Містерії Діоніса
Одними з найдавніших були також діонісійські містерії, головні з яких відбувалися раз на два роки на горі Парнас у Дельфах. Під час таїнств несамовиті жриці-менади («божевільні») здійснювали жертвопринесення обожненої тварини.
Поглинаючи потім кров і плоть жертви, вони виконували ритуал, необхідний для відродження бога, — «священний шлюб». Відродження бога, торжество життя символізувала змія (менади носили живих змій під одягом). Освячені тисячолітньою традицією, діонісійські містерії відбувалися аж до падіння Римської імперії [178, VI, ч. 1, 135]. Ким же був Діоніс, якому присвячувався такий екзотичний культ? Діоніс (Вакх) — один з найважливіших богів Греції. Він вважався сином Зевса і смертної жінки Семели, дочки фіванського царя Кадма (брата Європи). Його життя та пригоди надихнули появу дифірамба, сатирівської драми, комедії та трагедії, тобто театру. Семела загинула від блиску Зевса ще вагітною, і Зевс сам «доношував» Діоніса у своєму стегні, а потім передав його на виховання Гермесу (попередньо перетворивши Діоніса на козеня), який відніс його до німф («дів»). Німфи — божества природи — виховали Діоніса в печері, де густо ріс дикий виноград. Але й змужнівши, Діоніс був об’єктом ревнощів дружини Зевса Гери, яка не могла вибачити Зевсові зради з Семелою. Вона наслала на Діоніса божевілля, змусивши його мандрувати. Так Діоніс побував у Єгипті, Сирії, Фригії й інших країнах, усюди навчаючи людей своїх обрядів й вирощуванню винограду. Він став покровителем виноградарства, вина й у більш широкому значенні — родючості та рослинності. У мандрівках Діоніса супроводжували численні супутники — менади, сатири й силени [40, 100-104].Менади (або вакханки) були жінками, які брали участь в оргіїстичних ритуалах бога. Тримаючи в руках тирс — жезл, увінчаний шишкою та прикра
* Фракійсько-пелазгійські «великі боги», громові божества кабіри нагадують за своїми функціями «великих богів» шумерів — аннунаків, і це ще раз свідчить про спільність походження всіх відомих нині релігійно-міфологічних систем.
шений листям плюща й винограду, вони впадали в екстаз, виконуючи шалені танці й розриваючи на шматки диких тварин, які траплялися їм на шляху. Поглинаючи їхнє м’ясо, вони думали, що в такий спосіб вступають у спілкування з богом, оскільки Зевс колись перетворив Діоніса на козеня. Сатири й силени— чудовиська, лісові духи з кінськими ногами та хвостами, надзвичайно великими дітородними органами, які ганялися по лісах за німфами та прекрасними дівчатами. До почту бога належали також Пріан (син Діоніса й Афродіти, який має величезний дітородний член і символізує родючість) і козлоногий бог Пан [40, 104].
Пан у давньогрецькій міфології був божеством черід, лісів і полів з яскраво вираженими хтонічними рисами: він козлоногий, з цапиними ріжками, вкритий вовною. Пан — винахідник сопілки, любитель вина й веселощів. Загалом Пан — божество стихійних сил природи, а також божество, яке все об’єднує. Його смерть — це символ античного світу, що відходить. Раннє християнство зараховувало Пана до бісівського світу [90, II, 279]. Про походження Пана і його смерть збереглося безліч переказів. Його батьками іноді називають Гею-землю й Урана-небо, іноді — Кроноса-Сатурна і його дружину Рею, інколи — бога-коваля Гефеста й невідому німфу. Пан надавав допомогу Зевсу в боротьбі з титанами й гігантами, а також грекам під час греко-перських воєн, змусивши їхніх ворогів тікати (звідки й пішло слово «паніка») [40, 120-121]. Зберігся також переказ про смерть Пана. Це було в середині першого століття нашої ери (тобто в період виникнення християнства і початок зодіакальної епохи Риб). Еллінський корабель плив в Італію, але раптово настав штиль і пролунав могутній голос, що наказав керманичеві сповістити на землі, що великий Пан помер. Уся природа тужила за першим із богів, передчуваючи загибель інших (хоча про смерті інших еллінських богів розповідей не збереглося). В образі Пана проглядали риси індоєвропейського божества весняного цвітіння та родючості Пуша- на [178, VI, ч.
1, 137].Культ Діоніса, постійним супутником якого був і «великий Пан», прийшов із землеробських областей, поширившись згодом по всій Греції. На його честь влаштовували свята — великі й малі діонісії, під час яких проводилися жертвопринесення, змагання дифірамбів, змагання у питті вина, театральні вистави, а також масові процесії. Характерною рисою останніх були зображення фалосів, що їх несли на честь бога. Водночас відбувався обряд символічного шлюбу бога з дружиною архонта, під час якого все місто вступало в спілкування з Діонісом, забезпечуючи в такий спосіб багаті врожаї. Останній день свят був присвячений покійним, коли віруючі приносили в горщиках насіння в дар Діонісу й Гермесові Хтонію. Збереглися також міфи про Діоніса й Аріадну, дочку критського царя Мі- носа, яка колись врятувала афінського героя Тесея. Він залишив її після спільної втечі з Криту на острові Наксос. Від Діоніса в Аріадни було два сини — Енопіон («Щедрий вином») і Стафіл («Виноград»). Цей міф символізує родючість землі, оскільки припускають, що Аріадна була споконвічно мінойською богинею рослинності. Про багатоликість Діоніса, його здатність перевтілення свідчать рядки трагедії Еврипіда «Вакханки», присвячені цьому божеству: «Биком обернися ти, наш Вакх, наш бог, з’явися багатоглавим драконом чи левом золотавим ти в очі метнися!» [40, 106-109].