У цьому розділі ми розглянемо історію та релігію шумеро-аккадської цивілізації — однієї з найдавніших на Землі.

Ця цивілізація є неначе переходом від культури іберійсько-кавказьких народів (якщо прийняти гіпотезу про споріднення шумер­ської мови з іберійсько-кавказькими) до культури семіто-хамітських етносів, де найбільш значущими є Аккад, Ассирія, Вавилон і Стародавній Єгипет.

Початок шумерської історії містить багато таємниць. Країна Шумер отримала свою назву від народу, що, як припускають деякі дослідники, вийшов у незапам’ятні часи з Центральної Азії (що узгоджується з наведеною вище «па- леоєвразійською» гіпотезою) і, злившись з місцевим населенням Південної Ме­сопотамії (у низинах ріки Євфрат, неподалік від впадіння її в Перську затоку) на зламі ІУ-ІІІ тис. до н. е., створив найдавнішу з відомих цивілізацій [155, 24]. Однак у шумерських легендах згадуються високі гори на їхній забутій батьків­щині, шлях морем, що привів до гирла Євфрату, й острів у морі, який шумери

Рис. 47. Гільгамеш — цар Урука

Рис. 48. Семітський цар Саргон І (бронзова голова з Ніневії) вважали не тільки своєю давньою батьківщиною, а й прабать­ківщиною всіх людей загалом (сюжет, що нагадує сказання про затонулу Лемурію та інші легендарні материки [178, I, 46-47].

У Шумері з’явилися перші міста й писемність, набули од­наковості релігійні обряди, сформувалася чітка система управ­ління. Археологи відкрили на території численних міст-держав Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Умма, Марі та ін. відбитки монументаль­ної сакральної архітектури. Епос про Гільгамеша (рис. 47) (після 2750 р. до н. е.) прямо свідчить про суперництво та ворожнечу цих шумерських міст одне з одним. Царі шумерів були абсолют­ними теократичними володарями в укріплених містах, що виник­ли навколо зиккуратів (східчастих храмів-веж).

Близько 2330 р. до н. е. в Месопотамію з півночі прийшов семітський цар Саргон I, який покінчив з пануванням Шумеру і заснував у центральній частині Месопотамії свою резиденцію Аккад, за назвою якої почала йменуватись і вся Північна Месо­потамія (рис. 48). Однак уже менш як через 200 років Аккадське царство, що простягалося від Перської затоки до Малої Азії, за­хопили кутії, войовничий народ, який жив раніш у районі гірсь­кого пасма Загрос (Західна Персія). І тільки після 2070 р. до н. е. їх вигнав Утухенгаль, останній цар Урука. Почався заключний період розквіту Шумеру, протягом якого влада шумерських пра­вителів поширилась майже на все Аккадське царство. Але близь­ко 2000 р. до н. е. еламіти зі сходу знищили Ур, чим завершили 1500-літню історію Шумеру [155, 24].

Історія формування та розвитку релігійно-міфологічних уявлень шумерів простежується на матеріалах образотворчого мистецтва приблизно із середини VI тис. до н. е., а за писемними джерелами — з початку III тисячоліття [80, 647].

Історію писемних джерел Межиріччя загалом можна кваліфікувати так [121, 116-117]:

• початок IIIтис. до н. е.: перші літературні тексти шумер­ською мовою — списки богів, записи гімнів, прислів’їв і приказок, деякі гімни;

• кінець III- початок IIтис. до н. е. характеризує основну масу відомих нам шумерських літературних пам’яток: гімни (переважно в канонічних спи­сках з міста Ніппура, так званий Ніппурський канон); міфи; молитви; епос; обрядові пісні; тексти шкільні й дидактичні; поховальні елегії, каталоги-списки літературних творів, названих за першим початковим рядком тексту, які зберегли заголовки 87 пам’яток (а загалом відомо по­над 150 шумерських літературних текстів). До цього періоду належать і перші тексти аккадською мовою: старовавилонська версія епосу про Гіль- гамеша, сказання про потоп, розповідь про політ на орлі (сказання про Етана), переклади з шумерської;

• кінець II тис.

• середина Iтис. до н. е.: ассирійські бібліотеки, бібліотека Ашшурбаніпала, основна версія епосу про Гільгамеша, царські написи, молитви та інші твори.

Уже з цього короткого конспективного огляду видно, що йдеться про кілька типів літературних пам’яток. Із самого раннього знайомства з клинописом до­слідники помітили, що, наприклад, ассирійська література самостійна тільки в жанрі написів і що легенда про потоп, сказання про Гільгамеша і його друга Енкі- ду, так само як і багато інших релігійно-міфологічних переказів, є переробкою творів іншого народу — вавилонян, які говорили мовою близькою до ассирійсь­кої (власне кажучи, вавилонська і ассирійська — це діалекти аккадської мови, що належить до східно-семітських мов) [121, 117]. Вавилоняни основні свої тексти запозичали в давніх аккадців, а останні — у шумерів. Від східних семітів, які перей­няли шумерську релігійно-міфологічну систему, головні космологічні й теогоніч- ні тексти перекочували до семітів західних, у тому числі — до давніх євреїв, від яких вони з часом перейшли в Біблію, в її старозавітну частину, що, отже, є калькою багатьох шумерських переказів, а не наслідком «спілкування» Бога з євреями.