Резюм

Розглянуті культурно-історичні спільноти свідчать про їхнє спільне походжен­ня, що ґрунтується на синтезі архаїчних традицій іберійсько-кавказьких та індоєвро­пейських народів.

Хронологію давніх народів іберійсько-кавказького та індоєвропейського культурного кола наведено в табл. 22.

Проте взаємопроникнення носіїв цих архаїчних культур відбувалось і знач­но раніше, ще в період їх тисячолітнього сусідства в центрально-західноазійсько- му регіоні — можливій «ойкумені» сино-кавказької та ностратичноїмакросімей пра­мови у період верхнього палеоліту. Високогір’я Азії могли стати прийнятним середовищем існування для давніх спільнот, які рятувалися, можливо, як від вод­но-вулканічних катаклізмів індо-тихоокеанського регіону, так і від величезних льодовиків з півночі. Імовірно, саме тут відбулася зустріч легендарних гіпербо­рейців з не менш легендарними лемурійцями (нащадки яких — атланти — ще про­довжували в цей період цивілізацію платонівської Атлантиди), а також зіткнен­ня протилежних культів «лівої та правої руки», що визначили, очевидно, надалі розвиток різних релігійно-міфологічних систем. Можливо, в основі цих культо­вих протиставлень лежали переважно солярні уявлення гіперборейців (Сонце й Аполлон як його втілення), а також лунарні — лемуро-атлантів (Нептун-Посейдон і водно-рослинний Діоніс).

Таблиця 22

Носії сино-тибетських прамов згодом заснували давньокитайську цивілізацію (II тис. до н. е.), що трансформувалася потім у велику далекосхідну цивілізацію з її різними варіантами (китайським, в’єтнамським, корейським, японським тощо).

Найпомітнішими ці контакти стали в VI тис. до н. е., коли на Балканах, у Подунав’ї й Трансільванії поширилася хліборобсько-скотарська економіка, пов’язана з давніми середземноморцями — носіями культур мальованої (розпис­ної) кераміки (місцеве населення належало до кроманьйоїдного антропологіч­ного типу). Традиції культури мальованої кераміки стали основою виникнення різних культур південно-східного центру, що охопили також Апеннінський пів­острів і територію України в V-IV тис. до н. е. У цей самий час відбувається поширення з Північної Європи праіндоєвропейської землеробської культури лійчастого посуду, в якій уже використовується віл і плуг, існує колісний тран­спорт і бруковані дороги. Саме в цю добу в Європі виникають пантеони бо­жеств, храми, протописемність, протоміста, спадкоємна соціальна ієрархія, що пов’язувалися насамперед з існуванням першої відомої працивілізації — три- пільсько-кукутенської спільності. Характерною рисою цього історичного періоду є перетворення війни на важливу сторону соціального життя, що, ймовірно, свідчить, з одного боку, про «взаємопритирання» праіндоєвропейців і давніх середземноморців, а з другого — про початок відділення скотарської та земле­робської культур.

Цьому періодові, як ми пам’ятаємо, передувала змішана хліборобсько-ско­тарська економіка, заснована на матріархальному життєвому устрої та поклонін­ні Богині-Матері.

Завдяки порівняльно-історичним дослідженням виявлено мовні релікти на територіях, заселених з часом індоєвропейцями: кікладський субстрат на півдні Балканського півострова й на островах Егейського моря, а також автохтонний іберійський субстрат у Західному Середземномор’ї, що має кавказькі парале­лі. Дослідники відзначають схожість мінойської мови з мовами північно-кавказько­го кола, насамперед із хатською, близькою їй і хронологічно. Встановлено, що крайній захід Європи до появи там індоєвропейців був заселений давньосеред- земноморським антропологічним типом. Це населення говорило, як видно, нині майже цілком вимерлими іберійсько-кавказькими мовами, враховуючи доте­пер нерозшифровані середземноморські. Поступово на давні місцеві культури Єв­ропи, що витіснили свого часу кроманьйонців, почали нашаровуватися куль­тури носіїв індоєвропейських мов, асимілюючи їх і водночас зазнаючи певного культурного впливу (як, наприклад, відбулося в трипільській працивілізації, Пелазгійському та Хетському царствах, Крито-мікенській цивілізації тощо). Од­нак свідчення колишніх культур ще залишаються (аж до нашого часу) у формі різних мегалітичних споруджень, які мають насамперед культове значення [58, I, 97-98].

Виникнення перших цивілізацій

У IV тис. до н. е. виникають перші відомі цивілізації сучасного людства — Шумер, Крит, Стародавній Єгипет. При цьому простежуються певні паралелі між

трипільською працивілізацією та шумерською, а та­кож між Стародавнім Критом та індоєвропейською Пелазгією, яка, у свою чер­гу, також була пов’язана з трипільсько-кукутенською спільнотою. Якщо враху­вати, що протоеламська піктографічна писемність, поширена наприкінці IV тис. до н. е. на території сучасного Ірану й у Середній Азії (намазгинська куль­тура), має певні паралелі з протоіндійською (дравідською) писемністю Мохен- джо-Даро й Хараппи, а також із писемністю Трої періодів І^ (3500-1800 рр. до н. е.), протошумерською та протоєгипетсько-лувійсько-критською, то можна припустити наявність якогось спільного джерела всіх цих давніх цивілізацій, що простяглися від Середземномор’я до Індостану. На думку автора цієї гіпотези А. Кіфішина, зазначена мовна спорідненість могла існувати в тис. до н. е. у Малій Азії (на рівні культур Хаджилара-Бейджесултана), а троянський кален­дар свідчить про глибинну спорідненість із пізнішими давньоєгипетською та грецькою календарною системами. Це могло означати, що до осідання в Єгипті та Греції носії цих ритуальних знань певний час перебували у Трої. Троя ІІ-І^ періодів формує власну культуру, яка диференціюється від праслов 'янської, що ут­ворилася з нею з загального коріння (про що свідчить той самий ритуальний ка­лендар), але користується все ще давнім протошумерським письмом, як, мабуть, і праслов’янська [62, 31-48].

Перші цивілізації людства вплинули на весь культурно-історичний розви­ток:

• шумерська цивілізація, що бере початок від легендарної Аратти і, ймовір­но, генетично пов’язана з еламською та протоіндійською (можливо, та­кож із давньоєгипетською і мінойською), зумовила розвиток аккадської, вавилонсько-ассирійської, сирійсько-ханаанської, хетської, урартської та іранської цивілізацій (остання увібрала також вавилонсько-ассирійсь­ку, еламську, сирійську й давньоєгипетську). Хараппська цивілізація пере­дувала індійській (індоарійській) цивілізації;

• давньоєгипетська цивілізація стала ареною поширення в різний час сирій- ської, іранської, еллінської та римської цивілізацій, передавши кожній з них частину своєї високої культури, що, безумовно, позначилося на специфіці розвитку цих культурно-історичних спільнот;

• егейська (крито-мікенська) цивілізація також була основою для розвитку сирійської й еллінської цивілізацій, перша з яких, злившись з арабською й іранською цивілізаціями, дала життя сучасній ісламській цивілізації, а друга — з’єднавшись із римською, стала матір’ю християнської цивілізації, її східного (православного) та західного (протестантсько-католицького) варіантів розвитку.

Хронологію виникнення цивілізацій наведено на рис. 45.

Рис. 45. Хронологія виникнення цивілізацій

Пантеони верховних божеств

Привертає увагу і схожість пантеонів богів у розгляну­тих нами релігійно-міфологічних системах народів ібе­рійсько-кавказького культурного кола, що зазвичай пов’я­зані з певними небесними тілами. Наприклад, божествами Сонця та Місяця є:

Крім того, відомі божества:

• Меркурія (етруський Турмс, крито-мікенський Емаа-Гермес);

• Венери (хуритська і хетська Іштар-Шавушка, Сарді урартів, Туран етрусків, крито-мікенська Афродіта);

• Землі (урартський Ебані, етруська Уні, крито-мікенські Дівія та Деметра, а також, очевидно, хуритський Енліль);

• Марса (крито-мікенський Арес-Еніалій, імовірно, хурито-хетський Ашта- бі-Нінурта і, напевне, урартський Халді);

• Юпітера (хурито-хетський Тешуб, хатський Тару (Сару), урартський Тей- шеба, етруський Тін і крито-мікенський Диве-Зевс);

• Сатурна (хурито-хетський Кумарбі, етруський Сатре і давньогрецький Кронос);

• Урана (Ан хуритів й Ану хетів);

• Нептуна (хуритський Еа, хетський Аруна, урартський Суїніна, етруський Нефунс, крито-мікенський Посейдон);

• Плутона (хуритська Алані, етруський Аїта і його дружина Ферсифай, крито-мікенські Аїд і Персефона).

При цьому спочатку всі божества небесних тіл мали, очевидно, чоловічі й жіночі паралелі, представлені, як правило, чоловіками. Наприклад, у хурит- ському пантеоні Сонце ототожнювалося із Шиміге, дружиною якого була Айа, Місяць — із Кужухом, дружиною якого була Ніккаль, Сатурн — із Кумарбі, «одру­женим» на Шалуш, Нептун — з Еа, який має дружину Тапкіну (Дамгальнуну) тощо. У певні історичні періоди (наприклад, переважно матріархальні або патріархальні) на перший план могли виходити відповідні божества (переваж­но матріархальні або їхні чоловічі відповідники), які закріплювали згодом свій винятковий стан. Небесні тіла, у свою чергу, ототожнювалися з конкретними зодіакальними сузір'ями (Сонце — із сузір’ям Лева, Місяць — із Раком, Близнюки — із Меркурієм, Телець — із Венерою, Овен — із Марсом тощо) та стихіями, що їх уособлювали (вогонь, вода, повітря, земля). Це, ймовірно, визначало кількість верховних божеств давніх пантеонів (12 або, з урахуванням Землі, — 13; в остан­ньому випадку, очевидно, враховувалося і «тринадцяте» зодіакальне сузір’я — Змієносця).

Зміна зодіакальних епох, що відбувається кожні 2160 років, головним боже­ством висувала те, що уособлювало певне зодіакальне сузір’я та пов’язані з ним планету і стихію (до розряду «планет» у давні часи належали також Сонце та Місяць). Коло зодіакальних сузір'їв наведено на рис. 46. Наприклад, у розгляну­тих нами хуритському і хетському пантеонах збереглися свідчення «війни богів», коли первісного главу Алалу (який уособлював, очевидно, або Протосонце, або планету Плутон, тобто підземне «сонце») скидає Ану-Уран, якого також насиль­но зміщує Кумарбі-Сатурн, а останнього — Тешуб-Юпітер, що бореться, крім того, з богом-охоронцем KAL (можливо, одне з уособлень «нижнього світу») і богом Срібло (можливо, уособленням планети Меркурій, якому в хуритських пе­реказах приписується викрадення Сонця і Місяця). Отже, в хурито-хетській те­огонії простежується зміна головних божеств за так званим західним зодіаком, який уособлює, як ми знаємо, річний (12-місячний) рух Сонця по зодіакальних «домах», що, на відміну від зміни 2160-річних зодіакальних епох, здійснюється за годинниковою стрілкою (тобто ліворуч від «царственого» знака Лева, а зміна зодіакальних епох відбувається у зворотному русі — праворуч і проти годиннико­вої стрілки).

Справді, хурито-хетська теогонія спрямована на почергове домінуван­ня головних богів, пов'язаних із планетами не центру, а периферії Сонячної системи, — Ураном, Сатурном, Юпітером, де важливу роль приділено Еа-Неп- туну, свого часу відповідальному навіть за призначення й усунення небесних правителів, а також Плутону, короткострокове правління якого на небесах ві­дображено, найімовірніше, в міфах про бога-хранителя KAL. Інакше кажучи,

Рис. 46. Коло зодіакальних сузір’їв і цикли стихій

ця теогонія представлена всіма планетами «периферійної» або юпітеріанської групи — Плутоном, Нептуном, Ураном, Сатурном, Юпітером, від якого влада переходить (наприклад, в урартському пантеоні) до представника «земної» гру­пи планет — Марса. Представники цієї групи ведуть боротьбу за владу й у хури- то-хетській теогонії. На її боці виступають, імовірно, бог Срібло, бог Землі і бог Місяця (Арма), що налякав своїм падінням бога грозовиці (представника юпітеріанської групи божеств, де первісним лідером є, як видно, бог водних глибин Еа-Нептун, пов’язаний за своєю «стихійною» природою і з місячним божеством).

Планета, якої «бракує»

Цій «периферійній» планетарній групі божеств і відповідних зодіакальних «домів» (Терези, Скорпіон, Стрі­лець, Козеріг, Водолій) передує суто матріархальна епоха, зафіксована практично всіма релігійно-міфологічними сис­темами світу, пов’язана із зодіакальним сузір’ям Діви. Можливо, цьому сузір’ю відповідає планета давніх астрологів Прозерпіна, стихією якої, як і її єдиної «се­стри» Венери, є земля. Божеством цього сузір’я і цієї гіпотетичної планети могла бути мезоамериканська «Богиня з косами», малоазійська Кібела, крито-мінойська «Богиня зі зміями», Іфімедея або невідома нам ще сестра дошумерської Ішхари, батьком і матір’ю яких були, очевидно, Гомерові Океан і Тетія, Гесіодові Ереб і Нікта або орфічні Повітря й Ніч, тобто першобожества хаотичного начала, з якого згодом і виникла наша Сонячна система. Представниками цього начала в різних пантеонах були змії-чудовиська (хуритський Хеддаму, хатський Іллуян- ка, давньогрецький Тифон і критський Мінотавр, що також належить до цього кола).

Існували, проте, і теогонії, що ведуть лік головних божеств за ознакою «пра­вої руки» (тобто за колом зодіакальних епох), що, очевидно, збереглося в дуже давній хатській теогонії, де первісним головним божеством був солярний Істанус, а також у частині теогонічних переказів хетів і етрусків про Алалу (колись верховного бога) й Аплу. Відповідно до цієї традиції, зміна головних божеств мала йти від Сонця до Місяця, від Місяця до Меркурія, від Меркурія до Венери, чим завершувалося перше коло стихій і зодіакальних сузір’їв, що уособлювали їх (Лева, Рака, Близнюків, Тель­ця), й починалося нове — з вогненного Овна і його планети Марс. Потім мала бути якась «водна» планета, що уособлює сузір’я Риб (на кшталт місячного Рака), проте нині на місці згадуваної вже «п’ятоїпланети» розташований лише астероїдний пояс. Це, можливо, уламки цієї «водної» планети, уособленням якої могли бути Гесіодо- ва Тетія-мати або шумерська Тіамат. Тому небесними «правителями» зодіакального Рака вважаються нині відразу дві планети — Нептун і Юпітер. Інакше кажучи, 12 зо­діакальних сузір’їв (або 13 з урахуванням Змієносця) формували і 12-членні пантеони верховних божеств давніх релігій, яким, як видно, відповідали з давніх-давен і 12 планетарних божеств (13 з урахуванням Землі, а також «світила» Сонце і Місяць). Схему відповідності сузір’їв і планет у гіпотетичному давньому та сучасному зодіаках наведено в табл. 23.

Помітна відмінність представлених схем (гіпотетичної давньої й астроло­гічної сучасної), а також певна невідповідність стихій і планет у нинішній астро-

Таблиця 23

СХЕМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУЗІР'ЇВ, СТИХІЙ І ПЛАНЕТ У ГІПОТЕТИЧНОМУ ДАВНЬОМУ ТА СУЧАСНОМУ ЗОДІАКУ

логічній класифікації свідчить, можливо, про якусь дуже давню катастрофу в Со­нячній системі, свідчення якої збереглися в міфах про Тіамат, Нібіру, Фаетона й деяких інших, змальованих у релігіях Месопотамії, Центральної Америки, Дав­ньої Греції, а також у космогонічних уявленнях інших архаїчних культур, що пе­редували виникненню перших цивілізацій. Ці міфи лягли в основу різних космо­гонічних теорій про походження Сонячної системи та змін, що відбулися в ній. Наприклад, згадуваний уже Г. Горбігер вважав, що до появи Сонячної системи в просторі перебувало грандіозне небесне тіло, у мільйони разів масивніше за наше Сонце й більш розпечене. Це тіло зіштовхнулося з гігантською планетою, яка складалася з космічного льоду, внаслідок чого відбувся грандіозний вибух. Близь­ко тридцяти великих уламків цієї «протопланети» поступово захолонули (за ви­нятком Землі) й утворили відомі нам планети Сонячної системи та їхні супутни­ки. Всі вони, відповідно до цієї гіпотези, рухаються по спіралі та зрештою упадуть на Сонце. Це призведе до чергового гігантського вибуху, після чого почнеться новий цикл у житті нашої космічної системи [120, 247]. Такі погляди є, очевидно, сучасним продовженням давніх міфологічних уявлень про першобожества — пра­батьків Сонячної системи — про Океан-батька і Тетію-матір, Хаос і Гею, а також про шумерських прабожеств Апсу (Протосонце) і Тіамат (Протоземля). До цьо­го кола уявлень належать і міфи про знищення Тіамат (гіпотетичної «п’ятої пла­нети») і створення з неї Землі та «Небес» (астероїдного пояса, що відокремлює «земну» групу планет від «зовнішніх» планет-гігантів), а також численні й значно поширені сказання про «небесні війни». Можливо, ці давні перекази справді ма­ють безпосереднє відношення до історії виникнення нашої Сонячної системи й навіть Галактики, що знайшло міфологічне відображення в образах зодіакальних і планетарних божеств. Так, у табл. 23 привертає увагу факт, що спочатку «ево­люція» верховних божеств відбувається за планетарним рядом «земної» групи (Сонце —» Місяць —» Меркурій —» Венера —» Марс), а починаючи з «п’ятої плане­ти» (пояс астероїдів), що перебуває під зодіакальним знаком Риб, верховенство в планетарному пантеоні порушується і переходить до «юпітеріанської» групи (Нептун —» Уран —» Сатурн —» Юпітер). При цьому зазначена «еволюція» почина­ється не з Юпітера, який (якщо рахувати від Сонця) випливає відразу за поясом астероїдів і Марсом, а з досить віддаленого Нептуна (який, можливо, колись був «крайньою» планетою Сонячної системи). Очевидно, на цю обставину вказують і деякі збережені до нашого часу теогонічні міфи (наприклад, хуритські), у яких зазначається колись верховне положення водяного божества (Еа-Енкі, Посей­дона-Нептуна), яке призначає і скидає верховних богів. Можливо, у світлі цієї гіпотези давня катастрофа «п’ятої планети» була пов’язана саме з боротьбою «солярно-земних» і «юпітеріансько-нептуніанських» планетарних божеств, які відокремилися відтоді один від одного гігантським поясом астероїдів (як і вся Со­нячна система відділена від решти Космосу таким самим зовнішнім астероїдним поясом). Унаслідок цієї гіпотетичної катастрофи (спрямованої, напевне, проти панування в Сонячній системі Нептуна) Плутон з нептуніанського супутника пе­ретворився на самостійну планету (але такої самої, як і Нептун, водної стихії), а «верховенство» планетарних божеств у «юпітеріанській» групі почало «пере­даватися» від Нептуна до Урана, від Урана до Сатурна, від Сатурна до Юпітера, де й «зупинялося» перед поясом астероїдів, оскільки після цього «кладовища» «п’ятої планети» починалася «територія» планетарних божеств «земної» групи, пов’язаної з центром нашої системи — Сонцем. Звідси, очевидно, й різний лік планетарних божеств, які змінюють одне одного, в різних релігійно-міфологіч­них системах: одні з них «переміщаються» від Сонця до Марсу, а інші — від Непту­на (із Плутоном) до Юпітера, де їх розділяє (можливо, як нездоланну перешкоду) головний пояс астероїдів — місце давньої та загадкової загибелі одного з плане­тарних божеств доісторичних пантеонів.

Простежити цю гіпотезу ми зможемо й на прикладах релігійно-міфологіч­них систем давніх цивілізацій Месопотамії та Єгипту, а також космогонічних уявлень індоєвропейських народів. Для нас, сучасних людей, це особливо цікаво, оскільки ми живемо саме в «епоху риб», де якраз і почала панувати загадкова «п’я­та планета».