Країна, відома з Біблії як Ханаан (греки називали її Кенаан, а єгиптяни — Хуру), володіла великою смугою землі, яка тяглася з півночі на південь уздовж східного узбережжя Середземного моря.
З півдня і сходу її обмежували степи й пустелі. Нині на цій території розташовані держави Ліван, Ізраїль, Палестина і західна частина Сирії. Цей найдавніший осередок землеробства і цивілізації виник близько VIII тис.
до н. е. [178, VI, ч. І, 99]. До жителів перших укріплених поселень цього періоду — скотарів і хліборобів з народів усього Близького Сходу і островів Егейського моря — приєдналися численні семітські племена з Месопотамії й Аравії. З Малої Азії сюди прийшли індоєвропейські хети, а з району Червоного моря — фінікійці.У XV ст. до н. е. в країну Ханаан проникають єврейські племена і поступово її захоплюють. У XII ст. до н. е., після того як єгиптяни відкинули прибульців з островів, з Малої Азії і з Балкан (так звані народи моря), які вдерлися в долину Нілу, один з цих народів, як уже зазначалося, осів у береговій південній частині країни Ханаан. Біблія називає цих прибульців філістимлянами, греки — пелазгами.
За ім’ям цього народу частина давньої країни Ханаан дотепер називається Палестиною (історична область у Західній Азії, яка нині переважно належить державі Ізраїль).
Ніколи за всю свою багатотисячолітню історію Ханаан не був єдиною державою. Племінні об’єднання і невеликі міста-держави постійно воювали одне з одним і зазнавали нападів ззовні — з боку великих стародавніх держав, які поділяли країну на сфери впливу. У боротьбі із зовнішньою агресією ханаанські міста іноді об’єднувалися в союзи (так, єгипетському фараонові Тутмосу ІІІ довелося боротися з об’єднаними силами 75 міст Ханаану) [178, VT, ч. І, 100].
Спершу Ханааном, очевидно, називали берегові землі, а потім назва поширилася і на лісисті нагір’я, заселені амореями. Крім ханаанеїв і амореїв, у країні проживали й інші племена, п’ять з яких перелічені у Старому Заповіті. Згодом назва «ханаанеї» поширилася на всіх жителів цієї країни [13, 284].
Ханаанеї (або ханаани) були давніми жителями Ханаану, які оселилися тут набагато раніше від євреїв.
Згідно з біблійними уявленнями вони були синами й нащадками Ханаана — сина Хама, які поділилися на 11 племен (за числом синів Ханаана). Серед ханаанських міст часів Аврама (біля ІІ тис. до н. е.) згадуються Сіхем, Хеврон, Луз, Сідон та ін. Жителі Сідона, відповідно до Старого Заповіту, особливо вирізнялися серед інших ханаанських народів торгівлею, багатством і освітою (Нав., 11, 8; Бут., 10, 15; Суд., 1, 31). Амореї були тоді найсильнішим і най- войовничішим народом.У ІІІ—ІІ тис. до н. е. в Ханаані виникли великі міста, які мали самостійне управління, були укріплені стінами й вежами, мали безліч бойових колісниць. Тут процвітало землеробство, розвивалася писемність. Божествами ханаанських народів були Баал, Астарта, Дагон, Молох, Хамос, на честь яких висаджували гаї, споруджували храми, приносили жертви. Ханаанеї, яких витісняли євреї, під час і після завойовування Палестини (близько 1200 р. до н. е.), хоча археологічних свідчень цього завоювання практично не існує [13, 46], переселялися на північ Палестини, у Сирію і Фінікію, де з часом змішалися зі спорідненими їм племенами і народностями. Проте і з появою євреїв у Палестині ханаанеї ще довгий час жили у своїх землях (наприклад, у «колінах» Єфрема, Манасії та ін.). Фінікія і країна Ліванська майже не були підкорені, а філістимлян завоювали тільки перегодом. Амореї згадуються ще за пророка Самуїла, з якими Ізраїль уклав союз (1 Цар., 7, 14). Євусеїв переміг уже Давид, а в часи Соломона багато хто з ханаанеїв жив ще в Газі. Під час вавилонського полону євреїв усі ці ханаанські народи знову вільно розселилися на своїй землі, і після повернення іудеїв, як і колись, змішувалися з ними через шлюби [14, 741].
Основним заняттям ханаанеїв була торгівля. Головними портами на ту пору були Тір, Сідон, Бейрут і Бібл, розташовані в північній частині Ханаану (на узбережжі сучасного Лівану). Через ці стародавні порти здійснювалися торгові зв’язки з Єгиптом, Грецією, Критом. Поблизу сучасної Латакії (у Сирії) лежало велике місто Угарит, яке було одним з найважливіших і найбагатших центрів Східного Середземномор’я.
Розташування країни на шляху між Єгиптом і Азією й активна торгівля робили ханаанеїв відкритими для найрізноманітніших культурних впливів. Прикметно, що ханаанеї використовували водночас єгипетську (ієрогліфічну) і вавилонську (клинописну) писемність.Ханаанські міста зусібіч оточували стіни з глини й каменю, між містами лежали села. Правителі міст постійно воювали один з одним. Міжусобиці ханаанеїв значно полегшили ізраїльтянам завоювання країни. Мова ханаанеїв була близькою до давньоєврейської, а можливо, й тотожною. Проте через релігійні розбіжності ізраїльтянам було заборонено змішуватися з ханаанеями і брати з ними шлюби (але ця заборона постійно порушувалася). Наразі відомо, що ще до вступу в Ханаан ізраїльтяни почали поклонятися богу ханаанеїв Баалу (у російському перекладі — Ваал). А коли євреї міцно вкоренилися в ханаанській землі, Баал став серйозним суперником їхнього власного бога Яхве, котрий, як ми пам’ятаємо, узурпував багато рис і подвигів Баала.
Від жерців Ханаану вимагалося вміння зцілювати хворих за допомогою молитов і магічних заклинань, а також віщувати долю по нутрощах жертовної тварини або ж за зірками, спілкуючись з мертвими чи впадаючи у пророчий транс. Іноді місцем вшанування Ваала й Ашери (Асират) слугували просто вкопані в землю стовпи (разом із храмами і святилищами, облаштованими на відкритих височинах). Релігія ханаанеїв не мала, вочевидь, письмового зводу моральних норм, подібних, наприклад, до біблійних десятьох заповідей, проте вимагала від хана- анських царів опікуватися бідними, вдовами і сиротами [13, 285-287].
Приблизно в той-таки час, коли ізраїльтяни вторглися в Землю обітовану, на східному березі Йордану осіли народи, історія яких відома нам лише за згадками у Старому Заповіті й ассирійських написах, а також за археологічними відкриттями. Це амонітяни, моавітяни, едомітяни, амаликітяни та ін.