосу загалом. Проте антагонізм божеств протилежної природи не був, очевидно, до кінця переборе­ний, що відобразилося в есхатологічних мотивах практично всіх відомих релігій світу, які описують «останні часи» вирішального двобою добра і зла. До того ж різні божества, що становлять той чи інший табір надприродних істот, «припи­сували» собі подеколи ті самі властивості, «біографії» та героїчну діяльність, що винятково ускладнило можливість упізнавання первинних образів, кожен з яких претендував тільки на роль «доброго» божества. Ці перипетії сакрального анта­гонізму ми намагатимемося простежити також у релігіях західних і південних се- мітомовних народів у наступному розділі.

Але, повертаючись до джерел виникнення двох груп богів протилежної при­роди, зупинимось на образах деміургів давньоєгипетського пантеону, до яких належали: Птах, Ра, Себек, Татенен, Амон, Атум, Мін, Нейт, Нун, Онуріс, Хапі, Хепрі. Серед цих богів виразну водно-хтонічну природу мають:

• Амон. Втілювався у вигляді чорної кобри й ототожнювався з фалічним богом родючості та місяця Міном (останній — з таким самим місячним Яхом), був батьком місячного бога Хонсу. Він уособлював, найімовірніше, «нічне», тобто «підземне» сонце (можливо, подібне до біблійного Моло­ха, за яким у добіблійні часи крився сам Яхве-Єгова [90, ІІ, 169]. Із ста­розавітних текстів відомо також, що після виходу євреїв з Єгипту Мой- сей за вказівкою Яхве зробив «мідного змія та виставив його на прапор» (Числа, ХХІ, 9).

• Мін. Мав таку саму корону (з двома перами), що й Амон. Він був покрови­телем торгівлі, і з ним ототожнювали бога-крокодила Себека — володаря вод (як шумерський Енкі), а також Амона і Яха;

• Нейт. Була матір’ю бога-крокодила Себека (можливо, тотожного Енкі) та всіх крокодилів (уособлення сил пітьми), творець «сімки богів» (як пра- шумерська Ішхара), богиня води та моря (образ подібний до матері Енкі Намму-Тіамат, яка пізніше вважалася дружиною праокеана Апсу, єгипет­ського Нуна);

• Нун. Уособлення первісного водного хаосу (Апсу), від якого народили­ся боги-деміурги Атум-Хепрі, Хапі, Хнум і який ототожнювався з Птахом. Його дружиною була Наунен (можливо, однією з її іпостасей вважалася богиня-мати крокодилів Нейт);

• Себек. Син богині Нейт, бог-крокодил, який був ворожий Ра. Ототож­нювався з Хнумом, Амоном, Міном (і навіть з Ра), був, найімовірніше, одні­єю з іпостасей Сета;

• Хапі. Бог Нілу (тобто води), син океану Нун, який ототожнювався з Амо­ном;

• Хнум. Подавець води та бог війни, син океану Нун, який створив на гон­чарному крузі людину та весь світ. Ототожнювався з Амоном та Себеком, був близьким до Птаха.

До сонячних деміургів належать такі єгипетські боги:

• Ра — бог денного Сонця, який виник з первинного «вогненного остро­ва», що дав йому сили встановити істинний та справедливий лад (греки ототожнювали його з Геліосом). Ра постійно бореться із силами пітьми, які втілені в образі змія Апопа-Сета;

• Онуріс — сонячний змієборець, який прирівнювався до Гора та Шу, а в греків — до Ареса (Марса);

• Птах — «бог з патерицею» (на кшталт мезоамериканського деміурга Ві- ракочі), творець першої вісімки богів (своїх іпостасей), силою слова на­гадує біблійне створення світу Богом-Батьком.

До цього ряду сонячних змієборців можна віднести і «повітряного» Шу, який разом із солярними богами-деміургами боровся проти всіх ворогів Ра, збір­ним образом яких виступав Апоп-Сет — величезний змій, який жив у глибині землі. Богом земних глибин був і Осіріс (як син Геба), а втіленням «духів землі» (змій) — бог землі Акер. Гебносив титул «князь князів» (як у Шумері Енкі), але охороняв людей та богів від змій. Богом землі та її глибин вважався і деміург Татенен, який пізніше злився з іншим деміургом — Птахом. Татенен був також богом часу, що наближує його до античного Кроноса-Сатурна, паралеллю якого вважався єгипетський Геб. Близькими до богів землі були і боги Місяця, серед яких — Тот, Ях, Мін, Хонсу. Бог Місяця Хонсу був сином Амона та богом часу і ото­тожнювався з Тотом, Яхом і навіть із Себеком-крокодилом. Тот, як і Сет-Апоп, мав титул «володар чужеземных країн», а його священними тваринами були жаби і змії, ібіс і павіан. Тота називали також «володар часу» (що наближує його до об­разів Татенена та Хонсу) і ототожнювали з Місяцем (його називали навіть «сріб­ний Атон», тобто протилежний Атону-Сонцю). Ототожнювався Тот і з Гермесом (Меркурієм), але, найімовірніше, тільки в одному суто хтонічному аспекті (так званий Гермес Хтоній, якого пов’язували з Діонісом). Цікаво відмітити, що одним із символів дружини Тота була п’ятикінцева зірка, яку в якості вже свого символу обрали набагато пізніше єврейсько-більшовицькі керівники.

Проте головним супротивником Ра був змій Апоп, з яким пізніше злив­ся злий бог Сет. Епітет Сета — «могутній», що нагадує ім’я бога Аврама, Іса- ка та Ізраїля («всемогутній» — можливий епітет шумерського бога-громовика Адада-Юпітера, у якого Енкі в кам’яномогильний період був слугою, а в ассиро-ва- вилонський — вже, очевидно, став його батьком, оскільки місце Адада зайняв його син Мардук). Священними тваринами Сета були свиня (використовувалась у містеріях Діоніса, як і козел) та осел (їздова тварина Діоніса). Ототожнювався Сет із хуритським Тешубом-Юпітером (який скинув свого батька з небесного престо­лу) та грецьким Тифоном (вважався сином Геї-землі та Тартара-пекла). Сет ото­тожнювався також з богом східної пустелі Намті (Анті), якого греки вважали Антеем — сином бога Посейдона та Геї (радше Діонісом). Антея задушив Геракл, який є паралеллю шумерському Гільгамешу та єгипетському Гору і якого ототож­нювали з Аресом.

Наявність у Діоніса-Думузі, пов’язаного із Сетом-Енкі, дивної священної тварини (свині) нагадує кам’яномогильні сюжети про архаїчне тотемне боже­ство ще дошумерського періоду. Цей образ свині, як ми пам’ятаємо, з часом замі­нив демон-чудовисько Лумма, який ототожнювався із Думузі (останній — з Енкі), а пізніше його змінив місячний бог Сін (єгипетський Тот). «Богами Свині» на Кам’яній Могилі названі «Ніндара з Безодні», «Ніндара, що Розум має» і Гешті- нанна (сестра Думузі, яка є складовою образу Інанни). Під цими «богами свині» розумілись, найімовірніше, Думузі-Енкі (Апоп-Сет) та паралель єгипетської Ісіди (Інанни) — Нефтида (Гештінанна) при можливій участі Тота (Сіна). Ця архаїчна Свиня льодяного болота пов’язувалась, очевидно, з відомим ще в шумеро-аккад- ський період «Сузір’ям холодів, яке мало форму свині». Нині це сузір’я назива­ється Центавр (див. карту зоряного неба), яке в давнину об’єднувалось із сузір’ям Південний Хрест. З цим сузір’ям, імовірно, пов’язувались раніше найближчі до них зодіакальні знаки (Риби, Козеріг, Стрілець та Скорпіон), а також відповідні планети: Нептун (Енкі), Юпітер (Мардук), Сатурн (Енліль) та Плутон (Думузі) з Прозерпіною (Гештінанна).

На цьому ми завершуємо ознайомлення з давньоєгипетською релігією і переходимо до розгляду західносемітських вірувань, зокрема й на території Палестини, куди, згідно з переказами, «перебрався» разом з відступаючими гік- сосами та спорідненими з ними євреями Апоп-Сет.