Релігійно-міфологічні уявлення західносемітських народів ханаанейсько-аморейської (угаритяни і фінікійці, іудеї та ізраїльтяни до становлення монотеїстичного культу Яхве, моавітяни, амонітяни, едомітяни) і арамейської груп,
які населяли з ІУ-ІІІ тис. до н. е. Сирію, Фінікію і Палестину, відновлюються на основі джерел, що мають фрагментарний характер, — епіграфіки (з другої половини ІІ тис.
до н. е.), яка містить згадки про богів і їхні епітети, опис жертвопринесень, а також археологічні матеріали [90, І, 456]. Деякі відомості криють у собі писемні пам’ятки сусідніх народів — єгипетських, месопотамських, хетських. Ряд змін у західносемітській релігії зумовила Біблія, котра відтворила і добіблійні релігійно-міфологічні уявлення. Певні відомості містять твори грецьких і римських, а також еллінізованих близькосхідних авторів, що вказують, зокрема, на відповідність західносемітських богів божествам інших релігій. Відоміші релігійно-міфологічні уявлення населення Угарита (місто-держава на території Фінікії) — зі збережених списків богів, записів міфів, ритуальних текстів, зроблених у XIV ст. до н. е. зі слів верховного жерця [90, І, 457].У західносемітських народів не склалася єдина для всіх етнічних груп релігійно-міфологічна система, незважаючи на мовну близькість, спільність найважливіших елементів культури і постійні контакти. В окремих суспільствах існували свої релігійно-міфологічні цикли, типологічно тотожні, а часто й сюжетно близькі. Наявність уже на ранньому етапі спільних міфів і божеств (серед них і верховних) не зумовило, проте, формування єдиного пантеону. Навпаки, у пізній західносе- мітській релігії місцеві боги відігравали провідну роль і ставали верховними божествами, перебираючи на себе атрибути більш ранніх верховних богів.
Імена богів у західносемітській релігії часто були табуйовані. Вони зазвичай замінювалися епітетами, прізвиськами й іншими апелятивами: Балу (в пізнішій вимові Баал) — «господар, володар»; Мільком, Мільк — «цар, господар»; Адон — «господь»; Ешмун, Шем — «ім’я» та ін.
Один апелятив міг застосовуватися до кількох богів, іноді визначених, імовірно, до тих, які становили у релігійно-міфологічних уявленнях певний «клас». У такому разі у застосуванні до одного з цих богів апелятив часто сполучався з конкретним епітетом (наприклад, Алійяну-Балу, де «Балу» — апелятив, а «Алійяну» («силач») — епітет). З другого боку, апелятиви могли поступово перетворюватися на власні імена. Імена богів часто також позначали відповідний предмет чи явище: Рашап (пізніше Решер) — «полум’я», Ямму — «море», Ярих — «місяць» та ін. Водночас імена могли набувати значення «бог», як ім’я Ілу (спочатку — «сильний, могутній») [90, І, 457].У сполученнях з іменами богів часто зустрічаються терміни споріднення (аб — «батько», ах — «брат», амму — «дядько» тощо), що вказує на існування уявлень про богів як про родичів, очевидно, першопредків. Деяких богів вважали засновниками і володарями певних міст, про що свідчить, наприклад, ряд топонімів: Єрихон — місто Яриха, Сідон (Цидон) — Цида, Єрусалим (Єрушалем) — «побудований Шалімом».
Значне місце в західносемітській релігії належало календарним міфам, культу богів родючості, уявленням про зміну поколінь богів і їхню боротьбу за владу, про боротьбу добрих сил із силами зла. На ранньому етапі верховним божеством, найімовірніше, повсюдно вважався бог Ілу (у більш пізній вимові Іл, Ел та ін.). Біблійні оповіді про створення світу словом Елохима беруть свій початок, безсумнівно, від палестинських доіудаїстичних уявлень про Ілу. Дружина Ілу — Асі- рат (у пізнішій вимові Ашера (що наближує її до єгипетської богині неба Мут), праматір і володарка богів. В угаритському списку богів Ілу вже передує «Ілу батьківський», можливо, батько першого, скинутий ним (пізніше, в інших місцевостях, батьком Ілу вважався Баалшамем) [90, І, 458]. У табл. 32 наведені характеристики основних божеств західносемітської релігії.
Таблиця 32
| Боги | Опис |
| 1 | 2 |
| Анат — богиня полювання й битви, володарка звірів і птахів | Діва-поборниця, сестра і кохана бога Балу, що вмирає і воскресає, (Алійяну-Балу, Баал-Хаддад), дочка Ілу й Асират. Анат є посередницею між Балу й Ілу. В угаритському циклі вона активно допомагає Балу в боротьбі з його ворогами, насамперед Муту і Ямму. Анат постає як жорстока й неприборкана богиня, яка нагадує єгипетську Сехмет і шумерську Інанну. Відомий епізод міфу про те, як вона віддавалася веселощам, учинивши криваву розправу над незліченною кількістю «Чоловіків сходу і заходу» і, не задовольнившись цим, накинулася на своїх гостей. Анат також увійшла до єгипетського пантеону як дружина Сета (з яким єгиптяни ототожнювали Балу). Вшановувалася вона і на Кіпрі. В елліністичний період Анат ототожнювалася з Афіною. Відомі зображення Анат з двома парами крил (одна піднята, інша опущена), з рогами, що ростуть з чола, і сонячним диском між ними, яка годує двох підлітків |
| Асират — мати богів і людей, володарка сущого | Дружина (дочка) верховного бога Ілу. Водночас поставала як володарка моря. На вимогу Асират Ілу передає владу над світом Астару. Ймовірно, Асират — верховна богиня і, очевидно, була однією з іпостасей богині Сонця. Іноді поставала під прізвиськом «всеблага». Серед посвят Асират важливе місце відводилося предметам фалічного культу. Асират відома також в ассиро-вавилонській міфології |
| Астар — давньосемітське астральне божество | Уособлення планети Марс (можливо, також Венери), чоловіча паралель Астарти й Іштар. Астар — один з претендентів на владу над світом: Ілу передає йому владу після смерті Балу. Протипоставлений Балу, Астар в Угариті — втілення злого начала (його епітет — «жахливий»). Імовірно, західносемітський Астар уособлювався з грецьким Аресом і єгипетським Гзром. У єменській міфології Астар — верховне божество |
| Астарта — богиня любові й родючості, богиня-поборниця | Вважалася, напевно, дружиною Астара. Астарта відіграє важливу роль у боротьбі богів з Ямму. У Стародавньому Єгипті Астарта поряд з деякими іншими передньоазійськими божествами ввійшла в пантеон та інколи прирівнювалася до Сехмет. Астарта вважалася і богинею-зціли- телькою. Поставала в парі з Рашапом. Вшановувалася Астарта також у Карфагені й на Кіпрі. Її наближували до грецької Афродіти і римської Юнони. Відомий міф, у якому Астарта переслідувала своєю любов’ю Ешмуна, який, загинувши, воскрес завдяки животворному теплу богині. Відомі зображення Астарти голою вершницею, яка стріляє з лука |
| Балу (пізніше Баал) — «господар», «володар», одне з найуживаніших прізвиськ місцевих і загальних богів | Найпоширенішим був культ Балу — бога бурі, грому і блискавок, дощу і пов’язаної з ним родючості (іменувався також Баал-Хаддад). Балу — син Ілу й Асірат (водночас його називають і сином Дагона за фінікійським переказом). Є згадки про трьох дочок Балу: Падарай (очевидно, «жиро- носна», тобто «та, що харчує»), Талай («росяна», тобто подателька роси) і Арцай («земля») — богиня землі. Сестра і кохана Балу — Анат. Балу називають богатирем, князем (Баал-Зебул, звідси, напевно, |
| 1 | 2 |
| біблійне Вельзевул}, піднесеним. Відомі його зображення у вигляді бика (символ родючості) або воїна, який вражає землю блискавкою-списом (див. рис. 70 на с. 502). У боротьбі молодших і старших богів за владу над світом він стає фактичним володарем Всесвіту, витіснивши Ілу. Володар землі й родючості, Балу разом з Анат протистоїть хтонічним і морським руйнівним силам і постає як бог, що вмирає і воскресає. Головний ворог Балу — бог смерті й підземного світу Муту. Балу гине, ймовірно, вбитий Муту. Анат знищує Муту, після чого Балу воскресає і повертає собі владу. Балу бореться і з богом морської стихії Ямму, який вимагає, щоб Балу став його рабом. Балу також перемагає Ямму, як і решту чудовиськ. В епоху еллінізму Балу ототожнювався із Зевсом (Юпітером) | |
| Ешмун — бог, що вмирає і воскресає | Бог рослинності, бог-ц/литель, наділений владою воскрешати мертвих. Символом Ешмуна було зображення змія на жердині. В елліністичний період він уподібнювався з Асклепієм, але більше відповідає Асаллухі та Аттісу |
| Єво, Яхве | Один з богів західносемітської релігійно-міфологічної системи. Широко вшановувався у Фінікії. Бог-заступник Берита. В угаритських текстах ім’ям Єво названий Ямму. У Палестині Єво (Яхве) — бог-покровитель давньоізраїльського союзу племен', він, імовірно, був і богом-покровителем Едома (давньої країни в Передній Азії, між Мертвим морем і затокою Акаба, яка була залежною від ізраїльських племен у ХІ—ІХ ст. до н. е.). Йому також був присвячений міфологічний цикл, на який, мабуть, вплинули міфи про Балу (Баал-Хаддада). Дружина Яхве — Анат, він бореться з Ямму та Левіафаном і перемагає. Образ Яхве рано злився з образом Ела (Ілу). 3 першої половини І тис. до н. е. культ цього бога в Палестині набуває монотеїстичних рис (Яхве) |
| Ілу (Іл, Ел, Ілум, Ілім, Елім, Елоах, Елохим)— давньосеміт- ське верховне божество (початково «сильний», «могутній» пізніше набуло значення «бог») | Верховний бог, деміург і першопредок, вшановуваний (на ранньому етапі), очевидно, в усьому західносемітському ареалі. Живе Ілу «біля витоку Ріки, поблизу витоку обох Океанів», тобто в центрі Всесвіту (який, можливо, локалізувався біля джерела Афка в Лівані). Ілу — бог родючості і, як такий, називався биком. Він бере священний шлюб, в якому народилися боги Шалімму і Шахару, що зумовило пробудження всіх сил природи. Ілу очолює раду всіх богів — його дітей. Дружина й дочка Ілу — мати богів Асират. Ілу постає як добрий, мудрий і милосердний старець. Риси, які вирізняють його з-поміж інших, — пасивність і бездіяльність, він насамперед — символ вищої влади. Проте й Ілу поступово втрачає фактичну владу, яку свого часу отримав від «Ілу батьківського» (або, за іншою версією, від свого батька Баалшамема — володаря неба). Ілу зображувався у вигляді величного довгобородого старця в довгому одязі та високій тіарі з рогами, який, отримуючи жертву, благословляє жертводавця (а також в образі бика). До І тис. до н. е. культ Ілу поступово витісняється культами місцевих божеств |
| Молох | До середини XX ст. вважалося (на підставі Біблії), що Молох — це божество, якому поклонялися в Палестині, Фінікії і Карфагені і приносили людські жертви, особливо дітей. Припускалося також, що за біблійним Молохом криється сам Яхве, якому в добіблійній традиції також приносили людські жертви. На ґрунті вивчення неопунічних написів (кінця І тис. до н. е. — перших століть н. е.) було висунуте припущення, що Молох — позначення самого ритуалу жертовного спалювання людей чи тварин, пізніше сприйняте як ім’я божества. Принесення в жертву дітей сприймалося як найбажаніша богам жертва (у Фінікії і Карфагені цей звичай зберігався, ймовірно, до кінця І тис. до н. е.). Ілу (Ел), за одним з міфів, під час катастрофи пожертвував своєму батькові Баалшамему єдиного сина — Єуда |
| 1 | 2 |
| Муту — бог смерті й підземного царства, втілення хаосу, той, хто насилає посуху й безпліддя | Головний супротивник Балу. Муту — божество величезного зросту, він поглинає все живе, розкриваючи пащу від землі до неба, його язик сягає зірок. Один з основних претендентів на владу над світом, Муту вбиває Балу, якому наказує з’явитися до нього на бенкет; це призводить до посухи і спустошення. Але Муту і сам гине від руки Анат. Через сім років він повертається до життя і бореться з Балу, який перемагає у двобої. Сутички між Муту і Балу постійно відновлюються. Смерть Муту (як і воскресіння Балу) пов’язується з життям і родючістю на землі |
| Рашап — бог вогню і блискавок, згубник, той, хто насилає моровицю | Іноді з’являється як бог війни, покровитель зброї. Постає в парі з Анат. Ототожнювався з шумеро-аккадським Нергалом, в елліністичну епоху — з Аполлоном. Рашап увійшов у єгипетський пантеон і вшановувався на Кіпрі. Згідно з єгипетськими джерелами, Рашап носить коротке вбрання, перетягнуте ременями, високу конусоподібну шапку, в руках у нього щит, спис і бойова сокира |
| Хорон — божество підземного світу | Постає як захисник царської влади і зображується шулікою. Він тісно пов’язаний з Рашапом і Анат. Боготворіння Хорона глибоко вкоренилося в ханаанейському середовищі |
| Шалімму («вечірня зоря») і Шахару («вранішня зоря») — боги благополуччя | Боги вечірньої і вранішньої зорі. У Палестині Шалімму вважався, очевидно, засновником (нарівні з Ельоном) Єрусалима («побудований Шалімом») |
| Шамшу — бог Сонця | Культ Шамшу відправлявся в іудейському суспільстві ще в середині І тис. до н. е. Можна припустити, що в Угариті Шамшу разом з богинею Сонця Шапаш утворював пару. У Пальмірі Шамшу відтворювався з вінцем із променів навколо голови і з палаючим смолоскипом у руці. Шамшу споріднений з аккадським Шамашу. Можливо, всі вони беруть початок від стародавнього спільносеміт- ського божества |
| Ямму («море») — бог-володар водної стихії | Один з основних претендентів на владу над світом і богами, деспотичний і жорстокий. Його зазвичай супроводжують морські чудовиська — дракон, Левіафан та ін. Ямму втілював зле начало (нарівні з Муту), він — ворог Балу. Певний час усі боги змушені були платити йому данину. Балу за допомогою чудодійних палиць вдається перемогти Ямму в битві (в іншому міфі переможницею Ямму, як і Муту, постає Анат). В елліністичний період Ямму ототожнювався з Тифоном. Боротьбу з Ямму веде також Бел |
| Ярих («душа») — бог місяця | В Угариті був чоловіком богині місяця Ніккаль, культ якої запозичений з Месопотамії (див. Нінгаль). Священний шлюб Яриха і Ніккаль покликаний, за уявленнями угаритян, забезпечити космічну гармонію, відродження місяця (молодик), родючість. Ярих, мабуть, вважався також покровителем міста Єрихон («ярихов»). Йому, напевно, був тотожний ханаанейсько-аморейський бог Амму, споріднений з єменським богом місяця (і, можливо, однієї з іпостасей Ілу) Амму |
Навіть побіжне знайомство з головними божествами спільного західносемітського пантеону уможливлює виявлення їх тісних зв’язків водночас із Шумером, а також із ассирійсько-вавилонською релігією, яка вийшла з нього, з одного боку, і пантеоном Стародавнього Єгипту — з другого, що вкотре свідчить про існування у глибокій доісторії певного спільного джерела сакрального знання. Зародження західносемітського релігійно-міфологічного циклу пов’язане, вочевидь, з тим історичним періодом у розвитку людства, коли відбувався певний перехід від панування хтонічних і водяних божеств до гегемонії божеств уранічної природи, де своєрідним посередником, імовірно, завжди є божество рослинності, що вмирає і воскреє. Про це свідчать окремі епізоди спільних західносемітських міфів. Наприклад, Муту — цар підземного світу — наказує Балу (рис. 70) з’явитися до нього на бенкет і останній не може не підкоритися цьому наказу хтонічного велетня. А володар водної стихії Ямму вимагає від усієї ради богів на чолі з верховним Ілу віддати йому в раби Балу (сина Ілу), і йому підкоряються. Напевно, цей драматичний період зміни поколінь богів і пов’язаних з ними релігійно-етичних систем і зафіксувала рання західносемітська міфологія.
Відбитки панування минулої хтонічно-водної епохи проте ще до кінця не подолані на цьому етапі, що виявляється в доволі кривавих пригодах дружини Балу Анат. Особливо жахливий у західносемітській релігії образ Молоха, який вимагає людських, насамперед дитячих жертв. Подальший розвиток цієї давньої релігії відбувався вже в рамках окремих західносемітських етносів, які зберегли до того ж загальні корені колись єдиної релігійно-міфологічної системи.
Інакше кажучи, зміна панівних груп давніх божеств — це не тільки зміна поколінь богів, а й певних божественних класів, які об’єднують, очевидно, всіх міфо-ритуальних персонажів тієї чи іншої стихії (вогню, повітря, землі, води). Так, різні західносемітські Баали становлять, імовірно, клас давніх уранічно-солярних божеств (Баалшамем, Балу, Баал-Хаддад, Баал-Хаммон і пов’язані з ними Анат, Асират та ін.), які на ранньому етапі мали нерозривні зв’язки з морем і водною стихією, а також із загробним світом (Ямму, Муту і подібні до них персонажі західносемітських переказів). Пізніше ці первинні уранічно-солярні боги або поступаються своїм панівним становищем грозовим, атмосферним божествам, або повністю з ними зливаються. Рівночасно в образах основних божеств західносемітської релігії — Балу, Астара, Ямму і Муту, що постають як головні претенденти на світове панування, — відображені, напевно, збірні риси глав класів першостихій.
Привертає увагу західносемітський міф (який мав, очевидно, загальносемітське поширення) про пожертвування верховним богом Ілу свого єдиного сина Єуда. Ця велика жертва була принесена батьку Ілу — Баалшамему під час
Рис. 70. Балу — головне божество західносемітської релігії певної катастрофи. Баалшамем, як ми бачимо, поставав у деяких випадках богом Сонця (у інших — планетарним божеством Урана), а згадувана в західно- семітських міфах катастрофа могла бути подібною до описаної в шумерських і давньогрецьких переказах про Нібіру та Фаетона, тобто загибель гіпотетичної планети Сонячної системи (можливо, «п’ятої планети» між Марсом і Юпітером). Ці міфи про загибель — жертву сина верховного бога, відомі багатьом релігійно-міфологічним системам світу (серед яких, можливо, і християнська традиція), вказують, мабуть, на подію величезної, всекосмічної ваги, яка колись таки відбулась і змінила світ.
Проте ця подія і подальший розвиток світу тлумачилися прихильниками різних божеств по-різному. Наприклад, один із західносемітських богів Єво (Яхве) ототожнюється в угаритських текстах з богом злого начала Яммою (можливим аналогом шумерського Енкі), а в іншому присвяченому йому міфологічному циклі він постає вже як переможець Ямму, який привласнює собі всі подвиги Балу (а також його дружину Анат). Така трансформація сталася, очевидно, коли Яхве став богом-покровителем давньоізраїльського союзу племен (до цього він був богом-покровителем фінікійського Берита і ханаанського Едома), який близько І тис. до н. е. зливається з образом верховного західносемітського бога Ілу, що надало згодом цьому культові монотеїстичних рис. Отже, під ім’ям одного божества може приховуватися протилежний персонаж міфоритуальної традиції, який узурпував всю «героїчну біографію» свого антипода.