Елевсинські містерії
^Іазва цих таїнств пов’язана з давньогрецьким містом Елевсин (що розташоване за 22 км від Афін) і міфом про богиню Кору (тотожну Персефоні), дочку Деме- три [178, VI, ч. 1, 135].
Якось Кора збирала квіти, але коли вона зірвала чудовий крокус, розверзлася земля, й дівчину викрав бог підземного царства Аїд. Вона стала його дружиною. Мати Деметра, довідавшись про те, що сталося, захотіла повернути дочку, проте Кора встигла з’їсти в підземному саду «заборонений плід» — гранатове яблуко й уже не могла бути безсмертною. За рішенням богів дві третини року вона проводила на землі, а третину — в підземному світі. Щоразу, коли Кора поверталася з Аїду, земля починала цвісти та плодоносити. Історія смерті й воскресіння Кори й лягла в основу елевсинських містерій. Вони відбувалися вже в мікенську добу (XVII-XII ст. до н. е.) і проходили спочатку в невеликому (4,5 · 2 м) «Домі Володарки». Поступово святилище розширювалося й, починаючи з VII ст. до н. е., набуло закінченого архітектурного вигляду (54 · 54 м) та отримало нову назву — «Дім Посвят» (з V ст. до н. е. Святилище було доступне тільки жерцям) [178, VI, ч. 1, 135].Коли місти були готові до проведення таїнств (брати в них участь могли афінські громадяни, які не скоїли злочину і пройшли за рік до цього Малі Посвяти), з Елевсина до Афін жерці привозили найдавнішу святиню Великих Посвят (містерій). Це була статуя Діоніса (Якха). Кожен, хто посвячувався, брав із собою порося, разом з ним омивався в морі, а потім приносив його в жертву. Цей обряд був найдавнішим прообразом загибелі та відродження Сонця (Кори). Кров’ю жертви неофіт символічно спокутував свої гріхи. Потім процесія на чолі з Діоні- сом-Якхом і двома головними жерцями вирушала з Афін до Елевсина. На межі міст відбувалися особливі ритуали, що символізують рубіж між світом живих і світом мертвих.
Головні дійства відбувалися в «Домі Посвячених», де розігрувалася грандіозна драма, у якій після мороку, жахливих криків, нелюдських страхів починала лунати гармонійна музика й розливалося чисте світло.
Таємний «священний шлюб» поєднувався з ритуальною трапезою. Найтаємничішим актом було явлення містам божественного символу. За свідченнями давніх авторів, це був фалос або зрізане колосся. Через рік охочі могли прийняти третій, найвищий, ступінь посвяти та стати епоптами («тими, хто побачив Невимовлюване»). Вони бачили також таємний символ (очевидно, зірвану квітку). Після закінчення таїнств (містерія тривала близько семи днів) місти поверталися з Елевсина до Афін [178, VI, ч. 1, 135].^Іовий вигляд елевсинських містерій порівняно з діонісійськими й самофра- кійськими очевидний, оскільки смертні боги помінялися місцями: в давньому матріархальному суспільстві помирав чоловік (Аттіс або Діоніс), якого відроджували безсмертні жінки — жриці та богині; в новому патріархальному смертну Кору відроджують безсмертні боги-олімпійці, а всі головні жрецькі функції в елевсинських містеріях належать чоловікам (проте залежність від найдавнішого ритуалу збереглася: містеріями незримо керує Діоніс-Якх). Елевсинські таїнства розцінювалися в давнину як приєднання до вищої форми буття, і святилище в Елевсині проіснувало аж до кінця IV ст. н. е (тобто понад дві тисячі років). На думку сучасних учених, походження давніх містерій корениться в первісних ініціаціях, тобто архаїчних обрядах переходу з однієї вікової групи в іншу. А в наданні містеріям таємничого характеру, очевидно, велику роль відіграють східні релігії, що прийшли з Месопотамії, Єгипту та Фінікії. Поширення містерій було пов’язане, з одного боку, з іменами легендарних персонажів (Гермес, Діоніс, Орфей), а з другого — з цілком реальними людьми, наприклад, з Піфагором, який використовував принципи містерій для навчання обраної молоді [178, VI, ч. 1, 135-136].
Очевидно, давніх таїнств сягає й коріння багато в чому антагоністичних аполлонійського та діонісійського начал, що представляють відому боротьбу та єдність протилежностей. Так, Аполлон як давньогрецький бог мав у своєму класичному образі архаїчні та хтонічні риси догрецького й малоазійського розвитку (звідси розмаїтість його функцій як згубних, так і благодійних, поєднання в ньому похмурих і світлих сторін).
Аполлон — це бог Сонця (його сестра Артеміда — богиня Місяця), він стріловержець, згубник, віщун, охоронець космічної та людської гармонії. Для архаїчного Аполлона характерна наявність рослинних функцій, його близькість до землеробства і пастухування, а також матріархальні риси. Пізніше Аполлон — демон смерті, вбивства, навіть освячених ритуалом людських жертвопринесень, але він і цілитель, і відворотник лих. На стадії олімпійської (героїчної) міфології, за визначенням О. Лосєва, це досить похмуре божество поступово перетворюється на великого бога епохи патріархату (він допомагає людям, навчає їх мудрості й мистецтв, будує їм міста, охороняє від ворогів, убиває хтонічного змія Піфона). Цей класичний Аполлон — бог героїчного часу, що у греків завжди протиставлявся попередньому хтонічному періодові. Поєднання в образі Аполлона світлої раціональності та темних стихійних сил підтверджується найтіснішими зв’язками Аполлона й Діоніса, хоча це (як і шумерські Енліль-Енкі) — бо- жества-антагоністи: один переважно бог світлого начала, другий — бог темних і сліпих сил (проте після VII ст. до н. е. образи цих богів почали зближатися) [90, I, 92-95].Діоніс (також божество східного походження) був у грецькій міфології та релігії, як ми знаємо, богом плодоносних сил землі, рослинності та виноробства. Діоніс як божество землеробського кола, пов’язане зі стихійними силами землі, постійно протиставлявся Аполлону — як божеству родової аристократії. Символом Діоніса як бога плодоносних сил землі був фалос. Діоніс ототожнювався з Осірісом, Серапісом, Адонісом, Амоном, а також із Лібером — давнім богом родючості та запліднювальної сили в римській міфології (його храм був релігійним центром плебеїв у період їхньої боротьби з патриціями). У Римі Діоніса вшановували під іменем Вакха або Бахуса [90, I, 380-381], він також мав у різний час різні епітети: вогнеродний, гучний, двічі народжений (останній нагадує звання індоаріїв, що пройшли ініціацію, яке відокремлювало їх від представників неін- доєвропейського населення; відвідування Індії також приписується Діонісу під час його мандрів).
Поступово антагонізм аполлонійського та діонісійського начал замінюється їх синтезом, що відображається в появі та поширенні (близько VI ст. до н. е.) орфізму — системи релігійно-філософських поглядів, які прагнули об’єднати конфронтуючі один з одним культи — землеробського Діоніса й аристократичного Аполлона (але все-таки, очевидно, за домінування останнього). Можливо, одним з головних етапів цього об’єднувального процесу стала смерть «великого Пана» (перша половина I ст. н. е.) — постійного супутника діонісійських вакханалій. Однак мотиви протиборства богів і груп божеств різної природи супроводжуватимуть усі без винятку релігійно-міфологічні системи європеоїдних народів, що, мабуть, є певним універсальним законом теогонії та однією з найбільших загадок релігієзнавства.
