Сатурн, Нептун та інші астральні боги

Загалом у давніх релігіях (особливо в шумеро-аккадській) планетам Сатурн та Нептун, а також пов’язаним з ними зодіакальним сузір’ям і знакам приділялася велика увага, оскільки їх боги відігравали головні ролі в тодішніх пантеонах.

Сатурн спочатку вважався богом посіву та взагалі землеробства, а згодом став ще і богом часу. Але вже у Середньовіччя Сатурн називався астрологами «Великою бідою» та вважався найгіршою планетою, яка приносить нещастя. В астрології із Сатурном пов’язують такі явища: протистояння, відчуженість, жор­стокість, незрушність (впертість), заздрість, жадібність, а також національні катастрофи, епідемії, голод тощо. З Сатурном пов’язані низові органи влади та землероби, шахтарі, люди похилого віку, релігійні фанатики, наймані робітники, волоцюги (він також вважається планетою євреїв і панує над суботою). Сатурн пов’язаний із зодіакальним сузір’ям Козерога, до «прибічників» якого зараховують, як ми бачили, демона-козла Пана та бога-кобру Амона.

Із сузір’ям Козерога пов’язують і Оанн-Дагона, Тритона та інші морські по­родження Енкі-Посейдона, якого ототожнюють з планетою Нептун (а Енліля у цьому випадку — із Сатурном). Але Нептун, як планета, вже належить до іншого зодіакального сузір’я — Риб. У давньогрецькій міфології сузір’я Риб пов’язувалося з Афродітою та Еротом (у римській — з Венерою та Амуром), що, можливо, від­повідає шумеро-аккадським богам Інанні та Думузі. Прикметно, що Іуда Іскаріот — зрадник Ісуса Христа — ототожнювався в середньовічній астрології саме із зодіа­кальним знаком Риб.

Нептуну, вважають астрологи, підпорядковані такі явища, як: злостивість, помилковість суджень, підступність, містика, підступні зміни, жадібність, брех­ливість, фальсифікації, а також різні смути та повстання, бунти. Тобто «неп- туніанські» та «сатурнські» риси багато в чому збігаються, що, можливо, і пояс­нює велику подібність уособлюючих ці планети богів.

В астрології астероїди, які складають «пояс» між Марсом та Юпітером, ви­користовують дуже рідко, проте деякі астрологи приписують їм вплив саме на знак Риб, що, ймовірно, вказує на цей знак та пов’язані з ним Нептун і Юпітер (Енкі і Мардук), як на причетних до його утворення. Як вже зазначалося, між астрономами та астрологами досі точаться суперечки про існування додаткових планет у нашій Сонячній системі. Ці гіпотетичні планети іноді поділяють на ін- фрамеркуріальні (ті, що обертаються навколо Сонця всередині орбіти Меркурія) та трансплутонові (з орбітою, яка пролягає за межами орбіти Плутона). До пер­ших інколи зараховують Вулкан (можливо, це і є той «чорний карлик», що най­ближчий до Сонця), а до других — Прозерпіну.

Інші небесні «персонажі»

Уран у єгипетській міфології — це весь небесний простір, який називався «Небесним океаном». Єгипетського бо- га-деміурга Птаха Геродот вважав Гефестом, якого ототож­нювали з «батьком кабірів» (серед них називали Плутона, Деметру, Прозерпіну, Вакха-Діоніса, Асклепія-Ескулапа або Гермеса). Вулкан- Гефест, як відомо, був богом вогню, який водночас руйнував та очищував, бо­гом-ковалем. Його дружиною у давньогрецький період вважалася Афродіта-Ве- нера (Ісіда), а батьком — Зевс-Юпітер (тобто Мардук-Діоніс). На зв’язок Гефеста та Діоніса вказує і їх їздова тварина — осел.

Серед знайомих нам шумеро-аккадських божеств містики-астрологи згаду­ють Нергала, якого вважають уособленням планети Марс (син Енліля), а також Набу (сина Мардука), який ототожнював планету Меркурій (її інколи називали «Вовк Сонця»). В астрології Давнього Вавилона на місці сучасного сузір’я Цен­тавр (Кентавр) розміщувалось «Сузір’я холодів, яке мало форму свині» (Ентена). Схід цього сузір’я збігався з початком холодного періоду року. У давніх греків сузір’я Кентавра ототожнювалося з Хіроном, мудрим вихователем Асклепія. Вавилонський Мардук — це Юпітер-Зевс. Він також Бел (Ваал) та Пан. Шамаш (Уту) — Інанна (Іштар) — Сін (Нанна) вважалися трійцею великих небесних богів, оскільки були найяскравішими на небі.

В єгипетській астрономії та міфології деякі планети вважалися уособлен­ням Гора: Юпітер — «Гор-Обох-Обріїв», Сатурн — «Гор-Бик Небес», Марс — «Гор Обрію», або тів Гора.

«Червоний Гор». Монту, найімовірніше, був одним з багатьох аспек-

Давні цикли

При вивченні давніх релігій вражають часові цикли, які були відомі нашим далеким предкам. Наприклад, ассиро-вавилонська астрологія охоплювала, за давніми переказами, астрономічні спо­стереження за 473000 років до появи в Месопотамії Александра Македонського (тобто більш як 475 тис. років тому). Династія богів у цій Халдеї продовжувалась, за свідченням вавилонських жерців, 120 саросів (один сароський цикл становив 360 років, тобто боги правили Месопотамією 432 тис. років і передали владу зем­ним царям, якщо вірити цим переказам, за 40 тис. років до появи Александра Ве­ликого). Халдейський сарос тривалістю 432000 років є, очевидно, зменшеним ци­клом індуського «дня Брахми», який тягнеться, як зазначалося, 4320000000 років. Протягом цього «дня» царствують на землі 14 Ману (індуський першопредок, прародитель людей), а час правління кожного з них дорівнює 71 махаюзі, або 306720000 років. Вважається, що «день Брахми» ділиться на два однакові періо­ди (тобто по 7 манвантар), що рівно в мільйон разів більше за одну зодіакальну епоху, тривалість якої становить, як ми пам’ятаємо, 2160 років. Інакше кажучи, цілком ймовірно, що всі прадавні системи зчислення космогонічних періодів співвідносилися одна з одною.

* * *

З цієї глави ми дізналися, що, за Плутархом, наприклад, єгипетські Нут та Геб відповідні давньогрецьким Реї та Кроносу (Сатурну), Тот — Гермесу, Сет — Ти­фону, Гор — Аполлону, Атум-Ра — Геліосу, а Осіріс — Діонісу. Найнепривабливі- шим є Сет-Тифон, про якого Плутарх пише, що той «із заздрощів та ненависті скоїв жахливі дії, та, призвівши до безладдя все на світі, наповнив злом усю землю та море...» [127, 399]. На думку іншого великого грека — Геракліта, Гадес (Плутон) та Діоніс — одне й те саме, а Ісіда — це Персефона.

При цьому містики стверджують, що з цим божеством багато в чому то­тожні такі відомі боги, як єврейський Єгова, індуський Шива, єгипетський Амон, а також Ваал-Сет (який, у свою чергу, ототожнюється із шумерським Енкі). Розглядаючи образ Єгови, дослідники згадують і Елохима (якого радше можна ототожнити із шумерським Енлілем або Еллілем), тобто йдеться вже про певний збірний образ одного божества. Справді, при розгляді шумеро-аккадсь- кої релігії впадає в око подібність двох богів-антагоністів — Елліля і Енкі, — які ототожнюють повітряний та водяний світи і співвідносяться, очевидно, з пла­нетами Сатурн і Нептун.

Ця сама ситуація повторюється і при вивченні давньоєгипетської релігії, де протистоять одне одному дуже подібні боги. Додатковим ускладненням є те, що Елліль (Енліль) був у шумерів водночас богом повітря (і тоді він тотожний єгипет­ському Шу) і богом землі (що співвідносить його з єгипетським Гебом), а Енкі— бог водної стихії — називався у шумерів «Володар(бог) землі» (що також є пара­леллю Гебу). Майже єдиною (але не завжди помітною) відмінністю між Енлілем та Енкі є їх протилежна природа: у першого — вогняна, а у другого — водна. Але ця природа одного «поверху» світобудови — підземного. Тому так важко іноді розріз­нити між собою нащадків цих двох переважно місячних, хтонічних богів. Напри­клад, єгипетський Осіріс, який вважається тотожним Думузі-Діонісу (сину Енкі), є володарем підземного світу, що належав у шумеро-аккадській релігії Нергалу (сину Енліля).

Сета (шумер. Думузі). Подібні процеси відбувалися і в шумеро-аккадській релігії, де Ішкура-Адада (брата Енліля та сина Ана) з часом замінив Мардук-Думузі (син Енкі).

Загалом шумеро-аккадська релігійно-міфологічна система за своєю суттю та походженням є місячною системою, тобто такою, де домінують місячні боги (хоча, як ми бачили з текстів Кам’яної Могили, таке становище спостерігалося не завжди, але, безумовно, місячна складова переважала майже на всіх етапах розвитку цієї теогонії). Протилежний приклад становить давньоєгипетська систе­ма — переважно солярна, хоча на деяких своїх етапах і з відчутним місячним впли­вом. Тим дивніше відмітити в цих начебто протилежних системах подібні образи, що ще раз підтверджує наявність в доісторичні часи єдиного джерела Віри, яке з часом, розбиваючись на окремі струмки, несло із собою перевагу тому чи іншому головному божеству. Співвідносність шумерських та єгипетських богів виглядає приблизно так:

Наведена співвідносність головних богів двох давніх релігій свідчить, як з одного праокеану-хаосу (Нун або Апсу) виникає єдине прабожество (Ра або Уту), яке потім послідовно народжує пари, а згодом — четвірки богів: повітря та землі (Шу-Ан та Геб-Енліль), підземного та водного світів (Осіріс-Думузі та Сет-Енкі), які потім діють як протилежності.

стасною прасутністю за допомогою насамперед солярно-уранічних сил (які, ймовірно, є більш близькими до його переважно вогненно-повітряної природи), порушується (в силу притаманної всім сутностям свободи волі) представниками водно-хтонічного світу (які, природно, є більш близькими до праокеану-хаосу). Тоді настає непримиренна боротьба між «солярними» та «лунарними» силами, де перемога перших веде до поновлення істинного та справедливого ладу, а перемо­га других — до хаосу та пітьми.

Різність домінуючих «складових» давніх релігій (солярної або лунар- ної) відображається, відповідно, на специфічності похідних від них сакраль­них персонажів, зокрема, таких загальновідомих богів, що вмирають і воскре­сають. Одні з них переважно солярної природи, інші — переважно лунарної; одні з них — боги світлого начала, інші — темного. При цьому між представника­ми різних «світів» триває постійна і наполеглива боротьба. Наприклад, сина со­нячного бога Геліоса (Фаетона) вбиває громовержець Зевс, якого, як ми бачи­ли, ототожнюють з водно-хтонічним Діонісом-Мардуком. Зевс вбиває і сина Аполлона (Асклепія), який замінив у давньогрецькому пантеоні Геліоса. Діоніс також вбиває іншого сина Аполлона — Орфея, який відкидає оргіастичний культ Вакха. Аполлон, навпаки, знищує зловісного Піфона, який зі своїм по­родженням Тифоном намагається заволодіти всім світом і встановити в ньо­му свою злочинну владу. Образи грецьких Піфона і Тифона (що є одним боже­ством) нагадують образи шумерських Енкі та Думузі-Діоніса (які також єдині).

Загалом можна констатувати, що існує два «класи», подібних за функціями, але протилежних за сутністю та походженням, божеств рослинності, які періо­дично вмирають і воскресають. Солярний «клас» — це боги переважно світлого на­чала. Богів цього класу часто пов’язували з аристократією (букв. «влада кращих»), птахами (символ небесного верху), агнцем (символ чистоти), змієборством (на­приклад, змія у солярного Асклепія виступає в якості підпорядкованої йому сили, яку він направляє на благо людей), цілительством тощо. Лунарний «клас» охо­плює, відповідно, протилежних божеств водно-хтонічної та фалоїдної природи, яких зазвичай пов’язували із землеробськими та «плебейськими» колами, змія­ми та іншими чудовиськами нижнього світу, козлами або ослами. Характерним представником перших є Ісус Христос, пов’язаний з агнцем та всеперемагаючим світлом, других — Єгова, якому приносили в жертву козлів і який «благоволив іс­нувати у темряві» (3 Царств., VIII. 12). Загалом боги, що вмирають і воскресають, відповідно до своєї природи можуть бути поділені так:

Названі вище солярні та лунарні складові різних культів (зокрема, й най­давнішого «культу правої та лівої руки») пов’язані, очевидно, з певними астраль­ними уявленнями, де планети належали або до лунарного, або до солярного «ряду». Такі планети, наприклад, міг поділяти «пояс астероїдів», зараховуючи до переважно солярних планети земної групи (як найближчих до Сонця), а до «пе­риферійних», «водних» — так звані планети-гіганти разом з Плутоном. Справді, якщо уважно придивитися до шумеро-аккадського пантеону, то ми побачимо панування там саме цих «периферійних» планетарних божеств: Ана-Урана, Ен- ліля-Сатурна, Енкі-Нептуна, Мардука-Юпітера, Ерешкігаль-Плутона з особливо поважною та помітною роллю Сіна-Місяця. Давньоєгипетський пантеон, навпа­ки, гуртується навколо бога Сонця з різними іменами — Хепрі, Ра, Атума, Амона та всеохоплюючого Атона. При цьому найбільше відповідають сонячній природі Хепрі, Ра та Атон (бог солярного монотеїзму), а боги Атум та Амон, боги-змії, ма­ють все-таки переважно водно-хтонічну природу, природу «підземного сонця», над яким панують Місяць, Сатурн, Нептун та Плутон — боги космічної «пери­ферії» (Амон, наприклад, навіть ототожнювався з фалічним місячним божеством Міном, а той, у свою чергу, — з Яхом та Себеком-крокодилом).

Повертаючись до образа юдейського бога, можна зазначити, що він увібрав риси багатьох давніх «периферійних» богів, насамперед Нептуна-Енкі, Сатурна- Енліля, Юпітера-Мардука (Адада), а також Місяця-Сіна і підпорядкованого Неп­туну Плутона. Про складність цього образу (в якому майже відсутні солярні риси) свідчать його не одне, а кілька імен (Адонай, Єгова, Елохим, Саваоф, Ель-Шаддай (Адад) та ін.), що ми докладніше розглянемо у висновках до цього тому та в на­ступних томах.